Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

17

Холодний і жорсткий вітер дедалі посилювався, і поземок переростав у заметіль. Цвях устиг озирнутися й побачив, як німці, перегрупувавшись, кинулися їхніми слідами. Групи противників тепер розділяло метрів чотириста. Він поглянув уперед, прискорив і без того шалений темп – товариші встигли відійти на солідну відстань.

А ще за хвилину вони вже нічого не розрізняли навкруг: усе щезло в сірих снігових сутінках, заледве маячіла тільки скоцюрблена спина того, хто йшов попереду. І хоч рухатися було нелегко (перехоплювало дихання, і окуляри забивало снігом), душу зігрівала надія: відірвемося. Обов'язково відірвемося.

Вони намагалися зійти праворуч і перетнути помережаний величезними щілинами східний льодоспад. Однак, проблукавши у пошуках хідника, щомиті ризикуючи провалитися, вони збагнули цілковиту марність і небезпеку подальших пошуків снігового мосту або кінця розлому й вирішили спускатися по льодовику в бік західного узбережжя. Іншого виходу вони не бачили. Погоні вже не боялися, бо наштовхнутися на переслідувачів у такій сніговій коловерті можна було тільки випадково. Подеколи крізь сніговий серпанок ненадовго проглядало сіре небо. Орієнтуватися вони могли тільки за картою острова, яку кожен тримав у голові, відтак місцевість впізнавали приблизно, тому рухалися майже наосліп.

Після чотиригодинного просування вони дуже стомилися й думали лише про одне: не втратити остаточно орієнтування та щонайскоріше знайти сховище, адже намета не було. Коли сходили з льодовика, несподівано ліворуч виник ледь помітний силует морени. Але дуже швидко з'ясувалося, що вони переплутали морену з виходом корінних порід.

Посунули далі. Підйоми чергувалися зі спусками, спуски – з підйомами. Час від часу вони падали на твердих слизьких сніжниках. Найважче було Чорному, хоч англієць, як міг, силкувався полегшити труднощі ведучого. Часто їм доводилося то знімати лижі, то знову вдягати...

В душу Цвяха почала закрадатися мертвотна безнадія. Але на своєму бурхливому віку він уже переживав подібні почуття й навчився переборювати себе. Цвях почав злоститися. На війну, на завірюху, на ворога, на англійців, на себе. Він бурмотів свої солдатські заклинання, намагаючись втриматися на ногах:

– ... Наламалися по горло... язик на плечах... хрін їм у горлянку!..

І зрештою почав люто лаятися.

Раптом він завмер. На північному заході серед скель йому примарилися два тьмяні розпливчасті вогники. Вони скидалися на світло з напівпрочинених дверей землянки, обіцяючи тепло й тишу. Він простягнув руку, але наступної миті зрозумів, що то лише фата-морґана, вочевидь, наслідок перенапруги. Він просто побачив те, до чого прагнув.

Рухатися ставало дедалі важче, крижаний вихор видував з них не тільки тепло тіла, а й усе земне тепло. Шалено холодний вітер проникав у душу, звалював з ніг, сплющував, корчив. Хотілося бодай хвилини спокою,, але вони розуміли: після зупинки вже не зведуться, для того, щоб вижити, треба рухатися, хоча і поповзом, але вперед і тільки вперед.

Сховатися б десь у моренних складках, відшукати печеру...

Спинилися на самісінькому краю урвища. Внизу стирчали кам'яні леза скель. Пласка рівнина спускалася в затоку, а ліворуч вони впізнали силуети кількох піків, отже, вийшли на гребінь гір Сванлунд. Тепер на них чекав запаморочливий спуск, але вони такі змучені, що це випробування вже не лякало. Аби лише англійця не загубити...

Черговий порив вітру збив Цвяха з ніг й покотив схилом. Перекинувся, устиг відчути тупий удар, що вдарив диким болем, і знепритомнів.

18

«Червоних, дякувати Богові, виявилося лише четверо. Хоча переслідували п'ятьох. Всіх їх взяли ще тепленькими, у буквальному розумінні. Хуртеча приспала їх пильність, вони поснули й проґавили її кінець. Можна вважати, що мої хлопці врятували їм життя, ще трохи – і вони б замерзли. Треба віддати належне дивовижній інтуїції командира «кампф-групи» обер-фельдфебеля Рана. Він цілковито правильно передбачив дії цих бандитів. У надскладних умовах хуртовини за повної відсутності видимості він передбачливо спланував просування своєї групи, результатом чого й стало полонення ворога. Ті, щоправда, чинили опір, та все-таки вдалося уникнути крові – наші хлопці довго жартувати не дозволяють.

Пошуки п'ятого нічого не дали. Мабуть, йому пощастило менше– його назавжди взяла в полон Арктика.

Чомусь я одразу був упевнений, що це червоні. Англійці нізащо не полізли б у таку далечінь, занадто лінива нація, комфорт для них над усе. Хоча один представник британських ВПС і був серед полонених. Через нього, власне, вони й вплуталися у бійку. Дивовижна недбалість! Безвідповідальність! Підкрадатися до нас (а я не маю сумніву, що їхньою метою був наш об'єкт, – іншого просто не може бути) за вісімсот кілометрів, щоб так безглуздо виказати себе?! Хоча, взагалі, на слов'ян це схоже.

Розпорядився привести своїх у підвищену готовність, не виключено, що ця п'ятірка лише частина десанту, хоч це й малоймовірно. Велику висадку ми не могли б не помітити. Судна «Фленсбург» та «Росток» прикривають наш квадрат з моря, станція веде локацію всієї напівсфери, ми регулярно патрулюємо весь периметр, пост візуального спостереження контролює наш сектор цілодобово – система охорони продумана і надійна.

Хуртеча вгамувалася, зв'язок відновлюється, і так чи так, я мушу повідомити в Центр про полонення ворожого десанту. Уявляю собі похмурі глибокодумні фізіономії наших прусаків, що сидять у цосенських бункерах. Стратеги з моноклями! Попряжилися б вони отут при мінус сорока п'яти та при арктичному «зефірі»!

А до Рана треба придивитися уважніше».

Його привело до тями цокання власного годинника. Котра година? Він силкувався звестися на ноги, гарячково міркуючи, де він і чому навкруги темно. Коли після тривалих зусиль видряпався з кам'яної ніші, побачив, що завірюха стихла. Перед ним постав стрімкий засніжений схил із гострими зубцями скельних піків. Він згадав, як вони намагалися лавірувати між каменюччям і потягли за собою сніг, як сильний порив вітру звалив і покотив його... Здається, він закричав. Потім запала темрява.

Він згадував, і холодний піт струменів тілом від жаху. Дивився на здиблену страшними кам'яними зубцями похилу площину, дивуючись власній безстрашності. Як ми тут пройшли?.. Й одразу подив змінився на гостру, колючу до ознобу думку: де решта?!

Напевно, мене сюди вітром докотило, а потім сніг забив горловину і не дав замерзнути... Зараз, зараз... Хтось же є живий...

Робота зігріла. Він спробував знайти рюкзак, але ці його спроби нічого не дали. Але ж хріново... порожнем... ні сухаря пожувати, ні... та й боєкомплект полегшав – чотири магазини лишилося. Добре, що автомат через груди був... так під пахвою й теліпається.

Проте найбільший жаль викликала втрата теплого светра та пачки пшоняного концентрату. Ох, єтіттвоювкочерижку!.. Сам-один, як палець, залишився! Не може бути... повинен же ще хтось... Погане передчуття заповзало в душу... Не могли вони без мене піти... шукали б до останнього.

Внизу виявив багато слідів од лиж, потовчений сніг. Тут точилася боротьба, але жодної гільзи і порохового гару не знайшов. Невже взяли?! Наздогнали? Отже, натрапили на слід? Не може такого бути... Але що ж тоді?.. Перечекали, а потім просто наштовхнулись? Ні, «просто наштовхнулись» не проходить. Вирахували, гади. Майстри! Маршрут наш передбачили і перехопили. Та й іншого шляху тут, певне, нема. Душогуби з мертвою хваткою... А хлопці, напевне, мене шукали, не знайшли і тут під козирком вирішили переховатися, щоб згодом шукати далі. Правильно, значить, не повірив я: не могли вони мене кинути. Розслабилися, може, навіть придрімали... верст дванадцять на голодний шлунок та в такій хуртечі – не дивно. Кінець хурделиці проґавили, тут їх і... Такі справи...

Він намагався тверезо обміркувати своє становище.

Так, набої є – вже не сам. Лижі, дякувати Богові... Знову ж таки, живий – це, як на мене, великий плюс. Вільний, мов птах...

Він обмацав пульсуючу болем потилицю і ледь не застогнав.

Ну що ж? З члена бойової групи він зараз перетворився на самостійну бойову одиницю! Тим часом завдання ніхто не скасовував, та й він ще ого-го!

Порожній шлунок нагадав про себе голодними спазмами.

Трохи осторонь, майже біля самого краю невеличкого плато, у снігу щось зблиснуло. Чи здалося? Він крутнув головою, силкуючися знову впіймати зіницями металевий полиск. Ось! Цвях підійшов і підняв напівзасипаний снігом ніж з масивним лезом. Це «мессер» Смаги... точно! Слідів крові ані на лезі, ані довкола не було. Спокійно, Ваню! Ми ще повернемо цей ножичок господареві. Хрін їм, паскудам!

Потім він ще раз уважно обдивився довкола. Помережаний лижами сніг уже став жорстким, лижню прихопило морозом, отже, минуло не менше години. Доведеться наздоганяти, а там... Обстановка підкаже.

Відштовхнувшись палицями, він заковзав лижнею в південному напрямку. Він знав: найближче майбутнє не обіцяє нічого доброго.

19

«Ось Айхлер і показав своє мерзенне нутро. І хай тепер хтось дорікне мені в непроникливості!

Сьогодні відбулися вельми цікаві події, які змусили мене інакше подивитися й на нашого доктора, обер-лейтенанта Ланґера. Чесно кажучи, їхня поведінка, я маю на увазі Айхлера і Ланґера, справила на мене досить похмуре враження, і чимдалі я думаю про це та аналізую, тим радикальніші висновки доведеться зробити. Я довго намагався сформулювати й визначити почуття, які залишились після того, що відбулося, і не можу знайти нічого точнішого, як тільки – огида і розгубленість. Так, розгубленість, хоч і соромно зізнаватися в цьому сорокарічному мандрівникові та солдату.

А справа така. Після того, як попередньо допитав усіх полонених, враховуючи й англійця, у повній відповідності до інструкції, я склав рапорт до Центру й відіслав його з посильним до обер-лейтенанта Ерслебена. Після чого його зашифрують і ефіром передадуть до Берліна. Полонені, як я й передбачав, не сказали нічого, тільки англієць назвав свої ім'я, прізвище та номер частини. Тепер нам слід дочекатися приходу «Фленсбурга» та передати їх на судно. На цьому наша місія щодо них закінчується. Так велить інструкція, бо всі сили нам необхідно концентрувати на виконанні поставлених раніше завдань, та й фізично ми не можемо розпорошуватися ні на що інше за відсутністю ресурсів як людських, так і всіх інших.

Десять хвилин потому до мене зайшов мій заступник гауптман Петер Айхлер і в ультимативній формі почав вимагати провести інтенсивний допит полонених. Причому він не намагався переконувати, а наче просто інформував, що допит має провести він сам, за допомогою доктора Ланґера. Лікар необхідний йому як асистент у застосуванні деяких заходів та прямого фізичного впливу. Перед експедицією мене попередили, що гауптман Айхлер «не звичайний офіцер з відділу пропаганди», що він має деякі «спеціальні» повноваження у певних нештатних ситуаціях і «не треба перешкоджати йому у виконанні специфічних обов'язків, які поклала на нього партія». Натяк досить прозорий. Зараз, здається, виникла саме така ситуація. І я не став би заперечувати, а тим більше, перешкоджати Айхлерові в його діях, але мене не могла не приголомшити інтонація, з якою він усе це говорив. Всупереч будь-якій етиці – службовій, офіцерській, людській – він розмовляв зі мною так, немов я був поплічником цих полонених червоних! Зараз я відчуваю огиду й до себе через те, що в ті хвилини нашої розмови дозволив собі розгубитися. Раптова зловісність інтонацій Айхлера змусила мене внутрішньо здригнутися. Він говорив так, ніби не я командир над ним, а він, підлеглий, мав владу наді мною. І влада ця необмежена і страшна. В кожному разі саме таке відчуття виникло в мене тоді. Я поглянув йому в очі й не зміг витримати погляду цього двадцятисемирічного шмаркача! Я чимало бачив на своєму віку, встиг понюхати пороху ще минулої війни, але тут не витримав уколу його безжальних зіниць. Не відповівши згодою на його ультиматум, я лише висловив своє категоричне бажання бути присутнім на допиті.

Те, що відбувалося потім, опишу коротко. Досі не можу про це спокійно згадувати. Раніше нічого подібного мені б і в голову не зайшло. Ледве не знудило.

Айхлер гримав на полоненого, а Ланґер, наш лікар, втілення витонченості з салонним мундштуком у красиво окреслених вередливих губах, почав завдавати полоненому точно розрахованих ударів гнучким металевим прутом. Наче й бив не сильно, але удари були якісь страшні, шокові, після яких жертва тіпалася в конвульсіях. Напевне, він добре знав, куди б'є, його вища медична освіта, мабуть, допомагала йому в цьому. Я зазирнув йому в очі, і в мене виникло інстинктивне бажання пустити йому кулю межи очі. Ця людина відчувала невимовну насолоду. Майже те ж саме відбувалося і з Айхлером, який також озброївся прутом, і, розжаривши його на вогні, почав неквапно водити розпеченим кінцем по тілу полоненого. Лицем Айхлера повільно стікав піт, дихання стало уривчастим, а очі туманіли. Я не стерпів, витяг пістолета і почав вимагати припинити цю ганьбу, бо інакше я сам пристрелю полоненого. Але той вчасно знепритомнів, і їм довелося припинити своє паскудне заняття. Обидва вони були якісь осовілі і на диво однаково схожі на випотрошені опудала. Рухи їхні стали уривчастими й розкоординованими аж так, що довелося віддати наказ моєму денщикові доправити «панів офіцерів» у їхні кімнати. Я відчував до них відразу та ненависть, в моїх очах вони перестали бути чоловіками. Вони перетворили війну з драми й самопожертви на приватний бордель! Своїм садизмом вони обплювали наше Служіння!»

Але чому Айхлер так дивився на мене перед допитом?

В душі Йозефа Гревера знову заворушилося звичне відчуття, про походження якого він давно здогадувався. Це був страх. Страх перед химерою тієї таємної влади, яку – він тепер був упевнений в цьому – мав над ним гауптман Айхлер.

20

Іван Цвях сходив на льодовик. Сходження було важким. Він поспішав, але сили намагався берегти і тому шлях обирав максимально розважливо. Доводилося знімати лижі, видиратися на руках, відштовхуватись лижами, потім знову їх надягати. Це забирало багато часу. Гора стрімко обривалася на сході. Похмурі нунатаки утворювали своєрідні зазубні, за ними скрізь – припорошена снігом крига. Він помітив, що німці обійшли круглу вершину північніше, їхня лижня добре проглядалася. Біля одного з нунатаків вона розгалужувалася. Невже хтось зірвався? Подивитись треба. Зняти лижі. Обережно... уступи вузькі, лише кілька метрів... а навпроти крижаний хребет... стрімкий, собака, широкий та довгий, тягнеться аж до фіорду. Між нунатаками прірва... Треба підступити до провалля впритул.

Кригу припорошував сніг, заледенілий схил тамував підступність – не одразу помітиш і оціниш його стрімкість. Тонка снігова порохнява то збивалася у фірн, то підтавала. Однак підтавала не настільки, щоб черевики Цвяха провалювалися, й те, що він раптом послизнувся, було для Цвяха цілковитою несподіванкою. Сліди вели в нікуди. Але він не розгубився, а відразу ж плиском кинувся на кригу і потягнувся по ножа. Проте швидко вихопити ніж ніяк не вдавалося – піхви збилися далеко за спину. Поки він гарячково рвав комбінезон, силкуючись намацати ножа, його пронесло схилом метрів із десять. Він втратив дорогоцінні секунди, і швидкість ковзання так зросла, що коли, нарешті, вихопив ніж і відчайдушним зусиллям спробував врубати його в лід, з-під леза лише з хряскотом полетіли скалки криги. Він пролетів ще кілька метрів, перш ніж вдалося встромити ножа в кригу й зупинити своє стрімке падіння у прірву.

Якусь мить він лежав нерухомо, вчепившись у руків'я ножа, що стирчав з невеликої тріщинки в льоду. Потім розплющив очі й одразу ж побачив криваву пляму на кризі. Звідки кров? З носа. Напевно, коли падав, об автомат хряпнувся, хай йому грець!

Коли підвів голову й оцінив усю хисткість свого становища, його стрімко опанував страх.

Просто перед собою він побачив стрімкий крижаний схил з довгою кривавою смугою, яка тяглася, наскільки охоплював погляд, і зникала десь високо вгорі. Він знову схилив голову і пролежав так кілька хвилин. Треба заспокоїтися і вгамувати серцебиття й страх, а також відновити дихання. Тихо, тихо, Іване... Будемо ушиватися звідси. І якнайшвидше. Не думати про те, що позаду... що внизу... поповзом... тихесенько. Тільки б сил вистачило... Та де ж їм узятися? Жити захочеш – знайдеш! Давай, Іване, давай!

Він спробував підтягнутися. Висмикнув ніж і швидким рухом врубав його в кригу трохи вище. Потім ще раз. Але, поки він виймав ніж і знову встромляв його, навіть незважаючи на те, що робив це майже без замаху, тіло за цей час встигало ковзнути вниз, і тому кожний новий удар припадав лише на кілька сантиметрів вище за попередній. Він знову й знову підтягувався і врубував ніж у кригу. Так вдалося просунутися сантиметрів на сімдесят.

Він зупинився, щоб передихнути, і тільки тепер відчув, як гостро давить у ребра автомат. З чималими труднощами йому вдалося правою рукою вибити зброю з-під себе й перекинути за спину.

Так... тепер спробуємо інакше. Підтягнутися... спертися правою рукою. Ще... до останку... так, щоб праве плече майже торкалося ножа, а ліве було якнайвище... ногами підсобляю... ще... ось би зараз «кішки» та айсбайль... у мого дзьоб був гострий, сам гострив. Та... все в рюкзаку залишилось... Треба було його ще пошукати, а ти, мов фраєр, запанікував... Гаразд, чого тепер марно шкодувати. Та й у тому місиві все одно не знайшов би. Тепер лягти навскоси... розкарячився, ступні напружити... Ну!

Цього разу йому вдалося встромити ножа сантиметрів на тридцять вище, хоч лезо встигло продряпати в кризі борозну завдовжки з десять сантиметрів перш ніж зміг з допомогою лівої руки зафіксувати його.

Добре... тепер обома руками спробуємо, щоб відразу врубався... Обережно... праве плече... поштовх... Є!

Він знову сповз додолу, але не набагато. Ніж увіткнувся сантиметрів на тридцять вище попередньої лунки. Добре! Так би й надалі... Тепер він знав, як треба діяти, його зусилля зробилися осмисленими й почали давати результат. Повільно й обережно він підтягувався все вище, доки просунувся на висоту свого зросту, й раптом носаком намацав лунку від одного з попередніх ударів. Це дало надію на додаткову опору. Він спробував утиснути в заглибину носак і спертися, але заглибина була мілка, а черевики надто жорсткі. За кілька хвилин він збагнув, що його надії не справдилися.

Йому вдалося просунутися вгору ще на кілька ударів ножа.

Перекур... правиця починає тремтіти, м'язи перенапружились. Що робити, як судома вхопить? Га, Іване?.. Далеко ще?.. Ох, трясця твоїй матері, ще так далеко... Чи дотягну?

Він уявив собі, як повзе до того місця, де звалився на кригу, де вдарився носом об автомат, – і не зможе піднятися, як проповзе ще кілька метрів, перш ніж стати на чотири, потім... Потім знову похилив голову і притиснувся гарячим лобом до криги.

... За що ж така кара Господня? Нічого подібного в моєму житті ще не було, хоча й бачив смаленого вовка... Це ж треба – на краю землі, у чорта в зубах, у таку хріновину вляпатися!... Брехня! Нас так просто не візьмеш!..

Він знову лютим ударом врубав у кригу свого ножа. Знову підтягнувся і знову встромив ножа. Піт заливав очі, м'язи зсудомило.

Вперед, сволото! Впере-е-д!

Він знову відчув, як почала трястися права рука. До того ж набагато сильніше, ніж уперше. Він відчував кожний м'яз, кожне сухожилля, які смикалися й кам'яніли, звиваючись у тугі вузли, хапав перекривленим ротом повітря, але й далі вбивав ніж у кригу. Так він просунувся вперед ще, може, на два метри, перш ніж рука остаточно заклякла скарлюченою. Тепер він утримував руків'я тільки лівою. Але й у ній запульсувало болем, що примусило застогнати. Біль посилювався, з ним не можна було впоратися. Він замружився й до хрускоту стис щелепи. Аби лиш пальці не розчепилися самі! Понівечені морозом та болем, пальці існували самі по собі, не залежали від його волі. Тільки б вони не розчепились!.. Тоді кінець... Він застогнав. Стогін скидався на гарчання.

Судома корчила дві безкінечні хвилини. Коли це зрештою минулося, він знову притиснув лоб до криги, намагаючись розпружитися. У-х-х! Тепер рухатися буде значно важче... судома таки виснажила... Господи, крига вся червона від крові, та й сам весь вивовтузився, пикою, мабуть, на дідька схожий... От халепа...

Він просунувся ще на метр. Знову почало зсудомлювати руки, і цього разу корчі були сильніші, триваліші й опікали жаским болем. Проте найбільше він боявся знепритомніти.

Біль почав повільно відступати, але тут він відчув неприємний дрож у лівій нозі, якою в пошуках опори весь час намагався намацати ямку від ножа. Довелося витягнути ноги. Тремтіння минулося. Тепер він змушений був довго відпочивати.

І знову врубувався ножем у кригу, знову підтягувався. Схил став пологішим, і просуватися стало легше, але він цього навіть не помічав. Смертельна втома сковувала, дуже хотілося зупинитись і не рухатись, та він усвідомлював: на відпочинок він часу не має. Страх смерті змушував боротися, і він рубав лід тремтячими руками, стогнучи від болю і страху. Він уже погано розумів, що робить. Звуки перестали долинати – йому здавалося, що він – усередині величезного дзвону, а довкола тяжко давить тиша. Біла замогильна тиша... Очі застилав туман.

Наче якась тінь накрила... Згори. Крук, мабуть. Здобич відчули... злітаються, наволоч. Які круки? Тут же немає птахів. Тут узагалі нічого немає! Це маячня... я марю... Отже, скоро хана.

Скільки ж я прововтузився? Невже непритомнів? Чи спав? Не може бути. В голові почало повільно прояснюватися, руки попустило. Ну, спробуємо ще... Підтягнувся... обережно... Тепер би вивернути ніж так, щоб він не дряпав кригу, а зразу врубувався... гострим краєм до себе. Але ж у мене ніж – двосічний...

Він на мить завмер від раптової рятівної думки, а потім з його нутра вихопилося дике радісне схлипування, а з очей полилися нестримні сльози. Йолоп! Боже, який йолоп!!! Ні, такого придурка ще земля не носила! В мене ж «мессер» Смаги на правому стегні... Господи! Два ножі – це ж порятунок! Якби ж одразу... А так – стільки сил пропало!..

І знову він караскався, по черзі втикаючи в кригу то свого ножа, то ножа Смаги. Але тепер було незрівнянно легше. І він повірив у порятунок.

Лише півгодини витратив Цвях на те, щоб здолати останні метри і перевалити через гребінь. Рачки, не підводячись із колін, намацав лижі й уже на них автоматично перетнув лижню. Потому почалося тяжке провалювання в липку непритомність.

Скільки він так пролежав?

Його раптово пройняв біль у змучених м'язах. Він захрипів – такого болю не відчував навіть дряпаючись на сімдесятиградусний схил, – а в грудях важко ворухнулася радість. Він переміг, і кожна змучена клітина вбирала радість спокою та розслабленості. Десь поруч зриваються важкі снігові карнизи, й крижане кришиво з гірською породою й фірном шурхотить і сиплеться в бездонне провалля... Голова була порожня. Єдина думка, що ледве пульсувала десь у закутках випаленого стражданням мозку, була про те, що хлопців він уже не наздожене.