Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

51

Вони чекали. Щербо спостерігав за об'єктом, обережно висовуючи бінокль із-за виступу. Група роззосередилась просто над німецьким постом, який вони обстежили минулої доби і на який Щербо сподівався як на стратегічний пункт заключної фази операції. Потай виконавши далекий обхідний маневр, спецкоманда впритул наблизилася до супротивника. Бійці сховалися в навислих над урвищем скелях, ледве утримуючись на нешироких полицях та карнизах. Джафар та Назаров – за три метри над входом, Гаральд і Ткачук – трохи вище, праворуч. Вони чекали.

План визрів давно, і зараз Щербо неквапно обмірковував становище, дедалі більше утверджуючись, що обраний спосіб дій правильний. Ніде не знайшов помилки і почав думати про полоненого.

«Не подобається він мені. Навіть сформулювати важко, чим саме... А ти спробуй. Ну, по-перше, я ні на крихту не вірю в його виснаженість і безсилля. Він явно береже сили. Вичікує, стежить за кожним з нас, оцінює... Хитра сволота. Надати інформацію й виконувати накази – цей шлях він відкинув, відмовившись відповідати на мої запитання. Та й купити життя ціною запопадливості зрадника – надто примарна перспектива. Він розуміє, що шансів у нього небагато, тому спробує використати найменший. А чи є такий? Ще раз обдумаємо послідовність дій. Якщо ми спробуємо сунути носа на пост до того, як зміна вартових рушить сюди... Зробити це треба обов'язково до того, як вони вийдуть з бази, хвилин за п'ятнадцять, інакше все відбуватиметься просто в них на очах. Кілометр між станцією та постом вони пробіжать швидко, хвилини за чотири. Вхід до поста знаходиться у невеликій заглибині, відтак зі станції не проглядається, точніше, погано проглядається. На щастя, льодовик має посередині опуклість, яка й заважає спостереженню. Отже, весь вхід відкриється їм на півшляху, коли вони добіжать до середини. А що ж станеться, якщо ми сунемося раніше? Передусім, порушення розкладу – надто рання зміна варти відразу насторожить, бо це нечувано! Друге – якщо ми все-таки спробуємо використати полоненого, то неминуче виникне запитання, чому зміну веде не начальник варти, не розвідний, а саме Айхлер? Всі всередині, напевне, знають, що його кудись послало начальство, отже, начальником варти він зараз не може бути – «солдатський телеграф» завжди працює безвідмовно. Настороженість зростає. Ті, що посуваються за спиною гауптмана, підозріло ховають обличчя... Кожен з цих чинників сам по собі, можливо, не такий уже й значний, але вкупі... Загальна обстановка тривожна, драконівський інструктаж варти, всі зорієнтовані на підвищену пильність... Елементарно зв'язатися з базою телефоном і пересвідчитися. Все проти нас. А що відбувається в голові цього гауптмана? У вартівні – четверо, ось-ось з'являться ще п'ятеро. Все вирішують миті. Де гарантія, що він буде поводитись покірливо і не намагатиметься скористатися обставинами й викинути якогось коника? Адже цілком достатньо натиснути на спуск. Постріл, тривога, і все пішло шкереберть. Отже, використовувати оцього фашистика ризикованіше, ніж діяти самим, навпростець. Правильно зробив, що полишив його на старшину й Сиротіна біля північно-західного входу на льодовик... Отже, п'ятеро проти п'ятьох... Це проти тих свіженьких, відпочилих, що домчать до поста міняти своїх втомлених товаришів. А їх – четверо. Важкувато доведеться, але... Шкода, не встигли до обіду, все-таки троє – не п'ятеро...»

Він знову спрямував бінокль у бік станції. До зміни варти залишилося двадцять хвилин.

«Тільки б нам із старшиною одночасно вийти на об'єкт...»

Вони майже не розмовляли, лише зрідка облизували пошерхлі губи та з нетерпінням позирали то вниз, то на німецьку станцію, примірювалися, вкотре розраховуючи траєкторію стрибка. Рюкзаки залишили на перевалі, тут вони їм навряд чи знадобляться. Автомати закинуті за спину й намертво закріплені відтяжками. Користуватися ними все одно не можна, постріли б перекреслили весь задум. А он і німці підходять.

Зміна бігла швидко. Всі були в полярному одязі, з речмішками і, що найприкріше, в касках. До того ще й ремінна збруя, підсумки, зброя. І вдарити, здавалося б, нікуди... Голими руками не візьмеш. Ні в тім'ячко, ні по череву, ні по хребту. В бінокль Щербо ясно бачив зосередженість на їхніх свіжих поголених обличчях. «Відпочили, арійці... Отже, сутичка буде запеклою. Але ми їх розберемо на запчастини. Все одно! Трясця вашій фашистській «неньці»!»

Тривожність не миналася. Він застережно звів руку, даючи знак бійцям, що нерухомо приткнулися на невеличких виступах скель.

Нарешті німці зупинилися на втоптаному майданчику перед постом і, весело перемовляючись, почали знімати лижі. Видно було, що перспектива пробути добу у відносній бездіяльності та на відлюдді тішила їх більше, ніж метушливе й галасливе існування на станції.

Нехитра солдатська психологія була близькою і зрозумілою для того, хто спостерігав за ними і кому належало обірвати цю звичну й буденну процедуру зміни варти. Ані жалю, ні співчуття до німців не було. Вони вже добу майже нічого не їли, давно не спали, мали за плечима божевільний багатокілометровий перехід через сніги й скелі. Перед ними був ворог, і цим усе сказано.

Після умовного стуку розвідного, коли двері почали відчиняти зсередини, просто на спини німців згори звалилися четверо. П'ятим трохи пізніше стрибнув Щербо. Не тому, що спізнився, це було частиною плану. Вони свідомо атакували саме тоді, коли після візуального контакту крізь вічко вартовий почав відчиняти двері. Ні раніше, ні пізніше. Той, хто відчиняє, кілька секунд відсуватиме засуви і ніяк не зможе взяти участі у тому, що діятиметься ззовні. Правильно обравши час атаки, вони розпорошували сили противника, били його по черзі.

Джафар та Назаров повинні були зразу ж по «приземленню» на спини своїх «підопічних» прорватися всередину поста. Ткачук теж повинен був удертися слідом за ними, але тільки після того, як упорається зі своєю жертвою. Гаральду та Щербові належало «підчистити тил», тобто розібратися з рештою німців назовні.

Щербо бачив, як звалилися німці під вагою тіл його бійців – це вам не яблука Ньютона – як двоє нерухомо завмерли в снігу, як ударом ноги Джафар розчахнув двері, як кинулися за ним у печерний морок Назаров та Ткачук. Усе це він устиг охопити, ввібрати в себе, доки летів з триметрової висоти. Він навмисне затягнув із стрибком, точно розрахувавши момент свого старту. Залишалися ще двоє.

У падінні Щербо спробував дотягнутися до того, хто встояв на ногах.

«Пару ребер зламав, напевне... Ще!.. Ніж увійшов у серце майже без зусилля. – Німець закляк, безтямно витріщивши на Щерба ще живі очі. – Цей вибув».

Німець, котрого звалив Назаров, після нетривалої розгубленості намагався стати навколішки, машинально струшуючи налиплий на обличчя сніг. Щоб противник не отямився, Гаральд у довгому стрибку знову його збив. Після чого той відлетів до навстіж прочинених дверей і почав очманіло рачкувати до приміщення. Цього Щербо не бачив, він був уже всередині.

Діяли злагоджено і швидко, без метушні. Ставлячи завдання, Щербо врахував і психологічний нюанс – ефект порога, як він його називав. Якщо відразу не вдалося зчинити тривогу й обидві сторони втяглися в рукопашний бій, то на перший план неминуче мала висунутися інша мета – спочатку прибрати з дороги того, хто прямо загрожував життю, а вже опісля бити на сполох. Поки що проміжної мети було досягнуто – вплуталися в бійку, зв'язавши противника ближнім боєм.

«Поки все складається нормально!» – подумав Щербо, відчуваючи, як терпне вилиця, забита при падінні. Хтось одразу затопив прямим правим в обличчя. У відповідь – миттєвий відскок ліворуч з поворотом тулуба в протилежний бік, поштовх лівою рукою у передпліччя, захват правої руки і – важіль усередину із збиванням! Це був простий і безвідмовний больовий прийом.

Його намагалися захопити ззаду. Різкий шоковий удар ліктем. Конвульсивні видихи, хрипіння, стогін та хекання, стукіт, брязкіт заліза... Загускле від страшної безмовності рукопашної повітря... Уривки картин, що відбилися зі страхітливою виразністю...

Після удару ногою в живіт Ткачук пролетів мало не через усе приміщення й розчепірився біля протилежної стіни, ледве не зваливши кулемет з заправленою стрічкою. Почувся чийсь хрипкий тріумфуючий рик. У голові Щерба почав розпливатися морок, перед очима все захиталося, і він змушений був спертися об стіну. «Якась тварюка встигла-таки затопити мені у вухо...»

52

Кіптява повільно розтавала у сірому повітрі. Хатина догоряла. Тоненькі блакитні цівки тягнулися догори, невагомі сірі пластівці злітали з обвуглених дошок і кружляли над згарищем.

Цвях лежав за якихось десять кроків трохи попереду хижі, з того боку, звідки мали з'явитися німці. Коли полум'я охопило всю хатину, в нього стало сил викотитися за поріг і дістатися до цього зручного каменя, який зараз слугував йому за бруствер. Дивився на хатину, й серце його оповив смуток за цим творінням людських рук, яке він тепер знищував. Потому пожалкував, що немає в нього карабіна. Надійного, пристріляного, з великою дальністю. Тоді б ніхто з них не уник... Або хоча б гранати... Хоча ні, граната була б, як собаці п'ята нога, – кинути сил немає... Але, коли вже так сталося, зустрінемо ворога цим пугачем... Він більше нічого не прохав у долі, її примхи вже не мали значення.

Потім він довго лежав нерухомо, відчуваючи, як тануть останні сили, як тече у зворотний бік життя. Все було позаду – той недалекий час, коли він почувався сильним і безсмертним, жаль від усвідомлення того, що все має свій кінець. З дива не сходив: несподівано відкрив у собі здатність до самопожертви. Залишилися тривога й бажання «живіт покласти за друга своя».

Він довго ловив на мушку передню пару, рука тремтіла, дуло «танцювало». Ніяких думок більше не народжувалося, голова спорожніла. Ні болю, ні мук. Єдине несамовите бажання – не промахнутися. Невиразно, немов крізь сон, він шепотів сам собі, що треба вибити якомога більше собак, а якщо пощастить, то й трохи фріців прихопити з собою на той світ.

І ось вони наближаються. Виклично зблиснув одполірованою сталлю полоз, стрімко бігли собаки, звісивши язики з паруючих пащек.

Нестерпно повільно він силкувався з'єднати в одну три точки – мушку, проріз і лівого переднього пса. Але це ніяк не вдавалося.

«Руки тхнуть горілим... Спокійно, – наказав собі, – у тебе є кілька хвилин. Нехай зупиняться... Вони повинні зупинитися...»

Не доїхавши до хатини півсотні метрів, нарти різко загальмували. Троє німців роззиралися навсібіч, побоюючись засідки. Коли погоничеві вдалося зупинити собак, що тяглися до тепла, один з німців зістрибнув із саней у сніг і, тримаючи автомат напоготові, рушив до згарища.

Фашисти були зовсім поряд, і Цвях здивувався, чому вони його не помічають. Знову звів руку, вперши руків'я пістолета в камінь, прицілився. Коли вдалося взяти на мушку переднього пса, він повільно натис на спуск. Постріл був сухий і негучний. Собаки шарпнулися, але одразу, майже злившись, вдарило ще два постріли. Упряжка враз перетворилася на несамовитий безформний клубок. Посторонки переплуталися, собаки борсалися, тягли своїх мертвих упряжців, кидалися одне на одного, тремтіли з переляку чи люті.

Цвях натискав на спуск, вкладаючи в кожний постріл усі свої передсмертні силу й тугу. Він навіть не зміг трохи підвести напівмертве тіло, щоб спертися грудьми на камінь. Встиг лишень побачити, як густо закривавився здичавілий собачий клубок, як падає обличчям у сніг кулеметник, як ухопився за шию другий, як затремтів автомат в руках у третього...

53

Щербо швидко опритомнів, звів голову. «Все скінчилося... Впоралися без мене». Четверо фашистів заклякли в неприродних позах на підлозі. При дверях стояв Гаральд. «Котра година?»

Напруживши очі, Щербо подивився на годинник і проказав: «Упоралися за півтори хвилини!»

Поки що все йшло за планом, у запасі вони мали десь із чверть години. Хоча варто було поквапитися.

Вони роздивлялися довкола. Щербо зауважив, що печера, всупереч очікуванню, досить простора. «Всередині добротно обшита тесом... Тамбур холодний. Бійниці з віконницями. Обстановка спартанська – піч, кулемет, дві лави, рація, телефон...» Він натягнув каску і почав підганяти ремінець. «Ти ба, ще тепла!» І раптом його відразливо різонув запах того, з кого цю каску зняли півхвилини тому, – запах ворога... Але думка ця була недоречна, і він відігнав її. «Пост, напевне, парний. Двоє відпочивають, двоє чатують. Огляд чудовий – і море, й повітря, і весь горизонт... І вхід на плато блокується...» Порозсовував магазини за пазуху, поклав у кишені. «А що за рундук тут у ніші? НЗ, їжа, набої... Повна автономія на випадок тривалої хуртовини...» Ретельно підігнав ремені. «Стільки їдла... Хоча б на добу раніше увірватися! А зараз на нас чекає робота. Не до їжі! Тепер слово за старшиною!»

Удалині, праворуч від скель, виокремилися три білі постаті. Від об'єкта їх віддаляла набагато більша відстань, ніж у його групи, відтак рушили першими. Щербо подивився на годинник – вісімнадцята нуль п'ять. Поки що все складалося, як планувалося. «За якихось п'ять хвилин і нам у дорогу...»

Ще там, нагорі, перед тим, як розділитися, він інструктував старшину і визначив для себе умовний рубіж, після подолання якого мали вирушати й вони.

На півночі зі скельних піків потяглися снігові протуберанці. Зі сходу, з вершини льодовика, повільно наповзали на плато багатошарові хмари сизого туману. Просто в туман от-от мала посунутися стіна густого снігу. І він без попередження набирав швидкість. «З погодою не домовишся, примхлива тут погодка! Що ж, нарешті настали хвилини, задля яких ми подолали весь цей шлях, задля яких ми тут... У штабі вже, мабуть, занесли олівці над картою...»

– Присядемо перед дорогою.

І враз – коротка команда Щерба: «Вперед, соколики!» І вони рушили, злагоджено вимахуючи палицями, намагаючись здолати кілометровий відтинок шляху з тією самою швидкістю, що й німецька варта, яка нині мертво лежала на посту. На них чекав жорстокий, короткий і нещадний бій.

Кожний з них пам'ятав слова, які любив повторювати Щербо: далеко простіше віддати життя одразу, аніж віддавати його по хвилинах. Від них завжди вимагали останнього. Та головним було навіть не це. Головним було витрусити, нарешті, з абверівського кубла кляті папери й таємничу купу залізяччя й дротів, що звалася шифрувальною машиною!

Чотири хвилини... Вони бігли спокійно й зосереджено, як німці. Назустріч напливав барак. Скоро буде поставлено крапку в жорстокому протиборстві, і цю крапку поставлять вони. Те, що видавалося недосяжно далеким ще добу тому, тепер наблизилося впритул. Останні зусилля!..

«За чверть години знову почнеться хуртовина, але для нас це вже не має значення. Ми вже будемо всередині, і, якщо Байді вдалося проникнути туди... Якщо вдалося... А якщо ні? Зорієнтуємося на місці, нам би тільки без пострілу впритул підійти...»

З-під глибоко насуненої каски Щербо побачив, як від бічного входу вистрибнула кулеметна обслуга і зайняла тут-таки, біля входу, обладнану камінням позицію. Дула націлилися в напрямку старшини й Сиротіна. Щербо повернув голову ліворуч і, не порушуючи темпу, побачив три постаті, що наближалися з південного заходу. Нічого підозрілого не помітив, усе йшло так, як і передбачалося. Попереду Айхлер з порожнім автоматом за спиною, – слухняно чапає, без вибриків. За ним – старшина, відлога низько насунута, далі – Сиротін... Рухаються злагоджено й повинні підійти до станції водночас із головною групою. Що ж насторожило фашистів?..

Щербо відчув, що за ним стежать. Невідривно. Саме за ним і його людьми... Хтось прискіпливо їх вивчає. Щось було не так. Він щосили вдивлявся в барак, у розпливчасті на такій відстані силуети. Залишалося три сотні метрів, коли до кулеметників приєднався офіцер. Щербо вгадав його з бінокля, який офіцер майже не відривав від очей. Спочатку німець дивився в напрямку групи. Потім щось сказав кулеметнику, і той повів дулом, буцімто в нерішучості переносячи приціл з однієї групи на іншу.

Раптом офіцер опустив бінокль і закляк, наче роздумував, тоді різко підніс окуляри до очей і почав удивлятися тепер уже в них.

Вся увага німців повинна була зосередитися на групі, яку очолював офіцер, вона поверталася після тривалої відсутності. Певне ж, офіцера вони мали впізнати навіть на такій відстані. Чергова вартова зміна аж ніяк не цікавила їх. Такою була логіка розвитку становища, а досвід бійців підказував: те, що відбувається всупереч логіці, зазвичай погано закінчується. Розплачуватися доводиться кров'ю. Й не комусь – їм...

«Скільки ще?.. Метрів двісті п'ятдесят... Налягти! Швидше... Старшина теж прискорив ходу...»

54

Дивовижно пустельним видався старшині цей льодовик і той кілометр, що його вони десятки разів промацали, проміряли очима... Такою настороженою й пустельною буває лише нейтральна смуга, що розділяє дві ворожі сили, де все пристріляно, де скрізь за тобою стежать чужі очі й ловлять тебе чужі наведені дула. І ти йдеш до цієї пастки, стримуючи тремтіння і відганяючи геть гарячкові думки про розчинену в повітрі небезпеку, наче тягне тебе туди якась незбагненна сила.

– Тьху, чортівня... Жижки тремтять, Ромо?.. Це від того, що ганси дула наставили, – заспокоїв він себе. – Саме час нашому гауптманові голос подати, – і він швидко скоротив відстань до полоненого.

Загрозу від кулемета своїх гауптман Айхлер відчував на відстані. Невиразна тривога, яка охопила, коли він побачив реакцію товаришів по зброї на їхню появу в зоні видимості, посилилася, щойно з барака вийшов офіцер. Айхлер легко впізнав у ньому Гревера. Потім побачив, як Гревер, потверджуючи його підозри, які він відштовхував зараз від себе, боячись їм вірити, відірвався від бінокля й притьмом побіг до кулемета, відштовхнув стрільця й сам припав до прицілу.

«Він помітив мене... Він упізнав... – Жаска думка ошпарила його: ось зручний момент для розправи! Фельдфебелеві Рану не вдалося, то що може завадити зараз?..» – Айхлер здригнувся, холодні мурахи полізли спиною, а в грудях заколотилося щось нудотне, що полізло бридким запамороченням у голову.

Айхлер відчув, що ладен був з ревом кинутися на свого ворога у вермахтівському мундирі. Але... обставини працювали не на нього. Шансу на порятунок – жодного. Він це зрозумів, щойно Гревер кинувся до кулемета. Враз Айхлер, непохитний, жорстокий, відчув себе жалюгідним, беззахисним і маленьким у цьому холодному й нескінченному сніговому безгомінні. Дуло було націлене прошити його гарячим свинцем, тільки так. Айхлер здригнувся. Треба щось зробити, попередити, зупинити...

Він рвонувся вперед. Та його крик застряг у горлянці...

Густе морозне повітря розітнула кулеметна черга. Свинцевий струмінь розрубав простір ліворуч від головної групи і вдарив по гауптману, старшині й Сиротіну. Хвиля оглушливих звуків кинула людей на кригу.

Вогняні траси низько стелилися над льодовиком. Але незабаром крізь клубочінь снігової порохняви страхітливі вогняні траси потяглися просто до них.

«Зірвалося? Чому? Невже німець здогадався?..»

Щербо падав у сніг, перевертався, плазував, а довбешку роздирало запитання: «Чому? Що не спрацювало?!»

Кулі вдарили поряд, розбризкуючи крижані скалки. За спиною хтось оскаженіло виматюкався.

Все вкрила снігова коловерть. Хурделиця – на щастя чи...

Починати атаку за таких умов було божевіллям. Вони прирекли себе на безглузду загибель. Або від куль, або від хуртовини.

Тому вони зробили єдино можливе, що можна було встигнути до того, як хуртовина набере сили, – спробували повернутися туди, звідки почали свій останній, як здавалося, кидок – на пост.

Німці припинили стрілянину – снігова завіса розвела ворогів. Поклали на лижі пораненого в ногу Назарова та й накивали п'ятами, поки хуртеча не розійшлася так, що руки не видно. Щербо трохи затримався, час від часу пускаючи верхом короткі траси. Трасуючими кулями він давав напрямок старшині.

Швидше, швидше! Лють на себе й на фашистів вихоплювалася назовні, але Щербо чавив емоції і продовжував плавно та обачно натискати на спуск.

55

Рядовий Фердинанд Альфертс почувався героєм – він відвернув вторгнення червоних! Одного звалив просто з мотуза, і, хоч другий зник без сліду, майор Гревер представив Альфертса до нагороди. І не до якоїсь задрипаної медалі, а до Залізного хреста!

Піднесений настрій Фердинанда затьмарив фельдфебель Гайзер, який наказав йому разом з Куртом Гайсом відремонтувати горище.

– Та я ж, пане фельдфебелю, тільки-но змінився...

– Мовчати! Той косоокий устиг там такого накоїти, що не до балачок! Копирсався, мабуть, хвилин зо тридцять. А ви де були весь цей час, хотів би я знати? Шмарклі на кулак намотували? Вам би до вартівні ще чисту білизну та м'яку перину видавати! Моя б воля, я б не те що Залізний хрест не дав, а на гауптвахту вас посадив.

«І таки запхав би, тварюка!..»

Альфертс поспіхом проковтнув кухоль рідкої, але дуже гарячої кави й поліз на горище.

«Гаразд, не журися, солдате. Справа фельдфебеля – горлати й прискіпуватися, а наша хата скраю. Добре, хоч живим залишився. Та й зміну свою не достояв».

Курт притягнув драбину, і вдвох вони впоралися за якусь годину. Гайс теслярував до війни у Гамбурзі, для нього це була приємна й звична робота. Якби не холоднеча, можна було б не квапитися, потягли б час. Рубанок тримати в руках значно приємніше, ніж автомат. Але вітер посилювався, і сніг, сухий і твердий, боляче сік обличчя.

Коли Альфертс загвинчував останній шуруп, закріпляючи новий засув, раптом почулася стрілянина.

«Хто це шпарить? Наш МГ... Невже червоні знову напали?! Геть знахабніли. Цих головорізів тут, напевно, ціла сотня! Ще й не одна...»

Згори він бачив, як Гайс швидко зібрав інструмент і метнувся за ріг. Підкорюючись пориванню – бути там, де заварюється каша (такою вже він був людиною) Фердинанд Альфертс стрибнув із драбини й кинувся навздогін за Гайсом. Коли вони вдвох підбігли до входу, то побачили начальника експедиції, який припав до кулемета й щедро поливав лункими чергами вартову зміну. Поруч з майором стирчала оторопіла кулеметна обслуга. Гайс і Альфертс принишкли.

Майор випростався, люто пхнув кулаком кулемет, повернувся до першого номера – це був довготелесий Рюдлофф – і закричав:

– Чому не виконуєте команду?! Ви що, не бачили, що це червоні?! Відсидите десять діб, коли повернемося. А тепер забирайте це лайно, – він ткнув пальцем у бік кулемета, – й негайно до приміщення!

Тільки зараз він помітив Гайса та Альфертса.

– Чому ви тут?

– Ремонтували горище, пане майоре, – дозволив собі крикнути єфрейтор Гайс.

– Швидко всередину! – прохрипів майор і, повернувшись до скель, вже відчужено, немов до себе, промовив: – Зараз тут знову розчахнеться пекло... Холодне біле пекло... – і першим зайшов до барака.

– Ти драбину забрав? – запитав Гайс.

– Не став ідіотських запитань. Хіба не бачив, що ні?

– Тоді дуй скоріше назад. Залиш її в тамбурі. А я віднесу інструменти до каптерки.

Коли, зіщулившись від вітру й проклинаючи негоду, Альфертс завернув за ріг, то побачив, що драбина лежить на снігу, а стулки вікна, яке вони ремонтували, хтось наглухо зачинив зсередини.

«Хто б то міг бути? Дивно. Може, фельдфебель наклав у штани і поспішив посилити нашу боєготовність, замкнувши всі защіпки? Але ж навіщо драбину скидати вниз? Тварюка!»

Він знизав плечима, підхопив громіздку драбину і притьмом побіг до дверей.

Вітер набирав ураганної сили. Починалася велика хуртеча.