Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

21

Майор Гревер закурив свою улюблену грецьку сигару. Підійшов до вікна. Втомлено помасував лоб. Він не відчував себе у безпеці навіть тут, у крижаній пустелі. З якогось часу в його душу закралася тривога, цілком, зрештою, зрозуміла зараз, коли він вирішив продумати свої відносини зі своїми підлеглими. Він з огидою виявив, що постійно почувається втомленим, хоча й прожив лише чотири з половиною десятки років.

Про війну він знав не з чуток. Два роки шанців першої світової геть випалили фронтову романтику з серця молодого єфрейтора. Потім – повоєнна блуканина. Чи міг він тоді, в далекому дев'ятнадцятому, сидячи в мюнхенській пивниці і слухаючи темпераментну промову такого самого єфрейтора, як і він, тільки в того був скісний чуб та залізний хрест... чи міг він передбачити тоді, чим це окошиться? Слухаючи Шикльгрубера, він, на відміну від інших, не відчував жодного піднесення. Тоді Гревер ще не був членом націонал-соціалістичної робітничої партії, тільки співчував їй. До партії він вступив трохи пізніше – двадцять четвертого. Жодних пільг це не обіцяло. Радше, навпаки. Адже він особисто знав усю шістку фундаторів партії – й інженера Ґотфріда Федера, і слюсаря Антона Дрекслера, й капітана рейхсверу Рема, і журналістів Еккарта, Ессера, Харрера. Хоча ні, з Харрером йому зустрічатися не довелось. Знав він і єфрейтора Шикльгрубера, який не міг вважати себе засновником партії, доки були живі справжні «батьки». Молодий фронтовик Зепп Гревер і не підозрював тоді, якою небезпечною стане його обізнаність пізніше. Доки були живі справжні «батьки»... Він був молодим і далеко не загадував. Та й чи дослухався б чиєїсь мудрої перестороги? Ми всі міцні заднім розумом.

На той час фундатори партії не побачили в молодому Гітлерові неабиякої цілеспрямованості й спроможності повести за собою маси. Вони недооцінили енергії Адольфа – і до двадцять сьомого року нікого з них не залишилось у верхівці НСДАП, а до сьогодні й серед живих – нікого.

Проте з часом, в міру того, як з політичної арени почали зникати справжні засновники, Гревер почав розуміти небезпеку, навіть незважаючи на те, що більш-менш солідних посад він у партії не посідав. Хоч і простим смертним не був – уже тоді працював на Абвер. Можливо, це й відіграло свою роль. Абвер не афішував своїх людей з відомих причин. Напевне, завдяки цьому й удалося загубитися, але небезпека нависла над ним від першопочатку і не відпускала. Він бачив політичну «кухню», він плескав по плечах «батьків партії», і тепер, коли історія націонал-соціалізму мала постати перед обивателем у серпанку легенд, його обізнаність ставала небезпечною.

Але йому пощастило. Він доволі часто відвідував Берлінський університет, і там його помітив Гайдріх. Після досить тривалої розмови на «вільну» тему Гайдріх підчепив асистента на гачок. Так він, Гревер, став одним із «пташенят» Гайдріха, чим у глибині душі дуже пишався. Інтелігентна «людина з залізним серцем» Рейнгард Евген Гайдріх на той час уже заявив про себе як про найгрізнішу людину імперії, яка спрямовувала напівосвіченого дрібного буржуа Генріха Гіммлера, – в цьому Гревер був упевнений. Так він став «людиною Гайдріха» в Абвері. Часті експедиції в різні кінці світу робили його вельми корисним для обох розвідувальних відомств рейху.

Донедавна Гайдріх волів би бачити його в Берліні, але сам Гревер вважав, що кращого місця для виживання не вигадаєш, йому це підказував інстинкт самозбереження. Вельми почесне заслання – «легіон Норд». Крім того, він міг тут спокійно працювати, розвивати свою науку. Тому й вважав Гревер, що доля все-таки милостива до нього. Робота на Гайдріха була для нього щитом. Він, далеко не рядовий співробітник АМТ VI РСХА, виключно завдяки цьому лишався живим.

І раптом усе загинуло.

Він завжди побожно дивувався непередбаченим перехрещенням людських доль, тим містичним, недосяжним людському зору зв'язкам і закономірностям, які стають предтечею випадку. Долі двох безіменних чехів, які стріляли в Гайдріха двадцять сьомого травня сорок другого року, фатально перетнулися з долею самого Гайдріха, спричинивши смерті багатьох інших. 4 червня 1942 року обергрупенфюрер СС Гайдріх помер. 8 червня домовину з тілом небіжчика встановили в мозаїчному залі імперської канцелярії.

Весь особовий склад загону Гревера скупчився тоді біля радіоприймача; падав густий сніг, небо було кольору свинцю.

В 15.00 попрощатися з небіжчиком прийшов сам Гітлер. «Він був одним з великих націонал-соціалістів, одним з найзавзятіших захисників нашої справи, від якого тремтіли вороги рейху. Він пролив свою кров за існування та безпеку імперії». Оркестр Берлінської філармонії зіграв фрагмент з «Загибелі богів». Потім промовляв Гіммлер: «Я особисто дякую тобі за вірність, за прекрасну службу, що зблизила нас у житті, та яку не порушить і смерть...» Ким би ти був, якби не Гайдріх? Розводив би курей на своїй птахофермі? – з несвідомою люттю подумалося тоді Греверу. Він зловив себе на цій люті й раптом з жахом усвідомив, що віднині втратив оборонця, що він тепер беззахисний. Гревер настільки звик до думки, що, доки живий Гайдріх, він, Гревер, перебуває в безпеці, що усвідомлення втрати на якийсь час повністю збило його з пантелику. Потім він дещо заспокоївся – Берлін далеко. Але хто знає, скільки так може тривати? Чи не приставлений до нього особисто гауптман Айхлер? Які в нього повноваження? Не виключено, що рука партії дотягується до нього й тут. Безперечно, Айхлера не втаємничили в усі обставини особової справи партайгеносе Гревера, він усього-на-всього «наглядач», але це не повертає на краще. В потрібний момент він натисне спуск, ні на хвильку не сумніваючись у своїй правді. Невже дійде до цього? Не може бути! Все це маячня. Від перевтоми. Які в мене підстави для подібних припущень щодо Айхлера, крім особистої антипатії? А якщо?.. Тепер, після смерті Гайдріха, їм потрібна тільки зачіпка. Хто заступиться? На кого можна опертися?.. На начальника АМТ VI Гайнца Йоста надії ніякої. Керівник 7-го управління міг би заступитися, він мене знає, та навряд чи стане вплутуватися. Тоді хто? Адже зараз не тридцять третій рік, сорок другий...

Він згадав, як його охопив панічний страх у тридцять четвертому, коли вони розправилися із Штрассером. Просто пристрелили, як скаженого собаку, без суду й слідства! Політичного діяча, який мав у Німеччині величезний вплив! Секретарем у Штрассера служив Геббельс, ад'ютантом – Гіммлер!.. Але потім секретарі та ад'ютанти ставали міністрами та рейхсфюрерами, і... запанувала націонал-соціалістична законність. Тепер – судять. Вся судова процедура триває дві хвилини, зате все «законно». Так завжди буває, коли до влади приходять ад'ютанти. Якби був побожним – помолився б...

Господи, я ж порошинка в цьому світі, чим я можу їм заважати? Порошинка? Він посміхнувся своїй наївності. Ні, звичайно, його скромна персона жодної секунди не обтяжує пам'ять «вождя», відтак безглуздо вважати, ніби фактом свого існування він викликає в того хоч якісь побоювання. Він для сьогоднішнього Адольфа Гітлера – ніщо. Але запущена машина терору діє вже самостійно. Машина винищення і страху чистить, перемелює, вирівнює... Без емоцій, а отже, без сумнівів.

Їм потрібна тільки зачіпка. Партійний суд швидкий на розправу. Не істина й не провина підсудного цікавить суддів, а міра його потенційної небезпеки для партії. Так, він справді небезпечний. Його знали за межами Німеччини завдяки роботам з динаміки зледеніння, він мав певну репутацію та вагу в науковому світі, мав вихід на інтелектуальні кола Європи. Гревер стримав зітхання, – де вона тепер, Європа? Він уявив собі лисого чиновника партійної канцелярії на елегантній мюнхенській Бріннерштрассе, його брунатну сорочку, лискучу на ліктях; нудьгу на обличчі; зрошене потом чоло й скрипіння пера... Невже в його особовій справі, яка зберігалася в «саркофазі» Барловпаласу, вони досі не знайшли ніякої зачіпки для себе? Невже він такий бездоганний у тих папірцях, акуратно підклеєних, підшитих, розсортованих? Чи їм неодмінно потрібне щось свіженьке, неспростовне? – Цікаво було б зиркнути на ті папірці, – якось відчужено подумав Гревер. – Тепер я розумію, чому на посаду командира взводу охорони в мій загін призначили гауптмана, а не обер-лейтенанта. У радіотехніці він не тямить, а мені потрібен був спеціаліст високого класу. Інших прийнятних посад просто немає, а бути баластом в експедиційних умовах Арктики не дозволено нікому. Навіть найвідданішому націонал-соціалісту. І хоча турбот у взводі охорони, який фактично є водночас і робочою командою, вистачає, Айхлер себе не перевантажує, – переклав усі господарські та й оперативні справи на обер-фельдфебеля Рана. За собою ж залишив лише функції шприца для ідеологічних ін'єкцій. Як його нейтралізувати? Коли мій підлеглий має право самостійно виходити в ефір та до того ще й особистим шифром володіє... Випередити? Як? Завадити йому я не в змозі, можу тільки наказати начальникам змін повідомити мене у разі, якщо Айхлер подасть заяву на передачу. Але тоді буде вже пізно, радіограма піде до Коричневого будинку, й за два місяці, щойно я зійду з трапа «Ростока», на березі чекатимуть мускулясті хлопаки з машиною.

Він утомлено стулив очі й відчув, як народжується десь усередині огидний холодок. А може, Айхлер намагатиметься виконати партійний вирок уже тут? Але для цього йому необхідно заручитися санкцією Центру. А може, йому надано «карт бланш», і він уже має катівські повноваження? Заздалегідь, сказати б, превентивно. Улюблене слівце націонал-соціалізму. Ні, не може бути, адже тоді не було б потреби засилати мене в таку далечінь. А чому ні? Умови цілком придатні, подалі від людських очей. «Загинув у полярній експедиції як герой...» – і кінці в воду. А водичка студена... А може, даремно я панікую? Що може винюхати Айхлер тут, у холодних фіордах? А може...

І Гревер почав гарячково перебирати в пам'яті всі свої вчинки, репліки, накази, розмови. Як наказав перевісити карту, на якій Айхлер ретельно позначав становище на фронтах, подалі від очей, «щоб не дратувала». Останні слова він пробурмотів до себе, але чи почув їх іще хтось?.. Як на свято сонцестояння за склянкою гарячого пуншу, коли вони, шестеро офіцерів, почали заводити патефон, він сидів у кутку поруч з лейтенантом Тумою і весело розповідав йому історію, яка сталася з ним двадцять років тому у такий самий день – першого травня. Тоді він був у розквіті сил, розумівся на кулачному бою, а вони з Руді були вже добре напідпитку і, незважаючи на свої гарячі симпатії до коричневого руху, поклали на лопатки двох надміру завзятих хлопців у брунатних сорочках, які прискіпувалися до них з якогось нікчемного приводу. Він з усмішкою згадував свій могутній і різкий правий прямий, а також те, як зняли вони з тих бездиханних коричневих хлопців усю шкіряну «збрую» разом зі зброєю і розвісили на найближчому дереві. Розповідав він доволі гучно, не криючись. Лейтенант Тума гиготів. Розповідь, напевно, чув не тільки він, незважаючи на Беденвейлерський марш, що гримів з патефона. Іще Гревер згадав, як зайшов разом з Айхлером до помешкання взводу охорони і став вимушеним свідком солдатського діалогу. Круглоголовий кремезний днювальний, стоячи спиною до них і вдоволено потираючи руки, сказав, що скоро ми всі обіймемо своїх ближніх, а довготелесий, з нашивкою єфрейтора і жовчним обличчям, здається, родом з Коттбуса, риючись у тумбочці, відповів щось на зразок: «... Або на тому світі». Були там ще слова про тилових базік, про словоблудство, про націю, яка «набрала в рот лайна», і ще щось таке.

І я, майор Гревер, командир, не обірвав балакуна, а обмежився лише доганою днювальному за недбале несення служби. Айхлер мовчки дивився на мене, як учитель на поганого учня, і в очах його прокинулася пильність.

А чого варта наша остання розмова, коли він наполягав на негайному пошуку червоних! Що я йому відповів тоді?

– Командую тут я! За цих обставин ваша рішучість недоречна, ви що, не бачите – починається хуртовина. Послати людей у пошук зараз означає послати їх на смерть. Обер-фельдфебель Ран передає, що вони саме знайшли придатну схованку...

– Але ми – солдати, і смертю нас не залякати. Невиконаний обов'язок – ось що повинно лякати солдата.

– Цілком з вами згоден. Але при цьому вважаю, що смерть має бути виправдана користю для рейху. А рішучість заради рішучості – це, пробачте, дурість! Злочинна дурість! Тільки дурість і боягузтво завжди рішучі... коли йдеться про інших, звісно. Все. Виконувати!

Гарний же в мене був вигляд... М'якість щодо нього, звичайно ж, недоречна, я не повинен виказувати свого страху перед ним, але й зайва різкість розлютить його і викличе зайві підозри.

Що ж іще?.. Та, мабуть, і цього цілком досить. Дивовижна безтурботність! Навчений життям професор, який пройшов школу Абверу, втратив пильність, заколисаний тим, що опинився серед своїх!.. А ціна безтурботності – життя! Бовдур, який бовдур!

Він знову закурив і спитав себе – що ж далі? Подумав ще і прийняв рішення.

На його прохання денщик викликав обер-фельдфебеля Рана. За хвилину той увійшов.

Кілька годин гонитви, пошуків, очікування, а опісля – знову полювання на червоних диверсантів в неймовірно складних умовах – зовні начебто й не позначилися на Ранові. Дві години сну, і він знову був готовий до будь-якої пригоди. Хоч шукачем пригод його не назвеш. Ознак авантюрності в зовнішньому вигляді Рана годі було відшукати – самі спокій та гідність.

– Ось що мені в ньому подобається – він працює. Та чи стане на мій бік? – спитав себе Гревер, вислуховуючи привітання фельдфебеля. – Не завадило б краще знати своїх підлеглих, тоді не довелося б вдаватися до дипломатії, вгадуючи про її результати.

Він вважав єзуїтством стиль натяків та замовчувань, коли суть розмови зводилася до двох-трьох фраз, але важливим було не стільки те, що сказано, але – як сказано, а також і те, про що змовчали. Такі «танці навшпиньках», як він це називав, були для нього обтяжливі. «Трухлявієш, старий собако Зеппе, – він стримав зітхання. – Чи доречна взагалі спроба начальникові експедиції наблизити до себе фельдфебеля після трьох місяців спільної служби?»

Гревер мовчав, вивчаючи Рана. Він вважав за краще не розігрувати привітність, гадаючи, що фальш не сприятиме прихильності до свого начальника такого бувалого солдата. Він був з тих битих, за якого, як кажуть слов'яни, двох небитих дають. Одчайдушний вояк.

– Як вам подобається тутешній клімат, Ране?

– Відверто кажучи, Кіпр мені подобався більше, пане майор, – без тіні улесливості, не вдаючи з себе зразкового службиста, що було б не дивно для вояка фельдфебельського вишколу, відповів Ран.

– А тут навіть кава з присмаком криги, – додав він.

– В мене таке враження, що вам тут нудно. Ні?

– Нудьгувати нема часу, пане майоре. Турбот вистачає, – солідно, з виглядом людини, котра знає собі ціну, заперечив фельдфебель.

«Йому ледве тридцять два, якщо мене не зраджує пам'ять, – згадував особову справу Рана Гревер. – Як на фельдфебеля він зовсім молодий».

– Звичайно, спілкуватися з Афродітою набагато приємніше, ніж з холодними північними сильфідами, – повертаючись до напівжартівливого тону й водночас розраховуючи перевірити рівень начитаності фельдфебеля великогерманського вермахту, констатував Гревер.

– Я завжди віддавав перевагу жінкам півдня, – тоном рівного, приймаючи напівжартівливі інтонації, але не перетинаючи межі офіційності, відповів Ран.

Так, а тепер несподівано змінимо тему:

– А який настрій людей? Чи не траплялося ремствування, ознак втоми? Ніхто не нарікає? Зрозумійте мене правильно, Ране, – з легким притиском сказав Гревер, переводячи розмову на натяки й навмисне не розшифровуючи смислу сказаного.

– Не сказати, щоб піднесений, але цілком бойовий. Особовий склад готовий до виконання будь-яких завдань, – не зреагувавши на натиск і не кліпнувши оком, відповів фельдфебель.

Він не прийняв двозначності. Закритий, мов мушля.

– Давно на Півночі? – приховуючи сумнів у доцільності цієї розмови, запитав Гревер.

– Дев'ятого квітня [8]8
  9 квітня 1940 р. – день вторгнення Німеччини у Норвегію та Данію.


[Закрыть]я вже був у Норвегії, у складі двадцятої Лапландської армії.

– Два роки, як на теперішній час, – це солідний строк. Отже, маєте достатній досвід, щоб зрозуміти, що полярні умови – особливі умови. На війні завжди мала величезне значення згуртованість колективу, а тут, в Арктиці, це важливіше вдвічі, втричі. Ви це розумієте, Ране, чи не так?

– Так, пане майоре. І домагаюся цього всіма можливими засобами.

– Похвально, – Гревер зробив паузу. – Я давно приглядаюсь до вас, Ране, – силкуючись надати певної глибини і значущості цьому факту, пильно подивився у вічі фельдфебелю Гревер. – Вам можна довіряти.

– Ви надто ласкаві до мене, пане майоре, – не відводячи погляду, промовив Ран.

– Ми говорили про згуртованість. Саме тому командирові так важливо мати якомога більше людей, на яких по-справжньому можна покластися. Під словами «по-справжньому» я маю на думці от що: завжди, в будь-який час, у будь-якому місці виконати будь-який наказ. Адже найменша неузгодженість, найменший негативний момент у нашій роботі – це пляма на всіх нас. Чого я як командир, звісно, не можу допустити в жодному разі. Репутація загону «Арктика» повинна бути бездоганною. Інакше наша «контора» просто не захоче мати з нами справу. А я маю намір... рекомендувати вас для служби в Абвері.

Гревер замовк. Йому здалося, що в його голосі прорвалася ретельно тамована напруженість. Він купував Рана, пропонував в обмін на тяжку ратну працю перспективу інтелігентської служби у функабвері. Але те, що на самоті видавалося йому безпрограшним, зараз, у розмові з фельдфебелем, раптом дряпнуло серце раптовим, майже панічним сумнівом. «Рефлексую, мов незайманка перед дефлорацією. Ти лайно, Зеппе».

– Дозвольте запитати, пане майоре: чи є факти, що плямують репутацію нашого загону?

– Поки що ні. Але провідник зобов'язаний передбачати, адже ж прогноз і передбачення – чи не найголовніше у нашій роботі, хіба ні? – намагаючись говорити спокійно, іронічно, впевнено, як досі йому вдавалося, спитав Гревер.

– Цілком з вами згоден, пане майоре, – вже наче з теплими інтонаціями відповів Ран. Чи це здалося Греверу? Очі фельдфебеля залишались холодними, неусміхненими. Дивлячись на жорсткий злам його губів, на цупкі, грубі пальці, які звикли до зброї, Гревер повільно повторив:

– Я шукаю відданих людей, готових виконати будь-який наказ. Мій наказ. Навіть якщо цей наказ видасться, м'яко кажучи, дивним. Ви зрозуміли мене, Ране?

– Так, пане майоре, – блиснувши глибокою селянською пильністю в очах, відповів фельдфебель. І зробив паузу. – Я зрозумів вас.

Греверові цей упійманий ним проблиск здався надзвичайно значущим; немов заново оцінюючи фельдфебеля, він зрадів і перевів подих.

– Радий це чути від вас, Ране. Сподіваюсь, нема необхідності нагадувати вам, що розмова ця конфіденційна?

– Так точно, пане майоре.

Не бажаючи виявляти надмірну для першої бесіди наполегливість, він відпустив фельдфебеля:

– Ідіть відпочиньте, Ране. Ви непогано попрацювали минулої доби.

Гревер був задоволений. Хоч як провадилася бесіда, проте він своєї мети досяг. Заручившись згодою виконавця, він не відкрив йому своїх карт, а обмежився туманними розмірковуваннями про згуртованість колективу. Він лише трохи зорієнтував Рана, залишивши тому надзвичайно широкий спектр здогадів.

22

Чорний, Смага, Крапович, Щербань та англієць з тієї хвилини, як потрапили в полон, ні на мить не втрачали надії на втечу. Але впродовж усього шляху нагоди так і не трапилося – німці були насторожі, пильнували як годиться.

Знесилені холоднечею, виснажені голодом, – німці на коротких привалах їжею з ними не ділилися, давали тільки попити, – вони дісталися житла. Зблизька будинок виглядав ще привабливішим, ніж тоді, коли вони вперше побачили його зі схованки. Це було тепле людське помешкання серед нескінченних крижаних просторів і, хоч належало ворогам, воно вже викликало певну полегкість. Нічого, відтанемо, а там розберемося з усіма. Не вперше.

Їх провели вузьким коротким коридором, обабіч якого було по кілька дверей. Ліворуч вузькі сходи вели на другий поверх. Коли вони дійшли до кінця і повернули праворуч, за поворотом виявився невеликий майданчик з двостулковою лядою посередині, точнісінько такою, як в українських селянських хатах. Стулки ляди були оббиті залізом, замикалися на клямку та невеличкий навісний замок.

Після повторного ретельного обшуку їх заштовхали в ляду. Всередині льоху було темно й дуже холодно.

– Ну, сволота, бурульки з нас хочуть зробити!

За годину дали по шматку хліба й по кухлю окропу.

– Ти дивись! А я вже зовсім було зрадів, що почну посту дотримуватись, а тут ніяк схуднути не дадуть, – відсьорбуючи окріп, сказав Смага, водночас пильно ковзнувши очима по краю ляди, над якою монументально височіли двоє німців.

Минула ще година, і висмикнули англійця. Той спробував стиснути закоцюблі пальці в кулаки і тим показати своїм союзникам, що він триматиметься до кінця. Він більше не повернувся. Потім одного за одним тягали на допити, і це хоч якось урізноманітнило їхнє холодне й невеселе існування в підземеллі. Але, коли вдруге смикнули Гришу Щербаня, Крапович у задумі промовив:

– Вельми кепсько...

– Я так і думав, що тобі тут сподобається, – зауважив Смага, – що будемо робити, Петре? – звернувся він до Чорного.

– Ясно одне – тікати треба. Ти помітив баркас? Звідси метрів за двісті. Бак, певне, заправлений під самісіньку затикачку – у фріців з цим завжди порядок. З мотором упораєшся, Василю?

– Так должон, – збиваючись на білоруську, без тіні сумніву промовив Крапович.

– Що «должон», і без тебе зрозуміло. Я питаю, чи подужаєш двигун. Ти ж у нас механік. Розбиратись ніколи буде, стрибнули, кінець відчепили – і вперед...

– Зачекай, – втрутився Смага, – Грицька з Джоном тут кинемо, чи що? Куди вони їх увіпхнули? В цій хижі в них, як я розумію, їхній штаб і начальство. Бачили, начальник біля входу стояв, коли нас сюди заводили. А цей пес поганий, фельдфебель, йому доповідав. Як щелепа, Васю, не болить? Майстерно він тебе уперіщив.

Крапович болісно зморщився й похнюпився.

– Не сумуй, Василю. Ти йому борг повернеш, дай тільки час. Так отож, допит отой офіцер з нас знімав – значить, він тут найголовніший. В нього фізіономія пихата – за кілометр видно. Та й другий, що за спиною в нього стояв, хоч і молодший, але теж, видно, з начальства. Заступник, мабуть. От і виходить, що не могли вони нікуди наших звідси подіти. Тоді чому вони не з нами? На той світ відправляти начебто передчасно. Ця справа не горить, їм поспіх ні до чого. Вони нас гнути в дугу повинні – звідки, навіщо та чому, та як? А може, вони вже і намагалися їх розколоти. За Грицька я спокійний, із нього й так слова зайвого не витягнеш, а вже заради них він і поготів рота не розкриє. А союзник про нас нічого і не знає, дякувати Богові. Але де ж вони можуть бути? Вже ж годин сім минуло, не менше.

– А може, закатували? – припустив Крапович.

– Так знову ж таки сюди повинні були притягти... полякати.

– А може, на смерть?..

– Не може, Василю. Я ж тобі товкмачу...

– Так чи не так, а з'ясувати треба. Без Григорія відходити не можна, – обірвав їх Чорний.

– Гаразд. Поки що треба з цього холодильника вибиратися, в мене вже зуб на зуб не попадає. Що можеш запропонувати, командире?

– Поміркувати треба, – Чорний присунувся ближче до обох, так що голови їхні зіткнулися, і вони зважено й небагатослівно, підсумовуючи спостереження та розуміючи один одного з півслова, почали обговорювати свою нелегку пригоду і розробляти план втечі.

Висота склепу, в якому їх зачинили, була метрів зо три. Коли фашисти заганяли їх сюди або коли викликали на допит, то спускали згори легку дюралеву драбинку на дванадцять сходинок. Після того, як німець відчиняв обидві стулки ляди, він однією рукою тримався за приклад автомата, а другою легко спускав драбину, що стояла поруч, притулена до стіни. При цьому йому не треба було ні відходити від люка більше, ніж на крок, ні повертатися спиною, ані займати обидві руки, переносячи драбину, і він ні на мить не випускав з уваги підземелля й тих, хто в ньому сидів. Палець його при цьому лежав на спусковому гачку. Двері караульного приміщення виходили на той самий майданчик, це вони зауважили одразу, і це спостереження не додавало їм оптимізму.

«Все в них продумано. Та ще й, напевно, інструкцією зафіксовано, виконуй чітко – уникнеш неприємностей. І виконують, до дрібниць виконують, ось що дивно! А як Грицька шукати? Що, в кожні двері заглядати? Так недовго й наразитися... Гаразд... Я б на місці цього гансика повернув би мене зараз обличчям до драбини, а сам залишився по той бік ляди. Ач, як зирка... А молодий геть... далеко ж тебе війна закинула, хлопче... й листи, мабуть, не доходять... мати, либонь, усі очі виплакала... А він поставив мене в дальньому куті обличчям до стіни, а сам у протилежному по діагоналі. Правильно діє. Бо це зараз єдиний момент, коли в нього будуть обидві руки зайняті, – однією рукою замок притримує, а в другій – ключ...»

Такі думки роїлися в голові Смаги, коли конвоїр вів його з туалету назад у підвал. Цей вихід був розвідувальним, вони хотіли визначити слабкі місця німців та намітити план своїх дій. Особливо їх цікавив саме зворотний шлях.

«Так... Встромляє ключа... А я спробую голову повернути... обережно. Руки не опускаю в жодному разі... Так і є – він руками працює, а голову не нахиляє, у спину мені дивиться. Обережний. А якщо стрибнути? Спиною вперед далеко не стрибнеш, та й наосліп виходить. До того ж саме зараз він насторожі, теж розуміє, що момент начебто для мене зручний. Але ми на таке не ловимося, в нас підхід інший. У нашій справі все вирішує раптовість. Тому й діяти треба саме тоді, коли все йде «як звичайно» і жодних критичних моментів не очікується. Він цього, мабуть, не знає, надто молодий. То ми його навчимо».

– Gesicht an wand! [9]9
  – Обличчям до стіни! (нім.)


[Закрыть]– прикрикнув німець і, пробурмотівши щось сердите (Смага вловив лише кілька разів повторене слово «швайн»), відчинив ляду.

«Ну, а тепер як? Стволом мені тикає в правий бік, а сам по той бік ляди посунув ліворуч... Молоток, фріц... знову ми по діагоналі, а між нами відкрита ляда. Наказує брати драбину... вдам, що не розумію. Він жестами показує, добрячу пантоміму зіграв... А якщо я тебе зараз цією драбиною? Дістану? Дістану! Але вона легенька... та й замахнутися не вийде. Навіть якщо вдарю, удар слабкий буде. А якщо ткнути, мов списом? О! Це інша справа, можна й наскрізь! Але він це теж розуміє, пильнує, холєра. Дуло мені в груди... і не тремтить. Місце правильно обрав: і я далеко, і хлопців унизу видно. Якщо хтось надумає звідти швидко по драбині вистрибнути, то знову-таки до нього спиною. Та швидко й не вистрибнути. Про це він, мабуть, не турбується... Стривай, стривай! Опускаю драбину. Спокійно. Здається, непогана думка знайшлася. Кепсько тільки, що вартівня поруч...»

– Ох, браття, ледве сідало не відморозив! Де ж знаменита німецька любов до теплих клозетів?