Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

На кухонному столі білів аркуш з учнівського зошита. «Арсене, май серце, дитино. Чого ти не сказав мені, що кудись ідеш? Я ж не залізна. Їсти то

бі наготовила, тільки підігрівай. Приїду аж завтра. Бережись, сину. Цілую. Мама». Мене пойняв сором. Не розбудив її, ідучи вранці до Мошняк. Не хотів, щоб хвилювалась, а вийшло навпаки.

Я поснідав і взявся за останній прогін паркану. Працюючи, раптом подумав: що почуватиму, коли побачу вбивцю свого батька? У мене дужче закалатало серце, і я присів на стовпець. Ні злості, від якої туманилось у голові, ні кровожерливого прагнення помсти в собі не відчував. Тільки нуртувало невідступне бажання викрити вбивцю і віддати під суд. Тоді я виконаю свій обов'язок і матиму повне задоволення, що зло покаране. Зло не повинно жити серед людей.

І ще: мені над усе хотілося побачити його очі. Досі я не бачив очей свідомого вбивці. Які вони у людини, що заради грошей позбавила життя трьох чоловік? Чи є у нього дружина, діти? Що за мати його народила? Мені здавалося, що в нього завж– ди на руках кров, що він чимось відрізнявся од інших, особливо очима. І може, я не раз стрічав його на вулиці, знав в обличчя.

Я взявся прилаштовувати хвіртку. Вона гарно вписувалась у новий паркан.

У дванадцять, заправивши «Яву», знову навідався до Мошняк. Вона неохоче написала свідчення і під розписку віддала мені перстень та кульчики. Повідомила, що вранці приїздили якісь люди і навіщось сфотографували віконницю, яку намагався відчинити зловмисник. Я здогадався, що то Великошич заїхав із бригадою експертів. Напевне, відшукали відбитки пальців.

Від Мошняк – у Березівку. Свідчення за тітку Ніни довелося писати самому, і, занотовуючи впізнання образка, я все потерпав, щоб вона не попросила його показати. Потім розшукав Горжія на тракторному стані. Він із задоволенням виклав усе на папері. Персня, на жаль, не пам'ятав. Вертаючись з села, заїхав на блокпост.

Дубовенко якраз чергувала. Після підписання свідчення вона, знітившись, попросила зберегти в таємниці від Ніни її давній зв'язок з Карпанем. Я пообіцяв, хоч щодо доцільності був зовсім іншої думки.

Шепета теж виявилась удома. Вона написала, що знала і бачила, навіть не поцікавившись для чого. Мабуть, Дубовенко їй усе розповіла. І я, скориставшись з нагоди, таки не втерпів: запитав, де вона була до пізнього вечора того дня, коли Дубовенко випровадила Карпаня в Березівку. Шепета, не задумуючись, відповіла, що на сусідньому блокпосту. Туди сім кілометрів. Я не поспішав од неї піти і в розмові, ніби між іншим, з'ясував про сіно, яке вона згребла в копичку перед другим моїм приїздом.

Вийшовши од Шепети, я зустрівся з Ніною, вбраною у зелене плаття в білий горошок та салатові босоніжки.

–   Дорослі повинні дотримувати свого слова, – зауважила ні з того ні з сього, хитро поглядаючи терновими очима.

–   А саме? – не зрозумів, кого вона мала на увазі.

–    Ви щось мені обіцяли, – і прийняла класичну позу сором'язливості: потупилась і водила носком босоніжка по землі.

–   Справді?

–   Ага, повезти мене на ставку Гітлера.

–    А-а, – згадав.– Хіба ти склала перетримку з хімії на «п'ять»?

   – На «чотири», – відповіла тихо. – Ви обіцяли: якщо на «чотири», півдня у Вінниці.

–   Гаразд, Ніно.

–   А коли?

–        Завтра або післязавтра, – мені все одно треба було побачитися з Куртієм. – Я заїду за тобою.

–      А зараз підвезете до вокзалу? – запитала прохально. – Там на мене подруга чекає, щоб іти в кіно. В понеділок завжди новий кінофільм.

–   Як же додому вернешся?

–   Заночую у Тані.

–   Сідай.

Мені здавалось, що позаду Оля, тільки чомусь не наважувалась покласти руки на плечі. Поглядав на лісосмугу, чи де не вигулькне з-поміж дерев копичка сіна. І десь за кілометр-два від блокпоста вгледів її прив'ялу зелену тюбетейку.

–        То не Шепети копичка? – гукнув, пригальмовуючи, озираючись на Ніну.

–   Її! – відповіла весело.

Ніна зійшла біля вокзалу. Хоч і близько шостої, але дядька Гаврила і Василя вже не було. Подзвонив Олі в універмаг. Сказала, що Василь з Гораком терміново закінчують перекривати дах райвно і сьогодні не прийдуть. Попросила зустріти її після роботи. я вирішив оглянути копичку Шепети, щоб остаточно розвіяти свої сумніви. Знову поїхав на блокпост. Мотоцикла поставив на стежці в лісосмузі.

Зблизька копичка показна: метрів три заввишки і стільки ж у діаметрі. Прикинув, що за годину-півтори одній жінці нелегко згромадити сіно і викласти такий стіжок. Отже, Шепета не залишала полустанок, щоб когось попередити про мій приїзд. Великошич небезпідставно наказав мені відкинути всілякі підозри стосовно Шепети.

За копицею ніби хтось схлипнув чи видалось. Ступив крок і з-за сіна помітив на траві засмаглі ноги, взуті в салатові босоніжки. Невже Ніна? Чого вона тут опинилась? Дівчина сиділа скулившись і плакала, затуливши обличчя долонями. Її зелене плаття в білий горошок зливалося з сіном. Тільки похилена чорноволоса, з короткою стрижкою голова різко і сумно виділялась на зеленому тлі духмяної паші.

–   Що сталося, Ніно?

Вона здригнулась і схилилася нижче.

–   Щось з мамою?

Заперечно похитала головою.

–   Тебе хтось обідив?

–   Н-н... ні!.. Ідіть, ідіть!

Чому вона вернулася з міста, якщо збиралася в кіно?

–   Давай завезу додому.

–   Я... сама, – підібрала ноги.

–        Ну не плач, – погладив її по голові, по теплому шовковистому волоссі, і Ніна захлипала ще дужче.

Мені було шкода її, напівсироту, яка не відала, що за п'ять кілометрів од блокпоста жила рідна бабуся. У нас схожі долі: ми обоє зросли без батьків. І, може, Ніну охопив жаль, який мені теж часто стискав серце: чому саме над нею позбиткувалась війна і чому саме їй судилося ніколи не зазнати батьківської ласки? І тоді вже немиле ні кіно, ні вбрання, ні білий світ.

–        Не плач, Ніно, – гладив її волосся, розчулюючись. – Усе одно ти щаслива.

–        Ви... ви женитесь на Олі? – запитала ні сіло ні впало.

–   І ти колись вийдеш заміж.

–        Ні, ні!.. – вона схопилась і побігла стежкою понад колією до блокпоста.

Чудна якась дівчина.

Сон це сідало на спочинок, і на землю спускалися рідкі сутінки. Навколо панували спокій і тиша – день влягався спати. На небі несміливо проклюнулись  перші блідо-голубі зорі. Я вчасно дістався до універмагу: тільки зупинився, як на майданчик випурхнула Оля в легенькій барвистій сукні. Поїхали нешвидко, щоб розтягти час. Біля воріт постояли недовго, бо вона поспішала готовити вечерю. Запрошувала до себе, але я відмовився. Знав, що обов'язково подзвонить мати, а після вечері в Олі, коли вона звільнилася б від хатньої роботи, мені б не схотілося відразу йти додому.

Хоч і тьмяно білів новий паркан та леліла голубизною жерсть на хаті, але вікна не світились, і вона здавалась мені непривітною і чужою. Мабуть, ще й через усвідомлення, що сам у ній спатиму. Матері, напевне, теж було незатишно і самотньо, коли я припізнювався або взагалі не ночував удома.

Вперше за всі дні не думав про розслідування. Звичайно, завдяки Великошичу, що не залучив мене до перевірки своєї версії. Вірніше – не версії, а вже роботи заганяти «спритника» в глухий кут. Раз узяв відбитки пальців на віконниці, значить, натрапив на його слід. Залишилося тільки чекати, коли Сергій Антонович покличе мене на арешт. Як не боляче, а я змирився і визнав помилку, якої десь припустився. У нашій роботі теж на помилках вчаться. Проте краще б їх не робити, і, головне, щоб через них хтось не наклав життям.

Мати подзвонила в десять годин.

Далеко за північ прокинувся від якогось невиразного шуму і відразу спросоння не міг добрати, що таке. Прислухався, лежачи в темряві, сам на весь будинок, і мені ввижалося, що хтось шкрябав по дверях веранди, потім перейшов до вікна на кухню, опісля до материного і, нарешті, зупинився коло мого. Звівшись, я напружено вдивлявся у вікно, за яким у густій імлі прозирали неоковирні, схожі на якісь страхітливі істоти, чорні стовбури яблунь та груш. Ніби зачапало... Я навпомацки висунув шухляду стола і налапав ліхтарик. За вікном глухо затарабанила бляха, ті шматки, що лежали навколо стола, і я натис кнопку, притуливши ліхтарика до шибки. Сніп яскравого проміння вихопив із ночі стіл, скручені лискучі смужки жерсті та великий чорний черевик із штаниною, що мигнув і зник у темряві в напрямку причілка. Загупали кроки.

Я швидко набрав номер телефону Великошича. Як тільки пішов сигнал, трубку здійняв Сергій Антонович, ніби й не спав.

–   Слухаю, – проказав сонним голосом.

–   Це я, Загайгора, – тамував хвилювання.– Хтось ходив навколо нашої хати. Викличте провідника з собакою.

–    Не треба, Арсене, – швидко заперечив слідчий. – Ти його налякав?

–   Засвітив ліхтарика і тільки помітив черевика з штаниною.

–   Відпочивай, він більше не поткнеться, – і поклав трубку.

Дивно і незрозуміло повівся Великошич. Міркував я, аж поки засіріло надворі і мене зморив важкий сон.

Розділ двадцять четвертий

Минув майже тиждень. Я їздив до Куртія в школу ДТСААФ. Дмитро Семенович зустрів мене радо, розпитував про матір і зовсім не цікавився розслідуванням, ніби не він надіслав мені листа, в якому згадав про батьків золотий годинник із дарчим написом.

Лише коли я попросив написати свідчення про гроші та годинник, він уважно, серйозно подивився на мене. Напевне, все зрозумів, бо знову ж ні про що не запитав.

Поки Куртій засівав папір великими літерами, я поглядав у вікно на подвір'я школи, де Ніна, вбрана в спортивні штани і хлопчачу сорочку, хоробро викаблучувалась в оточенні курсантів: демонструвала їм, як треба танцювати румбу. Я навіть не уявляв, що у ній приховані такі здібності до танців. І не тільки до танців: мати була вкрай здивована, коли Ніна склала екзамен на «четвірку». А моя мати скупа на відмінні оцінки.

Прощаючись, Дмитро Семенович сумовито мовив:

–   Я не слідчий, Арсене, але свідчення дають проти когось.

–   Правильно.

–   Невже натрапив?.. – Куртій зблід, і обпечена половина лиця теж утратила свій ледь рожевуватий колір.

–   Очевидно, тільки не я.

Ми відвідали колишню ставку Гітлера, що за вісім кілометрів од Вінниці, навпроти села Стрижавка в сосновому гаю. Ніна розчарувалась, бо сподівалася побачити щось незвичайне, а не залізобетонні брили триметрової товщини. «Вовче лігвище» лежало під землею, зруйноване, спотворене на віки вічні.

Потім Ніні закортіло подивитись атракціон «Політ мужніх» на колгоспному ринку. Видовище виявилось справді захоплюючим: чоловік І жінка їздили на мотоциклах по вертикальній стіні всередині великої дерев'яної діжі. За ринком ще виявився пересувний зоопарк, і ми з Ніною відвідали його. Я почастував її морозивом, і вона, ласуючи ним, смішно морщила кирпатого носика, розглядаючи збайдужілих звірів.

Повернулися додому, коли почало сутеніти. На другий день, коли я подзвонив Олі в універмаг, у нас відбулася неприємна розмова: вона приревнувала мене до Ніни. Я прийшов до універмагу, та Оля перехитрила мене: вислизнула чорним ходом, а я ще годину стовбичив біля центрального.

Відчуваючи себе ні в чому не винним і образившись на несправедливі звинувачення, перестав їй дзвонити. Смішно, що могла таке подумати, і водночас на душі залишився неприємний осадок від її недовір'я. Сподівався, що здоровий глузд візьме гору й Оля недовго гніватиметься.

У п'ятницю і в суботу я марудився, не признаючись самому собі, що навмисне не залишав кімнати, сподіваючись на дзвінок. Але телефон мовчав. Після роботи прийшов Горак з Василем докривати дах. Я допомагав їм, придивлявся до дядька Гаврила, як він управно працював, і вряди-годи ловив на собі його стривожені погляди. Що його непокоїло?

В неділю, поснідавши, зібрався полежати на дивані (пам'ятав, що Олі якраз випав вихідний), коли мати, скрушно похитавши головою, зауважила:

–   Ти дарма дуєшся на Олю.

–   Ні на кого я не дуюсь.

–   Кажи мені, – посміхнулась мляво. – Наче неприкаяний. Хай би Ніна не хвалилася подругам про поїздку.

Я від злості стис під столом кулаки.

–   І Оля права?

Мати не поспішала з відповіддю, замріяно, лагідно всміхаючись. Вона якось покращала з лиця, ніби помолоділа, позбувшись промінчиків-зморщок навколо очей.

–        А як би ти повівся, коли б вона з якимсь хлопцем?..

–   І ти теж?.. – затнувся червоніючи.

–        Хіба я не була молодою? – запитала журливо-весело. – Якось влаштувала Федору сцену після одної вечірки!

Я здивовано глипав на матір. Не уявляв, як вона, поважна, стримана й розсудлива, звинувачує батька. І засміявся.

–   Ти чого?

–   Вигадуєш.

–        Еге ж, бо я хімічка, суха і черства, – й собі засміялась, затим через стіл пригнула мою голову і тихо мовила на вухо: – А знаєш, як потім соромно? І мучить совість, і картаєш себе... Ех, Арсене, яка чудова пора!

Я ще ніколи не бачив матері такою.

–        А тепер іди фарбувати паркан, – сказала поспішно, мовби соромлячись своєї відвертості. – Робота – найкращі ліки від твоєї хвороби.

На веранді я взяв щітку й відро. Мати все ще сиділа за столом на кухні, підперши скроні долонями. Очевидно, поринула в давноминулі роки. Мене охопив жаль, і я проклинав війну й фашистів, що позбавили її суто жіночого щастя та радощів. Подумав, що не слід, коли впіймаємо злочинця, приходити матері на суд з її, недужим серцем.

–   Арсене, що зварити на обід?

–   Вареники із сливками.

–   А ти нарвав їх?

Я перечепив через плече торбину і з драбиною подався у садок. Вибрався на сливу, вгледів бурштинову бурульку глею, здер і вкинув до рота. На язиці терпкий присмак кори. Одна сливка в рот – жменя в торбу, одна... З роками мені зовсім перехотілося лазити по деревах. А колись то була неабияка втіха – вибратись на верхівку й хоробро гойдатися на тонкій гілці, і близьке небо немовби колихалось над головою, а земля здавалась хисткою, що не втриматись на ній. Наповнювало єство п'янке відчуття лету, нестримне прагнення висоти... Дивно, як згадати, і попри все хочеться у дитинство.

Одна сливка в рот – жменя в торбу...

Провулком заторохтів мотоцикл. З-за хати я його не бачив, але по звуку визначив, що ІЖ з коляскою. Зупинився коло нашої хвіртки. Великошич. Еге, він: загув до матері густим басом, вітаючись. Загупали кроки попід хатою.

–   Ану спускайся з небес! – наказав Сергій Антонович.

Я охоче зліз, бо слідчий завітав не від байдикування. Він запустив руку в торбину, набрав жменю сливок.

–   Зібрав свідчення? – поцікавився, смакуючи сливками.

–   Усі.

–   Добре, – поглядав на мене заклопотано. – А зараз їдемо на глинище. Там робітники, прокладаючи траншею, натрапили на труп.

–   Живий? – задав дурне запитання.

–   То в Толстого живий, – зауважив іронічно. – Ходімо.

Дорогою Великошич мовчав. Я, сидячи в колясці, зиркав на нього, надто суворого в захисному шоломі. Що роїлося в його голові? Яку таємницю він од мене приховував? І хоч притлумив у собі образу на нього, а все ж інколи спливало: чому Сергій Антонович не ознайомив мене із своєю версією? Що за тим крилося? Його лице, з широким підборіддям і міцно стуленими губами, примруженими

од зустрічного вітру очима, непроникливе й ніби висічене з граніту.

Здалеку помітив натовп людей, що скупчилися навколо механічної лопати. Глибока траншея майже перетинала поросле бур'яном старе глинище. Груддя глини масно жовтіло на сонці обабіч неї, мов потрощені гарбузи. Серед цікавих мешканців навколишніх будинків то з'являлась, то зникала за спинами руда голова Василя Хавари.

Великошич, наче криголам, пройшов крізь юрбу. Зупинилися з краю траншеї. Люди тихо перемовлялись:

–   Напевне, солдат.

–   Сюдою якраз наступали на місто...

Я сів навпочіпки над ямою. Видовище було не з приємних: там покоїлись останки жінки, похованої ниць. Від неї залишився один кістяк, жмут волосся невизначеного кольору, зітлілий знебарвлений одяг  і поруділі черевики з халявками за щиколотки на високому каблуці. В черепі на потилиці зяяла продовгувата дірка. Я на око визначив, що пролежала вона більше п'ятнадцяти років. Судячи з розколини в черепі, померла не природною смертю. А ми ж тут у дитинстві гасали, грались у війну і не знали...

Останки почали обережно складати в ящик. Коли підняли череп, під ним тепло заряхтіла якась цятка. Золотий зуб чи коронка. Золото і кості!.. Я звівся і на протилежному боці траншеї, прямо перед собою побачив зажурену Олю та Горака. Оля підвела очі, і наші погляди зустрілись, але ненадовго – опустила їх долу, наче не впізнала мене. І мені перехотілося переступати через канаву.

Великошич відшукав мене в натовпі і кивнув, мовляв, вибирайся до мотоцикла. Повернувшись, я позаду наткнувся на Балюка. Він був якийсь дивний, розгублений чи зосереджений, бо дивився на мене невидющими очима. Я смикнув його за рукав сорочки.

–   Романе Гнатовичу.

–    А, це ти, – немов прокинувся і потер лоба долонею. – Черевики. Ти розумієш, черевики.., На кому я їх бачив?

–   Які черевики?

–   Ті, що на ній.

–  Хіба мало подібних? – стенув плечима. – Моя мати теж носила.

–   Носила, пам'ятаю, – погодився. – Але ці. В них на підметку...

Засигналив Великошич, і я, не дослухавши Ба– люка, заквапився, оглядаючись навсібіч, щоб запримітити Олю. А вона прошкувала з Василем через глинище додому.

–   Де ти ходиш? – невдоволено буркнув слідчий.

–    Балюка зустрів. Ніяк не згадає, на кому бачив такі черевики, – сказав, швидше виправдовуючись за свою затримку. – Ще золотий зуб видасться йому знайомим.

–   А ти не кепкуй, – присоромив мене Великошич. – Віддаси мені свідчення.

їдучи, згадував, як мені також здався знайомим той черевик, здоровий, чорний, з лискучими заклепками, що мигнув серед ночі при світлі ліхтарика. Я зо два дні приглядався до взуття перехожих і налічив понад сорок схожих черевиків. Коли б тоді пустили собаку по сліду, зловмисник уже б сидів перед нами. Але Великошич не схотів. Дивно й загадково. Я зиркнув на нього, суворого, з виразом упертої рішучості на обличчі. Він скосив на мене око, нагнувся і голосно сказав, щоб я почув:

–   А ти не кепкуй!

Ми обігнали Олю з Василем, вона навіть не глянула в наш бік. Тільки Хавара скорчив бридку пику. Олина байдужість боляче шпигнула в серце. Не вкладалося в голові, що можна раптово охолонути, зчужіти й збайдужіти. Відганяв гірке почуття розчарування в Олі, що засівало душу сумнівами щодо її кохання. А може, його не було? Спалахнуло захоплення – і зникло, розтануло снігом навесні. Адже ми не перевіряли своїх почуттів, не гартували їх ні в труднощах, ні в розлуці. Ось воно й розсипалось від першого дотику непорозуміння.

–   Ти чого не підійшов до Олі? – запитав Сергій Антонович, скориставшись тихим ходом мотоцикла по асфальту.

–   Ми вже бачились.

–   Коли?—зазвучали в його голосі нотки іронії. – Вже побили горшки, яких не встигли зліпити?

–   Та трохи, – признався нехотя, дивуючись його спостережливості.

–   Не переживай, Арсене,– весело підморгнув.– Усе владнається.

Я важко зітхнув, і, дякуючи гуркотові двигуна, Великошич не почув. Бажав одного – щоб справдились його слова.

Повернули в мій провулок. Біля хвіртки стояла мати з сусідкою, і та, вгледівши нас, пішла до своєї хати через дорогу. Мати стривожено поглядала на нас.

–   Це правда?

Як швидко рознеслась по місту звістка про страшну знахідку.

–   Правда, Віро Матвіївно.

–   Що ж то за одна?

–   Поки що невідомо.

        Я здивовано глипнув на Великошича. Його відповідь мене насторожила. Чи не збирався він встановити прізвище жінки й обставини, за яких вона загинула? Адже там лише одні кості. Жодної зачіпки. Ні, Сергій Антонович або переоцінив свої здібності, що на нього не схоже, або просто хотів заспокоїти матір. Останнє вірогідніше.

У кімнаті він уважно роздивлявся фотографію матері Мошняк, потім перстень і кульчики, перечитав усі свідчення. Поклавши все в планшет, раптом знову дістав свідчення Дубовенко, пробіг по ньому очима.

–   Слухай, Арсене, тут бракує одного факту, про який ти мені розповідав зі слів Дубовенко.

–   Якого?

–   А про буду? Забув? – примружився.

–    Вона вдруге її не згадала, а я вирішив... Я ж перевіряв: розмовляв із Сташко на хлібозаводі. В місті тоді тільки вона їздила такою підводою, – стримуючи роздратування, відповів.

–   Ні, друже, ти знову підскочиш на блокпост, і нехай впише, – повернув мені свідчення. – Обов'язково. І відразу – мені.

–   Слухаюсь.

–   Ну, не треба офіційності, – поклав руку на плече і зичливо посміхнувся. – Дратує мене «спритник». Потерпаю, щоб не вчинив якогось нового злочину. А голими руками, без фактів і доказів, його не візьмеш.

–   Чому ж ви мені не скажете?..

–    Потім, Арсене, і не думай про мене погано, – ніби вибачився Великошич. – Наша помилка може обернутися великими неприємностями.

Ще ніколи так загадково не розмовляв зі мною Сергій Антонович, мій учитель, наставник, людина, яку я намагався наслідувати в усьому. Відчу

вав, що не втратив у нього довір'я, а йшлося про зовсім інше, чого ніяк не міг зрозуміти, збагнути, дійти своїм розумом. І, рвучи сливки, висував та спростовував усілякі домисли. Не випадково Великошича занепокоїла буда. Але я добре пам'ятав, як Дубовенко, згадуючи, вжила слово «ніби»: «...ніби на дорозі стояла буда, так далеко-далеко, тільки виднівся дашок». Отож здалось їй чи привиділось. Непевне і невиразливе, мов сон, який забув.

З кватирки долинув дзвінок телефону, і я вмить опинився на землі. Бачив, як мати здійняла трубку, ворухнула губами, потримала її біля вуха і поклала.

–   Хто?

–   Не знаю, —співчутливо дивилася па мене.

Невже Оля? Я б її впізнав по мовчанню.

Розділ двадцять п'ятий

У понеділок я вибрався на блокпост. Їхав неохоче, боячись, що хтось помітить і скаже Олі, тоді буде ще важче з нею помиритись, бо ніби підтвердиться ї'і підозра, що я залицяюсь до Ніни. І смішно, й брала злість: я не міг пояснити їй справжніх причин відвідин. Мені здавалось, що Оля навмисне, з якоюсь метою, вигадала свою ревність, удавала ображену й ошукану. Чого вона домагалась?

На стежці зустрів Ніну з порожнім відром. Напевне, вибігла з хати, зачувши мотоцикл. Вона радісно дивилась на мене, застібаючи однією рукою неслухняні ґудзики на куценькому халатику.

–   Ви знову до нас?

–   Мати є? – запитав сухо.

–   На городі. Ми вибираємо огірки. Я дуже люблю пуп'яночки, – щебетала дівчина. – Вони колючі-колючі, мов їжачки. Але мама...

–   Поклич матір, – перебив її, не слухаючи просторікування.

Ніна затнулась і розгублено закліпала повіками, не тямлячи, чого я повівся з нею так грубо. Нараз круто повернулась і, похиливши голову, пішла на город. На схилі біля блокпоста сиділа Шепета: підфарбовувала камінчики, з яких було викладено: СЛАВА КПРС! Слово «СЛАВА» – біле, а «КПРС» – червоне. Вона мене побачила, але не оглянулась, не звелася, виявляючи цілковиту байдужість. Мабуть, підсвідомо відчувала мою упередженість, якої, до речі, вже не було.

–   Добрий день, Тетяно Прокопівно, – привітався приязно, пам'ятаючи її лиху долю – безчестя.

Вона зиркнула на мене й кивнула, ворухнувши тонкими губами. Я не образився. Подумав, що без неї було б нелегко Дубовенко вибавити доньку.

З-за хліва з'явилась Ганна Микитівна з двома відрами, повними сизих огірків. Висипала їх у корито, свіжі, росяні, і від них війнуло пахощами городини.

–   Дякую вам за екскурсію, – розгортала огірки. – В Ніни тільки й мови про неї, – і, трохи знітившись, додала: – Інколи цікавиться, чого ви приходили.

А Ніна ні разу мене не запитала. Вона мов забула, ким я працюю, захоплена подорожжю.

–   Ви не турбуйтесь, я їй нічого не скажу, – заспокоїв Дубовенко, що вдячно глянула на мене.– Ви не вписали, Ганно Микитівно, про буду.

–   Якась буда... – стенула плечима. – Хіба воно важливе?

–   У нашій роботі нема дрібниць.

В кімнаті вона дописала до свідчення речення і розписалася під ним. Я перечитав: «Коли проводжала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далеченько так, ніби виднівся дашок буди, в яких ото колись возили хліб». Кладучи до папки аркуш, я не передбачав, як багато важитиме для слідства саме та приписка, на перший погляд безневинна і за змістом непевна.

Я вирушив до прокуратури, щоб віддати Великошичу останнє свідчення. Під'їжджаючи, побачив заклопотаного Балюка, що непоспіхом, наче продовжуючи роздуми над чимось, спускався з ґанку. Він мене не помітив, якби я не покликав його, гальмуючи.

–   А, Арсен, – глипнув на мене і відвів значений погляд.

–   У вас неприємності?

–   Та ні.

У мене ледве не вихопилось: «А чого ж ви ходили в міліцію?!» Але промовчав, раз сам не казав. Стало прикро, що Балюк нещирий зі мною. У кого ж він був? І з чим? Може, в школу залізли хлопчаки і щось поцупили? Ну, крадіжку від мене він би не приховував. Справжнє зачароване коло: Великошич з чимсь крився, а тепер Роман Гнатович.

–   Я здибав Олю, – порушив Балюк незручне мовчання.– Ви не посварились? Вона сумна і якась провина в очах.

Звісно, його стурбував незрозумілий вираз Олиних очей, але згадкою про неї передусім сподівався відвернути мою увагу від себе. Вперше хитрував зі мною Роман Гнатович, незграбно, соромлячись у душі своєї потаємності. Відчував, що наша зустріч обтяжлива для нього.

–   Вона нічого не говорила?

–   Наче Василь збирається до Вінниці на роботу.

–   Чого ж йому їхати від них?

–    Там є підприємства глухонімих, гуртожитки. Хлопець у літах, хоче влаштувати своє життя, мати сім'ю... А ти хіба не чув?

–    Оце вперше од вас, – і в мене майнула думка, що тепер Сава Архипович залишиться сам, коли одружуся на Олі. І вона, жаліючи батька, знаючи, що я не залишу матері, вирішила вдатися до ревнощів, щоб нам розійтись. Ні, втішав сам себе, Оля на таке не здатна. Надто вже несерйозна приключка – Ніна.

–    Я сьогодні прийду допоможу, – пообіцяв Балюк. – Без Василя перекриття затягнеться, а барометр показує на дощ.

–   Коли ж він їде?

–   Ніби в середу.

Справді, Хаварі в нашому місті не знайти собі пари, а хлопець він роботящий, не хуліган і до чарки не ласий. Напевне, важко Олі і Саві Архиповичу розлучатися з ним. Василеві теж нелегко, стільки років проживши вкупі, маючи Олю за сестру, а Придибу за батька. Звичайно, він їх не забуватиме і вони його.

Сергій Антонович, сидячи за столом, кинув на мене уважний погляд, звівши голову від листівки з друкованим на ній портретом. Поруч лежала папка з матеріалами всесоюзного розшуку.

–   Приніс?

Я подав йому свідчення Дубовенко. Він читав його, а я дивився через стіл на листівку, на якій насилу розібрав перевернуті літери і великий напис: «Сіваиич Марта Йосипівна», далі дрібні літери зливалися у суцільні смужки. Портрет до пуття не розгледів. Навіщо воно Великошичу? Роззирнувся по кабінету, мовби надіявся знайти в ньому

сліди перебування Балюка. А чи тут був Роман Гнатович? Коли б жінка – пахло парфумами. Балюк курить... Ні залишку диму, ні попільниці на столі. До кого ж він приходив і з чим? По Сергію Антовичу нічого не видно: обличчя спокійно-заклопотане, зосереджене. Раптом він уголос прочитав:

–   «Коли проводжала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далеченько так, ніби виднівся дашок буди, в яких ото колись возили хліб», – і прискіпливо глянув мені в очі, наче хотів переконатись, чи справило речення на мене враження, – М-да!.. – не то задоволено, не то розчаровано сказав, відімкнув сейф і поклав у папку аркушик. Я встиг помітити, що папка не підписана. – В тебе ніяких новин?

–   Ні.

–   З Олею не помирились?

–   Дується... я бачив Балюка.

І що, визвався стати посередником між вами? – пожартував, вдало обминаючи питання: де?

Зрозумів, що Сергій Антонович приховував відвідини вчителя.

–   Ми вже якось самі, – буркнув зводячись.

Великошич мене не затримав і не сказав жодного напутнього слова. Він остаточно усунув мене від розшуку, навіть не спромігся пояснити, з яких причин, не зважаючи на те, що я міг образитись. Прагнув не перейматися його ставленням до себе, але ж невідворотно поставало питання – чому? І нікуди від нього не дітись, як би не грав із собою в піжмурки.

У коридорі зустрів сержанта, що ніс старі, поруділі, довоєнного фасону черевики на високому каблуку. Авжеж, я їх бачив: учора, коли їздив на глинище, де натрапили на останки жінки. Сержант завернув до наших кабінетів, і я почув, як він постукав до Сергія Антоновича. Балюк таки згадав, чиї черевики! А мені не сказав. Дивно повівся Роман Гнатович. Було над чим помислити.

Того дня я дофарбував паркан, а після п'ятої години прийшли Горак, Василь і Балюк. Взялися за дах. Я їм допомагав, нишком стежачи за Романом Гнатовичем. Але, крім утоми на обличчі і настороженості в очах, нічого не помітив. Учитель жартував з Василем, співчував Саві Архиповичу, що залишався без прийомного сина, а Горак сумно посміхався, журливо кивав головою, переймаючись долею Придиби.

Працювали до темноти, але решту даху перекрили. Залишилося приладнати ринви – і хата, мов дзвін.

У вівторок я ставив паркан від сусідів. Оля не дзвонила.

Мати зранку почала готувати вечерю і частування для бригади бляхарів, як висловилась, по закінченню роботи. Дратівливі пахощі смаженої гуски витали в повітрі, потім війнуло смачним духом струдлів із яблуками. Вибравши вільну хвилину, мати підійшла до мене.

–   Що ж воно буде, Арсене? – почала здалеку, спершись ліктями на лату.

–   Не знаю, – перестав прибивати штахети.

–   Ти б запросив сьогодні Олю. Погедзкались – і досить.

–   Не я ж почав.

–   Треба вчитись поступатися одне одному, – зауважила. – Ми з твоїм батьком... – і зітхнула, зажурена й схвильована,  з білою латкою борошна на щоці.

–   Я ні в чому не винен, мамо.

–   Авжеж. Але Оля тебе любить.

– Хм, любить!.. – гірко посміхнувся.

– І в дечому має рацію, – додала багатозначно.

– Не розумію.

– А Оля відчула жіночим серцем. О, наше серце дуже чутливе!

– Ти про що?

–    Ніна закохалася в тебе, – сумно сказала мати.

–    Нінка?! – аж випустив сокиру з рук. – Оте дівчисько?

–    Їй шістнадцять років, Арсене. В такому віці дівчатка часто закохуються, – мовила довірливо.

–    Ну, я скоро її вилікую, – пообіцяв погрозливо.

–    Не смій! – спалахнула мати. – Це святе почуття. Як ти не розумієш?

Я здивовано й розгублено дивився на матір, яку рідко охоплював гнів. Вона вміла стримувати його, а тут...

– Пробач, Арсене, – торкнулася мого ліктя. – Юнацька любов, хай і без взаємності – найсвітліше й найчистіше, що є на світі.

Я в шістнадцять років не закохувався.

– Поводься з Ніною так, як і досі. Ти мене розумієш? – вибачливо перепитала.

Ще цього мені бракувало. Я кивнув, погоджуючись, намагаючись вникнути у смисл материних слів.

–   Юнацьке почуття скороминуче, – продовжувала мати. – Воно рідко переростає у справжнє, зріле. Але глузування, мов... суховій, спалює перші, тендітні паростки майбутнього кохання. Опісля воно довго не проростає.