Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

– Чи не дав би ти нам, дідусю, селезня?

– Візьми, візьми, – сказав дід, – ти тільки про їжу й думаєш!

Слідом за всіма у човен плигнув Чамбар.

Дід Асатур, стоячи на березі, перехрестив дітей і щось забубонів собі під ніс.

– Ну, тепер ніякий диявол нас не здолає, – спробував пожартувати Грикор.

Човен тихо рушив.

Діти посміхнулися, але відчуття страху непомітно прокрадалося у їхні серця. Не боявся лише п’ятий учасник експедиції – Чамбар. Висунувши язика, він скавучав і нетерпляче рвався вперед, думаючи, мабуть, що їде на полювання.

Дід Асатур, затуливши долонею очі від сонця, довго дивився услід човнові, що плив у глибини Гіллі.

Дзвінким хрусталем розляглися ясні дитячі голоси в оповитому спокоєм севанському ранку. Діти заспівали «Гімн юних натуралістів села Лчаван», який склав Армен.

Гей, юннате, годі спать,

У похід пора рушать!

Ждуть нас зарості густі

Понад озером Гіллі.

Хвиля в берег б’є без впину,

Таємниці сплять на дні,

Чути рев з глибин звіриний

Серед озера Гіллі.

Забобонам ми не вірим,

Наша сила – у знанні,

Весла юних комсомольців

Збудять озеро Гіллі!

– Не діти, а справжні левенята!… – бубонів дід Асатур, хитаючи головою.

В його очах світилася лагідна, тепла усмішка. Старому подобалась хоробрість дітей і їхня любов до природи, яку він сам так щиро любив. Адже ж недаремно він був мисливцем…

У КАЗКОВОМУ МІСТІ

– Армене, стеж по карті. По ній ми попливемо і назад повернемось, – сказав Камо. – Але, мабуть, треба й позначки по дорозі робити, бо тут можна й з картою заблудитися.

Камо і Грикор гребли. Армен розгорнув карту і, дивлячись у неї, правив кермом. Береги озера вкривали густі очеретяні зарості, і людині, яка вперше потрапила сюди, могло здатися, що це і є все Гіллі. А це був лише один із багатьох басейнів цього дивного озера.

Ось човен начебто підійшов до берега, але за густим очеретом, як за стіною сусіднього двору, чути шум водяних птахів, шелест їхніх крил і плюскіт води.

Озеро, по якому плив човен, було не більше кілометра кругом.

– Шкода! – промовила Асмік. – Я думала, ми довго будемо плисти, а воно треба назад, так?

– Ні, тут Гіллі не кінчається, а тільки починається, – підняв голову Армен. – Ось поглянь, скільки таких озер на карті. Гіллі з них і складається.

– Ми попливемо вздовж берега – з його східного боку повинен бути прохід у другий басейн, – сказав Армен.

Камо і Грикор знову взялися за весла, і човен повільно поплив уздовж жовто-зеленого берега.

Зелена стіна, здавалось, не мала кінця-краю. Але враз у ній відкрився наче вхід, і Камо повів човен у вузьку протоку. По обидва боки входу природною загорожею підіймався високий очерет.

В цьому коридорі-протоці було так вузько, що хлопчикам важко було гребти. Ставши на середині човна, Камо працював одним веслом, поперемінно загрібаючи воду то зліва, то справа.

Верхівки очерету зійшлись і утворили над протокою арку, що не пропускала сонячного проміння, і вода тут здавалася чорною, як чавун. Але ось коридор звернув ліворуч, і діти побачили інше озеро.

Це озеро було меншим, ніж перше, але таке ж сонячне, ясне… Срібна поверхня його, в рамці яскравих золотисто-смарагдових зарослів, була вкрита зграями птахів.

Гуси, качки, гагари та інші птахи, що заволоділи озером, побачивши човен, сполошились і з гелготанням знялися над водою. Повітря сповнилося шумом крил.

Чамбар не втерпів. Він скочив, шаленим гавканням виявляючи свою радість, і довго не міг заспокоїтися, скімлячи і облизуючи губи червоним язиком.

– Яке чудесне озеро! – вигукнула Асмік. – Гляньте-но тільки, яке ж воно красиве!

– Так! – сказав Грикор, жадібно поглядаючи на очерет, що кишів дичиною, і ковтаючи слину: – Скільки тут смачного!… – пожартував він.

На середині озера піднімався острівець, зарослий очеретом.

Коли човен підплив до острівця, з його берега шмигнула і сховалася у воді видра, що вигрівалася на сонці.

– Ех, якби дідусева рушниця була зараз зі мною! – з сумом зітхнув Камо.

– Куди ви гребете? Треба на той бік, вихід мусить бути там, – сказав Армен.

Вихід виявився протокою ще темнішою і тіснішою, ніж перша. Гребти було неможливо.

– Пливімо назад, – сказала Асмік, боязко поглядаючи на похмуру воду протоки, що здавалась пробитим у горі тунелем.

– Ні, що б там не було, треба пройти, – відповів Армен і додав: – Тут ми навіть швидше пропливемо, ніж на веслах. Беріться за очерет, тягніть його до себе… Отак!

Камо і Грикор схопилися за очерет, що ріс обабіч протоки, потягли його до себе, і їхній човен легко ковзнув уперед.

Дитячі серця стислися: куди ж виведе їх цей чорний тунель?

А в протоці ставало дедалі темніше. Шатро, утворене густим листям очерету, було зовсім низьке і торкалося голів дітей, які сиділи в човні. В захищеній од вітрів і сонця воді, в її нерухомому мороці буйно розрослися водорості. Дно протоки наче було покрите товстим темно-зеленим мохнатим килимом, бахрома якого цупко обплутувала ніс і боки човна. Що далі, то вужчою ставала протока, густішими водорості. Човен застряв у них і зупинився. Водорості обплутали його тепер з усіх боків, і здавалося, він уже не зможе вибратися.

– Армене, куди ти завіз нас? – захвилювалася Асмік.

– Їдьмо назад! – вигукнув Грикор.

Діти спробували зрушити човен назад, але він не піддавався, його широка і тупа корма не могла розірвати сплетіння водоростей. Діти зніяковіли.

– Може, вийдемо на берег? – запропонував Армен.

– Ну й затягне нас там! – заперечив Камо. – Суцільна вода, болото… Та й куди податися? Самі озера навколо…

– То що ж, помирати тут з голоду?… Молодці ми будемо! – розсердився Грикор. – Треба просуватися назад.

– Ні, коли вже просуватися, то тільки вперед! – вигукнув Камо і, схопивши весло, почав обрубувати ним водорості перед човном, розкидаючи їх на всі боки.

Взявши друге весло, допомагати Камо заходився і Армен, а Грикор з Асмік обривали водорості руками. Поволі шлях розчищався, і човен повільно, наче черепаха, посунувся вперед. Нарешті, після довгих і важких зусиль, дітям вдалося перемогти водорості, і човен вирвався з похмурої протоки в інше, світле водоймище.

Діти полегшено зітхнули, у них одлягло від серця: неначе з темної в’язниці вирвалися вони на волю.

– Гуси, гуси! – захоплено вигукнула Асмік.

Велика зграя гусей злякано злетіла в повітря, сповнюючи його тривожним гелготанням. Яскраво блиснули на сонці білі крила.

– Ми просто в казкове місто потрапили, з водяними вулицями, – раділа Асмік. – Глянь, глянь, Камо, адже це справжнє місто! Армене, Грикоре, бачите, он майдан, а на ньому – пам’ятник, – показала Асмік на високий кущ очерету, що ріс із води посередині широкої гладіні озера. – А хіба не схожий на фортецю он той острівець з очерету? На вежу не схожий? Ні, це казка, це казка, Камо!…

– Ми запливли в найглухішу частину озера, дивіться, і птахи не бояться нас, – сказав Армен. – Киньте весла, я зроблю знімок.

– Сфотографуй, Армене, і пам’ятник, і фортецю, – просила Асмік.

Вони все пливли вулицями-протоками цього дивного «водяного міста». Інколи така «вулиця» обривалась несподівано, човен натикався на очеретяну стіну, і дітям важко було вибиратися назад… Інколи протоки схрещувались або йшли паралельно, і нарешті всі «вулиці», «провулки», «тупики» злились в один широкий, світлий «проспект», з якого брала початок найкоротша в світі річка, що впадала із Гіллі в Севан.

Настрій у всіх був чудовий Забулися всі жахи. Ніхто не згадував вішапа, лише Чамбар скімлив. Йому було невтямки, чому ніхто не стріляє, коли навкруги така сила птахів. І, мабуть, з сумом згадуючи свого хазяїна-мисливця, він жалібно скавучав і неспокійно крутився в човні.

– Давайте зупинимося тут і наберемо яєчок, – запропонував Армен і враз почервонів: чи не подумають його друзі, що він злякався вішапа.

– А таємниця? – запитав Камо, пильно глянувши на товариша.

– Треба спочатку точно довідатись, де саме реве вішап, сказав Армен. – Можливо, ми вже пропливли повз те місце?

– Почекаємо тут, він скоро нагадає про себе.

– А мені хочеться пливти далі, хочеться довідатись, що є в інших басейнах, – нетерпляче поривалася вперед Асмік.

А вішап ніби підслухав розмову дітей. Майже в цю мить зовсім близько розляглось його оглушливе ревіння: «болт… бо-олт… болт!…» Дітям здалося, що під ними захитався човен… Скочив і уривчасто загавкав Чамбар. Захоплення Асмік змінилося жахом.

Човен зупинився. Асмік, шукаючи захисту, дивилась на Камо.

– Ну, тепер зрозуміло, де він. Пливімо прямо туди! – наказав Камо.

Хлопчики мовчки підкорились і почали гребти, скеровуючи свій човен в таємничу глибочінь озера Гіллі. Що далі, то більше перед ними відкривалось нових красот природи, але діти не помічали їх більше.

Човен зайшов у нове маленьке озерце. Воно не було таке спокійне, як інші. Вода в ньому, здавалося, поволі кипіла, як в казані, що стоїть на невеличкому вогні. На ній надималися і одразу ж лопалися, розходячись колами, великі бульбашки.

– Що з водою? – запитала Асмік.

– Може, джерела? – припустив Камо.

– А що ж? – впевнено відповів Армен. – Подумай, скільки тут води! З гір в Гіллі впадає лише два струмки, а витікає ціла широка річка.

– Вода і справді наче джерельна, – підтвердила Асмік, занурюючи у воду руку.

– Тому, коли в селі джерела висихають, всі п’ють цю воду. Але звідки тут стільки води? Вона мусить надходити сюди з якогось великого водоймища.

– Та хіба ж може бути стільки джерел? – недовірливо пробурмотів Грикор.

Армен відкрив було рота, щоб відповісти Грикорові, але тут знову пролунало грізне «болт… бо-олт… болт!…», на цей раз ще більш протягле і страшне. Здавалося, під водою і справді ревів скажений буйвол, викликаючи на бій супротивника.

Але Камо гріб далі. Його розбирала цікавість, і він уперто вів човен в той бік, звідки долинали таємничі звуки.

– Я боюсь, я не хочу туди! – просила Асмік. – Висади нас. Камо!

Камо знизав плечима, але, помітивши, що дівчинка зблідла, вирішив виконати її бажання. Човен м’яко рушив уперед і причалив до одного з острівців.

НА ХИТКОМУ ОСТРІВЦІ

Камо перший вискочив на берег. Діти помітили, як острів легенько гойднуло, а верхівки очеретів, що росли на ньому, захвилювались, наче на них подув, налетівши з гір, вітерець.

Камо розгублено зупинився.

– Що за дивний острів!… – здивувався він. – Грикоре, дай-но весло! – Камо копнув ним у себе під ногами. З дірки, пробитої веслом, чвиркнула вода.

– Оце штука – острів без землі! – вигукнув Камо. – Під ним одразу вода… це не острів, а якийсь кошик з водоростей і коріння очерету… Почекайте мене в човні! – крикнув він товаришам. – Я спочатку огляну цей дивний острів… Чамбаре, за мною!

І Камо, розсуваючи очерет, почав обережно пробиватися вперед.

– Не рухайся, а то острів піде на дно, Камо, рідненький! – закричав переляканий Грикор, побачивши, як під ногами Камо, що грузли в зеленому килимі водоростей, хитається острів.

Армен зніяковіло подивився на Асмік і на Грикора, наче питав їх, що робити. Потім теж вискочив на берег і гукнув:

– Камо, почекай, і я з тобою!

Під ногами Армена острів так само хитався і пружинив, ніби це була велетенська гумка, устелена очеретом і зеленню.

Обійшовши щасливо острівець, Камо з Арменом повернулися до човна.

– По-моєму, – говорив Армен, – коріння сплелося, наче линви, і опустилося на дно, а там затягло його мулом, от воно і утримує наш острів міцно, ніби якорі.

– Ти глянь: він весь мовби повстяним килимом покритий, – сказав Камо. – Мабуть, очерет висихав, а під ударами вітру та граду розсипався і осідав на переплутані кореневища. Отак і виник цей килим.

– А якщо корені-якорі обірвуться? – запитала Асмік. – Що тоді?

– Якщо обірвуться, течія понесе наш острів із Гіллі просто в Севан разом з нами, – засміявся Камо.

Грикор і Асмік також вистрибнули на берег.

– Погляньте, гуска! – закричав Грикор, побачивши в заростях очерету гніздо і гуску, що сиділа на яєчках. Недалеко від неї стояв гусак, оберігаючи гніздо.

Побачивши Грикора, гусак зашипів так сердито, що той мимохіть позадкував. Але переляк, який викликала поява людини, все-таки переміг птаха, і він злетів. Залишившись без охорони, шумно б’ючи крилами, покинула гніздо і гуска.

– А яєчка, яєчка які! Ідіть сюди! – кликав товаришів Грикор, діставши з гнізда двоє тьмяних гусячих яєць. – Тут їх аж четверо, і кожне – завбільшки з дитячу голову! – як завжди, перебільшував він.

– Дай-но сюди! Ого, та ще й які міцні! – вигукнув Камо, пробуючи яйце на зуб.

Діти з цікавістю розглядали величезне гніздо. Воно було звите із стеблин, листя очерету, сухої трави і дбайливо вистелене м’яким гусячим пухом.

– Ці яйця візьмемо, вони свіжі, – сказала Асмік.

– А як ти взнала, що вони свіжі? – запитав Камо.

– По кількості яєць… Ось погляньте, одне ще зовсім тепле – щойно знесла. Дика гуска, здається, знесе дванадцять яєць і тоді вже висиджує. Якщо знайдеш у гнізді небагато яєць – значить, свіжі. А качка кладе більше, до шістнадцяти.

Взявши до уваги це авторитетне зауваження Асмік, діти розбрелися по острівцю.

– Ой, ще гніздо! А яйця які рябенькі! Чиї це яєчка? – почувся голос Грикора.

Він стояв перед великим гніздом, в якому лежало дев’ятеро яєчок. Зовні грубе і жорстке, гніздо, змощене з сухого очерету, всередині було вистелене м’яким, ніжним пухом.

Асмік підійшла до нього і взяла яєчко, ніби всипане ластовинням.

– Це водяної чорної курки-лиски, – сказала вона.

Армен приніс повну шапку довгастих сірувато-білих з гладенькою шкаралупою яєць.

– А ці?

– Ці, звичайно, качині… Як ти погано розбираєшся, Армене! – сказала з докором йому Асмік. – Хх знесла крижавка. Ця качка дуже схожа на нашу, свійську.

Армен глянув на Асмік і усміхнувся:

– Звідки ти все це знаєш?

– Сказала ж я, що ми з мамою збирали яєчка.

Охоплений мисливським запалом, Чамбар старанно обшукував очерети і знаходив стежечки, протоптані видрою. Проте всі його зусилля були марними – мисливець не ступав по його слідах, не лунали постріли. Але Камо радували гнізда птахів, які попутно винюхував Чамбар, і хлопець збирав яєчка і хвалив собаку. Чамбар зрозумів нарешті, що від нього вимагали, і почав старанно допомагати Камо, радісним гавканням сповіщаючи хлопчика про кожне знайдене гніздо. Коли Камо вибирав з гнізда яєчка, Чамбар стояв біля нього, весело метляючи хвостом. Один раз Камо не знайшов на місці, до якого привів його собака, нічого, крім купки дрібно накришеного очерету.

– Що ж ти, Чамбаре, мене обдурюєш? – докірливо похитав головою Камо і хотів було повернути назад, але собака став поперек дороги і сердито загавкав. – Ти що, сказився? – запитав хлопчик і ступив уперед, але собака не рухався з місця.

Камо здивовано знизав плечима, та, придивившись краще, помітив у центрі гніздо, прикрите пір’ям. Камо зняв пір’я і широко посміхнувся: в гнізді лежало вісім сірувато-білих великих яєчок.

«Здається, гусячі, – подумав Камо. – А де ж гуска? Ач, прикрила яєчка своїм пір’ям і пішла, мабуть, снідати…»

– Гадюка, гадюка! – раптом вигукнув Армен і з переляку позадкував: на нього з глибини заростей сердито блимало двоє гострих блискучих очей, широко розставлених на плоскій сірій голівці.

Підійшла Асмік, боязко глянула, але одразу ж засміялася:

– Та це ж качка… сидить на яєчках і не хоче вставати. Якось і я злякалась: крижавку, коли вона так сидить, легко можна за гадюку прийняти: тільки голова та шия і помітні… Відійди!

– Зажди, зроблю знімок. – І Армен спрямував на качине гніздо свій фотоапарат.

Качка не витримала і злетіла, відкривши гніздо, сплетене з моху і сухого листя. Асмік налічила в ньому одинадцять яєчок.

– Не зачіпайте гнізда, ходімо, – сказала вона. – Хай качка повернеться.

Відійшовши трохи вбік, діти почули за собою шум крил: це поверталася на своє гніздо качка.

– Чи не безжалісно ми робимо, Камо? – зупинилася Асмік.

– Ну, що ти!… Чому безжалісно? Все одно тут багато яєць знищать хижаки, а на фермі ми виведемо з них пташенят – значить, врятуємо їх, – заспокоїв дівчину Камо. – Врятуємо і випустимо назад в озеро, а частину приручимо.

– Друзі, нам треба щось поїсти, – запропонував Грикор.

– Правду кажучи, і я зголоднів, – признався Камо. – Але що ж ми їстимемо?

– Що? Шашлик із селезня, дику яєчню.

– «Дику»? – засміявся Армен. – Це діло, тільки в нас ні сковорідки, ні масла немає. Хіба що зваримо яєчка? Можна в тому відрі, яким вичерпували воду з човна.

– Але ж у нас і вогню нема…

– А очерет та отой вербовий кущ? – показала Асмік на кущ, який ріс посеред очерету. – Не згодяться вони для вогнища?

Грикор збігав до човна, приніс відерце і вбитого дідом селезня.

– А сірники, сіль, хліб? Де ми все це візьмемо? – розвів руками Камо.

– У хорошого пастуха все це повинно бути! – гордо відповів Грикор, знімаючи з-за плечей торбину. В ній і справді знайшлося все, що треба було.

Діти розклали вогнище з очерету, по обидва боки його встромили по веслу, з’єднали весла зрізаною з куща верби довгою лозиною і повісили на неї відерце.

– Давайте чаїні яєчка зваримо, – запропонував Грикор. – Оці… Гусячі і качині чіпати не треба – шкода.

– Тьху, – скривився Армен, – чаїні яєчка! Хіба їх можна їсти? Та вони ж погані…

– Чому погані? Я й воронячі їв, ще й скільки!

1 Грикор відклав убік кілька чаїних яєчок для себе. Потім він розпалив вогнище.

Сухий очерет запалахкотів, затріщав так, ніби почалася стрілянина з револьверів.

Поки вода грілася і варились яйця, Грикор швидко обсмалив качку на вогні, помив, посолив і, настромивши її на рожен, зроблений з вербової лозини, почав підсмажувати на вогні. Апетитний запах качиного шашлику сповнив повітря.

Грикор не витримав і, відірвавши у качки підсмажену ніжку, почав жадібно її уминати.

– Потерпи, Грикоре, давай спочатку за стіл сядемо, – докоряв йому Камо. – Армене, налий у відро холодної води – треба яєчка остудити, а я тим часом накрию стіл.

І Камо, наламавши очерету, влаштував з нього щось на зразок невеликого помосту, прикрив його сухим листям, а поверх розклав нарізаний скибками хліб і поставив баночку з сіллю.

– Ось і накрили стіл, Армене, давай яйця! – наказав він. – Грикоре, як твій шашлик?

Весняний день був тихий і лагідний, сонце – живодайне і ласкаве. Якась особлива радість охопила дітей в цьому чарівному куточку.

З великим апетитом вони з’їли і шашлик з качки, і яєчка. Охочіше за всіх їв, звичайно, Грикор, який серед своїх товаришів славився ненаситним апетитом.

Поснідавши, діти знову рушили на полювання за яєчками, веселими вигуками відзначаючи кожне знайдене ними гніздо.

Однак радість їхня тривала недовго.

Несподівано, здавалося, зовсім-зовсім поруч, за очеретяною стіною по той бік протоки, розляглося знову знайоме страшне ревіння.

Асмік випустила з подолу зібрані яєчка, а Грикор з переляку поспішив до човна.

Камо похмуро глянув на очерет.

– Вернімося, – запропонував Грикор.

– Ні, пливімо туди, – сердито сказав Камо і взявся за весла.

ТАЄМНИЧЕ ОЗЕРО

– Нам далі пливти нікуди. По карті це останній басейн, – сказав Армен. – Далі – рівнина, вкрита очеретом, а ще далі – торфовище Басаргечара.

– Як – останній? Хіба ви не чуєте, як птахи перелітають через очерет і сідають на тому боці?… – вигукнула Асмік. – І який пташиний галас! Як кричать там птахи!… Значить, і там є вода!

– Ану, давайте розберемося. Скільки, по-вашому, квадратних кілометрів у пройдених нами сьогодні басейнах? – запитав Камо.

– Зажди, ось я полічу, – нахмурив чоло Армен. – Приблизно чотири квадратних кілометри.

– А в районній карті скільки? Не пам’ятаєш?

– Шість квадратних кілометрів.

– Ось воно що… – задумано сказав Камо. – Очевидно, за цією очеретяною стіною є ще озеро. Таємниче озеро.

– Як же туди потрапити? Тут болото і такий густий очерет, що не доберешся, – розвів руками Армен.

– До нас тут, мабуть, ніхто не бував!… Цікаво, що за цією стіною? Може, там водяться які-небудь дивовижні тварини? – хвилювалася Асмік.

– Або водяні духи, про які розповідав дід Асатур, – засміявся Грикор.

«Болт… бо-олт… болт!…» – загриміло по той бік очеретяної стіни.

Тепер не могло бути сумнівів: таємниця схована там!

На човні пройти далі було неможливо. Камо вирішив продертися крізь стіну очерету сам. Вести за собою товаришів у це небезпечне, незнайоме місце він не хотів. Йому і самому було боязко, але жагуче бажання розкрити таємницю озера перемогло в ньому страх.

Взяти в Армена фотоапарат і виплигнути з човна на купину було для Камо справою однієї хвилини.

– Я швидко повернуся, – сказав він товаришам і, глянувши на Асмік, то завмерла від страху, посміхнувся їй і зник у очеретах.

Всі притихли і з жахом дивилися йому вслід.

Із завмиранням серця прислухалася Асмік до того, як тріщить очерет, і, стежачи за його верхівками, що хиталися, вгадувала, куди пролягав шлях Камо.

***

Під ногами у Камо хлюпала вода, і, щоб не загрузнути, він спочатку легко перестрибував з купини на купину. Але води дедалі ставало більше. Не можна було зупинитися і на хвилину – ось-ось провалишся. І Камо ступав по очерету, нагинаючи його цілими снопами і укладаючи собі під ноги. Це, звичайно, затримувало його просування.

Плескіт води та крики птахів наближалися, і Камо хотів швидше дійти, швидше довідатись, що там…

Йому набридло нагинати і складати очерет. Може, вдасться пройти крізь нього й так? Камо спробував обійтись без містків, але ноги його одразу ж увійшли по коліна у воду і вперлися в сплетене коріння: ніби він був у кошику, наполовину спущеному у воду.

«А що, – подумав він, – коли тут де-небудь є дірка, в цьому кошику? Я одразу ж піду на дно… Треба вибратися на острівець…»

Враз Камо почув зовсім близько самовдоволене гелготання дикого гусака. Хлопець розсунув очерет, і перед його очима в пишній молодій зелені, у всій своїй невимовній красі блиснуло озеро.

– Скільки ж тут гнізд! Це справжнє пташине царство! – вигукнув з запалом Камо.

Наламавши очерету і склавши його собі під ноги, він став на нього і, обернувшись, пронизливо закричав:

– Гей, Армене, Грикоре!… До мене, гей!… Нове озеро знайшов!

Серце Камо сповнилось радістю. Він не міг відвести здивованих очей од виблискуючого на сонці водяного дзеркала. Птахи ралили його спокійну поверхню: качки червонопері, червоноголові, лиски, що відливали чорним оксамитом, сірі водяні перепілочки, зеленоголові селезні, білі і сірі чаплі, які непорушно завмерли на своїх довгих, схожих на палиці ногах…

Камо побачив великих білих птахів з рожевуватими крилами і дуже довгими червоними ногами.

– Фламінго! – в захваті вигукнув він. До цього часу хлопець бачив цих птахів тільки на малюнках.

«Шкода, що немає тут Асмік, – подивилась би! І як би здивувався Грикор, якого вражає кожна дрібниця!… От зрадіють всі в школі!» – думав він і гарячково нишпорив по кишенях. У нього десь був папір і олівець, і йому хотілося хоч би наспіх намалювати цю чарівну картину.

Рука хлопчика доторкнулася до фотоапарата, що висів на грудях. Він зрадів: зовсім було забув про нього!… І Камо квапливо почав робити знімки, насамперед, звичайно, з рожевих фламінго, які на довгому шляху свого перельоту випадково обрали цей куточок для відпочинку.

Поряд з фламінго походжали великі, завбільшки з доброго барана, білі пелікани. Вони занурювали свої величезні дзьоби в озеро, з надзвичайною спритністю виловлювали рибу, а потім, високо підкинувши в повітрі свою здобич, ловили її на льоту.

«Пелікани підкидають рибу, щоб проковтнути її не з хвоста, а з голови: з хвоста не проковтнеш – упреться в горло плавцями», – подумав Камо.

Він навів фотоапарат на бакланячі гнізда, що були схожі на гігантські перевернуті шапки-папахи. І біля кожного гнізда – купи риби. «Це вони заготовляють поживу про за пас», – здогадався Камо.

Недалеко в очереті він помітив гніздо якоїсь болотяної птиці, що теж сиділа на яйцях. До гнізда підлетів самець. Птиця знялась і полетіла, мабуть, поснідати, а самець сів на гніздо.

«Цікаво, чому свійський півень ніколи не замінює квочку? – подумав Камо, але одразу ж знайшов відповідь: – Мабуть, в цьому немає потреби. У курки є хазяйка, яка її годує, а хто нагодує цю бідну дику птицю-матір?»

Враз на середині озера з несамовитим криком знялася сіренька качечка. Вона витягувала голову і била крилами, намагаючись злетіти, але щось, ніби прив’язана до ноги гиря, тягнуло її у глибину озера. Ось качечка що було сили рвонулася угору, і Камо побачив, як під черевом у пташки майнула блискуча спинка видри. «Підводним човном» підкралася вона до своєї жертви… За кілька секунд там, де тільки-но весело гралася качка, підіймалися бульбашки і плавало сіре пір’я. Бульбашки лопались, розходились по воді колами, а згодом і вони зникли, і на озері знову запанувала така тиша і спокій, ніби нічого й не сталося.

В цю хвилину, наче тільки для того, щоб іще більше здивувати Камо, біля берега з’явилося плавуче гніздо, справжнє плавуче гніздо, сплетене з очеретяного листя та водоростей. Качка чи лиска (Камо не встиг добре розгледіти), що сиділа на гнізді, побачивши хлопчика, витягнула шию і зібралася було злетіти. Але, згадавши, мабуть, про своє потомство, передумала. Набігла невеличка хвиля, підхопила плавуче гніздо, і воно разом з його хазяйкою повернулось і попливло назад.

Камо запевняв потім, що качка сама гребла лапкою, наче веслом, а він так розгубився, що навіть не відразу зробив знімок з цієї надзвичайної картини, якої в жодній книжці не побачиш.

«Оце так птиця! Вона, мабуть, додумалась збудувати собі гніздо на воді, щоб врятувати своїх пташенят від хижаків. А їжу добуває на ходу: мох, очерет; черв’яків…» – промайнуло у нього у голові.

Та ось підлетів до гнізда селезень, почастував свою подругу чимось і знову полетів.

«Як вони турбуються одне про одного!» – з теплим почуттям подумав Камо.

Несподівано на воду лягла велика чорна тінь Схвильовано зашуміли і поховалися в очерет птиці, безпорадно закричали баклани. На плавуче качине житло упав з неба величезний шуліка.

Качка несамовито кричала і відбивалася.

– Киш, киш, киш!… – замахав руками на шуліку Камо і раптом, втративши рівновагу, похитнувся і впав на спину.

Тут і сталося те, чого він боявся: плетене «дно» провалилося, і він опинився по груди у воді.

Опори не було. Камо вхопився за очерет, зробив спробу підтягнутися, звільнити ноги і вибратися на острівець, але це йому не вдалося. Кликати на допомогу товаришів він не хотів, та вони, напевне, його і не почули б.

Болотистий прибережний грунт почав затягувати його дедалі сильніше. Камо цупко ухопився обома руками за очерет, але той гнувся і опускався, і хлопець відчув уже, як холодна вода підступає до його плечей.

«Невже тону?» – подумав Камо. Він підвів очі. Навпроти нього так само спокійно погойдувалось на старому місці плавуче гніздо, і так само гордо сиділа на ньому птиця-мати.

Звільняючи поперемінно то одну, то другу руку, Камо почав згинати очерет і підминати його під себе, утворюючи щось подібне до очеретяної подушки. Але й вона подавалася під хлопчиком, спускалася усе глибше і тягла його за собою.

– Грикоре, Армене, допоможіть!… – глухо крикнув Камо і сам злякався свого голосу, своїх слів: невже він справді тоне?

ПОДВИГ ЧАМБАРА

Голос Камо не долинув до товаришів, але вони помітили, що Чамбар тривожиться. Собака скавучав, неспокійно кружляв у човні, нарешті вистрибнув на берег і кинувся у вузенький прохід, який проклав у очереті Камо.

– Камо з небезпеці! – пополотнівши, вигукнув Армен. – Я вірю в чуття собаки.

– Чи не впав він у озеро? – здригнувся Грикор.

– Може, йому потрібна наша допомога?

– Що це ти вигадав! Камо такий сильний і спритний, з ним нічого не станеться, – підбадьорюючи себе, сказала Асмік.

– Ходімо, Грикоре! – гукнув Армен і почав пробиратися крізь очерет по слідах Камо.

Грикор рушив за ним.

А вода була вже Камо по шию, давила на груди, на спину. Хлопчикові здавалося, що він затиснений між двома залізними плитами. Вони стискають його дедалі сильніше, заважають дихати. Ще трошки – і він задихнеться… Камо вже більше не міг навіть кричати, тільки ледь-ледь стогнав. Руки його помалу слабшали, а пальці, що стискали очерет, вже не слухались.

В цю мить хтось міцно схопив його ззаду за рукав біля плеча і потягнув угору. Відчувши за своєю спиною жорсткі лозини очерету, Камо, зробивши зусилля, перевернувся, притиснувся до них грудьми, підтягнувся і ліг на них животом. «Як вчасно прийшов Грикор!» – промайнула радісна думка.

Лежачи на очереті і потроху опритомнюючи, Камо з безмежною вдячністю прошепотів:

– Спасибі, Грикоре, милий… як вчасно ти прийшов! Хвилина – і я був би на дні. Підтягни мене ще трохи.

Відповіді не було. Камо з зусиллям підвів голову і раптом побачив перед собою великі сяючі очі собаки.

– Чамбаре… рідний!… – охнув Камо. – Це ти, Чамбаре?… А я дякую Грикорові…

Чамбар радісно гавкнув і лизнув Камо просто в губи.

В очереті забулькала вода. На допомогу товаришеві поспішав, з великими труднощами продираючись в заростях, ковзаючи і падаючи, Грикор.

– Камо, рідненький, що з тобою?… – мало не плачучи, кричав він.

За Грикором ішов Армен.

Удвох вони підвели Камо і відтягли його в глиб острівця, де очерет був густіший і опора надійніша.

Наламавши очерету і зробивши з нього горбочок, хлопчики посадили на нього Камо і самі сіли поруч.

– А ти таки добре викупався, – сказав Грикор, стягуючи з Камо мокру сорочку і даючи йому свою, суху. – Ти ж зовсім під водою був! Як ти тільки вибрався?

Камо, замість відповіді, ласкаво мотнув головою в бік собаки.

– Чамбар? – здивувався Грикор. – Ану, мій собако, йди сюди, дай твою милу морду!

І Грикор, обхопивши голову собаки, поцілував його.

А Чамбар захоплено махав хвостом, і стільки радості було в його розумних очах, ніби він розумів, що говорять про нього, хвалять його…

«ВОДЯНИК»

– Ну, а як же ти… – почав був Армен, але страшне ревіння «водяника» перебило його.

Хлопчики, збліднувши, підвели голови.

Ніби схвильоване вибухом, що стався в його глибинах, озеро сколихнулося. В самому центрі його виникли і, повільно розпливаючись, пішли до берегів великі водяні кола.

– Вода розверзлася – наче печера відкрилася, – пробубонів Грикор, ледве ворушачи посинілими від страху губами.

– А ти побачив що-небудь? – запитав Армен у Камо.

– Водяний стовп вирвався з озера…

Вони розмовляли пошепки, наче боялися, що хтось їх почує.

А над озером спокійно злітали і знову сідали на свої гнізда птахи. На них це моторошне ревіння не справило ніякого враження: птахи, очевидно, вже звикли до нього. Лише фламінго на тому березі важко злетіли в повітря і ширяли над водою, спустивши свої довгі ноги. Для них Гіллі було випадковою зупинкою на далекому шляху, і вони ще, можливо, не були знайомі з усіма його примхами.

Запала тиша. Напружено, не зводячи очей, хлопчики дивилися в ту точку озера, де, за словами Грикора, вода відкрилася печерою Разом і цікавість, і жах охопили їх. Нестерпно довго тяглися хвилини. Кожний легкий сплеск води, кожний пташиний крик змушував дітей здригатися.