Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

10

«Від пульсуючих льодовиків можна чекати чого завгодно, вони схильні до буйства. Хатина в долині Кольмар була знищена селем– на озері прорвало льодову греблю. Обережність! І ще раз – обережність...

... Якийсь бовдур з міністерства пропаганди підкинув у наші тюки старі «Берлінер ілюстрірте». Для зміцнення бойового духу. Але що, окрім туги за нормальним кліматом, може викликати фото німецьких солдатів у грецькій кав'ярні? Або фото довгоногих цицькатих німф, зодягнених у есесівські мундири?!

«Конраде, ти подивись – яка баба! А цицьки нічоге-енькі!.. От би до такої під спідничку залізти!..»– «Та в неї ж бакенбарди, як у Великого герцога Карла...»– «Ідіот, це ж сонячні полиски. Що ти тямиш у жіночій красі!»

Що ще може турбувати здорового двадцятирічного жеребця, тим більше тут. Тричі молодець мій чудовий обер-фельдфебель!

– Слиняві барани! Що вам сюди, «Пуфф-ваген» [4]4
  Похідний бордель.


[Закрыть]подати? Та ж ви, стоячи в черзі, повідморожуєте собі всю чоловічу гідність! Сюди б тих хлопців, які нам ці журнальчики понапихали! Я б їм звідомив усі таємниці статі, влаштував би їм «фонтан кохання», вони б у мене своєю слиною захлинулися!

Хвала Господу, що волею Його ми, я (командир) та лейтенант Ланґер (лікар), позбавлені тут зайвих турбот про солдатські трипери. «Галантний нежить» – це привілей остландрейтерів, «лицарів походу на Схід»».

Встановилася напрочуд ясна погода. Ще якусь годину тому брудно-сірі купчасті хмари заступали все небо багатошаровим серпанком. Тепер же яскраве сонце висіло над ними сліпучою кулею, кришталева бахрома крижаних язиків, що спускалися до води, заграла тисячами виблисків.

Щербо дивився в зеніт переповненого світлом неба. Не небо – якась нерухома синя стеля. Небо повинне мати глибину. На батьківщині не буває такого неба!

Плечі нили, нагадуючи про рюкзак. Наші наплічники – то наочне втілення нескінченності. Не відразу й утямиш, що в ньому гримить: чи то казанок, чи зброя, а може, – власні кістки. Хоча в десантника не має гриміти нічого... З такими шафами на плечах будь-який шлях – серйозний іспит, надто коли ти йдеш туди, де немає життя. Холод – ворог життя. Я заборонив розтирати снігом обморожені місця, адже тільки так можна уникнути гангрени... Руки майже у всіх забинтовані...

... Вони йшли вздовж узбережжя навпрошки, намагаючись сягнути краю Фріс-фіорда в найвищій точці. Яскраві промені обпекли їхні й без того обвітрені обличчя. Від сонячних опіків почали розпухати носи й губи.

Вони повільно тяглися облямованим скельними бастіонами кулуаром, метр за метром. Кожен бачив перед собою лише рюкзак попереднього. Відчуття відстані деформувалося, й ті скелі, до яких, здавалося, було рукою кинути, залишалися так само недосяжними. Вони підіймалися п'ять годин, а сонце пекло дужче, ніж у найжаркішій пустелі. Так їм здавалося. До шкіри на обличчі боляче було доторкнутися, враження таке, наче вона здулася суцільним пухирем і от-от лусне... Вони скидали рюкзаки, опускалися на каміння, розправляли занімілі плечі, але за п'ять хвилин треба було підніматися. Старшина командував:

– Час, хлопці. Не можна засиджуватись, тіло розслабне. Вперед!

На черговому привалі почули, як з пружним шурхотінням обвалюються снігові карнизи.

– Колір вашого обличчя, сер, виказує в вас запеклого гравця в гольф... сер, – вдавано поважно зауважив Цвяхові Смага.

Протягом перших трьох годин «кришталево ясної» погоди Цвях устиг «хапнути» безжального ультрафіолету, й зараз його червоне обличчя наближалося до стадії кривавого біфштексу. Сплюнувши, він зморщився від болю в розтрісканих губах і підняв очі на Смагу.

– Мабуть, про Пінкертона начитався?.. Краще макітру сховай, а то ненароком знесе всю твою мудрість дурною каменюкою...

– Мені б не хотілося розцінювати відповідь цьому панові як грубість, сер. Хоча якість тутешнього сонця дещо той... хрінова. Сер, – підхопив Назаров.

– Припиняй художній свист, – побачивши, що старшина та Байда водночас підводяться, Цвях із удаваною жвавістю прохрипів: – Вперед, астматики, вперед!..

Щербо невдоволено зауважив, що сили розтанули геть. Ноги втратили чутливість, губи пошерхли, печуть, крізь бинти на руках точиться кров. А серце то стиснеться, то попустить. Напевне, так почуваються дуже старі люди...

Нарешті вони зійшли на височину й побачили: за три сотні метрів од краю води над чорною дугою морени, майже біля самісінького льодовика, пофарбований під сіре скельне тло, стоїть добротний просторий будинок. А трохи нижче, на березі фіорду, неабиякий причал. Очевидячки, саме тут кілька годин тому стояв «Фленсбург». Коли ж він встиг відчалити? І як ми цього не помітили? Адже акваторія весь час була в полі зору...

Майже весь час. Напевне, це сталося, коли ми просувалися ущелиною.

Вище, на льодовику, Щербо помітив мальовничо розкидані на мерехтливому льоду опадомір, градієнтні щогли, метеобудку. Трохи осторонь сіріло ще кілька невеликих будівель. Склад, дизельна... А цей двоповерховий палац – метеостанція?.. Надто великий. Якщо це те, що ми шукаємо, то де ж антенне господарство? Не видно.

Він стурбовано водив біноклем навкружними скелями, намагаючись розгледіти дроти й ґратчасті антени. Невже все нанівець? І знову доведеться шукати? Не може бути. Їхні радисти мають бути десь неподалік. А може, цей бісів «Фленсбург» зайшов не сюди, а саме до радистів? Але шлях східним узбережжям відрізаний, там – фіорд і фашисти. Стоп, там навіть бухти придатної немає. Де карта?

В душі знов закалатався неспокій, проте Щербо розумів, що розгадка десь поряд. Тепер ми володіємо становищем, ми визначаємо перебіг подій. Це вже успіх.

Дивлячись на карту, Щербо силкувався визначити найвірогідніше розташування радіоцентру. Зажди, зажди, помилятися не можна, інакше не встигнемо. Цього разу ми мусимо вийти точно на об'єкт. І виграти час. Могли вони розташуватися на узбережжі? Могли. Де? З південного сходу прийшли ми, там порожньо. Випромінювати вони повинні саме в цьому напрямку. Північно-східна чверть відпадає, там гори заважають. Західне узбережжя – також. От і виходить, що не могли. Отже, об'єкт всередині острова... Логічно шукати його на височині. Можливо, є тут зручне плато?.. Не бачу... Є ще якісь варіанти? Якийсь грот – розтрубом на південний схід? Антени? На піках? Громіздко. Не варто цього робити для мобільної станції, яка повинна швидко розгортатися і так само згортатися. Вони акуратисти. Заздалегідь, певно, всі пфеніги підрахували... Припустимо...

З усіх розрахунків випливало, що найпридатнішим місцем для розгортання німецького радіогосподарства є плато за три кілометри. На карті так усе добре... А доведеться випробувати цей район на власній шкурі.

Далі вони йшли суцільним льодовиком. Морени залишилися позаду. Льодовик був схожий на застиглу шугу, яка буває восени на великих ріках. Час від часу група потрапляла в завали, з яких, здавалося, вибратися було неможливо. Мучила спрага. Щербо помітив, як хлопці почали жувати сніг.

– Припинити! Сніг спраги не вгамує, а шлунок застудити можна.

Квапливо спустилися льодовою кручею й перебралися через струмок, що шумів у ополонці. Видряпалися нагору і опинилися на льодовому містку, сантиметрів із двадцять завширшки. Праворуч і ліворуч зяють глибочезні розломи. Вниз дивитися не можна – паморочиться голова, зраджують руки. Дивитися тільки вперед... Подолали.

Повільно обігнули невисокий сніговий горб й замилувалися незоглядним сніговим простором перед утомленими очима.

За кілометр на північ у снігах опинався колючим вітрам довгий приземкуватий барак на невисоких палях. Праворуч – антенне поле, ліворуч позаду – ще одна будівля.

«Молодець, Павле!» – застукотіла важка кров у потилиці. Серце сповнилося шаленою радістю.

Незважаючи на досить значні розміри, барак виглядав напрочуд акуратним і навіть затишним. Наш клятий об'єкт. Немов пряникова хатка. Жаданий, як щастя, і близький, мов лікоть...

11

«Норвежець Свердруп у тридцять четвертому році піддав кількісному оцінюванню інтенсивність танення снігу: п'ятдесят два відсотки дає сонце, решту– атмосфера. Але таке співвідношення не скрізь. Тепер це я можу стверджувати з абсолютною точністю. Якби мені вдалося знайти загальні закономірності зледеніння всієї північно-атлантичної провінції! З часом, коли Ґренландія та Ісландія входитимуть до рейху, можливо, мені вдасться це зробити.

А поки що найзаконспірованіша наша метеостанція на півдні Ґренландії зазнала нападу якоїсь жалюгідної жмені ескімосів та данців. На Землі Франца-Йосифа інший наш об'єкт «Гольцауге» самоліквідувався. Особовий склад отруївся м'ясом білого ведмедя. Довелося евакуювати всіх. І це напередодні операції! Тепер на нас лягає потрійне навантаження».

Вони обладнали свій спостережний пункт на горбі в глибокій сніговій подушці з підвітряного боку схилу, зверненого до німців, за сотні метрів від місця, де постав жаданий об'єкт.

Солідний сніговий карниз, що навис над підвітряним схилом, десантники про всяк випадок обвалили, хоча зробити це було нелегко: діяли вони тепер на виду у фашистів. На щастя, небо знову стало сірим, сонце зникло, а згори посипався повільний, лапатий, якийсь оперетковий сніг. Це й дозволило їм вирити нору, діставшись до скельного гребеня-основи. Передню частину завісили запоною, потім звели снігову стіну з лазом. Зовні лаз привалили сніговою плитою. Вирівняли склепіння, зміцнили стіни, утрамбували сніг. У стінах зробили ніші для свічок. Підлогу застелили шматками брезенту, – старшина дуже журився за загиблими у торосах оленячими шкурами, вони ще й як знадобились би зараз. А якби сюди ще й лапника – був би повний комфорт...

– До дідька, перетерпимо! Не з аристократичного клубу. Жируєш, Хомичу. Забув минулу зиму? Як ми «загоряли» в тій «пекельній горлянці»? – озвався невгамовний Назаров.

– Нічого я не забув. Як звідтіль видряпалися – тільки ми й пам'ятаємо... Ребра німчура таки порахував нам... Але й ми нічого собі, дали йому здачі так, що він на хвилинку забув, де в нього ґудзики на штанях... А тут що?.. Тісно? Зі «стелі» капає? Зате в теплі!

Щербо з Байдою не відходили від амбразури, вдесяте і всоте оглядали абверівське лігвище, скрупульозно вивчали звички його мешканців та навколишній ландшафт. А десь глухо рокотали водоспади, з піку Фолкнет долинало сумовите виття хуртовини та зрідка чувся пружний протяжний гуркіт обвалів.

Висота над рівнем моря не більше трьохсот метрів, а літо геть не відчувається. Холоднеча, вітер. До метеостанції кілометрів два з гаком, до цих – з кілометр... Ми саме контролюємо їхню стежку між метео– та радіостанціями. До стежки три сотні кроків. Вони її навіть порожніми діжками з-під соляри розмітили. Лід засипали гравієм, мокрі брили цієї мішанини з каменю та зледенілого бруду навіть на тлі навколишніх скель видаються чорними. Отже, діжки не демаскують, з повітря не угледіти. Все врахували, гади...

Щербо вдивлявся в скелі, в льодовик, який звивався перед ним широкою смугою, прикрашеною кількома темно-сірими моренними борознами. Великий глетчерний [5]5
  Глетчер – льодовик.


[Закрыть]басейн породжував моторошні відчуття: перше враження було таке, що це величезне крижане страховище повзе просто на тебе.

Льодовик мав складний рельєф. Льодове поле було майже гладеньким з поодинокими, чітко окресленими радіальними розломами, усе це добре проглядалося з усіх чотирьох боків, відтак непоміченим до нього наблизитися не можна було. У північно-західних верхів'ях, кілометрів за три, тіло льодовика на великому просторі перетинали глибокі шпарини. Трохи східніше на перегині ложа виднілося багато поперечних розломів.

Ще далі від скель відокремлювали глетчер стрімкі уступи льодоспадів, суцільна хаотична система розтягування й сколювання. Звідси помережане тріщинами тіло льодовика схоже було на зморшкувату шкуру носорога. Щербо знав, що на подібних льодоспадах загальна площа шпарин у багато разів більша за площу монолітної криги. І ще він знав: у товщі льодовика існує прихована від очей ціла система порожнин і тунелів. Вода, стікаючи по розломах, промиває в кризі глибокі, подеколи на всю товщу льодовика, колодязі, накопичується в порожнинах, закручується у вимоїнах. Затягне такий «льодовий млин», і... Від самої думки про сутінок крижаних підземель по спині пробігли дрижаки.

Так чи так, північні та північно-західні підступи до станції неподоланні. Це найнеприступніші, найнебезпечніші ділянки, і форсувати їх – божевілля. Тим паче – швидко.

От завданнячко, дідько б його взяв! Жодної зачіпки.

12

«Перед нами на десятки кілометрів стелиться дике холодне узбережжя. Гірські піки похмуро здіймаються над затокою, а частокіл неприступних нунатаків [6]6
  гірські виступи, що випинаються просто з льодового масиву


[Закрыть]схожий на середньовічні кам'яні фортеці. З роками мене дедалі більше охоплює майже забобонний острах перед силами природи, приходить розуміння того, як мало важать люди в цьому холодному краї. Раніше цього не було. Навіть у Гімалаях! Зараз, коли я дивлюся в небесний простір, заповнений хаосом метушливих хмар, чую ревіння припливу або гуркіт водоспаду, стає якось незатишно. Ти загублений у льодах, жалюгідний і нікчемний, а довкруж усе величезне й чуже... І здається, немов хтось згори стежить за тобою. Бог?.. Мимоволі згадуєш Гете. Або ще когось похмурого та урочистого. Може, старію?..»

«Досі ніколи не спадало на думку, що тиша може бриніти, – її можна слухати. Тут її починаєш сприймати не як відсутність звуків... Мовчанку Півночі передати неможливо – безмовні скелі й крига, так, наче перед брамою потойбіччя, коли починаєш чути прискорене биття власного серця, схлип легень, хрускіт суглобів та шийних хребців. Німота, яка звучить! Під впливом цього млосного відчуття мозок перестає нормально працювати. Людина не витримує. З'являється нестерпне бажання відчинити двері кудись, все одно куди, проте побачити щось інше, окрім білого простору, все одно що... Тиша може позбавити розуму, а може і вбити.

Чарівливі привиди тиші ведуть углиб полярної пустелі під прихисток великого Мовчання. Вони обіцяють тихий і безболісний перехід межі... Вони обіцяють Спокій. Так полярні пілігрими зникають у сонному дурмані. Зникають без сліду... в білому ворушкому мороці...»

– Дивися! – раптом хрипко прошепотів старшина. – Загусло мастило в каналі затвора. Протри насухо... гасом... Німці помилок не пропускають.

Щербо трусонув головою, намагаючись відкинути сонне запаморочення. А німці вже, мабуть, накреслюють нас на планшетах... Ні, вони нас засікти не могли. Кави хочеться... міцної, гарячої. Люди мають бути серед людей, спати в теплі, ходити по-людськи, а не рачки та із страховкою.

Пересохло в роті. Він зрозумів, що перестав «тримати холод». Організм вимагав калорій, а порожній шлунок відповідав судомним клекотанням.

– Ех, каші б гарбузової... гарячої, га?! – повернув його до дійсності голос Цвяха.

– Псих, – по-філософському констатував Ткачук.

Думки збігали, рвучись, мов паперові смуги. Каші гарбузової... от що то є український загін!

– Зосередитися! Зібратися! – прикрикнув він на себе. Втомлено примружився. Розпорядок дня ми вивчили. В кожному разі тих, хто на видноті. Змінні радисти назовні носа не вистромлюють. 4.00 – підйом – служба кухарняного наряду. 5.00 – підйом чергових та днювальних. Завидки беруть, коли вони на хвилину вискакують з паруючих дверей. Зажди, сволото! 5.15 – підйом денщика та командира. Такий собі пещений обер-лейтенант. Навіть звідси його постава видає прусака. 5.30 – підйом усього особового складу. 5.45 – фіззарядка. Гигочуть, мов жеребці. Весело їм. Упевнені в своїй невразливості. Нічого, нічого... 6.00 – сніданок. До них досягав солодкий запах свіжовипеченого хліба. В такі хвилини обличчя у всіх кам'яніли, погляд ставав відчуженим, і в очах горів голодний блиск. Старшина роздав по два сухарі кожному, й у їхній похмурій сирій норі запала зосереджена мовчанка.

Лють особисто в майора Щерба, викликала ранкова перевірка, що провадилася о 6.15. Куди вночі могли щезнути ці льодові гренадери? В яку самоволку могли злиняти там, де до найближчого борделю було щонайменше сімсот кілометрів? Хіба що на побачення до Снігової королеви підскочити. Вони ж... педанти! А фельдфебель у них – вовкодав. Стружку знімає – навіть сюди чутно. Горлає на весь архіпелаг, шкода, слів не розібрати...

6.30 – 7.00 – прибирання, чищення зброї. Потому півгодини нікого не видно. Напевне, якісь політзаняття влаштовують, чи що. Цікаво, які вони теми проробляють? «Хорст Вессель проти Іуди» чи «Націонал-соціалізм – щит проти всесвітнього жидо-більшовицького заколоту»... Сволота! Щербо втретє піймав себе на зловтішній дитячій погрозі і з досадою подумав, що це свідчить про його розгубленість. І тут його затопила та втома, що виникає лише поряд зі смертю.

Одне він знав твердо, і те підказував досвід: коли так важко і складно, не можна діяти за домашньою логікою. Вона кличе щонайскоріше вертатися додому та не злазити з печі. Але... Нам треба розтрощити це абверівське кубло. До того ж при цьому бажано залишитись живими. Хоч кому-небудь... Щоб доставити трофеї до своїх. Отже... необхідно устругнути божевільну штуку. Слівце яке вихопилося – божевільна штука! Отож те, що мусимо зробити, – божевілля?.. Розраджує якось.

Однак Щерба заспокоювало те, що на обличчях бійців не було ні занепокоєності, ані хвилювання. Немов вони гуртом зібралися на недільну прогулянку. От лише шлунки порожні буркотять. Кажуть, людина ніколи не звикне до небезпеки. Але ще кажуть, що її чуття так само необхідне, як біль, хвилювання, страх. А вони зуміли, навчилися жити поруч з небезпекою – ставитися до неї так само, як ставиться ремісник до непіддатливого матеріалу, математик до складної теореми, орач – до твердої кам'янистої землі, яку необхідно обробляти. Боже, як ноги мерзнуть...

Примус допомагав мало. Вони були змушені відігрівати й сушити черевики поряд з собою, в спальниках. Інакше при виході з нори ті перетворювалися на дзвінкі жорсткі колодки.

– Браття, а я сон бачив, – сказав Цвях. – Отак!..

– Ну...

– Лежу ніби я в чистій світлиці, на печі. А господиня молода з усіма жіночими принадами... борщ варить. Для мене ніби, а...

– А на столі стоїть запітніла сулія мутнуватої рідини з бридким запахом, – в тон йому підхопив Назаров. – Літрів на три.

– Завжди ти устрягнеш, лиходію.

– Я ж тільки уточнив обстановку, Ваню. Не ображайся, катай далі.

– Ну... закінчила вона поратися та й до мене, – уже без мрійливості в голосі продовжив Цвях, – до столу запрошувати. Пригорнулася так ніжно. Очі сміються. А сама – гаряча!..

Хтось солодко застогнав. На якусь мить запала тиша. Потім пролунав співчутливий голос Назарова:

– Це тобі Ігнат ненароком примус у фізіономію сунув. Ігнате, ти днювалив?

– Ні, Володька правий, ти справжній туберкульоз.

– І ні хріна ти, Ваню, не спав. Я чув, як ти весь час зубами цокотів.

Так. Ніхто з них не міг заснути, незважаючи на виснаженість. І ні зелена трава, ні південні пальми, ні теплі моря не могли їм снитися.

З сьомої тридцяти до пів на дванадцяту Щербо спостерігав розмірений солдатський побут, госпроботи, які провадяться в усіх арміях світу. Заготівля й транспортування плавника на собачих упряжках, годівля собак (тут була невелика псарня).

Одна упряжка була, напевно, з метеостанції, друга – звідси. Нарти з кулеметом. Це – для нас. Зараз пси сиділи на ланцюгу, прибитому до паль, що вмерзли в кригу.

Скільки ж фашистів тут може набратися? Спробуємо підрахувати. Метеостанція, радіо– та радіолокаційна станції, так... Три зміни по вісім годин, отже, три начальники змін, та, судячи з кількості антен, три прийомопередавачі... дев'ять радистів-слухачів, двоє шифрувальників... на РЛС – шість змінних операторів, не менше... плюс командири... це вже двадцять. Далі... тут я бачу два дизелі – на кожну станцію по одному – та один запасний, та внизу на метеостанції один... це два механіки... та телефоністів десь із троє-четверо... та госпкоманда, як мінімум, п'ятеро – «заступник по тилу», каптерник та двоє кухарів, кухонний наряд – троє... метеокоманда – кілька синоптиків з командиром. Ну, ще накинемо трохи... туди-сюди мотнутися, баркас он біля причалу стирчить і нарти. Та й командир у цієї бражки з денщиком має бути. Отже, десь із півсотні чоловік. Нічогеньке співвідношення...

Щербо бачив, як порався механік біля невеликої будівлі, залишаючи перед дверима мазутні плями, гримав залізом, як побіг до метеобудки низенький капловухий капрал. Живуть же німці... Все, як годиться, якась мирна ідилія. Антени під повним навантаженням. Якби радіохвилі виділяли тепло, напевно, розжарилися б до червоного кольору. Підслуховують, вивідують, когось забивають, комусь нашіптують, підказують, збивають. Як же до них під ступитися? Що може пройти зараз? Атака? Вона має бути блискавичною. Тільки так можна здобути шанси на успіх. Але необхідне було щось, чого він не міг вичленити з надзвичайно ризикованої послідовності планованих дій. Щось дуже важливе, чого до кінця не міг усвідомити. Нам нав'язали свої умови, відтак обставини треба обернути на свою користь.

Він знову припав до бінокля, побачив три білі фігури, що розмірено пересувалися на лижах до підніжжя східного скельного пасма, до самого краю плато, і відчув усередині порожнечу, зрозумівши: ці троє, які чомусь прямують до обриву, мають для нього вирішальне значення. Він не одразу збагнув сенс їхнього переміщення, на відміну від усіх минулих епізодів, коли, щойно помітивши людину, вже міг передбачити подальші дії.

На спинах у двох із них горбилися термоси, вони, отже, для когось несли їжу. Подивився на годинник – 12.00, ага, час обіду.

Всі, хто досі потрапляв у поле його зору, не віддалялися від станції більш як на сотню метрів. А ці пройшли вже майже кілометр і наближалися до невеликої тераси, яка східним краєм стрімко обривалася в море.

Він відчув, як усупереч його волі напружилися всі м'язи втомленого тіла, як поруч затамував дух Байда, який теж не відривався від бінокля. Тим часом три білі постаті, потупцювавши з півхвилини біля підніжжя пасма, зникли, проникнувши всередину, у якусь непомітну спостерігачеві порожнину.

За ті кілька хвилин, на які вони зникли з поля зору, вихор здогадів пронісся в голові Щерба. Коли ж за десять хвилин німці знову виникли в окулярах бінокля і так само розміреною ходою з інтервалом в три метри, за статутом, подолали зворотну путь, він зрозумів, що в основі крайньої скелі розташований пост візуального спостереження. Огляд звідти був чудовий – вся східна напівсфера морського та повітряного простору, весь льодовик на заході. Лише північний напрям, загромаджений горами, та, напевне, прибережний пак були поза їхнього досягу. Але Щербо нарешті побачив шанс. Невеликий, майже поза здоровим глуздом, проте він давав якусь надію.

Як болить поперек!.. Що вдієш, у нашій справі це – справа звичайна. А комбінація має бути далекосяжною й без проколів. Вони, може, не знають, що таке єдиний шанс. В його очах спалахнув жорсткий зблиск. – Ми їм це покажемо!