Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

65

«Отже, на метеостанції Байда з Валєєвим? Чому там, а не тут? Що тут коїлося? Де Цвях? Гаразд, тепер усе простіше, спустимося до фіорду – з'ясується... Човен може прибути коли завгодно, точного часу вони назвати не змогли. Треба квапитися. Упоралися дуже вчасно. Полонених візьмемо з собою, зараз нема ні часу, ні сил їх допитувати. Фашистів, тих, що лежать біля входу, всіх затягти досередини. Льотчики працюватимуть п'ятисотками, при точному влучанні ніяких доказів залишитися не повинно. Навіть, якщо ганси надумають висадитися із своєї субмарини і перевірити все навпомацки. Та поховати Назарова, Гаральда, Смагу, Ткачука... Моїх хлопців. Навіть поховати по-людському не можна».

Джафар обшукав самогубця і передав Щербові документи. «Майор Йозеф Гревер. Місце народження – Нюрнберг... Начальник всієї цієї контори. Чому зламався? Що змусило хруснути ампулою?»

Розкрив чорний зошит, знайдений в офіцера. Щоденник – це думки, світогляд. Перед тим, як здати у розвідвідділ, треба погортати...

«Перед німецькою свідомістю завжди стояв і стоїть категоричний імператив, який рухає німцем, – обов'язок привести все до ладу. Все в світі повинно дисциплінуватися зсередини, хаос мусять упорядкувати германці. Тільки внаслідок акту їхньої думки та волі вперше з'являється справжній упорядкований світ. Германець завжди ставить перед собою завдання доконечності, звідси – органічне почуття обов'язку. Чи це трагедія надмірної волі, яка не визнає нічого поза собою?»

«Органічне почуття обов'язку? – Щербо сумно посміхнувся. – Безмежність цього «почуття» може далеко завести... А нам, слов'янам, звісно, у відчутті обов'язку відмовлено».

Перегорнув кілька сторінок.

«Ця війна є випробуванням для нації, для всього сучасного, так званого людства, розбещеного спокоєм. Але творчості йісторії не може бути без страждань, без болю. І хоч у будь-якій пристрасті до надлюдських цінностей є своя жорстокість, вирішення світового завдання непорівнянно вище міщанського благоденства та затхлого егоїстичного задоволення. Якщо в народі перемагають «ідеали» благополуччя, то він уже не може мати історії, не в змозі виконати ніякої місії в світі. Жорстокість цієї війни – це жорстокість історичної долі, жорстокість історичного випробування».

«Місіонер, теж мені, розумник, – на тому світі хай проповідує чортам!»

Він пішов у торець бараку, зупинився в тамбурі. Дивився, як старшина прив'язує до палі нарти, годує вцілілих собак. У роздертому гранатами отворі на зламах понівечених дошок встиг осісти іній. Він був чорним.

Попереду йшов Джафар, за ним – троє полонених, яких конвоював Сиротін, далі – старшина з важкою машиною на плечах. Замикав ланцюг Щербо.

Негода, наче вичерпала за минулу добу всю свою лють, тепер остаточно вгамувалася, брудні сірі хмари почали повільно відповзати на захід. Несміливі промені сонця пробили завісу хмар, і крижані язики заблискотіли золотавими полисками.

Щербо дозволив собі розпружитися і неквапливо перебирав у пам'яті епізоди бою. Згадалося, як смертельно поранений німець, що його принесли нарти у самий розпал бою, плутано хрипів на вухо Щербові, котрий схилився над ним, що напівживий червоний виявився хитрішим за них, як із трьох залишився тільки він, як собаки в хуртовину гріли його теплом своїх тіл, та тепер, на щастя, все це позаду... Німець уже майже нічого не розумів. Помер він за кілька хвилин після того, як його внесли до барака.

Зараз Щербо, зіставивши всі відомі йому факти, зрозумів, що «напівживим червоним», який розгромив мобільну групу, був, найвірогідніше, Цвях... «Навіть поховати не зможемо... Та ще подивимось, що на нас самих чекає на метеостанції...»

– Марно не ризикуй, Акжолтою, – чи не вперше звернувся до бійця на ім'я. – Досить тут могил...

Той мовчки кивнув, не відриваючи очей від темних вікон метеостанції.

– Як у вас зветься кисле молоко? – відчуваючи, як густішає порожнеча під ребрами, порушив мовчанку Щербо.

Акжолтой Ішенов здивовано обернувся до нього, потім погляд його потеплішав.

– Айран.

Не встиг Джафар подолати й половини шляху, як із будинку вибіг зморений, зарослий щетиною Байда і кинувся назустріч друзям.

66

– Командире! На підході до острова їхнє судно. Йде у бойовій готовності.

«Ну от, війна триває...»

Щербо піднявся на другий поверх, де старшина спостерігав за морем. Байда завбачливо поспішив до кімнати радистів.

Не минуло й хвилини, як з динаміка почувся стурбований голос радиста «Фленсбурга»:

– Ханцер викликає Вірта. Ханцер викликає Вірта.

– Фріца сюди, швидше! – крикнув Байда.

Сиротін метнувся до кімнати, де були замкнені полонені, й невдовзі заштовхнув до кімнати всіх чотирьох. Байда дулом підштовхнув Бегеля до рації.

– Відповідай колезі, Фріце. І дивись мені!..

– Це Бегель. Ханцере, це Бегель. Вірт змінився. Ханцере, це Бегель, слухаю тебе.

– Сервус, волоцюго! Радий тебе чути. Ми вже непокоїмося. Чому мовчить «Айсблуме-один»? Повторюю: чому не відповідає Грам?

Фріц Бегель запитально глянув на Байду, який схилився над ним. Той замислився лише на мить. Півголосом, щоб не почув радист «Фленсбурга», він почав диктувати чіткі фрази, які Бегель, намагаючись не затинатися, повторював у мікрофон.

– У них щойно була сутичка з червоними, ті пошкодили генератор. Зараз ремонтують. Роботи на дві-три години. Але червоних вони стерли на порох. Як зрозумів мене? Ханцере, як зрозумів мене?

В ефірі зависла тяжка пауза, радист «Фленсбурга» не відповідав. Сиротін та Джафар відчули, як напружився в чеканні Байда.

– Викликай ще, – сказав він з притиском.

– Ханцере, це Бегель. Як зрозумів мене? Прийом. Ханцере, Ханцере!

– Знаю я цей тип, – неголосно, немов сам до себе, промовив старшина, не відриваючи очей від бінокля, – п'ятсот шістдесят тонн, норвезького виробництва. Там один дизель на тисячу коней, вузлів дванадцять дає... Але стволів забагато, як на гідрографічне судно, – слова його зависли в тиші.

«Насторожені... Вчасно встигли... хоч як крутися, а контакту не уникнути. А нас лише п'ятеро... Та ще двійко трофейних кулеметів. А вони висадять зо два десятки зарізяк, що засиділися в неробстві, та своїми скорострілами швидко знешкодять обидва наші кулемети. Хвилин за двадцять будуть тут...»

Приймач ожив, тепер інтонації суднового радиста стали офіційними та суворими.

– Бегелю? Як чуєш мене? Запроси «першого». З ним буде говорити корветтен-капітан Боттлінгер. Повторюю: з «першим» хоче говорити корветтен-капітан Боттлінгер. Як зрозумів? Прийом.

Байда рвучко обернувся до Джафара.

– Офіцера! Швидко!

Коли Айхлер, розминаючи натерті мотузом кисті, підступив до передавача, Бегель шанобливо передав йому мікрофон. Байда витяг кинджал і безжальним рухом наблизив вістря до неголеного горла гауптмана. Німець усе зрозумів без слів і, смикнувшись борлаком, заговорив:

– Заступник командира загону гауптман Айхлер. Вітаю Вас, корветтен-капітане! Як чуєте мене?

– Радий чути Вас, Айхлере. Пізнаю Ваш голос. У мене виникли деякі сумніви, і я вирішив їх розвіяти. А де ваш «перший»?

– «Перший» на об'єкті. Тільки-но вони полагодять генератор, Ви зможете з ним поговорити.

– Ми швидше будемо у вас, ніж вони упораються. Що там у вас скоїлося?

Байда знову гучно зашепотів. Не міняючи виразу обличчя і не відриваючи погляду від шкали передавача, Айхлер механічно повторював:

– Відбили напад червоних десантників. Вкрутили їм хвоста – знищили всіх. Їх і було лише семеро. В полон взяти не вдалося. Наші втрати – двоє вбитих і генератор. Роботу поки що будемо продовжувати.

– А ви впевнені, що це червоні, Айхлере?

– За деякими непрямими ознаками. Прямих доказів немає. За дві доби вони трохи попсували нам нерви, та провидіння було на нашому боці. Хуртовина виснажила їх, і було б божевіллям атакувати нас за таких умов.

– Гаразд. Подробиці пізніше. Забезпечте зустріч за тридцять хвилин. Сподіваюся випити з вами кухоль гарячого пуншу. Як, гауптмане?

Але Айхлеру не судилося вимовити заключні фрази і закінчити розмову традиційним «кінець зв'язку», бо рядовий Фердинанд Альфертс різко відштовхнув Сиротіна і з несамовитим вереском «тут червоо-ні-і!» стрибнув до передавача. Рух його був несподіваним і стрімким, він обрушив на голову Айхлера потужний хук з лівого боку, намагаючися заволодіти мікрофоном.

У скроню він не влучив, кулак ковзнув по потилиці гауптмана, проте удару виявилося достатньо, щоб лезо кинджала глибоко ввійшло в шию. Заливаючи кров'ю Байду, Айхлер повалився йому під ноги. Але підняти мікрофон рядовий Альфертс не встиг – Байда вгатив йому межи очі так, що здалося, ніби вони чують хрускіт черепа. Білий, як полотно, Бегель чомусь потягнув руки вгору. Другий полонений застиг, боячись поворухнутися.

Мікрофон захлинався тривогою:

– Бегелю! Бегелю! Що у вас трапилося? Що трапилося? Байда повільно крутив ручку налаштування, відходячи з хвилі.

67

«Збавили оберти... Лягли в дрейф. Розгубилися?..» Старшина відвів бінокль від очей і запитально подивився на Щерба. Той мовчав, продовжуючи спостерігати.

«Якщо нам вдасться зараз поводити їх за ніс, то не все ще втрачено. Коли ж наш човен прибуде? Якби ж знати... Точного часу вони не назвали. Тягнути час... Де Байда?»

– Доведеться приймати бій... – Байда коротко доповів, і тепер слово було за Щербом.

«Фленсбург» прискорив оберти і пішов до фіорду.

«Ого! В рішучості їхньому капітанові не відмовиш. За двадцять хвилин вони будуть на узбережжі. Зникнути? Не зможемо. Загубитись у скелях? Встигнемо? Так. Але... Хтось повинен прикрити. Залишитися і прикрити! Як воно буде далі – невідомо, але «здобич» ми збережемо. Як воно зветься? «Ретсель»? «Загадка», бодай її... Тоді доведеться чекати другого заходу човна. Він прийде за дванадцять діб. Крім Хомича, ніхто цю «Ретсель» не потягне. Раз. Документація? Байда її захопив, йому й надалі про неї турбуватися. Два. Потрібен третій. Сиротін? Пацанові ще жити й жити. От і троє. Підуть у скелі, шукай після хуртовини в четвер... Отже... Моя черга? Залишитися і прикрити. Виходить, так, Павле. Скільки разів посилав у пекло інших, так треба було... Тепер твоя черга. Все. Ми з Джафаром прикриємо».

– Джафаре! Бери кулемет, що на горищі, набоїв побільше і перебазуйся туди, де в них дизель був. Там непогану позицію влаштувати можна. На морозі, щоправда... Зате простір, маневр. А я з іншого боку будинку влаштуюся. Вони за п'ять хвилин з нього друшляк зроблять. Усі гранати зібрати і – порівну. Швидше! Решті наказую! – він зробив паузу, наче не наважуючись перегорнути останню сторінку.

Троє змучених, потовчених у сутичках бійців дивилися на нього зі спокоєм людей, які усвідомлюють свою долю і не чекають від неї нічого доброго. Щербо продовжив голосом, що виключав будь-які заперечення.

– Доповнити боєкомплект. Розподілити вантаж. Лукашевич – машину, Байда і Сиротін – баули. Відходити на північний схід, у скелі. Час підходу нашого човна невідомий. Наступний захід буде через дванадцять діб. А за шість годин тут з'являться наші важкі бомбардувальники. Переорють увесь льодовик, жодних слідів не залишиться, – він замовк.

– Загалом, діяти за обставинами, незалежно від нас. Машина та папери повинні потрапити в Центр! Ми з Джафаром прикриваємо. Відходити через «задній двір», у затінку. На збори – десять хвилин. Полонених ліквідувати. Все.

Три секунди стояли нерухомо. Потім старший лейтенант Байда хотів було щось сказати, та Щербо, відкидаючи будь-які заперечення, відрубав:

– Я сказав – «усе»! Виконувати! – і підступив до вікна. Байда почав повільно вкладати в порожній підсумок запасні магазини.

– Я сам, – поспіхом відгукнувся Сиротін. – Я сам, – твердо повторив він.

– На зворотному шляху прихопи баули, вони на псарні. А ти, Хомичу, машину до виходу давай і ракетниці взяти не забудь, і хутчіше, хутчіше! – розпорядився Байда.

– Тримайся, синку. Вам теж нудьгувати не доведеться. А залишимося живі – не розминемося, – Сиротін стояв перед Щербом, не в змозі ні поворухнутися, ні вимовити слова.

Старшина Лукашевич насунувся збоку. Вони мовчки коротко обнялися. Старшина хотів щось сказати: «Ну, от і...» – і немов зачепився за пересохлий язик.

Байда якось відчужено простягнув жорстку долоню, потім тяжко зітхнув і припав до плеча Щерба. В грудях його щось схлипнуло. Відпустив Щерба, почав поспіхом надягати лижі.

Вони налягли на палиці й почали повільно віддалятися.

Щербо дістав люльку. Розпалював, потім важко затягувався. Несподіваним болем у скронях та пальцях рук відгукнулися удари серця. «Не дури себе. Шансів немає. Немає!.. – повторив він твердо, наче викарбував напис на могильній плиті. І відчув полегшення. Подивився на чорні хмари. – Чи встигнуть наші бомбовози?..»

68

Коли до причалу залишилося не більше півсотні метрів, на палубі «Фленсбурга» з'явилася перша група десантників. Джафар вишукував у приціл своєї снайперки офіцера, але всі вони сховалися у броньованій рубці, і він терпляче чекав, коли на палубі з'явиться командир десантної групи.

Влаштувавшись за кам'яною брилою і не випускаючи люльки з рота, Щербо також спостерігав за наближенням судна. Він був спокійний. Не хотілося ні думати, ні рухатися, тіло було як чуже. Передчуття бою не збуджувало його, одна лише думка крутилася в голові: «Ми своє зробили. Як змогли...»

Будиночок метеостанції спорожнів. Троє до краю навантажених бійців полишили його п'ять хвилин тому, і тепер їхні навантажені спини віддалялись і віддалялись. Вони рухалися з гранично можливою швидкістю в бік похмурого скельного масиву. Білі мурахи на тлі чорного каменю. Ще п'ять хвилин, і щезнуть. Але...

Густе морозне повітря здригнулося від потужного вибуху, який боляче вдарив по вушних перетинках. Всі троє обернулися.

– Торпеда! – вигукнув старшина, розвертаючи лижі. І першим кинувся назад.

Здавалося, вибух розпанахав собою не тільки судно, а й половину горизонту. Пружна хвиля чадного повітря вдарила в обличчя, змусила похитнутися. Густий гуркіт вони відчули всіма нутрощами, в горлі відразу пересохло.

Судно переламалося навпіл. Носова його частина миттю пішла під воду. Біля бортів клекотіла вода, витискувана нахиленою залізною брилою, що залишалася на поверхні. Корма задерлася, оголюючи ґвинт і стерно, а нахиленою палубою сповзали до борту шлюпки і, розриваючи леєри та шматуючи фальшборт, з гуркотом зривалися у воду. Навколо ширшала пляма мазуту, із затоплених приміщень з шипінням виривалося повітря, і здавалося, що судно хрипить в агонії. За мить друга половина того, що хвилину тому було кораблем, занурилася в безодню, втягуючи за собою все, що було поруч: плотики, уламки, людей... Хвилі зімкнулися з холодним плюскотом, але вода й далі пінилася, бульбилася, з гарчанням викидаючи на поверхню рятувальні пояси, друзки, мотлох...

– Десанту не буде, – втомлено пробасив старшина.

Минуло кілька хвилин, і з-за скельного пасма фіорду висунулася чорна рубка рідної «щуки». Моряки встигли. Тепер була черга льотчиків...

В туманній імлі вони покинули острів, лишаючи серед криги і снігу своїх загиблих.

Десь на заході зблиснуло арктичне сонце, зблиснуло і знов занурилось у видовжені хмари.

Дошки причалу були вкриті інеєм. Чомусь і тут він був чорним. Чи здалося?..

1965 року на архіпелазі працювала полярна експедиція. Одним з її учасників був відомий гляціолог Олексій Сиротін. Він встановив на скелях того самого острова дерев'яний хрест. На вічний спокій загиблих товаришів.