Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

–   Беріть спасівки. Лишень з дерева. Солодкі, як мед.

А мені спазми здушили горло. Ось він, серед людей, спокійно торгував фруктами, мовби нічого не трапилось, і на ньому не проступала кров, і зовнішністю нічим не відрізнявся од інших. Пересічний тип із вовчим нутром. Звір, якому вже недовго топтати землю. Вмів тримати себе в руках: виду не подав, що знав мене. Хотілося схопити його за комір, виволокти з натовпу й гукнути: «Люди! Це він убив Дубовенко і ще трьох військових! Він!..»

–   То не берете? – запитав безбоязно, зовсім знахабнівши, впевнений, що його не викрито і того ніколи не станеться. – У мене найсмачніші грушки. Не пошкодуєте грошей.

Убивця настійно пропонував мені грушки. Трагікомічна ситуація. Вважав мене за дурника. І, щоб не стовбичити перед ним, не випробовувати долі, я вибрався з натовпу. Шмигло був спокійним, і моя поява не насторожила його. Тим гірше для нього.

Я пізно помітив бабу Фросину, щоб вчасно звернути вбік і не зустрітися з нею. Вона перестала жувати свої улюблені вафлі й втупилась у мене маленькими злими очима.

–   Тебе ще не вкусила собака? – прошамкала, і з губ та бороди посипались білі кришки на кінці чорної хустки. – А вкусить. Господи, царство їй небесне!– осінила себе хрестом. – Яка ж гарна і мила. Пушла, пушла!.. – почала відганятися латаним кошиком од вдаваних собак, крутячись на місці.

Мовчки обминув її і пішов. Благав дощу і зловтішно всміхався, уявляючи, як спотворитьсяобличчя Шмигла, коли потрапить у нашу засідку. Аби скоріше задощило. Поглянув на небо: всіяне рідкими білими хмарками, воно не віщувало непогоди, принаймні на сьогодні. І ластівки високо-високо.

Мати ще не вернулась. Я потинявся по подвір'ю, визбирав скручені смужки жерсті, посидів трохи на лавці й подався в хату. Двері веранди залишив відчиненими, щоб вивітрився гострий запах фарби. Ліг на диван, відзначивши, що часто почав на ньому товктися, мов Обломов. Не думав про Шмигла. Розслідування вважав закінченим. І вирок суду передбачав. Мене турбувало інше: де покоїлись останки батька та двох військових? Чи витримає материне серце, коли дізнається про наслідки пошуку? Адже вона змирилась, що батько пропав безвісти, впокорилась долі. Навіть гадки не мала, що він десь тут, наче невідомий солдат, як та жінка в глинищі.

Моє одруження, свято нашої любові затьмарювалося материним розпачем, від якого мені її не вберегти. Сумління підказувало, що доведеться зачекати, поки вляжуться пристрасті. Оля, впевнений, погодиться, і Сава Архипович зрозуміє. Визначна врочистість не повинна скидатися на похорон чи поминки. І все ж, скільки б не минуло часу, ми із залишками смутку і непоправної втрати розпочнемо подружнє життя. Така вже людська пам'ять: з неї ніщо за наказом чи бажанням не зникає. Гіркий осадок на довгі роки нишком оселиться в наших серцях. Я заздалегідь починав до нього звикати.

На веранді затупали кроки. По ході впізнав матір. Ось вона на кухні відчинила буфет, напевне, взяла рюмку, рипнули дверцята аптечки. Я встав і заглянув на кухню: мати накапувала валер'янку, ворушачи знекровленими губами. Скосила на мене зажурені очі. Випила ліки й сіла на стілець. Відчужено втупилась у скатертину, зморено звела руку, зсунула на шию чорну косинку. Нудотно-солодкі пахощі валер'янки підсилювали відчуття тривоги, наче в лікарняній палаті з важкохворими.

–   Поховали Дубовенко, – заговорила тихо, наче сама до себе. – І Ніна зовсім сирота... Позавчора сміялась, прибирала в класі. Раділа, що мати з Криму привезе мушлі... Кругла сирота. Женишся – заберу її до себе.

–   Забереш, мамо, забереш, – я обійняв її за плечі, звів, безвільну, обважнілу, повів до кімнати. – Полеж, заспокойся.

Вона слухняно, мов провинне дівчатко, далася вкласти себе в ліжко. Лягла на бік, підклавши під щоку долоню, заплющилась зітхнувши. Я вкрив матір літньою ковдрою і навшпиньки вийшов. Опустився за свій стіл. У хаті запанувала безутішна тиша, мовчазна безнадія. І я не мав куди від неї сховатись. Мене тримав у хаті телефон, дзвінок слідчого, якщо йому знадоблюсь.

Чим займався вчора і сьогодні Великошич, якщо обстеження і експертиза не виявили ніяких слідів на місці злочину? Розставляв пастки на Шмигла? Збирав додаткові факти, докази? І вже вкотре спливло, запитання: з яких міркувань і причин відсторонив мене від подальшого розслідування? Чому? Щоб довести мою неспроможність і показати своє вміння? Надто примітивно для Сергія Антоновича, не з того тіста він зліплений, щоб тішити своє самолюбство. Досі я за ним того не помічав. Навпаки: на помилках він мене вчив, аналізував закінчені мною справи, щедро передавав свій досвід.

Зненацька задзвонив телефон, і я аж здригнувся від несподіванки. Поквапливо здійняв трубку.

–   Слухаю.

Десь далеко, на другому кінці дроту, хтось схвильовано дихав і таємниче мовчав.

–   Слухаю, – дратуючись, повторив.

–        Добрий вечір, Арсене, – несміливо привіталась Оля.

–        Олю!.. – я глянув на двері, мабуть, своїм вигуком потривожив матір. – Олю...

–        Прийди сьогодні до мене. Годин у дев'ять, – сказала поспішно, ніби боячись, що я покладу трубку. – І не стій під ворітьми. Прийдеш?

–   Авжеж, – тамував радісне серцебиття.

–        Будь-що прийдеш? – запитала з лагідною недовірою.

–   Обов'язково.

–   Чекатиму.

Я ошелешено дивився на телефон, не вірячи, що кілька секунд тому з нього лунав милий, дорогий голос Олі. Глипнув на годинник – чверть на дев'яту. Отож, через сорок п'ять хвилин. У хаті мені не сиділось.

–        Ти надовго, Арсене? – зболеним голосом поцікавилась мати.

–   Не знаю. Я тебе замкну.

–   Еге, замкни. І бережись, бережись, дитино.

Ну, з Олею мені ніщо не загрожувало. Спершу я

глянув на небо: темно-синє, в купчастих хмарках високо над землею, воно не віщувало дощу. А якщо він розпочнеться, я відразу ж додому. Ті сорок п'ять хвилин видавались мені нескінченно довгими, і, щоб якось згаяти час, вирішив поїхати до Лебідки, побути на природі й спокійно осмислити, поцінувати Олин дзвінок та запрошення, вгамувати хвилювання, бо при зустрічі не зв'яжу й трьох слів докупи.

Вивів мотоцикла аж на вулицю і рушив.

   Купальників уже не було. Тільки на березі, під гаєм, чорніло декілька постатей рибалок, а під одним із грибків сиділа пара закоханих. Річка не брижилась, тьмяно полискувала, мов гладенька вкочена дорога після зливи. Тягло вільгістю і запахом води, татарського зілля та скошеної прілої соломи.

На заході, за гребенем лісу, визирав червоний серпик сонця, що на очах тоншав, вичахав, ніби давно покинуте багаття.

Прислухався до себе, до порухів душі і почуттів, які збудила Оля. Я їй простив безпідставну, сміховинну ревність, удавану байдужість і вперту затятість. Вона мене любила, усвідомила свою провину і першою зробила крок до примирення. Картав себе за передчасні висновки, безглузді думки, що лізли тоді в голову. Справжнє кохання відразу не вмирає від першої-ліпшої дріб'язкової суперечки, непорозуміння, якщо двоє у великому світі знайшли одне одного. Тільки справжнє! На терезах життя завжди, щодня вивіряється, що справжнє, а що нещире.

От лише не хотілося заходити до Придиби в хату. Сава Архипович, безперечно, помітив, що між нами перебіг чорний кіт, а Оля, звичайно, нічого йому не розповіла, не пояснила. І тепер мені соромно з'являтись у них на порозі. Через ту спірку Придиба склав про мене, як мені здавалось, не дуже гарну думку. А я дорожив прихильністю Олиного батька. В таких, як він, усе визначалося раз і назавжди. Він у всьому, як і в роботі, певно, дотримувався однієї точки зору: працюй на совість, не криви душею і заслужиш повагу. А може, Оля поділилася з ним своєю бідою, питала поради? Не виключено, оскільки Придиба для неї і батько, і мати.

Пора. І сонце згоріло за лісом. На землю опускалися голубі сутінки.

У вікнах будинків розпукувались жовті квіти лампочок.

Я завів мотоцикл на подвір'я. У жодному вікні не світилося. Подумав, що Оля, мабуть, не прийшла, щось затримало її в універмазі. І, щоб пересвідчитись, простяг руку до кнопки дзвінка, коли нараз, наче за помахом чарівної палички, розчинилися двері на ґанок. Я ступив у напівтемряву, і навстріч майнула біла постать, обдала запахом конвалій, припала до мене.

–   Арсенчику, любий!..

Оля не знати чого здригалась, тулячись до мене, ховаючи обличчя на грудях. Я гладив шовковисте волосся, відчуваючи всім тілом її всю, тоненьку й зграбну, довірливу й милу. В грудях ворухнулася жалість до неї й до себе, що завдали стільки даремного хвилювання, переживань. Я занурився лицем у її волосся, шукаючи губ, і знайшов їх, сухі й гарячі, спраглі в чеканні на мої, і всі болі та печалі відлетіли в безвість.

–   Батька нема вдома,—уривчасто дихала Оля.– Він у Вінниці, в обласному управлінні... Приїде завтра...

Заточуючись, пішов за нею у її кімнату. Оля ввімкнула нічник —синю зірку над канапою, і ми ніби опинились у голубому серпанку з поголубілими обличчями й руками, наче відлетіли в небесну блакить і розчинилися в ній. Було дивно і незвично легко, немов купався у казковому маєві. Ми зачудовано дивилися одне на одного, сповиті незбагненною таємничістю, не вірячи, що це ми і всі наші непорозуміння позаду. їх як не було, їх хтось вигадав, просто з якоїсь причини ми не бачились тиждень і страшенно скучили.

–         А ти схуд, Арсене, – Оля провела долонею по моїй щоці. – В тебе неприємності?

Я заперечно похитав головою.

–        Боже, яка я пришелепкувата, – сказала сумно, з каяттям. – Як я мучилась, усе поривалась тобі подзвонити, а якийсь дідько стримував.

Її очі волого блищали, і лице видалось змарнілим (може, від освітлення?), в ньому щось з'явилося нове, яке я ніяк не міг визначити, мов у людини, що багато пережила та передумала, змучилась від розпуки й страждання. Я пригорнув її до себе і вкрив лице поцілунками.

–        Не згадуй, не згадуй, не згадуй... – з душевним болем відчув, як боявся її втратити, як багато важила вона в моєму житті.

Оля заплющилась і мліла від ласки, ніжилась у ній, провинно усміхаючись.

–   Арсене...

–   Мовчи, – цілував.

–   Я...

–   Мовчи, – цілував.

–   Без тебе...

–   Мовчи, – цілував.

–   Не можу!

–   Мовчи, – цілував.

–       Арсене,—Оля приклала долоню до моїх губ.– Розстебни мені... сукню.

Я намацав на спині кілечко застібки й потяг його вниз. Оля якось дивно дивилася на мене широко розплющеними очима. Потім звелася з канапи, ворухнула плечима, і плаття поволі сповзло з неї, вляглося кільцем на підлозі навколо її ніг. До нього долучилася сорочка, й Оля стояла переді мною в одному купальному костюмі. Я не дихав. А може, я марив?

–   Арсене, – простягла до мене руки.

І я, ніби сновида, ввійшов у їх гаряче коло, і її тіло, гладеньке й тепле, притислось до мене, пронизало всього й зосталось у мені, як рана, як біль і пекельна мука, як радість і щастя, як сон та ява...

– Я хочу, щоб усе, – шепотіла Оля. – Навіщо так довго чекати? Арсенчику, рідний!.. Ти ж мій... мій, і я...

Розділ двадцять восьмий

Четвертий день без дощу. А якщо він не йтиме місяць, два?.. Невже Великошич ждатиме? Мені нетерпілося швидше заарештувати Шмигла. Я боявся, що він сховається, зникне, розчиниться серед людей, і тоді знову доведеться його шукати довгі роки. І вже шукатиму не я.

Я мав багато вільного часу для роздумів та міркувань. Мене непокоїла Оля, її дивна і незрозуміла поведінка. Проводжаючи мене, вона, гладячи тремтячою рукою щоку, шию, попросила не приходити, зачекати, коли покличе сама. Я, здивований, не заперечив, але було невтямки, чому їй не хотілося бачити мене, хай навіть і кілька днів, якщо вона стала для мене життям, повітрям та сонцем. Щось у неї коїлось на душі і в серці, незбагненне для мене, я підсвідомо відчував, що її стан пов'язаний з тим, що сталося між нами. Чому я не взяв себе в руки і не пішов? Піти!.. Я заплющився, і Оля виникла в голубому маєві, прозора й невагома, мов привид, мов уві сні.

Удома я довго дивився на свій відбиток у дзеркалі, сподіваючись помітити якісь зміни. Адже вони повинні з'явитись. Повинні! Але, крім настороги в очах, нічого не вгледів. Одначе намагався менше потрапляти матері на очі, бо, коли поглядала на мене, здавалося, що вона все знала, читала з мого обличчя. Отже, не треба відкладати одруження, попри всілякі обставини, щоб в Олі не закралася підозра щодо моєї підступності й нечесності. І мати легше переживе наслідки розслідування, коли поруч із нею знаходитиметься Оля.

Я загорівся бажанням сповістити їй про своє рішення, і мене зненацька вразила думка, що спізнився, бо не сказав про нього там, у її кімнаті, що доконче треба було сказати. Мені стало незручно і прикро за свою промашку. Часом не через те Оля не хотіла бачитися зі мною? Ох і невіглас! Це ж до якого висновку вона прийшла?

Я таки дочекався, коли мати вийшла з хати, і мерщій набрав номер телефону універмагу, попросив покликати Олю Придибу. Вона ж мені не заборонила дзвонити.

–   Алло, – ніби з сумом мовила.

–   Здрастуй, Олю! Це я, Арсен.

–   Здрастуй, любий!

–   Ти на мене... ображаєшся?

Оля помовчала, і я відчув, що вона посміхнулась.

–   Я на тебе не гніваюсь. Не думай про це. Ні про що не думай... Просто мені... треба прийти в себе... Ти розумієш мене?

–   Звичайно.

–   От і добре. Все буде гаразд. І люби мене. Люби!.. – Оля поклала трубку.

Я дивився у вікно, осмислював почуте. Мати на грядках рвала цибулю, кріп та петрушку. Прийти в себе... Так, поганий з мене знавець жіночої психології. Нікудишній. Я стукнув себе кулаком по лобі й дурнувато засміявся. Мені мовби розвиднілось. Подався з хати. На веранді стрів матір із пучками городини. Заклопотана, вона все ж усміхнулась і запитала:

–   Ти помирився з Олею?

–   А що?

–   Бо ти якийсь... – уважно дивилась на мене, підшукуючи слова.

–   Який? – ніздрі лоскотав запах кропу й петрушки.

–   Святковий, і щось у тобі незвичне.

–   Уже й незвичне, – буркнув, ідучи до паркану.

Постукував молотком, прибиваючи штахети, а

мати, ніби розгублена, стежила за мною. А може, вона плакала, та звіддалік я не бачив. Матері інколи плачуть ні з того ні з сього. А в Олі нікому плакати. Сава Архипович не зронить сльози. Він чоловік з характером. І мені стало сумно. Я хоч знав, що мій батько загинув, а Олю мати покинула.

За обідом мати допитливо поглядала на мене, але більше не заводила розмови про мій вигляд.

До сутінків працював коло паркану. Мене нестримно вабило до Олі: бодай глянути на неї одним оком, побачити, яка вона. Аж смішно. Мріяв, наче в дитинстві, про шапку-невидимку і нишком з'являвся в Олиній хаті, ставав у кутку й стежив за нею. А вона готувала вечерю, розмовляла з батьком, прибирала, опісля заходила в свою кімнату, сідала перед дзеркалом і розчісувала волосся. Я ніжно доторкався до нього, вона того не помічала, але чомусь тривожилась, мабуть, відчувала мою присутність. Вмикала голубий нічник і починала роздягатись.

Я рано ліг спати з думкою – що принесе завтрашній день.

...Чомусь снилася давня материна розповідь, як вона їхала на возі, а їх наздоганяли знавіснілі петлюрівці чи бандити і мій дід-коваль, якого я ніколи не бачив, стріляв по них з гвинтівки. Шалено мчали, фиркаючи, коні, віз підстрибував на грудках, і я щосили тримався за люшню, щоб не впасти. Оглушливо гриміли постріли, і густа, мов смола, темрява сповивала світ, і стугоніла земля під копитами. Віз підскочив, і я таки не втримався – брикнув на дорогу в пухкий порох, і воза як не було– розтанув, зник у пітьмі. Я намагався погукати діда, але тільки безголосо роззявляв рота, наче риба на березі, і ніяк не' міг відірвати ноги від шляху. Мене охопив невимовний жах. Я вмирав од жаху, із застиглим криком у грудях, коли зненацька долинув мелодійний передзвін бубонців. Він не вмовкав ні на хвилину, і страх поволі випускав мене із смертельних лабет. Бубонці, бубонці...

Я прокинувся. Калатало серце. Настирливо дзвонив телефон, розтинаючи нічну тишу кімнати. Навпомацки налапав трубку.

–   Алло.

–  Арсене, давай до Мошняк. Без мотоцикла. Бігом! – наказав Великошич.

–   А... а хіба йде дощ? – промимрив розгублено.

–           Дощ! Дощ!.. Прочумайся. Тричі стукни у вікно спальні Мошняк.

Справді, за вікном лив дощ. Залишки сну розтанули вмить. Швидко вдягнувся і скрадливо, щоб не розбудити матір, ступив до коридора. Зрадницьки шелестів плащ.

–  Арсене, це тобі дзвонили? – свіжо пролунав за дверима голос матері, наче вона й не спала.

–   Так.

–   Господи, в таку погоду, – зітхнула.

Погода була чудова. Я славив дощ. Час розплати настав.

Гучно відлунювали мої кроки на вулиці. Біг, не вибираючи дороги, просто по калюжах, щоб устигнути і випередити Шмигла, який, мабуть, уже вирушив до Мошняк. Біг безлюдними вулицями, гупаючи чобітьми, І серце вискакувало з грудей. Аби не припинився дощ. Хай би періщив до ранку. До ранку!.. А Шмигло хотів продати мені грушки. Грушки вбивці батька. Все, кінець, крапка на розслідуванні!

Біг, не натягуючи ворока, краплі сікли мені обличчя, змили голову, наче під душем, прохолодні цівки текли за комір сорочки, по спині й грудях. Іди, йди, дощику, зварю тобі борщику. Кому каша, кому борщ... Невже сьогодні злочинець потрапить у наші руки? Невже?..

Аж перед хвірткою Мошняк перейшов на крок. Набрав повні легені повітря, щоб вирівняти дихання. На подвір'ї тьмяно полискувало мокре листя на густих кущах рай-дерева. Будинок таємниче мовчазний і непривітний. Крізь зачинені голубі віконниці не пробивалося світло. Цікаво, чи впізнали мене наші, що десь тут сиділи у засідці? Коли б не сприйняли за Шмигла. Та, напевне, Великошич їх попередив. Хвилюючись, тричі постукав у віконницю спальні.

–    Іди до дверей, – глухо, мов із-під землі, почувся його голос. Відчинив переді мною двері. – Роздягайся, – сказав пошепки. – Ми стежимо за ним.

–   Прийде? – я скинув плащ.

–    Обов'язково, – впевнено відповів Сергій Антонович.

Він узяв мене за руку, ще не призвичаєного до темряви, і повів за собою, вільно орієнтуючись, ніби в себе вдома. Ми перетнули велику кімнату (здогадався по половику під ногами) і зупинились.

–   Ти сховаєшся за кріслом, а я тут, за шторою.

–   А де крісло?

–   Вбудешся і побачиш.

–   Мошняк є?

–   У великій кімнаті.

–Котра зараз година?

–   Сім хвилин на четверту.

Саме злодійський час, коли людина спить найміцніше. Шмигло мав досвід, знав, коли вибрати момент. Ми мовчали. Наче в глейкому мороці, я розпізнав ліжко, темні, неоковирні плями крісла, трюмо, портрети на стінах. Поруч біліло обличчя Великошича. За вікном шумів дощ.

–        Здалеку йому йти? – кинув навідне запитання.

–   Звідси далеченько його хата.

Сергій Антонович до останньої хвилини не повідомляв прізвища вбивці і хто він. Ну й не треба. Я його теж здивую, коли Шмигло опиниться тут. Конспіратор слідчий. Ретельно дотримувався свого плану. Я єхидно посміхнувся.

–   Ти чого? – суворо прошепотів Великошич.

–   Га?

–        Чого смієшся, питаю? – гаряче дихнув мені у вухо.

Еге, так я тобі й скажу.

–        Будь обережний, Арсене, з вбивцею жарти погані, – попередив.

Я обережний, далі нікуди: кожен м'яз напружився до краю і прислухався до дзвону в голові, мимоволі тамуючи дихання. Подумав, що Шмигло теж чекав з нетерпінням дощу і зараз радів негоді, пробираючись темними вулицями. Лише в цьому збігались наші почуття. Але дощ його занапастить, приспить пильність.

Думав, що через кілька днів наше невеличке місто дізнається про арешт Шмигла, непомітного залізничника, і різні чутки поширяться між людьми, обростаючи дивовижними вигадками, поки не відбудеться суд. А викриття вбивці, що вчинив злочин

вісімнадцять років тому, мабуть, набере розголосу і серед нашого брата. Не кажи гоп, поки не перескочиш, завважив, щоб не наврочити... Було б добре, щоб мати кудись поїхала. Але куди, як скоро розпочнеться навчання у школі.

Нашорошував вуха. Лопотів дощ, і від слідчого пахло «Шипром». Не відав, скільки збігло часу, мабуть, більше, ніж півгодини, а Шмигло не з'являвся. Я злякався, що може зовсім не прийти. Та ні, заспокоював себе, він уже відчув, що займається у нього під ногами земля. Мошняк для нього свідок теж важливий.

–   Іди за крісло, Арсене, – тихо мовив Великошич.

–   Котра зараз година?

–   П'ятдесят одна хвилина на четверту. Затям: поки не ввімкну світло – нічого не роби.

Я навшпиньки підійшов до крісла і присів за високою спинкою. Неподалік вимальовувалось у пітьмі широке ліжко. Вдало вибрав для мене місце слідчий: близько до вікна, щоб на всяк випадок відрізати шлях злочинцю і мати змогу бачити всю кімнату.

Дивився на штору. Справді чи видалось, шо Великошич застережливо звів руку. Еге, звів. Я весь перетворився на слух. Промайнуло кілька хвилин, і я підсвідомо відчув, що хтось стояв, причаївшись, по той бік вікна. Я майже перестав дихати, а биття власного серця здавалося гучним, ніби тупання чобіт.

Тихо рипнули віконниці, і на темній шторі ледь засірів прямокутник. Усе ж надворі світліше, ніж у кімнаті. Потім скреготнув метал, і я здогадався, що то Шмигло зняв клямочку на кватирці. Дзвякнув шпінгалет. Спритно «працював» мерзотник. У кімнату ввірвався шум дощу і дмухнуло вільгістю. Колихнулася штора, нечутно посунулась ліворуч, немов занавіс у Будинку культури. У вікні, майже затуляючи його, щось чорніло незграбне, пелехате, не схоже на людську постать, а тим паче – на щуплого Шмигла. Воно завмерло, прислухаючись, і, напевно, нишпорило очима по кімнаті.

Я дякував дощу, що лопотінням по листю забивав удари мого серця.

Нараз із тієї примари щось спало, і тепер у вікні, на тлі темно-синіх хмар, окреслилась постать, що стояла коліньми на підвіконні. Матово світилась пляма обличчя і дві менші, мабуть, руки. Шмигло обережно спустив ногу на підлогу, затим другу і завмер, напівзігнувшись, немов приготувався до стрибка.

Великошич не вмикав світло.

Нарешті Шмигло випрямився і видався мені (може, від хвилювання) занадто рослим та огрядним. Він повільно, як інколи показують у кіно, рушив до ліжка. Лише тепер, коли, в кімнаті трохи проясніло, я розгледів, що на ліжку хтось лежав, укритий ковдрою. Мабуть, хтось із наших хлопців.

Рука Шмигла шаснула під полу піджака, і в темряві зблиснуло широке лезо не то сокирки, не то сікача. Я з острахом подумав про того, що під ковдрою. А Великошич зволікав із світлом. Ну і витримка в нього і в того, що на ліжку! Шмигло вже поруч, зводив руку з лискучим лезом (а світла нема!), і я одним стрибком із засідки опинився на його спині, захоплюючи горло ліктем. Під правою рукою відчув жилаву шию і мускулисті плечі. Світло!

– Руки, Шмигло! – владно пролунав наказ Великошича.

Шмигло, високий, у сірому піджаку, без кашкета, різко крутнувся на голос слідчого, і я злетів з нього під стіну. Він кинувся, скрегочучи зубами, на Великошича, замахуючись сокирою.

–   Це не Шмигло! – крикнув я. – Не Шмигло!

Слідчий майстерно ухилився від удару і лівою зацідив напаснику в щелепу. Той змахнув руками і впав. Все відбулося миттєво.

–        Шмигло, Арсене, саме Шмигло. Візьми сокирку, – спокійно сказав Великошич, оглядаючи кісточки пальців.

Шмигло лежав головою до мене, довгий і безживний, світячи лисиною із кущиками сивого волосся. Ні, не Шмигло. Я зайшов збоку... і ледве не скрикнув. Мені стало млосно й недобре. Дивився, наче крізь сито.

–        Візьми сокиру, – повторив слідчий і суворо додав: – І не розкисай. Не розкисай.

На підлозі лежав Придиба, Олин батько, Сава Архипович, мій майбутній тесть. Я підняв сокиру і насилу доплентався до крісла. Може, мені це ввижалося чи снилось? Але ж ні, Сава Архипович. І Великошич жалісливо дивився на мене, опустивши руку з пістолетом. На ліжку ніхто не лежав, тільки горбатилась ковдра.

–        Клич понятих, – мовив до когось у вікно Сергій Антонович. – Вставай, Шмигло, досить придурюватись.

–        Хай вийде Арсен, – раптом сказав Придиба– Шмигло, не встаючи.

–   Ну! – вимогливо наказав слідчий.

Він ворухнувся і сів, блідий, з опущеною головою. З розсіченої щелепи текла кров.

–        Це, Арсене, не Придиба, а Шмигло Терентій Демидович. Він убив...

–       Забери його звідси! Забери!.. – заволав несамовито Шмигло, зіскулившись, міцно стискаючи кулаки,

Ні, мені не ввижалось і не снилось. І не могло бути ніякої помилки. Я відчув у своєму єстві глибоку порожнечу, цілковите спустошення. Тільки в голові вистукувало, ніби молоточком, два слова: він убив, він убив!..

–        Тримай, – Великошич подав мені свій ТТ. – Я відчиню двері для понятих.

Він убив.

Рукоятка пістолета зберігала тепло долоні слідчого.

Він убив.

Чорне вічко ствола на рівні грудей Шмигла.

Він убив.

І запобіжник здійнято.

Він убив.

Палець звично ліг на спусковий гачок.

Він убив.

Ось так, легенько натиснути...

–        Убий мене, – одним видихом проказав Шмигло, вп'явшись у мене  знетямленими очима. – Убий!.. Заради Олі, чуєш?

Ось так, легенько натиснути і за батька, Карпаня, Дубовенко...

– Убий, Арсене, – бліде обличчя Шмигла спотворилось гримасою болю, відчаю і муки. – Убий!.. Оля...

Я бачив перед собою живого мерця, що сам себе катував, і відвів палець од спускового гачка. Охопила відраза й байдужість. Увійшов Великошич і ніби з докором глянув на мене. Кімната наповнилася людьми і нашими працівниками. Все навколо діялось мов поза моєю увагою, і мене ніхто не чіпав. Я сидів, наче в заціпенінні. У вікні сіріло – розвиднялось. Коли завели до кімнати Мошняк, величаву в своєму строкатому халаті, вона сплеснула в долоні і вигукнула:

–   Та це ж Придиба!

–   Ви його знаєте?

–   Авжеж. Колись перестеляв нам підлогу.

–   Коли?

–   Давно, десь у сорок шостому чи сьомому році.

Коли покінчили з формальностями, передбаченими слідством і законом, ми поїхали у відділ. У машині Великошич міцно, підбадьорливо стис мені лікоть.

У нашому будинку, незважаючи на ранні години, панувало пожвавлення: нас зустріли прокурор і начальник відділу, вітали з удачею. Я сприймав поздоровлення і метушню, ніби стороння людина, і часто ловив на собі стривожені погляди Сергія Антоновича.

Непомітно залишив приймальню і подався у свій кабінет. Уже не треба вмикати світло. Підійшов, до вікна. В дворі, за вишнями, тьмяно жаріла лампочка в камері попереднього ув'язнення. Там сидів При... Шмигло. І лише тут, у тиші, я зрозумів, чому Великошич без всілякого пояснення усунув мене від розслідування. Він передбачив мої душевні муки й фахову безпорадність. Пожалів мене й Олю. Тепер з усіх тих переживань та потрясінь випливало гостре й болюче: а шо буде з нами? Як сприйме все це Оля? Рідний батько – вбивця. А він же її вибавив, виняньчив, пестив, вона йому варила їсти і прала, цілувала, жила під одним дахом. Вона – і вбивця мого батька. Яке дике, неймовірне поєднання.

У мені наче щось надломилось, дало тріщину, і вона побігла далі у глибину. Серце наче розполовинилось, невигойно ятрилось. Стало чогось шкода до сліз, до ридання, до відчайдушного крику. Я опустився за стіл й обхопив голову руками. Що станеться з нашою любов'ю?

З'явився Великошич, рішучий, збуджений.

–   Шмигло не хоче зізнаватись, – сказав.

–   А хто такий Шмигло?

–   Про це – потім. Поїхали на обшук.

–   Куди?

–       До нього додому, – і багатозначно додав: – Уже дев'ята година.

О цій порі Оля вже на роботі.

Я звівся. Слідчий поклав мені руку на плече й співчутливо запитав:

–   Як тобі?

–   Нормально.

Дощ не вщухав. Великошич наказав мені сісти з водієм, а сам із Шмиглом та старшиною Драчуком розташувались позаду. Мені здавалось, що відчуваю на потилиці гаряче дихання вбивці. У люстерку, куди я поглядав вряди-годи, відбивався довгий, із склеротичними прожилками ніс Шмигла, міцно стулені сині губи, сива щетина і біла наклейка на щелепі. Його очей я не бачив.

Ми швидко дісталися місця. На безлюдній вулиці чапіла одинока згорблена постать. Баба Фросина. Помітивши нас, заспішила по калюжах до зелених воріт, розмахуючи латаним кошиком. Утупилась у Шмигла колючими очима і засміялась, тикаючи в нього скарлюченим пальцем.

–        Собаки, там собаки. Гав, гав!.. Ти їх пожер, собачок? – белькотала. – А вони вас не покусали?

–        Ні, бабцю, не вкусили, – відказав Великошич. – Драчук, запросіть понятих.

Я нерішуче ступив на подвір'я, кинув погляд на вікна.

–        Оля на роботі, я дзвонив, – тихо зауважив слідчий.

Відімкнув двері на ґанок, і ми ввійшли до хати, у велику кімнату, обставлену зі смаком, з кришталевою люстрою, із килимом на підлозі та на стіні за диваном.

–   Сідайте, Шмигло, – кивнув слідчий на стілець. – То не скажете, де сховані коштовності?

–   У мене нічого нема, крім Олиних прикрас,– буркнув.

–   Дарма, Шмигло, не признаєтесь.

Ми чекали понятих. Одганяв від себе думку, що доведеться робити обшук і в Олиній кімнаті, в тій кімнаті... Ні, вирішив, туди не зайду і Сергій Антонович не примусить. Я вже сприймав усе, що трапилось, без відчуття спустошення і порожнечі, лише в грудях ніби покоїлась велика брила, яка то підступала до горла, то осідала й давко щеміла. Що ж, я домігся того, чого прагнув: спочатку відшукати батькові сліди, а потім викрити вбивцю. Я міг святкувати перемогу, радіти з помсти, з торжества справедливості і закону. Проте почуття святковості не було. Натомість – тоскне, незрозуміле очікування якоїсь неминучої втрати.

У будинку ми нічого не знайшли, окрім Олиних прикрас та фотографії молодої жінки за образом у кімнаті, де спав Шмигло. На горищі, в підвалі, в сараї, в погребах – теж нічого. Я бачив занепокоєння Великошича. Шмигло кривив губи в зловтішній посмішці. Залишалося перекопати город і обійстя. Мені не вірилось, щоб коштовності були сховані далеко. Такі речі повинні лежати завжди напохваті, але в надійному і потайному місці.

Слідчий, пригнічений та посмутнілий, замикав двері. Я востаннє поглянув на хату. На причілках і обабіч ґанку з ринв у діжки дзюркотіла дощова вода. Шибки вікон мокрі, всіяні краплинами, ніби в сльозах. Пасмурна сльотава погода ще дужче загострювала нашу невдачу з обшуком. Ми рушили до хвіртки. Я оглянувся.

– Стійте! – і метнувся до хати.

З ринви, ліворуч від ґанку, вода не витікала, хоч у діжці вона була, але застояна, з душком. Я встромив руку в трубу – сухо. Тоді смикнув за трубу, і коліно роз'єдналось. У ньому лежала поруділа шкіряна торбина. Почув, як позаду несамовито верескнув Шмигло. Він упав на спориш і качався, харчав, дер землю нігтями. Поняті, дві сусідки, злякано притислись до воріт. Старшина Драчук ухопив його за комір і легко, мов кошеня, поставив на ноги.

До мене підбіг Великошич, обняв і дзвінко поцілував.

У торбині виявились коштовності, серед них золотий годинник із дарчим написом комбрига Федоренка. І мені відразу пригадався лист Куртія. Слідчий завів годинник. Приклав до вуха.