Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Я слухав і не вірив своїм вухам. Мати ніколи не розмовляла зі мною на тему кохання. Навіть не думав, що здатна на поетичне порівняння. А може, вона колись писала вірші? І звідкіля їй відомі всі тонкощі дівочої душі? Тю, і вона ж була дівчиною. Як часто я забував, що мати – це передусім. жінка. Я довго вбачав у ній лише годувальницю, носія затишку й прихистку, найнеобхіднішу людину, без якої світ – не світ. І сприймав піклування та любов як належне. А вона завжди залишалася жінкою.

–   Завтра Василь від'їжджає, – сказав. – Я піду на вокзал попрощатись і зустрінусь з Олею.

–   І не переживай, якщо Оля не захоче жити у нас. Жінка дасть собі раду, а чоловік без наших рук паршивіє. Сава Архипович доволі намучився. Позбавити його на старість дочки – жорстоко, – мовила прохально.

Я мовчки поцілував її теплу долоню, що пахла яблуками, і мати розсудила мудро. З мене ніби звалився важкий тягар.

До п'яти годин устиг заштахетити два прогони.

Першим з'явився Балюк у старих сірих штанах і картатій сорочці з закачаними рукавами. Він поглянув на мою роботу і подався на веранду до матері. Трохи пізніше нагодилися Горак з Василем і відразу почали чіпляти ринви. Ми з Романом Гнатовичем виявились некваліфікованими помічниками, і нас, як підсміювався учитель, використовували на операціях «подай-візьми». Василь, завше жвавий і спритний, працював мляво, часто поглядав на мене задумливими бурштиновими очима. Я його розумів і теж пройнявся смутком. Найгірше почувався дядько Гаврило, похмурий, неговіркий, у насунутому на самі брови чорному кашкеті, що старив його ще дужче. Зате не вмовкав Роман Гнатович: сипав жартами і дотепами, старався хоч трохи відвернути думки Горака про неминучу розлуку з Василем.

До сутінків устигли прилаштувати ринви. Мати виглянула у відчинене вікно і гукнула щасливим голосом:

–   А тепер прошу до столу!

–   О, гарна команда: мийте руки – гайда в хату, – підхопив Балюк. – Гавриле, не вішай носа!

–   Ех, Романе, звик я до нього, – Горак кивнув на Василя, —мов до рідного сина. Десять років разом... І чого їхати? Невтямки мені. Наче хто в шию жене.

Поки мати збирала на стіл, ми вийшли на вулицю і звідтіля подивились на хату. Призахідне сонце вифарбувало дах у малиновий колір. Будинок ніби жеврів проти неба, і варто лиш дмухнути вітрові, як він спалахне, шугне великим багаттям. Дім починав мені подобатись.

–   То як, хазяїне? – запитав Балюк. – Приймаєш роботу?

–   Не знаю, як дякувати вам, дядьку Гавриле,– розчулено потис шкарубку правицю Горака.

–   Дяки не треба, – мружив він очі під кущуватими бровами. – Аби не переводилось щастя у цім домі.

Я обійняв рудоголового Василя, вдячно поплескав по крутому плечу. Хавара скупо всміхнувся.

–   Ви йдете чи ні?! – гукнула мати.

Посередині стола парувала гуска. На склі гранчастої пляшки «української» з перцем, видобутої з холодильника, сиза, мов роса, випотина. Мати поставила перед Гораком, на знак особливої шани, голубу чарку на ніжці, довоєнну, з якої пригощався батькр у свій останній приїзд.

Після першої чарки запало мовчання. Закушували. Балюк задоволено погладжував вуса, смакуючи молодим огірком. Дядько Гаврило їв поважно, статечно, як людина, котра знала собі ціну. У Василя відразу посоловіли очі, і він знехотя копирсався у тарілці.

Мати, сидячи поруч, зазирала йому в обличчя, показувала на страви, щоб покласти в тарілку. Василь заперечливо хитав головою.

Після другої чарки я трохи захмелів, і мене охопило невідчепне бажання Дорікнути Роману Гнатовичу за потайність. Але він завів з Гораком глибокодумну розмову про бджоли, інколи глипав тверезо то на мене, то на Василя, що похнюплено крутив у пальцях чарку. Мене вразило, що бджоли, літаючи, стирали крила і від того вмирали. Мати, просвітлена й щаслива, перебігала ясними очима по наших обличчях, припрошуючи пити і їсти.

Від третьої чарки я відмовився, а Балюк і дядько Гаврило випили, Василь теж перехилив і невдовзі ні з того ні з сього почав плакати. Спочатку безгучно, а потім, не чуючи власного голосу, якось здавлено, страшно й з відчаєм заридав, трясучись усім тілом. Ми розгублено дивилися на нього, а в матері на очі набігли сльози, і вона боязко гладила Василя по рудих кучерях. Горак, невдоволено хмурячись, звівся.

–   Ви вже вибачайте, – сказав чітко, ніби й не пив.

Наше застілля погасло. Дядько Гаврило взяв Хавару попід пахви і поставив на ноги. Василь, утираючи рукавом сльози, щось зі злістю забелькотів до нього, замигтів пальцями. Горак зблід, повернув хлопця до нас спиною і повів з хати. Оглянувся, провинно кривлячи губи.

–   Ви вже вибачайте, – сказав удруге.

–   Я тобі допоможу, – заквапився за ним Балюк.

–   Гірко Василю розлучатися, – співчутливо мовила мати. – Так неждано-негадано надумав. І не встигла розрахуватися з ними.

– Дядько ж Гаврило не їде, – зауважив я. Допомагав матері прибирати зі стола. На душі кепсько й незатишно. Гарний, святковий настрій зіпсувався. І було шкода Василя.

Розділ двадцять шостий

Дощ пустився за північ, і я прокинувся від його тихого лопотіння по листю, жеботіння води з ринв. Подумав, що вчасно перекрили дах, бо в кінці серпня інколи занаджувались дощі і йшли поспіль добу-дві, а то й тижнями. Пробравшись на кухню, тихцем напився води й знову ліг спати з приємним відчуттям викінченої роботи.

До ранку дощ не припинився. Над містом низько й повільно пливли непривітні хмари, що віщували близьку осінь та набридливу сльотаву погоду. Я, млявий і знуджений, нипав по хаті, з нетерпінням чекаючи вечора, щоб піти на вокзал провести Василя і ніби ненароком зустрітися з Олею.

Врешті я сів за стіл і видобув аркуш паперу з нотатками. Дивився на виписані прізвища й зосереджено міркував, хто з них спілкувався із злочинцем. Хто випадково чи навмисне проговорився про моє розслідування? Аналізував факти й співставляв події, відтворював розповіді та обличчя моїх співрозмовників. Із тринадцяти чоловік поза підозрою вважав Куртія, Кедровського, Балюка, Великошича і, звичайно, матір. І тут уперше подумав про касирку вокзалу, тиху й непомітну жінку. Як вона раніше випала з голови? Адже саме пересічність найкраще маскування, щоб не привертати до себе уваги. Що за людина, як її ім'я та по батькові? Ага, Ядвіга Марківна. На жаль, про неї я найменше знав. Поклав собі заповнити прогалину і в першу чергу поцікавитися колом її знайомих. Може, й полягала моя помилка в тому, що не сприйняв касирку всерйоз, а Великошич її запримітив? Цілком вірогідно. І тепер Сергій Антонович готував мені гірку пігулку: наочно покаже, де я припустився похибки. Мовляв, учись.

–        Чорт! – я спересердя вдарив кулаком по столу.

Рипнули двері – на порозі стояла мати в блідо– голубому прозорому дощовику, всіяному краплинами.

–   Ти чого?

–        Так собі... А ти куди ходила?—Я не чув, коли вона пішла і повернулася додому.

–       У магазин, – скинула дощовика. – Знаєш, Василь уже поїхав.

–   Коли?!

–   Вранці, автобусом.

–   Хто тобі сказав?

–   Оля.

Я запитливо дивився на матір. Отже, вона була в універмазі.

–        Оля дуже соромиться, – мовила. – І переживає. Аж змарніла з лиця. Арсене, пробач їй і помиріться.

У голосі матері нотки жалості й прохання. У мене теж защеміло серце, і я подумки картав себе за вперту непоступливість.

–        Помиримось, мамо, – пообіцяв їй. – Шкода, не попрощався з Василем.

–        Тож не за тридев'ять земель поїхав, – сказала мати.

Дощ не вщухав, навіваючи смуток. Мені не хотілося за поганої погоди зустрічатися з Олею. Я прагнув сонця і гарного дня, щоб на тлі сірих хмар та хляпавиці наше примирення не викликало в ду

ші відчуття чогось неприємного. Здогадувався, що мати не мовчала, а щось сказала Олі розважливе. Дивно, але сором'язливість і переживання Олі мене заспокоїли, і сумніви щодо її почуттів до мене розвіялись.

Я ніби заново почав її кохати.

Ось так, Ядвіго Марківно, таємнича касирка з вокзалу. Передусім, вирішив я, треба дізнатися її адресу, затим поговорити з сусідами і з працівниками, які вийшли на пенсію. Тоді дещо проясниться. Обов'язково. Хай Великошич не вважає мене за телепня.

Я все більше переконувався, що касирка – провідна нитка в розслідуванні, яку втратив. Не передбачив, що через двадцять годин станеться страшна подія І на власні очі побачу прізвище злочинця.

А дощ шелестів за вікном. Я читав «Степ» Антона Павловича Чехова, поринав у неповторне світосприймання хлопчика, і з глибини пам'яті спливало дитинство, скривджене війною та повоєнними нестатками, а все ж чудове й світле першим шкільним дзвоником. Тепер, на віддалі багатьох років, воно поставало далеким і жаданим берегом у голубому серпанку.

Я відклав книгу й заплющився. Вслухався в лопотіння крапель по листю, і мені ввижалось, що то діти бігли босоніж по теплих калюжах. Серед них і я насолоджувався неповторним відчуттям єднання з небом і землею, вітром та водою. Було радісно, приємно-журливо, як у давні вечори після довгого літнього дня, коли, набігавшись, вкладався спати і звідкілясь, ніби здалеку, долинав м'який голос матері, що вповивав усього.

І читав далі.

Інколи позирав на мовчазний телефон.

Він задзвонив аж на другий день. Глипнув на годинник – близько восьмої. Якраз о тій порі в універмаг приходила Оля. Я з хвилюванням здійняв трубку.

–   Лейтенант Загайгора? – сухо запитав Вели– кошич.

–   Так, – і в мене не знати чого пересохло в роті.

–   Негайно у відділ, Арсене. Без мотоцикла.

Я ошелешено дивився на телефон. У трубці тонко зумерило. Рештки сну вмить вивітрились. Опанував себе і швидко вдягнувся.

–   Оля дзвонила? – поцікавилась мати, готуючи сніданок.

–   Ні.

Одягнув плащ із вороком.

–   І не поїси?

–   Потім.

Лив дощ. Підтюпцем, привертаючи увагу перехожих, біг на роботу. В голові роїлося безліч думок і гадок. Тон Сергія Антоновича не віщував нічого доброго. Закрадалося лихе передчуття якоїсь непоправної біди. Часом не догана за викрадений образок Карпаня? Далебі, голос слідчого свідчив про щось значніше, хоча догана теж не мед.

Біля міліції стояв мотоцикл Великошича із запнутою коляскою. У кабінеті пахло тютюновим димом. З відчиненої кватирки віяло вологою прохолодою. Курити могли або начальник відділу, або прокурор. Сергій Антонович, у шкіряних куртці й штанах, у ялових чоботях, збуджено походжав по зеленому половику. Кинув на мене допитливий погляд, спинився на моїх мокрих черевиках.

–   Прогулянки не передбачається, Арсене,—сказав строго і відчинив шафу, вийняв пару чобіт, – Взувай.

Сідаючи на стілець коло його стола, мені мимоволі впала в око папка з написом: «Вбивство гр. Шмигло військовослужбовців Загайгори...» Напис свіжий, зроблений десь хвилин п'ять тому. Мені перехопило віддих, і груди немов стисло лещатами. Я роззувався і взував чоботи ватяними руками наче вві сні. Вбивцю названо. Шмигло, Шмигло... У моєму списку такого прізвища не було. Хто ж він? І чому мовчить слідчий? Я стримував тремтіння рук і губ.

Вбивцю названо!..

– Готовий? – Великошич наклав кашкета і повідомив: – Зникла Дубовенко.

Я німо дивився на нього. Він невдоволено скривився, зрозумівши, що я ненароком прочитав напис. Замкнув папку у сейфі. Шмигло... Дубовенко... Ах, зникла Дубовенко, Нінина мати!

–    Слухай, Арсене, – Великошич потермосував мене за плечі, приводячи до тями. – Ми зараз їдемо на полустанок.

–   Як зникла?

–    Учора заступила на нічне чергування, – говорив, одягаючи плащ. – Уранці Шепета встала, а її ніде нема.

–   Може, кудись пішла?

–   Їм заборонено полишати пост.

–     Ви вважаєте, що її?.. – я глипнув на сейф, де лежала папка.

–    Так. Вона свідок номер один. Ех, довго збирали матеріали на мій запит,—скрушно мовив Сергій Антонович.

Мені не хотілося з'являтись на полустанок і бачити згорьованих Ніну та Шепету.

Густий, краплистий дощ сік обличчя. Непривітні хмари наче давили на плечі. Мокра лісосмуга, поруділа стерня і обважніле гілля беріз справляли гнітюче враження безвиході. Мене лихоманило від збудження. Над кронами дерев виднівся дах блокпоста.

Ми обминули хату і вийшли до колії. Розгублено повискував Байкал, розшуковий собака. В кімнаті поста виднілися постаті працівників міліції, сліпуче спалахував фотоапарат. Під вікном стояла Ніна, боса, в куценькому халатику, з непокритою головою. Чорне волосся збилося від дощу, і з нього струмували тоненькі цівки води на шию, плечі, скапували з халатика па ноги., Вона відчужено дивилася поперед себе і здавалася скам'янілою, що ніяка сила не зрушить її з місця. Великошич обійняв дівчину за плечі і майже поніс її до хати. Перед ним завбачливо розчинила двері Шепета.

Перестрибнувши через рейки, я попрямував до блокпоста. Байкал – чорна вівчарка з підпалинами на боках, – скавулячи, лизнув мені руку й провинно завихляв хвостом. Напевне, він не брав сліду. Кивком привітався з провідником. Я вже оговтався і міг тверезо дивитися на речі.

–   Як справи, Карповичу?

–  Погода ж... – старшина спересердя плюнув. – А в Байкала нема верхнього чуття.

Я заглянув до кімнати поста. У ній ніяких змін. На чистій підлозі темні плями води. На столику лежала якась книжка.

–   Щось є?

– Поки що нічого.

–   А що то за книжка?

–   Підручник з географії для дев'ятого класу.

Я замислився, намагаючись збагнути, в який бік пішов злочинець. Коли перетнув мені дорогу дротом, біг до міста. Мене потягло в лісосмугу, хоч і не був упевнений, як Великошич, що Дубовенко зникла не з власної волі, а тим паче – загинула.

Вважав, що слідчий передчасно забив тривогу. Він теж міг помилитись. Але те прізвище. Шмигло... Чи не збіг обставин і фактів змусив слідчого написати прізвище того, на кого впала підозра? Як він його розшукав і хто такий Шмигло?

Усе ж я пильно приглядався до землі, трави, дерев, ідучи стежкою посеред лісосмуги. Нагинався і зазирав під нависле гілля, заглядав за густі кущі. Ні свіжозламаної гілки, ні прим'ятої трави, лише на стежці давні відбитки ратиць корів. Дощ щедро періщив по листю, цвьохкав по плащі, і я подумки дякував Великошичу за чоботи, бо без них забрьохався б по коліна. Терпко пахло пріллю. Подекуди витикалися з трави жовті парасольки маслят. Важкі хмари немов чіплялися за верхівки дерев.

Відійшов од полустанка кілометрів два. Порівнявся з Шепетиною копичкою. Обережно обійшов її навколо. Нікого, і сіно не розворушене. Знову не– поспіхом прошкував стежкою. Не ступив і трьох десятків кроків, як ліворуч від поля, на маленькій галявині, помітив жінку в чорній формі залізничника. Мені похололо в грудях. Став навшпиньки, щоб краще роздивитись, бо спереду заважали кущі. Жінка лежала, неначе спочивала, на правому боці, обличчям до мене і дивилася на стежку. У ній я впізнав Дубовенко.

– Ганно Микитівно, – тихо покликав.

Над нею спорхнув з кленової гілки горобець. У Дубовенко осклілі очі. Тамуючи відчай, примусив себе ще пройти кілька метрів по стежці й глянути на Дубовенко збоку. її розсипані коси прибиті дощем до трави, на потилиці забарвлені в темно-червоний колір. Кров... Я не підходив до неї, щоб не знешкодити сліди. До горла підкотився клубок нудоти, мене замлоїло, але, не снідавши, не вирвав, нічим. Тільки пекуча гіркота в роті.

Прихилився до стовбура клена і зсунув ворока з голови. Холодні краплі остуджували лице. То був перший злочин із вбивством, який довелося мені бачити. На чиїй совісті життя Дубовенко? Невже Великошич не міг передбачити і застерегти? Тепер Ніна кругла сирота. Хто ж наступний на приміті в Шмигла? Хто з них, з ким я розмовляв?

Уважно дивлячись під ноги, дістався краю лісосмуги від поля. Трава на обніжку прим'ята в напрямку міста. Ось кудою йшов злочинець. Боявся, щоб когось не здибати на стежці і не помітили з колії. Ніс Дубовенко на плечах. Я стежкою побіг до полустанка...

Біля блокпоста юрмилися старшина з Байкалом, Шепєта, наш лікар, техексперт, Великошич і начальник залізничного вокзалу. На колії стояла дрезина. За кілька хвилин я підійшов до гурту. Слідчий говорив начальнику вокзалу:

–   Пришліть сюди чергову. Хай Шепета посидить з Ніною. Дівчині нелегко. Зараз заснула після уколу.

–   Зроблю, – з готовністю сказав начальник. – Я вам не потрібен?

–   Можете йти, – відпустив його Великошич І звернувся до Шепети: – А ви не чули, коли розбили лампочку?

Шепета задерла голову до стовпа. Я й собі туди глянув. Під металевим абажуром порожньо.

–   Чула, як дзенькнуло і в кімнаті пропало світло. Думала, що перегоріла. Таке часто траплялось,– сказала Шепета, ще дужче зчорніла з лиця і всохла у тілі.

Я переводив погляд з одного на іншого присутнього: на кожному обличчі печать заклопотаності й зосередження. На них ще не відбилось розгублення і співчуття, не впала чорна тінь чиєїсь смерті.

Я не наважувався заговорити при Шепеті. Торкнув слідчого за лікоть. Великошич повернувся до мене й насторожено подивився. Я очима показав, щоб одіслав Шепету. Сергій Антонович звів брови.

–        Ви заступайте на зміну, – здавлено мовив до неї. – Ніна нескоро прокинеться.

Шепета боязко піднялася сходами, зникла за дверима. Великошич нагнувся до мене і тихо запитав:

–   Де?

–   У лісосмузі, кілометрів зо два звідси.

–   Жива?

У мене не повернувся язик відповісти, так, як він мені про знайдені останки жінки на глинищі. Я заперечно похитав головою. Великошич наказав зв'язатись по рації з відділом, щоб викликали медичну карету і поставили машину на дорозі навпроти копиці. Лікар і техексперт пішли стежкою в лісосмугу, а ми обніжком. Слід помітний, але Байкал його не брав. Дощ зробив свою справу. І все ж ми пильно вдивлялися в траву, сподіваючись щось знайти.

–        Він розбив лампочку, коли Дубовенко забігла в хату по географію,—мимохідь розповідав Сергій Антонович.– Вона любила читати про різні країни. Знала географію краще за Ніну.

–   Куди вона збиралася їхати на відпочинок?

–   У Крим, через три дні. Вперше в житті.

Вона зустрічала і проводжала поїзди з далеких країв, а сама нікуди не вирушала. От і зібралась...

–        Дубовенко була закутана в білу косинку з чорнильною цяткою на кінчику. Ніна ненароком доторкнулася пером, – пояснив слідчий.

На шляху до місця злочину ми нічого не знайшли. Прим'ята трава тяглася до міста. Вдруге я вже спокійніше дивився на Дубовенко. Потилиця розсічена чимось гострим. На білому, наче крейда, обличчі вираз тихої упокореності. Лікар повернув її на спину, чорний кітель розсунувся. Кремова блузка і сорочка спереду розірвані, на шиї й грудях синяки хижацьких укусів. Я відвернувся, подумавши: добре, що Шепета чергує, а Ніна спить.

–   Звір, ох і звір! – скреготнув зубами Великошич.

На дорозі за лісосмугою засигналила машина. Я приніс ноші, і ми поклали на них Дубовенко. В тому місці колія вигиналась, і Шепета з блокпоста не могла нас бачити.

–   Сходи прижени мотоцикла в кінець лісосмуги, а я пройдусь по сліду,– сказав Великошич.

Я вертався на полустанок дорогою, щоб не потрапити на очі Шепеті.

Як далі житиме Ніна? Я почувався винним у її сирітстві. Адже, коли б не розпочав розслідування, нічого не трапилося б. Досі ніщо не загрожувало її матері. А я, мабуть, наступив вовкові на хвоста. Хто ж Шмигло? Що він не вигаданий, я вже не сумнівався. І чомусь зринули в пам'яті останки тієї жінки, череп, розсічений на потилиці. Чи існував якийсь зв'язок між схожими ранами? Чи не одна і та ж рука? Запеклі злочинці завжди мають свій «почерк» вбивства. Черевики, Балюк... Невже Роман Гнатович знав Шмигла? Я перебирав його знайомих. Шмигла серед них не було. А чи мені відомі всі його знайомі?

Спробував, не заводячи мотоцикла, щоб не почула Шепета, викотити його по схилу на дорогу. Але земля розгрузла, і колеса майже не прокручувались. Мотор загув, і я мерщій вскочив у сидіння, розвернувся і додав газу. Вмить вихопився на шлях. Від'їхав з півкілометра й оглянувся – Шепета, вся в чорному, дивилася мені вслід. Як вона

витлумачить мій вчинок? Що скаже Ніні? В її стані зараз краще непевність, аніж правда.

Зупинився з краю лісосмуги. Окинув поглядом дерева – Великошич іще не прийшов. Дощ ущухав: краплини поменшали і прозорі скісні серпантини порідшали. Не знати звідкіля потягло тютюновим димом. Я пильніше оглянув дерева. Ген стояв Сергій Антонович у зеленій армійській накидці. його постать майже зливалася з листям кущів. Він задумливо курив, що траплялось у виняткових випадках. Я чекав. У пам'яті зринала жива Дубовенко, симпатична, життєрадісна жінка, з якою нещодавно розмовляв, і мені не вірилось, що вже ніколи її не побачу.

– Поїхали, Арсене,– Великошич важко опустився позаду мене на сидіння.

По дорозі до міста він більше не сказав ані слова. Лише час від часу гірко зітхав. Мене теж охоплював відчай.

У будинку ми розійшлися по кабінетах. Я не хотів заважати Великошичу. В моєму пахло запустінням і нежилим помешканням. Відчинив кватирку й сів за стіл. Перезріла вишня, зірвана в останній день напередодні відпустки, яку поклав у рівчачок календаря, побабчилась і зсохлась. Я почувався, ніби не залишав кабінету ні на день. Сергій Антонович мав рацію: відпустка вдома – не відпочинок, хоч усе робив для того, щоб мене не турбувати. Але я сам завантажився роботою. Інакше не міг. Колись відпочину. Попереду служби, як у мідного казанка.

Висунув шухляду стола, підняв на дні ріжок паперу. Здрастуй, Олю, привітався до фотокартки. Споглядав милі риси обличчя: падав перший сніг, і Оля, наставивши долоні й задерикувато сміючись, ловила зірчасті сніжинки. Які ми були щасливі!

 Тоді в наші стосунки не вкралися моя потаємність та Олине ревнування. І до кого? Переді мною постала тоненька постать Ніни на дощі й вітрі, самотня, вбита горем, і пойняв сором за Олю. Напевне, коли дізнається, що дівчина зовсім осиротіла, мучитиме її совість.

Я почув, як клацнув англійський замок у дверях кабінету Великошича, і засунув шухляду. Сергій Антонович, шелестячи шкіряним одягом, зупинився коло вікна, заклав руки за спину і якусь хвилю мовчки споглядав мокре листя.

–     Він спочатку її оглушив, потім зґвалтував,– сказав.– І вбив. Смерть настала десь о першій годині ночі.

–    А ще виявили якісь сліди? – мене особливо вразила наруга над Дубовенко.

–    Жодного,– Великошич повернувся й уважно глянув на мене.– Проте ми можемо хоч зараз його заарештувати.

–    У чому ж справа?!—схопився на ноги.– Сьогодні Дубовенко, а завтра...

–   А хто завтра, Арсене?

–   Мошняк!– випалив я.

–   Точно Мошняк?

–     Не знаю,– стенув плечима.– Якесь передчуття.

–     Вірне передчуття,– відійшов од вікна, і в кабінеті посвітлішало. – Ось ми і візьмемо його там.

–   Чого ж чекати?

–     У нас нема доказів, що саме він убив Дубовенко. Нема. А до Мошняк він обов'язково прийде зі своїм знаряддям убивства. Аби не припинився дощ,– слідчий міцно потер перенісся.– Я ніколи так не бажав дощу.

–   І це він убив мого батька?

–   Слідство покаже, – ухильно відповів Великошич. – Ти збирайся додому.

–   Мене візьмете на затримання?

–    Обов'язково,—недоречно сумно посміхнувся.– Мошняк від сьогодні ночуватиме в себе. Її вже попередили.

Як мені хотілося запитати його про Шмигла, про відвідини Балюка. Але стримався. Відчував, що нічого не скаже. Зате я знав, що, як тільки пуститься дощ, почнеться полювання на злочинця. Дощ для нього виявиться пасткою. Від однієї думки, що скоро побачу вбивцю, я ніби ціпенів.

Та, як на зло, випогоджувалось: здійнявся вітер і погнав сірі хмари, шматуючи їх. Подекуди в ополонках неба прозирала чиста блакить, де спалахувало сонце, посилаючи на землю світлі снопи проміння. Вмиті дерева свіжо зеленіли листям. Мокрий асфальт, розімлілий щоденною спекою, дихав вологим духом. З писком шугали ластівки. Хлоп'ята в калюжах пускали кораблики, з вереском бігали в одних трусах. Заки я дістався дому, край неба зовсім поголубів і над річкою звелась веселка.

А я прагнув дощу.

Матері не застав. Спершу вийняв аркуш з нотатками і до фактів дописав – «вбивство Дубовенко». До прізвища – «Шмигло» і поруч поставив великий знак питання. Аж після того поснідав. Нічого не йшло на думку. Одне крутилося в голові: хто Шмигло? Найпростіше подзвонити в паспортний стіл, і через кілька хвилин знатиму всі його анкетні дані. Я метнувся до телефону. Валентина Іванівна, паспортистка, пообіцяла швидко розшукати. І хоч збігло небагато часу, а видалось вічністю... Нарешті дзвінок. Тремтячою рукою записав: Шмигло, стрілочник вокзалу, 1921 року народження, мешкав на вулиці Кірова. Шмигло...

Я насилу перевів подих, так сперло мені в грудях од хвилювання. Взяв себе в руки.

Шмигло. Залізничник... Мені знову пригадалась касирка Ядвіга Марківна. Закортіло розшукати того Шмигла і поглянути на нього хоч здалеку, крадькома. Ось де я припустився помилки: вчасно не поцікавився знайомими касирки. Мене обсіла важка досада. Я не знаходив собі місця і ніяк не міг добрати, що саме вивело слідчого на нього. Адже в моїх словах, що на вокзалі із старих працівників одна касирка і вона нікого не впізнала на фотокартках, ні підозри, ні натяку на кого-небудь. Як же Великошич розшукав Шмигла?

І тут мене осінило: на вулиці Кірова вбили Мошняка! Значить, слідчий обійшов усіх мешканців і хтось згадав якусь дрібницю, незначний штрих. А може, сам Шмигло своєю поведінкою, обставинами життя викликав недовіру? Мені хотілося гризти нігті. Але тепер залишалося одне: чекати дощу і непомітно глянути на Шмигла.

Розділ двадцять сьомий

Уже другий день стояла сонячна погода.

Я вибрав момент, коли Великошича не було в прокуратурі, і забіг у паспортний стіл. Довго дивився на маленьку фотокартку із Шмигла, на його здрібнені риси обличчя, щоб міцно запам'ятати. Зовні він виявився звичайним чоловіком: у піджаку, темній сорочці, застебнутій на всі ґудзики під саму шию, круглочолий, витрішкуватий від напруження перед об'єктивом, із зачесаним назад волоссям. Ніяких особливих прикмет. І все ж у мене тремтіли руки. Я дивився на вбивцю батька і двох військових, душогуба Дубовенко.

–        Він часто після роботи підторговує на базарчику,—раптом сказала паспортистка, вже немолода жінка в строгому синьому костюмі.

–   Спасибі, Валентино Іванівно.

Її повідомлення значно полегшувало здійснення мого задуму.

Вдома, щоб швидше збіг час, взявся фарбувати всередині веранду. Незабаром початок учбового року, і мати все частіше пропадала в школі, райвно. Мабуть, учора сповістили Ніну й Шепету про смерть Дубовенко, і вже містом снувалися чутки, лиховісні, з неправдоподібними вигадками. Дійдуть вони і до Шмигла, до Олі й матері. В цьому випадку вона обов'язково запитає мене, щоб пересвідчитись.

Фарбувати стелю найнезручніше. Відганяв од себе нав'язливу картину, що бачив на полустанку, та не міг: увесь час ніби вчувалося голосіння і причитання Шепети, ридання Ніни. Чим їй зарадити в горі? А я ще гнівався, що розтрубила про нашу подорож у Вінницю. Яка вона тоді була задоволена і щаслива! Напевне, добре, що людина заздалегідь не знає своєї долі. Наперед визначена біда отруювала б життя.

Крізь шибки веранди побачив на вулиці матір з учнями. Вони зупинились коло хвіртки. Я зліз із стільця. Мати із сльозами на очах, стишено та безпорадно запитала:

–   Це правда?

Я кивнув відвертаючись.

–   Коли?

–   Учора.

–   Ах, Арсене!.. – в материному голосі і відчай, і докір.

У душі вона звинувачувала мене за розслідування, яке спричинилося до загибелі Дубовенко. Я теж усвідомлював свою провину, що завчасно не передбачив, не застеріг. Що я? Великошич і той... Але хіба ми могли відразу натрапити на слід злочинця і викрити його, що вдало маскувався стільки років? На жаль, наші труднощі згарячу не беруться до уваги. І перед матір'ю поки що я не виправдаюсь.

Вона ввійшла до хати і через кілька хвилин вернулась на веранду з господарською сумкою та згортками, переодягнена в темно-сіре плаття, в чорній косинці.

–   Ми йдемо до Ніни, – сказала.

–   У тебе ж серце...

Мати мовчки пішла. Учні перебрали в неї пакунки і сумку. Я опустився на стілець. Хоч би навідався Балюк. Але Роман Гнатович не переступить порога, щоб не почуватися ніяково за щось приховане від мене. Я залишився сам із надвередженим болем сумлінням. Один злочин став кроком до наступного. Зловмисник не зупиниться, поки на волі. В своїх діях він вбачав порятунок, утечу від розплати. Відома філософія вбивць. Ні я, ні Великошич до вчорашнього дня нічого їй не протиставили за браком фактів та доказів. До речі, в мене й досі їх не було, крім побічних і різних здогадок. І слідчий тільки добу тому впевнено вивів на папці прізвище злочинця. Тепер коло замкнулася. Хай простять мені Ніна, Шепета і мати, що через прагнення віднайти батькові сліди наклала життям безневинна жінка. Я того не хотів і не передбачив.

Прости, Ніно!

Я знову почав фарбувати веранду. Від незвички нила шия, зате брудно-сіра стеля поступово зникала і новий салатовий колір милував око свіжістю.

До п'яти годин упорався. Нашвидкуруч перекусив і подався до Будинку культури. О цій порі на вулицях людно: робітники і службовці поспішали з роботи. Зі мною віталися знайомі, деякі з німим запитанням дивилися в очі, але не наважувались відверто спитати про Дубовенко. Розуміли, шо таємницю слідства до суда не розголошують.

Вирішив зблизька поглянути на Шмигла, ніби мимохідь потрапивши на базарець. Раз він мене знав, про що свідчила пастка на дорозі, то нічого критись.

Звіддалік помітив під жовтою стіною гурт людей, переважно жінок, і я влився у гомінливу юрбу, пробираючись до базарувальників, що вишикувались довгим рядом із дарами своїх городів, садків. На асфальті, купками на газетах і пілках, у кошиках, відрах і слоїках просились до столу огірки, молода картопля, редька, морква, сливки, яблука, грушки, порічки, аґрус, жерделі... Серед білих хусток налічив усього три кашкети. Їх власники найдужче цікавили мене.

З хвилюванням протиснувся до першого. Ні, не схожий на Шмигла. І другий, і третій теж, а більше нема. Я за інерцією посувався далі вздовж ряду. І раптом... на цеглинах сидів, зігнувшись, дядько, міряючи жінці склянкою аґрус. Бачив лише його чорну кепку-семиклинку з ґудзиком у центрі й тонкі засмаглі руки, що вправно насипали зелені бубки. Жінка-покупець приказувала:

–   Повніше, повніше набирайте, не скупіться.

–   Гріх вам таке казати, гріх, – гомонів улесливо.—У мене чайна склянка.

Я зупинився, придивляючись до чоловіка, чекаючи, заки зведе голову. Внутрішнє відчуття підказувало– Шмигло. Під бузковою запраною сорочкою вгадувались худі плечі, і вся його постать видавалась щуплою, кволою. Коли жінка розплатилась і він підняв голову, я аж відхилився. Шмигло, його кругловате обличчя, що ніяк не пасувало до хирлявого тіла. Сірі, метушливі й безвиразні очі ковзнули по моєму лиці, й на тонких губах Шмигла заграла запобіглива усмішка.