Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

– Вода, яку ви бачили, – почав Армен серйозним, переконливим тоном, – не звичайне джерело чи струмок. Це справжня річка, яка спадає до того ж з величезної височини, а тому, значить, і з страшною силою. Прямуючи в печери Чорних скель, водяний потік захоплює з собою і маси повітря і доносить їх до озера Гіллі. Там, в озері, він з страшною силою викидає це повітря з води. Ось чому й піднімається вода стовпом. Це повітря підкидає її вгору, повітря створює гігантські бульбашки. Бульбашки лопаються, і ось саме тоді й лунає це жахливе «бо-олт… болт… бо-олт».

– Ох, хлопці, як же це просто! – вигукнула Асмік. – Нарешті це дійшло до мене! Адже й справді, лопаються бульбашки, повітря виривається і… реве.

– Дідусю, чи можеш ти щось заперечити? – звернувся до старого мисливця Камо.

– Що ж мені сказати? Ви завжди виходите переможцями… Мої заперечення і копійки не варті, – зніяковіло відповів старий. – Бачу одне: немає ніякого вішапа, ніякого білого буйвола…

– Так-то, дідусю, не вір кумові Мукелу, – засміявся Камо. – Ну, ставлю на голосування: хто за те, щоб прийняти пояснення Армена? Підніміть руки.

Руки підняли всі, навіть старий мисливець.

– Одноголосно… Отже, таємниці Чорних скель і озера Гіллі розгадані, – оголосив Камо.

– «Водяник» ревів сьогодні востаннє, – сказав Армен.

І справді, від цього дня «водяник» більше не ревів…

ЗУСТРІЧ З ГЕРОЯМИ НАШОЇ ПОВІСТІ

Коли настає весна, великі зграї бекасів, покидаючи жаркий південь, летять на північ, де літо прохолодне й м’яке.

На своєму шляху вони зупиняються, як на придорожній станції, на багатих кормами болотах озера Гіллі.

Летять ці птахи тільки вночі. Але, перелетівши через високий гірський хребет, що підступає до озера з півдня, вони і темної ночі без труднощів знаходять місце для посадки – таким приголомшливим концертом зустрічають гостей тисячі жаб, які населяють болота.

У дні перельоту бекасів я завжди приходжу на полювання^[18] в ці давно знайомі мені місця.

Цієї весни я знайшов тут багато нового. Екскаватори поглибили річище річки, і води Гіллі бурхливо ринули у Севан. Озеро осіло, і боліт, що підступали раніше до його берегів, не стало. їхнє місце зайняли пишні зелені галявини, де пасуться череди породистих корів колгоспу села Лчаван.

Гіллі стає сховищем невичерпних запасів торфу… Вже працювали торфорізи, і вантажні машини возили торф безлісим, позбавленим палива, колгоспам, що оточують Севан.

На лужку, за яким починались зарості очеретів, стояв собака із закрученим у крендель хвостом. Він здивовано оглядав мого мисливського собаку – невеликого, тонкого, з гладенькою шерстю – і, здавалося, думав: чи не з їхнього собачого роду ця дивовижна тварина?… А мій собака, прийнявши наступальний вигляд, загрозливо гарчав.

В цей час, розмахуючи в повітрі довгою палицею, до нас підбіг юнак.

– Чого ти дивуєшся, Чамбаре? – сказав він. – Собачка міський, тільки одне й уміє – перепілок ганяти…

Помітивши мене, хлопчина зніяковів і придержав Чамбара за нашийник.

У нього було приємне смагляве обличчя, веселі з сміхом очі.

– Ти що тут робиш?

– Я?… Я не сам, а з Чамбаром. Ми прийшли подивитися на колгоспних телят села Лчаван, – відповів він і показав на зелені луки на березі Севану, де паслася череда красивих, породистих телят.

– Ну, а ви з Чамбаром полювати вмієте?

– Ми?… Аякже! Ми входимо у мисливські кадри діда Асатура, нашого старого мисливця. Що ж до Чамбара, то з ним у мене умова складена: як впіймає зайця – м’ясо мені, черевце і кісточки – йому… – жартував хлопчина.

– Мисливець Асатур?… Про нього я щось чував. Це не той, що скарби знайшов?…

– Той самий… Як висипав він з мішка золоті монети та персні, я так і сів – голова обертом пішла…

Я засміявся. Видно було, що цей хлопчина без жартів говорити не вміє.

– Ну, а де ж можна побачити вашого діда Асатура? – спитав я. – Мабуть, полює зараз?

– Полює? Не буде він витрачати кулю на таке добро! – Хлопець із зневагою показав на бекасів, що висіли на моєму поясі. – Він рибалить. Форелей ловить, повненьких, жирненьких… І без собачої допомоги, – додав він, не без зневаги поглянувши на мого собаку.

Я підійшов до річки.

На березі розмахуючи руками, метушився дідусь з довгою, майже по коліна, білою бородою.

– Камо, хлопче, знайшов час для уроків! – кричав він тривожно. – Риба ж, риба тікає1… Іди-но швидше, переймемо її.

На зеленій траві, недалеко від річки, уткнувшись у книжки, лежало кілька хлопців. Один з них, почувши вигук діда, підвівся і пішов до нього. За ним поспішив і товариш.

Хлопці швидко роздяглись і, взявши у діда кінець невода, попливли з ним на другий берег річки. Тут вони прикріпили невід до кілочків, вбитих у берег.

– Ну, тепер риба наша, – заспокоївся старий, побачивши, як увійшли у воду грузила і натяглась сітка, від берега до берега перетнувши річку. – Молодці, хлопці! Камо-джан, Сето-джан, ви тепер вільні. Беріть свої книжки. Коли риба наловиться, я знову вас гукну.

Побачивши мене, старий прикрив долонею очі і придивився.

– Здрастуй, батьку! – сказав я. – Це ти – мисливець Асатур?

– Я, а хто іще може бути!

Дід скоса глянув на мою рушницю й собаку і, ніби продовжуючи почату нами розмову, вів далі:

– А риба цього року плавом пливе!…

Ми розговорилися – у мисливців завжди знайдеться спільна мова. Але зараз його увагу захопила риба. Він весь час поглядав на річку – чи не зірвався часом невід.

Потім ми підійшли до групи молоді, що сиділа на траві. Всі встали і шанобливо зі мною привітались.

– Це мої левенята, – усміхаючись відрекомендував мені хлопців старий. – Ти, мабуть, в газетах про них читав. Наша гордість. Наші молоді нату… нару… Як це ви, Камо, називаєтесь по Дарвіну вашому?

Хлоп’ята засміялись.

– Юні натуралісти, – підказав Камо.

– От-от, і я так кажу… Ось ця гарна дівчинка, Асмік, навчила нас збирати яйця диких птахів. Вона ж на селі і птахоферму влаштувала… А це наш учений, Армен, – вказав дід на худорлявого, з тонкими рисами обличчя юнака. – А ось це – Артуш. Все тікав від нас, злився, ну, а тепер з нами, гарний хлопчик…

Діти посміхались, прислухаючись до характеристик, які давав їм дід Асатур.

– А про мене що скажеш, дідусю? – запитав хлопчик з бровами дугою. Він тільки що разом з Камо установлював невід, і з мокрого його чуба ще збігала вода.

– Про тебе? – засміявся дід. – У тебе очі розбійника, ось що я скажу про тебе. А хлопець ти нічого, теж хороший. Він, – пояснив мені старий, – минулого року відстав од товаришів, не вчився. А тепер наздогнав їх і разом з ними закінчує школу. Він – щось на зразок мисливця Асатура: всі його думки в горах Але мисливець Асатур полює лише смачну дичину, а він каміння… Шахти будувати збирається… А це наш жартівник Грикор, він теж готується до іспитів. Хто з ним живе, не постаріє. Сміх цілий день!… А сьогодні у нас особливий день: Грикор повернувся з Єревана і вже не кульгає, як раніш. Він довго не згоджувався на операцію, а як дізнався, що юні натуралісти – і він з ними – повинні їхати в Москву, зразу погодився. От йому ногу й вирівняли. Ач, яким молодцем ходить!

Я сів на траву і розговорився з хлопцями.

Найбільше мене зацікавив Сето, хлопчик з дуже своєрідним характером. Розум і думки його і справді були в горах. Дивні були і його шкільні успіхи, у нього не було, як розповіли мені його товариші, жодної трійки або четвірки – тільки двійки й п’ятірки. П’ятірки він мав з геології, природознавства, географії. Цим предметам віддає всю свою увагу, решта його не цікавить. Однак побоювання, що його не приймуть в Гірничий інститут, змушують Сето вчитися. Армен кінець кінцем висловив упевненість, що Сето складе іспити і з тих предметів, які не любить.

Добре вчиться тепер і Асмік, стала уважною, зосередженою. Не те що минулого року, коли весь час були «катастрофи» на птахофермі. Тоді вона часто кидала книги в куток і плакала.

«Мам, я нічого не розумію, я не можу примусити себе думати про те, що написано в книжці!» – гірко скаржилась вона матері.

Такі хвилини бували і в Камо. Він часто, сидячи в класі, зовсім не відчував присутності товаришів, вчителя – його думки полонили таємниці Далі-Дагу і озера Гіллі.

Лише Армен устигав усюди: і розгадкою таємниць природи цікавився і вчився добре.

– Пройшли через все це мої левенята, пройшли… – говорив дід Асатур. – Хороший був у них вчитель – навчив розуму. Вони й вішана перемогли і гніздо сатани в Чорних скелях зруйнували, а селу хліб, хліб дали!… Чи знаєш ти, що таке вода для нашого краю? Вода для нас – це бог… Недарма люди колись поклонялись воді, жертви приносили. Вода і сонце всьому життя дають… Знаєш, яке багатство дала нашому селу вода Чорних скель… Нехай життя цих хлопців дзюркотить так солодко, як вода, нехай тече так, як вода, довго!

Він розмовляв з нами спокійно, неквапливо покурюючи свою люльку, але вся його увага була прикута до річки, і жоден рух, що виникав на ній, не залишався поза його увагою. Раптом він скочив з місця.

– Гей, хлопці, а риба в сітці!… – вигукнув він і, на ходу запихаючи свою довгу бороду у складки архалука, побіг до річки.

Слідом за дідом, скинувши з себе одяг, кинулись до річки й хлопці. На лужку залишилась тільки Асмік.

Спільними зусиллями важкий невід витягли на берег, і незабаром на зеленій траві, освітлені яскравим ранковим сонцем, тріпотіли і бились сріблясті, з червоними цяточками по боках, великі красиві риби. Це були знамениті севанські форелі.

Навколо риб витанцьовував Грикор.

– Ох, ох ох!… – галасував він. – Вогнище треба розпалити.

– То ось я й кажу, – промовив дід, звертаючись до мене так, наче вів далі перервану розмову, – щоб дізнатися, що таке севанська форель, треба тут же, на березі, її зварити… і неодмінно в тій самій воді, в якій вона жила. Тільки тоді й пізнаєш смак цієї риби… А як звариш, треба вивалити рибу з казана прямо на траву. Вода стече, а риба залишиться.

Так і зробили. Розпалили багаття, рибу зварили і, коли вона вже була готова, поставили казанок на траву і перекинули його. Вода стекла, риба залишилась, з трави ми її і їли. Такої смачної форелі мені ще ніколи не доводилось їсти.

В чудовому настрої повернувся я до Єревана. В ягдташі у мене було повно дичини, і так багато чудових вражень було від зустрічі з дідом Асатуром і його «левенятами»!

ЕПІЛОГ

В одній з республіканських газет Єревана у дні, про які розповідається у нашій повісті, була надрукована замітка під назвою «Важлива знахідка». В ній повідомлялось, що юні натуралісти села Лчаван знайшли і передали державі цінний скарб.

Не минуло і кількох днів після появи цієї замітки, як по селу пройшла чутка, що Міністерство фінансів вирішило видати старому мисливцю діду Асатуру і юним натуралістам проценти, які належать їм по закону за знахідку.

Одержавши велику суму грошей, діти збентежились: що з нею робити?

– Знаєте що? – сказав Камо товаришам. – Давайте виділимо більшу частину цих грошей на будівництво птахоферми. Та не звичайної, а за останнім словом науки.

Пропозицію прийняли з радістю.

Покликали у правління колгоспу і старого мисливця. Тут він побачив на столі цілу купу грошей.

Зустрів старого сам голова колгоспу Баграт.

– Дідусю Асатур, – сказав він, потискуючи йому руку, – вітаю!… Уряд прислав тобі нагороду за знайдений скарб. Це належить тобі по закону. Дід Асатур, побачивши гроші, зовсім розгубився.

– Ого!… – здивувався старий. – Чому ж так багато? Він погладив бороду, зніяковіло подивився на Баграта і заперечливо похитав головою: – Ні, брат, не треба. Знову не спатиму. Ні, не хочу… А втім, знаєш що: вирішимо цю справу по нашому, мисливському звичаю. Адже я, брат, за все своє життя, скільки б не стріляв, собі тільки на шашлик залишав, решту віддавав сусідам. Це дідівський мисливський закон. Ну й що ж? Накажеш мені тепер цей закон забути, порушити? Ні, мисливець Асатур не такий. І це, брат, моє мисливство, а це – моя в ньому доля… – Дід простяг руку і взяв зі столу одну пачку грошей. – Це мій «шашлик», а решту розподіли між колгоспниками, школі дай, дитячому садку… Сам знаєш, кому краще, – додав старий і вийшов.

Він ішов задоволений і радісний, і так легко було йому, наче скинув з плечей важкий тягар…

***

Була погожа, сонячна осінь.

З полів прилітали зграями і, гелгочучи, крякаючи, посвистуючи, розміщувались по своїх місцях вихованці птахоферми: гуси, качки, чирки.

«Завідуюча фермою» Асмік з допомогою свого «заступника» Сето оглядала птахів, відбирала кращі екземпляри гібридів і поміщала їх в спеціально підготовлені для відправки клітки.

На пасіці Грикор виймав з вуликів наповнені золотим медом соти і голосно примовляв:

– Ну й медок!

Армен і Камо приймали соти від Грикора і діловито вкладали їх у ящики, ви^но, теж в дорогу.

Хлопці гарячково готувалися до від’їзду в Москву. їх запросила до себе в гості Центральна станція юних натуралістів.

Старий мисливець курив і говорив задумливо:

– Так, значить, завтра їдете, мої левенята?…

На другий день вранці клітки з птахами і ящики з медом діти повантажили на грузовик. Юним натуралістам голова колгоспу Баграт дав нову, блискучу легкову колгоспну машину.

Усі, хто від’їздив, поцілувались з рідними, обняли діда Асатура і сіли в автомобіль.

Сона, поцілувавши сина, підійшла до діда Асатура, цмокнула його в руку і сказала зворушливо:

– Пробач, дядьку Асатур! Нехай мої прокльони в серці твоєму не залишаться…

Раптом, обернувшись, Сона побачила рахівника Месропа, зневажливо махнула на нього рукою і вмить розкрила свій «мішок прокльонів»:

– У всьому винна ця жовта черепаха… Ця чорна душа… Щоб на нього бог коросту наслав та нігтів позбавив – щоб не було чим почухатись!…

Колгоспники весело сміялися.

Машина рушила з місця і помчала гладеньким берегом Севану, випускаючи чадний дим. Колгоспники махали вслід машині хусточками і шапками.

– Поїхали-таки? Ах ви, мої левенята, що ж я без вас робитиму? – заохкав дід Асатур і витер папахою очі…

З автомашини, що мчала берегом Севану, долинула, завмираючи в далечині, радісна пісня:

Встало сонце в вінку золотім

Над усміхненим краєм моїм.

Єреван, 1949 рік.

Примітки

1

Вішап – дракон.

2

Дев – чудовисько.

3

Нані-джан – матуся, люба.

4

Озеро Севан ділиться на дві частини: Великий і Малий Севан. Поверхня Великого Севану дорівнює 1032 квадратним метрам.

5

Джейран – красива степова коза, газель.

6

Карс – великий глечик з широким горлом.

7

Айрик – пестливе від слова «айр» – батько.

8

Шампри – рожен.

9

Мутаки – циліндричні подушки, валики.

10

Фархад – герой узбецького епосу, який розбивав скелі та будував канали у Вірменії.

11

Архалук – верхній одяг.

12

У старому вірменському селі забобонні селяни вважали, що коли «зорати» воду, то піде дощ.

13

Наірі – стародавня назва Вірменії.

14

Ашуги – народні співці.

15

Кірва – друг.

16

Лаваш – тонкий прісний хліб.

17

Сатаел – сатана, диявол.

18

Полювання на бекасів, коли писалася повість, у Арменії навесні дозволялось.