Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

33

Група гауптмана Айхлера, перетнувши межу льодоспаду, різко звернула на північний схід. Гауптман дещо заспокоївся і тепер намагався проаналізувати ситуацію й упорядкувати думки. Він перебирав слова радіограми, згадував, як рівні рядки, написані його бісерним почерком, перетворювалися на колонки цифр.

«Радіограма

Центральне правління НСДАП

Мюнхен, Бріннерштрассе, 7

Секція ОА-ІІ

Копія – Управління Державної таємної поліції (гестапо).

Повідомляю про невиправдану пасивність майора Гревера Й. щодо затримання ворожих диверсантів, які висадилися в районі об'єкту «Айсблуме» з очевидною метою. У відповідь на мою пропозицію про переслідування ворожої групи мені в образливій формі було зауважено, що «тільки дурні та боягузи завжди бувають рішучими». Після цього я підозрюю майора Гревера Й. у підготовці до вчинення зради.

Крім того, я встановив такі факти:

1) зі слів самого Гревера Й.: факт нанесення ним та його товаришем (прізвище встановити не вдалося) 1926 р. тяжких тілесних ушкоджень двом поліцейським чиновникам, коли ті виконували службові обов'язки. Вважаю за доцільне щодо цього факту запитати архів поліційного управління міста Нюрнберга;

2) факт слухання іноземних пропагандистських радіопередач (окрім службових) та розповсюдження чуток, які розкладають наші Збройні сили, з метою послабити віру німецького народу в кінцеву перемогу й нездоланну міць німецького вермахту. Вважаю, що це слід кваліфікувати як підбурювальну діяльність у прихованій формі.

Член НСДАПП. Айхлер»

«Тепер слід розібратися з фельдфебелем. Можливо, він хотів убити мене? Але навіщо це йому? Він ненавидить мене? За що? Я аж ніяк не вирізняв його із загальної маси і тому ніяк не міг зашкодити йому. Щоб «підставити» людину, треба відчувати сильну відразу до неї. Незадоволення? Ні, тут треба ненавидіти. За що ж може ненавидіти мене підлеглий мені фельдфебель? За надмірну вимогливість? Дурниці. Щось у минулому? Але наші шляхи ніколи не перетиналися, готовий заприсягтися. Тоді що? А може... може, це пов'язано з моєю «особливою» місією? Скажімо, Ран діє за чиїмось наказом... Гревер!!! Його нацькував на мене наш пихатий інтелігент Гревер! Отже, Гревер знає про моє повідомлення до Центру. Знає про самий факт, бо зміст залишається для нього таємницею. Молокосос Ерслебен устиг доповісти. Граф зачуханий! Нічого, партія поставить на місце всіх задрипаних аристократів. Дайте тільки війну закінчити. Отже, Гревер мене вирахував. І одразу ж знайшов виконавця... Нічого, я це передбачив, пане майоре. У Центрі побачать ваше справжнє обличчя. Я також ужив деяких заходів... Отже, Гревер!..»

«А ці двоє, звісно, вкупі з ними, – подумав він про Фегмана та Вебера. – Це змова...»

Вони зійшли з льодовика. Рухалися у такому порядку, який визначив Айхлер за дві години перед тим. На лижах він почувався значно впевненіше, але було не до почуттів, він думав, що буде далі, яких заходів безпеки вжити, й це відволікало від лижні. Він ледве встигав реагувати на закрути маршруту, стежачи за ненависною спиною обер-фельдфебеля, яка бовваніла трохи попереду.

Зепп Ран, закладаючи крутий віраж, думав про те саме.

«Психопат! Дурисвіт! Якби все це відбувалося деінде, він швиденько сфабрикував би докази моєї вини і здав мене гауптвахмістру. Але тут – зась! А може, дати йому підтягнутися ближче, озирнутися та й пустити в груди свинцю? Фегман і Вебер свої хлопці, ми разом були ще на Кіпрі... Схаменися, дурню, де твоя солдатська гідність?! Чи варто бруднитися об цього байстрюка?.. Нещасний випадок – те, що треба. Шлях неблизький... Цікаво, чим він напаскудив шефу? Шеф – вояк, хоча й інтелігент. А цей – лайно. Зрештою, не моя то справа. Але наказ майора не обговорюється. Куди це Фегман звертає?.. Там далі уступ... відлогий? Нормальний, на Ґюнтера можна покластися. Потім – ліворуч... там має бути прохід, він виведе нас на рівнину. Вебер теж тямковитий, хлопець хоч куди. Як він там, не відстав?»

Ран озирнувся: Айхлер був набагато далі, ніж передбачено інструкцією.

«Повзе, сволота, немов стара шльондра. Стережеться. Але де ж Вебер?»

Ран занепокоєно вдивлявся в простір за спиною Айхлера, обмацуючи очима кожний уступ, кожний закрут лижні. Вебер зник.

– Я дуже шкодую, але ми не можемо чекати на нього, як не можемо й вирушити на пошуки. Подивіться на схід, – Айхлер тицьнув рукавицею собі за спину. Його очі затьмарилися олив'яним полиском страху, а рот зсудомила недоречна посмішка.

Ран уже давно спостеріг на обрії цю важку хмару зловісного сірого кольору. Вона повсякчас змінювала конфігурацію і рухалася дедалі стрімкіше, щохвилини збільшуючися. Але Ран знав, що раніше за хмару налітає вітер, який зриває звідусіль сніг. Поземок погіршить видимість, різко впаде температура. Поки що цього не було. У них в запасі залишилося ще хвилин двадцять, можна було спробувати знайти Вебера.

– Я наказую продовжувати рух, – гауптман ніяк не міг стерти з обличчя посмішку, яка несамохіть кривила м'язи, і це дратувало самого Айхлера.

Хмара й справді розросталася надто швидко. Вона вже заступила півнеба. Сонце остаточно померхло. Ось і перший порив вітру. Це – останнє попередження стихії. Потім, після нетривалого «штилю», настане таке...

«Радіє, сволота, – подумав Ран. – Мабуть, уже здогадався, він не дурень... А тепер одним моїм союзником поменшало, от і радіє. Хоч відповідальність за втрату бійця взяв на себе. Та він, здається, вирішив піти ва-банк».

Ран зрозумів, що тепер від гауптмана Айхлера можна чекати будь-чого.

34

Останній у ланцюгу затримався, поправляючи кріплення. Потім випростав спину, обвів оком горизонт, повернув голову у бік хмари, що насувалася зі сходу.

«Ну, давай, наволоч, рушай... мені з вами розминутися треба без феєрверку... іди, як ішов...»

Але німець не кинувся вниз, слідом за своїми товаришами, а чомусь спрямував лижі ліворуч, рухаючись просто на серак, за яким сховався Цвях.

«Чого це він? Невже помітив мене?»

Цвях повільно запрацював ліктями, посуваючись назад, не випускаючи з очей фашиста, який невідворотно наближався. Коли відстань між ними становила метрів двадцять, фашист переклав автомат на груди, і Цвях зрозумів, що зіткнення не уникнути. В останній спробі уникнути сутички він посунувся в тінь серака і, прикриваючись ним, швидко звівся на ноги. Зробивши поворот на сто вісімдесят стрибком, почав швидко віддалятися в бік невеликого горбка, сподіваючись сховатися в засніжених скельних лабіринтах. Але німець погнався за ним раніше, ніж Цвях досяг сховища. Ховатися було безглуздо, відтак доводилося налягати на лижі.

Цвях намагався ступати довгим ковзким рухом. Колись йому вдавалося накочування на одній лижі до п'яти метрів. Але зараз...

«Чому він не палить? Живцем хоче?.. Викобенюється, гад. Ну, подивимося... Спуск з уступу... в низькій стійці... далі – крутизна, доведеться зигзагом... Добре. Схил спершу стрімкий, але короткий. Швидкість зростає... посилю тиск на внутрішні ребра лиж. Ось коли моя окантовка стала в пригоді. Озирнутися. А фріц грамотно зігнувся... палицями гальмувати намагається... Гаразд, Іване, в голові подряпай, щось придумати треба. Чому він не стріляє? Добре, не хочеш, то я тебе шугону. Камради твої вже, мабуть, на рівнині... до нас не встигнуть. Стоп. Патрон? Затвор? Нормально тягне, не замерз. Ну...»

Німець ковзав схилами цілком упевнено, не підставлявся. Цвях піймав момент, коли білий силует перетинав довгий схил, що добре проглядався, і, прицілившись, плавно натис на спуск. Скелі відгукнулися гучним багаторазовим відлунням. Німець ковзнув за виступ. Цвях збагнув, що не поцілив, проте не засмутився. Відтепер стане обережніший, запал притримає. А зараз – ходу!

«Тепер я на відлогому схилі, як на долоні. Кепсько... Швидше! В нього кріплення, мабуть, теж не жорсткі. Так, швидкість погасити. Тут поворот! Вагу – на праву, лижу круто на ребро, ліву підтягнути... плавно... Урвище!!! Падати наліво!.. Згрупуватися!.. Лижі впоперек!.. Упор! Упор!!! Ой... твою... в дишло...»

Його врятувала невелика заглибина за два метри від провалля, куди він в'їхав, лежачи на боку, силкуючись гальмувати руками, палицями, лижами.

«Сніг глибокий і пухкий, сволота! Випростати ноги.... Розвернутися ніде... не встану...»

Він борсався на самому краю урвища, майже закритий від переслідувача крижаною брилою розміром з велику валізу. І в цей момент фашист пустив довгу густу чергу. Кулі сікли рятівний для Цвяха шмат криги. Ще черга... ще...

Вловивши паузу між чергами, Цвях перекинувся через гребінь і відкотився до невеликої розколини. Ще кидок – і він сховався за невеликою гранітною плитою.

«А ганс набої не береже... Спокійно, Ваню. Все біле, як у шпиталі. Вата, бинти, білі халати... Казали, в таких сутичках треба й автомат для маскування – бинтом. Нещадна землиця. Господи, як траву хочеться бачити! Де ж ти, враже?.. Ну... Траву й землю! А не камінь з льодом. А ми можемо залишитися тут назавжди. Лихо, та й годі... Ну ж, фріце... Ага, он де ти є! І мене, здається, знову засік. Ух, його дуло немов у саму душу зазирає... Невже моя черга на той світ загриміти? Чого затужив, Ваню? Утри шмарклі, поділися по-солдатському! Отримуй, гаде!»

Він пірнув праворуч.

«На ще!.. У смерті знижок благати не будемо!»

«А він не вчасно спуск придавив. Мабуть, теж війною битий... Кулю впіймати не хоче. Видихається фашист. А ти? На себе подивись».

«Брехня! Ще повоюємо... Он ти де... На-а! Як там у тебе, гансе, справа із здоровим фронтовим духом? На ще... ще... Коли температура тіла знижується хоча б на градус, весь понт з фраєра злітає і прозирає нутро. Це нам відомо, бачили вже... Ну, це він з переляку лупонув, щоб душа відтанула. Час з тобою кінчати. Цілий магазин уже розстріляв. І місце зручне. Увага... На зустрічний схил, згрупуватися... упор на обидві палиці і... р-розворот на дев'яносто градусів. Тепер за уступ... Зібратись, Ваню, ну... ти ж умієш... зберися на силах, дихання затамував...»

Життя Цвяха вимірювалося метрами, що залишалися до німця. Фріц стрімко котився на нього. Ніж увіп'явся напрочуд легко.

Важко дихаючи, Цвях повільно сів на сніг поруч із закляклим німцем. Сил не було. Він сидів, утупившись у розірвану відлогу мертвого противника і намагався зметикувати, що ж робити далі.

«А таки це дірки від моїх куль. Тому він і втратив ініціативу».

Цвях роззирнувся і тільки тепер помітив, що небо стало майже чорним. Хмара, що півгодини тому з'явилася на обрії, затягла все небо. Біля ніг шелестів поземок, а лютий вітер жбурляв снігом у лице.

«Треба встати, – сказав він собі, нерухомо сидячи біля трупа. – Треба встати!»

Майже хвилина знадобилась йому на те, щоб звестися. Йому здавалося, що це його останні кроки. Але він зробив ще з десять кроків, потім ще... У запалі гонитви і не помітив, як вони майже спустилися на рівнинну частину острова, тобто північно-східне узбережжя, і лише тепер він подумав, що може зустрітися з колегами убитого німця.

«Де ж його камради? Десь поруч... Отже, хуртовина – те, що треба... Зараз тут і чортам тоскно стане. Треба знайти схованку».

Він втратив орієнтири і чвалав навмання, повільно переставляючи ноги. Завірюха намагалася його повалити, засипати снігом, але він розумів: якщо впаде, то звестися на ноги вже не зможе, і це буде кінець. Тому з останніх сил опирався вітру і йшов без мети. Просто вперед, у сонмище крижаних скель, туди, де чатує смерть. Він не боявся її – вона мала принести лише полегкість.

«Оце і є смерть?» Його очі побачили чийсь темний силует. Він був зовсім поруч. Думки його плуталися. На останній межі він силкувався зосередитися, боячись галюцинацій, не наважуючись повірити, що нескінченні зусилля привели, нарешті, хоч до якогось кінця, все одно до якого.

«Може, я в раю?», – подумав. Він просунувся трохи вперед, найбільше боячись загубити в цьому бурхливому сніговинні орієнтир. Він почав лічити кроки до нього.

Ледь проступаючи крізь білий рухливий морок, на нього насувався силует якогось судна з поламаною щоглою. Воно намертво вмерзло в кригу біля самісінького берега.

«Летючий голландець»? Який там з біса голландець? Ковчег? Геть здурів! Начебто шхуна... Рибалка? Мабуть, норвежець...»

Судно здавалося мертвим. Але ж це сховище! І якщо там збереглося хоч щось дерев'яне, то це – вогнище! Зболене серце відгукнулося гучними поштовхами, відповідаючи на фантастичну думку про тепло. Про «камрадів», які могли блукати десь поблизу, він не думав.

Всередині він виявив безліч дерев'яних уламків, і це потішило його так, наче ці дошки й друзки були незліченними скарбами. Це було життя! Спотикаючись і лаючись, він обнишпорив усі закапелки, але, крім ганчір'я, гумових чоботів та позеленілого полив'яного посуду нічого суттєвого не знайшов. На камбузі знайшов пригорщу друзок і почав поратися біля плити. Знайшовши анкерок із солярою, зрадів так солодко, як у дитинстві.

За кілька хвилин у топці заграв вогонь. Він сидів нерухомо прямо перед вогнем, не в змозі поворушити ні рукою, ні ногою, кожною клітиною вбираючи в себе благодатне тепло. Навіть голод не міг зігнати його з місця. Ткнув просто у вогонь заціпенілі негнучкі пальці. На нього стрімко навалилася знемога. Він раптом відчув гострий біль у передпліччях і попереку й подумав, що це реакція відталих м'язів на ті неймовірні зусилля, яких він доклав, аби вирвати, вивернути, виколоти свою зсудомлену плоть із смертельного крижаного кратера. Лежав би він зараз закоцюблим мішком кісток у проваллі, й ніхто в цілому світі не дізнався б, як він загинув і де. Він думав про це відчужено, спокійно, наче не про себе, а про когось стороннього.

«А тут іще цей фашист причепився... Вже, мабуть, і слідів ніяких не залишилося, замело вмить. Хуртовина за хуртовиною. Клятий острів! Холодний, білий, а може, й дуже мальовничий, як на екскурсантів, туристів. Ідеальний морг. Мрія патологоанатома! Не спати! Треба йти... Куди? І чому не можна спати?»

Його оповивав солодкий спокій. Повіки склепилися, обважніли, і він забувся.

Опам'ятався від того, що хтось грубо шарпав його за плече. Довго видирався з похмурих завулків напівпритомності. Свідомість відмовлялася оживати для дійсності, виповненої небезпекою, холоднечею, смертю.

«Тут нікого немає... нікого не може бути... я сам... сам. На всій землі». Він силкувався розплющити очі. Почув стогін. «Хто це?!» Й одразу зрозумів, що цей стогін вихопився з нього...»

– Німці!!! – багряним спалахом зблиснуло крізь розірваний сон. Він розплющив очі.

Чорний отвір автоматного дула дивився йому просто у вічі. Він відчув, як запульсувала кров у скронях. Стати на ноги йому не дали. Один з трьох кинув його долілиць, альпіністською мотузкою швидко зв'язав руки та ноги і недбало штовхнув на підлогу. Тільки тепер Цвях остаточно отямився. Забився у безсилій люті, намагаючись вивільнитись і марно напружуючи всі м'язи змученого тіла. І зразу ж отримав кілька жорстоких ударів по ребрах масивними черевиками. Після них угамувався, кашляючи, харкаючи кров'ю й задихаючись...

«От і познайомились. Вишукані в тебе, Іване, манери, прийняв гостей... Під дих, сволота, врізав...»

– Звідки він тут узявся, хотів би я знати? – впритул підходячи до притихлого Цвяха, запитав Айхлер. – Чи не той це тип, якого ви не долічилися, коли взяли у полон тих свиней, га, обер-фельдфебелю? Подивіться на нього уважніше.

– Хоч пика в нього чорна, як халяви моїх парадних чоботів, однак я напевне пам'ятаю, що його серед тих не було. Це точно, пане гауптмане.

– Гаразд. Серед полонених його і не могло бути... Поки що облиште його. Всім відпочивати! – гауптман віддав команду так, наче перед ним на плацу стояв взвод солдатів.

Фашисти обшукали Цвяха, відібравши все, що в нього було. Потім кинули в куток і дали спокій.

Він намагався послабити вузли, напружуючи м'язи то рук, то ніг, але мотузки були зав'язані майстерно.

«Як по-ідіотському попався! По-ідіотському... А тебе, дурню, що, – на цей острів висадили розуму набиратися?..»

Він закашлявся й затих.

«Життя тут напрочуд одноманітне, весь час доводиться з чогось викараскуватися.

Закурити б... Але він відсунув цю безглузду думку подалі. Ну що ж, наше завдання просте – чекати свого часу. І час цей обов'язково настане».

35

Вітер ущух, завірюха вгамувалася. Старший лейтенант Байда та сержант Валєєв вийшли нарешті з набридлого сховища. Дотримуючись максимальної обережності, щоб не помітили зі станції, спустилися метрів на п'ятсот униз. Біля чорної скелі, яка самотньо стовбичила серед снігових заметів і скидалася на кам'яний орган, вони перетнули санний шлях німців між метеостанцією та радіодивізіоном. Пройшли по вузькій попрузі голої, колючої й подертої криги, хоч майже поряд простяглася широка смуга пухкого снігу. Ця хуртовина начисто вимела сніг з однієї ділянки та завалила іншу. Вони пішли по кризі, щоб не залишати слідів.

– Поганий сніг, проклятий... Ми його називаємо «уброд». Сани в'язнуть, собаки в'язнуть... – сказав Валєєв. – Але гола крига – також погано.

– Уважніше, Ігнате. Стеж за санним шляхом, – нагадав Байда.

Немов у відповідь на пересторогу старшого лейтенанта Валєєв насторожився, стишив ходу. Байда також завмер, вслухаючись у легкий шерхіт снігу. Потому обидва стрімко ковзнули до найближчого серака, що скидався на крижаний гриб. Ледве встигли сховатися, як з'явилася упряжка, що повільно торувала дорогу у пухкому снігу. Собаки провалювалися по саме черево і насилу волокли сани з трьома їздцями. Попереду й праворуч від саней, поставивши ноги на полоз, сидів погонич з довгою тичиною. До десантників долітали уривки його команд. Позаду згорбився солдат з рацією за спиною; тонкою тичкою коливалася в такт собачим ривкам антена. А посередині сидів офіцер. Він приклав до очей бінокль і оглядав прилеглі до стежки ділянки, не звертаючи найменшої уваги на труднощі пересування.

«Ігнат почув їх раніше за мене. Недарма з шести років каюрить».

– Як ти їх почув, Ігнате?

– Почув. Цей... «хоп, хоп» кричав. Напевне, праворуч повертав. У нас кричать «подь, подь»...

Він кинув погляд у бік запряжки, й Байда прочитав у ньому зневагу фахівця до людей, що беруться не за свою справу.

– Упряжка цугова, по «уброду» зовсім погано йде. Собакам допомагати треба, на поганому покритті поряд з саньми бігти... а ці сидять, як... На собаках їздити – це не кататися... – він скрушно поцокав язиком.

Фашисти саме порівнялися з сераком, відстань була не більша, ніж тридцять метрів, і вони ще нижче похилили голови, намагаючись злитися із сніговою поверхнею. Але офіцер раптом ляснув по плечу погонича і той, просмикнувши тичину під саньми перед другим копилом і налягаючи на неї всією вагою тіла, віддав якусь команду собакам. Ті відразу зупинились. Офіцер встав з саней і, вказуючи рукою на протилежний бік стежки, покликав за собою радиста. Вдвох вони підійшли до краю уторованого собаками шляху і почали вдивлятися в засніжені зморшки.

«Лижня! Він помітив нашу лижню! – обпекла Байду тривожна думка. – Смуга чистого льоду неширока, а навколо неї – сніг. Але хто ж міг передбачити, що знайдеться придурок, який, їдучи стежкою, узбіччя в бінокль розглядатиме. Зрештою, іншого шляху нема, хіба що в повітрі летіти. Не пощастило. А цей німець – пальця назуби не клади!»

Офіцер покликав до себе погонича, й коли той, встромивши тичину в сніг і закріпивши на ній віжку, підбіг до нього, офіцер щось коротко пояснив обом. Вони взяли автомати напереваги. Наступної миті тишу розірвали густі черги. Кулі звихрили сніг біля недалекої брили, за якою ховалася лижня. Собаки здригнулися, і упряжка сколихнулася, проте залишилася на місці.

Вогнем нерви заспокоюють. А зі стежки сходити чомусь не наважуються... Невже він вважає, що ми ще тут? Лижня свіжа – це й немовляті зрозуміло, хуртовина лише півгодини як ущухла. Зараз вони перейдуть на протилежний бік, до нас, і почнуть шукати продовження лижні тут. Радист уже щось заґелґотів у свою «жабу». Викликає підкріплення? Прочісувати будуть? Якщо навмання – їм людей не вистачить. По лижні? То ми їх швидко зіб'ємо. Наш серак – найближчий...» Байда критично оглянув крижаний прихисток, немов оцінюючи його на міцність. В очах Валєєва прочитав ті ж самі сумніви. З двадцяти п'яти метрів німці швидко розтрощать на порох їхній прихисток. Бігти? Безглуздо, покладуть на третьому кроці. Що робити? Відповісти вогнем? Чи випередити?

Але склалося інакше.

Коли німці, перечекавши кілька хвилин і замінивши магазини, попрямували до ближнього узбіччя, явно збираючись повторити попередню процедуру по цей бік стежки, прямо навпроти Байди та Валєєва вся упряжка, десять здоровецьких псів, зненацька з диким гавкотом зірвалася з місця й, поваливши остол і зірвавши з нього віжки, понеслася вниз, у бік фіорду. Це сталося так раптово, що німці спершу отетеріли, а потім погонич, який оговтався, незграбно ковзаючи на кризі, з криком кинувся слідом. Радист закляк, вагаючись, чи залишатися йому біля офіцера, чи без команди кинутися на допомогу камрадові. Офіцер жестом послав його вперед. Сам він якусь мить постояв навпроти сховища десантників, пильно й люто вдивляючись у похмурий безмовний простір, немов шкодував, що не встиг прошити його довгими пружними трасами, наситити потужним спресованим звуком, поштовхами гарячого свинцю, тім самим випустивши пару. Він повільно повернувся, ще раз через плече кинув похмурий і, як здавалося Байді, погрозливий погляд та неквапно попрямував слідом за солдатами, що намагалися наздогнати упряжку.

Валєєв тихо засміявся у відповідь на запитальний погляд лейтенанта і пояснив:

– Нерпа. Собаки почули запах, вітер із затоки потягнув. Пильнувати треба, втекти можуть.

От і добре, вітер допоміг уникнути зайвих ускладнень. Байда згадав закінчення їхньої останньої з Щербом розмови: «Треба завадити їм викликати «похоронну команду». Так. Ти правильно зрозумів, Миколо. В цьому й полягає ваше з Ігнатом завдання».

Шлях на них чекав хоч і недалекий, але складний...