Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

–Пробач, Олю, з... закрутився.

–Еге, аж занесло на річку, і без мене,– іронічно зауважила.– Чого там сидів? Чи це таємниця?

Що їй відповісти? Все розказати?

–Мовчиш.—І я уявив, як Оля осудливо похитала головою.– А тебе часом не обсідають вагання?

–Які вагання?– насторожено запитав.

–Одружуватись чи ні?

–Олю, припини,– мені зовсім не хотілося сваритись.

–Гаразд, Арсене, інколи кортить побути на самоті. Але чому ти мене не попередив? – уже без іронії, серйозно мовила Оля.

–Звідкіля ти дзвониш?

–Від гастроному, вибігла по хліб. Сьогодні третя серія «Тихого Дону».

–Іншим разом, Олю.

–Що з тобою? – стривожено запитала.– І голос у тебе... Якісь неприємності?

–Та ні,– ще сумніше відповів, хоч і намагався бадьоритись.

–Я побігла. Треба своїм хлопакам давати вечеряти. Подзвони завтра.

–Добре.

Я потримав трубку, надіючись, що Оля говоритиме про мій настрій, але в ній уже тоскно пікало. Як я прагнув співчуття! І ні від кого його не мав, крім Великошича. Але Сергій Антонович – не мати і не Оля. Нерозділене горе – вдвоє, втроє важче. Мовчання оберталось не золотом, а гірким полиновим трунком. І мені одному судилось випити його до дна.

Переодягнувся у спортивний костюм, ліг на канапу і лише тоді відчув нидіючу втому в усьому тілі, а голова ніби наповнена оловом.

У кімнату, крізь яблуневе гілля, проникали смужки призахідного сонця, перетинали м'яку сутінь і рожевими теплими плямами падали на стіну, висвітлюючи на ній фотографію. Обличчя батька прибрало живого кольору, повеселішало і здавалося зовсім юним. Довго дивився на нього, аж закипіли від напруження сльози на очах, а може, через думки, що, напевне, страшно бачити, як гинуть твої товариші, як шматує зла сила їхні тіла, і сам теж чекаєш такої долі.

Склепив повіки і подумав, що мені таки пощастило: попереду більше місяця на розшуки, і за той час дещо можна зробити. А дах стояв десять років не ремонтований, то й ще рік потерпить. Мені б спершу знайти того обпаленого військового. Врешті, ніколи не пізно запитати матір. Завтра...

Незчувся, як заснув. Далося взнаки хвилювання.

Прокинувся раптово, видалося, що задзвонив телефон. Мене інколи викликали серед ночі чергові до відділу.

Лежав у темряві і прислухався. Ні, не дзвонив. У душі жевріло відголосся тривоги. В пам'яті спливли події минулого дня. Тиша і темрява, відчуття самотності ще дужче їх загострили, вирізьбили кожен факт.

Сів за стіл і ввімкнув настільну лампу. Кружальце жовтого світла вихопило з темряви ріжок шкіряної теки, мої руки, полицю з книгами, освітило вікно, і раптом від нього хтось одсахнувся, там, знадвору, мигнуло чиєсь бліде лице і п'ятірня. Я швидко вимкнув лампу й припав обличчям до шибки. В примарному місячному сяйві непорушно стояли яблуні. Нікого. Видалось зі сну.

Видобув з теки справи: прохання військової прокуратури до цивільної, щоб на місці провели розслідування.

Замрика Северин Савродимович, старшина, командир взводу автоматників, безпартійний. На фотокартці– довгочолий, похмурий хлопець, пілотка насунута аж на широкі брови. Свідчення батьків, сусідів: не приїздив до Березівки, не бачили, не чули... І більше нічого.

Карпань Петро Дем'янович, старший лейтенант, закінчив у 1941 році училище прикордонників, комсомолець, командир розвідки полку. З фотокартки на мене дивилися великі веселі очі на округлому обличчі, а пілотка насилу стримувала буйного чуба. Видно, нелегко старшому лейтенанту давалася серйозність. У справі теж свідчення батьків, сусідів.

А чи є їхні батьки? Я не пам'ятав прізвищ – Замрика і Карпань,– хоч і прожив у Березівці сім років.

Загайгора Федір Павлович, комуніст, капітан, командир танкової роти. І скупі свідчення, як і в двох попередніх справах. Материне власноручно написане розгонистим почерком, всього... чотирнадцять рядків. Чотири з них підкреслено червоним олівцем: «Мій чоловік не міг стати дезертиром. Усе його життя пройшло в мене на очах. Він був відданий справі комсомолу, партії і рідній Батьківщині. Вважаю, що він пропав безвісти не з власної волі. Прошу розшукати мого чоловіка, командира Червоної Армії». Звичайно, підкреслив Кедровський.

Не з власної волі... Мати впевнена. Хай простить мене батько, але поки не знайду доказів, доти не матиму спокою. Тінь підозри й досі лежала на ньому, а тепер впала і на мене. Син дезертира. Я аж зіщулився, і в мене поважчало в грудях. Ось чому майже два десятиліття жодного разу не бачив і не чув сміху матері, її роками гнітила невідомість, а мене від того вберегла.

Знову видалось, що хтось принишк під вікном і дивився на мене. Я крадькома звів очі – за шибками місячна ніч і неоковирні тіні яблунь. А таки відчував на собі чийсь погляд, близьку присутність іншої людини, і те мене непокоїло, заважало зосередитись.

Зненацька чиїсь пальці торкнулися мого волосся, і я здригнувся, злякано оглядаючись. Позаду за стільцем стояла мати в довгій білій нічній сорочці.

–Ти чого, Арсене?—запитала стурбовано.– Не чув, коли ввійшла?

Мені мов заціпило. Поквапливо поклав руку на папку, і моя поспішність привернула материну увагу– вона мимоволі зиркнула на стіл, її очі натрапили на батькову фотографію і розширились, вражені, а обличчя витяглося німуючи. Вона знесилено опустилась на канапу, потрапивши в коло світла лампи, і вся її постать нараз пожовтіла, зробилася безживною, аж я злякався.

–Де... де ти це взяв?– мовила тремтливим голосом, і її губи безвільно засіпались, знекровлені хвилюванням.

–У нас, в архіві,– відвернувся і втупився у стіл.

–Давно?– ледь шелеснули її уста.

–Сьогодні.

Мати поволі зсунулася на підлогу, наче втратила свідомість, вклякла на коліна і припала лицем до моєї руки, заходячись у риданні. Я розгублено та збентежено дивився на неї, маленьку, згорблену і безпорадну, з довгою посрібленою косою, що розпушеним кінчиком торкалася килимка. Моє горло перехопили спазми. Я торкнувся її кіс, і мати ще дужче зайшлася плачем, скроплюючи мою долоню гарячими слізьми.

–Прости, прости, прости,– шепотіла.

–Мамо, не треба... Не треба...

–Прости, Арсене. Інакше я не могла,– не зводила голови, наче боялася глянути мені в очі.– Ти вже дорослий, ти повинен мене зрозуміти.

–Не треба, мамо, я все розумію,– заспокоював її, звів і посадив на канапу.

Від того, що нам обом не доведеться більше критись, мені полегшало: відлягло од серця й посвітлішало на душі. Тепер вона спільник у моїх пошуках.

Мати кінчиком коси витерла сльози й склала в пелені сорочки руки, вони лежали втомлено, мов пара дивних птахів. Вона мерзлякувато зіщулилась, я зняв піджака й закутав ним її плечі. Мати болісно-вдячно скривила губи, намагаючись посміхнутись.

–Я всі роки чекала, що ти колись дізнаєшся,– гірко мовила.– Що я пережила. А тепер... Не вір цьому, Арсене, не вір. Батько не зрадив і не покинув нас. Він не так вихований. Ти його не знаєш, а я з маленства росла з ним. Кедровський, слідчий, уже потім казав, що зникали військові в тилах фронтів. От і наш батько...– Вона схлипнула, здригаючись, мов скривджена дівчинка.– Подай мені фотокартку.

Мати сумними очима вдивлялася у відбиток, навіщось провела по ньому пальцем, наче погладила.

–У нас нема такого знімка. Це десь, мабуть, в останні місяці. І тих зморщок не було в сорок першому, і схуд: бачиш, комір гімнастерки завеликий.– Я прихилився до неї, щоб теж роздивитися батька.– Холодний у нього погляд.– Мати замовкла, змучена, беззахисна, заплющилась, наче щось згадувала чи збиралась із думками.

Я скористався з її мовчання і запитав:

–Ти знаєш, як батько воював?

–Призабулося багато.

–А хто тобі розповідав? Військовий з обпеченим лицем?

–Ти його пам'ятаєш?

–Ніби снився він мені чи привиділось. А він справді є?– і я завмер, чекаючи на відповідь.

–Є, Арсене, живе у Вінниці.

–Адресу, адресу ти його знаєш? – схопився на ноги.

–Вулиця Ворошилова, тридцять сім, квартира вісім, Куртій Дмитро Семенович,– мати розплющила очі й подивилася на мене вибачливо.– Я боялась її записувати, щоб ти не спитав, хто це. І боялась забути. Навмисне тобі про нього нічого не казала. Прости.

Вона звелась і, мов, сновида, пішла до дверей. На порозі оглянулась і прохально сказала:

–Хай побуде у мене фото. Добре?

Я кивнув, повторюючи про себе адресу.

Розділ сьомий

Заснув далеко за північ і спав міцно, мов після купелі.

Прокинувся, як ніколи, пізно – десять хвилин на десяту. На столі лежала батькова фотокартка й аркуш паперу з учнівського зошита, на якому мати написала адресу Куртія. Я здогадався, що матері в хаті нема. Вона не хотіла зі мною бачитись після тривожної ночі, мабуть, почувала себе ніяково. Я не образився.

Енергійно зробив фіззарядку, і мене охопив бадьорий настрій, як завжди перед рішучими діями. Поснідав полуницями із сметаною. Не дивувався, що мати не поцікавилась, чи поїду до Куртія. Вона те знала і мовчки схвалила моє рішення.

В «Яві» трохи барахлило запалювання, і я, збираючись вирушити в неблизьку путь, поклав собі почистити свічки. Поставив мотоцикла біля лавки й заходився їх відгвинчувати. Сонячний, безхмарний ранок обіцяв гарний день. Чомусь згадалась учорашня зустріч з Гораком, який пророкував дощ. Поганий з дядька Гаврила метеоролог.

Свічка виявилася добряче закіптявілою. За рік я наїздив по району майже десять тисяч кілометрів і ще ні разу не ремонтував мотоцикла. За браком транспорту в райвідділі, він мені слугував на совість – подарунок матері після закінчення школи міліції. Покупка, звичайно, не обійшлася без Балюка, без його впливу на матір, яка раніше побоювалась, щоб я не розбився. А тепер мені не уявлялась моя робота без мотоцикла.

З однією свічкою впорався. Звівся, бо затерпли ноги від сидіння навпочіпки, і помітив, що мати забула відслонити фіранки, залишивши свої улюблені кактуси без сонця.

Зайшов до її кімнати. Диван-ліжко складене й застелене рожевим покривалом, ніби вона й не спала. До четвертого класу тут стояла моя канапа, і вечорами я просив матір розповідати про батька. Вона завжди починала з їх першого знайомства в дитбудинківській їдальні, де їй припало сидіти з білявим хлопчиком. Мати не зогляділась, як з'їла свою скибочку хліба і взяла другу, що лежала поруч. Уже надкусила її, коли ж напроти хлопчина вдарив її ложкою по лобі й заверещав, що вона вкрала Федьків хліб. Зчинився галас, та раптом з місця схопився тоненький хлопчик і сказав, що він сам його віддав. Мати, злякавшись, не з'їла скибочки, і Федько теж. Виходячи з їдальні, він уклав їй у руку. Потім, сховавшись за грубезний стовбур каштана, вона доїла скибку, а Федько, крутячи білою голівкою, стежив, щоб хтось не надійшов.

«Як тебе звати?»– запитав.

«Віра».

«Віла»,– повторив.

Батько в дитинстві не вимовляв літеру «р». І мені чомусь здавалось, що вій її не вимовляв і опісля, тільки мати не признавалась. Набігавшись за день, я скоро засинав і ніколи не дослухав, що ж було далі. Тоді мені часто снилися хлопчик та дівчинка, яка жадібно їла хліб.

Коли підріс, мати перестала розповідати подробиці, напевне соромлячись. Ах, як невчасно морив мене сон! Я й досі шкодував, що через нього не дізнався багато дечого про батька, отих незначних штрихів, про які дорослим дітям матері вже не говорять.

я розсунув фіранки. Повз паркан прошкував Балюк у солом'яному брилі, вишиваній сорочці і чорних штанях, помахуючи ціпком, або, як учні казали, ковінькою Роман Гнатович не поминув хвіртки – відчинив і зайшов на подвір'я. Він мене не бачив, а я його добре: обличчя Балюка заклопотано-замислене, наче він зважився на дуже важливе рішення. Учитель здавався мені на когось схожим, особливо без бриля, у вишиваній дрібним барвінком сорочці, що пасувала до його прокурених вусів. Стій! Метнувся до календаря і почав гортати аркушики... Авжеж. Балюк схожий на Постишева.

Коли вийшов у двір, Роман Гнатович сидів на лавці, спершись підборіддям на руки, що лежали на ціпкові. Він пильно, вивчаюче подивився на мене, ніби відучора я міг змінитись. Е-е, мати ж йому все розповіла! Як це я відразу не здогадався?

На моє привітання Роман Гнатович кивнув, не міняючи пози. Я не наважився першим розпочати розмову і почав чистити другу свічку. Мовчання затяглось, і мені стало незручно. Нарешті Балюк повагом видобув пачку «Севера», закурив.

–Мати в школі, Арсене,– мовив.– З нею все гаразд.

–Угу,– я відчув, що йому важко підійти до головного,«з чим прийшов до мене.

Скоса зиркнув на Балюка – той похмуро розглядав кінчик цигарки.

–Я все знаю, Арсене,– здмухнув попіл з цигарки.– Ще з сорок четвертого року. Мене тоді призначили завідуючим райвно, і твоя мати, Віра Матвіївна, звернулась до мене стосовно переводу в іншу школу, я спершу відмовив їй, кадрів – мов кіт наплакав,– Роман Гнатович затягнувся, із зітханням видихнув дим – От і розповіла... Правильно зробила, що виїхала з Березівки. Я воював, Арсене, і скажу тобі, що часто пропадали безвісти наші військові у прифронтовій смузі. А перевірка – формальність, і не більше. До речі, в цьому ти сам переконаєшся, маючи доступ.– Балюк пильно глянув на мене, проникливо додаючи:– Як Віра Матвіївна боялась, щоб часом хтось із березівських не обмовився. Як переживала за тебе!

–Не треба, Романе Гнатовичу,– нечемно перебив я його, поклав ключ і сів поруч на лавку.– Моє ставлення до матері не зміниться. Я все зрозумів, не маленький.

–От і молодчина,– Балюк обняв мене за плечі, і його обличчя посвітлішало, вуса заворушилися від посмішки.– А того чоловіка розшукай.

–Він з міста не виїхав?– висловив побоювання.

–Та ні, три роки тому мати з ним бачилась,– сказав Балюк, здійняв бриля і почепив його на палицю.

–Це коли їздила на обласну нараду вчителів?

–Тоді,– покивав головою.

Той день я запам'ятав, бо саме готувався до вступу в спеціальну школу міліції, а мати приїхала з наради і прихворіла: знову дало знати про себе серце, хоча, здалося мені, їй нічого було хвилюватись. Виходить, що після зустрічі з Куртієм...

Як вона кріпилась, щоб не злягти! Нишком випила ліки, бадьорим голосом розповідала про нараду і якось запобігливо хвалила голубу теніску, яку купила мені, та дивно поглядала на мене, наче чимось завинила. І все ж я умовив її лягти в ліжко, а сам сів за підручники. Деякий час відчував на собі її погляд, потім, зітхнувши, вона повернулася лицем до стіни й принишкла. Я подумав, що мати заснула, і взяв ковдру, тихо ступив до неї – вона відчужено дивилася на килимок і безгучно плакала. Я не поцікавився, з якої причини, вважаючи, що сльози полегшать її біль.

–Куртій десь працює?

–Не знаю,– Балюк міцно стис моє плече.– Тепер тобі все відомо, Арсене.

–Ще не все, Романе Гнатовичу.

–Як не все?– звів руді острішкуваті брови – Ти хочеш... Як це по-вашому? Провести розслідування?

Я ствердно кивнув.

–Але ж майже двадцять років минуло!– сказав Балюк з відчаєм.

–Все одно шукатиму,– я рвучко звівся з місця і заходився загвинчувати свічку.

–Я б теж так зробив,– спроквола погодився Роман Гнатович.– Може, й залишилися сліди, не стерлися в людській пам'яті. Чим же тобі допомогти?

–Спасибі, нічим.

–Не забувай, що я колишній партизан, розвідник,– гордовито нагадав Балюк.

–Я пам'ятаю.

–І не думай за ремонт даху. Впораємося без тебе. Ще й Василь підпряжеться. Ти вже домовився з Гораком?

–Якось незручно,– я відчув, як спалахнули мої вуха.– Після всього...

–Н-да, ситуація... Скажу Саві, хай попросить Гаврила,– і довірливо, зичливо додав:– Я радий, Арсене, що саме з дочкою Сави Архиповича тобі судилося бути в парі. Багато чим я завдячую Придибі.

Балюк замислено креслив палицею якісь лінії на землі, напевне, згадував своє минуле. Я знав, що Роман Гнатович ходив у розвідку і їхня група наткнулася на німців. У сутичці двоє його товаришів загинули, а він, поранений, заповз у верболози за глинищем, що на околиці нашого міста, де його уранці підібрав Сава Архипович, батько Олі, й приніс до себе додому. Переховував та лікував, поки той не одужав.

–Оля бідова дівчина, зросла без матері,– стиха мовив Балюк.

–А ви пам'ятаєте її матір?

–Ще й як! Гарна була жінка, лагідна. Вона мене доглядала й поставила на ноги. Оля дуже схожа на неї,– він зітхнув й перестав креслити лінії.– Досі не доберу, чого вона ні з того ні з сього покинула Саву. Ну, нехай його, але ж рідну дитину... І мов у воду впала – ні слуху ні духу. Не йму віри.

–А ви кажете – лагідна,– не стримав я іронії.

–Лагідна і чуйна, Арсене,– потвердив Роман Гнатович. – Проте сімейне життя – темний ліс. – Балюк звівся, зодягнув бриля і в нерішучості стояв наді мною.– Ет, забув тобі меду принести. Ну, якось іншим разом.

Він сягнисто пішов стежкою до хвіртки. Затим нагнувся, підняв із трави жовтобоку папіровку й смачно нею захрумтів. Над парканом наче плив перестиглий соняшник – і бриль зник за рогом сусідньої хати. Ясна річ, Балюка прислала мати, щоб остаточно переконатись у моїх добрих почуттях до неї. А вони справді не змінились.

Я не поспішав з техоглядом свого «скакуна». До Вінниці він мене домчить за дві, дві з половиною години, і, якщо Куртій на роботі, я його не застану вдома. Отож вирішив вибратися по обіді, щоб приїхати до міста після чотирьох годин.

Готувався в дорогу ретельно, міркуючи, що в нас з Олею майже однакові долі: я виріс без батька, вона – без матері. Теж дивувався, як це можна залишити дитя і податися світ за очі. Дивувався з Олиної матері, бо ж у дівчини, яку я покохав, і мати повинна бути хорошою.

Оля не любила згадувати про неї. Тамувала образу.

Десь перед обідом задзвонив телефон.

–Добридень, Арсене,– привіталася мати і вибачливо сказала: – Там борщ і печеня, розігрій собі. Я ще трохи затримаюсь.

–Ти в школі?

–Еге. Й обережно їдь.– Вона помовчала якусь хвилю, мабуть вагаючись, тоді додала:– Передай Куртію від мене привіт.

–Передам, мамо. Як Ти себе почуваєш?

–Усе гаразд, Арсене. Хай тобі щастить!

Я ще раз глянув на батькову фотокартку. Ось так-то, через три-чотири години повніше знатиму, що він за людина.

Розділ восьмий

У полудень сонце нещадно пражило землю. Проте я не відчував ані спеки, ані задухи. На спідометрі стрілка показувала сімдесят-вісімдесят кілометрів. Мене приємно обдував вітерець, тільки в спину припікало сонце, від якого не міг утекти. Поля жовтіли, стовбурчилися стернею, де-не-де наче пливли в бурштиновому морі кораблі-скирти, інколи виринали і тяглись до обрію валки скошених хлібів та мріли комбайни.

Чомусь згадав, як по війні ми збирали колоски. Багато хто з нас був без путнього взуття, і то була неабияка наука – вміти ходити по стерні босоніж. А тепер колосків не збирали, не садили кок-сагизу, схожого на кульбабу, з якого, казали, виготовляли гуму.

Я поїхав, не попередивши Олю, щоб не почала допитуватись, чого вибрався до Вінниці. А ми ж могли обоє вирушити в подорож. Могли б!.. Але краще дочасно їй нічого не відати, і не лише їй. Досить того, що відомо Балюку, матері, Куртію і Великошичу. Але вони надійні друзі. От Кедровський... Уявив його ширшу, ніж довшу, постать, велике плескате лице з маленькими очима, схованими за скельцями окулярів, і звичку потирати долоні, наче йому зайшли зашпори. Дід Кедровський, мабуть, давно забув трьох військових, які не повернулись у частини. Правда, якось він, у перші дні моєї появи в райвідділі, наче між іншим, сказав, що моє прізвище нібито йому знайоме. І все. Після того ми з ним лише вітались і не ставали до розмов.

Мені здавалось неймовірним, що ніхто за стільки років не обмовився про батька. Напевне, війна і повоєнне лихоліття притлумили пам'ять сусідів. Та коли б ми жили в Березівці, вони б згадали. Факт. І ріс би я сином дезертира... Мене аж пойняло морозом, і я мимоволі пригальмував мотоцикл. Як би тоді жив? Як склалася б моя доля? А мати, виявляється, рішуча і далекоглядна жінка.

Побачив при дорозі, серед плакучих верб, великого, фарбованого, зробленого з дикту журавля, що стояв над криницею. І мені враз забаглося пити. Зупинився під вербами і ніби потрапив до казкового оазису: мене оповила вільгість, настояна на вербовому галуззі, дозрілому хлібі й висушених польових квітах. Здійняв захисного шолома. Неподалік, у стерні, дрімливо сюрчали коники. Я опустив відро й пригнув довгого червоного дзьоба журавля, набрав свіжої води. Сів на бетонну лавку. Сюди ледь чутно долинав гуркіт машин.

Далеко від домівки, серед поля, почувався самотнім і всіма забутим. Чого я тут? Куди їду? Що мене примусило відкласти ремонт хати і податися до Вінниці? Чи не вигадав я все про батька? Досі мав спокій, душевну рівновагу, і ні минуле, ні майбутнє не здавалося захмареним. Моя доля нічим не вирізнялася з-поміж доль моїх ровесників. Не вірилося, що те трапилось саме зі мною, з моїм батьком. І не було під рукою фактів, на які можна було спертися.

Якісь Карпань, Замрика, Куртій... Раніше ніде не зустрічав їхніх прізвищ. Що вони можуть розповісти? Я наче снив наяву, то усвідомлюючи події останньої доби, глибоко переймаючись ними, то мов стороння людина відгороджувався од них, дивуючись із себе.

Мій погляд виблукав на цямрину і на. ній помітив кимось написане, а тепер застигле в бетоні ім'я «Оля». Може, його написав хлопець, який кохав Олю Придибу? Хто ж написав?.. Чудний, Оль на світі багато. Я звівся і вгледів на обніжку веселі волошки.

Виїхав на дорогу. Попереду на горбах виднівся Немирів. Ще сорок кілометрів, і добудусь мети.

Мені найбільше подобався відтинок шляху, обсаджений обабіч віковими, з часів Катерини II, липами. Вони, наче могутні вартові, непорушно стояли на чатах, розкидавши руки-гілля над дорогою, і сіра бинда асфальту в'юнилася між ними, мов у зеленому тунелі. В деяких липах чорніли таємничі дупла, інколи між ними з'являлися прогалини– сліди вибулого із шеренги побратима, і на тому місці вже шумів листям, тягся угору саджанець. І дерева, ніби люди, подумав я. одні покидають нас назавжди, інші приходять їм на зміну. Вічна круговерть життя!

Чим менше залишалося кілометрів до Вінниці, тим дужче охоплювало хвилювання. Я ніколи не мріяв про побачення з фронтовим товаришем батька, не думав, що колись натраплю на нього.

Долаючи останні кілометри, я ні про що не думав, нічим не жив, окрім зустрічі з Куртієм. Тому не зоглядівся, як поминув бензозаправку, що на околиці Вінниці, тільки мигцем побачив сріблясті літаки на аеродромі, і за зеленим тунелем лип почали з'являтись перші хати передмістя.

Ген ліворуч довге приземкувате одноповерхове приміщення з просторим подвір'ям, на якому юрмилися хлопці навколо бронетранспортера і танка. Напевне, школа ДТСААФ. Я промчав попід залізничним мостом і повернув до вокзалу.

Мені не довелося кружляти вулицями. Якось, після наради в обласному управлінні, ми з Великошичем пішли на футбол, і я запам'ятав, що стадіон «Локомотив» знаходиться на вулиці Ворошилова. Отож нікого не питав, як до неї втрапити.

Педінститут, лікарня, стадіон... Тридцять сьомий. Він! Будинок невеликий, триповерховий, з червоної цегли, мабуть, збудований невдовзі по війні. На мотузці, натягнутій між двома кленами, висіли білосніжні простирадла й пухирились підодіяльники. Загальмував і не злазив з мотоцикла: дивився на вікна другого і третього поверхів. За яким із них Куртій? А якщо він... помер? Часто колишні рани вкорочували фронтовикам життя.

Забіг до під'їзду, майнув на другий поверх, третій... Ось вона, тільки простягнути руку до чорної кнопки дзвінка. А я стояв під дверима, оббитими коричневою цератою, і вгамовував калатання серця. Тільки простягти руку... Сперся плечем на стіну і не наважувався. Що на мене чекало за цими дверима?

Дзвінок глухо задзеленчав за дверима. І – нічичирк. Знову подзвонив... Тихо. А може, ще рано і ніхто не прийшов з роботи? Може, після шести годин? Як це я зразу не подумав? Тепер доведеться годин зо дві чапіти на подвір'ї. Я знехотя востаннє натис на кнопку і ступив на сходинку, коли ж відчинилися двері сусідньої, сьомої, квартири. На порозі – високий юнак у синьому спортивному костюмі.

–Ви до Куртія?– запитав, затримуючи свій погляд на моїй голові.

Я кивнув і лише тоді відчув, що моя голова важка, здійняв захисного шолома.

–Дмитро Семенович на роботі. Прийде пізніше.

–А де він працює?

–У школі ДТСААФ.

–Адреси не знаєте?

–На Немирівському шосе.

–На Немирівському... Там на подвір'ї бронетранспортер?

–Є...

Я застрибав по сходах униз.

Знайомими вже вулицями швидко дістався до автошколи.

На подвір'ї, навколо бронетранспортера, досі юрмились хлопці. Неподалік, під навісом, стояв зачохлений танк.

Я запитав про Куртія, і мені показали на затінене вікно класу, де виднілась постать чоловіка, що сидів за столом.

Я поволі наближався до вікна. Ноги чомусь стали неслухняними і негнучкими. Пильно дивився на Куртія, зодягненого в сірий піджак, на його велике обличчя і чорне волосся, зачесане назад. Половина лиця, що від мене, звичайна, старанно поголена. Проте він був зовсім не схожий на того військового, якого я бачив шістнадцять років тому. Але ж показали на нього.

Зайшов до прохолодного коридора, прочинив двері– чоловік щось писав, не звертаючи на мене уваги. Я переступив поріг. У класі більше нікого. Зблизька права половина його обличчя рожева, мов у дитини. Він, Куртій!

–То як, уже знаєш, що таке чотиритактний двигун?– непривітно запитав, не зводячи голови.

Я промовчав, дивуючись, як змінився Куртій. Щоб стрів на вулиці, нізащо не впізнав би, незважаючи на позначку. Він гостро, спідлоба зиркнув на мене.

–Ви до кого?

–До вас,– я пригладив волосся, відчуваючи сухість у роті.– Я Загайгора... Арсен Загайгора.

–Ну й що? – знизав плечима й посміхнувся.

Я розгублено закліпав повіками, не знаючи, що казати далі. Пойняло почуття образи на Куртія, що забув прізвище свого бойового товариша. Він заклопотано почав гортати грубого зошита, хмурячи кошлаті, з сивиною, брови.

–То в якій справі, хлопче? – буркнув.

А може, це не Куртій? Невже хлопці пожартували? Але ж рожева пляма. Я знічено переминався з ноги на ногу.

–Хіба ви не Куртій? – нерішуче запитав.

–Куртій,– кивнув чоловік, утупившись у зошит.

–А я – Загайгора.

–Угу, Загайгора,– машинально повторив і нараз прикипів до мене карими очима, тихо повторив: – Загайгора. Син Федора...

Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мовби знав його давно і ми бачилися щодня. Його кремезна, огрядна постать зберігала військову виправку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоловіком.

–Як ти мене розшукав?

–Мати дала адресу.

–Нарешті. Як я хотів з тобою побачитись, Арсене. Ти не уявляєш, як хотів! – Не спускав з мене уважних очей,– Я весь час чекав на цю зустріч.

–Тепер ми зустрілись, Дмитре Семеновичу.

–Добре, що приїхав.

–Я не міг не приїхати.

–Як здоров'я матері?

–Трохи на серце скаржиться.

Куртій скрушно похитав великою головою.

–Да-а, війна,– звівся, пройшовся до вікна, високий, плечистий, мало схожий на того гінкого військового, вернувся до стола, згорнув грубого зошита. – Зараз підемо до мене. Ти зачекай, я попереджу своє начальство.

Він вийшов, а мені у серце вкралася тривога, бо ще нічого не мовилось про батька, і, напевне, не дарма відклав Куртій розмову на опісля, щоб зібратися з думками, не сказати зайвого. Адже він не домовився з матір'ю, про що саме говоритиме, і докладніше не поспитав, як я довідався його адресу. Лише прохопився отим «нарешті»... Чи він повторить те, що й мати: загинув, мовляв, батько у бою під Хмельницьким. Я зрозумів, що своєю появою поставив Дмитра Семеновича в скрутне становище.

–Ходімо, Арсене,– зазирнув Куртій до класу і кивнув на захисний шолом.– Ти власним транспортом?

–Еге, на «Яві».

На подвір'ї вже не було хлопців.

–Що то за танк?

–Т-34, на такому ми воювали,– відповів Куртій.

Я служив у зенітному полку і тільки здалеку бачив танки. А тут поблизу майже батькова бойова машина, і мені закортіло побувати в ній, хоч на мить перейнятися тими почуттями, якими жив батько, керуючи грізним громаддям криці.

–Дмитре Семеновичу, я...

Куртій розуміюче поклав мені руку на плече. Він розчохлив танк, що постав у всій своїй суворій красі – легендарна «тридцятьчетвірка», з вм'ятиною у лобовій частині башти. Дмитро Семенович спритно вибрався на нього й підняв люк. Я відчув, як з глибини залізного черева війнуло металевою задухою. Рішуче поліз униз.

–Обережно, не вдарся,– попередив Куртій.

Як би я не став, куди б не повернувся, всюди моє тіло ніби обіймав метал. Очі призвичаїлись до присмерку, і позаду розгледів рівні ряди гостроносих снарядів у латунних гільзах. Збоку – невелика рація, далі – сидіння, важелі, прилади, кулемет, у підлозі запасний люк. Ніде зайвого простору. Я сів за важелі й поклав на них руки. На рівні очей у люкові механіка-водія прорізь, у якій ясніла вузька смужка дня. Мене пойняла болюча урочистість та водночас відчуття нездоланної сили, велетенської напруги, аж похололо в грудях і заніміли м'язи... Ось так сидів мій батько, дивився в щілину, а по ньому били гармати, стугоніла криця, лущилась і впивалася в руки, обличчя, а танк мчав уперед... Ні, не уявити мені того ніколи, бо ж нема невразливої зброї.

Я вслухався у металеву тишу.

Куртій стояв на осонні, під стовпом навісу, і зустрів мене провинним поглядом. Я теж уникав його очей. Ми мовчки зачохлили танк, виїхали на шосе. Мені все ввижався присмерк, ніби я в металевому сповитку.

–Утрапиш до мене? – запитав Куртій, гаряче дихаючи у вухо.

–Я вже був у вас,– повернувшись, голосно відказав.

–А хто сюди направив?

–Ваш сусід з сьомої квартири.

–А-а, Юрко.

Я вдруге підіймався сходами. Тільки тепер не сам.

–Зараз я холостяк,– мовив Куртій.– Дружина і дочка в Немирівському будинку відпочинку.

–Може, вас завезти до них?

–Коли б це субота...

Куртій відімкнув квартиру, і ми зайшли в коридор.

–Слухай, Арсене, а чому б тобі не змити пилюку?

–Не проти.

–Тоді гайда у ванну,– відчинив двері.– Он чистий рушник, мило, а я приготую вечерю.

–Не треба, Дмитре Семеновичу,– мені стало незручно від його турботи.

–Що не треба? – суворо глянув на мене.– Приїхав син фронтового друга, й отакої! Іди, йди,—підштовхнув мене у ванну.

Крізь плюскіт і шум води до мене долинали брязкіт посуду, бренькіт накривок. Правду кажучи, мені була приємна та музика гостинності. Куртій виявився доброзичливою людиною. І я подумав, що інакше не могло бути: адже він друг мого батька, його фронтовий побратим.

Розділ дев'ятий

Ми сиділи за столом у великій кімнаті. Я з приємністю вдихав пахощі картоплі, що парувала в мисці. Після ванни відчув, що зголоднів, бо вдома не хотілося вовтузитися з каструлями. Куртій, в сорочці з розстебнутим комірцем, ніби помолоділий і стримано збуджений, відкоркував чвертку коньяку.