Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

хтось прийшов, і не треба стукати в двері. Не хотілося заходити до хати. Якось затягла Оля, то Сава Архипович зразу на стіл частування, мовляв, гість... Підходячи до ґанку, помітив біля хліва свіжу купу землі. Мигнула лопата, викидаючи шмат масного чорнозему. Я попрямував туди.

Яму копав Придиба. Він стояв спиною до мене з непокритою головою, зодягнутий лише в синю майку і робочі штани. Працював непоспіхом: ледь нагинався, натискаючи ногою на заступ, легко відважував брилу і без помітного зусилля піднімав її вгору, супроводжуючи рух задоволеним «ох!» Мабуть, йому подобалось копати землю. Я вперше побачив його без сорочки і завважив, що він чоловік при силі: чітко проступали цупкі, опуклі м'язи на руках і плечах, де росло рідке руде волосся і рябіли жовті цятки ластовиння, якого, на диво, не було на обличчі. Сава Архипович узяв грудку землі, розім'яв на долоні, наче агроном чи сівач, визначаючи її вартість.

–Ех, земля-земля, – тихо мовив і знову взявся копати.

Мені стало незручно, ніби підглядав за ним, і я кахикнув, виходячи наперед. Придиба оглянувся і обпік мене злим поглядом, який нараз полагіднішав.

–А я думав, це Василь. Десь повіявся, чортяка, і залишив мене в цій ямі.

–Під що копаєте? – сів я навпочіпки.

–Хочу зробити льох для бараболі.

–А той? кивнув на цементову шию погрібника6іля сараю.

–Найкраще бараболя зберігається в землі і не втрачає. смаку, – пояснив Сава Архипович, ступивши до протилежної стіни, щоб не дуже задирати до мене голову.

Дивний вигляд мала людина в ямі: вона робилася набагато меншою і ставала ніби безпомічною, беззахисною. Мені кортіло порадити Прибиді вилізти звідтіля.

–Я до вас, Саво Архиповичу, з проханням, – наважився пояснити свою появу, зрозумівши, що він не залишить ями.

–Здогадуюсь, про що мова, – лукаво примружився. – Якраз і дні підхожі для перекриття.

–То дядько Гаврило згодний?

–Упросив його. Ех, життя!..– Колупнув землю лопатою, глибокодумно зауважив: – Хата без доброї покрівлі – що взимку людина без шапки.

«Може, й без шапки»,– подумав, не знаючи, про що говорити далі. Я взагалі не вмів підтримувати розмови на господарські теми, не лежала душа до хазяйства, і, коли б не мати, досі не звертав би уваги на похилений паркан, дірявий дах і давно не фарбовану веранду. А Придиба – зразковий домовласник. Свідчення тому: добротний штахетник і залізні ворота, чи не найкращий будинок у місті, дбайливо доглянути великий садок і входжений присадибний город, просторе чисте обійстя, фруктові дерева, навіть декілька вуликів. Він усе робив сам. Мабуть, зовсім про іншого зятя мріяв Сава Архипович, і, напевне, Олі нелегко прийшлося, захищаючи мене перед батьком.

–Коли ж його чекати?

Придиба глянув у небо, трохи подумав і мовив:

–Понеділок – важкий день. Хоча він у бога не вірить, але почне з вівторка. Гляди, не розбери до того дах.

–А чого?

–Хм, – Придиба посміхнувся, пробачаючи мою необізнаність. – На випадок дощу. За один же вечір хати не перекриєш, а поступово, шматками.

Я почувався перед ним невігласом і з надією подивився на вікна, чи не майне у якомусь обличчя Олі, чи не збіжить вона з високого ґанку, вгледівши мене.

–Оля пішла на річку, – сказав Придиба.

–Давно?

–Та ні, – взявся за заступ. – Якщо побачиш Василя, скажи, хай біжить додому.

З ями методично вилітав суглинок і зблискувала, вичищена об землю, лопата. Я з полегкістю залишив подвір'я, не зважаючи на доброзичливість і тактовність Придиби. Одначе ще дужче пройнявся до нього повагою за делікатність і розуміння. Він здогадався, чого я кинув погляд па вікна.

Згодом вибрався за місто, добувся берега Лебідки. Під грибками сиділи й лежали відпочиваючі, якийсь хлопчик робив стойку на руках, а молодь, утворивши коло, грала у волейбол. На мілководді діти хлюпали один на одного водою, і над ними висіла маленька казкова райдуга.

Від зеленого плеса річки тягло приємною прохолодою.

Я шукав поміж різнобарвних купальних костюмів голубого, в дрібних білих квіточках, Олиного, але на пляжі його не угледів. Подумав, чи не пішла вже додому і я розминувся з нею. Ніде не палахкотіла і руда чуприна Василя.

–Егей, Арсене! —долинув від води голос Великошича.

І коли б він не помахав рукою, я б його не помітив серед купальників. Сергій Антонович розмашисто й легка підплив до берега, торкнувся ногами дна і пішов до мене, розтинаючи воду широкими грудьми. На його волоссі й білому тілі ряхтіли крапельки, а від високої, міцної статури віяло вологою бадьорістю, аж я позаздрив йому.

–Ох і приємно, – стріпнувся увесь, струшуючи з себе краплини води. – Вирвався на півгодини освіжитись. А ти, бачу, не загоряв, – обмацував мене настороженими очима.

–Я ж у відпустці, – іронічно сказав, продовжуючи крадькома оглядати пляж.

–Десь був? – запитав Великошич, долонями стираючи краплі з тіла. .

Я поспіхом роздягався.

–У Березівці.

–І що там?

–Батьки Карпаня і Замрики нічого не додали до справи. А от Горжій... – нагнувся роззуваючись.

–Який Горжій?

–Комбайнер, Карпаня мати вказала на нього, воював разом із Северином Замрикою, – ноги, звільнені від туфель, угрузли в теплий дрібний пісок, і я з приємністю заворушив пальцями.

–Ну-ну, не тягни. Мені ніколи, Арсене, – сухо сказав Великошич, спираючись ліктями на сидіння мотоцикла.

Я стисло розповів про коштовності, знайдені в Житомирі Замрикою і Горжієм. Сергій Антонович мовчав, замислено покусуючи мізинець.

–Ще піду на вокзал і поговорю із старими працівниками, – поділився своїм планом розшуку. —Візьму фотографії. Може, хтось упізнає. – Я повернувся спиною до сонця, щоб дарма не гаяти й хвилини, і всотував тілом лагідне післяобіднє проміння.

–І про Карпаня тоді дещо прояснилося б, – нарешті зауважив Сергій Антонович. – Ніхто з його фронтових товаришів не писав батькам листів?

–Мати не пам'ятає.

Я теж сподівався на листи, хоч на одне прізвище, щоб потім розшукати того адресата і зустрітися з ним. Але з Карпанем не поталанило. Безперечно, коли б з'ясувалось, що він теж отримав гроші, коло пошуків остаточно замкнулося б на нашому місті чи Березівці. На жаль, щодо Карпаня ні певності, ні сумніву. Нічого. Лише батько і Замрика подали надію.

–Ти мені сповіщай новини, – попросив Великошич, неквапливо одягаючись, мабуть, думав про коштовності. – Тепер у мене таке відчуття, Арсене, що десь поблизу лежить важливий факт. Десь він тут, поруч, як ото двоє в темній кімнаті, а не бачиш його. Га?

–Не знаю, – знизав плечима, бо досі того не відчував.

–Не забувай про дрібниці, – зашнурував туфлі й розігнувся. – У задавнених справах вони надто важливі. —Ну, я пішов, – Великошич ступив од мене кілька кроків і повернувся. – Оля далі розташувалась, за кущами шипшини.

Дивився у його широку спину, сповиту білою сорочкою. До мене не дійшли слова про Олю. Пойнятий запізнілою тривогою, яку викликав Сергій Антонович, сказавши про важливий факт, я завмер посеред пляжу. Чомусь здавалося, що той факт утратив назавжди, на початку пошуку, загубив його, не звернув уваги, і тепер він ніколи не спливе. Страшне і болюче почуття. Я сів на пісок і гарячково перебирав у пам'яті події останніх днів, розмови, зустрічі...

Лише коли на мене впала тінь і довго не сходила, я поволі звів голову вгору. Небо починалося із струнких, ледь засмаглих жіночих ніг, голубого трикутника купальника... Оля! Я схопився, розгублено розглядаючи її, ніяк не розуміючи, що в ній змінилось. Ах, це ж вона підібрала коси під білу косинку, якою щільно пов'язала голову, і її лице округлилось, відкрилось усе, миле й дитинне, беззахистне від сонця.

–Ти чого тут сидиш? – запитала, беручи мене за руку. – Стою, стою над тобою, а ти мов скам'янів. Га, Арсене?

–Нічого, нічого, Олю, – і дуже примружився, ніби від сонця, щоб не розгледіла суму в моїх очах.

Вона більше нічого не спитала. Повела за собою, не випускаючи руки, наче дитя, до кущів шипшини. На нас з цікавістю поглядали пляжники. Я покірно йшов за нею, не зважаючи на знайомих. Оля вперше так повелася: не приховувала на людях своїх почуттів. Я був схвильований цим вчинком, як на її вдачу рішучим і хоробрим. У неї виявились незнані досі риси характеру. А я вважав, що добре знав її.

–Сідай.

Кущі шипшини сховали нас від стороннього ока. Оля горілиць лягла на коричневу байкову ковдру й заплющилась. Неподалік у березовому гаю щебетали пташки. Сюди ледь долинали голоси із пляжу. Я дивився на Олю, на її видовжене тіло, сповнене юної краси, зваби, і вона здавалась мені легенькою, мов пір'їнка, аж хотілося взяти на руки. Доторкнувся до її шиї, до ніжної, шовковистої і теплої шкіри. Оля притисла щокою долоню до свого плеча.

–Арсене, я боюся, – пошепки мовила не розплющуючись.

–Чого?

–Не знаю... Боюся за тебе. Щодня. Я тобі ніколи про це не казала. Твоя робота... Ти у відпустці, а все одно... терлася щокою об мою руку.

Відчував, як мене полонила всього ніжність, заливала, наче повінь, підхоплювала на гарячі хвилі і несла, несла в незбагненну світлу круговерть. Я нахилився і притулився губами до ямки під шиєю, і биття її серця увійшло в мене, застукало дзвінкими

молоточками. Оля взяла мою голову в долоні і, не розплющуючись, наблизила до своїх губ.

–Ох, як я боюсь тебе втратити.

На її устах завмер вітерець, згасло сонце і вщухли пташки.

–Ти мене ніколи не розлюбиш?

–Ніколи.

–І я тебе.

–Не треба, Арсене... Мені важко.

Світ вертався звідкілясь іздаля, стишений і ніби вмитий росою. Оля звелась і дивилася на мене лагідними очима.

–Я заїжджав до тебе, розмовляв з батьком.

–Шкода мені його. Що він робитиме без мене?

–А чому він не женився?

–Твоя мати теж удруге не вийшла заміж.

–Ти пам'ятаєш свою маму?

–Ні, – Оля почала засипати ноги піском. – Мені тоді було, розповідав батько, три роки, як вона покинула нас. Утекла з якимсь тиловиком. Навіть не залишила з себе фотокартки. Краще не згадувати, Арсене. Хіба це мати? Покинути рідну дитину...

–Але ж вона виходила Балюка, ризикувала життям.

–То зовсім інше.

Може, й так. Я зріс з матір'ю і не переймався Олиними почуттями, дечого не розумів. І мені не хотілося заглиблюватись у них, коли поруч знаходилась та, кого любив. Нам рідко випадало сидіти разом. Я позбувся тривог і клопотів. Охоплював гарний настрій із легким смутком, наче за чимось давно втраченим.

–Ходімо купатись.

Ми побігли до річки. Оля випередила мене, і я її не наздоганяв – милувався стрункою, граційною фігурою, що мов пливла в яскравому сонячному промінні. Коли вона торкнулася води, мені здалося, що вода не розступиться і Оля піде по ряхтливих брижах...

Розділ тринадцятий

У понеділок зранку, щоб трохи заспокоїти матір, узявся лагодити паркан. Пропонував взагалі його розібрати, нехай би було без огорожі, але сусіди не поцінували нововведення, і мати не підтримала мене.

Почав від провулка, скраю, зайнявши один прогін, скориставшись із досвіду Придиби, що зразу всього не зробиш. Спершу відірвав старі штахетини й жердини, викопав два струхлявілі стовпці, поглибив ями під нові, дубові, які заготовив заздалегідь  завдяки настійному нагадуванню матері. Працювалося добре, і, якщо не зраджувала пам'ять, я вперше за двадцять п'ять років серйозно зайнявся господарством. Мати часто визирала у вікно і, напевне, раділа з мого хазяйнування.

–Арсене, тобі допомогти? – не витерпіла і запитала дзвінким голосом.

–Що ж ти мені допоможеш? – відповів з погордою і відчуттям власної переваги, чого раніше не помічав за собою.

То, мабуть, заговорив у мені змужнілий чоловік, певен своїх сил, і мати щасливо посміхнулась, не образившись на тон. На диво, схотілося якнайкраще виконати роботу і почути похвалу від матері. Я складав перед матір'ю екзамен на самостійність, бо мої службові успіхи були для неї незримими. Інша справа – новий паркан. Вірно хтось сказав, що чоловік здобуває свій авторитет перед жінкою

передусім здатністю впорядкувати власноручно житло.

Я намітив до обіду впоратись із прогоном, потім майнути на вокзал, розшукати старих працівників і поговорити з ними.

Згадував учорашній вечір: ми з Олею ходили в кіно, опісля до півночі сиділи на лавці під осокором. Вона знову завела мову про побоювання за мене, я її втішав, переконував, що мені ніщо не загрожує. Оля вперто твердила про своє передчуття, якого раніше не було, а тепер чомусь з'явилось. І сни їй погані снилися: ніби я кудись ішов, а вона намагалася наздогнати, гукала, та голос пропав і ноги мов приросли до землі. Я аж розсердився, і ми ледве не посварились.

Тепер картав себе за нестриманість. Жінки часто полюбляють казати: віщує моє серце. Мені воно нічого не говорило. В пошуку я не натрапив на причетних до зникнення батька, Карпаня і Замрики, навіть нікого не підозрював і ніхто нічим не виказав себе, щоб злякатись мого викриття. І чи взагалі когось знайду? Двох фактів замало. Мені доконче необхідно провести справжнє розслідування, щоб ПОТІМ із чистою совістю, без усякого сумніву покласти справи в архів і погодитись, що вони, ті троє, загинули, пропали безвісти, хай навіть за загадкових обставин.

Я прикріпив жердини до стовпців і рихтувався прибивати штахети: спочатку обрізав їм кінці, потім здійняв мотузку для білизни і натягнув її над прогоном, щоб паркан вийшов рівним.

–Арсене, хто тебе навчив? – здивувалася мати, виходячи з веранди. – Ти справжній майстер!

Вона зупинилася поблизу, сховала руки під фартух і захоплено милувалася моєю роботою.

–Ніхто.

Мене справді ніхто не вчив. Але якось, перебуваючи в одному колгоспі, я бачив, як ставили біля правління паркан. Запам'ятав, і тепер, при нагоді, спливли всі нехитрі операції двох дядьків.

–І Балюка не питав? – недовірливо поцікавилась мати.

–Нікого, – не стримав посмішки. – Візьми сокиру і притули обухом з того боку.

Мати охоче виконала моє прохання. Так жердина менше вібрувала.

–А я вже потерпала, – мати лукаво зблиснула очима. – Думала, розбереш, а потім хоч клич на поміч Романа Гнатовича.

–От-от, маєш мене за нізащо, – вдав ображеного.

Мати засміялась і скуйовдила мою чуприну. Я здивувався її веселому настрою і крадькома зиркнув на неї. Вона точнісінько, як учора на пляжі Оля, пов'язала голову барвистою косинкою і скидалась на пустотливе дівча. Лише зморшки-промінчики навколо очей. Забув, коли бачив її такою життєрадісною і безпечною, мов на гулянці чи у свято. Мати ніби відійшла після того, як відпала потреба приховувати правду про батька.

–Ти сьогодні нікуди не йдеш? – зненацька запитала.

–Після обіду. А завтра чекай Горака, розпочне перекриття.

–О, добре, що попередив. Це ж треба приготувати вечерю, – стурбувалась.

У нас рідко бували гості, але, коли вже передбачалась якась оказія, мати готувалася до неї грунтовно.

Постукував молотком. Інколи цвяхи «вигинав вітер», і я витягав їх обценьками, міняв на нові. Мати кидала на мене допитливі погляди, ніби збиралася повести вельми серйозну розмову. Про що вона хотіла говорити? Здається, про все говорено-переговорено.

–Ти не думаєш іти по слово? – запитала врочисто.

–Яке слово? До кого?

–До Придиби, як споконвіку ведеться.

–І в тебе пережитки минулого, – гучніше загупав молотком.

–Це не пережиток, Арсене, а вияв поваги до батьків нареченої, – холодно, наче вичитувала уч– неві-бешкетнику, сказала мати. Вона розігнулася й задумливо-гірко додала: – То у нас з Федором ні весілля, ні музики, розписались – і по гуртожитках. Правда, ввечері сходили в кіно на «Веселые ребята». А чого ж тобі? Живемо небідно. Хай хоч у тебе... – В її голосі забриніли сльози, і вона відвернулася, нахиливши голову.

Мені стало щемно-сумно, немовби через мене у них не було свята їхньої любові.

–Підемо, мамо, по слово і Романа Гнатовича запросимо на весільного батька. Підемо, – поспішно погодився.

Нехай справляють весілля, нехай гримить музика, нехай!.. Пошкодував, що не гулятимуть зі мною шкільні товариші і, насамперед, ліпший друг Борис Осовський, який уже четвертий рік працював за чотириста кілометрів од Магадана на північ, виловлюючи драгою золото з вічної мерзлоти. Роз'їхались, розлетілись по світі.

Як не квапився, а тільки в годину дня закінчив роботу. Заки помився, пообідав – збігла ще одна година. Отож на початку третьої вибрався на вокзал, прихопивши фотографії з батька, Карпаня і Замрики. Очі приємно милував шмат нового паркану.

–Ще б пофарбувати його, – сказала мати. – Ти без мотоцикла?

–Я недалеко.

Мій шлях лежав через центр міста і, звичайно, повз універмаг, але в Олі вихідний, який вона присвятила пранню та прибиранню. Я ніде не затримувався і скоро вийшов на вулицю, що вела до вокзалу. Вона схожа на сільську, тиха і забудована власними хатами з городами й садками. Найбільше таких вулиць на околиці райцентру, з криницями на подвір'ях, літніми душовими – залізними бочками над дерев'яними загорожами.

Я знав цю вулицю з дитинства. Відтоді на ній відбулося багато змін: зникли підсліпуваті хати під солом'яними стріхами, а натомість з'явилися цегляні під жерстю і шифером, подекуди з телевізійними антенами над дахами, вибоїста бруківка сховалась під асфальтом, обабіч пролягли тротуари, поставили стовпи з ліхтарями, а на місці обшарпаного ларка дядька Морса – сучасний голубий кіоск морозива та газованої води.

Чим ближче вокзал – приземкувата Одноповерхова споруда, облицьована білою плиткою, – тим гостріше усвідомлював, що вперше з початку пошуку говоритиму з сторонніми людьми про батька. Поклав собі не називати прізвища. Досить фотографії, щоб пригадати, якщо взагалі можливо втримати в пам'яті вісімнадцять років чиїсь риси обличчя, коли людина мигнула, не викликавши цікавості. Але я надіявся...

На вокзалі тихо. Пахло необжитим помешканням. У залі чекання жодного пасажира. Тільки біля буфетної стойки кілька відвідувачів розливали по склянках біле міцне. Кабінет начальника зачинений, і я зайшов до квиткової каси, тісної кімнати з віконцем у коридор. Мені не треба було відрекомендовуватись огрядній, із знудженими очима касирці в літах, зодягнутій у чорний сатиновий халат. Жінка мене знала, бо лише навесні давала свідчення у справі Миколи Горака, що зчинив бійку в буфеті і підколов студента.

Вона звелася, струсивши сонливість, і з цікавістю втупилась у моє обличчя. Я силкувався пригадати її ім'я і по батькові, та попервах запитав:

–Як тут у вас?

–Спокійно. Під вечір, коли прибуває робочий поїзд, трохи збирається пасажирів.

–Ви, здається, давно працюєте на вокзалі?

–Давненько, – навіщось переклала квитки, шматочки цупкого картону, з місця на місце.

–А з якого часу?

–Відразу після визволення міста.

–І багато у вас ветеранів?

Касирка на мить задумалась.

–Уже ні, я одна залишилась.

От і все: більше нікого мені розпитувати. Видобув фотокартки і нараз згадав.

–Ядвіго Марківно, ось гляньте на цих військових, – подав їй. – Може, когось із них бачили в сорок четвертому році?

–У сорок четвертому?

Жінка пригасила своє здивування і пильно розглядала фотографії.

–Боже, які молоденькі, – прошепотіла. – Ні, не пам'ятаю, їх багато сходило: і поранених, і демобілізованих.

–А які тоді поїзди зупинялись?

–Військові, на хвилину-дві, не більше. А ще в сім вечора на десять хвилин єдиний пасажирський, що й тепер курсує.

Я, мабуть, мав пригнічений вираз, бо касирка розрадливо сказала, ніби виправдовуючись:

–Вам їх ніхто через стільки років не впізнає. Коли б відразу...

Я вийшов на перон, сів на лавці неподалік дзвона, щоб зібратися з думками. Навколо порожньо, аж ген кілька вагонів із міндобривами та лісом, самотньо стриміли великий чорний паровозний водогін, напірна башта і червона рука семафора. Від розпечених сонцем шпал та рейок у повітрі стояв гострий дух металу і мастил. Безлюддя породжувало тривожне відчуття самотності й безвиході, а безконечна залізнична колія, що губилася на обрії, тоскно кликала кудись удалеч, де, здавалося, позбувся б своїх клопотів і печалі.

Перекинута Куртієм і Горжієм галузка в минуле спопеліла на вокзалі, і я залишився з тим, що мав раніше. Касирка переконливо довела, що видобути з пам'яті чиєсь обличчя, котре мигнуло давним– давно, неможливо. Воно втямки людині, якій дороге або вкарбувалось за якихось виняткових обставин. І треба знайти таку людину. Але де її шукати?

Дивився на рейки, вагони, напірну башту, і чомусь довше затримувався погляд на привокзальному водогоні. Авжеж, ми хлопчаками любили влітку підкрадатися до нього, відкручувати затулку й прямо в трусах і майках купатися під грубим струменем води, що пахла залізом, димом та жужелицею. Я тоді мріяв вивчитись на машиніста і заздрив Борисові Осовському, батько якого працював помічником машиніста і дозволяв йому інколи забратися в маневрову «овечку» та прогудіти на все місто. А мені й досі не пощастило зазнати тої втіхи.

Звівся. Від сидіння справа не зрушить з місця. Краще виладнати ще один прогін паркану. До сутінок устигну. Вже набив руку. Я прискорив кроки.

Спочатку не звернув уваги па тарахкання бляхи, але воно гучнішало, чим ближчав мій провулок. Мабуть, хтось із сусідів щось майстрував. Понеділок, сказав Придиба, важкий день, щоб розпочинати перекриття.

Проте я зрадів: здалеку помітив на даху нашої хати руду чуприну Василя Хавари, що зривав толь, а за причілком дядько Гаврило вправлявся з жерстю. Відтинок паркану наче сміявся, показуючи великі зуби-штахети. Чому Горак перемінив своє рішення? Василь угледів мене й скрутив із толю трубку, на зразок підзорної, й пустотливо направив її у мій бік. Як він туди вибрався? У нас не було драбини. Може, приніс Балюк?

Тільки ступив на подвір'я, як із хати вибігла мати, збуджена й розпашіла від плити.

–Чого ж ти мене обманув, Арсене? – мовила ображено. – Прийшли люди, а в мене ніякого запасу харчів.Навіщо ти це зробив?

–Не обманював я тебе. Ми домовились на завтра. Не віриш – запитай.

–Ах, Арсене, як вийшло негарно, – і мати, заклопотана, метнулася на веранду.

За хатою, під грушею за столом, що навпроти вікна моєї кімнати, працював Горак, підперезаний брезентовим фартухом, з прилиплою цигаркою до губи. Дерев'яним молотком він загинав жерсть. Глипнув на мене, прискалив око від диму.

–Ти вже звиняй за порушення угоди, – сказав півжартома, ляснувши себе по коліні. – Але мій ревматизм показує на дощ.

Я зиркнув на його ноги, взуті в міцні черевики із залізними клепами. Вони мені ні про що не свідчили.

–В окопах нажив, – поворушив Горак правою ногою, – то тепер маю за барометра. Отак. Раніше почнемо – раніше закінчимо. І нехай не бідкається Віра Матвіївна.

–Вам допомогти?

–А що ти мені допоможеш? – запитав достоту так, як уранці я матір. – 3 Балюком ставив паркан?

–Сам.

–Угу, – схвально-здивовано прогув і загатив молотком по жерсті.

Я почувався зайвим. І щоб якось прислужитися Горакові, приніс із сарая два листи жерсті, потім стояв і стежив за його вправними руками, що з'єднували листи, брали їх на замок. Василь на даху готував місце під нове покриття. Дістався він туди по груші.

–Гарну виписав бляху, – похвалив Горак. – М'яка і кріпка. Ще б пофарбувати її мідянкою – і сто років не заглядай.

–Де ж її взяти? В отця Онуфрія?

–Батюшка не дасть, – посміхнувся дядько Гаврило.

З подвір'я долинув голос Романа Гнатовича, що вітався з матір'ю. Під хатою загупали його кроки, й з-за причілка спершу з'явилась драбина, а потім він у брилі та в робочій одежі.

–Ну, Гавриле, я тобі цього не подарую, – Балюк приставив драбину до стіни.– Ми ж домовились, що покличеш мене. Га? – Із задоволенням потиснув Горакові руку, подав мені.

–Але ж ти почув, Гнатовичу, – виправдовувався дядько Гаврило. – Почув.

–Хіба не почуєш? – підморгнув мені Балюк. – На весь куток виляски йдуть,– погладив долонею жерсть.– Файна. І вже встиг паркану шмат поновити.

–То Арсена Федоровича робота.

   —Арсене, – затермосив мене Балюк. – 3 тебе будуть люди!

–Учимось, Романе Гнатовичу, переймаємо досвід, – весело відказав я.

Василь замугикав на даху, і ми глянули вгору: Хавара, всміхаючись, показував великого пальця, мовляв, те, що треба. Я запитливо подивився на Горака.

–По наших губах взнав, що ми говорили, – пояснив.

Ми пішли до сарая по бляху. Роман Гнатович мугикав мотив якоїсь пісні, що чувся між ударами по жерсті. Він навіть ворушив вусами, напевне, тихо вимовляв слова і помахував рукою, ніби відбивав такт. Чогось радів, і я завважив: часом не домовились вони з матір'ю побрататись? Адже початок ремонту свідчив про моє близьке одруження.

Балюк сів на відземок, на якому я рубав дрова, і розважливо ляснув себе по коліну, наче стверджував одному йому відоме рішення.

–Так-то, Арсене, – кивнув головою і задьористо додав: – І гульну ж я на твоєму весіллі, аж у небі трісне!

–Ви гульнете.

–Побачиш, – і посерйознішав. – Як там батькова справа? Посувається?

–Забуксувала на місці.

–А ти був на вокзалі? Я оце вранці прокинувся і подумав: може, він зійшов на вокзалі і десь тут загинув?

–Сьогодні ходив.

Ми кілька хвилин помовчали, наче вшановували пам'ять загиблих. Я взяв лист жерсті й рушив до дверей. Переступив поріг і наштовхнувся на Горака, що прикурював цигарку. Він злякано витріщився на мене, збліднувши. Мені стало соромно через свою неоковирність.

–Пробачте, – розгублено тупцював перед ним.

–Та... нічого, нічого, Арсене, – силкувався посміхнутися. – Налякав ти мене.

–Я таки добряче торохнув його бляхою в груди. Добре, що тримав лист низько, а то міг би порізати йому обличчя. Горак увійшов до сарая.

–Що, зіткнулись? – поцікавився у нього Балюк.

Відповіді не чув – заспішив до стола під грушею. Василь осудливо похитав кучматою головою, осідлавши гребінь хати.

Розділ чотирнадцятий

На другий день зранку знову взявся за паркан. На хаті святково сяяла латка нової покрівлі. До трьох годин закінчив другий проміжок. За цей час багато промайнуло думок, і всі повертали на одне: де шукати батькові сліди? Хто він, єдиний свідок, од якого потягнеться ниточка? Я не міг заспокоїтись, що нагло обірвався пошук. Учорашня поразка на вокзалі, притуплена присутністю Горака, Василя і Балюка, сьогодні постала особливо гостро, і нічим її вгамувати.

За стукотом не почув повернення матері зі школи.

–О, як ти багато зробив! – здивувалась, ховаючи поза себе авоську з пляшками пива. – Хвіртку теж полагодиш?

–Авжеж, – буркнув. Мені не хотілося вичитувати їй за пиво, щоб не обривала рук.

–Ти чого? – запитала стурбовано.

–Минеться,– вдавано байдуже відповів.—Якась хандра напосілась.

Мати трохи посмутніла, постояла кілька хвилин, наче очікувала на подальшу розмову, та, втративши надію, пішла до хати. Бачив, що їй подобалося опікуватись чоловіками, і розумів чому: майже половину життя вона прожила без батька, не зазнавши подружніх турбот і втіхи, окрім невигойного болю утрати.

Не покликав її і почав сам ладнати штахети. Було незручно одному тримати сокиру і забивати цвяхи. Але приловчився. Коли пройшов половину прогону, з'явився Хавара. Василь прискіпливо, зі знанням справи, оглянув паркан, поторгав стовпці, нічого не сказавши, наче невдоволений, попрямував за хату. Напевне, без бажання працювати задарма. Може, дати гроші Горакові, якщо Василь відмовиться, у чому я не сумнівався? Хай мати вирішує, як чинити. Невдовзі долинуло тарахкання по блясі. Василь загинав жерсть, готував до приходу дядька Гаврила, за виразом будівельників, фронт робіт. Наш стукіт лунко котився провулком.

–Арсене! Арсене!.. – насилу розчув материн голос. – Тобі дзвонять.

Невже Оля? Кинув молоток і за мить опинився в кімнаті.

–Слухаю.

–Здоров, козаче, – басовито привітався Великошич. – Чим займаєшся?

–Хазяйную, – сів на стілець. – А як там у нас?

–Хтось обікрав залізничника на Лукашівському блокпосту. На вокзалі був?

–Ходив, – і не стримав зітхання.

–Що, нічого втішного? – здогадався Сергій Антонович.

–Там із старих працівників одна касирка. Вона нікого не впізнала.

–Цього слід було чекати, – і Великошич замовк.

Уявив, як слідчий міцно тер перенісся вказівним пальцем, замислившись. Я теж мовчав. Але якесь невиразне передчуття радості закрадалося в серце, воно поступово визначалось, осмислювалось і раптом сяйнуло, наче вибухнуло, в однім слові – блокпост.

–Блокпост, Сергію Антоновичу! Блокпост! – закричав у трубку. – Там і зараз сходять березівські!

–Молодець, Арсене, – похвалив. – Звідтіля до села на п'ять кілометрів ближче. Дзвони, – і Великошич поклав трубку.

Я заціпеніло слухав короткі гудки. Якщо батько, Карпань і Замрика... Навіть тепер на блокпосту сходили лічені пасажири. Когось одного чергові могли запам'ятати. От чи працювали вони досі? Коли не вони, доведеться розшукати колишніх. Але то вже дрібниця... Я поклав трубку, одягнув першу-ліпшу сорочку, взяв фотокартки і побіг до сарая. Вивів мотоцикл.

–А паркан? – визирнула мати з веранди..

–Я скоро: туди-сюди.

За лічені хвилини «Ява» вимчала мене на дорогу до блокпоста. Обіч мигтіли дерева лісосмуги, зливалися в суцільну зелену стіну. Лиш звернувши на стежку, усвідомив, що одна з чергових – мати Ніни Дубовенко.

Зупинив мотоцикл на причілку будинку, змурованого із черепашника, потемнілого від часу. Навколо росли кущі рай-дерева та жасмину. Вийшов до колії. Навпроти, на грубій бетонній подушці, височіла хатка з великим вікном, схожа на пост автоінспектора. Я ступив на ганок і постукав у двері. Ні звуку.

–Вам кого? – пролунало позаду.

Оглянувся. На містку поета – сухорлява жінка у формі залізничника із зачохленими прапорцями при боці.

–До вас.

–А, це ви, – мабуть, упізнала мене. – Йдіть сюди.

Не сподівався, що мене вже знало так багато людей. Перестрибнув через рейки й східцями піднявся до жінки. Вона поступилась, пропускаючи мене до маленького приміщення.

На стіні – чорний апарат телефону, столик, графин з водою, стілець і коротка лавка. На цвяхові висів ліхтар.

–Сідайте, – посунула мені стільця, змахнувши з нього невидимі порошини.

Сама розташувалась на лавці й очікувально крутила «млинка». Ні, вона не Дубовенко: ніяких спільних рис із Ніною. Лице продовгувате й худе, посічене безліччю зморщок, губи тонкі, рот завеликий, а очі блідо-сірі, ніби вигоріли на сонці. З-під чорного берета вибивалось русяве, впереміж із сивиною, волосся...

–Не скучно вам тут?

Вона здригнулася від мого несподіваного голосу, і «млинок» завмер у пелені.

–Уже звикла.

–Як вас величати?

–Шепета Тетяна Прокопівна.

–У мене до вас, Тетяно Прокопівно, декілька запитань.

–Кажіть, – байдуже мовила.

–З якого року ви на блокпосту?

–Із сорок четвертого.

–Не пам'ятаєте, як тоді зупинялися поїзди? – гамував хвилювання.

–Один поїзд, що й тепер, кільцевий, у дев'ятнадцять тридцять і сім нуль-нуль,– відповіла охоче.

–І багато сходило пасажирів?

Шепета замислилась і пустила «млинка».

–Мало. Звідси близько тільки до Березівки, – пояснила. – Колгоспники тоді не дуже роз'їжджали. Інколи військові.