Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

23

Центральне Правління НСДАП

Мюнхен, Бріннерштрассе 7, Коричневий дім

Секція ОА-ІІ Референтура ІІІ.

ІІІ. С2Н № F8246

ОСОБОВА СПРАВА

члена НСДАП Гревера Йозефа

Гревер Йозеф Карл Отто, доктор природознавства, народився 18.09.1897 р. у Нюрнберзі. Член НСДАП з 6.05.1924 р. Військове звання: майор.

Батьки:

батько Вальтер Герман Франц Гревер, професор

мати Марія Іоганна Луїза, уродж. Бірке, лютеранка.

Діти:

син Рольф – народ. 13.10.26 р.

син Генріх – народ. 4.01.29 р.

1915 – 1917 рр. Учасник першої світової війни. Телеграфіст. Поранений. Має медаль «За заслуги».

1924 – 1925 рр. Учасник націонал-соціалістичного визвольного руху.

До масонських лож і масонських організацій не входив.

Арійське походження його та дружини підтверджується.

12.04.1930 р. склав перший державний іспит.

20.05.1933р. склав другий державний іспит на відмінно.

1930 – 1937 рр. Учасник експедицій у Гімалаї: Індія _,Непал, Сіккім.

1930 – 1933 рр. Абверабтайлунг. Референт.

1933– 1936 рр. Абверабтайлунг. Ст.референт.

Діюча армія: 1939– 1942 рр. Начальник експедиційного загону «Арктика».

«За час проходження курсу наук у Берлінському університеті студент, а потім асистент кафедри природознавчих наук Й. Гревер своєю поведінкою довів, що в будь-який час готовий і буде беззастережно виступати за націонал-соціалістичну державу і активно відстоювати її інтереси.

Брав особливо активну участь у боротьбі за чистоту германської науки.

Член НСДАП.

Альфред Томас Ортлінгауз, професор».

«Доводжу до Вашого відома, що д-р Й. Гревер відмовився співпрацювати з інститутом «Аненербе», пославшись на те, що його наукові інтереси лежать дещо осторонь магістрального напрямку пошуків колиски індо-германської раси і що це нібито сфера докладання зусиль для фахівців з історії, археології та етнографії, але не дослідників льодовикових утворень, яким він є. На це я зауважив, що програма робіт інституту достатньо широка і що, окрім досліджень у галузі локалізації духу і спадщини індо-германської раси, завданням кожного чесного німецького вченого є популяризація результатів досліджень у приступній та цікавій для широких мас формі. Для д-ра Гревера, зокрема, це могли б бути дослідження в річищі теорії Одвічної криги. На що д-р Гревер відповів, що його не зовсім влаштовують наукові методи, які застосовуються в нашому інституті.

Член НСДАП.

д-р Вурст

16.04.1936 р.»

24

Коли за їхніми розрахунками настала глибока ніч і всі вільні від служби німці повинні були спати, як належить нормальним людям, Василь Крапович зробив різкий видих і, ляснувши по спині спочатку Чорного, а потім – Смагу, сказав: «Давай!» Смага зчепив за спиною пальці в замок і трохи присів, а Крапович почав повільно вилазити йому на плечі. Черевики лишилися без шнурків, через те не вдавалося чітко зафіксувати стопу. Обидва вони не були акробатами, і всі їхні вміння вичерпувалися кількома годинами занять у спецшколі. До того ж Смага був високий, худий і відтак не годився для опорного. Значно більше пасував для цієї ролі Чорний, але в нього було таке завдання, з яким ніхто більше не впорався б. Крапович же був невисокий, кремезний, по-котячому спритний – найкраща кандидатура для роботи нагорі. Тому довелося функцію опорного взяти на себе Смазі.

Виходили з двох обставин: перша – вартового треба було будь-що захопити зненацька, інакше їхня спроба зведеться нанівець, друга – вартівня знаходилася за тонкими дверима, і будь-яка метушня приверне увагу. Гуркіт ляди вартова зміна почує обов'язково, а далі все має бути «звично» – неквапливі кроки, скупі неголосні гримання німецькою...

Вони вирішили захопити вартового на першій же секунді, тоді, коли він почне піднімати ляду: він не буде готовий до несподіванки, адже для тих, хто сидить у холодній ямі на триметровій глибині, вартовий недосяжний, тоді як вони – перед очима в цілковитій його владі. Вони полюбляють відчувати себе богами, що метають блискавки. Куди там, надлюди... Зі свого фронтового досвіду хлопці знали, що перемогу в ближньому бою зазвичай отримує той, хто згори, хто вдирається до окопів і спрямовує свою лють на тих, хто внизу. Чому так? Може, тому, що згори видніше?..

Лише коли німець опустить драбину, а полонений видереться нагору і стане врівень з ним, ось тоді вартовий буде в бойовій готовності, чутливий та напружений. Секунд за сорок.

І вони сподівалися вкрасти ці сорок секунд, навалившися на фашиста вже на першій, принаймні на другій!

Але для того, щоб здійснити задумане (сорок секунд для солдата – ціла вічність!), треба було завчасно подолати ті три метри, які відділяли підлогу підземелля від ляди, для того, щоб ледве-но вартовий відкине ліву стулку, нападнику залишалось тільки випростатись і опинитися врівень із німцем. Праву стулку Крапович повинен був миттєво відкинути сам. Ну, а далі... Далі загадувати не випадало: починав діяти інший чинник – звуковий. Перший же удар мав бути такої сили, щоб фашист одразу знепритомнів. Це видавалося справою досить сумнівною, позаяк той, хто бив, повинен був зробити це, балансуючи на плечах товариша. А триваліша боротьба – завжди ризик здійняти ґвалт. Тому Чорний запропонував Краповичу просто «смикнути» німця вниз, а він уже зустріне здобич, як належить. Підземелля ж притлумить зойки.

– Головне – синхронність, – невтомно нагадував засапаний Смага.

І тепер, за мить до вирішальної хвилини, видираючись на плечі Смаги, Крапович знову і знову повторював сам собі це слово – синхронність. Він скоцюрбився на плечах Смаги, тримаючись обома руками за його голову, і тихо подав голос: «Пусти в клозет...»

Лунко й часто гупали їхні серця в ці секунди, здавалось, зараз їх почує вартовий і відкине ляду. Вони завмерли...

25

Лічені хвилини залишалися до початку вирішальної фази операції.

«От і все. В мене немає права на помилку. Я силкувався прорахувати всі варіанти, та їх і небагато... вибір невеликий. Все має бути гаразд. Чи вдасться вберегти людей? Віра у власну невразливість – поганий порадник. Перебільшуєш, Павле. Ти вже давно переконався, що ніколи не дієш наосліп, безтямно хоробро. Та й бійці твої мужні й тверезі, дарма ризикувати не люблять, ти ж людей сам добирав...»

Десятки небезпечних рейдів, безліч загадок, роздумів, знахідок, прикрощів, радощів, страхів. Усе це називається досвідом. А досвід – не що інше, як стримуючий важіль, уміння тверезо оцінити обстановку. Скільки було таких випадків, коли чекання вигризало душу до дна, коли до болю хотілося піти в лобову атаку і зійтися в тяжкій, смертельно небезпечній сутичці! Кожного разу, коли Щербо видирався з цього мороку невизначеності, – по-особливому переживав радість повернення.

«Гаразд, кидай філософію! План продумано. Завдання групі поставлено. Час виступати».

Він тугіше затягнув ремінь, торкнувся кобури і відчув, як крізь утому й сумніви в ньому збурювалася спрямована вперед сила. Він гірко посміхнувся: «Як на мене, то саме настав момент, коли треба втілювати задумане в життя. Або в смерть?.. Подивимось».

Група виходила в хуртовину. Байда з Валєєвим залишались, бо тільки-но вгамується стихія, вони повинні були полишити схованку й узятися до іншого карколомного завдання.

«Чи не надто велику ціну сплачуємо за таємність? Але хіба тут можна по-іншому? Якщо не знайдемо іншого шляху, то до підніжжя Ейкарвег нам вчасно не встигнути. Що ж робити?.. Вихід тільки один – спробувати піднятися на льодовик».

Вони йшли вздовж майже прямовисної стіни льодовика. Щербо розглядав щонайменшу розколину, якою можна було видряпатися нагору. Рухалися вузькою похилою полицею, утримуватися на якій вдавалося з великими труднощами.

«Мабуть, вони вважають, що тут пройти неможливо. А ми? Ми повинні пройти, це наш шанс. І, гадаю, єдиний».

Лише на четвертому кілометрі пересування над урвищем побачили вони, зрештою, те, що шукали. Найбільшим їхнім бажанням було знайти бодай невелику розколину, яка дозволила б одному з них видряпатися на п'ятнадцять метрів угору і звідти кинути мотуз для всієї групи. Але те, що вони побачили, навіть перевершувало їхні сподівання. Широкий язик снігового наддуву перекинувся мостом між кам'яною барикадою, яка перегородила їм шлях, і льодовиковим бар'єром.

Їм вистачило двадцяти хвилин, щоб опинитися на глетчерній кризі...

«Це добре, що видимість зникла. Уникнемо зустрічі з противником. Це те, що нам зараз і треба! За сонцем, хвала Богові, встигли визначитися, навіть поправку вирахували... Тепер примхи магнітних відхилень не страшні. Поки що. Шкода, Байди з нами нема, він добре азимут витримує, наче у нього гірокомпас усередині. Скільки це ми пройшли по куполу льодовика? П'ять кілометрів чи десять? Поки не ясно. Зате ясно інше – до підніжжя Ейкарвег до контрольного терміну не встигнути...»

Майже чотири години йшли вони льодовиком за умов, коли нормальні люди поховалися б від негоди десь у безпечному затишку й чекали б змін на краще. Але їм все-таки вдалося пройти вісім кілометрів...

Попереду бовваніла чорна базальтова скеля, немов пазур якогось велетенського хижого звіра.

26

Коли Крапович піднісся над люком, водночас відкинувши плечем його другу стулку, це ледве не зруйнувало їхню живу конструкцію й поставило під загрозу весь план. Тепер йому залишалося лише якнайміцніше вхопити фашиста й різко смикнути його на себе. До того ж він мав «на протиході» вистрибнути на поверхню й залишитись нагорі. Але німець, ошелешено вилупивши очі, інстинктивно спробував зіпхнути назад Краповича. Схопитися за автомат німець не встиг, він не встиг навіть викинути вперед руки. Тому вони зіштовхнулися грудьми, вартовий навалився на Краповича, і вони сплелись у смертельних обіймах. Це зірвало всю комбінацію.

Смага не зміг вгамувати тремтіння напружених ніг, і, хоч Чорний стояв непохитно, мов чавунна статуя, людська піраміда обвалилася, кинувши в чорне провалля підвалу намертво зчеплених Краповича та вартового. Крапович опинився під німцем і падав з триметрової висоти спиною вниз на тверду підлогу підземелля, вирубаного в одвічній мерзлоті.

Його врятували ноги Чорного, який ще не встиг звестися. Німець залишався зверху, йому на мить здалося, що він зуміє дати собі раду, тому в нього вихопилося тріумфальне гарчання, й він різко заніс кулак, намагаючись угатити Краповича в обличчя. Смага пружно кинувся вперед, заблокував удар і навалився на вартового, силкуючись затиснути тому рота. І Чорний, випроставши ноги з-під купи тіл, обрушив на шию вартового удар ребром долоні, після чого той одразу стих.

– Я знав, що він не боягуз, – задоволено видихнув Смага. – Боягуз неодмінно зарепетував би...

– Годі базікати! Швидше нагору! – поквапив Чорний, допомагаючи Краповичу звестися на ноги.

Ґвалту вони не наробили, тому зараз найважливішим було, щоб із вартівні не висунувся якийсь надто цікавий фашист. Вони втратили цілу хвилину, й тепер Смага знову намагався підсадити Краповича.

– Давай, Васильку, давай, рідний, – допомагав йому Чорний. Коли Крапович ступив на підлогу і почав спускати драбину, Чорний передав Смазі німецький автомат, той кинув його Краповичу. Ремінь з підсумком Чорний повісив на себе, паском швидко зв'язав німцеві руки за спиною, а рот щільно заткнув клаптем його ж таки сорочки.

Смага почав неквапно замикати замок на ляді й неголосно говорити:

– Stehen!.. Ruhe!.. Nichtі umdrehen!.. [10]10
  – Стояти!.. Спокійно!.. Не обертатися!.. (нім.)


[Закрыть]

Коридор був порожній, і вони, притискуючись до стіни, безгучно рушили до виходу. Весь простір освітлювався двома мерехтливими лампочками. Біля кожних дверей вони прислухалися, але досі нічого підозрілого не долинало до їхніх нашорошених вух. Навіть скиглення вітру не було чутно.

Охайні номери на білих металевих табличках. Акуратисти хрінові! Можна подумати, що тут якийсь їхній імперський архів або відділ реєстрації могил героїв... Де ж він... де Григорій? Як встановити?.. А може, розбабахати всю цю контору до бісової матері, га?! Не можна. Цим ми тільки ускладнимо Батькові завдання.

За дверима під номером шість Смага почув розмову. Це був монолог – говорив чийсь сонний голос.

– Так, так... це червоні, Юргене. Вони сидять у нашому підземеллі... Англійця забрав шеф і разом з Петером на собаках повіз до вас... півгодини тому. Так що будь готовий... та ти знаєш його... Хіпплер, ну... Кажуть, вашому обер-лейтенантові є про що поговорити з цими англійськими джентльменами...

Черговий телефоніст. Теревенить зі своїм колегою з радіостанції.

– ... А наш доблесний Лікар так віддухопелив слов'янина, що тепер Гаєвскі... так, так, Фріц... вимушений ставити його на ноги... до приходу «Фленсбурга»...

«Закатували, гади, Григорія! Але він тут. І це головне! Зараз, зараз ми тебе знайдемо, Грицю! А потім – на баркас, і гайда!» Смага силкувався вирівняти важке дихання й упорядкувати думки. «Посунули далі? Стоп!» – він знову приклав вухо до дверей, намагаючись не пропустити жодного слова.

– ... У сейфі Ерслебена? А ваш Роланд – хлопчик-цяця і ключа, мабуть, тримає на шиї... так... кожна щогла... і сейф?.. У спільному ланцюгу?.. Так! Хай їм грець!..

«Про що це він? Зачекай! Роланд – це, мабуть, їхній обер-лейтенант. З об'єкта... він там командує. А сейф? Напевно, особистий його сейф... і потрібні нам папери саме в цьому сейфі. Як він сказав: «Сейф у спільному ланцюгу»?.. Якому ланцюгу? Металевому?.. «Кожна щогла... і сейф»... Мабуть, електричному... Гаразд, потім розберемося. А зараз Григорія видряпати треба».

Вони добралися до того місця, де вузькі східці вели на другий поверх. Перед сходами були двері, на яких замість номера вони побачила табличку з написом «Амбуланц».

«Санчастина. Ось вона! Якщо справи саме такі, як сказав цей ганс, – «Гаєвські повинен поставити його на ноги»... то Гриша справді у санчастині. А Гаєвскі – це, напевне, фельдшер. Якщо є лікар, то повинен бути й фельдшер. Він і ім'я назвав... Петер? Ні, це той, що з шефом поїхав... Фріц! Точно. Ну, спробуємо?..»

– Гадаю, він тут.

Крапович спрямував автомат на двері, а Смага, перечекавши хвильку, немов зважуючись, плавно натис на ручку. Двері не піддалися, вони були замкнені.

Тоді Смага постукав, і всі троє завмерли в очікуванні, наче переступивши межу, – вони виказували себе, але й вагатися не було часу.

За мить, довгу і коротку водночас, зсередини почувся заспаний голос:

– Кого це поночі дідько носить? Поспати не дадуть... Це ти, Гайнце?

– Фріце, це я, Петер, – притискуючись до дверей, якомога тихіше озвався Смага.

Буркотіння за дверима втихло, і вони почули клацання замка.

Тієї ж хвилини згори, з другого поверху, долинуло скрипіння дерева, і кроки чиїхось важких чобіт вибухнули в напружених нервах.

27

Старшому синоптикові лейтенанту Герхарду Тумі не спалося. І хоч він давно звик до того, що день в Арктиці зміняв ніч суто номінально (вночі сонце не полишало небосхилу), проте якийсь внутрішній неспокій незмінно мучив його. Він прислухався до дихання доктора Ланґера, який спав біля протилежної стіни, дістав з пачки ерзац-сигарету «Юнона», прикурив.

«Тихо спить, як дівка. А нібелунг просто зобов'язаний хропіти! Та він і сам, як фройляйн... Шкіра біла, пальці тонкі, довгі, губенята якісь примхливі, а голос, мов у продавця краваток. Недоносок! Я завжди казав, що солдат не може лікувати. Це протиприродне поєднання – мундир з білим халатом. Наче бутерброд з лайном».

Треба було перевірити пости, два внутрішні й два зовнішні. Телефоніста можна не чіпати. Тепер, коли на їхньому острові з'явилися диверсанти, необхідно ще більше пильнувати. Напевне, ці четверо у підземеллі не останні. Довелося виставити пост і на причалі. «Береженого Бог береже» – так, здається, кажуть ці російські свині.

Обережно, намагаючись не впустити, Тума зняв зі спинки ліжка пасок з важким парабелумом. Він не боявся порушити сон обер-лейтенанта Ланґера, але за іншою стіною була кімната командира, якого він поважав і навіть побоювався. Натягнувши підбиті нерп'ячим хутром черевики, він розігнувся на весь свій двометровий зріст і рушив до дверей. Він не знав, що зараз кімната командира порожня, а сам Гревер у ці хвилини розв'язує тяжке й делікатне завдання.

Смага м'яко натиснув, а за мить з усієї сили штовхнув двері, Крапович одразу шугонув у пройму, за ним у два стрибки – Чорний. Останнім, зауваживши величезного розміру чоботи, що з'явилися на верхніх сходинках, шурхнув у присмерк кімнати Смага і якнайтихіше замкнув двері. Коли почув за спиною тяжкий звук «х-ха», десь на краю свідомості промайнула заспокійлива думка, що поки все йде як належить. Швидко роззирнувся. Біля протилежної стіни стояв медичний тапчан, на якому спав фельдшер, тобто зараз він, безпорадно розкинувши руки, лежав на коричневому лінолеумі. «Цей вибув, – машинально відзначив Смага. – Петро працює без збоїв». Під стінами стояли кілька скляних шаф, напханих хромованими інструментами. «Забагато скла... Умови не для нас, треба б повертатися обережніше...» – скрушно озирнув цю майстерню ескулапа Смага. За дальньою шафою були ноші, на яких під солдатською ковдрою хтось лежав, прив'язаний поверх ковдри пасами.

Гриць?!

З-за дверей почулася важка хода підкованих чобіт. Смага приклав долоню до губів, даючи знак зберігати мовчання. Чорний повільно потяг автомат з рук Краповича, потім навшпиньках наблизився до Смаги, відтрутив його від дверей.

«Зараз Петро «замочить» ганса, але варто хитнути цей стерильний шедевр – він саме на дорозі, – люто зиркнувши на шафу, подумав Смага, – і здійметься ґвалт на весь архіпелаг».

Він підштовхнув Чорного, показуючи на шафу. Той заспокійливо похитав головою.

Важкі чоботи завмерли біля дверей.

«Судячи зі скрипу, той важить щонайменше сто кіло... Зайде чи ні?.. Невже щось почув? Фельдшера ж наче вклали тихенько».

Тиша ставала дедалі більш гнітючою. Потім почувся стук у двері.

– Гаєвскі, відчиніть. Це лейтенант Тума.

Смага завмер. Потім скоса подивився на розкинуті руки фельдшера і перервав нестерпну паузу, глухо відгукнувшись:

– Зараз, пане лейтенанте.

Крапович відтяг непритомного фельдшера і розчистив бойовий простір, прилаштувавши німця біля стіни. Чорний вичекав трохи, опісля почав повільно повертати ключ. Смага миттю ковзнув у затінок дверей, за ним – білорус.

«Тільки б він не затримався на порозі...»

Лейтенант Герхард Тума ступив останні у своєму житті два кроки. Він не встиг ні побачити своїх ворогів, ні здивуватися, ні злякатися, тільки-но переступив поріг, як очі залила розпечена лава, а далі настала темрява. Смага ледве встиг підхопити двометрового велетня, щоб той не навалився всією вагою на шафу.

– Адпустив грехи... сахрані, Божа [11]11
  – Відпустив гріхи... сохрани, Боже (білоруськ.)


[Закрыть], – без особливого співчуття пробурмотів Крапович і пішов до нош.

Чорний опустив автомат.

– Більших шмаркачів я ще в житті не бачив, – розчаровано промовив він.

– Ти маєш на увазі зріст? – Смага здивовано зміряв поглядом німецького лейтенанта, що витягнувся, здавалося, на всю довжину кімнати. Але, не дослухавши відповіді Чорного, поспішив до нош, над якими вже схилився Крапович.

Під ковдрою лежав весь перебинтований, геть спітнілий Щербань. Його зіниці розширилися від болю, з горла вихоплювалися лише безладні хрипи.

– Гришо, ми прийшли, Гришо! – говорив Крапович.

– Не чіпай його, Василю, – дерев'яним голосом промовив Смага. – Ця сволота непогано його впакувала. Навіть ременяччям прив'язали, щоб не втік. Ми його так на баркас і понесемо. Треба тільки ще чимось накрити. Швидко!

– Зачекай, професоре, – зупинив його Чорний. – На ось, приміряй, – він простяг ремінь з важкою кобурою, що зняв з лейтенанта. – І куртку не забудь.

Сам Чорний перевзувся в чоботи лейтенанта. Крапович натягнув фельдшерів бушлат, який знайшли під ліжком. Там-таки вони виявили шоколад, дві пачки галет, ліхтар та спокусливу флягу. Все порозсовували по кишенях. Знайшли ще один автомат.

– Готові?

– Будемо прориватися!

Несподівано з нош пролунав слабкий голос Щербаня:

– Зі мною не прорветеся, хлопці... Послухайте, що скажу, – ледь проштовхуючи слова пересохлим язиком, задихався гарячим шепотом Грицько Щербань. – їх тут десятків два...

– Вже менше, – увірвав його Смага, але одразу змовк під поглядом Чорного.

– ... Пост у тамбурі і ззовні, а на горищі, здається, станковий... я помітив, коли вони мене на мороз... До баркаса дійти не дадуть. Залиште мене... самі відходьте манівцями... через горище. Там і лижі... а я вас тут дочекаюся, а може, й допоможу чимось... зсередини. Вони мене більше не чіпатимуть, сам начальник заборонив... не хвилюйтеся. Тут тепло... а вам куди зі мною... Я діло кажу... – він задихнувся й закляк.

Всі мовчали. Нарешті Смага придушеним голосом, наче соромився самого себе, вичавив:

– Все це фігня, звичайно. Але в одному, браття, він правий... Ми, телепні, не враховуємо очевидне. Поранений на морозі не виживе.

– Так, у теплі ми опинимося нескоро... Хіба що на тому світі, так і там, кажуть, холоднеча...

– В цьому ти, Петре, маєш рацію, – підхопив Смага, – там ні махоркою розжитися, ані про дівчат побалакати... Отже, тепла ми йому забезпечити не зможемо. Значить?..

Запитання зависло в тривожній тиші. І всім водночас здалося, що вони чують гучне цокання секундної стрілки на безсилій руці німецького фельдшера. Крапович нахилився над годинником, зняв його й поклав до кишені.

– Скоро очуняє, – кивнув він у бік німця.

– А може, вріжемо їм, щоб очі рогом полізли? – немов роздумуючи, промовив Смага. – Вони ж зараз усі в наших руках, тепленькі, га, Петре? Півтора десятка сонних жевжиків – це ж раз чхнути!

– Авжеж. Тільки головою накласти можна. А ми Батькові живі потрібні. Це по-перше. А по-друге, того, що ми шукаємо, тут немає, воно на льодовику. Отже, доцільніше їх не винищувати, а відволікати. Ганяти, як зайців. І ти це розумієш не згірш од мене.

– Так, Петю. Це в мене емоції... Пробач.

Чорний нахилився до змученого Григорія й обережно стис Щербаневу долоню.

– Ми повернемося, Гришо, це я тобі обіцяю, – і, рвучко підвівшись, пішов до дверей. Губи Щербаня здригнулися й склалися в подобу усмішки. Говорити він не мав сили.

Смага згріб усі інструменти в одній із шаф, поклав до сумки з великим червоним хрестом, простяг Краповичу.

– Це столове срібло, Василю, бережи до мого особистого розпорядження.

Чорний обережно відчинив двері. В коридорі було тихо.

– Дочекайся нас, чуєш, Григорію... – Смага востаннє глянув на Щербаня.