Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

28

Долина виглядала похмуро й викликала в Цвяхові суперечливі почуття.

«І не обійти ніяк, хай йому грець... А каміння! Лижі зняти, лижі начепити... Всі тридцять три нещастя на мою голову!..»

Куди він іде? Поближче до хлопців. До зони «підвищеної відповідальності», як казав командир. З тим, що він їх так і не наздогнав, доки вони діставалися німецької бази, він уже примирився – так склалися обставини. Тепер мусив діяти самостійно, як допоміжна сила. Але для цього потрібно подолати перевал, спуститися на льодовик... А там – льодоспад...

Коли на Великій землі він дізнався про поставлене завдання, то почав крутити голову, як його виконати, припускаючи найнеймовірніші варіанти. Тепер усе виявилося значно простішим. І страшнішим.

Він згадав, як тягнуло холодом в спину звідти, з прірви, де могла обірватися нитка його життя, як, сповзаючи по смертельно слизькому схилу донизу, він водночас сповзав у божевілля. Стоп! Солдатський ворог номер два – надмірна уява. На війні, та ще й у горах, та ще й у полярних умовах не можна домислювати, що було б, якби... Тоді захочеться якнайшвидше злиняти звідси додому, «до матусі». Краще вже взагалі з погреба не вилазити. Вперед, лайдаче!

Далі на південному сході сніг лежав суцільним покривом і в долині, й на схилах. «Сніг – це добре. Сніг працює на мене.

Вперед, Іване! Терпіти й чалапати, дибати й терпіти! Метр за метром, година по годині».

Він підбадьорював себе цими словами, як замовляннями безнадійно втомленої людини.

29

Коли вони вибралися нагору вузькими, нестерпно скрипучими сходами й у протилежному кінці коридору знайшли люк на горище, Чорний ледве втримався від лайки – певна річ, горище було на замку. Але Смага жестом заспокоїв полтавця: замок був точнісінько такий, як на ляді підвалу, з якого вони втекли двадцять хвилин тому. Тоді ляду за собою замикав Смага. Куди він подів непотрібний, здавалося, ключ? Понишпоривши по кишенях, Смага його не знайшов.

У цей час внизу відчинилися двері, і вони завмерли, де хто стояв. Приглушене рипіння чобіт лунало просто під ними й нарешті стихло, віддалившись кудись праворуч.

– До вітру фріц пішов, – упевнено прошепотів Смага, – у них там клозет...

– Давай швидше ключ, – хрипким шепотом поквапив Чорний.

Метушливо нишпорячи по кишенях, Смага врешті видобув віднайдений ключ.

– Молись, Петре, щоб підійшов...

– Та я ж безбожник. Давай, Василю, – підсаджуючи Краповича собі на плечі, відповів Чорний.

На щастя, ключ підійшов, і за кілька секунд замок, злегка скреготнувши, відімкнувся. Знизу почулися кроки, це повертався німець. Вони знову заклякли на своїх місцях, сподіваючись на те, що зараз западе тиша. Але насподі щось діялося: донеслися уривки розмови, грюкання дверей, тупотіння, цього разу поквапливе, якась метушня.

– Треба змиватися. Ходімо, Василю.

За лічені секунди, тепер майже не криючись, вони опинились на горищі. Люк виходив на невеликий майданчик перед слуховим вікном, тьмяне світло вигравало полисками на кожусі кулемета з заправленою стрічкою. Вони шугонули у протилежний бік горища, на ходу висмикуючи лижі з невеликого штабеля, що знаходився під правим схилом даху. А галас унизу зростав. Навіть тут, під самісіньким дахом, до них долинали зойки й тупотіння.

– Швидше! – квапив Чорний.

Ударом ноги Смага розчинив навстіж дощані стулки на протилежному фронтоні й, не роздумуючи й секунди, стрибнув униз. Виборсавшись з замету, кинувся до рогу, на ходу виймаючи з кобури парабелум. Вартового із зовнішнього поста поки що не було видно.

Зверху важко звалився Чорний, за ним, майже одразу, Крапович.

За хвилину вони вже мчали на лижах по схилу, круто беручи на північний захід.

30

«Варто мені було на кілька годин залишити свій гарнізон, як у них надзвичайна подія – полонені втекли. Сам собою цей факт мене мало хвилює, що може зробити трійка знесилених голодранців, навіть озброєних? Проте позбавити їх єдино можливого прихистку на цьому острові – старої мисливської хижі у самому центрі – я просто зобов'язаний. Хто міг подумати, коли ми надибали її, що хижа комусь придасться! А вони неодмінно наштовхнуться на неї, никаючи по острову. Цього допустити не можна. І тоді вони обов'язково приповзуть назад. Тепло та їжа – інстинктивні стимули, отже, – найсильніші. Приповзуть! А поки...»

Обер-лейтенант Ерслебен, що сидів навпроти, розкрив теку й заговорив:

– Пане майоре, дозвольте доповісти: сьогодні о двадцять другій нуль-нуль черговий начальник зміни унтер-офіцер Штайдль отримав заявку на передачу радіограми до Берліна. Текст зашифрований особливим шифром. Заявник – гауптман Айхлер. – Він витримав паузу. – Право втручатися в оперативний радіообмін маєте Ви як начальник загону і я як командир дивізіону. Проте, згідно з інструкціями щодо гауптмаиа Айхлера, які я отримав раніше, я маю без перешкод пропускати його радіограми. Окрім того, на ній стоїть гриф «Особливої ваги. Без затримок».

«...Ось воно. Доля постукала в мої двері раніше, ніж я чекав, – майнуло в мозку Гревера. – Тому Ерслебен і заговорив таким офіційним тоном. Його можна зрозуміти – з одного боку, інструкція пряма і недвозначна, а з другого – всі відомості, запити, повідомлення візую я».

– Отже, я опинився в делікатній ситуації, – провадив Ерслебен, поморгуючи білястими віями.

«...Рішення! Роздумувати ніколи!»

В Гревері пружно заклекотів цілком природний протест: на якій підставі цей слизький огидний садист Айхлер вирішує його долю?! У тому, що ця радіограма має до нього безпосередній стосунок, Гревер не сумнівався жодної секунди. Затримати? Мотив? Пальці Гревера нервово забігали по столу, і, щоб приховати знервованість, він сягнув до внутрішньої кишені по сигару.

– Яке завантаження передавачів на сьогоднішню ніч, обер-лейтенанте? – спитав він, випускаючи струмок ніжно-голубого ароматного диму і з усіх сил намагаючись зберігати твердий голос.

– Ні хвилини простою, пане майоре.

Гревер замислився. Потім узяв бланк Айхлерової радіограми. При цьому рука його несамохіть потяглася до авторучки. Він відчув непереборне бажання своєю резолюцією заборонити передачу, знищити погрозу, що причаїлася в холодних цифрах. Але все-таки стримав себе. «Жодних письмових розпоряджень, жодних доказів! Ерслебену буде цілком достатньо мого усного наказу, який можна віддати в найкатегоричнішій формі, хоч до прямого тиску справа, гадаю, не дійде – він також не симпатизує нашому «пропагандистові». Якщо доживемо до розгляду, він завжди зможе виправдатись, пославшися на мій наказ».

– Відділ пропаганди почекає. Є справи важливіші, ситуація ускладнилася: втекли полонені. Тому відкладемо передачу на двадцять чотири години. Під мою відповідальність.

«...У журналі реєстрації буде запис про затримку за підписом або начальника зміни, або самого Ерслебена. З посиланням на мене, природно. Чорт забирай, хоч як крути, а вуха стирчать. Але це пусте, доказ побічний, це ми потім якось владнаємо».

Він знову простежив за кружальцями сигарного диму.

– Я маю намір запропонувати гауптману Айхлеру очолити одну невелику операцію тактичного характеру. Коли він повернеться, матиму з ним бесіду, можливо, його наміри щодо завантаження наших передавачів дещо зміняться. Гадаю, йому не варто їх перевантажувати, спробую переконати в цьому й самого гауптмана. І облиште ваш офіційний тон, обер-лейтенанте, я вдячний вам за щирість. Не варто надавати такого значення дрібницям, ви надто вразливі. – Гревер уже цілком володів собою, в його голосі промайнули батьківські поблажливі нотки.

«Ворог дав мені непоганий привід позбутися мого надто ревного заступника. В кожному разі варто спробувати. Безпосередній контакт із супротивником, бойові дії – прекрасна ширма. Нехай вилазку з метою руйнування мисливської халупи очолить Айхлер».

– А зараз можете допитати англійського радиста. Певно, вам буде цікаво з ним поспілкуватися – фахові інтереси. А я мушу поставити завдання кампф-групі. Я вас більше не затримую.

Коли, клацнувши підборами, Ерслебен вийшов з кімнати, майор Гревер, натхнений своєю ідеєю звільнення від смертельної небезпеки, скомандував майже весело:

– Єфрейторе Хіпплере! Обер-фельдфебеля Рана – до мене!

Обер-фельдфебель Ран виструнчився перед майором Гревером.

Той довго мовчав, немов підкреслюючи особливу значущість майбутньої розмови.

– Як ви гадаєте, Ране, чому майже весь особовий склад неприязно ставиться до гауптмана Айхлера? Сподіваюсь, цей факт не становить для вас таємниці? – Гревер навмисне почав з запитання, не констатуючи очевидної неприязні, чим сподівався одразу загнати обер-фельдфебеля в кут. – Я розумію, що психологія – це не зовсім ваша сфера, але мені хочеться знати думку досвідченого і, як мені здається, мудрого чоловіка. Хай вас не дивує таке бажання, згадайте нашу минулу розмову. До того ж, я не прихильник пруського принципу: дистанція командира від підлеглих – три кроки. Ви, як я встиг помітити, теж.

Він повільно розкурив сигару, даючи можливість фельдфебелю зібратися на думках.

– Він трохи... дивний, – несподівано м'яко почав Ран, насторожений чи то запитанням, чи побоюванням прямо висловити свою думку про іншого офіцера. Ситуація була досить делікатною, і Гревер навмисне поводився нестандартно, сподіваючись спровокувати Рана на відвертість і тим прив'язати його до себе. Він здогадався, як може відповісти Ран. І почув те, на що сподівався.

– Гадаю, мало кому подобається, коли хтось поза статутом суне свого носа в усі закапелки, – відчувалося, що Ран уже не раз дратувався вторгненням чужака у сферу його повноважень. «Сунути носа в усі закапелки» в німецькому вермахті, зрештою, як і в усіх арміях, було незаперечною прерогативою фельдфебелів. І зараз Ран, усвідомлюючи, що запитання поставлене недарма і мовчанкою не відбутися, закликав на допомогу своє роздратування, – голос його зміцнів, а інтонації стали рішучими.

– Ви вважаєте це головною причиною? – демонструючи глибокодумність та стурбованість, примружився Гревер.

– Так, пане майоре.

– За бойових обставин вам з гауптманом взаємодіяти ще не доводилося, – радше стверджуючи, ніж запитуючи, сказав Гревер.

– Ні, пане майоре.

Гревер помовчав. Тепер треба було підступати до головного. Попередня балачка була лише прелюдією, яка допоможе спрямувати розмову в потрібне річище.

– Слухайте мене уважно, Ране, – нарешті глухо вимовив Гревер, не дивлячись на фельдфебеля. – За тридцять хвилин я віддам наказ про вихід кампф-групи, яка має знищити оту халупу в центрі острова, щоб її не змогли використати диверсанти як базу або схованку. Командуватиме групою гауптман Айхлер. Підберіть трьох надійних солдатів. Надійних у всіх значеннях. Якщо в хатині червоні, ви повинні провести розвідку боєм, якщо ні – спалити її. Сигналізувати ракетами. Кольори обговоримо пізніше.

Гревер зробив паузу. Нахилив голову. Потім спідлоба гостро глянув у вічі Рану.

– Іти вам доведеться ось тут, – він наблизився до карти та провів пальцем звивисту лінію в північно-західному напрямку.

– Через льодовик. Нартовим шляхом не можна, маю підстави думати, що його перерізали червоні. Льодовик скуйовджений, пошматований, безліч розломів та сераків. До того ж, тріщини можуть бути замасковані настом, і тільки Бог знає, яку вагу витримають ті снігові мости, що вкривають їх. А втім, вам не варто нагадувати про це. Ви – найдосвідченіший у загоні.

Гревер зробив паузу, намагаючись скривити губи в іронічній посмішці з легким відтінком зневаги.

– Гауптман Айхлер у таку халепу ще не потрапляв. Не доведи Господи, ще впаде в якусь тріщину... – він знову зробив паузу, що надавала фразі двозначності. – Я розраховую на Ваш досвід, Ране.

Повернувшись обличчям до фельдфебеля, він знову впритул зазирнув тому просто в очі:

– Інакше саме вам доведеться взяти всі турботи групи, а потім і взводу на себе... А мені доведеться кривити душею, – посилати рідним повідомлення про смерть і замість «нещасного випадку» писати щось на кшталт «героїчно загинув під час виконання складного бойового завдання»...

– Я зрозумів вас, пане майоре, – як і минулого разу, відповів фельдфебель. – Все буде як належить, не сумнівайтеся.

Гревер помовчав, щоб підкреслити значущість моменту, й водночас намагаючись уникнути зайвої урочистості, сказав:

– Не сумніваюся в цьому.

Потім підійшов до столу, витяг з нижньої шухляди чарки, дістав звідкись з-за хутряного жилета пласку флягу з албанським коньяком – на об'єкті всі знали, що він п'є тільки албанський коньяк марки «Скандербай», – і мовчки налив.

– Вип'ємо за удачу!

Ран невловним рухом вихилив чарку, потім твердо поставив її на стіл і відступив на два кроки.

– Дозвольте йти, пане майоре?

Повільним кивком Гревер відпустив його. Йому здалося, що очі фельдфебеля характерно зблиснули. Зіниці хорта.

31

На змарнілих обличчях солдатів він прочитав той самий забобонний страх, що й у себе в серці. «Бережи нас, Боже! Невже й моя фізіономія зараз така-сама?» Тільки фельдфебель випромінював байдужість. Айхлеру вдалося перехопити погляд Рана і йому здалося, що він вловив якийсь гарячковий блиск в очах фельдфебеля. «Напевне, йому також страшно. Він не раз бував у розвідці в цих місцях...»

Вони подолали ще близько кілометра. Йшли у спільній зв'язці на страховці. Ран ішов попереду вервечки. Його біла широка спина з прив'юченими лижами раптом завмерла метрів за сорок попереду. Він озирнувся і глянув у бік Айхлера. Знову щось дивне примарилося Айхлерові в цьому погляді, щось тривожне, небезпечне. Звідкілясь безгучно завихрилася думка: вже хвилину каміння й крига під його ногами підозріло відлунюють – під ним порожнеча! Чи це тільки здається?

«Скріплене льодом каміння висить над прірвою, утворюючи своєрідне склепіння. Ледве крига підтане, як склепіння не витримає й обвалиться! Ані міцності льоду, ані глибини тріщини не знає ніхто... Чи міцно зчеплені камені, щоб витримали вони вагу людини?.. О, мій Боже! Ран, напевне, дійшов до краю провалля і зараз уже в безпеці. Але, якщо пройшов один, то... це зовсім не означає, що пройде другий, третій... Можна зупинитися чи обов'язково треба рухатися далі?.. А якщо лягти і поповзом?.. Збільшиться площа і зменшиться тиск... Чорт забирай, я геть не знаю, що робити в таких випадках... А якщо крикнути солдатам, які йдуть позаду, щоб уважніше страхували? Не обвалиться від крику?.. Але чому фельдфебель не попередив?! Чи, може, я, поринувши у свої думки, проґавив його сигнал? Тварюка! Схотів посміятися з мене?.. Він ще потанцює в мене... він у мене...»

Йому залишалося до фельдфебеля, який незворушно бовванів попереду, ще кроків двадцять, коли позаду пролунав сухий тріск, а під ногами задвигтіло, наче під час землетрусу. Радше інстинктивно, ніж керуючись розумом і досвідом, Айхлер упав на сніг долілиць, з усіх сил намагаючись устромити дзьоб льодоруба у фірн.

Зв'язка занадто розтяглася, Ран вирвався неприпустимо далеко вперед, користуючись тим, що весь запас мотузки знаходився в нього. Наступний за Айхлером єфрейтор Фегман перебував на відстані не восьми-дев'яти метрів, як вимагала інструкція, а за п'ять метрів від нього, зате ті, хто йшов позаду, розтяглися метрів на п'ятнадцять-двадцять. Рядового Хензеля Айхлер не побачив. А останній у зв'язці Вебер борсався біля краю криги по той бік тріщини. Фегман також розпластався на льоду. Айхлер не хотів у те вірити, але вона була перед очима... Тріщина! Хензель провалився!

Ривок від падіння Хензеля завдяки довжині мотуза не був надто сильним, і Веберові хоч і не вдалося встояти на ногах, пощастило ввігнати льодоруб у крихку поверхню глетчера. Він зміг закріпитися на кризі. Потім почав швидко вбивати в сніг льодоруб, глибоко, по самісіньку голову. Те саме робив і Фегман.

Айхлер, заворожений страхом, стежив за їхніми діями. Потім відчув судомне заціпеніння в усьому тілі, облизав пошерхлі губи й озирнувся. Ран повертався! Він спокійно і, здавалося, неквапно наближався по підступному снігу. Айхлер у ці короткі хвилини із страшною ясністю зрозумів: його життя зараз цілковито залежить від цієї людини, яка впевнено насувається на нього. Він відчув до фельдфебеля тяжку, люту ненависть, від якої заклекотіло серце.

Разом з фельдфебелем, що саме наспів, Вебер і Фегман швидко спорудили якусь систему з карабінів та мотузяччя й почали витягувати Хензеля.

«Здається, в них це називається поліспаст... Але чому Хензель не подає ознак життя?»

Айхлер сперся на лікті й лише тепер усвідомив безглузду двозначність свого становища – він, командир групи, як боягуз, прикипів до криги, тоді як його підлеглі самостійно намагаються врятувати бойового товариша. Не маючи сил остаточно подолати страх, він повільно звівся на ноги і, намагаючись ступати в слід фельдфебеля, підійшов до солдатів, які витягли, нарешті, на лід нерухомого Хензеля.

Ран нахилився до нього, підняв повіки, потім спробував намацати пульс. Айхлер дивився на широку спину фельдфебеля, і знов його захлеснула хвиля люті від пережитого приниження, яка змусила важко перевести дух. «Як він пройшов повз мене?! Як повз порожнє місце... замалим не засипавши мені очі крижаною потертю. Лайно! Стривай, я тобі ще віддячу! – Раптом мозок пронизав страшний здогад. – Він хотів, щоб у цей розлом звалився я! Ось чому він навмисне випередив усіх, ось чому так дивно дивився на мене. Точно!»

– Мертвий, – констатував Ран, випроставшись, і повернувся до Айхлера, відчувши його наближення спиною. – Перелом основи черепа.

– Чому ви відійшли на неприпустиму дистанцію, обер-фельдфебелю?! – не реагуючи ані на мертвого Хензеля, ані на діагноз Рана, загорлав Айхлер. – Ви порушили інструкцію, Ви... Коли повернемося на базу, я доповім про вашу поведінку.

Ран незворушно дивився у зблідле обличчя гауптмана Айхлера.

– Якщо ви пригадуєте, пане гауптмане, я попереджав, щоб мотуз між тими, хто йде у зв'язці, не провисав, це виключає динамічний поштовх на точку страхування. Ми перебуваємо у бойовій обстановці й не маємо часу на підготовку аварійної системи. До того ж вона зараз узагалі не потрібна, тому що ми йдемо без грудної обв'язки і не по схилу, а по майже рівному льодовику. Крім того, я нагадав, що під час руху закритим глетчером льодоруб тримають напоготові дзьобом наперед, просунувши його в петлю провідника за п'ятдесят сантиметрів від грудей. Саме завдяки цьому залишився живим Вебер. А в тому, що Хензелю вже не допоможеш, нашої провини немає. Він сам додибав до того світу. Зійшов зі стежки, лише крок убік... Хлопцю не пощастило: він ударився шиєю об скельний виступ.

Айхлер весь час поривався зупинити демагогію фельдфебеля, аж нарешті його прорвало:

– Мовчати! Ви порушили інструкцію...

– Інструкцію порушили Ви, пане гауптмане, – спокійно ігноруючи надмірну збудженість Айхлера, проказав Ран. – Ведучим у зв'язці йшов я, але темпу не дотримувались Ви. Насмілюся нагадати, що командир групи – Ви і відповідаєте за нашу безпеку також Ви. В разі судового розгляду Вебер та Фегман стануть на мій бік.

– Що-о?! – очі Айхлера звузилися. Чи не вперше в житті він відчув шалену лють, яка вмить переповнила все його єство, аж дух забило. При цьому його кулаки стисли льодоруб з такою силою, що Ран, помітивши несамовите збудження гауптмана, застережливо поклав долоню на руків'я свого автомата.

– Бунт?! – заверещав Айхлер в істеричному шаленстві. Обер-фельдфебель виструнчився, не знімаючи, однак, руки з автомата. – Ви... трибунал!... – він захлинувся.

Його затрясло. Силкуючись припинити тремтіння, він стрімко розвернувся й скомандував:

– Хензеля назад у розлом. Речі забрати й розподілити між собою. Документи – мені.

Коли за десять хвилин вони знову обережно рушили вперед, першим у зв'язці йшов Фегман, за ним – обер-фельдфебель. Айхлер не бажав підставляти йому спину, а останнім гауптман поставив єфрейтора Вебера.

32

«Ну що ж, хоч час підбивати підсумки ще не настав, перший з них доволі сумний – ворожий десант свідчить: наше місцеперебування вже не є для ворога таємницею. І такі громіздкі засоби щодо забезпечення надтаємності нашої експедиції втратили дієвість. Належало ощадливіше використовувати наші можливості, панове генерали! Але нашими порадами знехтували, начальству, як завжди, видніше. Тепер ми змушені будемо обмежитися супроводом операції «Вундерланд», і після її закінчення експедицію доведеться терміново згортати. Ризикувати наші пруські барони не захочуть.

У Центрі моє повідомлення про ворожий десант викликало несподівано серйозну стурбованість. Вони перестраховують свої керівні крісла так, нібито ми, ті, хто служить тут, геть не усвідомлюємо важливості нашої місії і тих обставин, що склалися. Вони пообіцяли підводний човен, що патрулюватиме найближчий квадрат. В нашому становищі, гадаю, це не буде зайвим, адже допомога – завжди непогано. Втім, чим вони зможуть допомогти? Своєю стоп'ятиміліметровою гарматою та десантом з двадцяти чоловік? Якщо додати до цього ще два десятки чоловік з «Фленсбурга», то це була б доволі значна сила, якби вони мали мобільність. Але Арктика сковує, ми позбавлені можливості маневрувати. У нас тільки двоє нарт, та й вони придатні лише для розвідки. Тому нам залишається одне – чекати.

А поки що я віддав наказ обігнути на мотоботі з заходу мис Пюнтен, вийти до тріангуляційного знаку номер одинадцять і провести спостереження за хижею. Цей рейд дозволить одночасно проінспектувати значну частину західного узбережжя. Але кого послати командиром? Вони вбили лейтенанта Туму! Він був непоганою людиною і відмінним солдатом. Він дуже допоміг мені у розвідці острова в перші дні нашої висадки. Мені бракуватиме його. Але що вдієш, триває війна, і він загинув не як невдаха-екскурсант – від нещасного випадку, – він упав, як солдат, від рук ворога. Але вони залишили живим нашого фельдшера та одного з вартових, здається, його прізвище Ганцер. І це мене чомусь насторожує. Адже вони цілком могли знищити всю нашу метеостанцію. Всю! Ризик для них був, зрозуміло, великий, але в їхньому становищі варто було спробувати. Я в будь-якому разі вчинив би саме так. А вони віддали перевагу, здавалось би, безперспективному шляху– втечі. Отже, вбачають у цьому якийсь сенс. Який? Я все більше схиляюся до думки, що мої початкові оптимістичні припущення щодо кількості десантників, а, отже, і ступеня небезпеки, що загрожує нам, були хибними. І ці троє втікачів намагатимуться з'єднатися з основними силами. А те, що вони не знищили станції, свідчить про далекосяжні плани, в які не вписується її розгром – це було б жестом відчаю з боку замерзлих та зголоднілих голодранців. Що ж, їхня мета зрозуміла – наша нова радіостанція «Лауенштайн». Їхня радіорозвідка зреагувала досить швидко, я розраховував, що нам пощастить протриматися непоміченими до кінця операції «Вундерланд». Але червоні змушують зайнятися ними всерйоз. Чи знають вони про нашу «Ретсель» – ось питання! Як далекоглядному командирові мені залишається припустити найгірше – для них не є секретом застосування машинних систем кодування. Проте від принципової можливості до конкретного втілення абстрактних принципів у електричну шифрувальну машину– величезна відстань. Попри те, наука, незважаючи на всі заходи забезпечення таємності, не знає кордонів. Напевне, їхні вчені впритул підійшли до створення подібної машини і тепер наше «криптографічне диво» – «Ретсель»– і є метою висадки цих десантників. А якщо так, то становище не просто серйозне, а критичне. На півдорозі вони не зупиняться. Гадаю, що й англійський розвідник з'явився тут з тієї ж причини. Тільки «томмі» не пощастило, десь їхні шляхи перехрестилися з нашим далеким авіаприкриттям. І отримали порцію свинцю. Ну-ну!

Так чи так, але мені доведеться вдатися до максимальних засобів перестороги, продуманих ще тоді, коли ми з лейтенантом Тумою проводили перше рекогносцирування. Отож, із півночі ми захищені неприступним скельним масивом, із заходу та північного заходу – надзвичайно скуйовджений льодоспад. Подолати такі перешкоди в арктичних умовах – за межею людських можливостей. Природа захищає нас від непрошених гостей. Південь та південний захід – відкритий простір півторакілометрової глибини. Тут уже ми захистимо себе самі – площини прострілюються від нас і з поста візуального спостереження. Можемо влаштувати перехресний вогонь. Єдиний вхід на льодовик– з південного сходу, через долину Стурдален, де ми й виставили заслін. Там частий схід лавин, тому трьох стрільців із снайперськими гвинтівками цілком вистачить. І ніякої розслабленості!

А хижу доведеться знищити».

Гревер відклав зошит. На обличчі його застигла стурбованість – як проходить «місія Рана»? Пошли йому, Господи, удачу!

На секунду погляд Гревера затримався на маленькому сірому квадраті віконця. Останню фразу він записав квапливо.

«Тепер у мене виникає побоювання, що підводники не встигнуть до потрібного часу, й нам доведеться вступити в бійку, розраховуючи тільки на власні сили. А бійка, судячи з усього, буде жорстокою».