Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

4

«Сучасна війна точиться в багатьох вимірах. Утому числі й в ефірі – перехоплення, розвідка, дезінформація. Тільки фахівець може уявити собі грандіозність радіовійни. В цьому розумінні мені як керівникові експедиції пощастило, бо обер-лейтенант Роланд Ерслебен– артист дальнього зв'язку. Працює віртуозно, прочитує особисто найскладніші зведення радіоперехоплень, що їх передаємо до центрального пункту радіозв'язку Абвера в Шансдорфі, відтак це приносить мені справжню насолоду. А прослуховуємо не тільки випробувальні полігони англійських ВПС у Фарнборо та Хендоні, а навіть переговори американських артдивізіонів у Неваді! О, як пишався Ерслебен, коли вдалося вийти на прослуховування найзначнішого центру британської радіорозвідки в Блечлі!.. Годинами він ладен розмірковувати про фазові діаграми, диполі й модулятори, хоча Ерслебен і не балакучий. У ньому якось дивно поєднуються наївне захоплення роботою й тверезість розмірковувань, навіть їхня витонченість, коли йдеться про його улюблену радіоелектроніку. Схоже, вона для нього є джерелом найбільшого задоволення. Взагалі, дивне поєднання. А загадковість, поки її не збагнеш, може обернутися непередбаченістю. Стверджувати, що мені вдалося збагнути його вдачу, поки що не можу. Хоча вгадую в Ерслебені чоловіка неабиякої цілеспрямованості. Може, то духовність плюс воля? В ньому тече графська кров, і цим Ерслебен невимовно пишається. На столі в нього я помітив унікальну Біблію в сандаловій обкладинці. Вочевидь, досить-таки давня річ, можливо, вісімнадцятого століття. Він та його змінні радисти – випускники філологічних факультетів різних німецьких університетів. Чудова команда!

Та й начальник РЛС лейтенант Фогль не з тих, що пасуть задніх. Під час останнього візиту до їхнього «радіокоролівства» я став свідком творчої дискусії, і, їй-Богу, можна було подумати, що це не розмова двох офіцерів Абверу, а обговорення теоретичної доповіді на якомусь симпозіумі. Фогль щось доводив Ерслебену:

– Знаходимо корелятор... дивіться! У кількох точках, що віддалені одна від одної, розмішуємо приймальні антени, а потім попарно перемножуємо перешкоди... в результаті нескладних обчислювальних операцій отримуємо точні координати джерела перешкод. Таким чином, кореляційна функція– то міра збігу двох сигналів, прийнятих рефлекторами!– обличчя його при цьому світилося торжеством.

Потім Ерслебен доповів мені про те, що вони щойно «навели» американську ескадрилью на Гренландію:

– Мої хлопці вільно орієнтуються в англо-американському сленгу. Вони передали їм «поправку» до курсового кута. Ці роззяви вилетіли з Ньюфаундленда й повинні були дозаправитися в Ісландії. Тепер на Європейському театрі «чарлі» матимуть на вісім бомбовозів менше!

Після повернення треба буде представити Ерслебена до рицарського хреста з мечами.

Так, війна точиться в різних вимірах – радіовійна, протистояння броні та моторів, війна в глибинах та у висотних просторах, війна волі та розуму. Але мало хто в світі зараз усвідомлює, що людство стоїть на порозі створення нових фантастично потужних видів зброї. Мало хто може уявити собі ті надзвичайні можливості, які відкриє перед арміями здатність хоч малою мірою керувати кліматом! Метеовійна! Могутність держав, які оволоділи подібною зброєю, набирає глобальних, планетарних масштабів. І я пишаюся тим, що закладаю «льодовий фундамент»,– дозволю собі використати саме таке словосполучення, – в могутність моєї Німеччини. Хто знає, чи не є скромна метеорологія вкупі з гідрографією та гляціологією тим передовим рубежем, за яким відкриється можливість створити небувалі бойові засоби, те незбагненне, що його зараз важко спрогнозувати? Навряд чи Ерслебен та Фогль замислюються над цим. Хлопчиська! Для них усе зрозуміло й просто. А для мене? Хто знає?..

Багато чого я міг би сказати з цього приводу, але зараз не час– треба йти знімати заміри разом із моїм найближчим помічником лейтенантом Тумою. Пізніше ще повернуся до цього, а зараз необхідно переключити мозок на буденне. Дисципліна думки – ось головне завоювання німецької нації».

Вивантаження добігало кінця, й Щербо ледве встиг огледіти сірі гранітні скелі, що оточували їх, як вітер різко посилився. Він люто зривав сніг із широкого плато в глибині острова, за якихось півкілометра від місця висадки. Зазміїлися в повітрі снігові протуберанці, зятягли обрій пульсуючою білою імлою, різко потемнішало. За кілька хвилин сніговий танок розійшовся не на жарт, виїдав очі, забивав дихання.

На санях-волоках вони ледве встигли витягти на берег, подалі від прибою, нечисленні тюки.

– Вище, вище давайте! – перекрикуючи вітер, підганяв старшина. – Інакше знесе!

Вантаж розташували на невеликому льодовому майданчику, що вивищувався над рівнем затоки метрів на п'ять. А зовсім поруч горбатилися гори води, розмиваючи берег і перекочуючи, мов легку гальку, уламки криги.

– Ну й місцина! – прокричав у самісіньке вухо Байда Щербові.

...Так, похмуро й страшенно незатишно, терміново необхідне сховище! Праворуч у пекельній піні скельний частокіл з вивітреною дірчастою крихкою корою, наче гнилі зуби якогось страховиська, трохи далі – довга снігова коса. Ліворуч – язик невеличкого льодовика.

Ще до того, як колюча снігова запона заступила довколишній світ, Щербо встиг помітити на морені якусь будівлю. Німці! За півкілометра... Серце закалатало. Часу розпакувати тюки та встановити три намети не залишалось геть, та й облаштовувати табір під носом у противника, якщо він тут, сенсу не було. Шукати якусь природну схованку в умовах хугавиці безглуздо. А без укриття – неможливо, померзнемо. Отже, вибору нам природа не залишила. Якщо в халупі німці, то чи помітили вони несподіваних гостей? На пост щось не схоже, вони б розташували його значно ближче до берега й правіше, біля підніжжя тих приземкуватих скель. Там набагато зручніше й огляд прекрасний: мов на долоні й протилежний бік коси. Але якщо це не пост, тоді що?.. Вдертися й захопити зненацька?

5

«Нещодавно звалився в глибоку тріщину один із солдатів. Ми витягли бідолаху, але той уже не дихав. Я написав у рапорті все, як було, – нещасний випадок. Хоч, як на мене, краще б він загинув від кулі як солдат. Гинути від нещасного випадку, хоч би й «при виконанні бойового завдання» (намагався пом'якшити формулювання) тоді, коли тисячі гинуть від вогню та заліза, якось принизливо. Щось принизливе є в цьому для воїна, для нації, чорт забирай!»

Вітер нещадно рвав старі дошки їхнього випадкового притулку, від чого хатинка метеостанції, яку покинули німці, заледве не розвалювалася. Німці покинули острів, вочевидь, ще минулого літа, і, напевне, досить поквапливо. На це вказували безладно розкидані металеві столітрові діжки з-під соляри, що наполовину вмерзли в кригу, та клоччя якихось паперів і пожмаканої фольги на взятій памороззю дощаній підлозі; біля дверей горбилася купа вистріляних гільз, у кутку – проіржавіла ложка, уламок дзеркала...

Неабияких сил коштували їм ці п'ятсот метрів. За лічені секунди простір навколо них замкнула біла шаленіюча запона. Кожен ледве бачив спину переднього, а тому квапився ступити слід у слід, бо озвіріла хурделиця хутко замітала все. Рухалися назгинці, час від часу падали на відполіровану вітрюжищем холодну твердь. Якоїсь миті Щербові здалося, що вони схибили, проминули будівлю. Це було б зовсім не дивно, у такому сніговому непроглядді можна було проскочити ціль на відстані метра, не діткнувшись стін. Але, на щастя, Байда, який гайдарував, тримався напрямку на диво точно, й вони мало не лобами ввіткнулися в заледенілі дошки.

Відразу ж величезний і неквапливий Петро Чорний і розважливий норвежець Гаральд почали «пробуджувати» проіржавілу, в окалині, піч. Щербо помітив, як почали танути крижинки в намороженій бороді Гаральда, які досі сріблили й без того сиве волосся. А йому лише тридцять. Майже ровесники...

Після окупації Норвегії рибалка Турольф Кнутсен на власному боті приплив до Мурманська, бажаючи разом з росіянами битися з окупантами його країни. Народився він у провінції Фінмарк, і його знання місцевих умов було для групи надзвичайно корисним. Так він став «Гаральдом» і зараз терпляче й ретельно рубав дрова для розтопки.

Автомати винесли до тамбура. Кожен знав, що з холоду метал, якщо його внести до теплого приміщення, хутко запотіє, а опісля, лиш винеси зброю на мороз, вона так само швидко замерзне. Тільки Джафар, сидячи в кутку, акуратно обтирав приціл снайперки завчасно приготованою сухою фланеллю.

– Джафаре, а чи правда, що у вас, у киргизів, є страва під назвою «кавардак»? – нібито невинно запитав Назаров.

Акжолтой Ішенов, він-таки Джафар, мовчки кивнув і зосереджено продовжував робити своє.

– А ти казав, повітря мало... – замість Джафара відгукнувся Чорний, перевертаючи проіржавілі колосники.

– То Цвях, а не я... Так, нудна земелька нам попалася... – незвично тихо відреагував Назаров.

«Справді, перехід від задушливої тісноти підводного човна до крижаних вихорів був надто різким. Та й розлучення з «великою землею» ще не згасло в душах, тисячі миль та безкраї льодові поля відділяли нас від людей. Ніби на іншій планеті. А фашисти, можливо, вже малюють нас на своїх картах...»

Чергувати до холодного тамбура пішов Цвях, якого старший лейтенант Байда підловив на фразі, що її Цвях промовив при вході: «А що? Як на мене, то краще сидіти на замерзлій воді, ніж у Сахарі». Звичайно, вартового ставили більше «про всяк випадок», у таку завірюху не варто було чекати чиїхось відвідин, та якщо вже причвалає до їхнього прихистку якийсь чужинець-вояк, – гарненькі вони будуть, коли він увалиться до тамбура і відразу стане власником тринадцяти автоматів та снайперської гвинтівки. Ну, з одним, скажімо, можна впоратися й голіруч. Навіть із групою... Але навіщо гусей дражнити?

Єфрейтор Цвях мав бурхливе напівзлочинне минуле бувалого шоферюги. Дуже охочий до зміни місць, женихань, взагалі свіжих вражень, з якогось дива до нестями любить згущене молоко та свій кинджал. Кинджал трофейний. Цвях особисто зняв його з убитого в рукопашній фіна. Піхви з оленячої шкіри саамської роботи, по стінці леза карбування: «Мертвий ворог не перехитрить». Раз у раз Цвях, пестливо погладжуючи піхви, дивився на кинджал з теплим прищуром і примовляв: «А що? Головне – тихо, без гуркоту... Чвирк, і нема фашиста». Після чого його погляд ставав зосередженим, хижим.

Зараз Цвях без ентузіазму відповів: «Єсть!» – а до себе пробурмотів:

– Якщо відкину ратиці, прошу описати в некролозі всі мої видатні заслуги, а також вказати, що небіжчик був тихий, лагідний хлопець. – Похукав у рукавиці й вийшов до тамбура.

Під гудіння полум'я, яке нарешті розгорілося в плиті, почали влаштовуватися зручніше.

– Дивлюсь я, Васю, на твій рюкзак, і чого це він у тебе такий худий? – запитав Назаров підозріло невинно.

Власник велетенського рюкзака єфрейтор Крапович, не підводячи очей і не сприймаючи жарту, похмуро відповів:

– Тридцять кіл, як у всіх...

– Спочатку я гадав, що в тебе там однісінька ложка, а тепер зрозумів: його розперло від твого бажання заробити медаль «За відвагу», – нудним голосом закінчив Назаров, підсідаючи поближче до пічки.

Щербо знав, що в рюкзаку Крапович тягає намет.

– А от у Жори там, напевно, понабивано сподівань та героїзму, – не вгамовувався Назаров.

Сиротін ніяково посміхнувся, а потім без жодного пафосу тихо промовив кудись убік:

– Кожен солдат носить у своєму речмішку передовсім майбутнє Вітчизни й готовність загинути за неї.

Він сказав це стиха, але почули всі.

Скинув очима довготелесий киянин Смага, що мав університетський диплом і постійно здивований вираз обличчя.

– Піднесені почуття рвуться з мене, немов струмінь з вогнемета! Ти страшенно правий, малюк. Ти ще забув про маршальський жезл, який ми всі просто зобов'язані тягати з собою...

– А жезли нехай фріци в своїх ранцях тягають, – буркнув Сиротін, опускаючи голову.

– Тільки дуже тебе прошу, – провадив Смага, – заощадь пафос і, коли ми закінчимо протирати штани в цьому німецькому свинарнику й вийдемо на природу, не кидайся відразу щось нам доводити і втілювати в життя програму, що тільки-но виголосив. Не поспішай та краще подбай про те, як не поморозити шкуру, бо вона ще... Вітчизні дуже знадобиться.

Смага відкинувся на спину і, струшуючи крапельки води з відталих брів, проголосив, звертаючись до Валєєва:

– Особисто я згоден проміняти всю свою фронтову славу на твою трофейну запальничку, га, Ігнате?

В минулому оленяр, а нині сержант Ігнат Валєєв сидів навпроти і, скінчивши набивати тютюном невеличку ненецьку люлечку, саме збирався розпалити її з допомогою пласкої й вишуканої німецької запальнички. Він посміхнувся, зібравши лукаві зморшки біля очей, і щойно хотів відповісти, як його перебили.

– Прижиттєву чи посмертну? – з удаваною байдужістю запитав той-таки Назаров.

– Не зрозумів. Що?..

– Ну, я кажу, славу... прижиттєву чи?.. Як по мені, то краще посмертну...

– Щоб тобі поприщило, мухоморе! – обірвав його старшина.

– Я давно казав, що в Управлінні неправильно оцінили твою натуру, давши помилково псевдо – «Блондин». Я б назвав тебе: «Туберкульоз», це б дуже пасувало тобі. Одначе скажи, ти хоч знаєш, як німецькою буде «запальничка»? – не давши Назарову змоги відповісти, перевів розмову на інше Смага.

– Університетів не закінчував! – Назаров не звик за словом лізти в кишеню.

– То я тобі скажу, а ти постарайся запам'ятати:

«Дас Аутоматікцігареттенанцундунгсштрайххіцерерзатццойг». От!

– Не може бути, – здивувався Назаров.

– Точно. «Автоматичнацигаркозапалюючасірникозамінюючаштука». Непогано! – Щербо посміхнувся. Пікіруються хлопці. Нехай. За кілька годин почнеться робота. Хуртовина стихає.

– Чи далеко супротивник? – ця бентежна думка повсякчас стриміла в голові і відлунювала тривогою в грудях. А якщо ми на видноті? І тільки-но скінчиться снігова круговерть, як відразу опинимося під вогнем? Острівець невеликий... Вичікувати, поки нас приторохнуть у цій халупі? Але ж зараз хуртеча. І єдиний спосіб боротися з нею – відсидітися у сховищі. Нудно, зате надійно! І хоч немає ніяких гарантій, що нас уже не засікли, вважаю, що вони поводитимуться грамотно і не втраплять до елементарної полярної пастки. Під час завірюхи, коли не видно обрію й не прочитаєш рельєф, деформується просторове орієнтування, і люди блукають навмання. Найчастіше все те закінчується смертю. Гадаю, що вони так само досвідчені, як ми, відтак не дозволять собі необачних кроків. Отже, до кінця негоди можемо почуватися в безпеці.

Він подумав про те, що земля, на якій вони опинилися, непривітна, холодна, зловісна. Іхні ноги, наче ноги сліпців, шукатимуть хоч якогось опертя, обмацуючи кожен камінь, кожну крихітну фірну. Ця земля глуха до претензій та виправдовувань і відкидає будь-чиї вторгнення. І їхні сліди в крижаному безгомінні будуть слідами чужинців.

Після шестигодинного шаленства завірюха вгамувалася. Крізь окуляри бінокля Щербо бачив суворий, геть позбавлений життя пейзаж. Приголомшлива нескінченність, від якої очам було моторошно й холодно. В цьому непридатному до життя, чужому й гнітючому світі каменів і криги все видавалося величним і споконвічним.

Гаральд, якому Щербо передав бінокль, дивлячись на айсберги та вікову кригу, задумливо промовив:

– Стур іс, – і, повертаючи бінокль Щербові, переклав: – Велика крига. Ії виносить Льодовитий океан.

Картина й справді вражала. Суцільна кора синьо-зеленої криги блокувала гирло протоки та з гуркотом сунула на берегові скелі.

А вітер, здавалося, тут не вгавав ніколи.

Щербо вирішив відрядити розвідгрупу. Коли вони залишали хатину, помітили, що неподалік із пухкого снігу стирчать моржові кістки. Шестигодинна хуртеча не вкрила їх своїм саваном. Підсвічені сонцем, кістки справляли зловісне враження.

Пара від дихання миттєво кристалізувалася й осідала інеєм на вусах, бородах, бровах, підшоломниках, комірцях. П'ятеро бійців під командою старшого лейтенанта Байди стали на лижі, й за кілька хвилин їхні силуети розтанули й зникли в мертвому хаосі. Завдання – оглянути острівець з найвищої точки.

І тут ті, що залишилися, раптово почули потужний гуркіт. Враження таке, ніби на них накочувався танковий полк. Танки? Звідки тут танки?

Лукашевич і Чорний припали до вікон, однак їхні напружені очі не змогли вловити ані найменшого руху серед білого горбкуватого ландшафту. А вибух пролунав знову. Другий, третій... Уся група миттю вибігла з хатини, залягла в сніг, а прочинені двері гучно загрюкали на вітрі.

Та, пролежавши так кілька хвилин, нишпорячи тривожно очима в білому безмежному сніговинні, вони так і не змогли виявити джерело звуків.

Зрештою вийшли на узбережжя й зупинилися подивовані: всю акваторію, що прилягала до Ярд-фіорду, вкривала крига. За проминулу чверть доби вітри й течії прибили до острова велетенські крижані поля, і тепер весь прибережний припай під тиском неймовірної ваги приймав на себе удар крижаної стихії. Крига жила, ворушилася, зітхала. Смуга криги сунула й сунула, зіштовхувалася, кидалася нагору, з гуркотом тріскалася, ставала на ребро, здиблювалася, громадилася одна на одну. Невеликий майданчик, на якому група під час висадки залишила спорядження, от-от мав щезнути під шаром криги.

Знову пролунав вибух. Рівне крижане поле розміром із півкілометра, що застрягло між двох торосів, з гуркотом розломилося. Потужні невидимі сили волочили, крутили поставлені на ребро крижини, немов ті були з крихкого скла.

Старшина Лукашевич скинув з плечей рюкзак та автомат і, перш ніж хтось устиг його перепинити, кинувся до саней.

– Назад! – радше інстинктивно крикнув Щербо. Але його голос загубився в гримотінні. Він зреагував пізно, бо порив старшини був несподіваний для нього: адже Щербо передусім прорахував можливі варіанти дій групи. Висмикнути вісімдесятикілограмові сани, що, напевне, встигли за чверть доби добряче вмерзнути в кригу, навіть фізично дужому старшині було непосильно. Важити життям своїх бійців за таких умов Щербо просто не мав права.

На очах у всієї групи крижини постали на ребро, мов стіни триповерхових будинків, розвалилися на десятки важких брил і нависли над крихітним майданчиком.

Старшина не гаяв і миті. Секунда – розрізані мотузки, ще секунда – відкинуто брезент. Він схопив перше, що трапилося під руку, – те, що лежало згори, і жбурнув за спину, не дивлячись, куди воно впаде. На допомогу метнувся Смага. Він опинився вже майже за спиною старшини й намагався впіймати те велике, чорне й важке, що летіло з-під його миготливих рук, як ближня до майданчика брила, озвавшися чимось схожим на стогін, почала осідати, дедалі більше похиляючись багатопудовою верхівкою в бік двох людей. Навряд чи вони бачили навислу над ними смертельну небезпеку. Щось інше за зір та мозок, якийсь внутрішній датчик, шалено переробляючи інформацію про ступінь ризику, зашкалив десь усередині, й усі клітини, завібрувавши на гранично можливій частоті, злилися в несамовитому резонансі, за частку секунди кинувши вбік жадібну до життя плоть з-під сліпого громаддя.

Раптом старшина якось незграбно послизнувся й важко повалився на лід. Це було так несхоже на старшину, що всі, хто був поруч, у єдиному пориванні подалися вперед, а Ткачук примружився, з трепетом очікуючи сухого тріску криги та кісток. Але, вочевидь, цього разу доля пощадила старшину. Величезний крижаний моноліт висотою метрів із дванадцять рухався праворуч, де тороси вже витяглися у єдине суцільне пасмо, і враз зачепив загрозливо нахилену крижину, збив її, перекинув набік, а з нею зрізав і майданчик з похиленими саньми. Але Смага мертвою хваткою вчепився у маскхалат старшини й ривком встиг вихопити товариша з-під багатотонного крижаного катка, що зі скрипом і шипінням перемелював сани разом із поклажею.

А потім, важко переводячи дух, довго стояли на березі і скрушно дивилися, як то ліворуч, то праворуч ростуть тороси й витягуються вздовж берега в суцільний фортечний мур з баштами та бійницями. Крига рухалася не за вітром. Дув чистий норд, а крига рухалася з норд-осту. Напевно, величезна сила, що штовхала її, чаїлася десь далеко в морі. Вся прибережна крига суцільною масою сунула в південно-західному напрямку.

«Принаймні з цього боку небезпека нам не загрожує», – філософічно підсумував Щербо. Потім докірливо подивився на старшину:

– А ти казав – танки...

6

«..У Ґренландії льодовики ґрунтовно проморожені, тут же більшість їх має температуру 0°С. Ґренландія... Крига століть. Острів Туле. Спогад про нього повертає мене до думок про те, що не на містичних шляхах знайде Німеччина свою могутність і не доктрина «Одвічної криги», проповідувана недоумкуватим старцем Горбігером, відродить германську расу. Адже це маячня...

У нескінченних просторах розгортається одвічна боротьба криги й вогню, сил тяжіння та відштовхування. Нема сталого розвитку, є тільки серія злетів і падінь, великі потопи, переселення народів, володарі й раби, надлюди проминулих віків, коріння раси, арії, які спускаються з гір, аби правити Землею.

Сорок століть тому на території теперішньої пустелі Гобі квітувала цивілізація. Внаслідок екологічної катастрофи виникла пустеля, а ті, хто вижив, перекочували до Гімалаїв. Тор, бог нордичних легенд, був одним із героїв переселення. Мігранти з Гобі – арійський корінь, основна раса. Після гобійської катастрофи Вчителі вищої цивілізації осіли в гімалайських печерах і там розділилися на «два шляхи» – лівої та правої руки. Одні, праві, назвавши свій центр Агартхі, віддалися спогляданню і не втручалися у земні справи. А другі заснували Шамбалу – центр могутності й насильства, що керує стихіями й народами та прискорює прихід людства до «шарніра часу».

Десь існує не відоме нікому Місто, де мешкають «Вищі Невідомі», сміливі й жорстокі велетні, подібні до тих, котрі в гімалайських таємних криївках сплять під золотою оболонкою. Ті, що укладуть з ними Пакт, на тисячоліття змінять життя на Землі й нададуть сенсу нині безцільному існуванню людства.

Але магія живе лише в серцях сильних. Якщо ми не підготуємося, не укладемо з ними союзу, – а для цього необхідно зрівнятися з ними в розвитку, – то всі ми залишимося рабами, лайном.

Вріль – це певна грандіозна енергія, якою просякнутий Всесвіт, це нерв можливої людської божественності. Той, хто оволодіє Врілем,– Маг – стане владикою свого тіла, володарем інших людей і всього світу. Маги – провідники народів – можуть укладати з Шамбалою союзи, приносячи клятви та жертви.

Після того, як втаємничені змінять рівновагу духовних сил, Могутності дозволять вийти з печер «Вищим Невідомим»– боголюдям, надлюдям. Вони повинні дати Німеччині владу над світом і зробити її провісницею майбутнього надлюдства.

Оце вам доктрина Одвічної криги – символ відродження німецької нації. Неоязичницька магія, одягнута у східне вбрання й наділена індійською термінологією. Нісенітниця, маячня...

Теософічні товариства «Вріль», «Туле», гіммлерівські експедиції по таємниці рун, інститут «Аненербе» (Спадщина предків)... Я послав їх до дідька! І навіть цих тайняків з «Товариства Полярних»... А блюдолиз гауптштурмфюрер доктор Шефер керував експедицією СС до Тибету, хоча на його місці мав бути я! 13 грудня 1939 року він, а не я, зробив годинну доповідь у гуртку друзів Гіммлера «Про пошуки колиски індонімецької раси». А чого варта квітнева експедиція на острів Рюген? Її очолив доктор Фішер. Залучити техніків, учених, військових до перевірки фантасмагорії – так званої «теорії порожнистої землі». Середньовіччя! Радари, фахівці з радіолокації!.. І це тоді, коли на Східному фронті потрібно напружити всі сили. Яке щастя, що доля вберегла мене хоч від цього! Та від участі в експедиції адмірала Берда. Тут ми бодай зайняті справою.

Ірраціоналізм у країні Геккеля та Гумбольдта! Система світобудови, для засвоєння якої досить чотирьох правил арифметики! Хоча, можливо, щось випадає з мого розуміння? Адже за допомогою космогоній Горбігера Гітлер відроджує давню магію не як ритуал, а як найціннішу динамічну силу, що обробляє й підкорює масову свідомість. Мораль, релігія, наука стають порожніми словами, безглуздим базіканням невігласів.

Але ж теоретик «Туле-гезельшафт» і «Вріля» Гаусгофер, невже він сам вірить у цю нісенітницю? Того, хто прийняв в Азії таємничу обітницю «червоної свастики», 1923 року познайомили з «сором'язливим єфрейтором». Гаусгофер тільки-но повернувся з Тибету, де промандрував кілька років у пошуках країни «концентрату духу», цієї таємничої Шамбали. (Познайомив їх, між іншим, асистент Гаусгофера Рудольф Гесс.) «Повернення до джерел» – теж ідея Гаусгофера: завоювання Східної Європи, Середньої та Центральної Азії разом з Паміром, Тибетом та Гобі. Це – район-серце. Його володар – володар усієї планети.

Блискучий санскритолог та сходознавець, завідувач кафедри в Мюнхенському університеті... Мені цього не збагнути. Чи, може, його спокусив чин групенфюрера СС?.. З Горбігером усе зрозуміло. Старий, що впадає в маразм, для нього ореол пророка, немов брязкальце для немовляти. Вікові зміни, сказати б. Але Карл Гаусгофер, який ставить інтуїцію і містику на один щабель з науковим дослідом і раціональними методами пізнання, – це феномен.

Духовна влада... Отже, і ця війна – конфлікт перш за все духовний? А гуркіт гармат, гримотіння танкових двигунів, кров, піт, сльози мільйонів– це лише побічний ефект духовного зіткнення? Всього-на-всього давня таємнича легенда, втілювана з патологічною люттю, квазірелігійною переконаністю, близьким до шаленства захватом?.. Безглуздя!»

Він випустив з побілілих пальців ручку й швидко схопив пляшку з коньяком, постарався, щоб рука не тремтіла, водночас очікуючи та боячись цього трему, і плеснув у чарку коньяку. Швидко випив. Потім, уже повільно, розкурив сигару. Рука сама потяглася до ручки, і на листку, перекресливши зронену краплю коньяку, з'явилися слова: «Дурниця! Лайно!!!»

Вони втратили всі запаси на чотири доби рейду. Разом з саньми зникла їжа, частина набоїв та гранат, два намети, два примуси, запас гасу та спирту, вибухівка, всіляке начиння, необхідне в арктичних умовах. Та «золоте правило Щерба» – зброю, боєзапас та альпіністське спорядження завжди мати при собі – спрацювало й цього разу. Крім того, група Байди мала примус, один намет та недоторканний запас їжі на добу. Старшині й Смазі вдалося врятувати три надувні човни...

Не минуло й двох годин, а бійці групи Байди, подолавши висоту в кількасот метрів, зійшли на вершинне плато.

Звідси добре проглядався весь острів. Якби не окремі темно-сірі лисини, – скельні піки, що ледве пробивалися крізь снігово-крижану товщу, – можна було подумати, що вони опинилися на величезному айсберзі. Заледенілі, оброслі кригою схили, перегини, кулуари. Згори льодовик вражав: суцільні рвані тріщини, великий язик із розвалами брил, різко вирізнялася смуга скуйовдженої чорної криги в крайній частині. Трохи далі – суцільні снігові болота салатного кольору. Фіорд розтинав острів майже навпіл, він був геть заледенілий, а гирло його було забите торосами. Неширока протока відділяла їх від розташованого на північному заході острова Грунланн. Криги в протоці не було. Навкруги – ні звіра, ні птаха, сама лише первісна тиша, безмовна крижана пустеля.

Уважно огледівши всі досяжні зору закутки, Байда дійшов висновку, що німцем тут і не пахне. Вирішили повертатись.