Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

– Грикоре, іди сюди, ти до рубця промок, – просила його Асмік.

– Мені й тут добре!

Армен і Асмік силою затягли його під скелю. Тут і сиділи вони, притулившись одне до одного. А над міжгір’ям гримів грім, короткими спалахами мигали блискавки, і на змучену спекою і спрагою землю щедрими струменями лив дощ…

ПОХІД НА ЧАНЧАКАР

В селі газету з портретом Камо виривали одне в одного з рук. Попала вона, нарешті, і до старого мисливця.

– Ходи-но поцілую тебе, моє левеня! – вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.

Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.

– Ну, тепер ми можемо узаконити ферму, і я дам розпорядження, щоб її працівникам нарахували трудодні.

– Мало цього, дядьку Баграте: приймай у колгосп нові сім’ї, – ступив наперед Грикор.

Голова колгоспу глянув на нього здивовано і сказав:

– Що ще за новина? Які сім’ї? В нашому селі, мій любий, колективізацію проведено ще тоді, коли тебе на світі не було.

– Бджолині сім’ї, дядьку Баграте! З чадами, домочадцями і коморами меду.

– А, з Чанчакару! – догадався Баграт. – Ласкаво просимо, хай приходять. Тільки я не вірю, щоб вам вдалося те, що нікому ще не вдавалося… Ти що? – звернувся він до бригадира Овсепа. – Кажеш, сіножатки і коси готові?… Ходімо. Хочу на власні очі побачити.

Голова пішов разом з бригадиром.

– Що, вчені брати, підемо на світанку? – запитав Грикор.

– Підемо, – відповів Камо. – Не проспіть. Прислухаючись до розмови, біля них крутився Артуш.

– Подумаєш, наукову експедицію організовують! – сказав він уїдливо. – Ми, значить, жили тут дурні дурнями і нічого не знали про наші старожитності, а він, бачте, приїхав з міста і зробив відкриття…

– Що тебе турбує? – запитав Камо, глянувши Артушеві у вічі.

– «Що, що!…» – зніяковів Артуш. – А те, що ти своїми вигадками інших збиваєш з пантелику.

– Чого ти лютуєш? Тебе не раз кликали, а ти сам не йдеш і іншим голову морочиш… Ходімо! Грикоре, умов Арама Михайловича піти з нами.

– Арам Михайлович вам не рівня, – сказав Артуш. – Він людина розумна.

– Це вірно, він людина розумна й дуже серйозна і робитиме з нами серйозні справи. Ми за його допомогою знайдемо не тільки стародавні речі, а й руди, як знайшли алтайські піонери, – сказав Камо.

– Порівняв!… Це тобі не Алтай, а Далі-Даг, – посміхнувся Артуш.

– А хіба ти не знаєш, що гори Малого Кавказького хребта також дуже багаті на руди? – запитав Камо.

– Піди викопай! Там золото тільки й чекає, щоб ти прийшов і взяв його!

– Може, ми знайдемо там дещо більш важливе за золото… Ходімо!

– Не розумію, що там у тебе в животі смокче? – обернувшись, сказав Артушу Грикор. – Коли перестане – приходь, разом працюватимемо.

***

– Ну, пасіка у нас уже є. Завідую нею я. а дідусь – старший пасічник, він же і сторож. Він охоронятиме мед уночі від ведмедя і куниці, – оголосив Грикор, коли наші юні натуралісти, стомлені, добрались нарешті до старого дуба.

– Я дійшов до дідівської межі, – сказав дід Асатур, зупиняючись під дубом. Скинувши з голови папаху, він витирав нею рясний піт з лоба.

– А ось зараз ти переступиш цю межу, – усміхаючись, сказав Арам Михайлович.

– Я?… Я переступлю межу, далі якої не ходив мій дід?…

– Так, ти. Адже ти вже переступив її.

– Коли? Як?…

– Коли вступив до колгоспу і став у ньому передовою людиною, коли перестав ходити до церкви – ось уже двадцять років. Коли з цими комсомольцями почав дружити… Так, діду, ти від своїх дідів давно далеко вперед пішов. Переступи вже і цю межу… – І вчитель, взявши старого під руку, повів його уперед.

– Ур-ра-а!… Дідусь переступив межу! – закричали діти і слідом за Арамом Михайловичем і старим почали підніматися крутою стежкою, що вела на вершину Чанчакару.

Схід був важкий. Але ось вони добралися і до вершини. Вітер, що дув із Севану, освіжив спітнілі обличчя наших мандрівників.

Севан було видно звідси весь, від берега до берега. Вода в ньому спочатку була синьою, та коли зійшло сонце, вона набрала веселою світло-блакитного кольору, а гребені хвиль засяяли так, наче по широкій гладіні озера якась невидима рука розлила потік розплавленого срібла.

Частина Севану ще здавалася темною, але хмари швидко пливли на захід, і дзеркало озера ставало дедалі прозорішим і радіснішим.

– Гляньте, гляньте, яка велика чайка! – вигукнула Асмік.

– Ну, що ти, це парусник рибтресту, – сказав Армен. – Та й справді схожий на гігантську чайку!

Суденце мчало під білим парусом посередині озера, а за ним тягнувся довгий пінявий слід.

У той час, як увага дітей була прикована до озера, Чамбар нишпорив по кам’янистих розщелинах, сполохуючи куріпок, що зустрічали співом світанок.

– Дідусю, – гукнув старого мисливця Грикор і зробив вигляд, ніби стріляє з рушниці, – що ти думаєш про куріпок?

– Хай живуть: пташенята в них, – тепло посміхнувся старий Асатур.

А куріпок навколо було так багато і такий вони влаштували концерт, що діти заслухались

і майже забули про ту важливу справу, яка привела їх на вершину Чанчакару.

– Ну, почнемо! – першим опам’ятався вчитель.

Він уважно оглядав скелі, визначаючи їхню висоту. Закріпивши за камінь кінець мотузяної драбини, Арам Михайлович обережно спустив її на виступ біля входу в печеру. Вхід цей був просторий і виходив на карниз завширшки метрів з чотири. Кінець драбини ліг на ньому гармошкою.

– Отже, звідси до печери менше шістдесяти метрів, – сказав учитель. – Гляньте, скільки вірьовки залишилося.

Наближався момент спуску. Тривожне почуття охопило дітей. Це було чи почуття страху, чи знайоме мисливцеві напруження, коли з завмиранням серця він очікує звіра…

Першим підійшов до драбини вчитель, але Камо зупинив його:

– Дозвольте мені, Араме Михайловичу, я спущуся першим.

– Тобі, звичайно, це легше, ніж мені, – сказав учитель, оглядаючи гнучку постать хлопчика. – Але я відповідаю за всіх вас і повинен спуститися першим.

– Араме, рідний, а чи не можна, щоб ніхто з вас не лазив у цю прокляту печеру? – став благати дід. – Адже постіль сатани саме там.

Діти засміялись.

– Не хвилюйся, дідусю. Я такі постелі вже бачив. Коли я був студентом, професор Севян взяв мене з собою в археологічну експедицію. В Дзорагетському міжгір’ї, нижче села Агарак – це в Степанаванському районі, – пастухи показали нам одну майже неприступну печеру, в глибині якої видно було таку ж, як на Далі-Дагу, купку сінників і ковдр. З величезними труднощами дісталися ми туди. Ніяких девів там, звичайно, не було – постелі залишили люди, вони колись, давно-давно, жили в печері. Там зі мною велика прикрість трапилася: штовхнув я випадково кладку, а вона розсипалась в порох… Так буває з дуже старими речами. І досі забути не можу, як розсердився тоді професор!…

Арам Михайлович підійшов до краю скелі і поставив ногу на щабель драбини.

Асмік одвернулася. Хлопчики, хвилюючись, стежили за вчителем.

Переступаючи зі щабля на щабель, Арам Михайлович спускався лицем до скелі, спиною до провалля.

Незабаром він зовсім зник. Лише по тому, як тремтів кінець драбини, прив’язаний до скелі, можна було зрозуміти, що вчитель продовжує спускатися.

Нарешті драбина перестала трястись.

– Дідусю, він уже добрався! – закричав Камо і схилився над проваллям.

Дід обережно, тримаючись за каміння, теж схилився і побачив учителя. Стоячи на карнизі, Арам Михайлович натягував собі на голову сітку, що захищає від бджіл.

Одвернувшись від дітей, дід потай перехрестився, що однак помітили зіркі очі Грикора.

– Ну, тепер можна бути спокійним: душі Арама Михайловича сатана більше не страшний, – сказав він товаришам, лукаво покосившись на старого.

Хлопчики, підбадьорившись, вирішили йти слідом за вчителем. Хто ж перший?

Дід Асатур ступив наперед і, поклавши руку на кинджал, сказав:

– Що ж, по-вашому, внук мисливця Асатура дозволить іншим поперед себе назустріч небезпеці йти?

Камо, сміючись, обняв діда, трохи підняв його, покружляв з ним на місці і знову опустив на землю.

– Рицарська кров тече в жилах мого діда! – пожартував він.

Ставши на драбину, Камо швидко спустився в печеру.

Побачивши його на карнизі, Асмік радісно заплескала в долоні і закричала: «Браво!»

Чамбар, збуджений незвичайною прогулянкою, стрімголов гасав по вершині скелі, гавкав і заглядав униз, куди спустилися Арам Михайлович і Камо.

Асмік запитливо подивилася на товаришів: «Ну, чия ж тепер черга?»

Армен, який увесь час лякливо відступав од провалля, не витримавши цього погляду, підійшов було до драбини, але Асмік схопила його за руку. Зупинила вона і Грикора.

– Ти теж залишайся, Грикоре, – сказала вона, поглядаючи на хвору ногу хлопчика. – Можеш розгубитися… Тобі важко буде…

– Що? Нога? – підняв брови Грикор. – Ти так солодко говориш, що коли б у мене зовсім не було ніг, і то я спустився б.

– Ні, ні, не треба! – стала благати Асмік. – Може лихо трапитись…

– Саме цього я й хочу. Щоб і друга моя нога зламалася. Нехай заниє твоє серденько! Почнеш жаліти, перев’язувати, доглядати, – продовжував жартувати Грикор, а сам уже взявся за кінець драбини.

Асмік суворо подивилася на нього.

– Ну, якщо ти так сердито на мене дивишся, візьму й кинуся з гори в провалля, – наче образившись, промовив Грикор і підступив до драбини.

Спустився Грикор з такою швидкістю, що Асмік здалося, наче він і справді кинувся в провалля.

– Ой дідусю! – вигукнула вона і припала до старого.

Захвилювався і Армен. Та за кілька хвилин знизу долинули радісні вигуки Грикора:

– Любі мої, життя віддам за ваші пісеньки, за ваші золоті смачненькі соти!… Стривайте, всіх вас у колгосп заберу…

Запала тиша, глибока, тривожна тиша. Потім знову долинув захоплений голос Грикора.

– Товариші! Асмік, Армене! Найсолодше, що є у світі, знаходиться тут. Ну й мед! Не мед, а лите золото, і віск – не віск, а справжній янтар!

Грикор замовк і зник у печері. Ті, що залишилися нагорі, хвилюючись, чекали, що буде далі.

За кілька хвилин Грикор знову з’явився на карнизі.

– Тут тисячу років тому люди жили! – гукав він. – Чого тут тільки під стінами не наставлено: глечики, кинджали, черепи, кістки. їй-право, щоб моя хата згоріла!

Слідом за Грикором з печери визирнув Камо і, побачивши схилені над проваллям голови діда Асатура і Армена, закричав:

– Ідіть назад, у міжгір’я! Ми спускатимемо туди наші знахідки.

Скористуємося часом, поки дід Асатур, Армен, Асмік і Чамбар спускаються зі скелі, і заглянемо в печеру. Що знайшли тут наші герої?

У ТАЄМНИЧИХ ПЕЧЕРАХ

Арам Михайлович і його учні стояли на карнизі і тепер уже зблизька розглядали стіни Чанчакару. Ліворуч від них було видно печеру, перед якою літав рій стривожених бджіл. Частина їх перелітала на карниз і загрозливо дзижчала над головами непрошених гостей. Промінь сонця, який упав у Бджолину печеру, освітив соти, приліплені майже біля входу до однієї з її стін.

– Як люди могли підняти караси у цю печеру? – запитав Камо в Арама Михайловича.

– Так, це й справді загадка… – похитав головою вчитель.

– Шкода, що ми не спустилися до входу на «пасіку».

– Шкодувати нічого. Давайте ввійдемо і ознайомимося з цією печерою. Тільки, діти, з усім, що б ми не знайшли, поводьтеся обережно, – попередив їх Арам Михайлович.

– Та тут, здається, і нема нічого, – вдивляючись у сутінки печери, сказав Камо.

– А це ж що, по-вашому? – запитав Грикор, дістаючи з темного кутка печери глиняний глечик. – Чи не в ньому наші діди молоко заквашували?… Подивіться, який великий! А це що? Цим навіть можна людину вбити! – Грикор урочисто виніс на світло спис з довгим руків’ям.

Схвильований учитель узяв списа у руки.

З того, як засвітилися в темряві печери очі вчителя, хлопчики зрозуміли, що він піде звідси не скоро.

– Так, – сказав Арам Михайлович, – ця знахідка важлива. Давайте пильно подивимося, що тут ще є.

– Як годиться для «попередньої розвідки», – лукаво підморгнув Камо Грикорові.

Учитель почув слова Камо, але не образився. Якась невідома сила тягла його в глибину печери.

Вхід до печери був широкий, але що далі, то він більше звужувався, а стеля ставала нижча. Все губилося в сутінках.

– Ось і «кулемет» наших предків! – вигукнув Грикор, знайшовши величезний лук. – А де ж стріли?

– Стріли вони, мабуть, випустили на ворога, – відповів учитель, підіймаючи порожній сагайдак.

Грикорові і раніше доводилось бувати в печерах, тому зараз у пітьмі він сміливо йшов уперед, обмацуючи стіни і виступи. Ось щось попало йому під ноги.

– Араме Михайловичу, – гукнув він, – подивіться, що я знайшов!

Учитель і Камо підійшли до Грикора і освітили ліхтариками його знахідку. Це був невеликий меч з гарним різьбленим руків’ям.

– Напевне, князівський, – сказав Грикор.

– Можливо, це меч сельджуків, – промовив Арам Михайлович. – Сельджуки у тринадцятому віці чинили набіги у Вірменію.

– Отже, це воєнний трофей? – запитав Камо.

– Безперечно. Відняли у ворога. Напевне, отруєний, – сказав Грикор. – У ті часи сельджуки отруювали кінці своїх стріл і мечів.

– А що це за метал? – знову запитав Камо. – Він і не заржавів, але й не блищить!

– Це схоже на бронзу. Ті, хто нападав на нас, переживали тоді тільки бронзовий вік, а в нас була вже розвинена культура. Варвари розорювали нашу давню культуру… – задумливо говорив учитель, розглядаючи в руках меч.

Грикор не дослухав пояснень Арама Михайловича Зробивши одну важливу знахідку, він поспішав знайти іще що-небудь не менш пінне.

– Тут і жінки були! – вигукнув він. – Я знайшов сережки.

– Срібні, – сказав учитель, розглядаючи сережки. – Чому ти думаєш, що жіночі? Може й чоловічі, – у давні часи вірменські князі носили у вухах сережки… Але яка ж майстерна робота! Бачите, у давнину в нашій країні, особливо у стародавньому місті Вані, було поширене ювелірне ремесло.

– Ой, ой, ой! Погляньте-но, який шашлик їли наші предки! Гляньте: шампри^[8], каміння, вугілля, попіл… І поруч – кістки!… – із захватом вигукував Грикор, який знайшов у одному з кутків залишки вогнища. – Заждіть, я зараз по кістках скажу вам, яка тварина потрапила на шашлик нашим дідам… Ого, дивіться, та це ж бабка дикого козла! Мабуть, який-небудь мисливець Асатур тих часів убив.

В цей час Камо знайшов біля однієї із стін печери великий і важкий мідний казан і витяг його на світло.

Арам Михайлович був би не так схвильований, якби він знайшов золото, а не ці заржавілі, грубі залізні і бронзові речі. Кожний предмет, здавалося, розповідав йому про свого хазяїна, який жив, боровся і помер тут кілька століть тому…

– Ось погляньте, діти, це кольчуга, – показав він хлопчикам щось схоже на безрукавку, зроблену з залізних кілець.

– А це що, Араме Михайловичу? – запитав Камо, піднімаючи великий круг, обтягнутий шкірою, наче верх турецького барабана. – Невже це щит?

– Так, це щит. Бачите, у нього з внутрішнього боку є щось схоже на ручку.

– Стріла не пробивала шкіру? – здивувався Камо. – Ну і слабка ж зброя була в ті часи! Зараз і танкова броня в сорок міліметрів снаряда не витримує.

– Шкура бика, якщо вона натягнута і суха, дуже міцна, – пояснив учитель. – Її не могли пробити стріли… В кінці дев’ятого віку араби, що оточили острів на Севані, були озброєні такими щитами. На острові стояло військо вірменського царя Ашота Залізного.

– Він так і загинув у облозі? – запитав Грикор.

– Ні, він із сотнею воїнів зробив вилазку і розбив арабів. В той час у війнах велику роль відігравала погода. Саме тоді, коли Ашот Залізний зі своїми воїнами плив до берега, зійшло сонце. Воно сліпило очі арабам, і, стріляючи по барках царя, вороги не влучали, їхні стріли падали у воду. Як усе добре збереглося! Печера відкрита сонцю, суха Зараз ми дещо спустимо вниз… Камо, дай вірьовку, а ти Грикоре, склади ці речі в мішок. Решту ми залишимо до приїзду вчених.

Поки діти обережно ховали в мішок знахідки, вчитель пройшов у глибину печери. Незабаром звідти долинув його голос:

– Знайшов внутрішній хід. Ідіть сюди!

Камо і Грикор побігли до вчителя. В глибині печери відкривався вузенький прохід. Освітивши його кишеньковим ліхтариком, Камо здивовано вигукнув:

– Араме Михайловичу, та цей хід люди зробили. Погляньте – на стінах сліди якогось знаряддя – кирки або лома. Цікаво, куди веде цей хід?

– Пригніться, – сказав учитель, – склепіння тут дуже низьке. Обережно!

І, зігнувшись, Арам Михайлович пішов уперед. За ним рушили хлопчики.

За кілька кроків вони зупинилися: хід роздвоювався.

– Куди ж нам іти? – замислився Арам Михайлович.

– Підемо навмання – праворуч, – запропонував Камо.

Учитель мовчки повернув праворуч.

Хід був низький, і просуватися вперед їм доводилось то навкарачки, то плазом.

Прохід далі світлішав Ще кілька кроків– і вони вийшли в іншу печеру.

Діти не змогли стримати захоплених вигуків.

На краю печери, над проваллям, сиділо два величезних птахи. Це були гірські орли – беркути, найбільші і найсильніші з родини орлів. У них було біле пір’я з темно-бурою «оборкою» на кінцях крил і чорною – на хвості. Волохаті ноги були наче в штанях, теж темно-бурих. Почувши наближення людей, орли, важко розправивши крила, знялися і полетіли в ущелину.

В одному з кутків печери, на виступі стіни, лежав купками хмиз. З нього, витягуючи горбоносі на волохатих шиях голови, виглядало двоє орлят. У їхніх круглих темно-карих очах були здивування і переляк.

– Орлине гніздо, – прошепотів Камо.

– Чому ж вони не летять? – запитав Грикор.

– Пташенята… Мабуть, ще не вміють літати.

– Постелі, постелі! Ціла гірка з сінників і ковдр! – вигукнув Камо.

Він кинувся туди, але вчитель стримав його.

– Не зачіпайте! – стурбовано крикнув він.

Руки в Арама Михайловича тремтіли, а очі горіли незвичайним блиском: знахідка, очевидно, була особливо важлива.

– Не зачіпайте! – повторив він.

Кілька хвилин учитель стояв нерухомо. Здавалося, він боявся, що найменший рух відразу ж порушить порядок, який століттями панував у цій печері.

«Гірка» складалася з сінників, ковдр, пістрявотканих покривал, квітчастих килимів. На землі перед нею був постелений великий, товстий повстяник, накритий зверху килимом, а на килимі лежали подушки і мутаки^[9]. Кілька століть тому на цьому килимі сиділи по-східному, склавши ноги і спершись на мутаку. На одній збереглася навіть заглибина.

Посередині печери Арам Михайлович знайшов сліди вогнища: в ньому залишились попіл, вугілля і обгоріла колода, кінець якої виступав з печери, його було видно знизу, з ущелини. Стеля і стіни печери почорніли від диму.

– І тут шашлик смажили, – мрійно пробурчав Грикор, оглядаючи вогнище. – А шашлик запивали вином, та ще, погляньте, з якого келиха… Ну ні, після цього не називайте мене більше ненажерою!

І справді, келихом, мабуть, користувалися велетні – такий він був величезний. Келих цей був наповнений яскравими, блискучими намистинами.

– Ого, та це вони залишили для Асмік! – зрадів Грикор.

– І як ти знаходиш найцікавіші речі! – не без заздрості сказав Камо.

– Ідіть-но сюди, хлопці, – покликав учитель. – Подивіться на ці кинджали, величезні, незграбні. їх кували місцеві ковалі. Ось навіть сліди від молота. Робили ці мечі наспіх, як попало, мабуть, тоді, коли вже йшли бої…

– Ой. гляньте! – показав Грикор на предмет, який трохи нагадував пістолет.

Це була широкогорла коротка трубка з дерев’яною ручкою.

Очі вчителя засвітилися:

– Дай сюди!… Подумати тільки – пістолет, перша вогнестрільна зброя! Вірмени навчилися користуватися нею в арабів.

В той час, як учитель розглядав знайдені предмети, Камо і Грикор підійшли до орлиного гнізда. Виступ, на якому містилося гніздо, був досить високий Камо, ставши коло стіни, сказав Грикорові:

– Лізь мені на спину і спробуй дістати з гнізда пташеня.

– Вкусить… Навіщо нам орля?

– Для куточка живої природи. Триматимемо в клітці.

Грикор вліз на плечі Камо і сунув руку в гніздо. Одне орля роздратовано глянуло на хлопчика і боляче вдарило його своїм кривим дзьобом. Грикор скрикнув і скотився вниз.

– Ой, укусило! – кричав він і трусив пальцем, залитим кров’ю.

– Ех, мужчина! Ну, ставай, я полізу. Втримаєш мене?

– Хтозна: занадто важкий ти. Але краще твою вагу витримати, ніж від цих розбійників терпіти.

Камо виліз на спину Грикорові, накинув шапку на орля, схопив його і стрибнув на землю. Міцно затиснувши крила і дзьоб птаха, він почав розглядати його. Орля було завбільшки з велику курку. Пір’я у нього було таке ж. як і в матері, але світлішого відтінку. Білі були і «штани».

Але не встиг роздивитися Камо як слід пташеня, як почувся сильний свист і в печеру, наче буря, влетіла орлиця. Своїми могутніми крилами вона вдарила Грикора і збила його з ніг. Камо встиг відскочити в глибину печери, не випускаючи, однак, з рук взяте в полон пташеня. А вчитель, розмахуючи якоюсь іржавою шаблею, кинувся виганяти орлицю, що клювала Грикора.

– Ой, з’їла, з’їла вона мене! – кричав Грикор, уткнувшись лицем у землю, хоча орлиця давно вже вилетіла з печери.

Тепер вона тривожно літала біля входу, а пташенята, вистромивши голови з гнізда, відчайдушно пищали, мабуть, просили матір но залишати їх без захисту.

Камо так закутав у куртку орля, що те і писнути не могло, і орлиця, не знаючи, що одне з її дитинчат у полоні, більше не нападала на людей.

– Ну, як ти себе почуваєш? – сміючись, запитав Камо Грикора.

– Ох, ця негідниця мало плече мені не вирвала…

– Покажи-но своє плече!… Дрібниці, подряпала трохи. Побачиш, як усі в селі здивуються, коли ми покажемо орля! Такого піймати – не жарт… За нього і подряпину одержати не жаль.

Зв’язавши орляті ноги, Камо відніс його в темний куток. Пташеня встигло, проте, до крові подряпати хлопчикові руку і розірвати йому сорочку.

– Асмік, Армене, ми зловили орля! – наблизившись до краю печери, крикнув Камо в ущелину.

– Покажи, Камо! – долинув знизу радісний голос Асмік.

– Зараз, зараз покажу… – пообіцяв Камо але, побачивши орлицю, що грізно ширяла над міжгір’ям, показати орля не наважився.

Хлопці підійшли до вчителя, який оглядав щось у глибині печери.

Раптом Грикор побачив кістяк людини: вона сиділа, притулившись до стіни і, здавалося, сміялась.

Злякано змахнувши руками, Грикор позадкував і ненароком упав спиною просто на постіль.

Сінники і ковдри, не витримавши ваги хлопчика, не зім’ялися під ним, а несподівано розсипались на порох – уцілів лише один куток «гірки».

Побачивши це, Камо закам’янів від здивування, а вчитель сердито глянув на Грикора.

– Я ж попереджав: будьте обережними! – з досадою промовив він. Але, глянувши в напрямі погляду Грикора, теж здригнувся всім тілом: таким страшним здався цей кістяк, що кілька століть пробув тут. Біля його колін лежав величезний меч.

Пробігли по тілу мурашки і в Камо. Звівшись на ноги, Грикор стояв зовсім зніяковілий.

– Як це трапилося? Чому вони розсипались? – ледве міг він вимовити.

– І все це справді було постелями? – здивовано запитав Камо.

– Звичайно. Справжніми постелями! – сказав сердито Арам Михайлович. – Ця ковдра була вкрита шовком, ця – шерстю, ця – полотном… Погляньте, як добре збереглися фарби – їх наші предки добували з рослин Шкода, що вони не передали своїм нащадкам секрет їхнього виготовлення!

– Чому ж постелі розсипались?

– Вони розсипались від часу. Поки їх ніхто не зачіпав, вони залишались ніби цілими. Досить було тільки доторкнутися – і бачиш, що вийшло… Ох, Грикоре, я не можу тобі пробачити! – зітхнув учитель.

«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», – подумав Грикор.

– Я піду звідси, – сказав він і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.

НА «ПАСІЦІ ДЕВІВ»

Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався. Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».

У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично-блискучим слизом. Здавалося, що в темряві світяться очі якихось таємничих тварин, потвор, які ось-ось запитають, чого сюди прийшли люди.

Грикорові було страшно, але вернутися назад він не міг: прохід був такий вузький, що у ньому не можна було і повернутися. Залишалося тільки повзти вперед. І він, до крові роздираючи лікті, поволі просувався в темряві. Нарешті в далині блиснуло світло, і Грикор побачив широкий отвір, навколо якого дзижчало безліч бджіл.

– Ура! От і добрався до меду! – сказав Грикор голосно, можливо, для того, щоб відігнати страх, який охопив його.

У великій печері було повно бджіл.

Бджоли, напевне, ще ніколи в своєму житті не бачили людей. Тому вони спочатку не звернули ніякої уваги на Грикора і не напали на нього.

Грикор пройшов усередину печери і обдивився навколо. Тут стояло кілька великих широкогорлих глиняних глеків-карасів. Були тут і менші глечики, з ручками і без ручок, а також глиняний, почорнілий від сажі горщик, в якому, мабуть, готували їжу. І в усіх глечиках – великих і малих – було повно бджіл та сотів: і золотистих – соковитих, і старих – чорних. Це були, по суті, вулики, житло цілих бджолиних сімейств. І, коли Грикор побачив їх, бурхлива радість і здивування охопили його. Хлопець відчув бажання одразу ж поділитися з ким-небудь своїми враженнями.

Він підійшов до отвору печери, глянув униз і зрадів, побачивши Армена і Асмік, які стояли з задертими догори головами. А недалеко від них синіми клубками вився димок із старенької люльки діда Асатура.

Нахилившись над проваллям, Грикор гукнув:

– Егей!… Бджоли тут всі щілини і дірки медом наповнили! – і почав радісно витанцьовувати на карнизі.

Асмік заплющила очі від страху.

– Зайди всередину, впадеш! – крикнула вона.

Грикор повернувся до бджіл. Маленькі пташки – кібці – літали по печері, ловили бджіл і ковтали їх одразу.

– Отакої! – пробурмотів він. – І тут у бджіл є вороги…

Грикор знову підійшов до краю урвища і гукнув униз:

– Армене, де ви бачите лопату кума Мукела? Ану, подивіться і скажіть мені.

Асмік засміялася.

– Не кума Мукела, а мисливця Каро! – тоненьким голоском відгукнулася вона. – Он праворуч від тебе, зовсім близько.

Грикор ступив ще крок уперед і подивився праворуч. Там і справді стирчала якась палиця чи то з сусідньої печери, чи то з великої розколини в скелі. Од виступу, на якому стояв Грикор, до неї вела вузенька, як зморшка, стежечка. Грикор ступив на цю стежечку і обережно, придержуючись за скелю і намагаючись не дивитися вниз, добрався по ній до нової печери із входом, схожим на щілину. З неї і стирчав товстий держак лопати, глибоко встромлений у соти, які, здавалося, наповнювали всю печеру. Густо була обліплена медом і вся лопата. Навколо хлопчика хмарою літали і загрозливо дзижчали бджоли. Добре, що він захопив з собою сітку і встиг накинути її на голову.

– Дідусю, – крикнув він униз, – лови!

Лопата, вся в меду і воску, полетіла вниз.

– Що там робить цей навіженнй? – обурився дід. – Зараз його чорти вниз скинуть!

А Грикор уже вліз у печеру і дивувався з цієї чудесної «пасіки», можливо, найбільшої і самої дикої у всьому світі. Це був величезний склад меду в скелях.

– Дідусю, відра, відра потрібні! – закричав Грикор, звісивши голову в ущелину. – Швидше посилай за відрами!

Оглянувши «склад меду», Грикор тією самою стежкою повернувся в першу печеру.

Арам Михайлович і Камо спускали вниз на товстій довгій вірьовці свої знахідки.

Дід Асатур тільки кліпав очима, розглядаючи спущені з гори предмети.

Армен багатозначно подивився на дівчинку:

– Пам’ятаєш, що я говорив?… Тепер мені все зрозуміло… І я можу тобі розповісти про те, як у печери потрапили люди. Отже, коли вони тікали від ворогів, можливо від турків, – турки не раз розоряли нашу Вірменію, – вони побачили дуб, той самий, коріння якого ми знайшли, і вирішили скористатися з цього. Переселення людей в печери, очевидно, почалося до появи ворога. Бачиш, вони захопили з собою все своє добро, навіть глеки.

– Хай так. Але хіба ворог не міг піднятися слідом за ними по тому самому дереву і знищити всіх? – запитала Асмік.

– Звичайно, міг. Але втікачі чекали цього, і ті з них, що йшли останніми, зрубали дерево. Зв’язок печер з землею перервався. Ворог знайшов утікачів, але вони побили його зверху камінням. На вершину скелі турки, можливо, і піднялися, але до печери дістатися не могли.

Асмік слухала Армена з захватом.

– Ну, а потім, потім? – з нетерпінням дитини вимагала вона продовження розповіді.

– Коли ворог пішов, люди не змогли спуститися – дерева не було. Всі страждали від голоду і спраги. Діти умирали, і над ними гірко плакали матері. А потім почали умирати й дорослі. І печери, що врятували втікачів від орд загарбників, стали тепер їхніми могилами…

– Слухайте, – гукнув згори Грикор, – тут кілька глечиків, повних меду! Що мені з ними робити?

– Поклич Камо, міцно обмотайте глечики вірьовками і обережно спускайте вниз. Ми тут приймемо.

Одбиваючись від бджіл, що налітали на нього, Грикор кричав:

– Ці негідниці не дають мені медку поїсти! Що мені з ними робити?

– Потім поїси! Спусти спочатку глечики.

В цей момент з’явились Арам Михайлович і Камо.

– Нарешті ви прийшли! – зрадів Грикор. – Ну, Камо, допоможи, давай спустимо глечики вниз… Знаєте, я знайшов склад меду мисливця Каро, слово честі! І його лопату…

– Розкажи: де, як?

– Не поспішайте, давайте спочатку спустимо вниз глеки, – зупинив хлопців учитель.

Глеки були величезні – заввишки з дванадцяти – чотирнадцятирічного хлопчика, – з широкими отворами-горлами. У них в давнину зберігали вино, сир, зерно, масло і багато інших продуктів. Такі глеки були для бджіл чудовими готовими вуликами. Зараз їхні отвори, ніби чорними шапками, були усипані бджолами. Штиками виставивши вперед жала, бджоли неспокійно дзижчали, готові до захисту своєї власності від небезпеки.

Печера, де мали притулок бджоли, була таким недосяжним місцем, що, здавалося, їм не загрожував тут жоден любитель меду. Вони без перешкоди розмножувалися тут і наповнювали медом не тільки глеки, але й усі заглибини в печері і в стрімчаках.

Мед нарешті можна було відправляти.

Нахилившись над проваллям, Камо гукнув:

– Зараз спускатимемо глеки! Стежте там!

Камо і Грикор, міцно обв’язавши вірьовкою горло великого глека, обережно винесли його на карниз і почали поволі спускати вниз.

Дід Асатур, побачивши карас, який повис над ущелиною, скочив, перехрестився і. розкривши від здивування рот, дивився вгору.

– Дістали-таки! – охнув він. – І девів не побоялися!

– Дідусю, – гукнув Камо, – придерж глек – розіб’ється!

Дід опам’ятався, обняв глечик, який уже порівнявся з ним, і обережно поставив його на землю.

– Все це мед, мед, дідусю? – крутячись біля глечика, запитувала Асмік.

– М-мед… м-мила… – затинаючись відповів старий.

Він був збентежений: невже ця печера і справді не була «пасікою девів»?.

Дід одв’язав вірьовку від глека, і Камо потягнув її вгору: треба було спускати решту.