Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

Чамбара все ще не було видно, він десь далеко ганяв зайця.

Коли всі поїли, дід нахилився до джерела, напився, з задоволенням крякнув і простягнув руку, щоб взяти лисицю, але… лисиці не було!

– Ой хлопці, рушницю! Втекла! – вигукнув дід.

А лисиці вже й слід пропав. Перебралась хвостата через горби і, сидячи в безпечному місці, звичайно, сміялася з невдахи-мисливця.

Хлопчики прикипіли на місці від здивування.

– Бачили, яку штуку викинула, проклята! – засмучено промовив дід.

Не може бути нічого важчого в світі для мисливця, як втратити здобич, що була вже в руках. Тому дід Асатур і був дуже засмучений. Але сонце, на жаль, уже зайшло, з озера віяв холодний вітер, і діти тремтіли від холоду. Чи можна ж було знову переслідувати втікачку!

– Ходім, дітки, додому, ходім… Але я скоріше залишусь без бороди, ніж без її шкури! – підвівся з місця дід.

Дорогою Армен запитав:

– Як же вона втекла, дідусю? Адже ти вбив її?

– Ото й воно, що не вбив, а тільки поранив легенько, – похмуро відповів старий – Оглушив… Висіла у мене збоку і тільки прикидалася мертвою. Всю дорогу роздумувала, як би втекти. І напоумило ж мене відпочивати! Але що в світі миліше за прохолодний струмок для стомленого мисливця… Ну, зажди, однак пригадаю тобі колгоспного гусака! – погрозив дід лисиці.

ПРО ОДНОГО ЗВІРКА, ЛЮБИТЕЛЯ МЕДУ

Все йшло начебто без перешкод. Але цієї зими трапився ще один цікавий випадок.

Колгоспний пасічник Аршак пішов якось уранці поглянути, чи не знизилась температура у вуликах. Холод посилювався. З боку озера дув морозний вітер, безлісими схилами гір, приозерною рівниною гуляла віхола. Аршак старанно заткнув соломою всі щілини в сараї і ще раз обійшов його з усіх боків – чи не залишив де якої дірочки.

Несподівано він помітив на снігу тоненький шнурочок слідів, що вели до сарая.

Побачивши поблизу стогів діда Асатура, Аршак помахав йому кашкетом:

– Іди, діду, сюди!… Скажи, чиї це сліди? Яка погань до бджільника унадилась?

Дід схилився над слідами і хмикнув.

– Бач, мед почула!… – загадково промовив він і, увійшовши до сарая, почав уважно оглядати вулики.

Двері рипнули, зайшов Грикор.

– Ти чого? – суворо запитав дід.

– От справи дивовижні! Куди це я потрапив? – удавано кліпав очима Грикор. – Адже я в клуб ішов. Як я сюди потрапив?… Ти глянь лише, яка сила у твого меду, дідусю: візьме людину за ніс і тягне, веде за собою!

– Не плети дурниць! Тут звірюка проклята до вуликів унадилась, а ти…

Дід знайшов пошкоджений вулик і, прикро вражений, оглядав його. Вночі куниця пролізла в сарай, розламала льоток в одному з вуликів і пожерла мед. Задубілі від холоду бджоли безсилі були захищатися.

– Ось я їй покажу, як мед їсти! – сердився дід. – Піди сповісти моїх левенят. Доженемо – здеремо шкуру з цього поганючого звірка. Хутко!

Незабаром прийшли Камо і Армен. Вони оглянули вулик, коло якого валялися шматки воску і мертві бджоли.

– Як же вона собак не злякалася? – запитав Камо.

– Уночі хуртовина була, собаки всі під хліви поховалися, ліниве поріддя! А куниця якраз такі ночі вибирає, – засмучено відповів дід. – І як тільки мені на думку не спало поставити сильце біля сарая! Та хіба ж поставиш, коли навкруги стільки собак і котів!… Ну, ходімо, ходімо… Сходи, Камо, любий, принеси мою рушницю та й Багратову гвинтівку захопи, вона у нас дома Не забудь і лопату з киркою взяти. Чамбара гукни.

…За кілька годин дід Асатур, сховавши бороду за пазуху, швидко підіймався нагору по схилах Далі-Дагу. За ним ішли Камо й Армен. Останнім ішов Грикор. Попереду всіх, охоплений мисливським запалом, біг Чамбар. Кренделем задерши хвіст на спину, він уважно винюхував сліди куниці, яка тут пробігла. Уночі випав сніг, і сліди були виразні й чіткі.

Коли вони дійшли до ущелини Чанчакару, Грикор стомлено сів на камінь.

– Ху, як багато ходить ця звірюка! – сказав він.

– Та ще й як ходить! – підхопив дід Асатур. – Людині за три дні не пройти стільки, скільки куниця за одну ніч пройшла… А як ви гадаєте, чому куниця так багато ходить? Все від пристрасті до меду!… Пам’ятаєш, як ти по запаху меду на Чорні скелі видерся? – обернувся він до Грикора. – Мало в провалля не звалився! Ось і куниця, як ти, мед любить і, шукаючи його, ладна до світанку всі щілини обшукати. Лише вранці вона, як і всі інші тварини, ховається, щоб її ворог не помітив. Тільки пристрасть до меду примушує її так багато мандрувати… Але зараз вона далеко не втекла, де-небудь тут ховається. Хіба вона може далеко втекти, з’ївши стільки меду! Можливо, вже хропе в якому-небудь закутку.

І справді, слід куниці обривався біля неширокого отвору в скелях.

Хлопці ледве стримували своє захоплення. Та й як було їм не радіти: вони ж уперше полювали на куницю!

– Тепер ти, люба, у нас в руках. Тепер тобі від діда Асатура не втекти, – говорив старий, виймаючи з торбини старі газети.

– Що нам треба робити? – запитав Грикор.

– Ти нічого не робитимеш. Все, що треба, зроблю я. Димом придушу куницю в її лігві, а потім розрию його киркою і витягну звірину. Так треба.

Старий зім’яв кілька газет, поклав їх у отвір скелі, запалив і почав роздмухувати вогонь, стараючись, щоб дим ішов усередину. Але в скелі були щілини, і дим, не затримуючись у норі, повалив з усіх боків.

– Швидше, швидше затикайте щілини! – заметушився старий.

Хлопчики кинулись йому на допомогу, але в цей час з нори почувся хрип, кашель. Куниця, не витримавши диму, розметала палаючі газети, вискочила і втекла…

– Чамбаре, тримай, лови її, Чамбаре! – розгублено розмахуючи руками, кричав дід. – Брешеш, не втечеш, я ще здеру з тебе шкуру!

Чамбар не наздогнав куницю. Вона встигла добігти до дуба і знайшла притулок на одній із горішніх його гілок. Притулившись до дерева, звірятко принишкло.

– Ах, проклята, бороду мені обпалила! – сердито бурмотів дід, струшуючи з себе іскри. – Щоб твоя родителька здохла!… А ви чого гав ловите? Треба було за хвіст хапати… Коли б я був молодим, не випустив би.

«Болт… бо-олт… болт!…» – заревів на Гіллі «водяник», неначе сміявся з дідової невдачі.

– На тобі ще й його! – розсердився дід. – Ось я йому зараз покажу, чого вартий мисливець Асатур.

У ті дні на околицях з’явилися вовки, і старий мисливець, на всякий випадок, взяв у голови колгоспу його бойову гвинтівку.

– Шротом її не дістанеш, – сказав старий, – високо забралась. Доведеться з гвинтівки. – Дід зітхнув. – Ех, шкода, старий я став. Треба вистрілити в голову, тоді шкуру не зіпсуєш. Але куди вже мені!… Ану, ти спробуй, – подав дідусь гвинтівку Грикорові.

Грикор зраділо потягнувся за гвинтівкою, але діл, одвівши руку, засміявся:

– Ти що думаєш – я й справді пі на що не здатний, що ти мене замінити можеш?

Грикор сторопів. Рука його так і повисла. Діти, зрозумівши, що дід жартує, розсміялися.

– Якщо помре верблюд, все одно – не носитиме осел його шкури, – загадково сказав дід і, звівши гвинтівку, націлився.

Пролунав постріл, і куниця, ковзнувши по гілках, упала на сніг так тихо, як міг би впасти кинутий на вітер сіро-коричневий жмут вати.

Камо підбіг і підняв звірятко. Він був вражений: куля вибила у куниці тільки два передні зуби. Шкурка, м’яка, ніжна, бархатиста, була непошкоджена.

– От як стріляти треба! – хвалився дід, самовдоволено погладжуючи прикріпленні до архалука значок відмінного стрільця. – Чи ж дарма мене, мисливця Асатура, під час війни район командиром ополчення в селі Лчаван призначив? Так, дарма, навмання?… І в районі знають, який стрілець дід Асатур!

Звірятко було красиве – камінна куниця-білодушка. Її м’яка шкурка була темно-каштанового кольору, на черевці – світлішого відтінку, на шиї – велика біла пляма, хвіст пухнастий. Але в міру того як життя покидало куницю, хутро її втрачало ту красу, яка властива тільки живій істоті.

– Гляньте, в неї вся мордочка в меду, та й на голові скільки прилипло! Дай оближу, – жартував Грикор.

– Досить з тебе! Хто тебе не знає, подумає, що ти й справді ненажера! – обурювався Камо.

– Ну, якщо мені не даєте, дайте Чамбарові, нехай поласує, – запропонував Грикор.

Почувши своє ім’я, Чамбар почав скімлити. Було видно, що пропозиція Грикора припала йому до серця.

– Це можна, – погодився старий і вийняв ніж.

Він не розрізав шкуру, а витяг з неї все тільце звірятка через пащу і віддав Чамбарові. Шкурка залишилася цілісінькою, І, коли дід набив її сухим дубовим листям, куниця, здавалося, ожила.

Дорогою в село Камо запитав діда:

– Дідусю, а що ти зробиш із шкуркою?

– Ви що, гадаєте, відняли у моєї внучки камінь на перстень, відправили в Єреван – то я так це й залишу?

Дідова відповідь порадувала хлопчиків: усі вони, коли думали про шкурку, мали на увазі Асмік.

Коли вони прийшли в село і зупинилися біля хати, де жила Асмік, дід викликав дівчинку і накинув їй куницю на шию:

– Візьми, доню, одягнеш в день весілля і згадаєш старого мисливця Асатура.

Асмік почервоніла, але хутру – шовковистому, ніжному – вона була надзвичайно рада. Тулила його до обличчя і все повторювала:

– Яке ж воно гарне, м’яке…

Камо ладен був віддати півжиття, аби тільки це хутро подарував дівчинці він, а не дід.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

«НЕБО ВИСОХЛО»

З пролісками, фіалками, зграями птахів прийшла з півдня і через долину Аракс піднялася до вершин Далі-Дагу нова весна. Після зимового сну природа проснулася знову, скинула біле покривало і одягла барвисте вбрання. В очеретах озера Гіллі знову закопошились, зашуміли, загомоніли на всі лади птахи.

З приходом весни наші юні натуралісти впорядкували інкубатори, дістали акумулятори. За зиму все тут змінилося до невпізнання: маленький, зроблений дитячими руками пташник за допомогою колгоспників перетворився на велику ферму. Птиця була розмішена по нових клітках і корм одержувала за особливими раціонами: за одним – несучки, за другим – пташенята, за третім – селезні і півні водяної курочки.

Одного сонячного дня Асмік широко розчинила ворота ферми, і її вихованці – водяні птахи різних порід і кольорів – нестримно сунули до ставка. Поважно перевалюючись з боку на бік, ішли гуси й качки. Пір’я в них блищало так, як це й повинно бути в здорових і гладких птахів.

Асмік не могла натішитись, дивлячись на своїх вихованців.

– Ви тільки подивіться, як вони вже виросли!… І птах у птаха: недаремно в один день народилися! – радісно повторювала вона.

– Так, усі від однієї залізної матері, – як завжди з сміхом в очах сказав Грикор. – Всі виросли… Адже ж і ти виросла, Асмік. Джейран ти, а не дівчина!

Асмік боляче скубнула Грикора за чуба.

– Ні, ні, – кричав Грикор, – не виросла, не виросла! Пусти, боляче!

Але Грикор сказав правду: Асмік за рік розцвіла. Не відстали од неї і товариші. Камо ще більше змужнів. На верхній губі у нього засіялися вуса, голос зміцнів. Армен теж виріс, але потоншав і став соромливішим. Тільки Грикор залишився ніби таким самим: таке ж по-дитячому наївне обличчя, такий же рухливий, меткий, з такими ж смішинками в чорних очах…

Дикі птахи на фермі почали нестися. А тому що несучок було близько ста двадцяти, хлопцям не було більше потреби збирати яєчка для інкубаторів на озері.

З відділу, де перебували лиски, вибігла радісна Асмік. У неї в руках було довгасте у дрібних цяточках яєчко.

– Перше яйце! – вигукнула вона. – Перше яйце свійської лиски! Подивіться, яке гарне!

– Ану, дай мені… Дай на зубах спробую. Ти знаєш, які міцні перші яєчка молоденької курки! – і Грикор простяг руку.

– Не дам! – злякалась Асмік. – Роздушиш. – Вона ніжно притулила яйце до щоки.

– Давайте зважимо, – запропонував Армен.

Грикор приніс маленькі аптечні ваги, що висіли на цвяху в одному з кутків ферми.

– Ну, таке ж, як і куряче, – сказав Армен, зваживши яйце. – Тридцять сім грамів. А через рік, через два, коли птахи підростуть, вони і яйця нестимуть більші. Нам тепер треба одержати помісь між дикими і свійськими птахами, розумієш, Асмік?

– Але ж у нас ні гусей, ні качок свійських нема.

– Давай обміняємо частину наших диких на свійських, – запропонував Камо.

За розпорядженням Баграта, хлопцям дозволили взяти з колгоспної ферми десять птахів – п’ять качок і п’ять гусок.

– А в обмін не візьмете наших? – запитав Камо.

– Такого розпорядження голова колгоспу мені не давав, – сказав завідуючий фермою.

***

Запаси хліба в селі в минулому завжди залежали від дощів. Тепер колгосп влітку глибоко оре і на зиму збирає в землі вологу. Крім того, колгосп засіває поля восени засухостійким насінням. І в районі Севану врожай підвищився. Але посуха і тепер ще найстрашніший ворог цього краю, позбавленого лісів і вологи.

– Глянь, от в чому наше нещастя, – сказав Армен Асмік, показуючи на оголені гірські схили. – Ми оточені з усіх боків горами. З Чорного моря до нас пливуть хмари, але натрапляють на ці гори і весь свій вантаж – дощі – скидають по той бік, не донісши до нас.

– А наше «море»? – запитала Асмік.

– Наш Севан не такий великий, він створює мало хмар, та й ті відносить вітер в чужі краї…

Весною сталося те, чого найбільше боялися у Лчавані: скільки не чекали люди дощу, його все не було.

На полях пробились паростки, піднялись на п’ядь і почали в’янути без вологи. Річка, що протікала поблизу села, обміліла, і колгоспники ходили тепер по воду до озера Гіллі.

Завмерли бджоли на пасіці, на полях, на лугах почали в’янути квіти. Особливо страждали водяні птахи на фермі. Вони бродили в’ялі, худі, запаршивілі. Два – три рази Асмік водила їх до озера Гіллі.

Жалюгідний вигляд пташенят, їхнє брудне пір’я завдавали Асмік страждань.

– Ти бачиш, як потріскалося дно нашого ставка? – питала вона Грикора.

– Бідний ставок, він теж хоче пити! – відповідав Грикор, і важко було зрозуміти – жартує він чи каже серйозно.

Якось Армен попросив у Баграта віз, щоб привезти води з озера.

Взявши в кооперативі кілька порожніх бочок з-під пива, хлопці поїхали по воду. Наповнивши бочки водою, дорогою до ферми вони заїхали на пасіку.

– Десять мільйонів бджіл не вип’ють того, що одне теля вип’є, – засміявся дід. – Марно ви бочки сюди привезли: не питимуть бджоли з бочок! Вони звикли пити з струмочків. Але струмки тепер часто пересихають. Чи можете ви побудувати для них новий?

– Зробимо, тільки вода в ньому буде каламутна. А давайте поллємо цю конюшину – тут вода не забрудниться.

Хлопці обережно зняли бочку з воза, поставили її на землю і полили зовсім зів’ялу конюшину, що росла вздовж огорожі пасіки.

Бджоли одразу ж відчули воду і хмарою налетіли на конюшину.

– Так краще. Нехай бджоли п’ють з листочків конюшини, а в струмку вони й утопитися могли б, – сказав Армен.

– Заждіть, я зараз для них такий струмок зроблю, що бджоли, коли прийде їм час помирати, тільки мене, Грикора, і згадуватимуть! – І Грикор помчав додому.

У кутку кімнати давно стояв старий мідний самовар з кривим краном. Грикор схопив його і вибіг.

– Гей, шибенику, куди самовар поніс? – крикнула йому навздогін мати.

– Мамочко, бджоли новосілля справляють, їм великий самовар потрібен.

Не встигла мати опам’ятатись, а Грикора вже й сліду не було.

Принісши самовар на пасіку, він почав підганяти Армена:

– Армене, швидше налий у нього води!… Так… Тепер трохи відкрути кран… Бачиш, який тоненький струмок побіг? Так, так… Треба щодня так робити: наповнювати самовар водою і ледь-ледь відкручувати кран От вам і «бджолиний струмок».

Решту бочок з водою вони відвезли на птахоферму і розлили там у всі, які тільки знайшли, корита і ванни.

Гуси й качки від радості зчинили такий гомін, з такою швидкістю кинулись до корит, що мало не розлили всю воду. Багатьом води не дісталося – сильніші птахи витіснили слабших.

– Грикоре, біжи попроси у бригадирів ще два вози. Може, і ячмінь поллємо, – сказав Камо.

Дід Асатур не зупиняв хлопців. «Нехай, – думав він, – мої левенята поллють хоч клаптик землі. Але хіба можна напоїти всі посіви!»

Яке це було нестерпне чекання!

Коли б ще не було так багато води перед очима! Внизу – безкрайній водний басейн, зверху, над ним, – земля, що страждає від спраги…

А в очеретах озера Гіллі таємниче і зловісно і далі ревло невідоме чудовисько: «Бо-олт… болт… бо-олт!»

– Ми бога забули, люди, бог нас і карає! – кричала Сона і здіймала руки до неба.

– Не мели язиком! – сердився на неї старий мисливець. – Хіба ви раніше не ходили тричі на рік на богомілля? Не приносили жертв? Не постили? Що ж, не було посухи?… Забули, як в японську війну небо висихало? Як тоді збідніли люди?

– Такі ось діди, як ти, і довели нас до цього. Злигалися з хлопчиками та й живуть їхнім розумом. Ходімо, баби, воду орати^[12]. Може й пожаліє нас господь.

– Правду каже Сона. Ідіть, спосіб випробуваний, – з осторогою радив жінкам колгоспний рахівник Месроп, колишній дяк.

Сона і кілька старих жінок взяли криву палицю, схожу на соху, і рушили до озера. За ними із сміхом і жартами бігли діти:

– Дивіться, дивіться, старі баби пішли воду орати!

– Сона, з нас сміються, може, вернемося? – зніяковіло сказала одна з жінок. Повернулась і пішла назад. А решта попленталась за Соною, одна за одною увійшли в річку, що впадала з Гіллі в Севан, запряглись, як коні, в соху і почали борознити її – «орати воду».

Разом із своїми «левенятами» на пласкому даху сарая сидів дід Асатур. Попихкуючи нерозлучною люлькою, він поглядав на кумедні рухи жінок, які «орали» воду в річці, і глузливо посміхався.

– Звідки це в них береться, дідусю? – спитав Армен.

– Звідки? Гм… А ти знаєш, в якому темному царстві ми жили раніше? Як жили?… Як скотина! Хто нас чому навчав?… Випав якось рік такий посушливий – сонце все навколо геть випалило. Ну, що наші сільські дурепи вигадали, як ви гадаєте? Почали воду «орати», а то ще ченців покликали з отого монастиря на Севанському острові. Прийшли вони в чорних рясах, в чорних клобуках, з хрестами, образами, вбралися в золоті ризи і пішли до озера. А за ними повалив народ. Співали ченці там пісень своїх церковних, кадили кадилами, до неба

дим валив, мабуть, молитви віруючих з собою до бога ніс…

– Ну, а бог послав дощу на заміну? – засміявся Грикор.

– Дощ?… Який дощ! Холеру наслав.

– Холеру?

– Еге ж, холеру. Хіба не чули, в селі часто кажуть: «холерного року було»? Це тисяча дев’ятсот одинадцятого. В Єревані холера почалась, тоді й стали від неї у нас рятуватися– і до нас її занесли. Як? А отак. Приїжджі з Єревана поспішали до монастиря – хрести та образи цілувати. Дехто з них уже хворий був. А потім ченці до нас в село прийшли дощик у бога благати та наших дурнів змусили хрести цілувати. Отак і перенесли заразу… По двадцять чоловік щодня помирало!… Всі з жаху кинулися в гори, в печери, на пасовиська. Курені ставили і жили. І всі окремо. Люди, як звірі, одне від одного втікали… От, мої любі, як «дощ» на нашу голову накликали чорнорясники!… Зате на горі нашому вони та піп сільський нажилися. Он дитячий садок – будинок з червоним дахом – це колишній попівський. Ховав же за гроші!… – Дід глянув на озеро, похитав головою і додав: – Дурне діло. Воду в річці бовтаючи, полів не оживиш. Тут інше треба.

Діти сиділи мовчки. Вони думали тільки про воду.

…Увечері на зборах голова колгоспу Баграт соромив жінок, що вірили в забобони.

– Ваша «оранка», крім сорому, нічого вам не дасть. Краще вже давайте підемо всі, скільки нас є, до Гіллі: нехай хто скільки зможе, принесе води для полів.

– А це що? Ми, виходить, записалися в колгосп воду носити? – зарепетувала Сона.

– Колгосп тобі не карас з медом, щоб ти, як куниця, залізла, наїлась і пішла спати… – обурився дід Асатур. – Ходімо, хлопці! Добре задумав Баграт.

Арам Михайлович підняв на розв’язання цього завдання сільську партійну організацію. Камо – комсомольську, Армен – піонерів свого загону, Асмік – своїх подруг.

Шкільний дзвінок, який замовк на час канікул, несподівано задзвонив. Не минуло і кількох хвилин, як на подвір’ї школи зібралися всі учні, прийшли вчителі.

Арам Михайлович вийшов наперед і виголосив невелику промову, яку закінчив словами:

– Ідемо рятувати вмираючі від спраги поля нашого колгоспу!

Баграт став схожим на старшину роти, який спішно готує до походу слідом за передовою частиною, що вступила в бій, її транспорт і господарство.

– Запрягти всі колгоспні фургони, вози! – говорив він бригадирам тоном бойового наказу. – Взяти всіх ослів, які є в селі, коней, мулів. Зібрати всі, які тільки є, бочки, глечики. Взяти на молочній фермі всі бідони!

Кожний приніс що міг: хто бурдюк, хто відро, глечик, навіть чайник – все, що тільки можна було наповнити водою. В серцях людей спалахнула надія врятувати поля від посухи.

Коли все було готове, голова колгоспу наказав:

– Всі до Гіллі!

І мешканці села рушили до води.

Була ніч, тиха, ясна. Повний місяць м’яко освітлював обпалені сонцем поля і задивлявся в темне дзеркало озера. Денну спеку змінила ласкава прохолода.

Задзвеніла зурна. Її підтримав бубон. Звуки музики підбадьорили людей. Почулися жарти, сміх, залунала пісня. Тишу озера порушив плескіт води і брязкіт відер.

Спустився до озера і колгоспний грузовик, навантажений бочками. Зі скреготом ішли за ним трактори, волочачи за собою причепи з бочками. Торохтіли гарби і фургони, запряжені кіньми; за ними посувався караван ослів і мулів, обвішаних бідонами. А за караваном поспішали запізнілі групи жінок і дітей.

Набравши води, всі рушили на гору.

Ішли бадьоро, з радісною думкою, що дадуть життя умираючим без води посівам.

Піднявшись на схил гори, де простяглися поля, колгоспники звалили на землю бочки, розв’язали тугі бурдюки, відкрили глечики з вузькими горлами, і до коріння рослин, стомлених від посухи, з приємним бульканням потекла холодна, свіжа вода.

Суха земля спрагло пила прозорі струмені води і лагідно зітхала, ніби говорячи: «Ой, як легко стало, як добре стало! Дайте ж напитися ще, ще!…»

Усю ніч колгоспники поливали посіви. І усю ніч дзвеніла зурна, закликаючи до праці.

На світанку, коли хлопці ще раз хотіли повернутися до озера по воду, Асмік сказала:

– Ти стомився, Армене, досить, іди додому. – І, ніби виправдуючись перед товаришами, додала: – Адже він такий худенький.

В голосі дівчинки звучали піклування і ласка. Армен тепло посміхнувся.

– Ну, тепер у мене і втома минула! – сказав він і, взявши відра, побіг до озера.

В очеретах Гіллі прокидалося пернате населення.

БОРОТЬБА В СЕРЦІ СТАРОГО МИСЛИВЦЯ

Поля ожили і почали поправлятись, ніби маленькі діти після хвороби.

Але птахи на фермі ходили захирілі, бджоли не вилітали з вуликів – у полях не було квітів, не було вітерця…

У двох вуликах-глеках, привезених з Чанчакару, бджоли і зовсім вимерли. Дід Асатур вийняв з одного глека мед, віск, залишки стільників, виставив порожній карас на сонце і почав поратися біля другого.

– Армене, вчений синку, збігай-но поклич завскладом, нехай прийде і прийме мед.

Армен побіг до комори.

Дід Асатур своїм довгим кинджалом підрізав віск, яким стільники були прикріплені до стінок другого глечика, і, виймаючи круглі медяні коржі, складав їх на велику дерев’яну тацю.

Раптом кинджал наткнувся на щось тверде. Старий витяг ще одного коржа. І тут яскраво заблищав якийсь предмет. Дід швидко прикрив його стільником і боязко озирнувся: чи не побачив хто цієї знахідки.

Робітник прийшов із складу, прийняв мед і, вказуючи на ще не випорожнений глечик, запитав:

– А цей?

– Цей я хочу розподілити по н-н-неповних вуликах… для підгодовування, – сказав затинаючись дід.

Робітник вирішив, що дідові, напевне, захотілося віднести трохи меду своїй старій, і він, нічого не сказавши, пішов. Армен ще не повертався.

Дід Асатур, залишившись на самоті, витяг кілька стільників і сторопів: глечик наполовину був наповнений золотими грішми, перснями, намистом.

Старий зовсім розгубився. У нього потемніло в очах, і він сів на землю.

Опам’ятався дід не зразу. Згодом, отямившись, він приніс мішок і став наповнювати його знайденими скарбами. Руки в нього тремтіли, не слухались. Монети, що прилипли до стінок глечика, відколуплювались важко.

А дід квапився – боявся, що його застануть за цією роботою. В той же час він не хотів залишити жодної монетки, щоб не виказати себе.

Нарешті, очистивши карас до дна і взявши мішок на спину, дід тремтячими кроками попрямував додому. Він задихався, мав вигляд тяжко хворого.

Дід ішов, і йому здавалося, що за ним іде все село…

Та ось і дім. Ввійшовши в свій хлів, дід сховав мішок у стійло.

Коли стемніло, дід Асатур сказав дружині:

– Давненько ти не була в нашої дочки. Пішла б та подивилась, як вона живе.

– І то правда, – згодилася стара Наргіз. – Піду провідаю.

Вона одяглась і пішла, а дід, залишившись на самоті, взяв глечик з водою, ночви, свічку і пішов до хліва. Міцно підперши двері зсередини, він засвітив свічку, витяг із стійла мішок із скарбом і, наливши в ночви води, почав змивати мед, що налип на дорогоцінностях.

Чисто вимиті, вони так блищали, такими райдужними вогниками відливало вправлене в браслети і персні дорогоцінне каміння, що старому на мить здалося, ніби йому сниться якийсь казковий сон.

Шум у дворі змусив його поспішно загасити свічку. Він завмер… Ні, нікого… Напевне, Чамбар пробіг. Від хвилювання у старого перехопило подих: такі скарби!…

Боячись, що може повернутися дружина, він наспіх зібрав усе в мішок, швидко викопав яму в темному кутку хліва і сховав туди скарб.

Вийшовши на подвір’я, дід боязко озирнувся. Ні, нікого не видно. Він замкнув двері хліва, вернувся в хату і, сидячи на тахті, в задумі курив свою люльку.

Дідові думки були зосереджені на знахідці: і радів їй і боявся. Сидів і насторожено прислухався. Здавалося, що ось-ось прийдуть і викриють його крадіжку.

«Але чому крадіжку? Чиє добро я вкрав? – роздумував дід. – Чого я боюсь?…»

Біля дверей почулися кроки. Повернулася Наргіз.

– Що з тобою? Чому ти такий блідий, тремтиш? Захворів? – затурбувалась вона.

– Постели мені, ляжу, – сказав дід і, сопучи, почав роздягатися.

Відтоді колгоспники стали помічати, що дід Асатур посумнішав, зробився роздратованим, уникає людей. Навіть на пасіку не ходить, а з рушницею між колінами просиджує весь час на колгоспному току.

Якось Грикор прибіг до Камо і злякано сказав:

– Дід Асатур збожеволів!

Вони навшпиньках підійшли до току. Сховавшись за ожередом, хлопчики почали стежити за дідом. Старий сидів, витягнувши руки і поперемінно то підіймав, то опускав їх: у нього в долонях був, здавалось, якийсь вантаж, який він зважував. Дідові губи ворушилися, наче він розмовляв сам з собою. При найменшому шумі він злякано озирався.

– Що з ним? – прошепотів Камо.

– Старіє, мабуть, тому, – зробив висновок Грикор.

– Ні, він ще міцний. Тут щось інше… Невже мій старенький дідусь захворів? – і на очах у Камо Грикор вперше побачив сльози.

– Гукнемо.

– Ні, ні… Ходімо!

Днів через два дід Асатур, поманивши до себе Армена, таємниче шепнув йому на вухо:

– Армене, якби ти знайшов золото, що б ти зробив?

– Золото?… Якби я знайшов золото – віддав би його тому, кому воно належить, – не вагаючись, відповів Армен. – А чому ти, дідусю, про це питаєш?

– А кому воно належить?

– Державі, народу!

– Як? – здивувався старий. – Заради золота всі люди ладні одне одному горло перегризти, а ти кажеш – державі?

– У нас заради золота один одному горло не перегризають. Так було в тому, твоєму старому світі, – сказав Армен. – У нас цього нема. Тільки в Америці через долари різні підлості роблять.

– Коли ти знайшов золото, то воно твоє. Для чого ж його віддавати іншому? – обурився старий. Він, здавалося, хотів заглушити в собі другий, справедливий, що заперечував йому, голос.

– Що ж, що знайшов я? Золото – власність держави. Привласнювати його ми не маємо права. Ти сам завжди говориш: «Бережіть честь дідів!» Що це з тобою раптом сталося?… І чого це ти про це завів мову, ніяк не зрозумію!

Старий знітився і, щоб приховати тривогу, закричав на хлопця:

– Не мели дурниць! Бач, цей сосунок надумав мисливця Асатура чесності вчити!

Дід, захвилювавшись, пішов додому. Увійшовши в хлів, він замкнув за собою двері і дістав мішок.

«Ні, треба берегти свою честь… Хлопець каже правду… Я ніколи не робив нічого нечесного і тепер не зроблю!» – сказав він собі і, зваливши мішок на спину, хотів віднести його до сільради. Але ноги не йшли.

Дід поклав мішок, розв’язав його і знову почав перебирати дорогоцінності.

Все своє життя, полюючи по горах за дичиною, мріяв мисливець Асатур: «Ех, де ти, бог знедолених? Допоміг би мені знайти глечик з золотом, дав би пожити трохи по-людському!»

Шістдесят років носив він у серці цю мрію. Ходив по горах, залазив у печери, шукав скарби і, зневірившись, повертався додому з порожніми руками.

В минулому, під впливом оповідань старих людей, він часто бачив сни. «Піди, – говорили йому в снах, – піди туди, де було старе село. Там, біля ярка під каменем, закопано скарб. Відкопай, візьми». Але сільські забобони не допускали здійснити цього: «Якщо підеш, перекинеш камінь, про який тобі сказали уві сні, і знайдеш золото – помре твоя дружина». Бажання знайти золою, однак, пересилювало. Скільки разів, наперекір забобонам, ходив дід Асатур місячними ночами перекидати камінь! Сни не збувалися – золота не було… «Де вже біднякові про щастя думати!» – гірко казав він і йшов ставити пастки на вовків.

Дід згадав свою молодість. Про що тільки він не мріяв, одружившись з дочкою Артина. Щоосені, як тільки випадав сніг, мисливець Асатур весело казав дружині:

– Ну, жінко, тепер ми з тобою заживемо!

– Ах ти, хвалько! Хотіла б я побачити того, хто розбагатів з полювання…

Асатур гарячився:

– А чого, давай полічимо! За шкуру куниці дають три карбованці, так? Уб’ю я за тиждень не менше двох куниць? Уб’ю. За три місяці – а в місяці чотири тижні: це дванадцять тижнів – уб’ю двадцять чотири куниці? Ось тобі вже сімдесят два карбованці. Чого тобі ще треба? Навіть корову купити можна.

Цілу зиму бродив мисливець Асатур по горах, стомлювався, відморожував руки, ноги, але завжди прогадував. За зиму йому вдавалось убити не більше чотирьох – п’яти куниць. За ведмежачі і лисячі шкури давали копійки, а м’ясо вбитих кізок і оленів він, за мисливським звичаєм, роздавав сусідам.

Так усе життя і прожив дід Асатур бідняком. Тільки при Радянській владі зажив він добре, але страх, який зібрався в ньому за пережите голодне півстоліття, не залишав його. Цей страх перед злиднями і жадібність дрібно-власника, які ще знаходили місце десь у куточку його душі, змусили старого тепер скинути мішок з плеч і закопати його глибоко в кутку хліва. «Помираючи, заповім онукам», – вирішив він.

ПРО ЩО РОЗПОВІВ СТАРИЙ ГЛЕЧИК

Дід Асатур знайшов у карасі ціле багатство. Але не менше багатство знайшов у іншому карасі Армен.

Оглядаючи його, він помітив усередині якісь чудернацькі подряпинки. Армен придивився уважніше. Сумнівів не було: чимось гострим на стінці великого, погано обпаленого глечика криво і косо були надряпані якісь літери. Деякі з них були заліплені воском.