Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

7

«Нас тут шістдесят дев'ять вояків, полярних солдатів рейху».

Майор Гревер поворушив пальцями ніг, одягнутих у грубі вовняні шкарпетки ручної в'язки, подумав і, акуратно закресливши слово «рейху»,надписав «Великої Німеччини».

«Є вельми цікаві особистості. Ось, наприклад, обер-фельдфебель Ран. Він з Гамбурга, і його солона мова зі специфічними мовними зворотами дуже своєрідна. Нещодавно я був свідком, як він шпетив одного єфрейтора, але не зі своїх підлеглих, а зі спецскладу:

– Ви єфрейтор великонімецького вермахту чи паршивий клопомор?! Який бовдур возніс вас у єфрейтори?! Відпустив патли, немов Бетховен! Яка може бути якість зв’язку, якщо ви не підстрижені!!!

А іншого разу я почув од нього фразу, яка змусила мене припустити, що він, мабуть, не такий простий, як здається: «Ви не солдати рейху, а вмираючі лебеді!» Він знає Сен-Санса? Чи це простий збіг? Так чи так, хоча він дещо прямолінійний та грубуватий, справу знає прегарно. І не без почуття гумору, що аж ніяк не зайве у наших умовах. З таким «шписом» [3]3
  Головний фельдфебель.


[Закрыть]можна не хвилюватися за боєздатність особового складу.

– Ходячий сортир, а не солдат! Утріть шмарклі, Нанизане! Ви що, вагітний?!

Крім того, він мій тезка.

Сьогодні по ефіру отримали циркуляр: «Готовність номер один. До операції «Вундерланд» сімдесят дві години». На цей період оперативне завдання – прикривати й супроводжувати рейдер. Є можливість вкрити хрестами груди всіх офіцерів. Та й солдатів. Наказав лейтенантові Тумі закінчити підготовку й складання синоптичних карт. В Ерслебена все працює бездоганно. У Фогля теж усе у готовності.

Після повернення буду обстоювати перед командуванням необхідність зондування верхніх шарів атмосфери та обширної локації крижаних полів. Своїми силами ми не в змозі забезпечити гарантоване плавання, хоча й ураховуємо всі тонкощі та особливості місцевого клімату, берегового рельєфу, островів, течій, глибин, льодової статистики. Очевидно, що льодові умови для капітанів наших суден повинні висвітлюватися диференційно: чиста вода та слабка крига – приблизно раз на добу, за розрідженою кригою – з інтервалом у шість-вісім годин, за суцільною ж – безперервно, тому що переходи від стиснення до розрідження в цих умовах вимірюються годинами, навіть хвилинами».

Вони ступили на лід фіорду біля самого його гирла. Повітря було студеним, терпким. Вітер не вщухав. Здавалося, він цілісінький день дме в усіх напрямках. З полярною стихією доведеться рахуватися. Вона такий само ворог, як і фашисти, – могутній, жорстокий, упертий.

Ландшафт був плямистий, весь помережаний тінями та відблисками хаотичних крижаних фігур. Здавалося, хмари сунули з усіх боків. Рвані, купчасті, вони щедро підсвічувалися сонцем і підкреслювали гру світла. Геометрично бездоганні поверхні крижаних кристалів то іскрилися сотнями спалахів, то вкривалися вишукано тонкими брижами різних відтінків, що відливали муаром.

Не втримавшись, Щербо припинив рух і дивився, як над входом до фіорду сонячні промені, що продерлися крізь хмари, прозорими невагомими колонами впираються у тонкі силуети химерних крижин, мов відлитих із скла та світла.

«Чарівно, дідько б його забрав... Словами не описати!.. А насправді – голубе пекло – ось як можна визначити цю мертву красу. І хай спробує хтось довести мені зворотнє. Крижаними привабами нас не обдуриш».

Він до болю стиснув щелепи. На кризі необхідні обережність і сміливість. Обережність – то неухильна самодисципліна й відповідальність, а сміливість – виважений, прорахований ризик та швидкість. Швидкість тому, що крига під тобою «дихає» та прогинається, ти наче рухаєшся по натягнутому брезенту і, коли відчуваєш, що можна пройти, не «пірнувши», – треба йти. Тонка крига тріщить, тобі хочеться бігти щодуху, але ти знаєш, що робити цього аж ніяк не можна: за тобою йдуть інші, а якщо ти зіпсуєш кригу, враз виникнуть наколи, й хтось неодмінно «пірне». Тим, хто йде кригою вперше, засвоїти це не так просто. Однак хлопці, гадаю, відчули ситуацію та зрозуміли мої напучування. О, як нам зараз потрібна удача!..

Рюкзак добре лежить, щільно... В поході погано вкладена ноша псує настрій, муляє, висотує нерви.

Сонце лишилося ліворуч і позаду, воно повільно сідало. Просто на очах у виднокіл вклинювався чорний силует віддаленої скелі. А ліворуч холодно блимнув блідий і страшний місяць. Він приніс люту холоднечу, й вони відчували це з кожною хвилиною дедалі більше. Годину тому термометр показував мінус п'ять. Скільки зараз?..

Хаос крижаних нагромаджень поблизу був тепер не таким красивим і видавався радше натхненною композицією диявола. На деяких ділянках переходи були виснажливі, ноги в'язли по коліна в насиченій водою сніговій каші, черевики промокли наскрізь. Час від часу на їхньому шляху поставали стрімкі уступи, вузенькі розводдя й розломи. Байда, який ішов першим, весь час промацував сніг. Часто лунали окрики: «Обережно, вимоїна!», «Розлом!», «Важка ділянка!» Шпарини роззявили свої зловісні пащі, чатуючи на них щокроку. І хоча в душах билося підсвідоме бажання якнайшвидше минути цей жорстокий район, йти доводилося повільно – не більше кілометра на годину. Лижі щохвилини тонули або в'язли в мокрому снігу та глибоких калюжах, які вкривали поверхню криги. «Крок управо... два ліворуч» – цим обмежувалося їхнє спілкування.

Щербо тримався посеред ланцюга і перетравлював страхітливу, несподівану думку. Думку, яка погрожувала розтрощити його розвідницьке світорозуміння, його оптимістичну переконаність у тому, що успіх і безпека передовсім залежать від кваліфікації: розуму, досвіду, сміливої тактики, мужності... І ось тепер, коли позаду в нього такий довгий воїнський шлях, – шлях солдата, розвідника, диверсанта, альпініста, доля примусила засумніватися в самому собі й більше довіритися удачі.

Острів порожній. Поряд іще один, дуже великий. Але до нього ще треба дістатися. Район зустрічі з човном захарастили тороси. Зворотний шлях відрізано. Шлях кригою фіорда – єдина можливість дістатися до Грунланна. Але попереду ще протока, вільна від заледенінь. Веселенькі перспективи! Те, що зробили старшина зі Смагою, просто ціни не має, гарні б ми були без плавзасобів! Плавника тут навіть на нікчемний пліт не набереться, а нам треба аж три. А далі? Ну, переправимося на сусідній острів, а фріців і там не виявиться, що тоді? Грунланн у десятки разів більший, там з однієї вершини весь острів не роздивишся. Ще дві доби забере. Оце завданнячко... Вкотре він відчув, як час шалено тисне на серце, загрожуючи розчавити весь його запас оптимізму. «Стратеги чортові! Водять пальцем по карті, а тут розсьорбуй – не втримався від різкості щодо штабістів. – Пасинки удачі – це ми. Ану, зажди шмарклі розпускати, – гримнув на себе. – Поглянь, Байда ступає – жодного сумніву. І старшина... Але їм легше – в них є командир, який і мусить міркувати».

Кожен наступний крок давався великими зусиллями. Дедалі частіше зустрічалися розріджені ділянки, де «кисіль» не тримав. Крижані поля темнішали, а це означало, що товщина їхня гранично мала. Такий шлях для групи з повною викладкою за всіма канонами непрохідний. Але в них не було вибору, бо не могли дозволити собі розкоші відступити.

Щербо перебрався ближче до голови ланцюга й закляк перед тим, як зробити черговий крок. Під лижами кришево. Метрів за двадцять попереду бовванів Петро Чорний. Поряд колупався Валєєв. Раптом у полі зору Щерба щось невловно змінилося. За мить він зрозумів: зник Чорний, й одразу чорною плямою над поверхнею вигулькнула його голова.

– Чорний провалився! – крикнув він Валєєву, скинув рюкзак, потім рукавиці. Борсаючись у крижаній каші, Чорний з величезними зусиллями звільнився від наплічника. Потім спробував пливти, хоч працювати руками в цій каші було дуже важко.

– Тримайся! – крикнув Щербо.

Надзвичайно повільно Чорний підплив до краю ополонки. Ухопився за кінець мотуза і почав так само повільно підтягуватися. Зірвався! І знову його скарлючені пальці тягнулися вгору, з рукавів стікала чорна вода, нігті від напруги побіліли. Крига тріщала й ламалася. Знову зрив! Щербо впав на живіт і схопив Чорного за руку. За секунду підбіг Валєєв, і вдвох вони ледве витягли потерпілого з крижаної пастки, а Ткачук з Гаральдом виловили його рюкзак та лижні палиці.

Петро Чорний стояв мокрий до рубця на морозі, і його одіж швидко перетворилася на крижаний панцир.

– Треба пройти. Зможеш? – заглянув йому в очі Щербо.

– Мені не холодно, – ледве розтулив зсудомлені щелепи Чорний.

До берега ще з півкілометра. Півгодини – і він помре. Наша забарність може коштувати йому життя. Але раніше, ніж ми перетнемо фіорд, зупинятися не можна. Ніяк не можна!..

– Спирту!

Старшина швидко передав флягу ланцюгом, і Назаров, який стояв поруч, влив добрячу порцію в рот Чорного, у якого, здавалося, навіть очі побіліли від холоду.

– Не дрейф, Петю, зараз доскочимо! І сонечко тут не сідає, замерзнути не дасть. Дивись, який захід... рожевий, мов сідниці у юного павіана... Тепер воно підніматися почне.

Щербо чув, як примовляв Назаров, роблячи полтавцеві «масаж суглобів», бив по спині, намагаючись сколоти крижаний панцир. Вперед! Хутчі-іш!

Не інакше, як злі духи нам стають на заваді, бий їх грім. Гаразд. Згідно з законом балансу має бути компенсація надалі. А Чорний? Щербо знав, що надмірні вологість, туман, а надто ж вітер відбирають з тіла тепло. Так само, між іншим, і спирт, який може допомагати тимчасово. Не менш вагому роль відіграє і час перебування на морозі. Це він добре засвоїв минулої зими в засніжених сопках провінції Фінмарк. Зносити холод день у день, годину за годиною спати в снігу, роздягатися й одягатися на морозі, тільки двічі на добу мати можливість погріти руки над примусом – це серйозно. І звикнути до цього неможливо. Можна тільки стійко опиратися. Це просто. Для цього треба привчити себе до того, що холод – нормальне, обов'язкове, тривале явище. Але мокрий на морозі – це вже занадто. Мусимо встигнути!

Він знову перемістився в голову вервечки і майже наздогнав Байду. Шлях їм знову перегороджувало невелике пасмо торосів. Його досвід підказував, що торосіння виникає найчастіше в достатньо вузькій смузі, й подолати її можна. Необхідні тільки гранична уважність, реакція, котяча координація. Жодної метушні, поспіху, жодного необачного руху.

– Давай, Миколо! Тобі добре вдається, – він критично оглянув стомлену постать Байди. Нічого, попереду й не таке чекає, пронеси, Господи. Вперед!

Вони подолали й це пасмо, і наступне. Це був жорсткий темп.

До берега лишалося якихось півсотні метрів, коли під лід провалився командир.

8

«Тут шестеро офіцерів. Про Ерслебена та Фогля я вже згадував. Про особистість обер-фельдфебеля Зеппа Рана також. Окрім них, мою увагу привертає малосимпатичний для мене гауптман Петер Айхлер. «Малосимпатичний», тому що я не люблю офіцерів з відомства пропаганди.

Айхлер – гарант націонал-соціалістичного світогляду на нашій станції. Фанатик. Я знаю цей тип. Садистична несхитність. Ствердження своєї сили, своєї правоти, свого ідеалу через суд над іншими. Майже сексуальна насолода від своєї непохитності. Такий, втративши право судити інших, втрачає сенс і вдоволення життям. Очі в Айхлера зелені, а погляд якийсь затуманений і нібито неуважний, хоч водночас сторожкий, немов він пантрує рух твоєї думки, міміку, жести, очі. А сам він слизький, не п'є, не курить. Це свідчить про якусь приховану ваду. Нормальний чоловік принципово не може не вживати спиртного – це аномалія. Тим паче – в армії. Всі непитущі чоловіки, а їх на моєму життєвому шляху зустрічалося не так уже й багато, не більше шести-семи, були, як потім з'ясувалося, з якоюсь вадою: то впадали в шаленство, що межувало з божевіллям, то ставали над міру балакучими, і спинити їхнє слововиверження було понад силу будь-кому, то ще щось. Але так чи так їхня латентна неповноцінність відбивалася на повсякденній поведінці. Такі люди небезпечні, бо вчинки їхні непередбачувані. Айхлер небезпечніший удвічі, тому що «поїхав» на ідеї, як мені здається. Його ніхто не любить, ні офіцери, ні солдати. Солдати називають його «Шприц». Чому «Шприц»? Ідеологічні ін'єкції? Щеплення від вірусів? Яких? Комуністичних? Нісенітниця! Які червоні бацили можуть снувати тут, серед криги й каміння? Полярні вітри начисто вивітрюють будь-які ідеологічні бактерії. Тепло та їжа – ось найкраща пропаганда в подібних умовах».

Він відчув, як пекуча холодна вода заливає комбінезон.

– Усім залишатися на місцях! – пролунав його крик. Сильна течія вже збила його, поклала майже горизонтально й невблаганно затягувала під лід. Пальці судомно чіплялися за крижану кромку. Однак течія була дуже потужна, опиратися їй тільки пальцями рук, які щосили хапалися й сповзали по зализаному водою краю ополонки, було неможливо. Холод сковував м'язи, продирав до кісток. Усе вирішували секунди.

– Ніж, Батю! Ніж! – крикнув Байда, поспіхом здираючи з плеча мотуз.

Утримуючись лівою рукою, Щербо занурив праву у воду, намацав на поясі ніж і, вирвавши його, з усієї сили ввігнав у крихкий лід. Одразу стало легше. Руків'я ножа, немов великий цвях, стирчало з криги. За нього можна було зручно триматися.

Байда, а разом з ним і Щербань, уже спокійніше, без метушні, кинули потерпілому два кінці, спочатку обмотавши їх навкруг себе. Тримаючись обома руками й по черзі підтягаючись то на одній, то на другій, Щербо намагався не перенавантажити жодного з них. Він щойно переконався на власному досвіді в тому, в чому вони ще не встигли впевнитися, – найменший тиск на лід проламає його, наче папір, і тоді у воді вже опиняться троє. Та злі духи, що шугали над фіордом, не хотіли заспокоюватися. Підмитий течією літній лід не витримав ваги Щербаня, і той з тріском пішов під воду. Щербо вже лежав на кризі і бачив тільки його голову. Той також тримався за ножа, як хвилину тому – Щербо. Тепер головне навантаження було на Байді. «Тільки б він не шубовснув! Тільки б лід витримав!» – майнуло в голові Щерба. Краєм ока він помітив, що вся група лежить на льоду і просувається вперед поповзом. Молодці, хлопці! Вдвох із Байдою вони витягли на кригу Щербаня. Коли той уже заніс ногу, щоб відштовхнутися подалі від ополонки, провалився Щербо. Вони знову помінялися ролями. «Коли ж цьому настане край, дідько б його взяв!» Нарешті, видряпавшись на лід і намагаючись захопити якомога більшу площину, Щербо зі Щербанем доповзли до невеликої старої крижини трохи осторонь. Перевели дух. Щербо помітив, як силкується розліпити побілілі кулаки Байда: жодного разу він не перехоплював мотуз. Як узявся, так і тримав. До кінця. Намертво.

Старшина передав флягу зі спиртом.

– Ну й водичка... Мов у Гаграх, – ляскаючи зубами, намагався пожартувати Щербань.

Врешті стали табором на північному березі. Стоянка була зручною – поряд струмки талої води й завала плавника на паливо. Тільки часу в них було обмаль. Знайшли більш-менш простору печеру, розташувались у ній і швидко розвели вогнище. Невдовзі мокрий одяг уже сушився біля вогню.

– А наш старший лейтенант – кремінь! – замислено промовив Сиротін, простягаючи задубілі долоні до вогню, – Батю й Григорія тримав – ні на крихту не зсунувся.

– Таких мужиків у всій армії якщо з десяток буде, то багато. Це я тобі кажу, – потвердив Назаров.

– Так, чоловік він серйозний, – охоче встряв у розмову Цвях, набиваючи тютюном величезну люльку. – Тут до нього нещодавно лікарка приїжджала... з армійського шпиталю. Капітан медичної служби, між іншим, – він з насолодою запихкотів, обгортаючись димом. – Ну, баба, скажу я вам... – він солодкаво примружився. – Налита, як... трьохсотп'ятиміліметровий снаряд. Іде – кожна жилочка грає. Але при тому не профура якась, а... статечна. Коротше, козир-баба!

Назаров штовхнув Сиротіна й скорчив гримасу, яка мала означати: теж мені, фахівець!

– Нашому брату, оскаженілому на фронтах, самі знаєте, багато не треба – спідниця війнула, він і розпустив шмарклі. А Микола – ні за що! І неодружений, нічим не зв'язаний! Знову-таки, не він до неї, а вона до нього – факт показовий, – він помовчав, смачно затягуючись. – Вони й у сопки гуляти ходили, але так і повернулися за метр одне від одного. А вже як вона на нього дивилася! Та з тим і поїхала. Напевно, не припала до серця ця дама пік нашому старшому, незважаючи на свій скажений шарм. – Цвях досадливо крякнув, немов підсумовуючи розповідь.

– Та він, вважай, капітан уже. Батя подання на нього вже давно відіслав, сам бачив, – сказав Назаров.

9

«Сьогодні настрій паскудний. Якісь передчуття... Це не дивно– після двох зимівель ця експедиція аж ніяк не сприяє стабілізації психічних реакцій. Сенсорний голод, активізація процесів уяви, нестійка психічна діяльність. І, очевидно, типове для полярника відкриття– цінність спогадів, які в нашому, позбавленому подій та вражень житті, мають неабияку силу впливу, майже, як галюцинації. Компенсаторні реакції,– так кажуть психологи. Мій синоптик капрал Клок формулює це по-іншому: у солдата всього повинно бути вдосталь – жратви, шнапсу, дівок, сну і стрілянини. Поки що тут вдосталь тільки сну. А від останнього – вбережи нас, Господи!»

Йозеф Гревер гірко посміхнувся. Так, йому, доктору природознавства, нащадкові великого германського географа, лікаря й астронома Ієроніма Мюнцера, майору Абвера, старому борцеві НСДАП, доводиться відбувати тут уже третю експедицію. Третю! Вочевидь, це якась закономірність великої політики, яка ще знайде свого дослідника: тих, хто стояв біля джерел потужних політичних рухів, тих, хто готував ґрунт для революції, хто здійснював її, після переможного завершення боротьби чекає в кращому разі забуття. У гіршому – куля від «соратників у боротьбі», які приєдналися до руху набагато пізніше і не вибачають того, що «старі борці» бачили вождів такими, якими їх не повинен бачити простий смертний. Про це свідчить досвід усіх революцій, і націонал-соціалістична, на жаль, не виняток.

Але ж були й інші часи. Колись Адольф Гітлер, фюрер та рейхсканцлер, був для нього «психуватим хлопцем із зубною щіткою під носом», так, здається, назвав його Руді тоді в пивниці, де вони весело сиділи, здуваючи пивну піну з вуст. Тепер можна сказати, що й сама націонал-соціалістична партія, подібно до Венери, народилася з піни. Тільки піна ця згущувалася не побіля скель острова Кіпр, а в повних доброго баварського кухлях «старих борців». Так, веселі були часи...

А тепер «єфрейтор Аді» мислить всесвітніми масштабами, й цілі народи для нього не більше, як «расові одиниці». А на справжніх революціонерів очікує розстріл, і кулі для них тримають до часу у казенниках не вороги, а соратники. Це був «перший парадокс Гревера» і головний. Йому подобалися парадокси – своєрідне свідчення гостроти й вишуканості його мислення.

Владу захоплює групка людей, з якими ти нещодавно був на «ти», міг поплескати по плечу. Але тоді вони були такими, як усі, а тепер? Владу не можна плескати по плечу, а вождеві – казати «ти». Інакше він не вождь...

Другий парадокс, «відпрацьований» Гревером, був, на його думку, значно тоншим: історією рухає Його Величність Забобон. Упередженість та ворожість, які є законними нащадками неуцтва, набирають сили у нестабільні історичні періоди. І тоді змінюється обличчя світу. Іноді до невпізнання. Уява, неправильні аналогії, асоціації й припущення плюс емоції відповідного забарвлення та неповне, перекручене знання. На цей кістяк нарощуються політична несамовитість, схильність до містики та ірраціоналізму, амбітність. Той, хто формує подібну психограму мас, хто здатен маніпулювати всім спектром неосвіченості, стає Господарем. Кров, дух, німецька доля, поклик загиблих героїв – наші, німецькі міфи. Під їхнім впливом, як під пресом, формується єдиний арійський моноліт. А педаль керування цим пресом – під ногою у єфрейтора Аді, взутою у лакований черевик. Чи в кірасирський чобіт?

Гревер підійшов до ліжка, застеленого важкою темно-сірою ковдрою з двома червоними смугами по краях. На нижній був витканий напис «Ноги», на верхній красувалися слова «Німецький вермахт». Але щось у ньому опиралося бажанню сісти на цю ковдру, зім'яти ідеально рівну поверхню. Він позіхнув і повернувся до столу.

Третій парадокс, виведений Гревером «для внутрішнього вжитку», проголошував: що більше у революції «національного», то менше «соціального». Духовна енергія народу, національна свідомість, національні почуття – всі ці атрибути ще з часів Лютера поступово виродилися в брязкальця й закінчилися закликами на зразок «Вбивайте їх, як скажених псів!» Отже, хоч з якого боку підступи, а кожна революція схожа на потвору, яка пожирає сама себе.

Такі політичні реалії, і діяти мусиш, хай якими несправедливими вони є, відповідно до цих імперативів.

Він замислено малював вигадливі вензлі в щоденнику. Не настільки він наївний, щоб довіряти подібні думки паперові. Гауптман Айхлер уже давно пожадливо придивляється до цього товстого зошита. Партійний нагляд має бути всепроникним, а око партійної канцелярії – невсипущим. Та марні його кровожерні прагнення, цей зошит він отримає тільки біля мертвого тіла. Гревер зіщулився, уявивши себе цим «мертвим тілом».

Привал зробили, аби лиш попоїсти та підсушитися. Потім швидко надули човни й підготувалися до переправи.

Протилежний берег ледве вгадувався в тумані.

– Тут компас показує динаміку приросту надоїв молока у Вологодській області або, скажімо, вантажопідйомність нашого старшини... Похибка гуляє до ...надцяти градусів. Тут треба орієнтуватися за сонцем або мати карту магнітних відхилень інституту Штернберга та гіроскопічний півкомпас, – пояснював Назаров Краповичу.

Хоча вийшли вони за попутного вітру та хвилювання з корми, однак дуже скоро виявили рівномірне коливання з лівого борту і доки збагнули, що ж діється, лягати на попередній курс було надто ризиковано – стихія загрожувала знести їх на скелі мису Форстрем. Залишалося тільки дійти до невеличкої бухти Кроссен.

Тепер їм треба було трохи перечекати, щоб зустрічні течії протоки врівноважили одна одну. Весь водний простір становив суцільне хаотичне хвилювання, в місці зустрічі протилежних течій вода «кипіла». Щербо бачив, як човен старшини Лукашевича, морський досвід якого був значно багатшим, ніж у будь-кого з них, ніяк не міг подолати шалено вируючу смугу акваторії. Вода бугрилася, пінилася, вихор чорториїв крутив човен. Старшина, Гаральд, Цвях, Щербань гребли дружно, як давно злагоджений екіпаж.

І все-таки вони продерлися. Тепер нічого не залишалося, як розвернутися за хвилею й піти в напрямку льодовика Аггор. За таких обставин керуватися картою не випадало, вся увага зосереджувалася на керуванні човном: Щерба тут виручала сумлінна проробка маршруту. Зручну лагуну ліворуч від південної ділянки фронту льодовика Аггор він давно побачив, і тепер це придалося. В їхньому становищі не залишалося нічого, як ризикнути пройти перед фронтом льодовика, бо перед входом до лагуни вони збагнули, що шторм набирав сили.

Відійшовши під захист невеличкої коси, змучені боротьбою з вітром, хвилею, течіями, вони дозволили собі хвилинне послаблення. Щербо озирнувся на хлопців. Аж раптом погляд його вихопив у бурхливому морі щось стороннє. Глянув у бінокль: якесь судно виринало з-за мису Форстрем. Воно важко перевалювалося з хвилі на хвилю, півбак, укутаний пінявими бурунцями, майже не випинав з води. Дивитись на те було страшнувато. На борту було написано: «Фленсбург».

«Ось вони! – зловтішно подумав Щербо. – Я знав, що нам не розминутися!»

– Поглянь, – Смага штовхнув ліктем Джафара. – Недарма ж ми тут стільки нудьгуємо!..

«Вони нас не бачать – далеко, та й коса заважає. А наша осадка та габарити дозволять втиснутися ось у цей розлом, простежимо, куди тримає курс цей «Фленсбург»».

Німці пройшли на північний захід і невдовзі зникли за скелями. «Напевне, в бухту Інгель, що ближче до центральної осі Грунланна. Це кілометрів чотири звідси. Гаразд! Тепер вони від нас не втечуть, голуб'ятка!»

В бухту перед льодовиком Аггор Щербо і його група влетіли на повному ходу й затабанилися просто перед фронтом льодовика – так можна було вчинити тільки з радощів. Потому, змучені й спустошені, вони сиділи й дивилися на море.

Свинцева вага в усьому тілі – заледве розгорнули килимки й спальні мішки просто біля підніжжя скельного пасма й одразу провалилися у важке забуття, ігноруючи гуркотіння новонароджуваних айсбергів. Тільки раз, коли надто потужний гуркіт обвалу змінився на віддалене гудіння, на якусь мить вирвалися з обіймів забуття, чутливо відреагувавши на зміну звукового тла. Гудіння долинало нізвідки, й це робило його особливо зловісним, здавалося, ревищем повнилося все – крига, повітря, сам простір, і була в ньому та сила, підкоряючись якій, вони, напівсонні, висунулися зі спальників і побачили, як з натужним ревінням уздовж коси котилася височезна хвиля, здіймаючи пишний пінистий гребінь. Але коса захищала надійно, і жодні хвилі та обвали айсбергів не спроможні були вигнати їх зі спальників.

– Як сказав Отто Юлійович Шмідт Валерію Чкалову, найкращі спальники – із собачого хутра, – пробурмотів Смага й одразу відключився.