Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

56

«Майбах-І – Айсблуме. Атаковані групою червоних десантників чисельністю в сім чоловік. Серед них я помітив гауптмана Айхлера, якого раніше було послано на чолі групи з чотирьох чоловік з оперативним завданням. Силами загону ми відбили атаку диверсантів. Під час перестрілки вбили трьох нападників. Вбито й гауптмана Айхлера. З нашого боку втрат немає. Причини, з яких гауптман Айхлер опинився серед ворогів, з'ясовуються. Доля очолюваної гауптманом групи поки що невідома. Враховуючи співвідношення сил, підстав для занепокоєння не бачу. Гревер».

Цей текст він дав Ерслебену для термінової передачі в Центр. «Чи встигнуть передати до того, як розіграється хуртовина і зв'язок перерветься?.. Червоні припустилися помилки, а саме, випустили вперед цього покидька. Якби не Айхлер, навряд чи мене насторожило б звичайне пересування вартової зміни. Лише коли вдалося розгледіти, що поруч із Айхлером немає обер-фельдфебеля, і я уважніше придивився до супровідників, розпізнав чужих».

Він згадав, як дивився на Айхлера поверх дула, повільно з'єднуючи дві точки – мушку й проріз, як палець плавно, майже невагомо, потягнув спуск.

«Цікаво, де вони перехопили його?.. Іхній командир, мабуть, народився в сорочці. Напевне, він розраховував, що ми, побачивши свого гауптмана, тут-таки розквітнемо від радості. Звідки було знати йому, що в мене з цим гауптманом особисті порахунки? Він правильно розрахував, але недарма сказано: недовідомі шляхи Твої, Господи. А те, що обидві групи – явно на очах одна в одної – злагоджено й швидко наближалися до об'єкта, змусило мене звернути увагу й на варту. Адже все могло б обернутися для нас катастрофою. Вони б хутко розібралися з нами. Отже, пост у ворожих руках, і я втратив ще дев'ятьох бійців. Ран, Фегман, Вебер, Хензель теж, звичайно ж, убиті. Найкращі солдати... Кепські справи. А що в розпорядженні червоних? Скільки їх?» – Він уявив собі, як вони разом вийдуть з-за найближчих горбів, білі, страхітливі, і рушать крізь снігову заметіль та виття вітру, мовчки, невідворотно. СЮДИ! І ніщо їх не зупинить.

Гревер мерзлякувато зіщулився, незважаючи на задуху.

– Текст передано, пане майоре. Однак підтвердження прийому ми не отримали. Щойно дозволить погода, ми повторимо передачу, – стомлено доповів Ерслебен, який зайшов до кабінету. Сів на запропонований Гревером стілець і провадив далі, уже неофіційним тоном:

– Дивно все це.

Гревер промовчав. Потім задумливо запитав:

– Ви гадаєте, він потрапив у полон? Ерслебен стенув плечима:

– Найвірогідніше. Щось інше важко припустити. Гревер встав і, підступивши до круглого вікна-ілюмінатора, втупив очі у білий крутіж за подвійним склом. Він стояв нерухомо майже хвилину, немов прагнув побачити крізь сніг щось далеке, невідоме, страшне. В його очах зблиснув недобрий вогник.

– Хай там як, це – надзвичайна подія, і нам усім належить добряче подумати над тим, як подати в рапорті начальству те, що сталося. У будь-якому разі поведінка гауптмана Айхлера плямує увесь загін. Навіщо нам зайвий клопіт і неприємності, чи не так, графе?

Ерслебен мовчав.

«Дурниці все це, – несподівано тверезо подумав Гревер. – У мене безсумнівна перевага над Айхлером: гауптмана немає серед живих, і, хай би що я скажу, спростувати мене він уже не зможе. Але в таких випадках взаємного протистояння, або, простіше кажучи, партійних чвар, вирішальне значення має не правота й доказовість, а чинник випередження – хто перший доніс, той і правий. Хоч би як змінилися подальші обставини, той, на кого доносять, назавжди залишиться звинуваченим. Запущений маховик звинувачень зупинити вже неможливо, він ламає хребет звинуваченого навіть після смерті або зрадництва самого донощика. Це закон. Четвертий парадокс Гревера? Лайно! Лайно... Яке ж навкруги лайно!»

«Під час дізнання Рюдлофф, що стояв за кулеметом, безумовно, підтвердить, що я відштовхнув його від кулемета і особисто розстріляв обидві групи, включно із Айхлером. Цей факт – проти мене. Вони, звісно, тлумачитимуть його як зведення особистих порахунків. Та чи міг я вчинити інакше? Ні. У кулеметника тремтіли руки, й він злочинно довго зволікав із відкриттям вогню, ворог міг підійти на небезпечну для об'єкта відстань. Я не мав вибору. Такої версії мушу триматися перед хлопцями з гестапо. Чи перетягне вона шальки терезів на мій бік? Все залежатиме від їхньої упередженості, від того, що передав Айхлер у своїй радіограмі. Кумедно: його вже нема, а папірець, цей донос, наповнений отруйною брехнею «партійного обов'язку», залишився. Хоч з якого боку підходь – мені не виплутатися, даремно тішуся надією».

А за склом згущувалася біла імла. Він знав, що це таке, і ставився до цього явища надзвичайно серйозно. Видимість погіршується, аніж за найсильнішої хуртовини, в білу імлу занурюєшся, немов у вату. Звукові орієнтири не діють, і, йдучи на шум, насправді можна йти в протилежному напрямку. Виникають оптичні ілюзії, розміри предметів спотворюються: замет здається велетенською горою, птах – страхітливим птеродактилем.

«Але це ненадовго, надто дме низовий вітер. Скоро почнеться хуртеча. А коли вона скінчиться, доведеться спорядити групу для розкопок. Треба неодмінно відкопати трупи тих, кого я встиг покласти на льодовику. Якщо червоні дозволять. Цікаво, скількох я застрелив, окрім Айхлера? Всі вони красиво падали, доки не затягло снігом... Якщо червоні дозволять... Тепер доводиться припускати можливість оточення й облоги. Наше становище вельми скрутне. Напевне, вони почнуть атаку».

– Ідіть відпочиньте, обер-лейтенанте. Хуртовина дає нам таку нагоду.

«А я мушу вирішувати. Доля не дає вибору. Рішення... Єдино можливе і, отже, правильне. Єдине? Навіщо дурити себе? Є ще одне, яке справжній солдат завжди мусить тримати в голові. Обірвати власне життя. Чи то з допомогою ампули, чи – власної кулі або ж кулі ворога – це не так уже й важливо».

«Так, свідків того, що тут відбуватиметься найближчим часом, не буде. А «Фленсбург»? Вони вже йдуть сюди. Чи встигнуть? Садист Айхлер, напевно, уже замовив мені місце на тому світі... – Він уявив собі зловтішне торжество своїх «доброзичливців», фальшиву скорботу на їхніх обличчях, бухгалтерську байдужість паперових «щурів» з партійної канцелярії, що закривають його справу і передають її до «саркофагу», – так їхнім жаргоном зветься архів, – і відчув у собі хвилю шаленого протесту. – Ні, я не дам їм такого задоволення!»

57

Всі мовчали. Рухатися не хотілося. Джафар перев'язував Назарова, якому куля влучила у стегно й застрягла в м'якоті. Виймати її поки що не зважилися.

– Трохи праворуч і вище, і грала б інша музика, – похмуро мовив Назаров. – Ледь усе чоловіче не відстрелив, гад. Дотягнутися б зараз до нього, я б за такі штуки...

Німець, отримавши кулю від своїх (куля пробила передпліччя), враз знітився, втратив пиху і перетворився на звичайну людину, що страждає від болю. В очах з'явився запобігливий полиск. Сиротін перев'язав його і зауважив, що фріц цілком боєздатний і на спуск натискати може.

Самому Сиротіну автоматною чергою перерубало лижну палицю. Ото прошерстив фашист!

«Ні, нам з ними на цьому острові не розминутися, – подумав Щербо, кожною кісточкою відчуваючи, як розпливається тілом ломота від тепла... – Розворушитися! І хлопців розворушити. Хомич правильно зорієнтувався. Передусім треба скористатися перевагами нашого теперішнього становища, а про недоліки ще буде час поміркувати. Хуртовина тільки починається».

– Чого затужили, ледарі? Сама доля потурбувалася, щоб ми повечеряли й відпочили. Давай, старшино, по банці кожному. Економити не будемо, нам тут недовго нидіти. Хоча, – Щербо прислухався до завивання вітру, – годин на вісім хуртовина затягнеться. Вечеряти і спати. Чергувати по годині. Перший – Гаральд, – закінчив він і взяв із рук старшини відкриту банку яловичини.

Прокинувся раптово, і тіло одразу відгукнулося пружною готовністю до праці. Відпочило тіло... «Котра година?» Погляд був ясний, і він ще раз здивувався своїй бадьорості: «Як у молодості... Зараз друга, отже, я спав рівно шість годин...» Прислухався. Скиглення вітру ледве долинало з-за щільно прикритих віконницями бійниць. «Шабаш відьом триває. Чи довго ще? Якби знаття...»

У завивання вітру зненацька вплелися нові звуки. Він не одразу збагнув, що це. Але шум виразно долинав з правого кутка, де поряд з брезентовим рулоном приткнувся пофарбований у біле металевий ящик. Це ожила німецька радіостанція. У запалі сутички з ворогами хтось звалив її з лави на підлогу. Трохи осторонь валялася відкинута кришка.

До напруженого слуху Щерба донеслися невиразні слова. Випередивши Ткачука, кинувся до навушників.

«Айсблуме»-перший, я – другий, я – другий. Викликаю «Айсблуме»-один», – одноманітно бубонів радист. «Метеостанція силкується зв'язатися з базовим об'єктом», – здогадався Щербо. Його охопило хвилювання, причини якого він і сам не зміг би пояснити. Голос, що ледве пробивався крізь шум ефіру, був далеким, наче передачу вели не за три кілометри звідси, а щонайменше з материка, той голос часто зникав, немов знесилений боротьбою з ворожим простором. «Айсблуме»-перший, «Айсблуме»-перший! Я – другий. Чуєш мене? Викликаю «Айсблуме»-один... Доповідаю, що о двадцять третій сорок нам здалися п'ятеро червоних. Хуртовина загнала їх до нас. Іх п'ятеро. Повторюю: здалися п'ятеро червоних. «Айсблуме»-один, я – другий... Повідомляю: Штоттель та Грабовскі щасливо дісталися станції, технічну документацію збережено цілком. Повторюю: Штоттель і Грабовскі дійшли нормально. «Папери» у нас... Перший, перший, я – «Айсблуме»-два, чуєш мене?»

Щербо задумливо зняв навушники. Нічого собі... Півхвилини – і купа запитань. Але! Але головний висновок з почутого: якщо радіохвилі пробилися – хуртовині невдовзі кінець. Ось і підказка!

– Сурми підйом, Сергію!

«Дме десь метрів п'ятнадцять на секунду, терпіти можна...»

– Всім приготуватися!

– Ну, от і гарнесенько. Бо я вже злякався, що ще й снідати доведеться, – сказав Назаров, але одразу ж застогнав від болю і додав кілька міцних словосполучень.

За кілька хвилин всі були готові. Щербо зупинився перед шеренгою, вдивляючись у лиця. Помовчав. Потім сказав:

– Виходимо зараз, у хуртовину. Вона закінчиться дуже скоро. Йдемо тихо, без артпідготовки. У спільній зв'язці. Німця беремо з собою. Сиротін, Жоро, відповідаєш за нього... Рухатися чітко один за одним. Спиною до вітру не повертатися, щоб не втратити напрямок. Першим іду я. На підході до об'єкта працювати парами, автономно. Висхідний рубіж кожен знає.

Він подивився на Назарова.

– Доведеться тобі, Олексію, потерпіти. Старшина допоможе. Півгодини протримаєшся, а далі...

– А далі, Батю, штабелями німця складатимемо.

58

Слабкий голос ледве пробивався крізь хуртовину. Гревер стомлено відкинувся на бильце.

– Прийнято. Спитайте, якого біса він вилазить в ефір відкритим текстом. Скажіть, що, тільки-но дозволять обставини, я особисто допитаю червоних.

«Цього разу без Айхлера», – промайнула зловтішна думка.

– Стосовно «близнюків» – він сам закодував герметичні шкіряні баули «близнюками», – Шоттель має всі необхідні інструкції. Чекати, пильнувати! Все.

«Не подобається мені все це, – подумав він, виходячи з кабінету. – Якби ж то червоних було лише п'ятеро...»

Він не спав уже другу ніч, і зараз це давалося взнаки тягарем в голові й у всьому тілі. Він силкувався збагнути, що ж саме не сподобалося йому в повідомленні з метеостанції. І дійшов висновку: головне, що викликає сумнів, – як ворог устиг у цій коловерті, у «білій імлі» дістатися метеостанції за три кілометри звідси?

«Заблукали, знесилились, здуріли від страхіть білої фантасмагорії? Нічого подібного бути не могло! Навіть якщо вони справді приблукали до метеостанції, що майже неймовірно, то вже не здалися б нізащо. Надто вп'ятьох. Адже добу тому вони атакували її втрьох! Ця група просувалася від поста, отже, й повернутися вона мала б туди само. Ті, хто вцілів після мого вогневого натиску, – він подумки всміхнувся. – Логічно. Вони ж не божевільні, щоб вештатися льодовиком у «білій імлі». Тоді які ж червоні на метеостанції? Скільки їх узагалі? Який розклад сил? Патрульна група на баркасі зникла, вірогідно, винищена. Чотири чоловіки. Кампф-група Айхлера-Рана щезла. Теж четверо. Айхлера я розстріляв особисто, – зловтіха знову ворухнулася всередині. – Троє, що стережуть каньйон, судячи з того, що Айхлер і двоє червоних, котрі супроводжували його, з'явилися саме звідти, вочевидь, теж загинули. П'ятьох застрелили під час атаки троє пришелепкуватих сміливців. Двох убито, коли ворог намагався проникнути на горище радіостанції. Прокляті азіати!.. Тепер пост. Дві зміни плюс розвідний Боттлінгер – дев'ять чоловік! Лейтенант Фелікс Тума... Скільки назбиралося? Двадцять вісім чоловік! І це за дві доби! А ще – втрати, коли захоплювали британців... Нарти, які я послав на дим, – ще троє. Хоча доля цих поки невідома. А їхні втрати? Один полонений, четверо вбитих, та й то – одного ми так і не знайшли. Непогано вони поскубали нас, непогано. Охоронне відділення на метеостанції, а тут залишився майже сам техперсонал, дві дюжини чоловік. Хто міг ще позавчора передбачити, що справи повернуться таким чином? Хто, панове стратеги? Ні в кого з вас не засвербіло в сідниці, ні в кого не запітнів монокль?! Підлота! І телефон не працює, вони встигли перерізати лінію... Підлота! Вони скрізь...»

Він послабив комір тужурки.

«Гаразд, варитися в цьому казані доведеться старому полярному псові Зеппу. Тобі, старий, тобі. Хай там як роблять свою справу генерали, свою ми робитимемо сумлінно. Як належить солдатам».

Він потягнувся до термоса з кавою, який вночі завжди був під рукою. Його щовечора «заряджав» послужливий Хіпплер.

«Отже, настав час? Як там у Ніцше? Станцюймо, мовби менестрелі, між розп'яттям і борделем, Богом, світом – танок свій! Та-ак... Між розп'яттям і борделем...»

Кава сильно гірчила і не принесла звичайного задоволення. «У мене надлишок кислоти, – подумав він. – Не варто зловживати тонізуючими засобами. І що ж я протиставлю червоним? Адже час діяти. Час!

Тоді передусім – пост. Там зручна вогнева позиція, прострілюється все плато. Треба відбити пост за всяку ціну.

Хуртовина закінчується, і ми переграємо той клятий червоний десант, атакуємо пост ще до того, як вона вщухне остаточно. Час? Друга година ночі».

Він устав і, застібнувши всі ґудзики, рішуче рушив до начальника варти, щоб віддати наказ про тривогу.

59

Він перечепився об телефонний дріт і ледь не впав. Мить подумав, видобув кинджал і розітнув жорсткі від морозу дроти. Потому сховав кинджал і помчав далі.

У тому, що противник піде второваним санним шляхом, Байда не сумнівався. Отже, їм доведеться робити «довгий» поворот. Він же обрав найкоротший напрямок, де стрімко, небезпечно, але в нього іншого немає.

З північного сходу повільно наповзала зловісна біла маса, що навіть на око здавалася страхітливо щільною. Вона поглинула небо, скелі й тепер поглинала дрібні гребінці і сам льодовик. Байда відчув, що його несамохіть починає тіпати. Хмара найдрібніших невагомих снігових кристаликів, завислих у повітрі, скидалася на розлите молоко. Туман – не туман, снігопад – не снігопад... Казна-що! Імла. Справді, біла імла, точніше не скажеш. Самому Байді не доводилося переживати це моторошне явище, але він чув розповіді Гаральда, пам'ятав інструкції Щерба і знав, чим загрожує ця клята пастка, – повною втратою орієнтації та смертю. Тому не став гаяти часу, видобув усі бухти, що були в нього, свої й Валєєва, і почав зв'язувати мотузи.

Він квапився, бо от-от мали з'явитися ті, кого йому будь-що треба було перехопити. Він вибрав місце навпроти станції так, щоб віддалятися від неї не більше як на сотню кроків, інакше мотузки не вистачить. Встромив льодоруб і прив'язав мотуз. Другий кінець намотав на долоню й перевалив на той бік, розтягнувши мотуз упоперек шляху. «Тепер добре, навіть у цьому білому лайні мимо не проскочу, принаймні, піду по колу і не промахнуся. Та й німці неодмінно наштовхнуться, на лижах не перелетиш. Головне, обв'язатися і тримати з натягом».

Він не боявся, що його помітять, – туман і поземок надійно приховували Байду, метеостанція ледве вгадувалася в сніговій веремії, що кожної миті посилювалася.

Поминути його мотуз німці ніяк не могли. Він натягнув його метрів за двадцять од виходу з крижаного жолоба, що ним стелився санний шлях. Якщо вони стануть на нього, – а глибина жолоба була десь метрів із півтора, – то ніяка імла не зіб'є їх зі шляху – стінки жолоба не дадуть. «Головне – якнайшвидше опинитися біля них. Можна відразу вздовж мотуза чергою вдарити, але це ризиковано – можна не влучити, а вони у відповідь зчинять стрілянину навсібіч, сам кулю можу впіймати. А мені помилятися не можна...»

60

Мотуз двічі вирвався з рук. Хоч Байда був насторожі, цей ривок заскочив його зненацька.

Лижі ковзали вперед з ледь чутним шурхотом. Мотуз на снігу був майже непомітний, ледь угадувався в мороці. На мить він відчув себе невагомим, відірваним від земної поверхні, він плив у тиші назустріч білому спалаху!

Німці відкрили вогонь раніше. Один із автоматників полоснув вогнем, і цей спалах допоміг Байді визначитися в просторі. Фашист бив наосліп, він не бачив ворога... Від переляку... «Лупить, щоб відчути себе живим...» Ще один поштовх палицями, і... перед очима Байди постали два велетенські монстри, петиметрові велетні... «Мати моя ріднесенька!..» Він чув про це – розсіяне світло, оптичні обмани, про те, що в «імлі» недокурок перетворюється на гарматне дуло, але щоб таке!..

... Один з них ще борсався, заплутавшись у лижах. Йому заважав баул, що збився зі спини на шию та праве плече, папери змістили центр ваги й скували праву руку... Німець скидався на верблюда з горбом і неприродно вигнутими ногами. Він не становив небезпеки. Але другий стояв лицем до Байди, просто навпроти, і чекав. Він був наче й поруч, на відстані випростаної руки, і водночас перебував на відстані метрів шести-семи, немов двоївся. А далі вгадувався ще один – цей світився в імлі, наче намащений фосфором велетенський людський контур... За ним – ще один, ще... Міраж... Дзеркало в дзеркалі...

Вони помітили один одного майже водночас. «Який же з вас, мерзотників, справжній?..»

Вагання тривало мить. На спуск натисли майже одночасно...

Ось вони – «папери», за які Ігнат віддав життя. Ось вони! Він добув їх, витрусив, видряпав, видер! Але радості не було, він занадто втомився. «Хлопці повинні зробити решту. А до «решти» ще дуже далеко. Зберися! І в тебе ще море роботи. Ти повинен допомогти групі, ну!..»

«Я готовий», – сказав він собі за хвилину і повільно випростався. Перевірив пістолет, автомати, пошкодував, що немає гранат.

До метеостанції було рукою докинути, якихось метрів із сімдесят.

Він натягнув мотуз і повільно рушив ламаною дугою до принишклої в білих вихорах станції. За тридцять кроків наштовхнувся на напівзасипану снігом вирву. Кілька секунд вдивлявся в купу напівобгорілих дошок і понівечених, вкритих памороззю листів металу, в яких насилу можна було розпізнати зруйнований вибухом дизель. «Наші, – здогадався він, – тут були наші... – Серце пройняло хвилею тепла, немов отримав звістку від рідних. – Не дали гансам розкошувати... Молодці! Тепер моя черга. Зараз...» – Тепло одразу зникло, натомість з'явилася холодна рішучість.

Обійшов вирву й після короткої боротьби з вітром тицьнувся плечем у скрижанілу стіну метеостанції. «От і причалив, слава тобі, Господи. Тепер треба акуратно попоратися всередині... – Відвернувся од вітру, переводячи дух. – Акуратно».

Торкаючись плечем крижаної стіни, рушив до входу.

Двері були замкнені, й він швидко й уривчасто почав стукати. Удари його були навмисне хаотичні й безсилі, немов у двері грюкала знесилена тривалим блуканням у хуртовині людина. Він знав, що в тамбурі неодмінно є вартовий, який чекає на двох посланців. Його повідомили про них телефоном. Устигли до того, як він перерізав телефонний дріт. І тепер він, Байда, повинен був зіграти замордованого хуртовиною... як його... Штоттеля?.. щоб йому відчинили.

– Відчиніть... це Штоттель, відчиніть... – застогнав він, притиснувшись до самої щілини.

Зсередини почувся приглушений голос:

– Хто тут? Пароль? – в голосі вартового була тривога, яка відчувалася навіть крізь двері.

«Ганси залякані. Погано...»

– Мерщій відчиняй, бовдуре, це я – Штоттель... Відчиніть... – Він і далі грюкав в тому ж хаотичному, послабленому ритмі, ігноруючи запитання вартового. – Швидше!

Радше відчув, ніж почув брязкіт засува, що його посунув вартовий. Двері прочинилися зовсім трохи, але він плечем розширив просвіт, і, низько нахиливши вкриту глибокою відлогою голову, ввалився до тамбура. Двері одразу зачинилися, відгородили його від снігової веремії.

«Спізнився, голубе...» – подумав Байда, переступаючи через німця. Витер ніж об задубілу штанину й відчув, що змерзле було тіло знову робиться слухняним, втома й біль притлумлюються.

Присмерк тамбура не могла розігнати одна карбідна лампа. «Хріново їм без дизеля, га?» Він машинально розминав поморожені пальці, що по черзі відлунювали болем, коли двері в тамбур різко прочинились, і в отворі з'явився чоловік.

Це був фельдшер Фріц Гаєвскі. Хвилини три тому він зайшов у ватерклозет, що був поряд з холодним тамбуром. Позаяк розділяла їх лише тонка перетинка, Гаєвскі чув якусь метушню і навіть чийсь придушений хрип. Це здалося йому підозрілим. Після того, як червоні головорізи поцупили його автомат і ледве не випустили дух з нього самого, він, лишившись без зброї, почував повсякчас занепокоєння й страх. Йому насилу вдалося випросити в кухаря мисливський карабін, який завжди і скрізь носив з собою. Хоча його запалені очі сльозилися, а голова була забинтована й у ній чулося болюче гудіння, він зняв карабін з плеча й поклав палець на спуск. Потім відчинив двері в тамбур.

Байда схопив карабін обома руками за дуло і різким ривком втягнув німця в тамбур. Ривок був такий дужий, що фельдшер полетів головою до дверей. Палець його при цьому мимоволі смикнувся, і присмерк тісного тамбура розпанахав яскравий спалах пострілу.

– Х-х-хай би тебе грець ухопив!

Байда всадив у фельдшера, який ще не встиг приземлитися, коротку чергу. «Інкогніто порушено. Прикро. Дуже прикро, – повторив він і, різко кинувши тіло в коридор, навмання й, радше за звичкою, дав віялом чергу, перекриваючи свинцем приступний простір. На протилежному кінці скрикнув хтось темний і невиразний. – Це вже третій...»

Прислухався і, здивований тишею, метнувся впоперек коридора до протилежної стіни. «Не може бути... Нагорі ніхто не гупав... – притулився вухом до дверей поруч, – теж тихо. – Не може бути». Всадив чергу, ударом ноги розчахнув двері і кинувся до кімнати.

У кімнаті нікого не було. На столі – розкидані фотокартки, якісь склянки. На стіні – барометр, праворуч, на стелажі – рулони карт. «Синоптики», – здогадався Байда. Кинувся назад.

«Зачаїлися, покидьки. Це найгірше, що може бути. Проте виходить, що їх небагато...»

Наступні двері. Черга. Дим, тріски, темрява, гуркіт алюмінієвих мисок, ледь вловимий запах хліба. Сухого, черствого, солдатського, але чужого. Він радше вгадувався, цей аромат хліба, крізь пороховий чад: «Хліб, він і в них хліб...»

І тут порожньо... Хотів податися назад, але чутливе вухо вловило в кінці коридора важкий скрип, який змусив притиснутися спиною до внутрішньої стіни. «Стій, де стояв. Там хтось причаївся за рогом... В кінці коридора обов'язково повинен бути ріг...» Він не встиг додумати цю думку, як поряд ударила густа черга. Кулі з виляском впаялися в дерево, з виском рикошетили у вузьку проломину коридора. Байда почув тупотіння принаймні ще двох німців, що поспішали на допомогу своєму камрадові. – «Вони по діагоналі від мене, – намагався за звуком виявити їхнє розташування Байда. – Зараз гранату підкинуть і... кінець. Треба вибиратися звідси. Куди? Вони втрьох так коридор нафарширують... Треба під їхню стіну перекинутися, тоді ще повоюємо...»

«Хоча б невеликий розгін! Відразу вибити протилежні двері». В тому, що вони замкнені, він не сумнівався. Двері були просто навпроти, за якихось три метри.

Згруповане тіло майнуло в повітрі, пружним вихором перетнуло неширокий простір коридора... Обома ногами – під замкову шпару!..

Удар був страшний. Язик замка вирвало з гнізда разом зі скобою. Двері затріщали й розчахнулися. Однак перешкода частково погасила інерцію стрибка, і Байда впав на порозі, до поясу висунувшись із кімнати. Він устиг дати коротку чергу вздовж стіни й відкотився всередину кімнати. «А вони проспали мій кидок, проспали, пташенята... Зараз гранатою...»

Якимось шостим чуттям Байда розгадав небезпеку, що нараз виникла за спиною. Він різко відсахнувся вбік, водночас перекотився на спину. Спалах на кінці дула, спрямованого майже в його обличчя, різонув по очах. Кулі вдарили в підлогу там, де щойно була його голова. Коротким змахом ноги Байда підтяв темну, майже чорну після яскравого спалаху постать. Німець повалився горілиць.

Тоді різко звів правицю й коротко і жорстко, неначе сокирою, вдарив німця ребром долоні по переніссю. Цей удар викликав шок і надовго відключав свідомість.

Німці чомусь забарилися. Це було незрозуміло. До Байди долетів глухий гамір колотнечі, і він збагнув, що саме зараз настав його момент, час зустрічного удару. Знову кинув тіло зі сховища під протилежну стіну, розстріляв на ходу здоровезного чолов'ягу, одягненого в сірий светр з розтягнутим коміром. Автомат здавався іграшкою в його червоних ручиськах. Двоє інших тільки-но випросталися, полишивши на підлозі чиєсь розтерзане, в брудних пацьорках бинтів, тіло. Вони не встигли переключити увагу на Байду, і він не пошкодував набоїв. Один з них пробіг за інерцією ще п'ять метрів, перш ніж грюкнутися лицем об підлогу.

Запала тиша. Крізь присмерк та пороховий дим, що заповнив коридор, Байда силкувався розгледіти того, хто своїм раптовим вторгненням загасив наступальний порив фашистів і тим врятував його.

Знову прислухався. Потім повільно й сторожко звівся на ноги. Не відриваючи очей від протилежного кінця коридора, перевірив пульс у двох німців, переконався, що з їхнього боку йому вже не загрожує небезпека, й лише після цього метнувся до розчавленого тіла того, котрий лежав біля напівпрочинених дверей з написом «Амбуланц». Ще не дійшовши до тіла, потовченого в сутичці, Байда впізнав у ньому Щербаня.

Його обличчя було розбите, а сам він, весь у закривавлених бинтах, скидався на розпотрошену ляльку.

– Як же ти опинився тут, рідний? – запитав себе Байда, не в змозі відірвати очей від тіла товариша. Зняв шапку й на секунду завмер під стіною... Хто тебе так? Він потяг тіло Щербаня в куток. «Спасибі за допомогу, Гришо, за все. Пробач... І прощавай. Чоловіча в нас справа, і ти виконав її гідно. А тепер... Нема в тебе більше вже справ на землі... Ми тут за тебе. Спи...»

Коли Байда обережно зійшов на останній щабель стрімко вигнутих східців, перед очима постав порожній коридор. Перші двері праворуч були відчинені, і стовп полярного світла тяг по підлозі сірий розмитий чотирикутник. Байда принишк, прислухаючись до тиші. Він не вірив їй. Щось невиразне насторожувало, змушувало серце стискатися в очікуванні. Потягнув ніздрями повітря: гуталін! Так і є. Запах густий, отже, джерело його десь недалеко. Зробив безгучний крок, і вухо вловило чужий, ледь чутний скрип, наче хтось переступив з ноги на ногу... «Ага, голубе! Довго ж ти чекав...»

І одразу почув у присмерку за спиною важке сопіння. Готовий був заприсягтися, що там, за спиною, щойно нікого не було. Він же роззирався, був певен...

Та німець виник ніби нізвідки, з повітря.

Байда шугонув під ноги першому німцеві, який пустив коротку чергу навмання. Огрядний фашист повалився через Байду, він не встиг уникнути Байдиних «ножиць».

Невловимим рухом метнув ніж у другого. Почув хрипіння. Потім підняв автомат... Короткі сухі черги прикували до підлоги двох учасників цього останнього бою.

В роті відчувався присмак металу й пороху. Пройняло болем у грудях. «Невже зачепив-таки? Коли?!»

Зазирнув у кожен куток, переконався, що будинок порожній, тоді наблизився до німця, єдиного, що вцілів і досі лежав нерухомо. «А, може, дуба врізав ганс?» Присунув німця до стіни, сам сів навпроти: «Ні, живий...»

Німець прийшов до тями. Байда дивився, як він мляво ворушить язиком. Майнула думка: «На якого дідька я залишив його поганити цей світ, зайвий клопіт».

– Хто ти? І як тебе звати?

– Радіотелеграфіст першого класу Фріц Бегель. Щасливий здогад аж осяяв Байду.

– Сідай, Фріце, передавай, – підштовхнув він німця до рації.

– Але зараз це даремно, пане офіцере. У хуртовину навіть короткі хвилі не проходять, – заперечив «радіотелеграфіст першого класу», який враз став балакучим від усвідомлення того, що він єдиний тут вижив. Він з острахом зиркав на страхітливого слов'янина, який сам упорався в вісьмома його товаришами.

«Передусім – оцінка достеменності: наскільки відповідає дійсності те, про що прогугнявив у ефір німецький радист? П'ятеро червоних здалися. Брехня! Що завгодно могло статися: взяти в полон знесилених, поранених, можливо, беззбройних – це я ще припускаю, але щоб «здалися», даруйте!»

Він методично змахував палицями, щоразу під час поштовху відчуваючи ривок поясного мотуза. Другим ішов старшина. Довге ковзання не вдавалося – заважала страховка. Та інакше не можна було – хуртовина не вгамувалася.

«Може, німець з радості перебільшив? Тоді навпаки – «відважна вилазка в найскладніших метеоумовах, стрімка сутичка, героїзм особового складу!», а тут – прийшли і «здалися». Друге. Про які папери йшлося? За всіма законами радіозв'язку в мовному режимі необхідний кодовий сленг, і німці завжди ретельно його дотримувалися. Сказав би «вантаж» або якусь нісенітницю – «пугач прилетів»... Йдеться ж не про солоні огірки – про найважливіші речі, через які ми й подалися в таку далечінь, і вони це чудово розуміють. А тут відкритим текстом, на цілу Арктику – «техдокументація»! Друге непорозуміння... Може, вони зробили це зумисне і навіть демонстративно? Отже?! Під диктовку? Тоді хто на метеостанції? Загадка. Група Чорного? Більше немає кому».

«Отже, кінці не стикуються, два логічні проколи за такий малий проміжок. Перше твердження явно хибне. Друге? Припустимі різні тлумачення. Але форма повідомлення в ефірі явно неприйнятна. З якою метою? Навести на думку, що метеостанція в наших руках... Якщо друге твердження – правда, тоді «папери» теж наші. А якщо це «деза», розрахована саме на мене? Якого дідька їм знадобилося перетягувати це добро з місця на місце? Може, вони завчасно наклали в штани й готуються до евакуації? Тоді – ближче до фіорду. То що? Півсправи зроблено? Чи не надто просто? Бою однаково не уникнути. Машину брати треба, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Гаразд, на місці з'ясуємо!»