Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

–Я на мотоциклі,– застеріг Куртія.

Гаразд, Арсене, ти символічно,– звівся Дмитро Семенович і втупився у стіл, мовив по паузі: – Вип'ємо за тих, хто не повернувся з війни, за світлу пам'ять твого батька.

Куртій неохоче длубався в тарілці, замислено поглядаючи на мене. Після кількох виделок картоплі у мене теж пропав апетит, чомусь на думці крутилися слова: світла пам'ять, світла пам'ять... Завважив, що добре, коли залишається на згадку про людину щось світле, чисте й ніжне, як сонячний промінь, що гріє і осяває здалеку чийсь шлях.

–А ти терплячий, Арсене,– раптом мовив Куртій.– Нічого не питаєш, а мені важко розповідати. Коли б ти не син Федора...– Він знову налив собі коньяку, і чарочка сховалася у його великій долоні.– За твою матір, Арсене, мужню і розумну жінку.

Дмитро Семенович випив і вкинув до рота кружальце лимона. Я не поцікавився, чому йому нелегко. Здогадувався, що з однієї причини: сумління вимагало сказати правду, та, знаючи материну таємницю, не наважувався її розголосити. От і мучився.

Рожева обпалина на його лиці зблідла, і воно на– було нормального кольору. Куртій крутив у цупких пальцях виделку, розглядав її, ніби вперше бачив. І мені стало шкода його. Щоб не завдавати прикрощів викриттям неправди, не поставити Куртія в незручне становище, довелося сказати:

–Мені все відомо, Дмитре Семеновичу.

–Він скинув на мене уважні, сполохані очі.

–Що все? Мати розповіла?

–Ні, я випадково дізнався.

–Як?– поклав виделку.

–Натрапив на справу в архіві.

–У якому архіві? Де?– витяглося його лице від напруги.

–У нас. Я ж працюю інспектором карного розшуку.

–А-а...– і Куртій осів, наче зів'яв. – Пробач, я й забув – колись мати говорила про твоє бажання. Молодчина, таки досяг свого. Н-да, тепер мені легше. А як ти з матір'ю?

–Усе гаразд. Інакше вона не могла,– заспокоїв його.

Куртій відверто, лагідно подивився на мене.

–Почну здалеку, Арсене. Я познайомився з твоїм батьком на початку тридцять дев'ятого року в школі механіків-водіїв танків. Час був тривожний: ворушилися білофінни, фашисти крокували Європою, тому ми швидко, вже маючи деяку підготовку, пройшли науку, і в листопаді нас направили в танковий батальйон однієї стрілецької дивізії, що діяла на Карельському перешийку. Морози стояли жахливі. Всі подробиці пригадати зараз неможливо. Але пам'ятаю, як у лютому сорокового року ми атакували висоту під назвою «Кулеметна гірка», і першим пройшов крізь заміноване поле танк твого батька, розірвав дротяну загорожу, вихопився на верхівку пагорба, знищив вогневі точки ворога. Потім ми штурмували хвалену «лінію Маннергейма», і вона луснула під нашими гусеницями.—Куртій знову поклав до рота кружальце лимона, задумливо пожував і продовжував:– Після миру з Фінляндією нас, що відзначилися у боях, зарахували на короткотермінові курси командирів, а весною сорок першого отримали призначення на західний кордон України. Ми з Федором потрапили в батальйон командирами танкових взводів. Двадцять другого червня вступили в бій з фашистами. Відступали...– Голос його надломився, і Дмитро Семенович звівся, сутулячись, підійшов до вікна, заклав руки за спину.

На шибки падало призахідне сонце, і вони рожевіли, ніби десь палахкотіла заграва. На їхньому тлі чітко вирізьблювалась кремезна постать Куртія, біла сорочка зробилася малиновою, наче він загорнувся у китайку. Куртій не хотів, щоб я бачив його обличчя.

Ми відступали,– глухо повторив, і шибка, відлунюючи його слова, дрібно забриніла.– Важко залишати свою землю. А люди, особливо жінки й діти... Як вони дивилися на нас.– Він притулився лицем до шибки і замовк.

Мені впали в око його напружені руки, побілілі пальці, що міцно й нервово терли один одного, розчіплювались і збиралися в кулак, розпрямлялись і знову тісно переплітались.

На рубежі Вапнярка—Жмеринка ми прикривали відступ наших військових частин. Випав спекотний, як сьогодні, липневий день,– вів далі Куртій.– Замаскувались на пагорбах між селами Червоним, Рахнами Польовими і Лісовими. У танках – справжня парна, хоч і підняті люки. А фашисти наближались непоспіхом, самовпевнені, пихаті, знахабніло горлали пісень. І ми вдарили... Тиждень стримували натиск, поки не надійшов наказ зайняти нові позиції під Гайсином. Там і згорів мій танк, а мене, оглушеного, витягнув Федір. І ще сотні кілометрів ми билися відходячи... Сталінград, як ти знаєш, зламав хребта Гітлеру. Твій батько став командиром танкової роти, а я у нього заступником. Визволяли Краснодарський край, побували в пеклі Курської дуги, а у вересні сорок третього ступили на Україну, форсували Дніпро, взяли Фастів, за що Федору комбриг пообіцяв відпустку додому на кілька днів. І от після визволення Проскурова, тобто Хмельницького, коли наша бригада мала поповнитись новими машинами, командування відпустило Федора...

Куртій повернувся і сів за стіл, я відчув, що найголовніше попереду, ось незабаром, через кілька хвилин, Дмитро Семенович розповість усе. Я зосередився і не зводив з нього очей.

–Ми, Арсене, здружилися з твоїм батьком, – провадив Куртій. – Нас зблизила спільна дитбудинківська доля. Федір часто згадував твою матір, тебе, мріяв про життя після Перемоги, дуже хвилювався, бо нічого не знав за вас, ніякої звістки за три роки. Його любили танкісти за справедливість та врівноважений характер, за хоробрість і мужність. Про батька багато писали в армійських газетах, і я немало їх наскладав, та під Будапештом усе згоріло в танку, – Дмитро Семенович зробив паузу, мов збирався з думками. – Так от, йому надали три дні відпустки без дороги. Вранці ми гайнули в штаб корпусу, де Федір отримав платню за три роки й узяв грошовий атестат, щоб залишити його матері. Звідтіля він поїхав попутною машиною на Вінницю, з одним фібровим чемоданчиком, – Куртій похитав головою, хмурніючи. – Минуло три, чотири, п'ять діб, а його нема. Ми вже поповнилися технікою, танкістами, а його все немає з відпустки. Командир батальйону доповів у бригаду, звідтіля в корпус, дійшло до штабу армії, і закрутилося: особливий відділ, хлопці із Смершу почали шукати й розкопали машину, військових, що їхали разом з Федором, і всі підтвердили, що він зійшов коло вокзалу у Вінниці. Ми не вірили, що Загайгора дезертирував, ніхто не вірив, Арсене. І коли надійшло повідомлення з вашого району, що його в Березівці не було, ми впевнились – загинув наш командир у прифронтовій смузі. Таке, на жаль, часто траплялось.

У кімнаті посутеніло, але Куртій не вмикав світла. Я перебирав у пам'яті почуте, і в думці все крутився якийсь факт, ще не осмислений, не вирізнений з-поміж інших, але він насторожив мене, мигнув, коли я слухав Дмитра Семеновича, і відразу ж згас. Я дошукувався до нього, намагався вхопитися за втрачену ниточку розповіді, щоб висотати з неї те, що привернуло мою увагу.

–Я теж, Арсене, не образився на твою матір, коли вона заборонила мені навідуватися до вас. Вона бажала лише одного: зберегти для тебе світлий образ батька. І я її зрозумів, – підсумував Куртій. – Навіть відмовилась від мого атестата.

«Атестат, атестат, – повторив я подумки. – Стій! Це ж – гроші. Авжеж!»

–Ви казали, що батько отримав гроші перед від'їздом. Багато?

–Сума велика, – поволі мовив Куртій. – За три роки. Майже чемоданчик.

–У Березівку того місяця не прибуло ще двоє ВІЙСЬКОВИХ.

–Та ну?! – схопився Куртій і ввімкнув світло. Він збентежено дивився на мене.

–Факт, Дмитре Семеновичу.

–Ти вважаєш?..

–Спробую розібратись. Я зараз у відпустці.

–Але ж де шукати? Стільки років. – Куртій сів і замислився. – Хай щастить тобі, Арсене, – тихо сказав. – Твій батько заслуговує, щоб і через вісімнадцять років... Ех, Федоре!—гірко зітхнув.

Ми випили міцної кави, і я зібрався додому. Куртій не затримував, розуміючи, що мені краще побути на самоті. Він провів мене на подвір'я, освітлене ліхтарями.

–Не забувай,– міцно потис руку – я мав єдиного друга і того втратив. Хоч ти не забувай.

–І ви нас теж.

–Тепер – ні, тепер відпала потреба чужатись. Низький уклін матері. Вона не знає, що батько був з грішми і зійшов на вокзалі.

Я поїхав, упевнений, що Куртій довго не спатиме. Мене обійняв теплий жнив'яний вечір.

Звернув на проспект Коцюбинського і через кілька хвилин опинився на людній та гамірній площі, де дзвонили й вистукували трамваї, снували таксі. До довгої споруди вокзалу з годинником у центрі йшли пасажири й проводжаючі. Я дивився на вокзал, на вагони і міст через залізничні колії. Думав про батька, що колись зійшов тут і не з'явився у Берзівці. А може, саме звідси розпочати пошук? Адже тепер його шлях скоротився втроє.

Я завів мотоцикл і рушив на Немирівське шосе. Невдовзі поминув автошколу, аеропорт, і місто залишилося позаду. Оглянувся – над ним наче напнутий велетенський жовтий шатер із безлічі вогнів.

Я мав ясну і свіжу голову. Факт, що батько віз при собі велику суму грошей, багато говорив. Поставало питання: а з чим їхали Карпань і Замрика? Хто мені про те скаже? Кедровський? У справах про гроші ані слова. Отже, він теж не знав. Може, подати запит у військові архіви? Але заки прийде відповідь, то й відпустка скінчиться.

Я всю дорогу згадував розповідь Куртія і пошкодував, що не Захопив з собою батькові фотокартки із справи. Вирішив перефотографувати і якось завезти Дмитрові Семеновичу. Адже в нього не залишилося жодної пам'ятки.

Не зоглядівся, як вихопився на пагорб перед своїм містом. Воно лежало в улоговині, з узвишшя добре проглядались два ряди блідо-голубих неонових ліхтарів, що освітлювали центральну частину, від якої розсівались урізнобіч поодинокі пухнасті кульбаби звичайних ламп.

У провулку скинув газ і їхав за інерцією, щоб не розбудити матір та сусідів гуркотом двигуна. Фара вихоплювала з темряви дерева, паркани, стіни будинків з мовчазними вікнами. Я глипнув на наші, на які саме впало світло, і помітив, як за ріг хати ніби югнула чиясь постать. Мерщій погасив фару і тихо вкотив мотоцикл на подвір'я, скрадливо обійшов усе навколо. Нічого підозрілого. Ну звичайно, од рухливого світла ворухнулась тінь стовбура яблуні, а мені привиділось...

Усміхнувшись, навшпиньки зайшов до хати.

–Як там, Арсене? – долинув з-за дверей стурбований голос матері.

–Усе гаразд, мамо, відпочивай. Тобі привіт від Куртія.

–Дякую,– вона полегшено зітхнула.

Розділ десятий

Вранці я прокинувся раптово, ніби й не спав, хоч мене ніщо не розбудило. Спершу злякано глипнув на годинник, але згадав, що у відпустці, і заспокоївся. Ще вночі постановив собі піти до Кедровського, і те рішення відразу спливло у пам'яті. Не дуже сподівався, що Платон Сидорович щось додасть до справ по стількох роках, одначе жевріла надія.

На кухні на столі лежала записка: «Я в магазині. Зачекай на мене, Арсене». Стало соромно, що мати дбала про мене, ніби я страшенно зайнятий чи хворий.

Вийшов надвір. Сонце підбилося височенько і вже спило росу з трави, листя яблунь та груш. Підняв кілька спасівок, сів на лавку, нагріту промінням.

Учорашня подорож до Вінниці, зустріч з Куртієм нині здавались нереальними, мовби наснились. Але факт отримання батьком грошей вертав мене до дійсності. Значний факт, коли припускати загибель батька від рук грабіжників, і нічого не вартий з огляду на насиченість прифронтових смуг шпигунами, диверсантами. Вони навчені: слідів не залишали. Але ж батько дістався до вокзалу і, мабуть, сів на поїзд. Поїзд... Ласуючи грушкою, міркував: у вагоні, серед пасажирів, людина безслідно не зникне, тим паче – не вчинити вбивство. Отож, поїзд відпадав, ідучи за логікою. Цікаво, які тоді ходили поїзди? А якщо батько з Вінниці до Березівки добирався випадковим транспортом? Ймовірно. Напрошувався висновок, що пошук треба починати з Березівки і нашого міста, йти від мети їхньої подорожі.

За парканом з'явилася мати, і я пішов їй назустріч, узяв господарську сумку. Мати привітно всміхнулась.

–Чому ти мене не розбудила? – дорікнув їй. – Я ж у відпустці.

–Ти вчора стомився. А мені неважко. Чи ти вважаєш, що я вже така стара і немічна? – запитала напівжартома.

Я скоса зиркнув на неї: обличчя бліде, занадто напудрене, що рідко траплялося з матір'ю, яка не любила косметики. А це, певне, щоб приховати сині півкола під очима. Очевидно, погано їй спалося, та я нічого не чув – не прокидався серед ночі. Мати попрямувала до лавки.

–Сідай, Арсене. Чи ти кудись поспішаєш?

–Не дуже, – я опустився поруч, здогадуючись, про що вона хотіла зі мною говорити.

–Розкажи, як там Дмитро Семенович.

Я розповів, як розшукував Куртія, як вечеряли в його квартирі, переказав нашу розмову, лише промовчав про гроші і що батька підвезли до вокзалу. Мати уважно слухала. .

–Добрий він чоловік, – по всьому сказала і глянула на мене сумними очима. – Що ти збираєшся робити?

–Спробую розшукати свідків.

–Після стількох років?! Арсене, сину, облиш, тільки згаєш час, – мовила безнадійно. – Батька не вернеш. Он дах чекає ремонту, паркан, веранду треба пофарбувати.

–Ні, я не відступлюся. Що зможу, те й зроблю. А ремонт... Якось обійдемось.

–А Оля? Що подумає, коли відкладемо ремонт? – стурбовано дивилася на мене. – Адже вона не знатиме причини.

Я замислився. Мати мала рацію. Справді, як пояснити Олі? Навіщо я своє одруження пов'язав з ремонтом? А небо – чисте, ніжно-блакитне. Коли б затяжні дощі, можна було б і не вигадувати приключок. Ох і в дурному становищі я опинився: ще не одружився, а вже доведеться обманювати майбутню дружину.

–Мовчиш,– скрушно похитала головою мати.– Я, Арсене, не фахівець, але мені здається, однієї відпустки на розшук тобі не вистачить.

Так, слушне зауваження.

–Нехай, але інакше я не можу. Не встигну тепер, продовжу потім. Шукатиму доти, поки не з'ясую остаточно, – вперто заперечив, стримуючи роздратування.

–А Оля?

–Невже все щастя у відремонтованій хаті? – випалив я.

–Коли ви... – мати знічено втупилась у мої руки.– Але від Олі, коли поберетесь, уже нічого не приховаєш, Арсене.

Так, забила мати мені цвяха в тім'я. Поки ми не одружені, я міг не звітувати перед Олею, чим займаюсь у відпустці, а тоді – вибачайте. І до підозр недалеко. А як би Оля сприйняла, коли б дізналась?

–Отож, Арсене, помізкуй, – звелася мати, беручи сумку. – Я тобі бажаю тільки щастя.

–То... то мені відмовитись від розшуку?– запитав розгублено.

–Знаєш, чого я боюсь? – Вона стояла наді мною і, не дочекавшись відповіді, сказала: – Неслави, пліток, поголосу. А почнеш дошукуватись, дехто згадає.

Вона стомлено, з опущеними плечима, ніби на них лежав якийсь тягар, пішла до ґанку. Таки не спала ніч і все обдумала зі всіх боків. Краще за мене. Я почувався людиною, яка досі бігла швидко, впевнено, не бачачи перед собою жодних перепон, та враз наткнулась на високу глуху стіну. Що ж робити? Справді, зловісна тінь підозри, що лежала на трьох колишніх військових із Березівки, завдяки моєму втручанню могла виринути із забуття і торкнутися чорним крилом мене, матері, рідних Карпаня та Замрики. Чи варто ворушити минуле?

Мати заради мого благополуччя жертвувала пам'яттю батька. Я розумів: від великої віри в нього, якої нікому й ніколи не зламати, не похитнути у ній. Мене, мабуть, вважала нестійким, не загартованим життям. Звичайно, за рік роботи я придбав не лише друзів, а й недругів. Від злих язиків мене ніщо не врятувало б. І я засумнівався у доцільності відвідин Кедровського.

Сидів і сам собі здавався нікчемним, безпорадним до сліз. У голові роїлося безліч думок, а рішення не поспішало окреслитись, встановитись. Почув, як мати розчинила вікно, напевне, щоб покликати мене снідати, і встав з лавки.

–Арсене, стигне бараболя! – гукнула.

За сніданком мати сторожко позирала на мене, напевне, очікувала на продовження розмови, але я мовчав.

–Ти гніваєшся? – запитала вибачливо, підкладаючи мені салату з редьки, цибулі, политого сметаною.

–Ні, мамо.

–Я багато думала... Тепер не має значення, як загинув батько – вона майже не їла, тримаючи в руці виделку з наштрикнутим кружальцем редьки.

І тут я ледве не прохопився, що не один батько не повернувся в свою частину та не доїхав до Березівки, що він таки зійшов на вінницькому вокзалі з великою сумою грошей. І ті факти нараз геть притлумили моє вагання.

–Я зобов'язаний позбавити його підозри, що багато років тяжіє над ним. Зобов'язаний, мамо, – сказав рішуче.

Мати зітхнула, провела долонею по обличчю і звелась до плити по чайник.

–Що ж, Арсене, ти дорослий. Роби, як велить совість, – мов благословила моє рішення, і мені відлягло од серця.

Невдовзі я вирушив до Кедровського, прихопивши справи. Його будинок розташований поблизу маслозаводу, за універмагом, але я навмисне обрав кружний шлях, щоб крізь вікно мене не бачила Оля. Загадав собі завітати до неї після відвідин Платона Сидоровича. Як він мене зустріне? Я Кедровського не знав, як Великошича, нічого не чув від Сергія Антоновича про нього як про людину і фахівця, хоч вони працювали разом кілька років.

Була десята година ранку. Сонце парило, мов у полудень. Я купив морозиво і з приємністю відкушував солодкого холоду. В дитинстві колись мріяв наїстися його досхочу і напитись від пуза морсу. Час настав, але після однієї порції більше не кортіло.

Порівнявся із швейною майстернею. На даху щось бухнуло – я глянув угору. Там Василь і Горак знімали стару черепицю.

–Добридень, Арсене Федоровичу, – привітався дядько Гаврило.

Василь щось загув, жартома погрозив кулаком і затикав пальцем у бік універмагу.

–Добридень, – я зупинився, не знаючи, куди подіти морозиво.

–То як відпочиваеться? – Горак лукаво, а може, мені здалося, глипнув з-під кошлатих брів І поклав черепицю на стос.

Звідкіля йому відомо, що я у відпустці? Невже сказав Василь, довідавшись від Олі?

–Нормально,– я задер голову, щоб краще його бачити, і відчув незручність. – На мене теж чекає така робота.

–Зволікати не слід, – поважно мовив дядько. – Після жнив завсіди дощить.

Значить: Сава Архипович з ним говорив. А може, Балюк?.. Відчув, як по пальцях потекло морозиво, і мені довелося хутко його лизнути, бо в другій руці тримав теку із справами і ніяк було дістати хустинку.

–Еге, Арсене Федоровичу, не зволікай,– повторив дядько Гаврило, беручи у Василя черепицю і тим даючи зрозуміти, що розмову закінчено і йому ніколи правити теревені.

Я пішов, картаючи себе, що спокусився морозивом, наче ніколи його не куштував. Позаду затарахкала бляха, немов бубон. Оглянувся – рудоголовий Василь тримав лист жерсті і гатив по ньому кулаком, вигинаючись, мов у танці. Горак замахнувся на нього дерев'яним молотком, і Хавара відсахнувся, перестав викаблучуватись. А батько Миколи делікатний чоловік. І я подумав, що незабаром доведеться сидіти з ним за одним столом. Батько!.. Я ніколи ні до кого так не звертався. А чи стане мені Сава Архипович, досі чужий чоловік, бухгалтер райкомунгоспу, рідним? Що я, взагалі, до нього відчуваю? Поки що повагу й незрозумілий острах, як, мабуть, кожен хлопець до батька дівчини, яку покохав.

Обігнув мурований паркан маслозаводу і за ним побачив зелений дах з їжакуватою антеною на тичці. Якось з Великошичем заїжджав до Кедровського і запам'ятав, де він жив. Відчинив хвіртку на тугій пружині – десь калатнув дзвоник. З хліва викотився Платон Сидорович у майці, з окулярами на носі.

–А, це ти! Заходь, – зраділо мовив, йдучи навстріч.– Давно до мене наші не заглядали, – не то дорікнув, не то пожартував, міцно тиснучи руку.

–Робота, Платоне Сидоровичу.

–Звісно, голубе, поки що наш брат не дрімає, – доброзичливо погодився, оглядаючи мене маленькими меткими очима. – Але про роботу опісля. Спочатку я тобі дещо покажу, – і змовницьки підморгнув.

Він узяв мене попідруч, нижчий на голову, але вдвоє ширший, і я покотився з ним до хліва. В хліві горіло світло. На побілених стінах висіли різного розміру рамки, полички, підставки, хлібниці і ще якісь чудернацькі витвори. Ажурні, тендітні, зроблені зі смаком, пофарбовані й полаковані, вони полискували, ніби на виставці чи в магазині сувенірів. Кедровський був гордовитий і задоволений.

–Га? – не втерпів і кивнув на вироби.

–І це ви самі? – не повірив я, глипнувши на його грубі пальці.

–Атож! Ось цим струментом, – узяв з верстака, заставленого диктом, дощечками та пляшечками, лобзика. – Все ним.

–Ох і майстер ви! – захоплено сказав я. – Гріх таку красу тут тримати.

–А я не тримаю, – усміхнувся Кедровський. – Перед Жовтневими святами розсилаю онукам, дітям, друзям. Ти сідай, – і сам теж присів на березову колодку. – Коли вийшов на пенсію, думав здурію: завжди бракувало часу, а це не знаєш, куди його подіти. Чого тільки я не перепробував! І рибалив, і в мисливці, подався, і гриби збирав, і громадськими справами займався, і книжки читав, а час повзе, мов черепаха. А тепер, віриш, день минає, як мить одна: ранок – вечір, ранок – вечір... Ото заздалегідь шукай собі заняття. Для пенсіонера бездіяльність – передчасна смерть.

–Скільки ж вам років?

–Сімдесят. Отак, голубе, – ляснув себе по коліні. – То що там у тебе? Позачергові збори?

–Ні, Платоне Сидоровичу, – не наважувався я розпочати розмову.

–А що?—здійняв і почав протирати окуляри.

Я вийняв з теки справи, подав йому. Кедровський звів ріденькі біляві брови, гмикнув і з цікавістю став переглядати папки. Затим подивився на мене, і в його очах, збільшених скельцями, я помітив співчуття.

–А я ніяк не міг згадати, звідкіля мені знайоме твоє прізвище,– мовив задумливо – Гай-гай, скільки літ минуло. Може, з'явились якісь нові факти?

–Я лише позавчора випадково натрапив.

–Що ж тобі сказати? – Кедровський почухав груди, зарослі цупким сивим волоссям. – Підозріло, звичайно, що всі з одного села і в один місяць. Дуже підозріло. Тому і поклав їх тоді разом. Шкода, що і твій батько...

–І ви ніде не натрапили на їхні сліди?

–Які сліди, Арсене? – щиро здивувався Кедровський.– Тобі впали в око тільки ці справи, а таких із тридцять набереться по району.

–А я думав...

–Тут нема над чим думати, – незаперечно перебив Кедровський. – Ясно, як божий день. Вони загинули в прифронтовій смузі.

Впевненість Кедровського змусила мене змовчати про гроші, які отримав батько, і про вінницький вокзал, де він зійшов з машини, Я вже знав, що від хибної версії відмовляються не відразу. І Платон Сидорович не виняток. Мені залишилося тільки одне: її спростувати.

–Слухай, Арсене,– обережно почав Кедровський, беручи з верстака лобзик,– тобі раніше не казали, що батько... ну, мав приїхати у відпустку?

Я заперечливо похитав головою. Платон Сидорович зосереджено розглядав лобзик, зачепив пальцем струну, і вона тонко зойкнула.

–Значить, вирішив покопатись?—запитав безвиразно.

–Хочеться.

–Я тебе розумію, але...– потер лоба, нахмурившись.– Марна трата часу, голубе. Відступаючи, фашисти залишали диверсантів, шпигунів і всяку погань, яка полювала на наших військових. Поспитай Великошича, він тобі розповість. З радістю допоміг би, та сам бачиш,– зважив справи на долоні,– тут жодного факту, вартого уваги. Не знайшов я їх.

І не міг знайти, подумки додав я, бо вони підпали під узагальнення. Об'єктивна причина була: війна, відкрита і таємна. Тому я не звинувачував Кедровського в несумлінності. Мабуть, на його місці вчинив би те ж саме. Платон Сидорович провів мене до хвіртки, тримаючи в руці примхливо вирізану поличку, від якої я відмовився, пообіцявши завітати по неї іншим разом.

На розі мурованого паркану оглянувся – він стояв, широкий і натоптуватий, майже торкаючись плечима стовпів хвіртки, і дивився мені вслід. Його намагання переконати мене в недоцільності пошуку, як не дивно, викликало протилежне бажання, зміцнило його. До того ж я добув уже два факти.

Коли попереду сяйнули великі вікна універмагу,  вирішив забігти до Олі.

Як на злість, біля її прилавка товпилися покупці, переважно чоловіки – приміряли брилі з рисової соломки. Оля помітила мене і ледь кивнула, мені видалось, що вона ображалась, бо надто ретельно обслуговувала покупців, більше не звертаючи на мене уваги. Авжеж, гнівалась, що вчора не подзвонив, не зайшов і взагалі не бачились. З нареченими, напевне, слід частіше зустрічатись. У мене підупав настрій. По всьому, нам не доведеться поговорити, перекинутись хоча б словом, і я намірився йти.

–Арсене, зажди,– голосно сказала Оля, і чоловіки зацікавлено повернули голови.

Вона, зашарівшись, залишила свою секцію і перейшла в галантерею, сперлася ліктями на прилавок, я схилився до неї. Близько, майже впритул її обличчя, а мої очі чомусь усе прагли ковзнути нижче, до вирізу халата на грудях, де в трикутничку звабливо округлювалось біле тіло.

–Куди ти запропастився?—запитала стурбовано, притримуючи пальцями волосся, щоб не закривало чоло.

–Нікуди. їздив.

–Але ж ти у відпустці, – не стримала докору в голосі.– І так увесь місяць? Я навмисне помінялася змінами, щоб після обіду позагоряти з тобою, щоб вечорами разом... Дивись, які гарні дні.

–Робота, Олю,– промимрив і торкнувся її оголеного ліктя.

–Робота,– зітхнула.– Батько замість тебе домовляється з Гораком про ремонт. Не серйозно, Арсене. Ти ніби хлопчик. Батько здивований...

–Продавець!– покликав хтось із покупців.

–Зараз,– невдоволено відгукнулась Оля.– Подзвони о другій. Мені здається, я не бачила тебе цілу вічність. І ти наче змарнів за ці дні.

–Олю!..– наші погляди зустрілись, я помітив в її очах сполохану ніжність і невимовний біль, аж мені не повірилось, що недавно вона тільки холодно мені кивнула.

–Ах, Арсене, як я тебе люблю,– шелеснули її уста, і вона поспішно ступила за прилавок, сховалася за спини покупців.

Стояв, не в силі рушити з місця, відчував, як на мене накочувалась тепла й лагідна хвиля, в якій хотілося ніжитись і снити, впадати в солодке забуття. Почувався винним перед Олею, не вартим навіть її мізинця. Але що я міг зробити? Признатися їй у всьому? Може, колись і розповім.

З-за спин виринали її очі, руки, а я не йшов, боячись розхлюпати, розгубити почуття, якими сповнювалось усе моє єство. Заздрив покупцям, що дивилися на неї, перемовлялись, І в тому різноголоссі розрізняв її оксамитний голос, вбирав його і громадив у собі, щоб він бринів у мені якнайдовше. Оля майнула до мене блідо-голубою чайкою і прошепотіла:

–Іди, Арсенчику, йди. О другій...

Надворі, крізь вікно універмагу, я ще бачив її світловолосу голову. Оля залишилася зі мною: я поніс її милий і дорогий образ, даючи слово по обіді вибратись на річку, ввечері відвідати кінотеатр.

Лише чотири дні тому проводжав її додому, а видавалося, що відтоді минув принаймні місяць. Я згадав її теплі руки круг шиї, пругке тіло під тонким шовком плаття, що майже не приховувало його знадливих опуклостей. Вона довірливо линула до мене, ніби шукала прихистку, а гарячі губи наче вгамовували спрагу... Заради якихось даху і паркану, що нічого не важили в житті, моє щастя віддалилось. Навіщо я піддався на материне вмовляння? Авжеж, їй прикро, прийде невістка в занедбаний дім. Я обізвав себе дурнем, але вже було запізно щось змінити. Та й соромно матері, яка б здогадалася про моє нетерпіння.

Позаду завуркав мотоцикл і, порівнявшись зі мною, затих. Великошич.

–Здоров, Арсене!– Сергій Антонович скинув шолома й поклав на сидіння в коляску.– Ох і пече... А ти куди зранку?

–Від Кедровського.

Великошич уважно, мов лікар, оглянув мене, мабуть, намагався оцінити мій стан.

–Сідай, поїдемо на стадіон. Там спокійніше.

Я вмостився у колясці. Ми покривуляли вулицями й опинилися на околиці міста, перед ворітьми спортивного комплексу «Колос». На футбольному полі хлопчаки ганяли м'яча в одні ворота.

Сіли на лавці під кленами. Помітив, як Сергій Антонович з приємністю витягнув ноги, зажмурюючись. його обличчя було сіре від пилу, а зморшки розбігалися від очей тоненькими світлими промінчиками, пролягали чіткими борозенками обабіч губ. Я дивився на Великошича і ніби бачив себе, коли доводилось вертатися вранці з нічного виклику, а попереду ще повний робочий день.

–Як справи, Арсене?

–Учора був у Вінниці, в Куртія.

–В якого Куртія?

–У батькового друга, вони з фінської кампанії потоваришували і разом воювали з фашистами.

–Як ти його розшукав? – жваво запитав Сергій Антонович, розплющуючись, і з цікавістю зиркнув на мене червоними від неспання очима.

–Мати сказала.

–Ну-ну і що? – не терпілося йому.

–Є два факти: з'ясувалось, що батько перед від'їздом у Березівку отримав платню за три роки і живим-здоровим зійшов біля вінницького вокзалу.

–Та-ак,– слідчий замислено покусував нижню губу.– Вже виткнулась ниточка. А поїзди тоді ходили?

–Ще не взнавав. Думаю розпочати з Березівки.

–З Березівки? – наче не зрозумів мене Сергій Антонович.

–Авжеж,– стенув я плечима.

–Хм!..– він якось мляво посміхнувся. – А чому не з вінницького вокзалу?

Я здивувався запитанню і зрозумів, що тільки через утому Великошич не заглибився в факти, які підказували саме таке рішення.

–Березівка – ніби місце подій. А ми завжди розпочинаємо розслідування з місця подій, – сказав я прописну істину.

Слідчий міцно провів долонею по обличчю, зосереджуючись.

–Вірно, Арсене, звідти й починай. А про тих двох щось маєш нове?

–Нічого. Кедровський радить не братись, мовляв, дарма згаю час. І мати теж.

–Матір я розумію... Ти не хвилюйся, службі твоїй це не зашкодить,– заспокоїв мене.– Справді, батько міг дістатися сюди поїздом або попутним транспортом.

–Раз приїхав до Вінниці, значить, найнебезпечніша смуга тилу в нього залишилася позаду, – виклав я ще один вагомий доказ.

–Логічно. Дій, Арсене, – Великошич встав, смачно позіхнув, прикриваючи рота долонею.– Ех, впасти б зараз на ліжко...

Він мріям про ліжко, а я подумки вже мчав до Березівки.

Розділ одинадцятий

Мати не поцікавилась, куди я зібрався. Лише коли виводив мотоцикл на вулицю, сумовито запитала:

–А якщо подзвонить Оля, що їй сказати?

Ах, Оля!.. Я згадав про домовленість. Зупинився у хвіртці, вагаючись. Знову дорікатиме, а мені доведеться кривити душею. Краще не чути її голосу. Потім якось спокутую свою провину.

–Поїхав у справах.

Оля ніколи не виявляла, як і мати, інтересу до моєї роботи, розуміла, що я не мав права про це розповідати. Хоча, признатись, кортіло, особливо попервах, поділитися з кимось своїми успіхами і прорахунками, знайти в когось підтримку та співчуття, І в цьому Олю й матір мені замінив Сергій Антонович. Правда, вони дізнавалися пізніше, де я був і що трапилось, бо наш райцентр невеликий і всі більш-менш значні події доходили до кожної хати.

Мені не дуже вірилось, що злочинець знаходився у Березівці, де всі знали один одного з дня народження до самої смерті. І, наскільки я пам'ятав, у нашому місті та в районі рідко траплялися вбивства. Одначе після визволення на колишній окупованій території могли залишитись вороги Радянської влади, декласовані елементи.