Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

39

Він дивився на скляну балабушку, що тьмяно поблискувала. Його спільник. Ціанистий калій. Він допоможе зневажити ворогів. Майор Гревер був вояком і відтак завжди був готовий до того, що ампула йому придасться. Ця дрімотна смерть у скляній оболонці обіцяла свободу вибору.

Він повернувся спиною до вікна, і сонячні промені, що раптово пробилися крізь хмари, зігріли спину. Не помічаючи їхнього лагідного дотику, він перебирав у пам'яті своє життя. Тепер «парадокси Гревера» набули іншого забарвлення. Абстрактна гра розуму набула матеріальної форми й утілилась у його долі. І якщо вже вмирати, то краще розлучатися з життям у хвилину, яку обереш сам.

«Хто знає, як скоро всі ми станемо перед очима Бога... – він провів тремткими пальцями по волоссю, по обличчю, по очах, відганяючи тяжкі думки. – Хто знає?..»

На зміну хаосу почуттів повільно приходив жаданий спокій. «Сплатити борги! Ось що найголовніше! Як там «місія Рана»? Час уже йому подати звістку. Довго затягувати з радіограмою Айхлера не можна. Невже я дам дозвіл на передачу? Сам собі підпишу вирок? Спокійно! Спокійно. Зараз не можна форсувати події. Подивимось!..»

40

«Отже, вовча ущелина випустила нас. – Щербо облизнув пошерхлі вуста. – Чому «вовча»? Назву дав – Вовча... Вовчі ворота... Тепер усю увагу – на сходження. Часу на розвідку, на попереднє подолання підходів нема. Навички? Індивідуальний досвід? Фізичні й моральні ресурси? У третьому дуже сумніваюся. Спрацьованість? Я та Сергій Ткачук. Хоча Джафар і Назаров теж не вперше в парі йдуть. Сиротін та Гаральд – ось хто тривожить. Переграємо. Я піду із старшиною, а Ткачука – до Сиротіна та норвежця. Потрійна зв'язка. Програємо у мобільності, зате страхування подвійне. Швидкість – завжди джерело аварійних ситуацій. Отже, треба поспішати не кваплячись. Негода ускладнює маршрут, а сил немає. Є тільки обов'язок виконати завдання. А перемагає, як відомо, той, хто зберіг резерви, – цей принцип діє й у горах. Вибір варіантів невеликий – вперед! Кажете, легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж нам отут? Це ще побачимо...»

– Увага! Працюємо в альпійському стилі: часу обмаль. Просуваємося трьома зв'язками: перша – Ткачук, Сиротін, Гаральд. Рух спрямовує середній партнер, який постійно перебуває на одночасній подвійній страховці. Перший і третій ідуть уторованим шляхом. Друга зв'язка – Джафар, Назаров. Третя – я та Лукашевич. Про маршрут ми не знаємо нічого. Візуально спостерігаються кілька скельних карнизів. На карнизах лідирує Ткачук. Обвід подвійною мотузкою. Страхування комбіноване. Сергію, будеш вішати на гаки додаткові карабіни чи петлі. Повторюю, підеш на подвійному мотузі. Засніжені гребені з карнизами проходимо нижче припустимої лінії можливого обвалу карниза, у зв'язці та із страхуванням. Страхування – на метр-два нижче шляху підйому. Виходити на гребінь забороняю. Вітер посилюється, та й видимість погана. До краю карниза не підходити.

«Нічого не забув? Наче все сказав... Зараз головне – страхування. Гарантія має бути стовідсоткова. Це єдине прийнятне число. Про решту потурбуються фашисти. А страхування – буденна справа. Але саме в цій буденності криється небезпека – такі пацани, як наш Жора, можуть стати її жертвами: втомився, мов собака, гака вбив, карабін навісив – і гаразд. А воно не гаразд...»

– Повторюю: пильнувати за страхуванням!

Щербо востаннє оглянув бійців, немов бажаючи передати їм свої вміння й досвід.

– Ну, з Богом!

Перша зв'язка подолала метрів тридцять прямовисної стіни. Щербо невідривно спостерігав за Сиротіним. Його не полишала тривога.

«Тільки комбіноване страхування... перевів мотуз у карабін нижнього гака... Не розслаблятися! Реакція повинна бути миттєва. От йолоп, неправильно організував страхувальний ланцюг... «знизу вгору через плече»! І мотуз, обминувши нижній гак, одразу втрапив у верхній карабін... Однієї точки перегину мотуза тут недостатньо... Граничні навантаження просто вирвуть його гак... Постривай, перевалимо через гребінь – я тобі вріжу! Так, Хомич вийшов на довжину мотуза. Тепер я! Тут монолітний скельний виступ... добре! Найнадійніше страхування... просовую петлю, навішую карабін... петлю поширше, вузьку не можна – виступ буде відколювати... так... в'яжу «грейпвайн»... У другій зв'язці першим іде Назаров. Теж на подвійному мотузі. Тут особливо стрімка ділянка... а вбив я їм усе-таки в голови... нормально йде. Залишилося метрів вісімсот. Це двадцять пунктів страхування. Чимало, хай йому грець. Ще години три копіткої праці... Сніг підтанув, це небезпечно. Тільки б Олексій не втратив пильності. Темп прискорив. «Легкі місця» пішли? Попередити? Ні, кричати не можна... Зрив? Цього разу обійшлося.

А що, в ущелині краще було? І в морі, і на кризі фіорду? Можливо... Хоча... доки дістанешся сідловини, видихнешся на негативних скелях і внутрішніх кутах. Тож працюємо виважено, з поправкою на ситуацію, щоб куті меду не передати».

Він відчув, як свинцем наливаються руки, ковтнув в'язку слину і почав протягувати мотуз у черговий карабін. А поперек ниє, нехай би його! Наближаємося до кризової позначки... Це не виступ, сволота! Це така собі, легка й загладжена кривизна... Спробуємо ноги поставити інакше... зачепитися за край маленької шпари... тільки кінчики пальців і входять... і то непогано, вважай, ще метр подолали. Піт очі заливає... Мабуть, це найважчий відтинок маршруту. Одноманітний, монотонний, він примушує напружуватися. Далі рельєф іще цікавіший... ще праворуч... структура стіни підказує саме цей напрямок... Добре. Так... тепер старшина чіпляє мотуз... підтягується... Зрив страхувального кінця! Пролетів метрів чотири й зачепився... Хитнуло вперед... Складаюся майже навпіл, здається, жили зараз луснуть! Спокійніше, Хомичу! Я на місці! Ось так, зачіп... пішов. Нормально. А всередині наростає біль. Холодно... пальці ледь ворушаться. Попереду західне ребро! Погані ці гребінці, мов леза... можуть мотуз перервати... особливо під навантаженням. Доведеться молотком оббити... Далі зручна ніша. Роззирнутися... Хомич не відводить від мене погляду... Добра ніша! Стоп! Перепочинок. Відновити дихання... Надто прямолінійно ми оцінюємо маршрути. Адже один шлях залежно від обставин може мати далеко не однакові ступені складності. Що про ці скелі сказали б ті самі брати Абалакови? Стан того, хто сходить, погода, широта, зрештою... Зараз усе проти нас. А начальники про це не думають. Їм хіба поясниш? От паскудство. Інколи підступає така відчайдушна безвихідь – хоч вий... Чаю б гаряченького... з шипшиною. А попереду – складний, довгий, небезпечний траверс, південний схил – суцільна крига. Ткачук пішов за перегин... Гаральд видає мотуз наосліп... Ривок! Ткачук «зісмикнувся»?! Гаральд недовидав... синхронність порушилася. Як Ткачук? На ногах? Дякувати Богові! Метрів десять летів... Майстер Сергій. Молодець!

Встромляю айсбайль... навантажую трохи – аби зберегти рівновагу. Добре. Тут підступна вертикаль... шпари снігом забиті, кригою затягло... Ніхто ще не бував на цих страшних стінах – ми перші, може, й останні. Вже недалеко... до півночі дійдемо до самого нутра цього масиву. Нутро похмуре, треба сказати... Від нього такою холоднечею віє, що душу виморожує... Тільки б цю перетинку подолати... а там плато... Добре, хоч мороз, каміння не «літає». Тут полиця... а там? Добряча задирка, сантиметрів зо два. Гладенька. Далі потяглися тільки дрібні зачіпки... правіше, тепер сюди, ще праворуч... перегин... і... все? А далі? От уляпався! Далі шляху нема, проґавив!.. Потрібен гак! А гаки скінчилися! Проґавив, холера! Тепер виплутуйся... Але ж не може так бути... має бути продовження. Стоп. Не панікуй! Назад? Як добре було б назад, на полицю... але ж не можна! Не вийде. Там шпарина, звідси не роздивишся, але ж наосліп не втраплю, тільки сили витрачу... Закладку!»

Швидким сліпим рухом, не відриваючи погляду від дрібної поперечної шпаринки за півметра від себе, він зняв з поясного карабіна невелику втулку з кільцем й увігнав її в шпарину.

«...Надто легко ввійшла... То й що? Вибору нема! А якщо зірвуся? Хомич страхує... а там по дорозі ребро рашпилем... мотуз треться об гострий перелом... Перепад? Метрів двадцять. Багато! Ривок буде дай Боже. Навіть Хомич не втримає, зірву і його... полетимо разом. Ні, літати не можна!..»

Чоло вкрилося холодним потом.

«Спокійно. Не панікуй. Час?.. Скільки я тут підвішений?.. Тихо. Проштрикнув мотуз... Ну!»

Він залишив опору й, повільно навантажуючи втулку вагою свого тіла, потяг мотуз на себе. «Тримає? Начебто так...»

Почав підтягуватися, обережно пересуваючи ноги вздовж стіни, підтягуючись угору й праворуч. Там був рятівний камін!

Раптом почув скрип. Це рипіла втулка. Інстинктивно, шостим чуттям зрозумів, що за якусь секунду вона вискочить із свого гнізда! Опанував страх. Він завмер і тієї ж миті відчув, як усі його нутрощі сплелися в тугий жмут. А десь унизу, під сонячним сплетінням, раптом стало порожньо й нудотно. Конвульсія страху болем відгукнулася в скронях і пальцях рук, вибухнула шаленою жадобою до життя, напоїла небувалою енергією, точністю рухів, ясністю думки. Вибух страху вивів його із стану відчуженості, повернув волю до опору, змусив рухатися далі. Він зважився на відчайдушний кидок праворуч, і розчепірені пальці намацали заглибину. Він просунув долоню в заглибину, стиснув кулак замість гака, так – досяг каміна! Наступної миті втулка з легким шурхотом випала зі шпари.

«Все! Секунду іще би прогаяв, і всю вертикаль за собою...»

Йому захотілося пірнути в яку-небудь нішу, заплющити очі... відключити свідомість... Він сперся спиною об камінь, втупився у гострі верхівки. Примусив себе заплющити очі таким зусиллям, наче не міг відірвати очей від цих нестерпно білих скель.

«...Отже, це не «мій» схил... Похорон відкладаємо... Після таких подвигів ще тридцять хвилин – і відпочинок...»

Незабаром вони щасливо перевалили через гребінь і спустилися на плато, подолавши п'ятсот метрів.

Джафар ступив на щільний фірн і ледь не наткнувся на німця, що саме виходив з-за скупчення каменюк. Той стояв на лижах, налігши на палиці й кліпаючи вкритими памороззю віями. Поява тут «чужих», мабуть, була для нього цілковитою несподіванкою. Він спробував було вхопитися за автомат, але зброя висіла далеко за спиною, і Джафар миттєвим випадом звалив і обеззброїв його. Коли підійшли всі інші, Джафар передав Щербові документи німця.

В офіцерській книжці було написано: «Гауптман Айхлер Петер».

41

За годину пересування в густому тумані група Чорного вийшла на узбережжя. Тут вони виразно відчули подих північного вітру, що з кожною хвилиною дужчав, розриваючи туман на біляві пасма і зносячи їх на південь. Їм належало йти вздовж відлогої берегової окрайки в тому самому напрямку.

Пейзаж нагадував погано проявлену фотографію – сірі скуйовджені космаки, якісь рухливі білі плями. Здавалося, густе білясте повітря пронизане небезпекою.

Вони подолали ледве кілометр, як праворуч, біля самісінької води, в розривах туману виразними плямами з'явилися, як привиди, білі фігури, що копирсалися біля якоїсь посудини. До них було метрів двадцять.

Вони помітили одне одного майже одночасно. Звели автомати. Чотири на чотири. Для обох груп світ звузився до гарячої вузької стежки. Погляди схрестилися. Тепер – не розминутися.

Фашисти саме витягували баркас на берег, відтак скупчилися й відкрилися одразу всією групою.

Цвях спробував було попередити Краповича, але крик його застряг у горлянці. Василь лише на мить відчув мовчазний тиск націленої в нього сталі. Дула спалахнули яскравими білими вогниками й, прошивши клубочливий простір, блискучими трасами ввігналися в остовпілого білоруса. Шалений удар одірвав від снігу, й потік свинцю швиргонув уже мертве тіло назад.

Цвях відчув гарячкову пульсацію в скронях і пекельне шаленство, що з-поза меж свідомості вирвалося з глибин... Він уже не бачив, як бив з-за валуна Чорний, не чув, як німці щось хрипко й безладно кричали, як дрібно розсипалися їхні автоматні черги, як із-за спини почав стріляти Смага, що стріляв на звук, як свистіли кулі навколо нього. Він тиснув на спуск свого автомата. Тиснув доти, доки не полетіли друзки від баркаса та клапті обмундирування, допоки його автомат відгукнувся сухим металевим клацанням...

За годину спорудили для Краповича останній земний притулок. Розширили кригу в розломі й закидали тіло камінням, ото й усе. Вітер змінив напрямок, і з неба посипав дрібний колючий сніг, тонким шаром укриваючи свіжу могилу.

Опісля, навантажені трофейною зброєю, мовчки ступили до баркаса. Смага обвів стомленими очима олив'яну стиглість води й неба і вдавано бадьоро підсумував:

– Сили далекого оперативного прикриття в кількості трьох бойових одиниць до виходу на рубіж готові.

Цвях облизнув потріскані губи.

– Щось настрій у тебе...

– А ти, бачу, занудьгував. Зажди Богові душу віддавати. Ще поживемо трохи, – відвернувся від Цвяха Смага.

– Трохи повоюємо... Василь свою лепту віддав, тепер – наша черга... – сказав Чорний.

Зіпхнули баркас у воду. Завели двигун, і, лишаючи за кормою легку кіптяву, рушили вздовж узбережжя на південний схід. Вони не могли знати, що чекає їх попереду, але в одному були впевнені: атакуватимуть тепер вони.

Сержант Петро Чорний згадував, як віддавав штабному лейтенантові ордени й документи, і той дивився на нього так, наче бачив уперше. У паперах Чорного був лист. Він написав його заздалегідь, давно, на випадок, якщо не повернеться.

«... Прощавай, синку. Виростеш – усе зрозумієш. Бережи неньку!»

«Так, смерть – вагомий аргумент, коли йдеш на неї тверезо. От тільки шкода, що далеко від землі рідної... До Вкраїноньки рукою не докинути».

Він укотре огледів приступний простір. Рація, що її залишив німецький радист на робочій хвилі, мовчала, як звичайний металевий ящик, важкий і непотрібний, і для них, які звикли до вищання та клекотіння рації, це було протиприродно. Примхи високих широт?

Вирішили зробити перепочинок, сховавшися в маленькій бухті. Знайшли серед каміння затишну нішу, нанесли плавника і скупчилися біля вогнища.

– Чогось на сон хилить, браття... Розкішне в нас життя. Суцільна млість душевна – сказав Смага.

– Скоро німак тебе збадьорить... крупнокаліберним! – озвався Цвях.

– Головне, щоб одразу вогонь не відкрив...

– Та ми ж чемно підемо, без пострілів. Доки німці розберуться, що ми – це не вони...

– Не вдасться... Німець нас простежить з першої миті. А від причалу до будинку метрів із двісті. Так що на нас чекає дуель. З їхнім крупнокаліберним.

Чорний спорудив зв'язку з чотирьох німецьких гранат, які вони знайшли на баркасі. Ретельно підігнав їх і міцно обв'язав спочатку дротом, потім – мотузкою. Примірився – чи зручно руці? Промах дорівнює смерті – більше гранат немає.

– Дизель беру на себе.

«... Отже, я повинен, я мушу до нього дістатися. Що, скільки, кому я ще винен?.. Хто відповість?»

– Володю, ти відволікаєш. Відразу ліворуч, б'єш по будинку. А ти, Іване, прикриваєш та забезпечуєш відхід. Від баркаса далеко не відходь.

– Нам би дистанцію скоротити. Хоча б на сотню метрів... – стурбовано мовив Смага. – Тоді справа, вважай, вирішена.

– Адже тут треба вправно йти, при розумі. Двісті метрів відкритого «бульвару» – це тобі не лісом петляти. Вони нас за кілометр розпізнають, незважаючи на всю нашу одежину. Такої... скульптури, як ти, Петю, серед тої сволоти на баркасі не було, вони всі миршаві якісь. Так що біля баркаса повинен залишитися ти, а я зі Смагою піду. Мені до них легше буде прослизнути, я ж менший...

– Гаразд, годі теревені правити. Буде, як я сказав, – жорстко обірвав Чорний. – А там... побачимо.

За годину баркас тицьнувся носом у взяті кригою дошки причалу.

– Ну що, братчики? Засіємо кістьми цю крижану пустелю? Дамо гансам по шмарклях!

– Своїми чи чужими? – не спускаючи пильного погляду з будинку, спитав Смага.

Вистрибувати вони не поспішали, вважаючи за краще просунутися до берегової лінії та надійно закріпити баркас; двигун не глушили, він тихо гарчав на малих обертах.

Потім Смага, підкреслено не кваплячись, ступив на настил і заходився закріплювати кінець на кнехті. Чорний закинув на одне плече безформний тюк брезенту, знайдений у рундуку, на друге плече повісив рацію й почав вибиратися на причал. Рулон звисав майже до землі, вітер шарпав його, частково приховуючи статуру Чорного. Це мало би, на їхню думку, хоч трохи замаскувати ведмежу монументальність полтавця. Цвях поки що залишався на баркасі, він метушився то на кормі, то біля мотора, то на носі, всіляко демонструючи старанність і заклопотаність. У бік станції вони намагалися не дивитися, хоча вже з десять хвилин тому, коли баркас був майже посеред фіорду, відзначили всі подробиці й визначили розклад.

За ними теж спостерігали. Давно й уважно. Був обідній час, і перед входом до будинку курили четверо німців, неквапливо пускаючи дим; звідти лунав хрипкий сміх та кахикання застуджених горлянок. Йти назустріч прибулим їм було явно ліньки.

– Воюють, гади, з перервою на обід, ще й пообідній відпочинок мають, – наче до себе мовив Смага. – Дякувати Богові, зустріч обійдеться без обіймів.

Вони рушили в напрямку до будинку. Попереду Чорний, з рацією й недоладним жмутом брезенту, трохи позаду й ліворуч – Смага.

Коли пройшли двадцять метрів, Смага привітно помахав рукою і, хоч до німців було ще далеченько, прокричав:

– Сервус, камради!

Його «платтдойч» мала убезпечити їх ще на кілька десятків метрів.

І хоч вони були вояки спецзагону й давно навчилися гамувати бажання стріляти, щойно побачать ворога, тривога запала в їхніх очах.

Німці на ґанку зберігали спокій, хоч очей з прибулих не зводили.

– Їм би, бідолахам, ґанок тут добудувати... сіли б на ослоні, онучі перемотали...

– У них шкарпетки, Петю...

Так під пильним наглядом вони пройшли ще метрів десять. Потім – ще десять.

І тут щось невловно змінилося. Вони зафіксували це інтуїтивно. Тільки згодом, за секунду, вони усвідомили, що крайній німець затримав сигарету біля рота, немов сяйнула йому якась думка, а двоє інших почали жваво про щось перемовлятися, не відриваючи очей від двох чоловіків.

Вікно на горищі було зачинене.

Цвях покинув копирсатися біля мотора й ступив на причал. Ретельно перевірив швартовку й повернувся обличчям до станції. Його товариші подолали півсотні метрів, а серед німців, які стояли біля входу, спостерігалося якесь пожвавлення.

«...Нерви щось у них задеренькотіли... Справді, нам теж кулемет не був би зайвим, шмайсером я їх звідси не дістану...»

Смага знову махнув рукою і, до краю прискоривши крок, намагаючись вийти вперед і затулити собою сержанта, надривно прогорлав:

– Ми наштовхнулися на них біля мисливського будинку! Вони вбили Шнайдера... Він там... ми привезли його тіло...

Зольдбух Бодо Шнайдера разом з жетонами та солдатськими книжками трьох його товаришів лежали в кишені Смаги. Він сподівався, що знайомі німцям прізвища спантеличать їх, і це на хвилину відкладе рішучі дії з їхнього боку.

Німці на хвилину завагалися, прислухаючись до ледь чутного крізь вітер голосу Смаги. Чотири пари чужих очей і далі стежили за кожним рухом прибульців.

«Але чому вони не стріляють? Адже давно зрозуміли, що ми не ті, вони вже «змалювали» нас, мов пташенят. І прицюкнути нас на цьому більярдному столі – дрібниця... Чому?»

Вікно на горищі залишалося зачиненим.

Один із тих, що стояли біля входу, ступив до дверей, просунув голову всередину, але не ввійшов, а, мабуть, щось прокричав тим, хто там був. Майже одразу звідти вийшов ще один, і вони вдвох рушили назустріч прибульцям.

«Цього нам тільки бракувало», – з прикрістю подумав Смага, дивлячись на німців, які йшли назустріч.

Він і далі привітно махав руками, перейшов на біг, немов підбурюючи німців іти швидше і водночас намагаючись зустрітися з ними в точці, найвіддаленішій од причалу й наближеній до будиночка.

«Чудово! Тепер ті придурки не зможуть відкрити вогонь, бо ризикують влучити в своїх».

Вочевидь, радість ця віддзеркалилася в його очах, тому що настороженість на обличчях німців якось пом'якшала, а рухи стали спокійнішими.

– Я – капрал Фестерлінг... Ми зустрілися з вашими біля мисливського будиночка... Вони залишились там... А Шнайдера ми привезли, – кричав Смага.

Відстань до станції скорочувалася. Але вона невблаганно скорочувалась також і між Смагою й тими, які йшли назустріч. Чорний трохи відстав.

Пройшли майже сотню метрів. Але тут стулка оглядового вікна на горищі повільно здригнулася і відчинилася. За нею – друга, оголюючи хижу чорноту бійниці, в якій вгадувалося дуло.

«Все! Ось він, сволота, хоботом водить...»

– А «совєтам» ми вставили перо в сідницю, – горланив він, силкуючись не сфальшувати од відчуття огидної слабкості десь під колінами.

Відчув, як спиною побігли цівки поту.

До німців залишалося якихось двадцять метрів, коли той, що йшов ліворуч, раптом зупинився, притримав товариша і щось швидко й люто прокричав. Тоді висадив у них півмагазина. Майже впритул. Просто в обличчя. Як він розгадав, що перед ним вороги, чи, може, він знав у обличчя своїх камрадів? Наступної миті разом з товаришем він упав на сніг, звалений вогнем Смагового автомата.

Рефлекс Смаги спрацював бездоганно. Він умів «хитатись маятником», і щойно німець зупинився, миттєво кинув напружене тіло ліворуч, і черга його автомата зустрілася з чергою німця. Другу чергу, довгу, щедру, він спрямував на тих, що стояли біля входу. Про кулемет, який оголив своє жало, він не забував ані на мить, але спершу треба було знешкодити тих, біля входу. Двоє одразу ж лягли біля дверей, а третій шугонув за ріг і невдовзі відповів такою ж довгою чергою.

– От сволота, – лайнувся Смага, – не дістав...

Відтак гучно й лунко зататакав з горища крупнокаліберний.

– Працюю по горищу! – прогорлав Смага і відкотився ліворуч.

Німець вів загороджувальний вогонь, відсікаючи їх від будинку.

«... Гранату б, – процідив про себе Чорний, випускаючи короткі черги і перекочуючись через спину. – Зв'язка – для дизеля. А так... Чим ти його заткнеш, дулею?..»

Чорний дивився на різні прилади, будки, щогли, призначення яких він не знав і не хотів знати, адже його метою був сарайчик. Затишний, з двома невеликими вікнами, він притягував до себе погляд сержанта, який лежав на відстані ста метрів від нього. В сарайчику був дизель. Його треба підірвати, тим позбавивши фашистів електроенергії, далекого зв'язку та інших зручностей. Він намацав зв'язку гранат, що важко відтягувала ремінь на правому боці. Вона сковувала рухи, а на нього чекав нелегкий шлях під вогнем. Нескінченно довгий шлях... «Скільки ще? Метрів хоча б із півсотні... Ні, кидок буде один, отже, треба напевно... Метрів з двадцяти». Він ще раз обдивився перед собою, намітив можливі сховища, прикинув час і відстані. Бічним зором дивився, як ліворуч Смага намагається досягти зручної ніші на невеликому клаптику морени, а кулеметні черги метуть сніг з невеликих горбочків за два метри від його голови.

Чорний спробував доповзти до неглибокої западини, що проглядалася за три метри попереду. Але для цього треба було подолати невеликий горбок. На ньому він беззахисний. Зовсім... Відкотився...

– У нас нерви міцні, – бурмотів для самозаспокоєння.

Напружившись, він намагався вирахувати зручну для кидка мить: «Зараз... Ближче, довго не можна... Вони втягнуть нас у затяжну перестрілку, тоді – капець...»

Німці могли сипонути крізь двері і роззосередитись навколо станції. Тоді шансів пробитися й виграти цей бій у них не залишиться... «Смага, молодець, відволік... Ну... Так, тепер моя черга... На-а! На тобі!..»

Він бачив, як бризнули друзки скла від вікон. Кулемет замовк. Його кулі рясно лягли навколо вікна і на якийсь час засліпили кулеметника.

«І ми їм, бісовим дітям, показали!.. Ще вперед... сюди...»

Тиша знов вибухнула дрібним стукотом. Поправив збиту набакир шапку. У свідомості закарбувалася кожна деталь: глибока чорнота вікна, сіре дуло кулемета, що ледь проступає в присмерку, німець, що вовтузиться за рогом. Смага, який чомусь почав зсуватися праворуч...

Кулемет знову замовк, але тепер пауза була навмисною, Чорний не вірив їй. «Не можна йому, сучому сину, довіряти... Нас не надуриш».

Знову вдарив свинцевий струмінь. Чорний гарячково заметушився, стараючись уникнути вогню і водночас вишукуючи очима схованку.

Коротка черга урвалася, бо Чорний відкотився ліворуч, і кулі не досягли його. Він одразу метнувся вперед і праворуч – знову випередив фашиста. Наступна черга просвистіла, пройнявши холодним повітрям, але кулі не зачепили його, вони влучили туди, звідки він вибрався секунду тому.

«Ну, й поганяв мене, сволота... такі вихиляси змушує робити... А що, впіймав облизня?!»

Оскаженілий кулеметник змінив тактику. Він бив тепер безперервно, не шкодуючи набоїв. Чорний лежав за кутастим пагорбком запорошеного снігом граніту. Кулі сікли й дробили камінь, загрожуючи рознести його на порох, кам'яне кришиво бризкало навсібіч.

«Ну, й лупить, собака!..»

Камінь тріскався і кришився. Кулеметник намагався потрощити граніт, який захищав полтавця. Це вже скидалося на розстріл.

От тепер усе закрутилося по-справжньому. Чорний падав, підводився, перекидався шкереберть відлогим схилом. Подеколи йому здавалося, що земля стає дибки і летить на нього, обличчя заліплювало снігом, з носа зацебеніла кров, на зубах заскрипіло кам'яне кришиво.

Нарешті він доскочив якогось рівчака і з розбігу влетів у нього. Не перевівши подиху, вліпив довгу чергу по фронтону споруди. Кулеметнику це не зашкодило, але Чорний не засмутився. Його стрілянина була не стільки на ураження, як задля власного заспокоєння.

Автомат приріс до тіла, як ще одна рука. Дуло сиве, окислене, потерте, з їдким запахом заліза й пороху. Він зненацька відчув щось схоже на ніжність до своєї зброї. Груба зв'язка гранат, яка жорстко тисла на ребра, повернула його до дійсності.

«От зараза, всі боки віддавила... Скільки мені ще тут з цим гансом вовтузитись? Ого! Та тепер палицею кинути, ні – гранатою! Ну, Петре, ще десяток метрів – і каменя на камені від того сараю не лишиться. Давай акуратно...»

Він і далі слухав тишу, коли враз обпекла думка – у німців скінчилася стрічка. І зараз другий номер квапливо підтягує важку коробку з новою стрічкою, тисне на защіпку, рве кришку магазина, відкидаючи прицільну планку, висмикує порожню стрічку, вставляє нову, смертельно небезпечну.

Це була його мить, яку він ледве не проґавив! «Висадити в чорноту півмагазина, і...»

На ходу зриваючи з паска зв'язку, він кинувся до сарайчика навпростець, не криючись, на повний зріст...