Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

47

Цвях відчув гострий біль у боку. Майнула думка про марність вилазки. Спробував перев'язати себе. Рвав зубами німецький індивідуальний пакет, аж гарчав від болю. Заткнув тампоном рвану рану в боці, потім забинтував поверху комбінезона. Іван знав, що на баркасі є аптечка, але звестися, щоб узяти хоча б йод, не було сили. Та й чим міг полегшити його страждання каламарчик йоду?

Потім він довго лежав, відпочиваючи від болю. У втомленому мозку народжувалися жорстокі, як тутешні море, гори, крига, запитання: «Чи встигну щось іще зробити в своєму житті? Що я можу?.. Як допомогти хлопцям?.. Нічого не можу. Нічого не встигну...»

Мотор, на щастя, працював і далі. Запустити його зараз Цвях був би не в змозі, тому підсвідомо спрямував баркас до виходу з фіорду. Тим часом гарячково розмірковував, яких ще втрат він може завдати ворогові перед тим, як смерть накриє його крижаним саваном.

Знову немилосердний біль роздирав тіло. В роті відчувся солодкуватий присмак крові. Нудило. Повільним і важким зусиллям людини, що перебуває між життям і смертю, він навалився на румпель і спрямував баркас зворотним шляхом уздовж західного узбережжя. Він прийняв рішення...

«Щоб диму більше було... вони повинні добре диміти, помітно... шини класну кіптяву дають, здалеку видно буде... Чекатиму гостей... А будинок підпалити – це тільки сказати легко... Адже я за годину копита відкину, і ніхто мені не допоможе... З такою діркою в боці ніхто більше години не протягне... Навіть я. Встигну? А сірники?..»

Окрім прогумованої торбинки з сірниками, яка була в кожного бійця групи, він завжди мав власний НЗ сірників, попередньо занурених у розплавлений парафін і разом з теркою ретельно закупорених всередині гільзи. Але фашисти все відібрали.

Автомат Цвях упустив, коли його поранили. І тепер у нього залишався тільки парабелум, який віддав йому Чорний перед тим, як висадитися. Дев'ять патронів. Він висипав на задубілу долоню вміст обойми.

Знову відчув нудоту й запаморочення. Кривавлячи негнучкі пальці, вивернув кулю з гільзи і дуже обережно, найбільше боячись розтрусити безцінні крупинки пороху, висипав половину на папір. Потім заткнув гільзу паперовим пижем. Причому намагався підігнати пиж не надто туго. Загнав наготовлений набій у дуло. Дерев'яним, погано координованим рухом спрямував його трохи вище розпалу й натис на спуск, потому тицьнувся лобом у холодні дошки.

Оранжеві спалахи полум'я м'яко розтікалися по чолу й скронях.

За кілька хвилин йому довелося виповзати з палаючої хижі. Полум'я охопило її всю, і в небо звівся стовп підфарбованого кіптявою диму. Лишалося чекати гостей.

48

Майора Гревера мучила спрага, викликана не так задухою гаряче натопленої кімнати, як нервовою напругою. Він відчував страх і розгубленість. Риси його обличчя загострилися, в очах з'явився гарячковий блиск. Не раз його обсідали думки, від яких невтримно тягло до помешкання радистів.

«Затримати! Затримати передачу до повернення Айхлера. А якщо Рану вдасться здійснити те, що я задумав, то затримати доведеться й геть на невизначений термін. Правдоподібний мотив згодом можна буде вигадати – зрослий обсяг передач у переддень операції «Вундерланд», часте непроходження, оперативний радіообмін у зв'язку з червоним десантом, великий обсяг радіоперехоплень, – ми вийшли на прослуховування американської армії аж у Луїзіані – і таке інше. Гадаю, що логічне підґрунтя я зможу знайти. Зараз головне – затримати. А втрату тексту радіограми в умовах протиборства з червоними, якщо, звісно, вони підуть на вогневий контакт, організувати не так уже й складно...»

Він уявив, як після повернення спецкомісія запорпається у всіх паперах, звірятиме дати, строки, підписи, аналізуватиме правомірність та доцільність командирських рішень, режими роботи й характеристики апаратури, допитуватиме особовий склад і таке інше... Почнуть нишпорити, облизувати, винюхувати. Уявив сірі одутлі пики тилових чиновників з проникливим виразом холодних очей і внутрішньо здригнувся. Цей майже реальний образ немов підхльоснув його, додав упевненості в своїй правоті, зробив її беззаперечною та морально виправданою.

«Ні, ви не маєте права вирішувати мою долю, панове!»

Він зняв телефонну слухавку. Рука тремтіла. Гревер зумисне скористався телефоном, а не вдався до особистого контакту. Він не хотів демонструвати підлеглим важливість для нього радіограми гауптмана Айхлера.

– Біля апарата начальник чергової зміни унтер-офіцер Тільгнер.

– Це майор Гревер. Який обсяг радіообміну на наступну ніч з об'єктом «Майбах-2»?

«Майбах-2» був одним із радіоцентрів ОКВ у Цоссені. Туди надходила вся оперативна інформація, перехоплена за добу.

«Яким ідіотом, певно, я виглядаю в очах цього унтер-офіцера», – подумав Гревер, пропускаючи повз вуха відповідь начальника зміни.

– Скажіть, унтер-офіцере, у вашому журналі за минулу добу зафіксовано заявку на передачу гауптмана Айхлера? Мене цікавлять заявлені частоти.

– Зараз подивлюся, пане майоре.

«Вчора, якщо не помиляюся, чергував унтер-офіцер Нумбергер. Отже, Тільгнера, може, не поінформували. Це добре...»

– Алло, Ви слухаєте, пане майоре? Ми працюємо на плаваючих частотах, а тут вказана фіксована частота 1200 мегагерц. Алло! В журналі позначено також, що згідно з вашим наказом передача відкладена на 24 години. Запис зроблений 29 липня о 16 годині 38 хвилин. Позаяк 24 години минули двадцять хвилин тому і ніяких додаткових розпоряджень не надходило, радіограма передана за призначенням о 16 годині 42 хвилини черговим радіотелеграфістом Штокерманом.

Слухавка приклеїлася до вуха Гревера. З відразою до себе він відчув, як рясно спітніли долоні й запульсували скроні.

– А там не записано, – раптово охриплим голосом спитав Гревер, – що передачу затримав я до повернення гауптмана Айхлера з завдання? І чому Ви, начальник зміни, не зателефонували мені перед тим, як передавати її в ефір? – стримуючи миттєво зростаючу хвилю люті, ледве не прокричав Гревер. Ось вона, наша бюрократія, наша пунктуальність, що її зневажає весь світ! Чорти б нас усіх побрали! Хоча, невідомо, пунктуальність це в даному випадку чи, навпаки, її відсутність...

– Винний, пане майоре, – відповів унтер-офіцер. Він мав свого безпосереднього командира, обер-лейтенанта Ерслебена, і тому не дуже переймався, слухаючи роздратований голос начальника експедиції, що не розумівся на їхній вельми специфічній діяльності. Напевне, він вважав, що майор втручається не в свою справу. Та й формально він мав рацію.

«Кінець! Здіймати галас немає сенсу. Айхлер переграв мене. Напевне, чимось зацікавив цього Тільгнера... підкупив радистів... Мерзотник! Він виявився хитрішим, ніж я уявляв...»

– Доповісте про цей інцидент своєму командирові. Хай він накладе на Вас стягнення, – наказ пролунав тихо й безнадійно.

– Яволь, пане майоре, – байдуже відповів голос на протилежному кінці.

Гревер повільно опустив слухавку в гніздо.

«От і все. Кінець невизначеності...» – він заціпеніло сидів за столом, намагаючись подолати знічення і зібрати докупи думки.

– Дим! На півночі дим, пане майоре!

Захеканий Хіпплер стояв на порозі Греверового кабінету. За його спиною височіла постать унтер-офіцера Шпенкера, який поривався протиснутися у вузькі двері, що їх затуляв Хіпплер. Гревер відірвався від зведення радіоперехоплення, яке й досі тримав перед очима, не в змозі подолати приголомшення, й запитально звів брови.

– Спокійно, Хіпплере. Звідки такий поспіх? Дайте доповісти начальникові варти, – підкреслено спокійним тоном промовив він. Спокій давався йому нелегко. Подумки він відзначив проникливість денщика, від якого не приховалася підвищена знервованість начальника та нетерпіння, з яким той чекав звісток від групи, яка пішла до самотнього мисливського будиночка.

«Треба бути обережнішим, – ковзнула думка. – Якщо це помітив він, могло впасти у вічі й іншим. Спокійніше, майоре!»

Шпенкер, нарешті, протиснувся вперед і, збентежено кліпаючи червоними від безсоння очима, доповів, що над скельним масивом у напрямку розташування самотньої хижі до неба здіймається дим, чорний дим. Його помітив три хвилини тому вартовий другого поста рядовий Трайбман. Схоже, хтось підпалив хижу.

– А ракети? Мають бути ракети, – приховуючи хвилювання, перепитав Гревер.

– Ракет не було, пане майоре.

– А цей... Трайбман не міг їх проґавити?

– Виключено, пане майоре, – не зморгнувши оком, заперечив унтер-офіцер Шпенкер.

«Так воно, мабуть, і є. Цей не збреше. Тоді якого дідька горить ця хатина?! Що маю думати про все це?! Ран або ж Айхлер повинні були знищити хижу й одразу ж сигналізувати ракетами. Хижа горить, а ракет нема. Тоді... Це червоні? Навіщо? Вони ж демаскують себе. Я не можу збагнути їхньої логіки...»

Ці думки прокручувалися в голові Гревера, доки він надягав куртку й у супроводі Шпенкера прямував до лівого середнього виходу. Ступав підкреслено неквапно, хоча в душі люто проклинав мерзотника Айхлера, ідіотську логіку червоних, необхідність маскувати підвищену зацікавленість у діях групи, яку послав до хижі. Але він уже прийняв рішення.

– Фельдфебеля Хайста до мене! – наказав, цього разу не стримуючи люті.

«Обставини конче потрібно з'ясувати до кінця. Треба послати туди нарти. За чотири години мусять упоратися».

Він стояв, уперши руки в боки й зіщуливши очі, задумливо дивився на пасма чорного диму, що ліниво піднімалися в похмуре сіре небо.

– Хайсте! Зробіть розвідку хижі: чому горить, хто підпалив, де група гауптмана Айхлера? Якщо там червоні, – в бій не встрявати. Розвертайтеся – і назад. Ви повинні повернутися й доповісти результати. Зрозуміло?

«Чорт забирай, зараз усе це не так уже й важливо – живий Айхлер чи ні. Його радіограму надіслано до Берліна – ось те єдино важливе, що визначить мою подальшу долю. Невже це кінець?»

– Візьміть двох собак з моєї упряжки. Ви повинні повернутися, – байдуже повторив він, подумки зважуючи шанси на повернення фельдфебеля Хайста.

– Я зібрав вас не для того, щоб розподілити відповідальність. Начальником експедиційного загону лишаюсь я і цілком усвідомлюю цей факт. Я зібрав вас, аби сповістити своє рішення. Гауптман Айхлер відсутній, лейтенант Тума загинув. У обер-лейтенанта Ланґера інші обов'язки. Він... лікує, – Гревер виділив останнє слово і цим змусив лейтенанта Фогля швидко позирнути на Ерслебена. – Не будемо відволікати його. – Гревер витримав паузу і, немов повертаючись до дійсності, провадив: – Сподіваюся на ваше розуміння і розраховую, що кожен з вас, зваживши всі обставини, зрозуміє і підтримає моє занепокоєння. Не хочу приховувати від вас своєї стурбованості обставинами, що склалися.

Він виклав їм свої міркування. Говорив, не дивлячись на офіцерів, що стояли перед ним, однак зауважив, як поступово змінювалися їхні обличчя. Закінчив твердо:

– Я не астролог і не віщун, – у його голосі промайнула ущиплива іронія, – однак передбачаю, що нападу червоних треба чекати повсякчас. Про це свідчить їхня спроба пробратися на наше горище. Гадаю, нема потреби пояснювати вам мету цієї спроби? Чисельність їхнього загону нам невідома. Тому, аби уникнути зайвого ризику, наказую: обер-лейтенанте Ерслебене і лейтенанте Фоглю, зберіть найважливішу технічну документацію, яка стосується секретної апаратури, відкладіть лише необхідну для підтримування станції в робочому стані, знайдіть двох надійних солдатів і відразу ж переправте її на об'єкт номер два для подальшої передачі на «Фленсбург», який от-от має прибути. Так буде надійніше, – впевнено підсумував Гревер і запитально подивився на похмурі фізіономії своїх підлеглих. Він був задоволений ефектом. – Ваші міркування?

– Але ж існує система екстреної ліквідації, пане майоре... – випередив старшого за званням Ерслебена лейтенант Фогль.

Від ока Гревера не приховалися стиснуті губи обер-лейтенанта. «Реакція аристократа», – відзначив він.

– Перепрошую, лейтенанте, – він зупинився перед Фоглем, – я не перший рік займаюся цією справою, і мій бойовий досвід та інтуїція розвідника дають усі підстави припустити, що червоні на цьому острові – зарізяки, котрі прекрасно уявляють, як провадяться подібні операції. Й мене геть не здивує, якщо у вирішальний момент, коли тут на весь окіл лунатиме стрілянина, система екстреної ліквідації раптом відмовить. Хочу, щоб це не було несподіванкою і для вас. – Слова «система екстреної ліквідації» Гревер навмисно виділив, надавши голосу інтонацій шкільного вчителя. – Тому частіше продзвонюйте ланцюги, що ведуть до зарядів.

Фогль знітився, а Ерслебен буденним і немов примирливим голосом повідомив про те, що, позаяк об'єкт працює у напруженому режимі, його люди дуже завантажені, й виділити двох солдатів вельми скрутно.

– Добре, я сам їх виберу з допоміжних підрозділів. Ви вільні.

49

Після того, як німці, погорлавши й пострілявши задля остраху, вгамувалися, Байда повернувся до того місця, де годину тому вони залишили рюкзаки та лижі. Годину тому... Були надії, була перспектива, сказав би командир. Годину тому був живий Ігнат! А тепер?

Байда знову рушив до барака. З великими труднощами відшукав кружний шлях і підкрався до розташування німців. Йому вдалося наблизитися на мінімальну відстань, майже впритул до сарая. Тут була зручна лунка, яка замаскувала Байду цілком. Він зробив неширокий жолоб у сніговому наддуві й почав стежити.

Байда чіпко стежив за розміреною ходою вартового, і перші ж хвилини дали сякий-такий результат – він бачив, що німці не подвоїли варту. Намагався скласти план, рахуючи кроки й секунди. Щось не складалося... Невже їхні попередні дії були єдино можливі? Трохи далі він помітив другого вартового, що стеріг антенне поле. Раніше його там не було. Потім його почала змагати холоднеча, змушуючи напружувати вимучені м'язи. Він відчув, що починає замерзати.

«Ще півгодини, година й... – Подивився на годинник. Контрольний термін минав за годину двадцять. – Потім наші почнуть штурм. Я не дотягну. Навіть не встигну зняти вартового й повторити нашу спробу. Отже, зараз?»

Немов перекреслюючи його відчайдушне поривання, вікно на горищі прочинилося і з нього виткнулася голова, а внизу з'явився німець з драбиною на плечі й дерев'яним ящиком у руці. В ящику були столярні інструменти. Він неквапно приладнав драбину, поліз по ній до вікна. Вони почали лагодити дерев'яні стулки, що їх зламав Валєєв.

«Мабуть, устиг Ігнат капітально пошурувати, – подумав Байда. – От гади, тепер мені геть труба. Не зрушиш...»

Він спробував поворушити ногами, розганяючи вистуджену кров, та цієї ж миті його увагу привернули двері, які рипнули й відчинилися майже поряд з його сховищем.

Німців було троє. Двоє одягнуті по-похідному, з повною викладкою, з лижами. Третій, офіцер, одягнувся легше, і вітер нещадно шматував комір тужурки. Байда впізнав його. Це був той, хто майже добу тому перетнув їхній шлях на нартах. Його загрозливий погляд запам'ятався Байді. «Давній друг, ковінька твоїй матері...» Рука лейтенанта мимоволі смикнулася до автомата. Але він знову заціпенів, щойно вітер доніс уривки хрипкої мови офіцера.

– Запам'ятайте, Штоттеле, те, в сумках, має надзвичай... для рейху. За цим... червоні та англійці. Вам... За жодних умов... Відповідаєте... Хайль...

Тільки зараз Байда помітив, що на спинах у солдатів не звичайні речмішки, не ранці, а досить важкі, великих габаритів шкіряні баули.

«Папери?.. Полюють червоні... Машина? Не може... А якщо розібрали? Дурниця! Документація? Найвірогідніше... Рішення? Наздогнати? А наказ? Але ж це і є наша мета! Не поспішай... Половина, лише половина... а машина? Що важливіше? Швидко! Зараз, зараз, не поспішай... Папери... Куди вони їх переправляють? Шансів тепер таємно пробитися на горище – мізер, майже нуль... Дочекатися атаки та... не дочекаюся, замерзну... Та навіть, якщо й дочекаюся, – шансів ніяких... Враховуючи мій стан на той час. Але тоді, напевно, випустимо з рук папери. Ту саму половину нашого завдання. Отже, переслідувати? Двоє проти одного. Не таке вже фатальне співвідношення... Навіть враховуючи мій стан... На той час... Ну, вирішуй!»

Коли він дозволив собі визирнути з-за наддуву, офіцер стояв на верхній сходинці біля дверей і дивився в спини двох силуетів, що віддалялись у західному напрямку.

«На узбережжя, до метеостанції пішли. Час і мені рушати...»

Він обережно поповз назад, збираючись обійти німців далеко стороною, попід льодоспадом, і вийти навперейми до того місця, де вони вчора вже проходили разом з Валєєвим.

50

Старшина плиском ліг на лижі. Перед тим поєднав їх скобою, щоб не роз'їжджалися.

«Волокуша. Тільки волокти доведеться себе. Ковзання гарне. У будь-якому разі це краще, ніж орати носом по заметах».

А в голові, наче заповіді Господні, спливали пояснення командира:

«Всю систему кабелів від приймачів та передавачів вони не можуть сховати в кригу. Льодовик – система хитра, шаруватий він – дихає, рухається, напруження між шарами різне, тому кабель може перетерти, розірвати. Тягти кабелі в повітрі не надійно – опори треба ставити, а вітер буває ураганний, іще – крижані сповзання, опори валитися почнуть. Через це їм довелося й щогли кріпити на твердому фундаменті, на скелях. Єдиний спосіб – пустити кабель поверхнею криги, по снігу. Так, завданнячко нічого собі, – підсумував старшина. – Воно б і нічого, якби не той анциболотник, що антени стереже...»

Він знову роззирнувся. З-поміж невеликих засніжених горбів були помітні щогли. Витикалися вони, здавалося, зовсім близько, за якихось десять метрів. Але так тільки здавалося. Він активно запрацював руками, й лижі легко понесли його вперед, та щогли й далі маячіли попереду на тій самій відстані.

«Сорок хвилин туди, сорок назад, сорок на роботу... Та десять на непередбачені обставини. Дві години десять хвилин... Повинен встигнути. А місце німець вибрав виграшне. Природа неначе чекала на нього. Майданчик майже рівний, і розмір підходящий... Щогли, звичайно, запаралелені... Та вся система, мабуть, паралельна, хіба ж вони дурні?.. Торохнути б увесь жмут кабелів, і справі кінець... Але нам ще передавач знадобиться... Отже, одну антену передавальну... На яку він показав? Ось вона, друга – ліворуч... Треба її зберегти. Вони обов'язково спробують пустити все це до дідька, коли осиковий кілок проб'є груди. А ми їм... дулю... Надто відхилився праворуч. – Він звів голову. – ...Трохи далі немов западина... неглибока, але придатна... Біля підніжжя кожної накидано каміння, щоб не попадали... Розтяжки теж укріплені... Де цей покидьок? Он стирчить... біля четвертої щогли. Ганси підвищили пильність. Чого б це?.. Коли вперше стежили, тут поста не було. Ми його не враховували... Тепер мені розсьорбувати. От супостат, він жодної секунди на місці не стоїть, це ускладнює справу... Непомітно наблизитися до другої щогли не вдасться. Це просто неможливо. Вартовий обов'язково помітить».

Старшина уповільнив рух. Зупинився. Притис лоб до лиж.

«А коли забити? Доповзти непомітно? Навіть якщо це вдасться, то зчинять ґвалт у бараці, він же на видноті... Небезпечно – миттєво поставлять всіх на ноги. Хай йому грець!»

Він знову звів голову. До найближчої щогли залишалося сто метрів.

«Від щогли до барака тягнеться провислий трос. Щоб не заплутати, як хуртовина почнеться... Навіть червоним відмаркували. Якби ще й дротик, що веде до заряду, відмаркували, я б цьому Айхлерові своїх сто грамів віддав. Нехай би хильнув, сволота, за нашу перемогу».

Вітер жбурляв у обличчя колючі сніжини, заважав йому вдивлятися. А де вартовий? Старшина напружено озирав скелі, що темніли зовсім поруч. Нікого! Він і далі терпляче вичікував.

«А там щось ворушиться... Цей маленький Гітлер майже зливається зі скелею... Обличчям праворуч, від вітру... А що, як?..»

«Варто спробувати. Іншого виходу не бачу. Тепер – швидше! А то, як і далі так, то впораюся не раніше, ніж наші візьмуть Берлін».

Він дряпав лижами кригу, притискався до них підборіддям. Відшукував найменші горбки, шпаринки, ямки. Руки втомилися, ломило спину, дихання ставало дедалі уривчастішим.

Вартовий стояв потилицею до нього. Видно було лише верхню половину його масивного, закутаного у щось хутряне, тулуба. Щоб прискорити рух, старшина злегка звівся і, чимдуж відштовхуючись руками, промайнув десять метрів. Вартовий поворухнувся. Довелося втиснутися у виямок і завмерти. Годинник показував п'ятнадцяту п'ятдесят.

«Довго ця пригода тягнеться, довго... Ще метрів сорок... Аби тільки розподільна коробка була на місці...»

Тепер він намагався вийти на останній відтинок шляху так, щоб між ним і вартовим була масивна купа каменю, нагромаджена біля підніжжя щогли. За нею можна було сховатися.

Він наближався до безпечної зони, ще зусилля – і геть щезне з поля зору вартового. Цієї миті німець озирнувся.

Німець пильно дивився в напрямку старшини. Потім повільно рушив назустріч. «Зараз як торохне!.. – промайнуло в голові. Тільки не рухатися... не рухатися... Чутно цокання годинника... У роті присмак талого снігу. Скільки ще секунд?.. Отже, на ловця і звір... Коли це було, щоб старшина Лукашевич не повертався до смерті обличчям!»

Він повернув голову назустріч вартовому. Кинджал зручно ліг у гарячу долоню, готовий у невловну частку секунди перетнути простір, що відділяв німця від старшини. «Ось він іде. Ближче... ближче... Промаху не буде. Але ж будуть ті часточки секунди, в які німець може натиснути на спуск... Відстань усе-таки чималенька... Ну?..»

Але німець нахилився, підібрав щось у снігу й, знову повернувшись спиною, подибав до своєї ніші в каменях.

«Ну, пташенятко! Нерви псувати надумав!» – і кам'яні зморшки на обличчі старшини розгладились.

Коли припав до купи каміння, то відчув себе, нарешті, в безпеці. Тут він був недосяжним для вартового, хоча той мерз у якихось десяти-п'ятнадцяти кроках від нього.

Розподільна коробка, пофарбована білим й ледь припорошена снігом, була на місці, там, де їй і належало бути, між двома каменями, і він швидко знайшов її і розкрив. Помітив і дріт, що вів до заряду. На превеликий подив старшини дріт справді був відмаркований, хоча й без того тягнувся окремо, поза джгутами та роз'ємами. Тільки маркування не червоне, а блакитне.

«По-хазяйському зроблено... Та й від кого ховати? Від нас? Так вони нас тут не дуже-то й чекали... Хіба про всяк випадок?»

Його пройняла миттєва спокуса перерубати дріт ножем, але Батя суворо попереджав, що цього робити не можна – розрив електричного ланцюга міг зчинити тривогу. Старшина з похмурим спокоєм видобув з-за пазухи наготовлений ще на Великій землі невеликий толовий патрон, вставив детонатор, уклав шнур. Оцінив відстань. Вибух не повинен бути потужним. Кабелі й антена повинні залишитися цілісінькими, інакше все втрачає сенс.

«Ну, вперед!»

Він легко стис зубами верхню частину запалу, вивільняючи десь усередині кислоту, яка за півтори години проїсть маленький гачок, і ударник зробить свою справу.

«Ось так. Чого мене сюди, зрештою, послали, – на кутні реготати, чи як?!»

Німець так і стоїть, пантрує.

«Тепер тільки б тихенько забратися геть...»