Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Навколо мерехтіли зорі і німували дерева в лісосмузі, купчилися темними тінями віти й кущі. Мені ввижалося, що за ними хтось чаївся, дивився лиховісними очима... Чув калатання власного серця.

Не знаю, скільки часу пролежав у рові – п'ять чи десять хвилин, бо звівся уже без страху й ледве не зойкнув, ступивши на праву ногу. Помацав – кістки цілі. Напевне, вивихнув. І пекла рука. З трудом витягнув мотоцикл на узбіччя, дістав із сумки найбільшого ключа і побрів до дерева, до якого прив'язано дріт. Довго вовтузився, заки відкрутив його, намагаючись не затоптати слідів зловмисника, потім перейшов до стовпа. За роботою трохи вляглося хвилювання.

Відразу не поїхав. Зрозумів, що той, хто підготував мені пастку, втратив слушний момент, коли я лежав, щоб остаточно звести рахунок. Тому сидів на мотоциклі на самотині, під зоряним небом, прагнув осмислити все, що сталося. Випадковість чи хуліганство відпадали. Йшлося про життя. І це вперше за рік Служби на мене замахнулись. Один Великошич знав, куди я мав їхати. І Шепета могла здогадатись. Сергій Антонович поза підозрою. Шепета... Чи залишала вона пост, щоб із кимсь зустрітись? Відповідь на це питання – в Ніни.

Не сумнівався, що мене вистежили і чатували в лісосмузі на повернення з полустанка. Впевнився, що став комусь на заваді. Отже, натрапив на слід, який може привести до злочинця. Інакше я не мислив. Але Шепета, худорлява, непоказна жінка... Невже вона? Чи існував якийсь зв'язок між нею і зникненням Карпаня? Пригадалось із розповіді Дубовенко, що Тетяна на другий день знову пішла на обхід колії, залишивши Ганну з Петром.

А коли повернулась? Якщо після проводів Петра...

Аж ніяк не чекав, що саме на Шепету впаде підозра. Звичайно, в неї був спільник.

Мене лихоманило від збудження.

Розділ шістнадцятий

Я передчасно радів, що мати не встала і не вийшла з кімнати, коли, накульгуючи на праву ногу, дістався свого ліжка. Швидко скинув і сховав брудні теніску і штани, змастив йодом, а потім зеленкою глибоку подряпину на руці, зав'язав бинтом і одягнув футболку з довгими рукавами.

Сподівався, що мати нічого не помітить, а коли ще виперу одяг, взагалі ніколи не взнає про мою пригоду.

Нога в щиколотку припухла, і я, тамуючи біль, пошкутильгав на кухню щось перекусити, бо, якщо не з'явлюся, мати обов'язково встане. Не вмикаючи світла, надибав на столі склянку молока й спрагло припав до неї.

–Тебе не намочив дощ? – долинув із-за дверей сонний голос матері.

Я завмер.

–Ні, – і знову припав до склянки.

Мати деякий час помовчала і мовила невдоволено:

–Негарно, Арсене: вже як працює дядько Гаврило, то ти нікуди не зникай. Василь теж подався, і тебе нема, а Горак сам. З мене який помічник?

Вона мала рацію, і я не перечив. Навіть стало незручно й соромно.

–Більше не буду, – пообіцяв їй. – На добраніч, мамо.

Сон не йшов. Спливали останні події, й виринало два запитання: коли повернулася Шепета з обходу колії – до того, як пішов Карпань, чи опісля? Ходила вона кудись до мого другого приїзду чи залишалася на чергуванні? Два запитання, але за ними крились, як мені здавалось, страшні злочини в минулому. Й ось я ледве не поплатився життям за свою цікавість. Затим ніяк не міг добрати, що штовхало Шепету в спільники? Страх? Заздрість?..

Вранці я за звичкою рвучко схопився на ноги і, скрикнувши, сів на ліжко. Очманіло дивився на розпухлий щиколоток. Доторкнувся до нього – пронизливий біль вернув мене до вчорашнього вечора. Вбігла мати, вже одягнена, з кописткою, якою виймала із пральної машини білизну.

–Що трапилось, Арсене?

Я силкувався видушити посмішку. А мати прикипіла очима до моєї ноги. Присіла і, розглядаючи її, легенько провела по пухлині пучками.

–Господи, що це? Коли? – стривожилась. – Арсене...

–Оступився, – сказав, що спало на думку. – Легкий вивих. Ти не хвилюйся.

–Оступився? Але ж ти їздив, – засумнівалась, оглядаючи мене всього. Нараз її очі зупинились на лівій руці. Я й собі глянув – на рукаві жовтої футболки проступала риска засохлої крові. Напевне, вві сні ліг на руку і придушив рану. – А це? – прошепотіла сполотнілими губами.

–Дрібниці, до весілля заживе, – я намагався звести на жарт, щоб розраяти її.

Мати звелася, відійшла і сперлася плечем на одвірок. Зажурено дивилася на мене. Я не знав, куди подітися від її погляду.

–І чого я не відрадила тебе від цієї професії? Чого? Все життя себе каратиму, все життя, – заговорила тихо, мов сама до себе. – Вивчився б на вчителя, інженера, на будь-кого, і моє серце... Ох, не витримає. Передчасно... – Заплакала.

Я сидів і мовчав, похиливши голову, почувався страшенно винним перед нею. Але що мені робити? Кинути роботу? Дурниці. Не щодня ж перетинатимуть шлях дротом, щоб вибити з сидіння. Тепер матір не переконаєш, що їй нічого боятися за мене. Не повірить. Тепер не спатиме, коли я десь затримаюсь. І з її серцем... Я завбачливо став на одну ногу, хотів підійти до матері, але вона кинулась до мене, обняла, ховаючи обличчя на шиї. Яка вона маленька, тендітна й беззахисна.

–Арсенчику, дитино моя! – схлипувала, і гарячі сльози падали на мою шию. – Бережи себе. Ти ж у мене один, один...

–Добре, мамо, добре, – стримував зрадливий голос, щоб не виказував збентеження та розчуленості.

Я досі вважав себе дорослим, але, мабуть, для матері назавжди залишився дитиною.

–Ти лягай, лягай, – забідкалась. – Я викличу лікаря.

–Не треба лікаря. Поклади компрес – і стухне, – порадив їй.

–Покладу, покладу, – підтримуючи мене, наче маленького або дуже хворого, вкрила ковдрою. – Я зараз, зараз.

На порозі оглянулась, засмучена й розгублена. От і поїхав на блокпост. От і не дізнається мати... Дивився у стелю і від безсилля кусав губи. Спробував, зціпивши зуби, поворушити стопою – нила, але рухалась. На днів три-чотири виб'є вона мене з колії. Скільки б встиг за цей час! Прийшла мати і почала мовчки накладати компрес. Обережно, майже нечутно торкалася пальцями ноги, все поглядаючи на мене, чи не відіб'ється біль на чолі.

–Давай руку.

До рани присохла марля, і мати не наважувалась її відірвати. Я вхопив за кінчик і різко смикнув. Ну, рука загоїться швидко. їй менше перепало. Ото коли б на швидкості й грудьми... Хтось непогано вигадав. А щоб убився, тихцем зняв би дріт – і ніяких тобі слідів. Пиши – нещасний випадок. Попередження серйозне.

Я глянув на етажерку, вибираючи книжку, щоб не думати про вчорашнє, про неприємне. Ніколи не захоплювався детективною літературою. Мати вважала її несерйозною і виховала мене на творах класиків та сучасних письменників. Значно пізніше, десь у восьмому класі, почув про твори Сіменона, Едгара По, Агати Крісті, Конан-Дойля. Хлопці торочили про якихось Шерлока Холмса і комісара Мегре. Я поцікавився і прочитав якусь річ. У ній розгледів холодну нарочиту вигадливість. Я вже мріяв стати слідчим і зі слів Великошича знав, що то нелегка щоденна робота з людьми, не позбавлена небезпеки, яка вимагала терпіння, спостережливості, пильної уваги до дрібниць і знання психології. Найбільше припала до душі книжка «Сержант міліції».

Але взяв «Молоду гвардію». Розгорнув на останніх сторінках, де описано жахливі тортури. «Серьожка мовчав, коли його били, мовчав, коли Фенбонг, закрутивши йому руки назад, підняв його на дибу, мовчав, терплячи страшний біль у пораненій руці, і тільки коли Фенбонг проткнув рану шомполом, Серьожка заскреготав зубами....

Земнухов, похитуючись, стояв перед майстром Брюкнером, кров текла по обличчю, голова безсило хилилася, але Ваня раз по раз намагався її підняти і все-таки підняв і вперше за ці чотири тижні мовчання заговорив.

Що, не можете?.. – сказав він. – Не можете!.. Скільки країн захопили... Відмовились од честі, од совісті... а не можете... сил нема у вас...

І він засміявся...

Ліля, що сама ледве рухалась, але до останньої хвилини доглядала подруг, як няня, обережно закотила до пахов набряклу від крові кофтину, перелякано відсахнулась і заплакала: на спині Улі скривавлена, горіла п'ятикутна зірка».

Уже не відчував власного болю, переймаючись тривогою за долю підпільників, співчував їм, охоплений ненавистю до катів. А десь же ходили по землі ті фенбонги і брюкнери, мали сім'ї і виховували дітей, сміялись, утішалися життям. Вони нічим не відрізнялись у натовпі, на їхніх руках не проступала кров замордованих. Може, і вбивця Карпаня, Замрики та мого батька теж знаходився десь недалеко, якщо зумів вистежити мене і перетнути дорогу дротом. Хто ж він? Згадав, як мені привиділось чиєсь обличчя і п'ятірня за вікном, коли я вночі розглядав справи, і тепер дріт. Невже Степан Горак, брат Миколи? Але як? Шепета?..

«...Багато хто з молодогвардійців не міг іти сам. Винесли Анатолія Попова, якому німці одрубали ступню. Вітю Петрова з виколотими очима вели попід руки Рагозін та Женя Шепелєв. Володі Осьмухіну відрубали праву руку, але він ішов сам. Ваню Земнухова винесли Толя Орлов та Вітя Лук'янченко. За ними, хитаючись, мов билинка, йшов Серьожка Тюленін...»

Незчувся, коли зайшла мати. Побачив її уже зі згортком свого брудного одягу, який сховав і збирався нишком випрати. Мати сумно розглядала його, а я принишк, очікуючи неприємну розмову й позираючи з-за книжки.

–Обманюєш мене, – зауважила гірко. – Я ж не питаю, куди ти ходив, що робив. Але, коли щось трапиться, хто ж тобі допоможе?

Вона так і не діждалась від мене ні виправдання, ні каяття, ні вибачення. То стосувалося моєї роботи, і якщо справді спіткає мене лихо, матері поблизу не буде і нічим вона не зарадить. Хай вибачає мені за мовчання. Хоч би небагато днів протримала мене в ліжку нога: це і паркан стоятиме незакінченим, і зникнуть сліди біля дерева в лісосмузі. А вони після дощу чіткі й дещо б розповіли.

На душі неприємний осадок невдоволення, тривожний відгомін наслідків учорашньої поїздки на блокпост. Гнітила вимушена бездіяльність, до якої не звик. Я повернувся на бік і подивився на фотокартку батька, освітлену промінням. Йому двадцять шість років. Зовсім молодий, а яке життя прожив: сирітство, навчання, робота, війна з білофіннами, танкове училище. Вже тоді усвідомлював, що його чекало на випадок нової війни. Коли б не загинув, мав би я, мабуть, ще сестру чи брата, і матері було б спокійніше. Мені хотілося сестричку, схожу на Олю, і щоб...

Почув, як у коридорі мати тихо мовила:

–Зараз гляну. Може, не спить.

–Еге, подивіться, – обізвався хтось, і голос видався мені знайомим, аж я звівся на лікті.

Мати прочинила двері.

–Ти не спиш?

–Хто там?

–Нінина мати прийшла до тебе, – сказала, приховуючи здивування.

–Дубовенко?! – прискорено забилося серце. – Подай мені сорочку, – я швидко одягнув теніску, кинув поглядом по кімнаті. – Хай заходить.

Недарма наважилася завітати Ганна Микитівна. Ось і вона в чорній формі залізничника – нерішуча, з провинним виразом на обличчі. її голубі життєрадісні очі мов прив'ялі волошки.

–Сідайте. А я прихворів.

Вона присіла на стілець, підігнула під нього ноги, взуті в чорні туфлі. Не пасувала їй вороняча форма.

–Либонь, ви вчора остигли: після дощу повітря прохолодне, – мовила, не позбуваючись напруженості.

–Очевидно, – я теж почувався перед нею ні в сих ні в тих, сидячи на дивані-ліжку, прикритий ковдрою.

Дубовенко уникала мого погляду і дивилась у вікно, на яблуні й груші, на сарай, стіл із скрученими смужками жерсті – відходами виробництва. Із її зовнішнього вигляду я намагався дізнатися, з чим вона прийшла, з якою вістю: чи згадала щось, чи відомо їй, хто влаштував мені пастку на дорозі? Та я її не квапив.

–Я вас обманула, – глухо пролунало зізнання, і Дубовенко міцно зчепила пальці, аж вони побіліли.

–Ви... про що? – від несподіванки я розгубився.

–Про гроші, – сховала зрадливі руки під поли жакета. – Мав їх при собі Петро.

–Багато? – ледве не скочив я на ноги.

Вона ствердно кивнула.

–Великий пакунок, замотані в білу баю. Хотів мені трохи дати, але я відмовилась... Ви вчора поїхали, а я всеньку ніч не спала: думала, думала... Боялася, раз ви знаєте про гроші, подумаєте, ніби я...

Так, тепер усе зійшлося докупи: батько віз гроші, Карпань, а Замрика, очевидно, коштовності. І хтось їх вистежив.

–А Шепета теж проводжала Карпаня?

–Тетяна? – навіщось перепитала. – Ні, вона тоді пізно прийшла з обходу.

–Скажіть, Ганно Микитівно, в Шепети...– я зам'явся, бо сиділа переді мною жінка набагато старша. – Словом, Шепета не зустрічалася тоді ні з яким хлопцем?

–Ні, – в Дубовенко заблищали сльози на очах.

–І ніколи не виходила заміж? – не розумів, чим викликана її жалість.

–Ніколи, – вона поспішно відвернулась. – її два німці на медогляді... Тетяна була гарна і фуремна.

Вражений, я не знаходив більше запитань. Дубовенко теж німувала, повернувшись обличчям до стіни. В пам'яті виринув образ Шепети, худої, засмаглої жінки, що роками носила в собі глибоку, невигойну душевну рану. Мені стало шкода її і соромно своїх недолугих підозр.

–Це ваш брат? – запитала Дубовенко, показуючи очима на фотокарточку батька.

–Батько.

Жінка співчутливо глянула на мене, і я попервах здивувався, але згадав, що вчора показував їй батькове фото і навмисне не назвав, хто на ньому.

Отже, вона впізнала його, помітила схожість. Те мене не обрадувало. І все ж я поцікавився:

–Як у вас з чергуванням: підміняти можуть?

–Авжеж. Замість мене часто влітку чергує Ніна.

Штришок вартий уваги, попри нещасливу долю Шепети.

–Шепеті ви не казали про гроші?

–Ні, – не замислюючись, відповіла Дубовенко, та нараз збентежено глипнула на мене. – Побійтеся бога! Татяна мухи не зобидить. Вона вибавила мені Ніну, – звелася і безпорадно роззирнулася по кімнаті, немов шукала у когось підтримки чи закликала у свідки.

Я вдруге відчув себе присоромленим. Мабуть, погано, коли сором'язливий інспектор. Може, з часом зникне та риса? Надто вона мені дошкуляла, коли доводилося торкатись інтимних стосунків між людьми, зачіпати їхні давні й теперішні переживання.

Вибачте, Ганно Микитівно, робота...

Я що? Я нічого... Мені Тетяна – наче рідна сестра, – взялася за ручку дверей. – Крім неї і Ніни, в мене нікого. – Прочинила двері, вже намірилась іти, і враз спохопилась: – Ледве не забула. Коли Петро рушив у Березівку, на дорозі ніби стояла буда. Так далеко-далеко, тільки виднівся дашок.

–Яка буда?

–Ну, в яких колись хліб розвозили, – пояснила охоче.– Я ще подумала: чого це вона на шляху стоїть?

–Але ви кажете «ніби».

–Еге, бо ж темно і далеко... Ну, я пішла. Вичунюйте.

–Дякую.

Я мав над чим міркувати. Насторожувало, що Шепета повернулася тоді пізно. Нехай вона і вибавила Ніну, і майже зріднилася з Дубовенко, але варто встановити, де була. Дубовенко могла й не відати, з ким зустрічалася Тетяна. Може, вона до когось ходила в місто чи в Березівку? Ніби на обхід, а сама до свого. І далі: чому б їй від завидків та злості, що подрузі випало щастя, а їй, збезчещеній, ніколи його не зазнати, не підмовити когось на злочин? Ні, надто страшне людське зубожіння. Сюжет, гідний Едгара По чи Конан-Дойля. І все ж я його не заперечував. Криміналістика свідчила про випадки неймовірного збочення психіки.

До мене зазирнула мати.

–Тобі нічого не треба?

–Ні... О, сьогодні Ніна прийде на заняття?

–Завтра.

–Приведи її до мене.

Звичайно, матір зацікавили відвідини Дубовенко, а тепер ось дочки, але ні про що не запитала. Хоч би нікому не розповіла залізничниця про батька. Я навіть не передбачав, що в кімнаті вона зверне увагу на фотокартку. Це вже четверта людина, крім матері і мене, якій відкрилася таємниця. Хай не зовсім, але якісь здогади в Дубовенко з'явились.

Одначе вона щось говорила про буду. Еге, розгледіла на дорозі в Березівку. Я пригадав, що справді по війні здибував на вулицях міста парокінну буду з написом «хліб». Але який зв'язок між будою і Карпанем? І що робити їздовому на дорозі? В села тоді хліб не возили. Вірогідніше, що Дубовенко справді привиділось: де місто, а де дорога. П'ять кілометрів!

У підсумку я все ж здобув два вагомих факти: наявність грошей у Карпаня та відсутність Шепети, коли його випроводжала Дубовенко. На них і вирішив зупинитись. А якщо Шепета покинула вчора чергування на Ніну... Я навіть у думці боявся передчасно святкувати перемогу. Просто всміхнувся заплющившись.

Протягом усього дня вертався до тих фактів або читав «Молоду гвардію».

О четвертій годині пішов рясний дощ. Слухав, як дзвінко видзвонювали краплини по жерсті. Завважив, що Горак і Василь не перекриватимуть хати. Й Оля не взнає про мою «хворобу».

Розділ сімнадцятий

Мати привела Ніну, коли Василь на столі загинав бляху. Вона завела її до кімнати, одягнену в плаття у білий горошок і салатові босоніжки. Ніна ніяково привіталась.

–Я сказала, що в тебе є книга про слонів, – мовила мати.

–Десь на етажерці.

–Нехай пошукає, – і мати залишила нас обох.

Ніна нерішуче стояла біля етажерки, розглядаючи корінці книг.

–Ти любиш слонів? – запитав її.

–Дуже, хоч і не бачила живого.

–А я бачив. Якось до Вінниці приїздив зооцирк.

–І який слон?

–Великий, три тонни.

–І сумний?

–Чому сумний?

–Мені здається, що всі звірі в зоопарках сумні, – зізналася шаріючись.

Я не пам'ятав, яким був слон.

–Ти бери стільця і сідай коло етажерки.

Ніна слухняно виконала мою вказівку. Рудоголовий Василь помітив її, бо наблизився до вікна і зазирнув у кімнату, скривив смішну пику й погрозив мені жартома пальцем.

–Як багато книжок! – захоплено сказала Ніна. – І ви їх перечитали?

–Деякі по кілька раз.

З ліжка я бачив «Книгу про слонів», але навмисне не підказував Ніні, щоб довше затримати в кімнаті.

–Що вам болить?

–Горло.

–Ой, казка «Золотий черевичок»! – вигукнула зраділо.

–Мені мама її читала, коли я ще в школу не ходив. А як твоя хімія? Перездаси?

–Обов'язково: на «чотири» чи на «п'ять», і ви тоді виконаєте свою обіцянку, – задиристо тріпнула чорними кучериками.

–А що я обіцяв?

–Повезти мене на мотоциклі на ставку Гітлера, – насмішкувато нагадала, напевне, кепкуючи в душі з моєї забудькуватості. – Глядіть, обдурите – поскаржусь Вірі Матвіївні.

Я засміявся. Справді, пообіцяв їй екскурсію до Вінниці на випадок успішного перескладання хімії. Але чи подужає її – сумнівався.

–Не обдурю, Ніно, – заспокоїв, помітивши порізаний і залитий зеленкою мізинець. – Де це ти покалічилась?

–Траву жала, – перебирала книжки.

–Ти трохи й мамі допомагаєш, – похвалив її. – Напевне, і чергуєш за неї?

–То найлегше.

–І за тітку Тетяну?

–Авжеж.

–Коли ж ти за неї чергувала?

–Коли?..– не полишала перебирати книжки.– Навіть позавчора, як ви поїхали.

–Увечері?

–Та ні, до вашого другого приїзду, – розповідала спокійно, а мені забракло повітря від хвилювання. – Пішла сіно складати в копичку, щоб дощ не намочив.

–І довго складала?

–Довгенько, а я хімію вчила.

Я ліг і перевів подих. Ніна схвильовано оглянулась:

–Вам погано? Покликати Віру Матвіївну?

–Ні, ні, Ніночко, – вихопилось у мене ненароком, і в неї округлились ожинові очі. – Он книжка, внизу, ліворуч, біля Чехова.

Ніна обережно її взяла. На рудій обгортці, в чорному квадраті, намальований слон з довгими закрученими бивнями.

–Я скоро прочитаю.

–Не спіши. Я тобі дарую її.

–Ой, дякую! – притисла книжку до грудей. Попрощалась і пішла, сяюча, щаслива. Що книжка? Я б віддав за її підсвідоме повідомлення не лише книжку. Проте не вкладалося в голові, що Шепета причетна до зникнення Карпаня. Надто не схожа вона на спільника вбивці. Але мене вчили вірити тільки фактам. Вони – проти чергової. Я думав, як вийти через неї на злочинця. Питати Шепету – марна справа. їй дуже просто пояснити свою відсутність, а затим попередити вбивцю. А може, якраз і слід запитати, щоб сполошилась і кинулася до нього? І тоді вистежити. Але хто стежитиме? Це ж треба встановити цілодобове чергування. Попросити Дубовенко? Не погодиться. О, Ніна, їй найзручніше – і ніякої підозри. Та через кілька хвилин я забракував план, бо довелося б розповісти про її матір та Карпаня і як він загинув. А я обіцяв Дубовенко мовчати.

Прийшов Горак, і за вікном лунко затарахкала жерсть під двома молотками.

Хтось постукав у двері. Невже мати викликала лікаря? І навіщо? Щиколоток стух, і через день – два я стану на ногу.

–Заходьте.

–Оля! З літровою банкою меду. В кімнаті враз запахло конваліями – її улюбленими парфумами. Я розгублено дивився на неї, не вірячи в її появу, і на мене накочувалась тепла хвиля вдячності.

–У тебе зіпсувався телефон? – ущипливо запитала, граючи насмішкуватими зеленавими очима.

–Ні.

–Чого ж не подзвонив? – сіла поруч і, неначе мати, поклала прохолодну долоню мені на лоб. – А температури нема.

Я поцілував її м'яку долоню. Оля голубино засміялась.

–Лоскітно, Арсене, – вона запустила п'ятірню у моє волосся, заворушила пальцями, ніби туди потрапив хрущ. – Не дзвониш, а сам  принаджуєш дівчаток. Гляди мені.

–Яких дівчаток? – млів од її ласки.

–Знаю, здибалася з Ніною. Похвалилася книжкою, – не то жартома, не то серйозно сказала і нахилилась, гаряче прошепотіла на вухо: – Я ревнива, Арсенчику, ох ревнива!

Бліде, ледь торкнуте сонцем обличчя лежало поруч, і лукаві очі були перед моїми, і звабливі повні губи, не фарбовані, чисті й червоні молодим кольором. Я припав до них, ніби подорожній до джерела, і пив, не втамовуючи спраги.

–Арсенчику, мама... може ввійти...

Тримав її лице у долонях і цілував очі, тонку беззахисну шию. її чутливі пальці здригалися від кожного мого цілунку, на мить завмираючи в волоссі, І пестили. Я наче відлітав кудись, розчинявся в просторі й часі, губився, зникав у якомусь казковому маєві.

–Хтось стукає...– вивільнилася Оля з обіймів.

Я глянув у вікно – до шибки тулилося плескате

лице рудоголового Василя. Погрозив йому кулаком, а він заусміхався, показуючи міцні білі зуби. От чортяка! Оля поправила зачіску, знічена і збентежена, часто дихаючи. Мені теж, не знати чого, забило дух. Ми ззирнулись, і Оля соромливо розгладила збганку на спідниці, почала натягати подолик на круглі коліна. А Василь зирив на нас, зловтішно посміхаючись. Я не міг нічим пожбурити в нього.

–Чого ти мені не дзвонив? – коли пригас перший шал зустрічі, Оля знову повернулася до перерваної розмови.

–Не хотів турбувати. – А поряд звабливо біліли її коліна.

–Гм, не хотів...– повторила недовірливо.– Де ж ти застудився?

–З'їв морозива, – і потерпав, щоб не довелося піднятись з якоїсь причини, бо тоді Оля побачить забинтовану ногу.

Здогадався, що мати заходила в універмаг і сказала Олі про мою недугу. Але ж не попередила мене... У вікні мигнула постать Горака – дядько Гаврило вхопив Василя за комір сорочки і відірвав од шибки. Хавара, застуканий зненацька; злякано змахнув руками й заточився. Так йому й треба!

–Ти гарний зводиш паркан,– похвалила Оля.– Навіть не подумала.

–А ти прийшла подивитись на паркан, – зауважив іронічно.

–Еге, на нього, – підтвердила, щоб мене позлити. – Комусь паркан, а комусь дівчатка.

–Олю! – мені приємна її жартівлива ревність.– Через паркан і дах ми змушені... Давай завтра подамо заяву і не чекатимемо. Га?

–Ні, Арсенчику, твоя мати образиться. Мені теж нелегко, – призналася.

Вона сиділа переді мною, невеличка й тендітна, вбрана в білу нейлонову, гаптовану візерунками, блузку та блакитну спідничку, із зібраним волоссям на потилиці в довгий пухнастий хвостик, що пустотливо ворушився, мов живий, від кожного повороту її голівки. І чому чужа донедавна людина стала рідною й дорогою? Як і чому з'явилася потреба бачити саме її? Чому без неї уже не уявляється життя? Чому?..

Ми говорили про все і ні про що, як усі закохані. Навіть полічили, скільки днів нам залишилося бути нарізно, й Оля, соромлячись, призналася, що від тоді, як вирішили одружитись, кожний прожитий день закреслювала в календарі. Ми мріяли про майбутнє і планували свої відпустки використовувати тільки для подорожей. У першу чергу – Москва, Ленінград, Волгоград. Потім – Карпати, Крим, Кавказ. Ми не бачили гір і моря, а Оля ще не бачила землі з літака.

Василь знову припав до шибки і щось показав Олі на мигах, водночас хитро підморгуючи мені.

–Ой Арсене! – схопилась. – Засиділась я! Мені треба готувати вечерю, – вона нагнулась і, не зважаючи на Хаварине стовбичення під вікном, поцілувала мене. – Видужуй. І дзвони мені на роботу. Завтра забіжу дотебе.

Я залишився сам. Лежав, дурнувато-щасливо посміхаючись. У кімнаті снували легкі пахощі конвалій. Усі турботи відлетіли  чорними птахами кудись за обрій, а  натомість з'явилися білі голуби з рожевими очима, вони пурхали наді мною, обвівали цвітом конвалій, поміж яких нечутно, ніби пливла,ступала Оля. А за вікном догоряв день, і призахідне сонце посилало останні рожеві стріли, що пронизували яблуневі віти і впиналися у стіну кімнати. Рожевочолий батько з мудрим спокоєм дивився на мене, і мені раптом зробилося соромно свого щастя, ніби я у когось його відняв. Та, очевидно, батько не осудив би мене. Адже він теж кохав.

Я опустив ногу на підлогу і спробував стати. Біль у  щиколотку ще відчувався, але притуплений, і я тішив себе думкою, що через день зовсім зникне.

Узяв зі стола теку, дістав чистий аркуш паперу і кульковою ручкою написав на ньому: Карпань, Замрика і Загайгора. Я замислив скласти список осіб, що якоюсь мірою в останні години життя були він мав вигляд:

Карпань, Замрика і Загайгора

Карпань – Дубовенко, Шепета, блокпост

Замрика– (?)

Загайгора – Куртій, військові з машини, вінницький вокзал

Факти

1.Карпань – гроші

2.Замрика – коштовності (?)

3.Загайгора – гроші

4.Відсутність Шепети тоді і після мого від'їзду

5.Дріт

6.Буда (?)

Докази, свідчення

1.Розповідь Дубовенко, фотокартка Карпаня

2.Дріт (у мене)

3.Розповідь Горжія

4.Розповідь Куртія

Довго розглядав написане і прийшов до висновку, що негусто, але щось добув. Кидалась у вічі наявність грошей і живих свідків, які бачили Карпаня на блокпосту. Інші ланки не витримували перевірки ні побічними, ні прямими доказами. їх ще бракувало. І я дописав:

Встановити

1.Чи сходили Замрика і Загайгора на

блокпосту?

2.Чи мав при собі коштовності Замрика?

3.Де була Шепета?

4.Хто влаштував мені пастку?

5.

Заходився по черзі обмірковувати кожен пункт. Отже, чи зійшли Замрика та батько на полустанку?.. Мою увагу привернув гуркіт мотоцикла, що долучився до стукоту жерсті. Он і Василь задивився на хвіртку. Великошич приїхав! Сьогодні прямо-таки день відвідин.

А все мати влаштувала, зробивши правильний висновок, що раз учора його не було, то він нічого не відав про мою «хворобу».

–Ох і пестунчик! Ухопив ангіну в жнива!.. – голосно, бадьоро заговорив Великошич, ідучи коридором, і, не стукаючи, розчинив двері. – Люди працюють, а він бомки б'є. Ну, здоров!

Кімната відразу поменшала від його присутності. Зарипів стілець під жилавим тілом слідчого. Весело дивився на мене, попри втому на обличчі. Від нього повіяло курявою доріг, спекотним сонцем і духом бензину. На лобі червоніла смужка від захисного шолома, яким він ніколи не гребував.

–Як там у нас справи?– поцікавився я.

–Роботи досить. Ти ж як себе почуваєш? Температура є?

Без усіляких передмов я мовчки відкинув ковдру, показуючи забинтовану ногу, виставив руку. У Сергія Антоновича витяглося лице.

–Хм!.. Доповідай,– наказав тоном старшого.

–Після нашої розмови я відразу поїхав на блокпост...

Великошич уважно слухав, не перебиваючи та постукуючи пальцями по столі. Я йому розповів про Шепету і Дубовенко, Ніну та фотокартку Карпаня, про підозрілу відсутність Шепети, навіть проте, що мені виділось чиєсь обличчя і п'ятірня біля вікна знадвору. І, звичайно, про дріт. Коли я замовк, Сергій Антонович потер долоні, мовби збирався з кимось борюкатись.

–Та-а-к,– проказав.– І Ніна досі не знає, що за п'ять кілометрів од неї живе її рідна бабуся. Ех, війна!.. Не чекав, що полустанок трохи доповнить картину. Не чекав. Значить, скрізь гроші. І хтось тебе вистежив. Значить, комусь наступив на кінчик хвоста. Шепета? Може й вона вивести. Одного не доберу: хто і як дізнався, що ти поїдеш на блокпост?

–Ніхто.

–А коли ми розмовляли по телефону?

–Мати поралась на кухні.

–Я навіть не подумав про Віру Матвіївну, – ображено сказав слідчий. – Ти де тоді сидів? За столом?

–Не на вулиці ж. Там, де зараз ви, а Василь гатив по блясі, аж ви почули у телефоні.

Великошич глянув у вікно – Хавара кивнув йому, показуючи вирізану зубчиками ринву. Сергій Антонович виставив великого пальця: мовляв, добре зроблено.

–Цікаво, – протяг замислено, повертаючись спиною до вікна. – Дуже цікаво. А це що за писанина? – кивнув на аркуш паперу.

–Занотував дещо, – простяг йому.

Слідчий уважно переглянув.

–П'ятого пункту бракує, – зауважив.

–Аби на чотири відповісти.

–А що за буда? Собача?

–Еге, – я байдуже махнув рукою. – Привиділась вона Дубовенко на дорозі в Березівку, коли випроводжала Карпаня.

–Справді собача? – Великошич звів острішкуваті брови.

–Та ні, – посміхнувся. – Каже, схожа на ту, в якій тоді розвозили в місті хліб.

–Чому видалось їй?

–Було темно і ніби здалеку виднівся дашок, – повторив майже дослівно те, що сказала Дубовенко. – Варта уваги, на мій погляд, відсутність Шепети.

Сергій Антонович затулився аркушем, і я не бачив виразу його обличчя. Аркуш колихався від його дихання.

–Шепету поки що не чіпай, – невпевнено, наче розмірковуючи, мовив. – Так, не чіпай, – подав мені аркуш і задумливо глянув на мене, аж стало незручно. – Розшукай буду, того, хто возив нею хліб.

–Але ж...

–Слухай мене, Арсене, справа надто серйозна,  – сказав суворо, вперше втручаючись у розслідування. – Ти вже маєш попередження. Легковажити не слід. До Шепети дійде черга. Знайди їздового.

Зважаючи на досвід Великошича, я більше не перечив. Зрозумів, що настійна порада свідчила про виникнення у нього власного плану розслідування і деяких міркувань, з якими він дочасно не бажав ділитись. Ну і нехай. Мені залишилося тільки довести його помилку. Я ображено мовчав.

–Як нога? Хірурга не треба? – запитав тепло, здогадуючись про мій настрій.

–Післязавтра  встану.

–Гаразд. Тобі не потрібні справи?

–Ні.

–Я їх заберу, – Великошич звівся, і кімната знову поменшала. – Не забувай дзвонити.

–Чому ви Шепету?.. – не витримав я і набур мосено поцікавився.

 —А ти подумай, – відповів багатозначно.

Двадцять хвилин посидів Сергій Антонович і круто змінив мої плани. Вихопив з матеріалу найнепевніше, в чому сумнівалася сама Дубовенко, живий свідок. Дивно повівся мій начальник. І скільки б я не думав про Шепету, її поведінка викликала все більше підозри.

Насторожувала мене і прихована стривоженість Великошича. Що вона означала? Навіщо ускладнював пошук?

Адже ніколи не зв'язував мені рук, сприяв перевірці моїх версій.

Того дня не відвідав мене лише Балюк. Мати сказала, що він поїхав в облвно. Напевне, в якійсь терміновій справі, якщо не завітав. Не схоже на Романа Гнатовича, попри його зайнятість.