Текст книги "Чорний іній"
Автор книги: Валентин Строкань
Жанр:
Военная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)
Вони встигли досягти наміченого рубежу і роззосередитися раніше, ніж з барака почали вистрибувати білі фігури. Німці на ходу вдягали лижі і намагалися витримувати якусь подобу лави.
Хуртовина ще не вгамувалася, але вітер відчутно послабшав. Покращилась видимість. Ще чверть години, і все мало влягтися. Саме на такий час і розраховував майор Гревер, посилаючи штурмову групу на пост.
Гревер не сумнівався, що пост захопили ворожі десантники.
Але він спізнився.
«Іх лише десятеро, можна спокійно прицілитися».
Ткачук бачив трохи ліворуч і позад себе Сиротіна. Той був напоготові. Занурив полоненого гауптмана обличчям у сніг, щоб не надумав голосити. Але німець був тихий і покірливий. Праворуч, невидимі звідси, зачаїлися Джафар та Гаральд.
Ось вона – мета! Скільки всього пережили на шляху до неї, треба ставити крапку. Ніякого хвилювання Ткачук не відчував, він був справжній солдат – спокій, уважність, розрахунок. Він знав, що перемога дістанеться дорогою ціною, та всі вони були готові платити найдорожчим, не відчувати втоми, не помічати смерті, боялися тільки одного – проґавити мить, коли треба врятувати товариша, підстрахувати, прикрити...
Останні секунди тиші. А за ними... Змах руки Щерба...
Оскаженіло заторохкотіли автомати.
В спину фашистам піддали Гаральд та Джафар.
Німці навіть не встигли спохопитися, залягти, – здивовані обличчя, передсмертні конвульсії, корчі.
Ткачук різко кинувся до дверей, перестрибнувши через кілька трупів. Стримувана лють переповнювала його по вінця. Якнайшвидше ступити з-під липкого снігового серпанку назустріч нестримній жорстокості рукопашного бою.
Він досяг східців, свідомо випередивши Щерба, намагаючись перехопити всі небезпечні несподіванки на себе, і вже подолав три з шести сходинок, що вели до дверей, як тонкий виляск автоматної черги нагло згойднув тишу.
За його спиною хтось із німців останнім передсмертним зусиллям звів автомат і натиснув на гашетку...
Щось тупе й крижане вдарило в спину, розпанахало груднину, забило подих. Чомусь надто швидко полетіли назустріч крижані східці...
Джафар і Гаральд намагалися продертися через «кухонні» двері. Тут вони наткнулися на несподівану відсіч. За їхніми пересуванням, напевне, стежили з котрогось із віконець-ілюмінаторів. Коли вони рвонули до дверей, звідти вдарили черги – просто крізь двері. Вони не стали витрачати час на подолання опору, відійшли до сліпого торця й спробували влізти в будинок через вікно на горищі з допомогою мотуза, як це намагався зробити Валєєв півдоби тому. На жаль, це вимагало часу.
Різкою автоматною чергою Щербо поклав на кригу вбивцю Ткачука. Другу чергу всадив у двері й кинувся до друга. Допомогти Ткачукові... Ні – миттєва смерть. Ударом ноги вибив двері й увірвався в коридор. Спиною відчував позаду присутність Сиротіна, тепер малий мав прикривати його зі спини.
У короткому апендиксі, де він опинився, нікого не було, окрім судомно скоцюрбленого під стіною німця. Щербо вгатив у конаючого ворога коротку чергу. Звівся майже на повен зріст, зазирнув за ріг. Пригнувся, послав уздовж коридора довгу чергу. Десь праворуч, зовсім близько, почув густу, безладну стрілянину. «Всередині хтось лупить. Хто? Байда?! Невже вдалося?.. Старшину затримав кулемет біля входу... А Джафар? Палять праворуч, але це не він... Треба туди, інакше вони встигнуть дати «sos»! І «машинка» може накритися... Удвох Байда з Валєєвим не впораються... А ми?.. Не встигаємо!»
61
За шість годин Смага опритомнів. Відчув, що може поворухнути головою. Обережно спробував роздивитися, все ще остаточно не вірячи в те, що сидить у приміщенні й крутить головою, а навколо – ні снігу, ні криги, і долоні відчувають шерехате тепло дерева.
... Після того, як петляючи льодовиком, контужений, напівпритомний Смага набрів на німецький барак і крізь снігову завію розпізнав, нарешті, невиразні обриси, сили покинули його остаточно. Він автоматично пересував ноги, і єдиною думкою було не впасти. Він ступав, не криючись, хурделиця, яка густішала з кожною хвилиною, ховала його від стороннього ока. Побачив біля барака чиїсь метушливі силуети, зупинився, насилу пересмикнув затвор. Потім праворуч, на протилежному боці, почув стрілянину, подумав, що це дуже до речі й спробував прискорити свої дерев'яні кроки.
Підійшов до торця барака й здивувався, що досі не зустрів опору. Втупився в драбину, що вела до розчиненого вікна на горищі. Несвідомо поставив ногу на перетинку. Всі відчуття щезли, немов вимерзли, зникло все, окрім єдиної мети: треба, конче треба залізти на горище й зачаїтися...
«Ну й історія... – він згадав, як з останніх сил скинув драбину вниз, потім закляклими руками смикав засув. – От бовдур, мабуть, у голові тоді зовсім змерзлося... Вони ж могли легко здогадатися. Вочевидь, щось завадило... А що ми маємо навколо? Та тут цілий палац!..»
Хоч очі автоматично вихоплювали деталі, які фіксував мозок, він почувався незвично – вперше за три доби лице не шарпали полярні вітри.
«Все з сухої соснової деревини, комфорт... У даху всі щілини зашпакльовані, – по-хазяйському... Адже тут це зовсім не зайве – снігова порохня проникає в шпарини навіть непомітні оку, а в дірку від цвяха хуртовина за добу нанесе метровий замет... Ну що, Володимире Олексійовичу, розтрощимо цей тевтонський палац? Не можна, ні, не можна! Не для того я тут!»
Вибрався з-під купи спальників, акуратно складених під одним із схилів горища, став рачки й заходився шукати ляду...
Простукотіли близькі постріли. З того, як безладно заметушилися німці, Смага визначив, що вони геть перелякані.
З жалібним дзвоном посипалося скло. Гамір, лайка... Хтось прогорлав німецькою: «Загасіть світло!»
Смага дочекався свого часу.
Стрілянина ширилася, тепер торохтіло з усіх боків. Він швидко впорався з замком, відкинув ляду і глянув униз. Драбина притулена до отвору. Почав швидко спускатися.
Сходинки скрипіли так гучно, що йому здавалося, на це рипіння збіжаться всі, але в колотнечі бою ніхто Смагою не цікавився.
З-за рогу зненацька вилетів офіцер і мало не наштовхнувся на Смагу. Він біг так стрімко, наче хотів сповістити когось про страшну новину. Страх спотворив його обличчя, коли офіцер уперся в дуло автомата. Він завмер лише на секунду, бо Смага холоднокровно натискав на спуск і стріляв навсібіч. Кинувся в коридор, мов у холодну воду. На ходу віялом від живота прочесав густий присмерк тісного простору. Набої не економив. «У моєму становищі скупитися не можна, скупий платить двічі, а життя одне... все треба робити надійно, без помилок...»
Десь зовні рвонули одна за одною дві гранати, потім ще... Ліворуч від центральних дверей знову часто закалатав кулемет.
Двері кімнати шифрувальників Смага знайшов швидко. «Вони, звичайно, оббили їх листовим залізом – за інструкцією...» Вгатив чергу в замок, ударив ногою. Ще черга всередину... «Привіт, камради! Двоє заспокоїлися... Вперед... Хто ще? Нема? Чудово! Двері вже не замкнеш... Стіл сюди... Важкий, сволота! Де ж ця машина клята? Де ця мрія шифрувальника?.. Ага, ось це диво криптографії! Кабелі! Швидко відключити кабелі!.. Біжать сюди... тупотять, наче носороги».
Почав шукати набої.
Стріляли тепер і ліворуч, і праворуч. Він підхопив чийсь повний магазин і поставив замість порожнього. Швидко оглянув трупи, витяг з-за халяви в одного ще два магазини.
Німці починали нову атаку.
62
Гревер ковзнув ліворуч по коридору, притискаючись до стіни, просунувся до апендикса. Зазирнув за ріг – порожньо, тільки двері рипіли й хиталися на вітрі. Він міг піти. Але куди? І навіщо?
Проскочив далі. Ліворуч розпласталося чиєсь мертве тіло. Він упізнав Ерслебена. «Ось він – кінець... Чи довго ще?..»
Те, що він задумав, було безглуздям. Але він хотів це зробити. Не задля когось – для себе. «Жест очищення?..»
Ліворуч методично торохтів кулемет. Чи надовго його вистачить?
Він досяг відсіку, де тримали полонених англійців. Простягнув руку до замка, але обірвав рух на півшляху, помітивши, що двері незамкнені. Погане передчуття ворухнулося всередині.
Праворуч знов розпалювалася стрілянина, й коридором літали сліпі кулі. Ліворуч промайнула чиясь спина. Ланґер? Здається, він... А навколо – нікого. Він штовхнув двері і ковзнув усередину, тримаючи пістолет напоготові.
Видовище, що постало перед очима Гревера, змусило його здригнутися. Увесь відсік був забризканий кров'ю, троє англійців розметалися в кривавій калюжі. Він заплющив очі, не витримавши їхнього жахливого вигляду, – їх, беззбройних, розстріляли впритул, перетворивши на криваве місиво... З метрової відстані... Кулі дзьобали їх і тоді, коли вони були вже мертві... «Не може бути! Хто? Ланґер? Навіщо? Геть! Швидше!..»
Він кинувся туди, де щойно промайнула спина Ланґера. Попереду, біля самих дверей, прихованих від нього вигином коридора, вибухнула граната, почувся чийсь зойк, кулемет захлинувся. Він стрибнув уперед і праворуч, до тамбура. Привалився до одвірка, втягуючи ніздрями тротиловий сморід, що розтікався по кутках. Серце билося в шаленому ритмі, заломило у скронях. Рвонув двері тамбура й побачив – у розламаному отворі виник чужий ведмежий силует. Ланґер, який причаївся за перетинкою, з розмаху опустив автомат на голову десантника. Велетень зі стогоном впав на коліна, витягся біля ніг Ланґера, поряд з двома мертвими кулеметниками. А лікар не кинувся до перекинутого кулемета, не почав стріляти в отвір, він повільно, без остраху, наче хизуючись своєю байдужістю до тих, хто крізь пролом повинні зараз удертися до барака, почапав до червоного...
«Там більше нікого немає, – здогадався Гревер. – Нікого. – Ця думка звеселила його. – Який ідіотизм! Але чому їх так мало?..»
Нахилившись, Ланґер наблизив автомат майже впритул до потилиці людини, яка нерухомо лежала ниць, і тільки тепер трохи повернув голову й, глянувши спідлоба, помітив заціпенілого на порозі тамбура Гревера. Очі їхні зустрілися, і обом здалося, що вони все один про одного зрозуміли. Рука Гревера легко піднесла парабелум, рух був майже інстинктивний. Він вистрілив лише раз. Куля ввійшла Ланґерові точно всередину лоба.
«Кат», – ледь ворухнувши губами, мовив Гревер і, різко розвернувшись, кинувся до свого кабінету.
На півдорозі з житлового приміщення раптом вистрибнув червоний – ледве не збив його з ніг. Він навіть устиг підвести автомат, та Гревер, який відлетів до протилежної стіни, встиг вистрілити раніше. Те, що відбувалося за спиною, його вже не цікавило. В душі виникло відчуття полегкості, несерйозності всього – бою, експедиції, життя. Він навіть не встиг прислухатися до цього нового відчуття, лише здивувався спогаду про те, як рука його імпульсивно спрямувала пістолет у лоб Ланґера і палець смикнув за гачок. Він зненацька усвідомив, що крізь усе пережите прорвалося на поверхню рішення.
Гревер відчув, як знагла занили зуби.
63
Старшина повільно приходив до тями. Голова гула так сильно, що йому здалося, ніби він усередині величезного дзвона. «І відхайдокало ж мене якесь фашистенятко... Ледве мізки не вилетіли... Чому ж не добив? – він насилу розплющив очі. – Де це я?..»
Згадав, як басамужили від дверей кулеметні траси і вони з Назаровим змушені були впасти на сніг...
– Хто б міг подумати, що цей смердючий хлів напханий такою поганню! – Назаров, стримуючи стогін, намагався жартувати. – Виявляється, там фашисти.
Згадалися лють і відчай: без гранат нема чим придушити цей клятий кулемет.
Старшина кинув тіло праворуч і поповз, починаючи обхідний маневр. За спиною стукотів назаровський автомат. У поріділій білій завісі миготіли постаті своїх, які атакували бічний вхід.
Несподівано ліворуч, окреслюючи велику дугу і лишаючи за собою вихор білої порохняви, увірвалися в поле бою похилені нарти, що ледве утримувалися на полозах. їх тягли шість виснажених, розшарпаних і закривавлених собак, а в нартах угадувалася людська постать, що безсило звісилася набік. Зробивши різкий поворот на вузькому п'ятачку перед бараком, знесилені пси перекинули нарти і загрузли в снігу. Німець вивалився на віражі і лежав тепер за двадцять кроків від старшини. Він не ворушився. «Звідки їх чорти принесли? З ким із наших перетнулися їхні шляхи?.. Потім з'ясуємо... Час, час!..»
І тут старшина угледів, що Назаров, через силу загрібаючи руками сніг, повзе до нерухомого німця, що розпластався біля перекинутих нарт. Від кулеметника не приховався цей рух, він одразу переніс вогонь на Назарова, і його тіло смикнулося під свинцевим струменем, перш ніж Назаров устиг сховатися за горбом. Старшина почав люто й методично всаджувати у чорноту розчахнутих дверей короткі черги. Сенсу руху товариша він не вловив, але розумів, що той робить це недарма. А час минав.
Назаров тим часом відчайдушним стрибком дістався нерухомого тіла й завовтузився коло німця, силкуючись відчепити гранати. «Чи вистачить у нього сили докинути їх до мене? Конає хлопець...»
Сніг навколо Назарова закривавився, а сам він усе частіше опускав голову і завмирав.
А час минав.
Старшина бив уривчастими влучними чергами – на друзки розтрощив східці, поріг та одвірок, але кулеметника зачепити ніяк не вдавалося – барак стримів на палях.
Першу гранату Назаров не докинув до старшини лише на метр, й одразу ж навколо неї кулі звихрили сніг. Старшина крекнув скрушно і, перш ніж спробувати дотягтися до гранати, вирішив дочекатися другої. Назаров трохи підвівся, щоб кинути її, та фашист, який чекав саме на це, розітнув повітря густою чергою. Свинцевий струмінь перекинув його навзнак, і він застиг з витягнутою рукою, у якій була затиснута граната, потому почав повільно-повільно опускатися на кривавий сніг.
Старшина миттю підтягнув до себе першу гранату й швиргонув її в чорноту отвору. Вогняний смерч підкинув кулемет разом з обслугою, потрощив на друзки все, що впродовж трьох хвилин було нездоланною перешкодою на їхньому шляху.
А згодом, уже в будинку, незважаючи на весь досвід і обережність, він наразився на вбивчий удар ззаду, і його огорнула пітьма.
... Він обережно роззирнувся. Десь у дальньому кінці коридора стрекотіли автомати. «Скільки ж я провалявся? Наші давно всередині...» Він підігнув ноги й сів. Долаючи запаморочення, спробував звестися на повний зріст. «Вперед!» Озирнувся на розпанаханий отвір, побачив понівечене тіло Назарова й примусив себе йти вперед.
64
Полоненого гауптмана Сиротін заштовхнув у першу-ліпшу нішу. Заарканив мотузом шию і ним-таки обв'язав ноги, перевернув німця на живіт. Стрілися поглядами. У сльозавих очах фашиста каламутилася ненависть...
Вискочив у коридор. Уздовж стіни, скрадаючись, пересувався чужий розмитий силует.
– Батю! Дуло ззаду!
Черга. Командир устиг відсахнутися, а німець упав, прошитий кулями впритул. Ліворуч, біля відчинених дверей, – двоє. Він мчав на них, мов знавіснілий, і бачив на їхніх обличчях розгубленість, хоча він був один. Мабуть, вигляд у нього був страхітливий, і від того, що він викликає такий жах, самому зробилося страшно.
Ляда на горище чомусь виявилася піднятою, і це не сподобалося Гаральду. «Хтось тут побував... Тільки-но...» Обережно спробував заглянути вниз, за крайку. «Начебто нікого... А драбини нема...» Гаральд стрибнув. Тоді Джафар.
Опинилися біля відгородженого кутка. Поруч не було нікого, і це дало їм змогу роззирнутися. А за рогом густішала пальба. «Наче цілий батальйон атакує», – подумав Гаральд і кинувся під стіну, притиснувся до неї спиною й від живота розстріляв двох німців, що вовтузилися біля бічних дверей. Кинувся праворуч... «Кухня... Навпроти?.. Аптека... Далі? Кубрик... Де ж шифрувальники?»
Під стіною лежали зім'яті смертельним безсиллям тіла. Переступив через труп, що розтягнувся при порозі, відчинив двері і сахнувся, чекаючи пострілів зсередини. Ззаду почув невиразний шелест. Миттєвий поворот голови – зовсім поряд, простягни руку, із хрипінням падав грубезний чоловік, силкуючись обома руками витягти з грудей ножа. «Джафар...» – з полегкістю видихнув Гаральд. Кинувся до кімнати. Нікого... «Передавачі! Отже, шифрувальний відсік десь поруч... А навпроти? Знову кубрик... Ліворуч тупотіння, біжать сюди...» Викинув тіло назовні. Ніс до носа зіткнувся з німцем, – відлетів до стіни, на ходу примудрившись звести автомат, але...
В короткій сутичці зблизька, при щільному зіткненні пістолет, привілей офіцерів, набагато зручніший за неповороткий автомат. У німця була ця перевага – пістолет, і він блискавично ввігнав кулю в груди Гаральда. Лише легкий стогін злетів з губів норвежця, він сповз по стіні й скорчився на порозі...
Німець ковзнув далі, скочив до одного з відсіків, і Джафар, який метнувся на постріл, почув лише скрегіт замка. Кинувся до Гаральда, торкнув за плече. Товариш безсило звалився набік – смерть.
«От і все. Не залишилось мені місця ні тут... – ковзнув очима по білому простору за ілюмінатором, – ні там, у фатерлянді. Зараз. Останній обов'язок...»
Гревер підійшов до пускача, закріпленого на стіні, нервово зірвав пломбу, відкрив металевий кожух і без паузи, немов боячись не встигнути, натиснув на білу кнопку, що туго, ніби неохоче, піддалася.
У відсіку Ерслебена гахнуло, через що здригнувся барак. У шифрувальників було тихо. «Ретсель» вціліла, заряд не спрацював! «Десь вони нас перехитрили». Зиркнув в ілюмінатор, на антенне поле. Крізь хмару снігового пилу він побачив, що впали п'ять антен. Шоста лишалася бовваніти серед снігів. Байдуже відвернувся від ілюмінатора і сів за стіл. Тепер для нього вже нічого не мало значення. Видобув з-за манжети гладеньку ампулку, що тьмяно полискувала смертельною прохолодою. Ось він, порятунок.
«Господи наймилостивіший.. якщо ти є... прости мене, грішного... І прийми! Ти ж бо не заперечуєш старовинного й почесного ремесла солдата, а солдат завжди...» – Замружившись і на півслові перервавши себе, Гревер зціпив зуби.
На мить Джафар застиг. Безгучно поворушивши губами, немов промовляючи молитву, він різко звівся на ноги й наблизився до дверей, які щойно замкнув на ключ німець. Спрямував дуло на замок. У сусідній кімнаті щось глухо вибухнуло, від чого здригнувся весь барак і мало не зірвалися двері з завіс. І враз запала тиша.
Перекошені двері відчинилися. Джафар очікував пострілів, але зсередини не долинало ані звуку. Удершись у тісний, заповнений кислим димом простір відсіку, Джафар побачив біля столу фашиста з мертво відкинутою набік головою. З рота цебеніла кров, перемішана з дрібними скляними скалками. На секунду затримавши на мертвому офіцері погляд гостро примружених очей, Джафар ткнув його в плече дулом автомата. Безсило хитнулася голова, й тіло, як опудало, з'їхало додолу. Губи Джафара зламала бридлива гримаса: «Знайшов вихід... До шайтана поспішив».
Шифрувальний відсік був праворуч, другі двері. Тінню ковзнув у коридор.
Тиша, раптова, якась навіть липка, неймовірна тиша...
Готовий миттєво діяти, він ступив до дверей шифрувальної. Біля порога громадилися трупи, вочевидь, сутичка була серйозна. Штовхнув потрощені на друзки двері. Вони ледь піддалися, напевне, забарикадовані. Йому насилу вдалося зробити шпарину, крізь яку можна було протиснутися.
Все було подзьобане кулями, розбите потоками свинцю. Біля ілюмінатора розпласталося закривавлене тіло, яке, мов щитом, затулило від дверей те, заради чого вони прибули на цей острів, – шифрувальну машину...
«Смага! Тілом заступив!..»
Із зусиллям відірвав товариша від шифрувальної машини і переклав Смагу на підлогу. Вловив ледве чутний стогін і, здивований тим, що Смага ще живий, почав рвати на ньому одяг, щоб перев'язати рани.
Смага розплющив каламутні очі.
– Не метушися, Джафаре... Зі мною все гаразд. Я знав, що ви встигнете. Слухай, говоритиму... Батькові передаси...
Із мерехтливого присмерку беззвучно виник Щербо. Джафар інстинктивно звів автомат.
– Свої, Джафаре!
Пересилюючи підступаюче запаморочення, Смага описав останні дні їхньої групи, полон, смерть Краповича та Чорного. Сказав про Щербаня. Що з Цвяхом, і в чиїх руках зараз метеостанція, він не знав.
Він силкувався ще щось сказати, але так і не зміг, голова його безсило впала на руки Джафара.
«Відмучився ти, Володю... Якби не ти... Хто дізнається?.. Хто, крім мене, Джафара та... Хто ще залишився?»
Почулися важкі кроки старшини, він конвоював двох німців. Ліва долоня його була закривавлена. Втомлено вказавши рукою на полонених, він запитально подивився на командира.
– Замкни де-небудь, – сказав Щербо; зняв каску, витер піт з чола.
– Назаров убитий.
– Гаральд? – Теж.
Цей нестерпно довгий бій тривав цілих вісім хвилин. «А все-таки – наше згори, ми її здобули...» Потягся по люльку. «Непоказна, наче друкарська... Мабуть, важкувата. Доведеться старшині на горбу тягти... А він поранений...»
Довго мовчав і не рухався, навіть, коли загасла люлька. У вухах пливла тиша, ні пострілів, ні скиглення вітру... А поруч Смага із затягненими каламуттю очима немов іще дивився в білий ілюмінатор. Щербо простягнув руку й стулив йому очі. Потім згадав, що час іти до передавача й викликати бомбардувальників, за ними – підводний човен, щоб дати йому нові координати зустрічі.