Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Опісля того матері дали прізвище Безродна, визначили число і рік народження. Виховувалась вона в дитбудинку під Києвом, де здружилася з хлопчиком Федьком Загайгорою. Коли закінчила педучилище, а Федір автошляховий технікум, побралися і поїхали на роботу за місцем призначення. Мати вчителювала в Березівці, а батько працював механіком в МТС. У 1936 році у них народився син, тобто я.

Я теж не знав батька: його призвали в армію, ходив на білофіннів, потім навчався у танковому училищі і тільки напередодні Травневих свят 1941 року на кілька днів приїхав, розповідала мати, в Березівку. І коли я напружував пам'ять, наче в тумані виринали спогади, в яких образ батька розпливався, не тримаючись купи. Тільки була втямки велелюдність у кімнаті, густий тютюновий дим, безліч облич, серед них то усміхнене, то серйозне лице чоловіка, в якого я сидів на колінах.

Війну я затямив краще, особливо останній рік окупації. З матір'ю бачився рідко, вона десь переховувалась від фашистів, що вивозили молодих жінок до Німеччини. Я жив у багатодітної та мовчазної тітки Марфи, прибиральниці маминої школи. Мені добре впам'ятку весняний день (на подвір'ї трохи стужавіла земля, і ми вже бралися ходити босоніж, забігали в город скубнути цибулиного степір'я, поздирати смоли з вишень і слив), що раптом розпався на друзки від пострілів та гуркоту. Ми, дітиська, залягли у рівчаку під плотом і в щілину бачили, як на вигін вимчала тупорила плямиста машина, напхана німцями, що несамовито кричали, палили з автоматів кудись позад себе. Лишень вони зникли за крайніми хатами, як на вигоні опинився танк з червоною зіркою і з бійцями круг башти. Він розвернувся і вгатив з гармати вслід фашистам, застрочив із кулеметів...

«Наші! Наші!..» – посхоплювалися ми і відчайдушно заволали.

І тоді здвигнулась стара купина гною на подвір'ї, піднялась ляда і з'явилася голова, пов'язана картатою хусткою.

Ми остовпіло витріщились на неї – вона повернулася в наш бік.

«Мамо! Мамо!..» – метнувся я до неї, зашпортуючись.

Мати, бліда, наче паростки пророслої бараболі в льоху, простягла руки і мацала навколо, витріщившись невидющими очима. Я стояв над нею, зляканий і нерішучий, думаючи, що вона осліпла.

«Я тут, мамо»,– тихо мовив.

«Арсенчику,– вона таки намацала мене і міцно вхопила за полу кофтини.– То правда, що наші?..»

«Наші! – горлали разом зі мною діти тітки Марфи.– Он танк стоїть!»

Ми допомогли їй вибратися з ями. Мати не могла стояти і в знемозі опустилась на призьбу, не відпускаючи мене від себе. Вона пахла сирою землею.

«Я погано бачу,– потерла очі.– Все ніби в густому тумані. Але минеться...» – і притисла мене до себе.

З танка посплигували бійці і, стріляючи з автоматів, побігли нагинці, зникли за хатами. Долинало сухе татакання. Нам нетерпілося теж дременути за ними, але не наважувались, знаючи, що мати не пустить. Мені було дивно й не вірилось, що то справжній танк і червоноармійці... А може, в ньому сидів мій батько? Сидів і не знав, що ми тут, недалеко.

«Ой тітко, гляньте!» – злякано зойкнув Микола, показуючи пальцем у верболози.

«А що там, сину, що? – стривожилася мати, мружачись, водячи головою навсібіч.—Наче хтось іде...»

Ми заціпеніло стежили за німцем, що виблукав, спотикаючись, на город, простоволосий, у розхристаній шинелі, тримаючись обома руками за живіт. Він дибав прямо на нас, і ми, охоплені жахом, наче скам'яніли.

«То що там? Що?!» – у відчаї допитувалась мати, відчуваючи щось лихе.

А німець наближався. Я виразно бачив його зне– тямлені очі, червоні, мов жоржини, руки і руду пляму, що розходилась на зеленому сукні.

«Мутер... Кіндер... Васер...» – благально проше. потів.

«Стій, нелюде! Стій!..» – страшно-закричала мати, прозріваючи, і згорнула нас докупи, затулила собою.

«Васер...»—Німець заточився над купою гною, оступився і впав у яму, зник, мовби нікого й не було, ніби нам це привиділось.

Я чув калатання свого серця, неначе тримав його в кулаці.

«Де він?» – запитала мати.

«Впав у яму...» – тремтів Микола.

Ми сиділи на призьбі, поки не прийшла тітка Марфа з позиченою пучкою солі. Дізнавшись про німця, вона залементувала: навіщо їй така напасть, тепер хоч відцурайся обійстя... Збіглися жінки. Хтось приніс мотузку, і вони, гидячись, гуртом зачепили його, вже неживого, і заволокли у верболози. Викопали яму...

Того ж дня ми перебралися у свою квартиру при школі. А восени прийшов якийсь дядько з міліціонером і про щось довго розмовляв з матір'ю, недовірливо приглядаючись до неї. Після цих відвідин мати плакала, впавши на ліжко, а я безпорадно тупцяв коло неї.

Взимку ми переїхали в райцентр і поселилися в будиночку з великим садком, у тихому провулку, за двадцять хвилин ходьби до десятирічки. До нас навідувався Роман Гнатович, і мати завжди з ним про щось шепотілась, скрушно зітхаючи, витираючи почервонілі очі хустинкою, а потім підкликала мене й обціловувала лице, збентежено примовляючи:

«Не вірю, не вірю...»

У місто зрідка почали вертатись солдати, скалічені війною, з госпіталів на долікування. Я невимовно заздрив їхнім дітям і питав матір, коли ж прийде мій батько і чому він не пише листів. Я щодня бігав на вокзал, товкся серед людей, жадібно вдивлявся в обличчя бійців, що в короткі зупинки вискакували з теплушок набрати окропу чи купити якоїсь поживності. А коли хтось із них прямував у місто, назирці супроводжував його, сподіваючись, "що він зверне у наш провулок. Так минула зима, прийшла весна і з нею звістка про Перемогу.

Того дня місто наче очманіло від радості і щастя: мешканці, святково вдягнуті, запрудили вулицю Леніна, сміялись і плакали, качали бійців, із хат лунали пісні й ридання, на вокзалі стріляли з гвинтівок та автоматів, і я назбирав повну пілотку гільз. Вертаючись з тим добром додому, віддалік угледів біля хвіртки якусь розкутану жінку в барвистій сукні й мимоволі уповільнив кроки.

«Ти чого, Арсенчику?» – стурбовано поспитала вона маминим голосом.

Мама! Справді вона! Я метнувся до неї, аж заторохтіли гільзи в пілотці. Вона пригорнула мене, а я зирив на вікна нашого будинку. Нікого. Мама провинно всміхнулась...

Моє волосся ще довго пахло пороховим гаром, поки Роман Гнатович не подарував нового кашкета.

А якось наприкінці літа, здається в неділю, з поїзда зійшов військовий із польовою сумкою. Мені відразу кинулось в очі його обличчя, вірніше, права його половина, неприродно червона й побабчена. Він поминув вокзал і на вулиці Леніна зупинився біля кіоска дядька Морса, запитав, де провулок Коро– ленка. Зачувши те, я увесь схолов і ще дужче притиснувся, до липи. Дядько Морс до половини висунувся з вікоиця і, тицяючи безпалою рукою, пояснював, як дістатися до провулка.

«А вам до кого?» – поцікавився.

«До Віри Загайгори».

«А, вчителька. З доброю вістю?»

Військовий, не відповівши, пішов далі, звернув у бічну вулицю, а я не міг зрушити з місця. Дядько, всовуючись назад у кіоск, помітив мене за деревом.

«Арсене, ти чого ховаєшся? Гайда додому. До вас капітан... Може, щось про батька...»

Я добіг до рогу – військового в бічній вулиці вже не було. Застав його з матір'ю за столом, і він замовк, лагідно дивлячись на мене, прикриваючи долонею червону половину лиця.

«Цей дядя з твоїм татом... На війні...» – напружено, глухо мовила мати.

Я роззирнувся по кімнаті, бо ж якщо воював разом і повернувся, то й батько, може, з ним прийшов іншою дорогою і я розминувся або не впізнав на вокзалі. Метнувся до другої кімнати – нікого.

І тоді я вперше заплакав...

Розділ четвертий

Не знаю, скільки часу я безживно просидів за столом, не відчуваючи самого себе, ніби перестав існувати, і то в когось стороннього ледь ворушились у пам'яті кволі, невиразні спогади, схожі швидше на марення...

–Дрімаєш на службі? Напевне до ранку з Олею стояв,– весело, гучно сказав Великошич.

Я не підводив голови, поволі приходячи до тями. Розплющив очі – впритул чорні розпливчасті літери.

–Арсене, що з тобою?– Сергій Антонович поклав мені руку на плече.

Я розігнувся, зітхнув і втупився у повідомлення, з якого зір вихоплював слова: «...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не повернувся... І зціпив зуби, тамуючи розпуку, безсилий щось вдіяти супроти факту, заперечити його, не сприймати на віру. Мені стало невимовно страшно, коли безжально спливли питання: хто мій батько, чий я син, куди він подівся? Навіщо вісімнадцять років мати обманювала мене?..

Навіть подумки не міг вимовити жахливого слова, що нагло лізло в свідомість, знетямлювало мене ще дужче, толочило, спустошувало душу й почуття, яріло в грудях вогнем, а то мовби кидало в льодовню. Навколо мене утворювалась гнітюча пустка, в якій я опинився сам зі своїм ваганням й роздумами, недовір'ям і гірким відчуттям ошуки, непоправної втрати чогось такого, що давало мені право відверто дивитись людям ув очі.

–Чого мовчиш? – уже стурбовано запитав Великошич, нагинаючись до мене.

Я кивнув на розгорнуту справу. Він безуважно глипнув на неї, пробіг перші рядки тексту, і його обличчя напружилось зосереджуючись, я звівся, підійшов до вікна. Збайдужіло дивився на перестиглі вишні. Почувався украй стомленим та знівеченим болем, що висмоктав усі сили і тільки десь у глибині не торкнувся однієї клітини, що не давала згаснути свідомості. Біля мене зупинився Великошич.

–Арсене, нічого не кажи матері.

Я мовчав.

–Ти чуєш? – потермосував мене слідчий.– Не треба казати,– міцно стис мені руку.

А я вже не уявляв, як житиму далі, як поведуся з матір'ю. Усе потьмарилось, навіть Оля зчужіла. Мені видавались підозрілими переселення матері з Березівки до міста і товариські взаємини з Балюком, який вельми прагнув з дитинства прищепити мені повагу до загиблого батька. А коли я кінчав спеціальну школу міліції, мати сподівалась, що випрошу призначення на роботу до іншого міста, і була незадоволена моїм непослухом. Дивно і підозріло.

–Так вона... обманула...– видущив із себе.

–Напевне, заради тебе обманула. Як би ти жив, коли б знав? Як? Думаєш, їй легко?

–Але де ж?..– і я чомусь затну вся, боячись вимовити слово «батько».– Куди він дівся? Куди?

Великошич замислився. Нарешті мовив:

–У тилу під час війни все траплялось. Якось у прифронтовій смузі за декаду пропало безвісти 159 наших військовослужбовців. Відступаючи, фашисти залишали диверсантів, шпигунів, а їх військові частини, потрапляючи в оточення, розповзались по лісах, а потім групами пробирались, проривались до своїх. Ще діяли банди і різне націоналістичне охвістя. Так що, Арсене, не роби поспішних висновків. Зопалу й біле може здатися чорним. Факти, тільки факти скажуть правду. Ти мене зрозумів?

Я здогадувався, що мав на увазі Сергій Антонович, говорячи про поспішні висновки, тактовно обминаючи те страшне слово.

–Ех, коли б по свіжих слідах...– Великошич ступив до стола, заваленого папками, почав перебирати справи, говорячи: – Карпань і Замрика тоді теж не повернулися у свої частини. І твій батько. Всі троє з Березівки, в один місяць.

–Хто-хто? – нічого не зрозумів.

–Старший лейтенант Карпань і старшина Замрика,– повторив Сергій Антонович.– Ти що, не бачив їхніх справ?

Та звістка мене приголомшила, і я кинувся до стола.

–Де вони?

Ось, усі три лежать зв'язані. Тільки твого батька зверху,– пояснив Великошич.

Справді, вони з Березівки. І в усіх короткотермінові відпустки у жовтні. А частини?.. їхні військові частини?.. З різних, і не співпадали дні: батькові надали з 7-го по 9-е, Карпаню – з 14-го по 16-е, а Замриці – з 21-го по 23-е жовтня. Виходило, вони не бачились. Я запитливо зиркнув на слідчого, відчуваючи, як прискорено забилося серце.

–Сергію Антоновичу, ви?.. – стримуючи хвилювання, запитав.

–Так, Арсене, тут щось не те,– нахмурив лоба Великошич.– Одне село, в один місяць... І, мабуть, недарма Кєдровський зв'язав справи докупи. Але в них жодної зачіпки. Не було, напевне, і вісімнадцять років тому.

–Але ж усі в один місяць,– нагадав я, на щось сподіваючись.

–Вірно, Арсене, і все ж нам залишається тільки припущення. Слідів – ніяких,– безпорадно розвів руками.– І де їх шукати? Кудою вони їхали і хто їх бачив? Де свідки? Ти мене розумієш? Ти уявляєш усю складність пошуку?

–Знайшли ж начальника поліції,– з докором сказав я.

–Знайшли, – підтвердив Сергій Антонович і багатозначно додав: – Через п'ятнадцять років, бо він зрадник, кат свого народу. Я тебе попереджаю: облиш поспішні висновки. Коли наші йшли в наступ, у тилах нам вистачало роботи. Повір мені, Арсене.

Я понуро мовчав. На мене з фотокартки у справі дивився батько, відкрито й незворушно, навіть суворо, набагато старший па вигляд, ніж на тій, що в моїй кімнаті, на погонах чотири зірочки, з орденами й медалями на кітелі, без кашкета. Губи міцно стулені. Я лише стис кулаки від безсилля зазирнути в минуле.

–Слухай, Арсене, йди додому,– співчутливо мовив Великошич.– Ні, краще в парк чи на річку,– і кивнув на стіл.– Я сам поскладаю. Решту колись переносиш. Іди, друже, йди,– підштовхнув мене до дверей.

Я не впирався. Переступив поріг – і оглянувся: Сергій Антонович перевів збентежений погляд на стіл, почав складати папки.

–Дайте мені ті справи,– попросив його.

–Бери. І пам'ятай про матір.

Я поклав їх до шкіряної теки й пішов.

Надворі припікало сонце. В безвітрі витав дух розімлілого асфальту і випраженого спекою кленового листя. У калюжі купалися, задоволено цвірінькаючи, горобці. Над дорогою мерехтіло прозоре марево випарів. Прошкував, ніби не вибираючи шляху, але підсвідомо його скорочував, обминаючи центр міста, щоб швидше дістатись Лебідки.

Ні про що не думав, точніше, не міг зібратися з думками, і вони перескакували з одного на інше, наче мій погляд, ні на чому конкретно не затримуючись. У голові панувала мішанина з фактів, на душі – образа, зневіра і сум'яття.

Роки мого життя блідли, натомість прибираючи лиховісного забарвлення. Я поспішав усамітнитись.

Розділ п'ятий

Залізнична колія залишилась позаду. Ліворуч попід лісосмугою тягнувся шлях до блокпоста, що його дах здіймався над верхівками дерев. А прямо переді мною марив у ясному сонці світлий березовий гай. Вузька стежка бігла до нього через поле, нешироке, хвилясте, пшеничне. Праворуч, за полем, виднілися два грибки, звідтіля долинали вереск, сміх. З пшениці випурхнув жайвір і полинув увись, заливаючись піснею. Шорсткі колоски торкалися моїх рук, мовби їх лизало язиком телятко. Пахло дозрілим хлібом, вистояною соломою і сухою землею, а від гаю з кожним кроком усе чутніше накочувалась духмяна вільгість зеленого листя, трави, квітів з ледь відчутним присмаком дьогтю. І я вперше, відколи покинув кімнату архіву, з полегкістю дихнув на повні груди. Незаймана білість беріз, ніжна блакить неба над ними, прозора тиша непомітно врівноважили мене, притлумили біль та сум'яття. І я немов повертався до життя з владним прагненням дії, життя, яке ще не окреслилося в конкретні вчинки, але вже відчував, що не сидітиму склавши руки, і зі злістю послав під три чорти своє скніння, коли треба без метушні й квапливості, тверезо все обдумати, зважити.

Я зійшов зі стежки й попрошкував навпростець через гай до річки. Серед стовбурів, між кущами пурхали метелики, щебетали пташки, низько звисали березові коси, всіяні довгастими сережками. Скоро, за кроків тридцять-сорок, сяйнула Лебідка. На березі нікого. Шаснули наполохані жаби у воду. Тиша і благодать. Я ліг під вербою, підклавши під голову току, розстебнув сорочку.

Тепер я міг спокійно зосередитись на фактах і зробити висновки.

Так, батька не було в Березівці і він не повернувся у свою частину. Виходило, зник у дорозі і невідомо, чи па початку її, чи в кінці, а може, десь посередині. Отож, треба простежити весь його шлях. І тут я виявився безсилим, бо того шляху ніхто не знав. Малася тільки мета його подорожі, свідчення матері і сусідів, що батько не приїздив у село. Тупик, що примусив Кедровського припинити розшуки А напевне, його шукали і там, звідкіля він вибув. І ніяких наслідків. Значить, залишалася середина  шляху.

Наступне – нещирість матері.

Я цілком погодився з Сергієм Антоновичем, що їй нелегко далася неправда. І раптом зринуло питання: а як би я жив, коли б мати не приховала непевності? Як? Як би почувався перед ровесниками, яких батьки загинули, повернулись інвалідами, пропали безвісти? Мені стало моторошно, і я ледве стримав себе, щоб знову не охопила розпука. Тоді здогадався, чому мати залишила Березівку і хотіла, щоб я отримав призначення на роботу до іншого міста. Вона боялася колишніх сусідів, які давали свідчення Кедровському, боялася, щоб вони колись не проговорились.

Мене пойняв сором і жаль.

Нарешті, я знав батька зі слів матері, але ж ані вона, ані я не відали, як він воював.

Мені доконче необхідно розшукати хоч одну людину, яка спілкувалася з ним під час війни. Тоді б відпало багато сумнівів. Одну людину... А Карпань і Замрика? Вони теж не повернулись у свої частини. Ні, троє з одного села в один місяць – не випадковість.

Відчував, що відпустка і ремонт полетять шкереберть.

Нехай!

Мені на живіт упав камінчик, аж я здригнувся від несподіванки і помітив у верховітті верби сороку. Гадав, то її витівка. Нараз хтось поцілив мене в ногу, і я зрозумів, що не сорока. Оглянувся на кущі шипшини попід гаєм. За гіллям пломеніла руда чуприна Василя Хавари. Я показав йому кулака.

Василь вийшов із схованки, безгучно сміючись, питаючи на мигах, чому не купаюсь. Я стенув плечима. Він скинув сорочку й штани в плямах іржі, зробив стойку на руках. На його бронзовому тілі опукло проступали м'язи. Потім розбігся і стрибнув у воду. Я дивився на гладеньке плесо. Але збігла хвилина, друга, третя... Хавара не випірнав. І я скочив... Ах, чорт рудий! Василь нишком сидів під берегом і задоволено сміявся. Я нагнувся за грудкою, та він пірнув і, наче морж, виткнув обережно голову метрів за п'ятнадцять, аби вхопити повітря, і знову занурився.

Я ліг під вербою і стежив, як гарно, дужо плив наввимашки Василь, майже до пояса виходячи з води. Злість на нього пересілась, і я подумав, що напевне Хавара щасливий, не зважаючи на свою німоту, живучи в сім'ї Придиби. Чуйне має серце Сава Архипович, прихистив по війні сироту.

Василь підплив до берега, потис на знак миру сам собі долоні. Я закивав, погоджуючись, і він вибрався на берег, розлігся на піску, оцупкуватий, у краплинах води. Поглядав на мене розумними банькатими очима, мов щось осмислював чи хотів запитати.

–Що таке? – вголос сказав я.

Хавара загув, швидко замигтів пальцями, але я нічого не втямив. Тоді Василь показав на мигах довге волосся, фігуру дівчини і телефон. А, я ж не подзвонив Олі! Мабуть, Василь запрошував її купатись, а вона відмовилась, сказавши, що чекала мого дзвінка. Я глипнув на годинник і скривився, а Хавара осудливо похитав кучматою головою.

Як швидко збіг час: три години дня!

Василь запитав мене, чого я сиджу. Я вдав, що не второпав. Він звівся, пострибав на одній нозі, затуливши вухо долонею,– викачав воду. Опісля вдягнувся і красномовно покрутив пальцем біля скроні. Я відвернувся. Тепер він розповість Олі, де бачив мене, і вона образиться. А хто на моєму місці не забув би, коли йшлося про батькову честь і материну гідність?

Мені знову спали на думку Карпань і Замрика. Троє з одного села в один місяць.

Ні, не випадковість.

І я поклав собі за всяку ціну докопатись до істини, попри вісімнадцятилітню давність.

Розділ шостий

Мене хвилювала зустріч з матір'ю.

Вирішив їй нічого не говорити, але чи не викажу себе якимось необачним словом, порухом, поглядом? Мати надто чутлива, може відразу помітити зміни. Як повестися? Кортіло глянути в дзеркало, щоб пересвідчитись, який у мене вигляд і вираз обличчя. На жаль, люстерка не носив. Намагався зосередитись на своєму настрої, приборкати хвилювання, аби воно не відбилося на лиці. Отож прикидався, як мені здавалось, вдало щасливою, безтурботною людиною, у якої завтра розпочиналась відпустка.

Весело відповідав на вітання знайомих, гнав смуток з очей і видобував із пам'яті приємні спогади...

Коли закінчив чотири класи, мати привезла з обласного центру велосипед, рідкісну річ у сорок восьмому році. Як мені заздрили товариші! Я не скупився, і невдовзі всі хлопчаки з провулка навчилися їздити. Ціле літо у нас не загоювались збиті лікті й коліна, а Роман Гнатович ледь встигав клеїти камери. Якось забув підкотити холошу, і вона потрапила під ланцюг у зубчасте колесо – мої нові штани репнули. На штанку мати наклала латку, а велосипед замкнула на два тижні в хліві.

На тому велосипеді я вперше, коли повернувся з армії, прокатав на рамі Олю, ученицю десятого класу. Хавара біг за нами, вимахував руками, погрожуючи, а я щосили тиснув на педалі. Олине волосся, розкошлачене вітром, лоскотало мені обличчя. Вона щоразу оглядалась, сміючись, і її припухлі губи опинялися перед моїми, я не стримався – торкнувся їх. Оля від несподіванки сахнулась, і велосипед вихнув убік. Вона притихла і більше не озиралась на Василя. Ми заїхали аж до блокпоста. Зійшли з велосипеда і чомусь соромились подивитись одне одному в очі. Хавара, не наздогнавши нас, сів під лісосмугою, чекав на наше повернення. Іншої дороги назад не було. Оля, я помітив, побоювалась за мене, та й мені, признатися, не дуже хотілося зустрічатися з Василем, бо вій таки її вибавив і вона його любила, як рідного брата.

Хавара вийшов на грунтівку, взявся у боки й нетерпляче пристукував ногою, здіймаючи хмарку куряви. Оля щось показала йому на мигах, та він закрутив кучматою головою, відтрутив її, нагнувся, мов збирався буцатись лобом, ступив до мене і вхопив за комір, наче шкодливого хлопчака. Не випускаючи велосипеда, я однією рукою провів прийом через плече, і Василь гепнувся сідницями в порох, огортаючись пилюкою та очманіло лупаючи на нас зіньками. Оля засміялася...

–Добрий день, Арсене Федоровичу,– підкреслено поштиво привітався Горак, стрівшись на розі мого провулка.

І треба ж здибатися з ним у таку хвилину! Раніше я почувався вільно перед дядьком Гаврилом, знав його як батька Миколи, з яким учився в одній школі. Але відтоді, як його засудили, мені при випадкових зустрічах ставало ніяково, я губився, гнівався сам на себе, що не позбувся жалості до Горака, копри Миколин злочин. А він подався, дядько Гаврило, відколи посадили сина: змарнів з лиця, схуд, запрана гімнастерка, мабуть, ще Миколина, висіла на його плечах, мов на вішалці. Горе не прикрашає людину. Чим я міг йому зарадити? Навіть висловити своє співчуття не мав права.

Горак не поминув мене, а зупинився, поставив на землю ящика з інструментом. І я теж мусив зупинитись.

–Коли б сьогодні не задощило,– спроквола сказав дядько Гаврило, глипнувши на небо.– Он як ластівки низько літають.

Він скинув кашкета і провів долонею по короткому сивому волоссю. Його сумні сірі, наче вигорілі на сонці, очі уважно обмацували мене, мружачись. Я не знав, про що з ним говорити. Розумів, що недарма Горак почав розмову. Щось його непокоїло.

–Хай бог перекриє крана,– пожартував, приховуючи своє замішання.

Горак скупо посміхнувся, знову глянув на небо, потім на мене і скрушно мовив:

–Багато дечого навчились, а керувати погодою не в силі.

–Колись загнуздаємо,– пообіцяв йому, ніби те залежало від мене, чекаючи, коли ж дядько підійде до головного.

–Угу,– погодився Горак і пильно глянув у мій бік. Мені стало незручно, і я відвів очі, відзначивши, що в його погляді ні осуду, ні зневаги, ні прихованої неприязні – лише потаємний біль чаївся у них. Я вкотре уявив себе батьком і поспівчував йому: серце ніяк не погоджувалось, що син злочинець. Серце!.. І замість того, щоб запитати, як живеться, я сказав:

–Як вам працюється?

–Роботи вистачає,– повагом, з гідністю відповів Горак.– Люди будуються. Деякі, вибачай на слові, навіть на туалети стелять цинкову жерсть. А ти, чув, женишся на Савиній дочці.

Я промовчав, дивуючись, чого б то Горакові цікавитись моїм одруженням.

–А Микола збирався у серпні,– зі смутком сказав старий – Уже й родичі знали. Брат Степан аж з Колими приїхав, а тут...– відвернувся, лапнув себе пальцями за очі.

–Хто ж, дядьку, винен? Не я ж уклав ножа Миколі в руку,—заперечив йому.

–Звісно, не ти. В тебе інша робота... Але брат приїхав, воно, бач, як вийшло,– він у відчаї махнув рукою. Одягнув кашкета, підняв ящика і непоспіхом пішов сутулячись. Виходило, я своє щастя будував на людському горі. І так триватиме доти, доки працюватиму. Дурниці, заспокоював себе, хтось же повинен займатися правопорушниками. Свідомість не в усіх однакова. Тоді було б легше. Колись, можливо, і настане такий час, до того йдеться. І все ж кепсько на душі. В чужому місті, мабуть, по-іншому сприймав би кожну закінчену справу. А тут поспіль знайомі. З цим я вже змирився, але вряди-годи робота нагадувала. Та міняти її я не збирався.

Зустріч із Гораком ніби притлумила власні переживання. Тепер вони знову заворохобились, гіркі й розпачливі. Знову постала перед очима батькова справа...

Звернув у провулок. Примусив, здавалось, себе збадьоритись і прибрати безтурботного виразу. З поштової скриньки забрав газети. Листів нам ніхто не писав. На подвір'ї нікого. Мати, напевне, з хаті. Я завагався: заходити чи сісти на лавку й переглянути газети? Краще посидіти.

Проте не читалось. Відчував внутрішнє напруження і хвилювання. Раніше нічого не приховував од матері, а зараз немов збирався свідомо її обдурити, як вона мене. Тепер ми помінялися місцями. Я те робив заради неї, щоб не викликати неприємних спогадів і не завдавати горя. Усе брав на себе.

–О, ти тут,– мати стояла на веранді, збираючись замикати двері.– Що трапилось, Арсене? – ступила до мене, тримаючи під пахвою підручники.

–Нічого,– якомога байдуже відказав, уникаючи її прискіпливого погляду.– Відпочиваю.

–Правда – нічого?

–Звичайно,– стенув я плечима.– Вже у відпустці.

–Е-е, ти мене не проведеш,– мати опустилася'на лавку.– Глянь мені в очі.

–Ах, не вигадуй,– відвернувся.

–Я помітила, Арсене, що ти завжди, як щось негаразд, спершу сидиш отут, потім заходиш до хати,– мовила докірливо.

Я наважився подивитися їй в очі, усміхаючись.

–Як бачиш, нічого.

Мати осудливо похитала головою і ображено підібрала губи.

–Не навчився ти мене обдурювати в дитинстві і тепер не вдається. З Олею посварився чи на роботі?..

–Усе гаразд, мамо. Тобі здається,– впевнено заперечив.

–А чого ж вона дзвонила і питала тебе? Ніби незадоволена,– допитувалась.

–Сподівався звільнитись до двох годин і піти разом на річку,– пояснив їй.– І закрутився.

–Ага,– иаче заспокоїлась, розгладжуючи збган– ки на сукні, і замислено додала: – Але ти б тут не сидів.

–Мамо,– пригорнувся до неї і докірливо сказав: – Далася тобі ця лавка!

Мати знову пильно глянула на мене.

–Якщо це службова таємниця, то безперечно – звелася і пригладила моє розкуйовджене волосся, провела долонею по шиї, щоці, і я притиснувся до її руки губами,– Розігрієш собі обід, тільки не лінуйся.

Мати ще оглянулась на мене за хвірткою, і її каблучки зацокали по-дівочому весело, замигтіла за парканом не по літах струнка постать. Аж тоді я відчув полегшення. Усе, минулося, витримав екзамен. І спохопився, бо ж чого тішитись? І чим?

Встав, неквапно піднявся на веранду... А мати спостережлива. Виказала мене лавка. Дрібниця, а не врахував. Ось тобі і знання психології.

Та мене не полишала думка про батька і двох військових. Відчував: справа надто складна, щоб розплутати її швидко, без жодної перешкоди. Але десь же існував слід, якийсь незначний факт. Тільки б його віднайти, натрапити на нього. Звичайно, за вісімнадцять літ він добряче стерся, але шукати треба. Троє з одного села...

Задзвонив телефон, і я неохоче здійняв трубку, сподіваючись, що то Оля.

–Як, Арсене, оклигав? – прогув Великошич.

–Взяв себе в руки.

–А мати?

–Нічого їй не казав, але вона щось помітила.

–У матерів інтуїція – дай боже. Краща, ніж у нас,– зауважив Сергій Антонович.– Що збираєшся робити?

Шукати. Гадаю, вони зникли по середині свого шляху. Напочатку, звідки виїхали, їх шукали, як і тут, але безрезультатно.

Великошич помовчав, мабуть, міркуючи.

–Що ж, спробуй,– погодився.– Але без офіційного дозволу на розслідування, поскільки ти у відпустці. До того ж ти зацікавлена особа, а судова етика... Словом, ти мене зрозумів?

–Мені б хоч маленький слід,– розгублено, ніби виправдовуючись, мовив я.

–Мізкуй, Арсене, наче наказував слідчий. – Дзвони, коли що. Завжди допоможу.

Я потримав усі три справи на долоні. Тоненькі, майже невагомі. Доведеться зустрітись із Кедровським та докладно про все розпитати. Але не тішив себе надією, що зустріч наблизить мене до мети, якої не досяг старий слідчий по гарячих слідах-подіях. Мені залишився попіл, і з нього я повинен видобути іскру істини.

Зі стіни на мене спокійно дивився батько. Ніколи не думав, що колись натраплю на його слід. А мати... Невже її не брали сумніви? Невже так вірила йому? А чому ні? Адже вона краще знала батька, ніж будь-хто. І все ж вони мало прожили разом, не беручи до уваги дитбудинок. Дуже мало. І не завсіди риси дитячого характеру проростають у дорослій людині. З роками вони можуть мінятися під впливом різних обставин.

І я знову дійшов висновку, що насамперед необхідно знайти людину, яка воювала з батьком пліч– о-пліч. У цьому мені без матері не обійтись. Але як її запитати? Як підвести до розмови, не викликаючи підозри? Згадав військового з обпеченим лицем, мені вірилось і не вірилось, що справді він колись тут сидів. Мабуть, ввижалось або вигадав у дитинстві, бо ж вельми хотілося отримати звістку від батька.

Узяв з полиці «Земля гуде» Олеся Гончара, читану й перечитану мною книжку, розгорнув навмання. «Потім німецькі танки ганялись по полю за оточенцями, давили траками гусениць людей, почаділих від горя, давили рядових і командирів, давили все живе на шляху. А берегами Сули і Ворскли вже сиділи ворожі засади, прошиваючи з кулеметів човни, що відчалювали від східного берега. Летіли тріски від човнів, кривавилась вода, гойдались на хвилях зелені пілотки...» Далі не читав. Несила. Напевне, і батько потрапляв в оточення, пробивався до своїх, знову сідав на танк і дійшов, женучи фашистів, аж до Хмельницького. Жодного листа не отримала мати від нього з війни. Мабуть, і не знав, що ми вижили в окупації. Як він поспішав до нас!

Вдруге задзвонив телефон. Я розгублено подивився на чорний апарат, ніби його сьогодні поставили й ото вперше він збурив тишу. Оля. Більше нікому.

–Слухаю,– мимохіть глипнув на годинник, зазначаючи час, – п'ятнадцять хвилин на сьому.

–Погано слухаєшся,– сказала ображено.– Чого не попередив? А я все нашорошую вуха, мов заєць.