Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Annotation

«Таємниця гірського озера» – повість про цікаве і радісне життя радянських дітей гірського села Лчаван, про захоплюючі справи юних натуралістів. Найбільше юннати прагнуть знайти воду для села, тому їх і зацікавило гірське озеро, на якому раз по раз чути страшне ревіння і здіймається стовпом вода.

Після багатьох небезпечних пригод піонерам і комсомольцям за допомогою вчених Єревана та колгоспників села пощастило розгадати таємницю гірського озера.

Визволена з кам’яного полону, живлющою вологою побігла на колгоспні поля вода.

Вахтанг Ананян

ВСТУП

ЧАСТИНА ПЕРША

ТАЄМНИЧЕ РЕВІННЯ

ДІВЧИНКА В ОЧЕРЕТІ

У КАЗКОВОМУ МІСТІ

НА ХИТКОМУ ОСТРІВЦІ

ТАЄМНИЧЕ ОЗЕРО

ПОДВИГ ЧАМБАРА

«ВОДЯНИК»

ЗАХОПЛЮЮЧИЙ ПЛАН

ГОЛОВА КОЛГОСПУ

ПОХІД ЗА КВОЧКАМИ

ЖИВА ОГОРОЖА

У КОЛГОСПНОМУ САРАЇ

ХТО КРАДЕ ЯЙЦЯ?

ХВИЛЮВАННЯ

ПРО ЩО ПОВІДОМИВ ГРИКОР

ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ

РАДІСТЬ

ЧАСТИНА ДРУГА

ПО ДИКИЙ МЕД

«КРОВ СЕМИ БРАТІВ»

ТАЄМНИЦЯ МІДНОГО ГЛЕЧИКА

ПІД СТРІМЧАКАМИ ЧОРНИХ СКЕЛЬ

КРАЇНА ЗМІНЮЄ ОБЛИЧЧЯ

ЯК ПОТРАПИЛИ ЛЮДИ В ПЕЧЕРИ ЧАНЧАКАРУ

ПОХІД НА ЧАНЧАКАР

У ТАЄМНИЧИХ ПЕЧЕРАХ

НА «ПАСІЦІ ДЕВІВ»

КАМІНЬ З ПЕРСНЯ ПОЛКОВОДЦЯ АРТАКА

ЗНАХІДКА В КРУГЛОМУ ГРОТІ

ПРИЇЗД ПРОФЕСОРА СЕВЯНА

ПІДОЗРІЛІ БОЧКИ

СЛІДАМИ ХИТРОГО ЗВІРА

ПРО ОДНОГО ЗВІРКА, ЛЮБИТЕЛЯ МЕДУ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

БОРОТЬБА В СЕРЦІ СТАРОГО МИСЛИВЦЯ

ПРО ЩО РОЗПОВІВ СТАРИЙ ГЛЕЧИК

НА ЗАГАДКОВІЙ СТЕЖЦІ

БІЛЯ «ВОДЯНОГО БОГА»

ДАВНІ КАНАЛИ НАШОЇ КРАЇНИ

ЛЕГЕНДА ПРО ВОДУ

ЗЕЛЕНА ПЛЯМА

ЖИТТЯ НАВКОЛО ОАЗИСУ

НАЙКРАСИВІШІ ЖИТЕЛІ ДАЛІ-ДАГУ

КІЛЬКА СЛІВ ПРО СЕТО

ПРИМИРЕННЯ

НАГОРОДА

ЯК СЕТО СЕБЕ ВИКАЗАВ

ВТРАЧЕНЕ ДОВІР’Я

ПОВЕРНЕННЯ СЕТО

ТАЄМНИЦЯ СЕТО

ВНОЧІ НА БЕРЕЗІ СЕВАНУ

У КРАТЕРІ ВУЛКАНУ

«КАВКАЗ ПІДО МНОЮ…»

БІЛЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА

КІЛЬКА НАУКОВИХ ПІДРАХУНКІВ

У ВИРІ

ПІДЗЕМНА МАНДРІВКА ГАСУ

ДЕ Ж КОПАТИ?

ДОЩ НАД ВОДОЮ

СЛІДИ ВІКІВ

ВОДОСПАД ВСЕРЕДИНІ СКЕЛІ

«ПОМСТА САТАЕЛА»

ДОКОРИ СУМЛІННЯ

ВИПАДОК У ПЕЧЕРІ

СУД НАРОДУ

ЗНОВУ ДО ЧОРНИХ СКЕЛЬ

РАДІСНІ ПОДІЇ

ЧОМУ ЗАМОВК «ВОДЯНИК»

ОСТАННЄ РЕВІННЯ

ЗУСТРІЧ З ГЕРОЯМИ НАШОЇ ПОВІСТІ

ЕПІЛОГ

Примітки

Вахтанг Ананян

Таємниця гірського озера

ВСТУП

Довгим пасмом скелястих відрогів перетинає Вірменію Малий Кавказький хребет з дев’ятьма сотнями великих і малих вершин.

Високо-високо в горах, у величезній, утвореній скелями чаші лежить озеро Севан.

Тут Малий Кавказький хребет поділяється на два відроги. Гори розступаються і, обхопивши міцним кільцем Севан, сходяться знову. Озеро, що лежить у їх лоні, схоже на уламок лазурі, який упав з неба, щоб пом’якшити і оживити похмурий вигляд вершин над водами.

А вершини ці здаються казковими велетнями, що стали в танок навколо озера. Стали пліч-о-пліч, взялися за руки, повернулися одне до одного і, почавши танець, ніби закам’яніли.

Тільки в одному місці між горами і залишився прохід – чи то в танкові розійшлися випадково, чи то не встигли сплести руки танцюристи-велетні. Ось і скористалась цим і вирвалась із озера бурхлива річка Зангу.

Але був час, коли на місці цього великого озера розстелялась широка квітуча долина і річка Зангу починалася там, де розступилися в танці закам’янілі велетні. Тоді Зангу збігала з далеких східних вершин хребта і була втричі довша ніж тепер.

Старе річище Зангу наші вчені знайшли на дні Севану. Річка текла долиною, серед гірських схилів, зараз голих, а тоді вкритих густими незайманими лісами. У лісах жили ведмеді, а на гірських луках паслися табуни благородних кавказьких оленів та биків-турів з великими зігнутими рогами. Останки цих тварин знаходять археологи під час розкопок на берегах озера, а рибальські сіті приносять гігантські роги давно вимерлих оленів-велетнів.

Але як квітучу долину затопила вода? Як утворилося тут озеро?

Одна з гір, що стояла край долини, була дуже неспокійною: здригалася, гурчала, димила і вивергала гарячий попіл. Далі-Дагом назвали її люди, що означає «Скажена гора».

І ось одного дня розпечена лава, що віками кипіла всередині гори, вирвалась і вогненним потоком ринула по стрімких схилах. Лава залила долину, перегородила течію Зангу і застигла. Вихід з долини був закритий. Гірські річки та струмки, які раніше живили Зангу, поступово залили долину і утворили величне гірське озеро.

Розповідають, що в той далекий час, коли розбурханий Далі-Даг залив лавою долину, біля підніжжя гори тулилося маленьке селище.

З жахом завмерло воно, перелякане катастрофою. Боязко ховалися по своїх кутках люди. І великий жах перед всевладністю природи, перед її руїнницькими силами лишився назавжди в їхніх серцях.

Од своїх предків успадкували цей жах перед природою й наступні покоління. Не вміючи пояснити явища природи, люди скорялися їм і поклонялись і Далі-Дагу, і утвореному вибухом вулкана бурхливому озеру.

Та озеру вони поклонялись не тільки тому, що воно, розлютившись, розбивало рибальські човни і топило людей, а чорними ночами ревіло й билося, мов поранений лев, але й тому, що весняними тихими ранками дивилось воно на їхнє селище з ясною, чистою і спокійною посмішкою.

Любили люди озеро за те, що воно годувало їх, було для них джерелом життя.

На схилах Далі-Дагу, впираючись вершинами в хмари, височать Чорні скелі.

Люди поклонялись і Чорним скелям, тому що багато лиха насилали вони на бідне селище.

Коли небо гнівалось на землю, то збирало хмари на вершинах Чорних скель і вибивало градом убогі селянські поля. У кам’яних громаддях інколи оглушливо гуркотіло. Вогненні язики полум’я пробігали по ребрах скель, і на землю падав розпечений попіл, спалюючи поля і луки…

Джерелом нескінченних бідувань здавалися людям Чорні скелі.

Всередині їх є таємнича печера з вузьким входом. Могильним холодом віє з неї. В глибині її чути важке, приглушене зітхання, стогін… Чи це не «ворота в пекло»?…

Ще зовсім недавно так думали, з трепетом поглядаючи на Чорні скелі, старі жителі села, що виросло на місці давнього бідного селища, яке з жахом поклонялося і водам озера, і горі Далі-Даг.

ЧАСТИНА ПЕРША

ЯКОСЬ УРАНЦІ НА БЕРЕЗІ НАЙКОРОТШОЇ В СВІТІ РІЧКИ

– Дідусю, дай-но мені самому разочок закинути, – просив Камо, намагаючись відібрати у старого рибалки сітку.

– Ет, любий, облиш. На все треба кмітливість. Не зумієш, тільки налякаєш та розженеш рибу.

– Дідусю, дай! – не вгамовувався Камо.

– Гаразд. Тільки підожди. Спочатку я сам закину… Бачиш, зграйка підпливла.

Вгледівши рибу, старий рибалка одразу змінився і, дивно вигинаючись, підкрався до води.

Намагаючись не шуміти, він закинув сітку якомога тихіше на воду, і прив’язані до неї грузила відразу ж потягли її вниз.

– Дідусю, давай разом витягнемо! – наполягав Камо.

– Хлопче, сітку витягати треба теж з розумом. Смикнеш різко, дивись – і втекла риба. Тягнути треба поволі, щоб риба не зрозуміла, що вона вже в сітці. Кмітливість тут потрібна.

Взявшись за кінець сітки, старий обережно потягнув її до себе. Сітка затремтіла в його руках.

Камо також вхопився за вірьовку і разом з дідусем потягнув сітку.

– Ой! Впіймали! Ще й скільки… Армене, допоможи! – зраділо кричав він товаришеві.

Поклавши книгу на траву, Армен побіг до Камо. Вони втрьох витягли сітку на берег і висипали улов разом з мохом на молоду зелень, що густо вкривала берег. Великі сріблясті рибини з червоними, як кров, цяточками на боках, тріпочучи, наповзали одна на одну і широко відкривали роти, немов їм не вистачало повітря.

Армен бережно узяв маленьку рибу і кинув її у річку. Рибка упала у воду білим животиком вгору і якусь мить не ворушилась, потім почала жадібно ковтати воду, зробила кілька рухів і зникла в глибині річки. Хлопчик задоволено посміхнувся до товариша:

– Камо, давай випустимо ще кілька маленьких рибок, нехай пливуть.

– Тобі дай волю, то ти й великих випустиш, – добродушно відповів Камо.

А старий рибалка, наповнюючи рибою кошик, сказав повчально:

– Людина з м’яким серцем ніколи не буде мисливцем. Замолоду і я був такий, як ти, жалісливий. Та згодом, в старі часи, зустрівся з такою жорстокістю, що серце зачерствіло…

– Ого-го-го! Ви, я бачу, спозаранку щось смачненьке зловили! – почулося позаду них.

Підстрибуючи на одній, здоровій, нозі і розмахуючи в повітрі довгою сукуватою палицею, до них підбіг веселун і жартівник Грикор, шкільний товариш Камо і Армена. Ще в дитинстві, видираючи воронячі гнізда, він упав з високої тополі, що стояла біля старого млина, зламав собі ногу і з того часу кульгає. Він любив телят і тепер, у вільний від навчання час, доглядав їх. Влітку, коли надходили канікули, хлопець віддавав увесь свій час догляду за, худобою.

– Ти, діду, на моє щастя закинь. Скільки не зловиш, усе з’їм, слово честі, – попросив Грикор жартома.

– Ні, любі, сіткою багато не наловиш, – покачав дід головою. – Гляньте, скільки людей у полі!

Старий рибалка окинув орлиним поглядом колгоспні поля, що простяглися вздовж східного берега Севану. Там гурчали трактори, йшли плуги, спушуючи землю, залишаючи позад себе хвилясті смуги ріллі.

– Сіткою не нагодуєш стільки народу, – вів далі старий. – Тут потрібен невід… День починається, риба з озера йде в річку, треба їй перепинити шлях… Камо, ану роздягайся, лізь у річку.

Якусь мить хлопчик вагався, потім швидко роздягнувся і кинувся в бурхливу воду. Хутко переплив річку і прив’язав на другому березі верхній кінець невода до вбитих у землю кілочків. Нижній край невода з важкими свинцевими грузилами ліг на дно. Невід перегородив річку впоперек, відрізавши шлях рибі, що йшла з озера.

– Тепер побачите, скільки її буде, – сказав старий рибалка, задоволено погладжуючи свою довгу-предовгу сиву бороду, за яку його в селі і прозвали «Бородань Асатур». – Егей, Камо, назад, любий, простудишся!

Поки Камо одягався, розмовляючи з дідом та Грикором. Армен милувався весняним ранком. Лагідний вітерець ніжно бавився його темним волоссям, обвіваючи обличчя хлопчика.

Вершини гір, що тісним кільцем оточували озеро Севан, вже посріблилися сонячним промінням, а в долинах і на озері ще лежали густі сутінки. Безтурботно проспавши ніч у своїй просторій постелі, спокійне озеро, осяяне ранковою загравою, скидало з себе біле покривало туману. І коли в горах розвіялися сутінки, озеро захвилювалося, здійнявши довгі хвилі, що, набігаючи одна на одну, покотилися до берега. Хвилі добігли до прибережних пісків і розлилися по них з хлюпанням «цоп-члуп, цоп-члуп!», розбудивши пернате населення очеретів.

«Члтов-чилт, члтов-чилт!» – тривожно закричав болотяний птах, перелітаючи з купини на купину, наче шукаючи когось.

«Кря-кря, кря-кря!» – голосно кликав свою подругу селезень.

Птахи вітали весняний ранок.

В далині, на обрії, димили вантажні суденця, поспішаючи до причалів, рибальські човни борознили гладінь озера, розставляючи сіті. А озеро щомиті змінювало свої барви. Темно-синя зранку вода поступово набувала світло-зеленого відтінку. Зійшло сонце, кинуло на воду гарячі промені, і вона заіскрилася, заграла алмазами.

Дід і Камо стояли біля річки і уважно стежили за її течією, угадуючи хід риби.

Раптом дід змінився на обличчі і схопив свою рушницю-двостволку, що лежала на траві.

– Що там? – пошепки запитав Камо.

– Тихше!… Видра за рибою погналася, – відповів старий.

В цю мить на середині річки виринула блискуча спина. Дід Асатур вистрілив. Білим черевцем угору попливла за течією вниз велика форель, і все стихло.

– Оце так видра! – пожартував Грикор.

– Втекла, – від хвилювання рушниця в руках діда Асатура тремтіла. – Шріт дрібний, стривайте… попалась… у невід попалась! – радісно закричав він. – Камо, пливи швидше і витягни кінець невода… швидше, а то проклята подушить усю рибу!

Камо знов роздягнувся і поплив до протилежного берега.

Армен і Грикор стояли біля річки і дивилися, як смикається вірьовка невода.

Армен несподівано вигукнув:

– Дідусю, тягне!…

– Звичайно… Хоче вирватись. Але куди ж вона може втекти з рук мисливця Асатура… Камо, поспішай, бо ця клята видра може порвати невід!

Камо відчепив кінець вірьовки. Нарешті витягли невід з води, в ньому заплуталась велика видра. З ніздрів її, повільно збігаючи по вусах, витікала вода.

– Таки розірвала невід, клята! Ще втече, тягни сюди, – гарячився дід.

Але даремно хвилювався старий мисливець Одна лапа видри заплуталась в розірваному неводі і не давала їй змоги втекти.

– Гей, Грикоре, удар її своєю палицею по голові. Чого ти стоїш? – кричав дід Асатур.

– А якщо вона здохне? – серйозно сказав Грикор.

Армен глянув на його палицю, відвів був погляд, але зразу ж обернувся і сказав:

– Підожди, не вбивай, сфотографую спочатку. – І він навів свій фотоапарат на звіра.

Видра одчайдушно билася, намагаючись вирватися з невода. Лапи в неї були короткі, широкі, схожі на плавці. Вона повзла, притискуючись черевцем до піску. Сіра мокра спина звіра виблискувала на сонці, і видра здавалась голою. І коли вона перевернулась на спину і на сонці блиснуло її світле черевце, хлопчикам здалося, що такого жовто-сріблястого хутра нема в жодної тварини в світі. Дід витрусив рибу з невода на траву. Незважаючи на те, що частина риби втекла через дірки назад у річку, форелі витрусили цілу гору.

Закінчивши з рибою, старий оббілував видру і лише тоді заходився лагодити невід.

Робота кипіла в його руках. Він поспішав, щоб перепинити шлях рибі, яка тепер вільно пливла річкою.

Хлопчики з захопленням дивилися на «велике переселення» риби. Сонце, мов величезний прожектор, просвічувало річку так, що на дні її видно було золотистий пісок, а в прозорій глибині сріблясту форель.

Куди пливе риба? Чому вона залишає Севан і наражає своє життя на небезпеку в мілководних місцях? Скільки зустріне вона на своєму шляху ворогів: і рибалку з його сітками, і видру, і баклана, і чаплю…

Над Севаном часто віють холодні вітри. Хвилі з шаленою силою б’ються об берег, розмиваючи пісок і змиваючи каміння. Де ж тут рибі метати ікру? Хіба може вона довіряти долю свого потомства цій страшній силі? І вона поспішає із Севану в Гіллі, а там пливе вище. Весь час вгору і вгору, до холодних джерел.

Це «переселення риби» з озера Севану в гірські річки відбувається кожного року.

В цей час і дозволяють ловити форель на Севані рибному тресту. Як же розмножується риба? Адже ж вона іде метати ікру! Проте гляньте туди, де сидять наші хлопчики; недалеко від того місця видно червоний дах нового будинку. Це рибоводна станція. їй здасть дід увесь свій улов. Тут із ікри пійманої форелі виводять десятки мільйонів мальків і випускають їх в озеро. Чи ж повернеться їх стільки з гір?… Ніколи. Тому, перегороджуючи річки, і ловлять тут рибу під час її нерестового ходу, рятуючи від загибелі цінну ікру і сприяючи розмноженню потомства.

Стежачи за фореллю, хлопчаки пішли зеленим лугом, що відділяв Севан від його молодшого друга – озера Гіллі.

Коли ясного сонячного ранку подивишся на луг, здається, що він схожий на кокетливу красуню, яка одягла поверх зеленого оксамитного плаття чудовий срібний пояс. Цей пояс – річка, що перетинає луг.

– Армен, це, мабуть, найкоротша річка в світі. Я підрахував – завдовжки вона всього сто двадцять метрів, – сказав Камо товаришеві.

ТАЄМНИЧЕ РЕВІННЯ

– Коли ж ми поїдемо, Армене? – звернувся Камо до товариша. – Карта озера з тобою, а то заблудимо…

– Добре було б, якби дід Асатур погодив ся поїхати з нами, – сказав Армен.

– Дідусь не поїде. Ти ж знаєш, які казки розповідають старі люди про таємниче ревіння на Гіллі.

– Не треба тоді й говорити дідусеві, чого ми їдемо. Скажемо, що на полювання зібрались! А йому нагадай тільки про полювання – і про вішапа^[1] забуде. Я вдачу дідусеву добре знаю.

Грикор зігнав телят, повернувся і підсів до діда Асатура. Підійшли до них і Камо з Арменом.

Десь в очеретах крякали качки, хвилі Севану набігали на берег з дивними звуками – цоп-члуп, цоп-члуп…

І серед тисячі звуків озера Гіллі раптом почулося страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!»

Хлопці принишкли.

– Дідусю, а ти віриш, – почав Камо, підморгуючи товаришам, – що це вішап сердиться?.

– Так люди кажуть… Коли нашій тітці Тарлан вірити, то це дев^[2]… А покійний мій кум Мукел запевняв мене, що це білий водяний буйвол… Батько мій розповідав…

Побачивши, як у хлопців тремтять плечі від ледь стримуваного сміху, старий Асатур розсердився:

– Знову смієтеся з мене?… Шибеники!… – Старий похитав головою і пробурмотів: – Ех, що мені робити з цими поганцями.

– А ти чого регочеш? – накинувся він на Грикора. – Якщо твої телята забредуть у посіви, намну тобі вуха, хлопче, не подивлюся, що ти школяр, – бурчав він досить добродушно.

– Дідусю, я вирішив вчитися в зооветеринарному інституті. Закінчу навчання і вирощуватиму в нашому колгоспі чудових телят.

– Непогано зробиш, – сказав дід, пихкаючи люлькою. – Але можна і в природи багато чому навчитися. – І після хвилинної мовчанки звернувся до свого внука:

– Скільки років ти вчишся, Камо?

– Вісім…

– А я шістдесят років читаю книгу природи і кінця-краю їй не бачу. Отак, любий, кожен повинен вивчати природу, із шкільних книг всього не взнаєш.

– Дідусю, все, про що ти читав у книзі природи, написано і в наших шкільних підручниках, – підморгнувши товаришам, сказав Армен.

Дід Асатур, здавалось, образився.

– Як це може бути? – пробурмотів він. – Ну, коли все написано в книгах, то скажи мені, звідки стільки птахів прилітає весною на наше озеро?

– З півдня, з берегів Індійського океану, де вони зимують, – без вагання відповів Армен.

Дід здивовано підняв брови:

– Ну, то скажи, чому в болотяних птахів такі довгі і ноги; і дзьоб? У чаплі і журавля, у бекаса. Чому у бекаса тіло завбільшки з куряче яйце, а ноги довгі, як олівці, і дзьоб такий самий. А ту білу пташину бачите, що стоїть на одній нозі, наче біле опудало?… Ну, скажи – для чого їй така потворна довжина? – дід насмішкувато глянув на хлопчиків.

– Тому, – спокійно відповів Армен, – що ці птахи дістають собі поживу з води, з мулу: черв’яків, рибок, жаб. Якби у них були короткі дзьоби і ноги, то вони б з голоду вимерли.

– Ах ти мій учений! Звідки ти так багато знаєш?

– Про все це давно розповів Дарвін, він життя тварин вивчав, – відповів Камо замість товариша.

«Цей Дарвін був, мабуть, мисливцем», – подумав дід Асатур. Але складати зброю перед Дарвіном не збирався. – Не може бути, щоб хтось знав природу краще за відомого в гірському краї мисливця Асатура!

– Дарвін – одне, а ти – інше, посміхаючись, сказав Армен. – Те, чому вчить Дарвін, має світове значення. Він був чоловік великого розуму.

– Ну, то значить, він ходив по наших стежках… А проте знай, що ми й без Дарвіна все це бачили й розуміли. – Він трохи помовчав, потім додав: – Якщо твій Дарвін хоче знати всі таємниці природи, він повинен скликати всіх мисливців і запитати: «Ану, скажіть, що цікавого ви бачили в полях і лісах?» Одній людині всього, що робиться в природі, не охопити…

– Ну, від ваших суперечок ситим не будеш, – втрутився Грикор. – Давайте краще вогнище запалимо. Бачите, який до нас шашлик летить, – показав він на зграю качок, що пролітала над ними, і почав моторно збирати хмиз.

– Навіщо тобі вогонь в такий сонячний, райський день? – запитав дід.

– Хочеться смаженої качки, дідусю, – відповів серйозно Грикор і, улесливо посміхнувшись, додав: – В пам’ять про свого кума Мукела підстрелив би ти, дідусю, качку, га?

– Та птахи ж зараз несуться, синку. Шкода убивати.

– Селезня убий, селезня можна.

Дід Асатур з пристрастю завзятого мисливця проводжав поглядом зграї диких качок.

– Оце, діти, селезень, – сказав він, показуючи на качку із зелено-рябою шиєю, що спокійно прогулювалась на протилежному боці острівця. Ех, і красень! А як виблискує на сонці… Погляньте, як міняються його кольори при найменшому повороті голови. Шкода вбивати такого гарного птаха.

– Стріляй, дідусю, стріляй! – хвилюючись, просив Камо, охоплений мисливським запалом.

– Справжній мисливець спочатку підніме птаха на крило, а тоді вже стрілятиме, – почав дід. – Майстерність не в тому, щоб убити, а в тому, щоб знати, як убити. Треба вміти підстрелити птаха на льоту, – так, як наш голова колгоспу Баграт однією кулею підбив фашистський літак.

Показуючи на зграю качок, дід вів далі:

– На такій відстані треба націлятися в кінчик дзьоба; поки шріт долетить до цілі, качка трохи пересунеться вперед, і шріт влучить їй в самісіньке серце. В усьому розрахунок потрібний. Людина у вашому телячому віці не витримує, націляється в середину зграї. «Може, хоч в одного влучу», – думає. А це не діло. Яка б не була велика зграя, цілитися треба в одного птаха і твердо знати, що той один – твій. Ну, а коли вцілиш і в сусіда його, то тим краще.

Саме в цей момент кілька качок піднялося з-за каміння. Дід Асатур завдав рушницю і вистрілив. Два селезні з шумом плюхнулися в озеро. Слідом за гучним плюскотом води з очерету почувся різкий дитячий крик.

– Хто це там? – здивовано прислухалися діти.

Чамбар кинувся у воду за вбитими селезнями. Камо відв’язав мисливського човна, що стояв біля берега прив’язаний, і наліг на весла.

ДІВЧИНКА В ОЧЕРЕТІ

Ступивши на протилежний берег острівця, Камо застиг від здивування. У величезних ночвах, що спокійно погойдувались на хвилях озера, сиділа дівчинка, в руках у неї було весло.

Побачивши Камо, вона взяла з дна ночов вбитого селезня і, високо піднявши його над головою, з усмішкою сказала:

– Поглянь, ось твоя качка. З води витягла.

– А друга де?

– Друга? Он собака виловив…

І справді, з води вибирався, обтрушуючись, з качкою в зубах Чамбар. Камо впізнав дівчинку.

– А, це ти, Асмік? Ану, пришвартовуйся до берега.

Асмік вправно підвела свої ночви до берега і легко вистрибнула на землю. Це була дівчинка років чотирнадцяти з блискучими темними очима.

Прикривши долонею очі від сонця, вона дивилася на Камо і посміхалась.

– Чого ти кричала? – запитав він.

– Злякалася… Після твого пострілу дві качки, наче з неба, як плюхнуться у воду біля мого човна! Одна мало не на голову впала. Але зараз я вже не боюся, – сказала вона і засміялась, блиснувши двома рядками білих зубів. – А де твоя рушниця? – запитала дівчинка і, не чекаючи відповіді, обернулася до озера. – Яке прекрасне наше Гіллі, яке тут повітря!… Я тут з самого раннього ранку…

Чамбар, віддавши качку дідові Асатуру, повернувся на острівець і, підійшовши до Асмік, тривожно заскавучав.

– Просить у тебе качку, – пояснив Камо.

– Качку? Ні, Чамбаре, не віддам, це мол здобич! – вигукнула дівчинка, ховаючи селезня за спину. – Ну, гаразд, на, на, візьми, не ображайся.

Чамбар схопив качку і кинувся у воду.

– Поїхали, Асмік, а то мій дідусь подумає, що я потрапив до вішапа.

Коли вони вийшли з човна, старий мисливець, побачивши дівчинку, з подивом запитав:

– Чия це дочка? Що вона тут робила?

– Це дочка тітки Анаїд.

– Якої Анаїд? Ланкової тютюнової бригади?

– Еге ж.

– Як тебе мати відпустила саму і як ти наважилась сама забратися в це прокляте озеро?…

Всі засміялись, а дівчинка ще більше нахилила голову.

– І що ти збираєшся робити в цьому озері?

– Я збираю яєчка, – відповіла дівчинка.

– Які яєчка?

– Гусячі, качині, чорних курочок… Збираю яєчка всі, які попадаються.

Цікавість діда і хлопчиків дедалі зростала: «Якась дивна дівчинка! Ні буйвола, ні дева, ні вішапа не боїться!»

Асмік додала з образою в голосі:

– Я збираю, а Сето кидає камінням і розбиває яєчка…

– Де він? Зараз я йому завдам чосу! – вигукнув дід, схопившись за звичкою за посріблене руків’я кинджала.

– Он там у очереті ховається, – показала дівчинка у бік вузької протоки.

Дід грізно посварився кулаком і гукнув:

– Облиш свої жарти, бо, клянусь бородою, добряче намну вуха…

З очерету вискочив підліток і кинувся навтіки.

– Бач який… Весь у матір: яблуко від яблуньки недалеко котиться, – довго не міг заспокоїтись дід Асатур.

– Доки це буде?… Сердиться, одвертається від нас, – похмуро сказав Камо і звернувся до Асмік: – Що ти робиш з цими яйцями? Мабуть, яєчню готуєш мисливську?

– Дику яєчню, – поправив його Грикор. – Оце, мабуть, смачно?

– Ні, яєчню не робимо, – простодушно відповіла дівчинка. – Ми підсипаємо квочку. Вилуплюються пташенята… такі гарненькі, рябенькі…

Помовчавши, дівчинка додала:

– Коли батько був на фронті, нам з мамою жилось скрутно. Отоді ми й почали ходити до Гіллі і збирати яєчка диких качок. Збирали, підсипали квочку, виводили пташенят… Це нам дуже допомогло.

– Як же не допомогти! Смажена качка завжди допоможе, – підтвердив Грикор.

Асмік засміялась.

– А хіба вони не полетять, коли виростуть? – запитав Армен.

– Якщо крила підрізати, то як же вони полетять? – відповіла дівчинка і поглянула на хлопчиків так, ніби хотіла сказати: «Які тугодуми ці хлопчики – нічого не розуміють…»

– Так, крила неодмінно треба підрізти, – вставив слівце і дід Асатур. – Як не доглядай за ними, як не догоджай, житимуть у тебе лише до осені. А надійде осінь, і прощай! – полетять у теплі краї…

– Ну, а коли зграї вже відлетіли? – запитав Камо.

– Все одно полетять.

– А як же вони шлях знайдуть?

– Чуття у них. Природа має свої закони, – сказав старий. – Якщо навіть одне яйце покладеш під квочку і пташенят потім триматимеш до осені під замком, восени випусти – і сам полетить в Іран, а звідти на берег Індійського океану. У крові це у них, від предків передається… Ану, покличте свого Дарвіна, як він пояснить це питання.

Хлопчики засміялися.

– Проте все це можна змінити, – серйозно додав Армен. – Для цього треба, щоб дикі качки кілька років пожили у нас у дворі, змішалися із свійськими, от у них і з’являться нові звички.

А Камо вже думав про інше.

Він завжди вражав товаришів надзвичайними планами, які щомиті визрівали в його голові. І ось зараз у нього з’явилася цікава ідея.

– А чому б нам не влаштувати ферму диких птахів? – звернувся він до товаришів.

– Як ферму диких птахів?

– Дуже просто В очеретах зберемо яєчка і виведемо пташенят.

Асмік посміхнулася, їй дуже сподобалась пропозиція Камо.

– Яких гарних пташенят я викохаю… – гаряче сказала вона.

– А де ж яєчка, що ти зібрала? – спитав Грикор.

– Там, у очереті, – махнула рукою Асмік.

Хлопці швидко відшукали в очереті кошик з різнокольоровими строкатими яєчками.

– Ого! Оце яєчко! – вигукнув Грикор, пробуючи на зуби велике гусяче яйце.

– Дідусю, поглянь, скільки яєчок зібрала Асмік! – радів Камо.

Асмік щасливо усміхалась, Чамбар весело виляв хвостом і з цікавістю заглядав у кошик.

Дід Асатур уважно перебирав у кошику яєчка.

– Оце яєчка чайки, з них вилупляться гарні білі пташенята. Але чайки їдять рибу. Одна така птиця з’їдає за рік пуди рибних мальків. Багато риби гине від чайок у Севані!

– А це чиє, дідусю?

– З цих вилупляться сірі чаплі. Ці яєчка покладіть назад у гнізда – не треба було чіпати їх. Інша справа яйця бакланів, ці треба відібрати і передати рибному тресту, так само як і яйця чайок. За них вам дадуть нагороду.

– Ну, а це що за яєчко? Наче на ньому кров засохла, а на крові дрібні темні цяточки? – здивовано запитав Грикор, показуючи на приплюснуте довге червоно-брунатне яєчко.

– Це яйце гагари. М’ясо її пахне рибою. Відберіть і ці.

Коли всі яєчка, які назвав дід, відібрали, в кошику залишилось найбільше сірувато-білих яєчок найсмачнішої качки-крижня. Були тут яйця сірих і мармурових качок, шилохвосток, чирок.

Дід Асатур знав не тільки те, які яєчка у якого птаха, а й ще багато чого, про що хвастовито вів далі:

– А чому майже всі ці яйця жовтувато-зелені, як очерет, а курячі яєчка завжди білі, га?

Асмік крадькома глянула на Армена і непевно відповіла:

– Бо свійським птахам не треба ховати свої яєчка, а яєчка диких птахів повинні бути такого кольору, як листя навкруги або земля, щоб вороги не помітили.

– А це, мабуть, яйця червоної качки такі великі, – намагаючись показати свої знання перед дівчинкою, сказав Грикор, але відразу ж пошкодував, що вихопився.

– Коли б хтось міський сказав таке, не було б соромно, а ти ж стільки часу серед природи буваєш і не знаєш, що червона качка не гніздиться в болотах, – докорив йому дід Асатур.

– А де ж?

– Он там, на скелях Далі-Дагу.

– На скелях?… Качка – на скелях?! Далеко від води? – здивувався Армен.

Не менше були здивовані й інші діти.

– А чому ж не біля води? Біля води зручніше, вилупляться качата – і просто у воду… І корму в болотах більше, – сказав Камо.

– Не знаю я!… Ми люди не вчені, книг не читаємо, звідки нам знати таке, – набивав собі ціну дід. – Хай ваші вчені скажуть.

– Учені говорять, що червона качка інколи мостить гнізда серед каміння, та ось тільки не пам’ятаю чому… А ти не знаєш, дідусю? – підморгнувши друзям, запитав Камо.

– Звідки їм знати, вченим? – зрадів дід можливості викласти свої погляди (він не помічав, що, слухаючи його з цікавістю, діти все ж таки багато чому в його розповідях не вірять). – Це ж не жарти – шістдесят років ходжу горами й долинами… Вчені про таке мусять питати у нас, мисливців. Ви всі бачили-цю качку, вона червоно-жовта і дуже ляклива.

– Так, – відповів Камо, – червоні качки завжди тримаються далеко від берега.

– А лякливі вони тому, що свого кольору бояться: куди не поткнеться – її враз помітять: лисиця, видра або дика кішка. Тепер ви мені скажіть таке, чи може червона качка висидіти на яєчках в очереті чотири тижні?

– Ні, вороги відразу помітять її! – поспішила відповісти Асмік.

– Отже, коли б червоні качки не неслися в скелях, їх давно б уже не було. Якщо ви хочете на своїй фермі мати червоних качок, доведеться зійти на скелі Далі-Дагу.

– Ну, то влаштуємо ферму чи ні? – нетерпляче запитав Камо.

– Всі яєчка, які я зібрала, віддаю вам, – соромливо промовила Асмік.

– Спасибі, але цього мало. Ми повинні відкрити справжню ферму, на кілька сот птахів.

– Та це буде курям на сміх. Хто це бачив ферму диких птахів? – втрутився Грикор.

– Не бачили – побачать! – рішуче відповів Камо. – Ми усіх і здивуємо нашими птахами. Дідусю…

Камо не договорив. В цю мить з озера долинуло страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!…»

Дітей наче хто холодною водою облив.

– Ну, то ми так і не дізнаємось, що це за ревіння? – з досадою пробурмотів Камо і звернувся до товаришів:

– Друзі, ми повинні розкрити цю таємницю. Пливімо прямо туди, де реве цей чорт!… Їдьмо.

Старому Асатуру до душі була хоробрість онука. «У його жилах тече кров мисливця Асатура!» – думав він, дивлячись на Камо. Але забобони, успадковані від предків, заводили його в безвихідь перед незрозумілими явищами природи.

– Відмовтесь од цього задуму, це сатанинське озеро, – намагався переконати дітей старий мисливець.

Та Армен і Камо вже попрямували до човна. Грикор, який не раз чув страшні казки від діда Асатура, вагався.

– Якщо я піду, хто буде біля телят? – пробував він відмовитись.

– Он іде пастух, – махнув Армен рукою в бік стежки, що вела до села.

– О! Якраз вчасно, – удавано зрадів Грикор.

Діти сіли в човен і, придержуючи човна, чекали Грикора, а він канючив у діда качку на шашлик: