Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

13

«Для багатьох природа під час війни перестає існувати. Ми все починаємо сприймати крізь призму військової раціональності. Психіка налаштована вузько однолінійно, і картина світу спотворюється. Постає як продукт всушеної душі. Поки що мені щасливо вдається уникнути цього».

Коли рівно о 18.00 Щербо простежив зміну поста, то побачив чотирьох, що вийшли зі скелі й стомлено ковзали до барака. Він остаточно утвердився в своєму плані.

Четверо. П'ятий розвідний... Заступають на добу. Зі скелі носа не висувають. Напевне, існує телефонний зв'язок з бараком. Всередині повинен бути кулемет... можливо, крупнокаліберний... їжу доставляють раз на добу, опівдні. Добова зміна – четверо, отже, всього караулу – дванадцятеро... До тих, що я нарахував, треба додати й цих...

З Байдою та старшиною вони обміркували деталі.

– Джафар, Сиротін! – карбуючи слова, покликав Байда. В сірих очах його спалахнув злий вогник. – Є можливість розім'ятися. За нашою норою дійти до краю плато та спробувати визначити, чи видно фашистам звідти, з поста, край узбережжя. Це перше. Друге: необхідно потай обстежити можливість підходу до їхнього поста з нашого напрямку. Поки що – спостереження. Просуватися доти, доки виникне ризик бути поміченими. Тоді – назад. Все.

Багатогодинне перебування у вологій норі з двома сухарями в шлунку породили в Сиротіні лють. Спочатку він заздрив тим, хто розкошував всередині барака, гріючись біля вогнища. Проте заздрість не позбавила його далекоглядності. Він пам'ятав, що тим, які сидять у теплі, жити залишилось не так уже й довго, що їх стережуть застуджені й голодні вовки, до яких він зараховував і себе. Скоріше б дістатися до горлянки ворога. Тепер він уже хотів не так тепла, як смерті тих, хто сидить у теплі.

– Виходить, ми – вкриті памороззю білі вовки... а ті... покірливі овечки? Ні-і, не туди тебе занесло, Жоро. Ні-і! – промугикав він уголос, важко хитаючи головою. – Бажання вбити – хіба це щось важить? Вирвати жало в цього гадючника – ось те, що нам треба. Щоб не наводили на мінні поля наші кораблі, щоб не збивали з курсу наші бомбовози, щоб не шпигували, не нишпорили у нашому ефірі, щоб скоріше закінчилася ця кривава бійня – ось для чого ми тут. А що доведеться при цьому вбити, так війна – нещадна. Може, за хвилину й моє прізвище викреслять з особового складу і впишуть у список втрат. Серед живих людей – мертве прізвище... Гаразд, може, ми й вовки, задубілі, голодні... А гадючник цей рознесемо на шмаття, дай тільки час. А вони, певне, там зажерлися й клянуть свого фельдфебеля лише за те, що кава холодна та «зюппе» малонаваристий...

... Щербо потер щоку зашкарублою від морозу рукавицею. Лють не проминала.

Чого так Джафар колупається? Примірюється, прикидає... Нічого їм звідти не видно. Нам зараз ліворуч, до їхньої стежки наблизитись треба, звідти підходи по поста продивитись. А сніг, як назло, перестав, і небо світлішає...

Раптом до вух долинуло далеке, ледь вловиме дзижчання. Мить він прислухався, намагаючись визначити природу звуку. Звук був металевий, важкий. Він звів очі до неба й побачив на норд-ості силует літака, який летів на малій висоті.

– Дальній морський розвідник – визначив Щербо. Літак ішов просто на них, і розпізнавальних знаків розрізнити було неможливо. Він летів на висоті метрів із п'ятсот, втрачаючи швидкість і завалюючись на праве крило. Підкрильні поплавці були чомусь випущені. Мабуть, екіпаж готувався до посадки на воду. Правий двигун горів, лишаючи позад себе цівку диму. Полум'я дедалі стрімкіше рвалося на поверхню. Щербо вже чув його ревіння. Воно вже лизало підкіс та потужний пілон, на якому кріпилася середня силова частина крила з обома моторами. Правий ґвинт вже майже не обертався. Полум'я от-от мало перекинутися на другий двигун, розташований всього в двох метрах від першого.

Літак був майже над базою фашистів, коли під ним один за одним розкрилися три куполи. Фашисти не видали себе нічим. Це встиг зауважити Щербо. Аж коли літак з надсадним скреготливим ревінням остаточно завалився на крило і, різко втрачаючи висоту, почав падати кудись на північно-західний край острова, з барака стрімко вилетів напіввзвод – солдати задирали голови до неба й одночасно швидко натягали лижі, – відмінно зреагували! Скрегіт мотора затих за горами, але вибуху не було, і тепер тільки парашути пливли в холодній тиші полярного неба.

Щербо жадібно вдивлявся в східні скелі, де був пост, який вони щойно виявили, дивився на барак, звідки готувалися виступити на перехоплення парашутистів п'ятнадцять добірних гренадерів, на три куполи й намагався наново оцінити ситуацію, що так раптово змінилася. Думки спліталися в клубок запитань: чим загрожує нам це випадкове вторгнення? Чи можна використати обставини на свою користь? Які переваги здобуває група? Чи не порушить це обґрунтованого Щербом плану? Чи можна допомогти союзникам, які в цей момент метляються між небом і землею та з кожною секундою наближаються до фашистської пастки? Те, що це англійські льотчики, він визначив за концентричними колами – розпізнавальними знаками королівських ВПС. Чим обернеться це повітряне вторгнення – сплеском пильності німців чи, навпаки, її притупленням, ейфорією від удачі, що так неочікувано звалилася з неба? Скільки годин їм відпущено? Запитання роїлися, напливаючи одне на одне. Він раптом знов відчув, як кров пульсує десь аж у сонячному сплетінні. Там нестерпно пече, а ноги залишаються крижаними... Він на мить замружився, а потому тихо скомандував готовність.

За дві хвилини все було згорнуто й група стояла в нього за спиною.

Тим часом парашути опускалися й далі. Вже було ясно, що приземляться вони на льодовик. Однак двох з них вітер почав зносити на північний схід, на той бік німецької станції, майже на антенне поле. Третій мав би приземлитися за три десятки метрів від їхнього сховища. Німцям довелося розділитися: десяток фігур звернули в північно-східному напрямку, інша п'ятірка швидко наближалася до нори. Захопити одного загрузлого в снігу льотчика, озброєного самим пістолетом, було для п'ятьох досвідчених солдатів, безперечно, легкою справою. Щербо бачив пілота, який судомно смикав за стропи, намагаючись протриматися у повітрі якнайдовше, і з тривогою силкувався вгадати місце його приземлення.

Хоч би все скінчилося швидко й без крові, тоді вони нас не викриють. А якщо?.. Відійти ми, звичайно, встигнемо... Вони навіть не збагнуть, що сталося, увага їхня зараз розпорошена. Цим п'ятьом жити лишилося недовго, тож передати начальству вони не встигнуть нічого. А ті навряд чи зможуть швидко організувати погоню. За ким? Куди? А ми – на південний захід, потім – узбережжям на північ. Сховаємося в скелях. Але далі?..

Льотчик нарешті торкнувся ногами снігу, звихрив фонтан білої порохні й почав гарячково приборкувати опалий купол. Фашисти встигли наблизитися на сотню метрів, уже чутно було їхні веселі вигуки.

І раптом зліва, майже на кордоні сектора, доступного погляду Щерба, звелася на повен зріст біла постать і звела автомат.

Сиротін! Щербові хотілося закричати, спинити! Але тієї ж секунди повітря розкраяла густа автоматна черга.

14

Гаряча й міцна кава, грінки – кухар уміє робити їх соковитими та до міри хрусткими, мед, джем, масло, сир. Білосніжна серветка. Хоч мед штучний, а молоко – з порошку, хоч не було розеток для меду й джему, та й молочник був далеко не з срібла, Гревер відчував у сервіруванні сніданку витонченість багатовікової культури. Вранішній ритуал вигідно контрастував з його спогадами про ті далекі голодні часи, коли він, колишній фронтовик, блукав країною, пив ерзац-каву з фаянсових кухликів, їв черстве печиво у привокзальних буфетах і мочився на холодні лискучі рейки, що бігли в туманну далечінь. Тоді він мріяв про такі сніданки – калорійні, смачні, вишукані, що від них у шлунку розливається приємне тепло, а на губах лишається присмак справжньої кави. Заключним актом їх була сигара.

Отже, майор Зепп Гревер готовий до роботи. А день обіцяє втому.

... Все. Кінець. Засвітилися. Втрачено головну умову, за якої ми могли використати свій шанс – раптовість.

Він знав, що відбудеться за кілька хвилин. Іхній спостережний пункт затисне щільне напівкільце, і їх або намагатимуться притиснути до краю плато, або почнуть витискати на південний захід до фіорду – єдиний шлях, яким вони дісталися сюди, відріжуть ті, хто лишилися на метеостанції. А там, напевне, набереться півтора десятка людей... Та з двома кулеметами... Турнуть нас, мов немовлят...

Стоп! Капітуляції перед обставинами не буде. Не поспішай. Треба випробувати все.

Він помітив, як біля барака раптом заметушилися. Напевно, звідти уважно спостерігали за обома групами захоплення й бачили, як проколола автоматною чергою холодне повітря біла постать, як наразився на кулю перший з п'ятьох, повільно сів на сніг другий... Решта залягла, не встигнувши зрозуміти, що ж сталося. А постать зникла.

Англійський пілот, якому вдалося швидко відчепити лямки парашута, провалюючись у сніг, з максимально можливою швидкістю інстинктивно кинувся в бік несподіваного рятівника. Він падав, намагався бігти зигзагом, поспішаючи відірватися якомога далі від переслідувачів. А ті, зчинивши безладну стрілянину, скуйовдили снігову пилюку і раптом почали відступати.

По вухах Щерба вдарило люто кинуте Байдою «...т-твою мать!» – і тут-таки він почув тихий шурхіт від бічного лазу. В нору протиснувся впершу Сиротін, а слідом – засапаний, очманілий від пережитих хвилювань англієць. Останнім з'явився Джафар, який, кинувши на Щерба швидкий винуватий погляд, похнюпився.

– Я винуватий, товаришу майоре, – зробивши наголос на «я», твердо вимовив він.

Щербо, силкуючись вгамувати біль у серці, почув голос Назарова – той стиха згадав селезінку й усі потрухи «синка Сиротіна».

– Відставити балачки, – жорстко скомандував він, перепиняючи в собі й інших метушливе нервування. Обмацав очима пілота, який ще не до кінця повірив у свій порятунок. Намагався оцінити здібності, силу й витривалість цього «сюрпризу», що так раптово звалився з неба й так різко змінив перебіг подій. Кожного з тих, хто стояв перед командиром, раптом кольнуло гостре й тривожне передчуття майбутньої сутички.

15

Гревер відчинив двері комірчини радиста, наповненої клекотом рації. Звідси у мовному режимі підтримувався зв'язок з основним об'єктом. Він незадоволено піймав себе на думці, що основний об'єкт – дивізіон Ерслебена. Це роздратовувало, бо він і досі не бажав зізнаватися навіть самому собі: метеозабезпечення рейду «Шеєра» – то лише побічне завдання їхнього об'єкта, позначеного на абверівських картах романтичним кодом «Айсблюме».

У кутку сидів телефоніст і гриз галету. «Він весь час мерзне і тому постійно хоче їсти. Тільки ці два відчуття заволікають його мозок. Здається, його прізвище Бегель... Так, Фріц Бегель». Радист залишився сидіти, вслухаючись у прихований за навушниками ефір, а телефоніст-єфрейтор скочив на ноги й виструнчився, марно намагаючись проковтнути нерозжовану галету. Гревер раптом помітив на обличчі Бегеля те, чого раніше не завважив: поморожені вилиці, червону смугу на повіках. «Сніговий кон'юнктивіт! Зайчиків нахапався». Він хотів було виголосити повчальну промову про необхідність носити темні окуляри зі світлофільтрами за сонячної погоди й про виконання польових статутів та настанов, але чомусь передумав і тільки махнув рукою, дозволивши Фріцу Бегелю сісти й зайнятися справою.

В пам'яті чомусь виник Берлін, телетайпний центр ОКВ на Бендлерштрассе, куди двічі на тиждень Еслебен передавав розвідувальні відомості за його, Гревера, підписом. Тишу порушувало тільки стрекотіння телетайпів – вони автоматично дешифрують отримувані депеші... Килимові доріжки, вишукано аскетична обстановка. Три чергових офіцери та десять дівчат-телеграфісток. В сірих халатиках, під якими вгадується відсутність будь-якого вбрання. І м'яке тепло, тепло жіночого тіла...

Ні, до дідька! День явно починається ні в тин, ні в ворота. На тепло потягнуло!

«– Генерале Нобіле, чи думали ви про гарячу ванну на Великій землі, коли кидали своїх товаришів на крижині?

– Думав.

– В такому разі, ви винні, – промовив норвежець Руаль Амундсен, ледве розтуляючи жорсткі безкровні губи».

Ви маєте рацію, командоре Амундсене. Серед віковічної криги не можна думати про тепло. Треба переконати себе, що ти народився серед крижин, в замкненому безлюдному просторі, що ніколи не знав нічого, окрім нескінченного холоду, вітру й німоти неозорих крижаних полів. Необхідно викинути з голови, що десь у світі ростуть зелені дерева, пурхають метелики, падає теплий дощ і плеще ласкаве море, а люди слухають музику, а не скиглення вітру в розтяжках антен. Викинути з голови! Тільки тоді не з'їдеш з глузду.

І тут до нього повернулася думка, яку він щосили гнав од себе. Ця думка заскочила його зненацька і, крім гіркого роздратування, відгукнулася втомою всього єства – виснаженого трьома експедиціями тіла. Думка, на яку хотілося заплющити очі й не розплющувати їх, доки він тут, на цьому дикому арктичному клапті суші.

«На острові з'явилися ворожі диверсанти!»

Час для блефування ще не настав. Пустити одного – не повірять, продовжать пошуки. Тут, напевне, сидять міцні хлопці. Вони не визнають гри в піддавки. Тому – все має бути гранично правдоподібним, вони мають упевнитися, що переслідують усю групу, і група ця на острові одна. Та чи вдасться їх спантеличити? На війні, як на війні, будь-які розрахунки можуть виявитися марними, бо дійсність розвалює їх, мов карткові хатинки. Він знав це краще, ніж будь-хто.

– Чорний, Крапович, Смага, Цвях, Щербань. Потай висувайтеся до стежки, на триста метрів західніше. Зараз вони почнуть переслідування. Дайте себе виявити. Але скромно, не нахабно. Відводити їх, огинаючи льодоспад ліворуч, кулуаром. Якнайдалі. Напрямок – північ. Союзник... берете з собою. – Він ще раз критично оглянув англійця. – Таким, який є, без лиж, маскхалата... з пістолетом. Чорний, постав його до себе на лижі позаду. Нехай тримається міцніше. Буде на всі заставки дражнити фашистів. Ти це зможеш, я знаю. Нас не шукати. Дійте з огляду на обставини, самостійно. Завдання знаєте. Першим іде Смага. За старшого – Чорний. Все.

– Галоші взути не забули? – поцікавився насамкінець Назаров.

Чи побачимося? Щербо ще не встиг здивуватися цій думці, як на неї насунулася інша, гостра, болісна: зараз засадять в ефір «СОС – ворожі диверсанти!» і...

За хвилину всі п'ятеро разом з англійцем (той спершу спробував було радісно вигукнути «рашн гуд», та, вочевидь, перейнявшися тривожною атмосферою навколо, посерйознішав і з мовчазною увагою намагався збагнути, чого від нього вимагають) вибралися з нори, зійшли трохи далі вниз, закріпили лижі. Потім повільно, прикриваючись пухнастою горбкуватістю, почали висуватися на рубіж. Ніхто з них не озирнувся.

Щербо повернувся до амбразури і тільки зараз помітив, що погода знову псується. Це дуже вчасно. Тут у негоду має бути «непроходження». Довгі та середні хвилі на цих широтах і так не проходять стабільно, а в хуртовину й короткохвильовий діапазон мовчатиме. То й що? Скільки це може тривати? Він почув за спиною судомний, хрипкий кашель. Це Серьожа Ткачук. Кепсько... Десантникові бронхіт ні до чого.

– Смокчи стрептоцид. Три таблетки. Це наказ.

Він знову припав до бінокля. Байда, який не відривався від спостереження, уривчасто кинув:

– Хрінові пайлоти... наші «брати по зброї»... рученята відразу догори потягли. Тільки перед цим, правда, щось швидко спалили, папери, мабуть, якісь. Даремно наш Жора лицарські чесноти виявляв. Тільки всю гру зіпсував, салага...

Щербо, хоч як намагався, не почув у його словах чогось фатального. Старший лейтенант був готовий до подальшої боротьби, власне, до її початку. Щербо бачив: фашисти поспіхом запихали до барака двох полонених льотчиків – їхні чорні комбінезони чітко вирізнялися в білій штовханині кремезних гренадерських фігур. Потім німці поквапно роззосередилися і, підкоряючись фельдфебельському свистку, попрямували просто на них.

Шістнадцять стволів. Щербо весь підібрався в чеканні. Момент був напружений. Семеро бійців аж заклякли, готові будь-якої миті покинути сховище й відійти на схід у скелі. Двоє з них мають залишитися у заслоні.

– Як гадаєш, клюнуть вони на нашого «живця»? – Щербо згадав англійця, який видерся ледве не на плечі Чорного. Добре, хоч на зріст невеликий та статури кволої... Рюкзак йому довелося залишити, хлопці розібрали найнеобхідніше, тільки НЗ до кишені...

– Певен, що клюнуть. Ось тільки не певен, що вони за півгодини не повернуться й не прочешуть всю моренну смугу.

– Мені б твою впевненість, Колю, – прохопився Щербо.

– Мені б ваш досвід, Павле Іваничу...

Запало напружене мовчання, і Щербо спиною відчув крицеву готовність бійців стояти до будь-якого кінця.

16

«Головне – обрати потрібну мить: вони повинні майже порівнятися з нашим сховищем і потім звернути праворуч. Якщо вогонь відкриємо раніше, вони можуть спробувати нас обійти саме з того боку, де наші, – там кілька зручних наддувів, можуть наштовхнутися й на сховище. Ач, як ідуть красиво!.. Але ближче, ніж на сотню метрів, підпускати їх не можна, потім не відірвемося. Давай, давай, о, вже й кокарди видно... Наслав же дідько на нашу голову цих льотчиків! Не острів, а прохідний двір. А тепер ось ці... йдуть на нас із своїми «козлами» [7]7
  «шмайсер 38-40»


[Закрыть]... спілкуватись. Шістнадцять! Сиротін, салага, дурницю, звичайно, вчинив... Пацан, – йому ризик подавай, азарт... Параграф порушив... А параграфи наші кров'ю писані... Неправильно, звичайно, зробив, але по-людському. Так, ще метрів двадцять. Спокійно, Ваню! Зараз Чорний їм вріже... бач, як дулом водить. У Петра око мисливське. Йому б зараз Джафарову снайперку, він би цього унтера чи фельдфебеля швидко втихомирив. Фельдфебель, зразу видно, я цю сволоту вивчив. А офіцера не послали – з кадрами в них, напевне, скрутнувато... Бач, бувалий... йде начебто й з усіма врівень і за спини не ховається, але так, що з автомата хрін дістанеш. Так, давай-давай ближче... І союзник свою «пукавку» приготував... нічого тримається. А я зараз крайнього правого «сфотографую». Щось пихаті ви дуже, як я подивлюся. А ми зараз пиху вашу... зіб'ємо. Ну! Ну, Петю... Дав чергу! Одному груди розтрощив... а другий що?.. Встиг сідницею повернутися, та не зовсім вдало, півчерепа йому таки знесло. Так вам, паскудам! Посипалися, мов манекени... Почали чергами мести сніг зі стежки... отямилися миттю, треба визнати. Ач, як шерстять, спасу нема... Що не кажи, а шістнадцять дул... ні, вже тринадцять... Зараз ти в мене у заметах, мов цуцик, будеш носом орати!.. Є!!! І Смага піддав! Тепер міцно лежать фашисти. Увага вся на нас... добре. Ліворуч скупчуються. Я як останній у ланцюгу ось туди... праворуч... На-а! Нормально.

Повернемося – подам Гаральду заяву на орден Святого Олафа... Огризаються, стволів не студять. Намагаються створити вогневий заслін. Пізно. Хуртовина починається. На щастя чи на лихо? Скидається на те, що ми не пропустимо нагоди добряче померзнути. Нудьгувати не доведеться, зігріватися будемо власною біганиною – чим швидше бігтимеш, тим тепліше... Зараз лижі... акуратненько. Хлопці вже понеслися. Спочатку Володька, потім Щербань... Всі цілі?.. Петька з англійцем... Як він тримається? Це тільки Чорному й під силу. Тепер, Васю, давай! Залишився сам. Ще кілька черг! Це допоможе вам краще зосередитись, хлоп'ята. Різко назад і ліворуч. Ну, пронеси, доленько!

Отже, наш маневр виявився вдалим – погоня проминула нас. Але тут залишатися не можна, вони обов'язково повернуться і прочешуть місцевість – Байда має рацію. Шкода, дуже зручне місце. Зараз пурга почнеться, це добре. Підсумуємо: втрачена раптовість ставить операцію на межу провалу. А раптовість у нашій справі – запорука успіху. Ми в кожному десанті її прагнемо. А вона оченятами пограє та й вислизне. Аж надто легковажна, шалава, як сказав би Цвях. Далі – група зменшилася на третину. Коли тепер з'єднаємося? І чи з'єднаємося взагалі?

Вітер посилюється. Хлопці відірвуться від погоні. Холоднішає дуже швидко. Духи знов обурюються. А поки навіснітиме хуртовина, ти повинен усе продумати та прийняти рішення. Ось так.»

Він відійшов від амбразури.

– У нас там щось пожувати знайдеться, Хомичу?

– Сухарі та п'ять брикетів пшонки, товаришу майоре.

– Давай поки що бенкетувати. Перед роботою підкріпитися треба. А завтра, сподіваюсь, трофеями поласуємо.

– А в мене є сушена тріска, – пролунав голос Гаральда. – В нас це зветься стофікс.

– Тоді це вже справжній бенкет. Почали розпалювати примус.

– Тушонки, на жаль, більше нема... її й було – одна банка, решта на дні затоки лежить.

– ... Онуча ось є... свіжозаморожена. Здається, Валєєва...

– Я в вовняних шкарпетках. Онучами не користуюся.

– А хто це в онучах шикує? Я ж заборонив, – погрозливо пробасив старшина. Сміливців не виявилося.

– У таких умовах Де Лонг або який-небудь Скотт бралися варити чоботи... Або Левандовський...

– А Ткачук, напевно, прихопив з собою гірські американські черевики. Шкіра чудова, навариста!..

– Та вже ж не з цього лайна німецького! – Байда сердито штурхонув кригу носком свого черевика.

– Анекдот: зустрілися якось Амундсен з Папаніним на крижині та й нумо чоботи німецькі варити. Здичавіли...

«Німці обов'язково повернуться сюди. Отже, ми повинні піти раніше. І сліди наші занесе. Треба тільки точно вгадати час. Спробуємо перехитрити природу. Моя інтуїція підказує, що скоро ця хвиля негоди сягне піку й до ночі піде на спад. А може, це не інтуїція, а досвід? Отже, виходимо, не чекаючи ясної погоди. Труднощі подолаємо. Попереду спуск положистий, і можна не боятися катастрофічних ускладнень – навіть у разі сильного шторму. 3ате є надія, що найважчі ділянки шляху осяватиме сонце».

Він зараз був у тому стані надмобілізованості, який загострює інстинкт, посилює чуття і відтак допомагає уникнути смерті.