Текст книги "Чорний іній"

Автор книги: Валентин Строкань

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

42

«Війна лише відкриває шлюзи для виявів усього, що ти вже виплекав у собі, висвітлює твоє єство. Війна нічого не відкидає, вона лише все загострює. І якщо ти був лайном до війни, то будеш ним і тут, на війні. На звіра найшвидше перетворюється той, хто не може пояснити жорстокість війни релігією, ідеологією, мораллю. Такі швидко зневірюються. Брутальність, озлоблення, відчай – це я розумію, але цілковита здичавілість? Проте такими й виявилися Айхлер і Ланґер. Хоч зрозуміло, що цілковито вивільнитися з болота жорстоких і абсурдних проблем війни не дано нікому...»

«Цей висновок уже з мого власного досвіду», – з гіркою іронією подумав Гревер.

«Війна зовсім не виключає духовної праці. Радше, навпаки: самоаналіз на тлі жорстокого абсурду набуває особливо гострого присмаку, причому працювати над собою необхідно не мимохіть, а щоденно долаючи лінощі та обмеженість розуму, мужньо дивлячись істині просто у вічі. Чи доречне тут слово «мужність»? Мужність – це подолання очевидної небезпеки, коли тверезо усвідомлюєш собі, що на шляху на тебе чекають страх, безсилля, зневіра, бажання відмовитися від боротьби. Чи не цього вимагає зараз від мене доля?

До речі, червоні виявляють цю здатність уповні. Втрьох вони наважились атакувати метеостанцію. Їхня тактика наївна, вони намагаються відволікти мою увагу від дій своєї основної групи, яка поки що нічим себе не виказала. Я чекаю їхнього нападу щогодини. У них немає шансів, і єдине, що викликає в мене цікавість, – з якого напрямку вони намагатимуться атакувати наш об'єкт і наскільки виявляться при цьому винахідливими. Я візьму безпосередню участь у сутичці з першої ж хвилини появи червоних, тому що за півгодини залишаю метеостанцію і переношу свій КП до Ерслебена. Роблю це не без жалю, бо моя кімната здається мені символом домашнього затишку. Але...

Ця трійця божевільних слов'ян, що обстріляла нашу станцію, змогла підірвати дизель – тепер ми залишилися без електрики. Довелося перейти на акумулятори. Червоних ми, звісно, винищили. Однак, на жаль, є втрати і з нашого боку – п'ятеро загиблих. Про цей факт, я, зрозуміло, Центр не поінформував. Пізніше побачимо, як усе повиграшніше піднести керівництву. У моєму становищі це далеко не дріб'язок».

Гревер пригадав, як перестрибнув через нерухомі ноги пораненого, відтіснив плечем єфрейтора і кинувся до виходу. Потім будиночок метеостанції трусонуло від близького вибуху, і він зрозумів, що вони дісталися дизельної. Коли він вискочив назовні, без шапки, з пістолетом у руці, все скінчилося.

Хтось із солдатів, стоячи майже у прорізі дверей, обстрілював із ручного МГ простір зліва від себе. Гревер встиг помітити довготелесого десантника, що впустив автомат і мертво осідав на сніг. До нього було якихось півтори сотні кроків. А в двадцяти метрах від входу лежав другий. Сніг повільно падав з неба і танув на ньому, волога накопичувалася в долоні його простягнутої руки. На місці дизельної зяяла чорна вирва. Понівечений дизель, нахилившись, висовувався з-під купи почорнілих уламків, жалюгідний і недоладний. Поряд із снігу стирчав чийсь чобіт.

Далеко на воді самотньо похитувався мотобот, вітер і хвилі гнали його до протилежного берега. На кормовій банці вгадувалася нерухома постать солдата. З борту звішувалася чиясь голова.

А праворуч від входу він побачив двох своїх. Вони лежали поряд, голова одного з них упиралася в коліна другого. До нижньої губи цього останнього пристав згаслий недопалок сигарети. Вочевидь, вони були не готові до бою. Проґавили – і наклали головами. «Забули, де є, шмаркачі... Та ні, шмаркачами їх, мабуть, не назвеш, це обстріляні солдати. Радше ці десантники виявили неабияку моторність, і, хоч задум їхній був примітивний від першопочатку, треба віддати їм належне – билися вони хоробро...»

Далеко попереду нерухомо лежали ще двоє.

«Тепер я залишаю на станції відділення, перш за все, для контакту з «Фленсбургом» і зустрічі підводного човна. З морального погляду моя передислокація має легкий відтінок втечі. Але так може здатися лише дилетантові, і я сподіваюся,що старі солдати мене зрозуміють. Не паніка і не страх це– військова доцільність диктує нам спосіб дії».

Він поставив крапку і різко закрив зошит, щосили намагаючись не випустити на поверхню гостру дражливу думку: чи вдалося обер-фельдфебелю здійснити задумане? Чому група не сповіщає про себе?

43

Гауптман Айхлер утягнув голову в плечі.

«Шанси цих азіатських свиней нульові. Їхня мета – наша «Ретсель» і нова секретна радіоапаратура. Безсумнівно, ці молодчики з військової розвідки. Чи, можливо, навіть з НКВС. Надто делікатну справу доручили їм, будь-кого на таке не пошлють. Пропонувати їм здатися марно – фанатики режиму. То що ж, підкоритися долі? І опинитися в Сибіру? Знову холод і сніг? Почекаємо. Подивимося, як розвиватимуться події далі. Судячи з усього, цей офіцер у них командир, стратег операції. Це неважко визначити за поставою, обличчям, за очима. Він чимось скидається на нашого гнилого інтелігента Гревера, незважаючи на щетину та почорніле обличчя. Та я й сам, мабуть, гарний, ніде правди діти... Їх семеро. І якщо врахувати, що командир зазвичай очолює основні сили, то це всі. Або майже всі. Є ще ті, котрі обстріляли нас біля мисливської хижі. Вочевидь, що це зробили ті троє, які втекли з метеостанції. Наш доблесний командир навіть не зміг забезпечити утримання полонених під вартою! Напевно, вартові спали. Там, де немає переконаності, з'являється недисциплінованість. А від неї – лише крок до злочину. Але це так, побіжно... Якщо я повернуся, то поставлю всіх на місце. Всіх!

А поки що дякую долі за те, що дала мені нагоду позбутися віроломного фельдфебеля. І треба визнати, що я скористався нею досить-таки спритно. Вони надовго запам'ятають Петера Айхлера, всі ці інтелігентські недоноски! Отже, можна сподіватися, що мені таки вдасться прихилити фортуну до себе. Але... Хто б міг подумати, що за якихось шість годин усе стане з ніг на голову?.. Втім, головне – не впадати у відчай. На що вони сподіваються? З такою кількістю людей... При тому, що вони втратили головне і єдине, що могло привести їх до успіху, – раптовість... Ні, в них немає шансів, і коли вони видихнуться й почнуть конати у цій холоднечі, треба не проґавити моменту. В моєму становищі треба бути насторожі. Треба вдавати знеможеного. Подивимось, хто гору візьме... А цей червоний усе випитував, що, де, як. Але не надто наполягав, треба визнати. Напевне, зрозумів, що має до діла зі справжнім націонал-соціалістом, від якого інформації годі сподіватися. Кажуть, червоні поводяться з полоненими гуманно, хоча звідки візьметься гуманність у цих азіатів? У кожному разі я поводився відповідно до кодексу честі германського офіцера, мені нема за що собі дорікнути».

Щербо полишив спроби розговорити німця. Зайва втрата часу, як він вважав від першопочатку. Німець, здавалося, впав у прострацію, силкуючись, проте, зберегти при цьому гордовито-непроникний вираз обличчя.

«Шкода, цей фріц міг би допомогти. Кількість людей, схема постів, графік змін, межі ділянок, що охороняються, розташування внутрішніх приміщень, розклад сеансів зв'язку, оперативне прикриття, план екстреної евакуації й усе інше... Все це, напевне, цей індик може знати. Але він, мабуть, уже збагнув, що вбивати його ми поки що не збираємося, відтак, незважаючи на зацькованість, виклично казав: «Я нічого вам не скажу!» Ох, сволото! Коли план уже продуманий та запущений, його відомості мало що можуть змінити. Отже... Гаразд. Зараз мене хвилює інше. Насамперед: як цей Айхлер опинився в такому віддаленому від станції місці? Офіцер, гауптман, він не схожий на виконавця надзвичайної місії, на особистого представника фюрера – теж. Отже, при ньому була група. Де вона? Або вони загубили одне одного в хуртовині, що малоймовірно, або групу знищили. Хто? Окрім них і нас, тут нікого немає. Отже, наші?.. Чорт з тобою, фашисте! Молися своєму фашистському богові, тварюко, що морочитися з тобою ніколи. Але...»

Щербо повільно підніс руку і зненацька різко рвонув тасьму відлоги на горлі гауптмана. Тасьма затріщала. Він просунув руку під оленячий комір, намацав петлицю і смикнув на себе, немов бажаючи упевнитися, чи справді має справу з офіцером. Робив він це навмисно брутально, даючи знати пихатому німцеві незавидність його ситуації. В очах Щерба промайнула зневага, яку німець уловив і відвернувся.

– Гаразд, я не піддаватиму випробуванню вашу солдатську гідність, – жорстко, ніби зважуючи кожне слово, промовив Щербо. – Але ви мусите відповісти мені лише на одне запитання. Можете обмежитися «так чи ні».

Німець уважно подивився на Щерба, очікуючи на пастку.

– Ви командували групою, яка переслідувала моїх бійців? «Якщо він скаже «так», тоді це на дев'яносто п'ять відсотків правда. Отже, його групу знищили мої хлопці...» Після тривалої паузи німець вичавив «ні». «Шкода. Що ж, він допоможе нам у іншому».

– Гаральде, поясни гауптману правила поведінки на лавинонебезпечному схилі, – Щербо відійшов, навіть не глянувши на німця, так, немов відповідь, на яку він чекав, не мала для нього жодного значення.

44

Барак стояв просто на льодовику. Якби не гостроверхий дах, він скидався б на залізничний вагон, щоправда, вдвічі довший та ширший.

«Дотепно зроблено – на палях, – розмірковував Байда. – Улітку сніг тане, всередину натікає тала вода, будівлю перекошує. Суцільні незручності. А так – ласкаво просимо. Але, хоч зараз і літо, щось не видно повені, тільки хуртовини та морози. Мабуть, не завжди так... Або... Глетчер посувається потроху, ледь помітно... Німці просто так нічого не робитимуть».

Палі були заввишки не більше за два метри, і весь простір під бараком проглядався, незважаючи на солідні замети після останньої хуртовини. Але сніг там не накопичувався, мабуть, майданчик регулярно розчищали. Це давало змогу оглянути всі підходи до станції.

Барак мав три виходи. Один, вочевидь, головний – у протилежному від Байди і Валєєва південному торці. Вони оглянули його зі свого сховища. І два бічних, із заходу та сходу. Ліворуч від барака ледве вгадувалася дизельна, яка наповнювала арктичне повітря механічним шумом та запахом відпрацьованої солярки. Поряд височів штабель металевих бочок. Далеко праворуч, невидима для них, розташувалася псарня. Звідти вряди-годи долинав глухий собачий гавкіт. Вони не боялися, що їх викриють собаки: дизель забивав і шум, і запах. Метрах у двохстах виднілися антенні розтяжки, наполовину сховані за скелями, – там було антенне поле. А трохи позаду барака, між ним і дизельною, майже біля краю льодоспаду, приткнувся невеликий сарайчик, що його вони із Щербом не помітили зі свого спостережного пункту, бо його заступив барак.

«Напевне, комора на зберігання м'яса, – здогадався Байда. – Природний холодильник. Міцно влаштувалися фріци. Мабуть, зимувати надумали. Але де ж вартовий?»

Об'єкт мав зловісно мертвотний вигляд – ні звуку, ні руху. Байда подивився на годинник – друга година. «Сплять фріци. Працює тільки чергова зміна та караул. Але вартового не видно. Куди ж він подівся? Не можна, щоб вони не виставили зовнішнього поста. Не може бути... Невже всередині гріються? Ні...»

Вони прискіпливо обстежували сліпий торець барака, особливо затримуючись на його фронтоні, де виднілися ледь помітні, щільно, майже без шпарин підігнані одна до одної стулки оглядового вікна – крізь нього треба було потрапити всередину. Засуви й защіпки їх не турбували. На них Валєєв зберігав спеціальний інструмент, який завчасно видобув з рюкзака і розклав по найближчих кишенях. Поморочитися, звичайно, доведеться.

«Ось вона – мета нашого нереального, божевільного переходу через льодоспад – за два кроки. Адже дійшли! Здолали... Батя все правильно розрахував. Аби не зірвалося...»

Відповідно до задуму Щерба, Байда з Валєєвим мали докласти всіх зусиль, щоб позбавити німців можливості знищити техдокументацію та шифрувальну машину. Основні ж сили мали розпочати атаку на об'єкт. Навіть якщо атака не зірветься й група блискавично подолає опір, не виключено, що німці встигнуть зробити все, щоб не залишити ніяких слідів і від паперів, і від машини. Завдання Байди та Валєєва саме й полягало в тому, щоб за всяку ціну «вкрасти» в них цей час, ударити зсередини й відрізати ворога. Для цього вони й мали зайти з тилу-потайки пробратися на горище й дочекатися слушного моменту.

Перший етап свого завдання вони завершили успішно – льодоспад подолали. Тепер – другий етап...

Валєєв приготував невеликий льодовий якір – айс-фі-фі – й почав прив'язувати до нього мотуза. Потрібно було влучно накинути його на гребінь даху. Байда сподівався на метке око й тверду руку колишнього каюра, він не раз бачив, як той вправно поводився з арканом.

Хоч вартового вони й не побачили, далі остерігатися не мало сенсу, потрібно було зважуватися на щось. Їм здалося, що все, що було досі, сталося давно й не з ними. Невидима межа назавжди віддаляла їх від складнощів і страхіть пройденого маршруту. Тепер головним було те, що чекало попереду.

Вони підвелися. З-під ніг посипалися уламки криги.

Рядовий Фердинанд Альфертс стояв на найвищій приступці біля входу з протилежного від Байди і Валєєва боку барака, він притиснувся спиною до дверей і намагався поглибше втягнути голову в піднятий комір кожуха. Він стояв тут більше години й по черзі напружував м'язи рук, ніг, черевного пресу, компенсуючи відсутність руху. Вряди-годи присідав. Холод підкрадався до рук, заповзав до унтів, але все одно це було краще, ніж кружляти навколо станції по коліна в снігу і відчувати, як вітер проникає під кожух та видуває останнє мізерне тепло. Мороз був невеликий, якихось п'ять-шість градусів, вітер дув з протилежного боку, і тут, біля дверей, було майже затишно.

Фердинандові давно хотілося відзначитися в якійсь стрілянині... Але в цьому холодному глухому закутку? Фердинанд тужливо оглядав страхітливі холодні скелі та пустельний багатокілометровий льодовик, мріючи про кухлик гарячої кави та сигарету. Буденна запопадливість – це не для нього, нехай інші вислужуються.

Коли до кінця зміни залишалося хвилин тридцять і він наважився зробити наостанок прощальне коло, увагу його привернув якийсь сторонній звук. Він нашорошився і почав повільно й обережно, щоб не послизнутися на заледенілих східцях, спускатися додолу, силкуючись переконати себе, що йому не почулося і в цій крижаній пустелі не може народитися звук, витворений людиною. Тому що на сімсот миль довкруг немає жодної живої душі, не враховуючи «камрадів», що сплять за стіною, та команди «Фленсбурга» десь в арктичному океані. Але звук повторився, і це змусило його зняти величезні рукавиці-верхонки і покласти палець на спусковий гачок.

Спустившись на кригу і залишаючись у затінку сходів, Фердинанд нахилився й почав вдивлятися у присмерк під бараком в тому напрямку, звідки, як йому здавалося, долинав шум. Замети заважали роздивлятися, одначе він виразно побачив натягнутий мотуз.

Старший лейтенант Байда не помилився в своєму товаришеві, якому вдалося з першого кидка закріпити айс-фі-фі на даху в потрібному місці. Валєєв хутко опустив на землю бухту мотуза, видерся нагору й зупинився навпроти віконця. Закріпившись на мотузі за допомогою ручної та ножної петель, він видобув з кишені щось на зразок «фомки» і почав неквапно орудувати нею, щоб розкрити щільно підігнані одна до одної стулки. Байді належало страхувати – він максимально натягнув мотуз і притиснув його ногою до криги, щоб петлі не прослизали. Та в гарячковому прагненні якнайшвидше досягти мети вони припустилися помилки.

Палі, що піднесли станцію на два метри над кригою, створили ілюзію повної прозорості навколишнього простору. Здавалося, ніби продивляється все і немає жодного закапелка, де могла б сховатися людина. Але так тільки здавалося.

Фердинанд Альфертс, ховаючись за заметами, підібрався до кутової палі і, затамувавши подих, визирнув з-за неї. Хоча й устиг він підготуватися до будь-якої несподіванки, але від побаченого вкляк. Якийсь тип висів на мотузі під самим дахом і намагався щось колупати в стіні їхнього бараку. Другий тримав кінець мотуза, чимдуж натягуючи його, щоб верхньому було легше втриматися.

Часу на роздуми не було, зараз цей нижній опустить очі і втупиться просто у Фердинанда. Тому рядовий Альфертс не закричав «Стій! Руки вгору!», а, обережно ведучи дулом, узяв на приціл горішнього. Чому саме його, він потім так і не зміг нікому пояснити, адже інший, безсумнівно, становив для нього значно більшу небезпеку. Альфертс зробив повільний видих і натис на спуск.

Автоматна трель хльоснула по нервах Байди, проте не викликала розгубленості, тільки змусила миттєво випустити з рук мотуз і вдарити швидкою сліпою чергою на звук.

Цієї миті згори обвалився Валєєв, і під його знівеченим тілом почала швидко розповзатися кривава пляма. Байда вгатив у бік того, хто стріляв, довгу чергу і почав торсати нерухомого товариша. Схопив за зап'ястя, намацуючи пульс. Очі тривожно перебігали від палі до палі, на слух намагався вловити крізь гуркіт дизеля шум розбурханого барака. Пульс не промацувався.

Німці почали вискакувати назовні. Треба було тікати.

Він кинув останній погляд на розкарячене тіло Валєєва й міцніше стис зуби. Дав кілька черг, приховав у якійсь сніговій шпарині порожній магазин. Потім зняв автомат з грудей мертвого Валєєва і, закинувши за спину свій, почав відходити в бік льодоспаду, туди, звідки вони прийшли.

В цьому напрямку німці переслідувати його не будуть.

45

Тіло не слухалося, як чуже. Коли Смага ледве-ледве розплющив очі й, намагаючись зосередити погляд на найближчому камені, спробував було звестися, камінь чомусь мав фіолетовий колір.

«Напевне, шок... Контузія... – Він згадав, як куля збила шапку... – Невже?.. Той гад поливав від стегна... Друга куля зачепила потилицю... Кам'яні осколки – обличчя...»

Думки обривалися, і йому ніяк не вдавалося зосередитися.

«Я живий... А мав би бути мертвим... Але ж живий! Чому тихо? Вони ж мали добити мене... Може, я в полоні? Ні, я на льоду, а не в приміщенні. А може, залишили здихати на морозі, а самі стежать з горища?»

Він знову спробував задерти голову й роздивитися. Спробував проковтнути слину. Слини не було. Був великий, сухий і неповороткий язик.

«Я мушу звестися... Повинен. Хоч голову... Невже він бив розривними? Кров?.. Де кров?..»

Він прислухався до свого тіла. Важко скосив очі, намагаючись побачити кров на фіолетовому снігу. Але крові не було. Болю не було також.

«Напевне, вони шукали мене... Чому ж не знайшли? Невже я сам пішов?.. Далеко?.. Ага, треба підвестися. А вони стежать за мною і чекають», – раптом жахнувся він.

Перевернувся набік і спробував виповзти з-під снігового дашку, що навис над його сховком. Відчув автомат під ребрами.

– Я живий, живий, живий! – повторював собі, долаючи тупе відчуття відсутності власного тіла. – Я живий, а Чорний – мертвий... Іван теж. Він звалився з причалу...

Спробував звестися навколішки. Це йому стало великого труду. Повільно виповз з-під дашку, огинаючи замет, сів на сніг і роззирнувся.

Праворуч тяглося скельне пасмо, а з трьох боків – крига та сніг. Просто перед собою, але далеко насподі, він побачив метеостанцію. Спостерігаючи за метушнею маленьких постатей, що копирсалися навколо будинку, він здивувався, що зміг відійти непоміченим так далеко. Наче в тумані, він стежив за біганиною білих силуетів навколо підірваного дизеля, бачив, як німці готують нарти.

«Там тепер нема чого робити. Мені в інший бік, – долаючи слабкість, що насувалася з лункої тиші, твердо наказав собі. Він знав – відчаю не можна коритися. – Нехай вони там сидять напоготові, й мені нічого не світить, але все інше – дурниці».

Вигріб з-під пахви автомат, витяг магазин. Порожній. Намацав за спиною підсумок. Видобув новий магазин і вставив у автомат.

«Якщо вже так сталося, поспілкуємося востаннє, хоча й набоїв малувато. Боєць спецзагону Володимир Смага до бою готовий!»

46

Коли вони спустилися в долину, визирнуло сонце, і сніг заграв яскравими відблисками. Черевики чавили крихкий фірн. Вони ступали нога за ногою. Найгірше було першому, йому треба було мати особливу чутливість, бо під фірном ховалися глибокі розломи.

«Тут ніколи ніхто не ходив... Так. Оцінимо снігові умови... Тут видолинок... Перевал недалеко. А передперевальне верхів'я видолинка смертельне! Снігонакопичення на трьох схилах, і на кожному можливий схід лавини. Отже, схилом не можна, підріжемо – і кінець. Гребенем – теж, можуть помітити, в них біноклі... Доведеться притискатися до гребеня одного з бічних відрогів».

Щербо пам'ятав, що, крім хуртовини та відлиги, схід лавини може спричинити так звана перекристалізація снігової товщі. У снігу майже завжди відбувається рух водяної пари. Підіймаючись від теплішої долішньої смуги, пара у верхніх шарах стикається з холодним повітрям, густішає, викликаючи трансформацію снігових кристалів. Звичайно сніжинки зчеплються одна з одною, але через перекристалізацію сніг перетворюється на розсипчасту масу. І вона може зрушитися навіть від людського крику або від падіння крихітного камінця. Все це він знав.

«А ось цей каньйон ніяк не оминути. Тут – один за одним з інтервалом на всю довжину... А час? Скільки на це витратимо часу?.. А інший шлях? Неможливий. Гаразд!.. Багато «блюдець»... Сніг здутий... Відглянцовані ґрунтовими водами... На каменях замерзлі струмені, бурульки... Підступний каньйончик! Подивимося на сніг... Свіжий, порохнявий, сухий. Повзе під моєю вагою, оголює зледенілий схил... Завглибшки сантиметрів п'ятдесят! Пилова лавина! П'ятсот кілометрів на годину. Задушить... А йти треба. Хоч би що – йти».

– Ткачук! Сергію, бачиш той уступ? До нього треба йти з невеликим набором висоти. Далі – камінь, потім западина й перегин. Підеш вище перегину. Потім знову камінь... Не подобається мені той наддув... Сам оціниш можливість... Потім згори оминеш карниз... Якомога далі обійдеш. Дістанешся плити, бачиш плиту, що з нахилом догори? Прекрасна плита. Надійна плита. Потім дріб'язок – майже відлога ділянка... Оминеш наддуви, потім невелика сідловина і... гребінь. Ухопив маршрут? Дивись, дивись. Зараз від тебе багато залежатиме...

Всім бути гранично уважними! Пильнувати за осіданням снігу. Йти слід у слід. Жодних різких рухів і, тим більше, зупинок! Не кричати. Німцеві – кляп. Першим іде Ткачук.

Замикаю я. Інтервал – двадцять метрів. Все. Будь обережним, Сергію. А якщо раптом... Спробуй виковзатися до краю. Решту ти й сам знаєш.

Щербо кинув останній погляд на небезпечний схил, який їм належало перетнути. «Нічого, прорвемося. Тільки подалі від перегину. Схил тіньовий, каньйон вузький... Стоп! Блиснув бінокль, на протилежному схилі. Вони замкнули вихід з долини!»

– Стій! Відставити! Всім лягти!

«От сволота! А іншого шляху нема. Я цього не передбачив. Погано. Дуже погано. Їх там, напевне, небагато. Може, троє. Та багато й не треба. Двійко снайперів переклацає нас на цьому схилі, мов мішені в тирі. І дітися нам нікуди, хіба що назад повернути. Ми змушені йти обережно, повільно, по одному. Ідеально для тих, хто захоче повправлятися у стрільбі. Не бій, а розстріл».

Він розгледів їх. Німці розташувалися не на дні каньйону, а трохи вище, на протилежному схилі, та ще й під невеликим кам'яним дашком, так, що лавина з власного схилу їм була не страшна.

«Чекай, чекай... Адже маса снігу критична, і лавина рушить від першого ж пострілу. Невже вони вважають, що ми вийдемо на такий схил у спільній зв'язці? І вони накриють нас одним пострілом? А маса, кажеш, критична... Скільки ж тут кубів снігу? І чи піде лавина по всьому схилу, чи тільки по цій увігнутій частині?.. А якщо підрізати?.. Весь схил! Спровокувати схід максимально можливої снігової маси! Та на перегин гранату! Там і карнизи грубезні... Тоді лавина поверне на протилежний схил. Чудова динаміка буде! Замуруємо фріців під їхнім дашком!»

«Не поспішай. А схил хто підріже?»

Він хитрував, ставлячи собі це запитання. Бо знав відповідь.

«Доведеться мені. Це божевілля... А хіба все, що ми тут робимо, не божевілля? Кажуть, у першу світову на італійсько-австрійському фронті в Альпах кількість жертв од лавин сягала десятків тисяч. Цікаво, скільки солдатів втратив під лавинами Суворов, коли переходив через Альпи? Лавини, взагалі-то, примхливі... Цікаво, чи оцінить ворог небезпеку і почне втікати раніше, ніж сніговий вал накриє його сховище, чи спокійно спостерігатиме, упевнений, що він його не досягне?

На це потрібні міцні нерви – дивитися, як страхітливий білий вал тисяч на п'ятдесят кубів несеться просто на тебе. Так, тут не менше, ніж п'ятдесят тисяч кубів...»

– Старшино! До о-он того каменя «феню» докинеш?

– Та їх же в нас всього чотири штуки, Павле Івановичу...

– Треба, Хомичу! Вважай, що кидаєш у самісіньке фашистське кубло.

– Ну, хіба що в ставку Гітлера... тоді докину.

– Гаразд! Тільки так розраховуй, щоб на момент вибуху я вже був десь біля того жолобка... Трохи за серединою схилу. Треба точно вирахувати, бо все залежить від нашої узгодженості. Раніше кинеш – мене накриє, пізніше – потрібного ефекту не буде. Зрозумів? Ну, все. Залишаєшся старшим. Інструкції ті ж самі.

Він застебнув відлогу, послабив плечові ремені рюкзака та лижні кріплення – не доведи, Господи, накриє, легше буде скинути.

– Якщо все буде нормально, старшино, починай рухатися за десять хвилин після сходу. Гранична обережність! Пам'ятай, імовірні повторні сходи; першим пусти Ткачука. Зустрічаємося на перевалі за півтори години. Все.

Він перевісив автомат на плече, так швидше можна буде його позбутися: на груди перечепиш – зуби повибиває, за спину – потилицю розтрощити може. Потім обв'язався кінцем мотузки метрів на п'ятнадцять, відмаркованої червоним через кожний метр. Про всяк випадок. Вивільнив долоні з темляків. Прислухався. Могильна тиша. На мить став сам не при собі. Подув вітру, згрупуватися...

Вітер в обличчя... Хрускіт снігу... Вгорі глухо гримнуло. Щось заскреготіло, загуло... Погляд Щерба метнувся праворуч. Там, звідки щойно винесли його лижі, виник величезний білий вал, схожий на гриб. Гори здригнулися, і схил став хитким і м'яким, мов драглі. Це була страшна м'якість. Вона провіщала смерть.

Швидше, швидше!

Він летів, лишаючи за собою шлейф блискотливої снігової потерухи.

Його винесло до самого перегину, й, утративши інерцію, Щербо загальмував на невеликій полиці. Снігова порохня забилася в легені, дихати було нічим, і, якби не легкий вітерець з-за перевалу, довелося б тут могилу рити...

А внизу, набираючи швидкість, із гуркотом неслися тисячі тонн снігу. Велетенська маса ревла, оглушуючи. Він подумав, що повітряна хвиля розірве німцям легені раніше, ніж їх накриє сніг.

«А ти ще нічого, козаче, подолав такий схил! Кілометрів вісімдесят на годину, не менше! За двадцять-двадцять п'ять секунд вони навіть прицілитися не встигли. А здалося, не менше півгодини».

Трьохсотп'ятдесятиметрова хвиля зі швидкістю півтори сотні кілометрів на годину дугою виплеснулася в каньйон, миттєво вдарила у протилежний схил і викликала схід зустрічної лавини.

От і все.

Тепер треба було поспішати. Закінчувалася третя доба полярної мандрівки, і їм неодмінно треба було встигнути на призначене місце до сімнадцятої нуль-нуль. Вони можуть не встигнути, тоді всі їхні зусилля зведуться нанівець. Підводний човен відійде на перехоплення рейдерів, чекати іншого човна доведеться дванадцять діб. Навіть якщо вони виконають завдання, ефект знизиться спізненням. Зруйнується ретельно спланована послідовність подій. Треба зі шкури пнутися, тільки швидше!..

Коли гуркіт остаточно стих, Щербо подивився вниз. Кам'яний дашок, під яким кілька хвилин тому він помітив полиск від бінокля, був тепер похований під сніговою товщею на глибині не менш ніж п'ятнадцять метрів.