Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

– Інкубатори, дідусю, наші радянські інженери збудували.

– Та-ак… – глибокодумно промовив дід. – І ти гадаєш, вони пташенят висидять?

– Інкубатори? Аякже! Неодмінно висидять, дідусю. Для того вони й збудовані. Ти так говориш, ніби вперше чуєш, що в нашому селі в інкубаторах курчат виводять. Хіба ти не бачив?

– Ну, я, знаєш, весь час на полях та в горах або ночами село охороняю – ніколи й подивитися було. А чути – чув, – виправдувався старий мисливець.

ЖИВА ОГОРОЖА

Школярі села Лчаван все більше цікавились організованою юними натуралістами фермою.

За рішенням бюро комсомольської організації піонерські загони школи на своїх зборах обговорили одне дуже важливе питання: чим і як можна допомогти в організації ферми диких птахів.

На зборах двох піонерських загонів вирішено вирити на березі струмка глибоке водоймище. Піонери другого загону визвались чергувати в сараї і допомагати юним натуралістам у їхній повсякденній праці.

В одному із загонів постало таке питання: «Чим же годувати квочок і їхніх майбутніх пташенят?»

Хтось сказав:

– Колгосп дасть корм.

Йому заперечили:

– Колгосп, звичайно, дасть корм, але ферму організували ми, школярі, і ми можемо теж дещо дістати. Навіщо все з колгоспу вимагати? На полях сила-силенна коників, на острівках Гіллі – черв’яків, моху, – чому б не скористатися з цього?

– Знаєте що, – сказав один з піонерів: – Дикі качки дуже люблять очеретяне коріння і молоду порость. Можемо сходити по них після уроків.

– А хіба кури не люблять мурашиних яєчок? – втрутився інший.

– Ого! Ти що ж, хочеш, щоб ми заради курей руйнували чудові мурашині міста?

– «Чудові міста»?… – засміявся перший. – Вони тільки псують колгоспні поля. Ці «чудові міста» треба знищувати: вони попадають в зубці жаток і псують їх. Ходімо! І луки колгоспні очистимо від мурашиних гнізд, і яєчок наберемо. Знаєте, яка це буде пожива для птахів!

На одних таких зборах піонервожата Аракс, виблискуючи своїми чорними очима, запитувала піонерок:

– Ну, скажіть, яка ж може бути ферма без огорожі? Сарай з усіх чотирьох боків відкритий. Хіба можна в такому приміщенні птахів розводити? Вилупляться пташенята – що ж, ви їх у сараї триматимете? Вийдуть, а тут їх худоба затопче ногами…

– Кішки тягатимуть! – пролунав чийсь тоненький голосок.

– Хіба тільки кішки? Якщо огорожі не буде, то й лисиці занадяться!

– Так, але з чого ж ми зробимо огорожу? – запитала одна піонерка. – Лісу у нас немає, а хто нам дасть залізо?… – Помовчавши хвилинку, вона додала: – Самий очерет у нас. Може, з очерету?…

– Ні, корови поламають, – заперечила Аракс. – Давайте краще живу огорожу зробимо. Ростиме, густішатиме… високою стане!

– Живу? Яку це – живу? – загули піонерки.

– Звичайну… З тернику. Викопаємо навколо сарая рівчак і посадимо.

– А де ж ми терник візьмемо?…

– Грикор знає, він нам покаже… Грикоре, – запитала Аракс у хлопчика, який саме зайшов, – де терник росте? Багато тернику?…

Грикор одразу догадався, навіщо потрібен терник, і відповів їм неквапливо і серйозно:

– Терник? Скільки хочете! Багато. Але нелегко його вирити і знову посадити.

– А ти що думаєш – у піонерок мого загону сил не вистачить? – розсердилася Аракс. – Ти нам тільки місце покажи і скажи, як треба викопувати, щоб коріння не попсувати.

– Ого! Все їй покажи та розкажи! Може, хочеш всю роботу на мене покласти?

– Ні, доставити ми самі зможемо Обв’яжемо вірьовками й дотягнемо, як хмиз. Ти нас тільки поведи на Далі-Даг, покажи, де росте.

Грикор люб’язно вклонився.

– Радий допомогти, – з жартівливою шанобливістю сказав він. – Тільки нехай кожна з вас візьме по кирці і по вірьовці. Ходімо!

***

Надвечір, вийшовши з сарая, дід Асатур зупинився біля дверей і зірким оком окинув колгоспні поля: чи не забрела куди худоба?

На схилі гори, біля верхнього краю села, знялась хмара куряви Вона росла і наближалась.

Старий приклав долоню дашком до лоба.

«Що це? – здивувався він. – Чого це сьогодні так рано овець додому женуть?»

Курява наближалася, але її підняли не вівці. Кілька десятків школярів з Аракс і Грикором на чолі тягли за собою колючі кущі тернику.

Струсивши з себе пилюку, школярі, не відпочиваючи, взялися до роботи: одні рили рівчак, інші обережно опускали в нього корені тернику і дбайливо засипали їх землею. Потроху навколо сарая виростала густа жива огорожа.

В розпалі роботи до дітей підійшли Баграт і Арам Михайлович. За ними йшов Камо.

– А знаєш, – сказав голова колгоспу вчителеві, – в них дещо виходить. Але ферму я оформлю лише тоді, як з’являться пташенята.

– А до того часу? – занепокоївся Камо.

– До того часу тільки корм видам… авансом. Більше нічого.

– А трудодні працівникам? – жартома запитав Арам Михайлович.

– Що? Трудодні? Поки пташенят на власні очі не побачу, ніяких трудоднів! – удавано серйозно відповів Баграт.

У КОЛГОСПНОМУ САРАЇ

«Коли ж вилупляться пташенята? Чи не захолонуть яйця?…» – тільки ці думки і хвилювали Асмік.

До другої години дня в сараї чергував і стежив за поведінкою квочок Грикор, який учився на другій зміні. Після уроків одразу ж заступала Асмік, приходячи в сарай просто з школи. Тут вона залишалася до вечора, тут і уроки готувала. Але Асмік доглядала квочок не сама. Піонерська організація школи щодня присилала їй на допомогу дівчат.

За Асмік в сарай прибігала мати.

– Ох, осліпла б я, доню! Адже ж ти сидиш тут голодна… Чому не приходиш обідати? – хвилювалась вона.

Однак, зрозумівши, що дочку так чи інакше від інкубатора не одірвати, хоч-не-хоч бігла додому, щоб принести їй обід.

Якось, принісши в сарай обід для Асмік в казанку, загорнутому, щоб не вихолов, у кілька рушників, Анаїд побачила таку картину: дочка з подивом розглядає квочку, яка залишила гніздо і дзьобом та крилами ворушить в ньому яйця.

– Оце так курка! – дивувалась дівчинка. – Усі яйця поб’є!… Заспокойся, заспокойся, сядь! – умовляла вона квочку.

– Не хвилюйся, доню, – з усмішкою сказала мати, – так вони всі роблять. Вони ж матері, і на шкоду своїм пташенятам нічого не зроблять. Зажди трохи – і побачиш, що кожна квочка по кілька разів на добу перевертає яйця в гнізді.

– А навіщо?… Не можна дозволяти! Я так добре укладаю яєчка, а вони їх перевертають… Укладу, піду до школи, а прийду назад – усе шкереберть!… – говорила Асмік.

– Та хіба ж вилупляться курчата, якщо ти заборониш квочкам яйця перевертати? – посміхнулась мати.

Асмік здивовано підвела брови.

– Ох і нетямуща в мене дочка! Квочки для того це роблять, щоб яйце нагрівалося з усіх боків однаково. Не можна ж, щоб воно нагрівалося тільки зверху, а знизу залишалося холодним!

– Ага, збагнула… – промовила Асмік. – Ну й розумні ж ці кури, правда, мамо? Значить, мати піклується про курча тоді, коли воно ще в яєчку?… А як же яйця в інкубаторі? Чи треба їх перевертати?…

– В інкубаторі? Н-не знаю… – розгубилася мати.

– Ну, про це я запитаю в Армена, він, звичайно, знає.

І Асмік, не дочекавшись, поки прийде Армен, побігла до нього додому.

– Що у тебе в книжках сказано – треба в інкубаторі яйця перевертати чи пі?

– А навіщо їх перевертати? – здивувався Армен.

– Як «навіщо»?… Чого ти втупився в мене? Квочки що роблять? Перевертають! Глянь, що в книжках сказано про інкубатор. Швидше! Яйця можуть охолонути…

Армен, здивований, взяв посібник з птахівництва. Перегорнувши кілька сторінок, він скочив з місця і вибіг на вулицю.

– Так, квочки твої мають рацію: яйця треба і в інкубаторі перевертати, – на ходу пояснив він Асмік. – От голова, як це я проморгав!…

Відтоді чергові піонери двічі на добу перевертали яйця в інкубаторі. Тепер усі вони нагрівалися рівномірно.

ХТО КРАДЕ ЯЙЦЯ?

Якось дід Асатур прийшов у сарай і заявив, що він кілька днів не зможе чергувати, бо іде на Севан з рибалками.

Увечері Грикор з’явився в сараї із стареньким матрацом у руках.

– Отут я спатиму, поки дід не повернеться, – сказав він Асмік і почав збивати сіно, готуючи собі постіль в кутку сарая.

– А може, й не треба? Це ж недовго… – намагалась відмовити його Асмік.

– Ні, – твердо сказав Грикор. – Ти ж сама жалілася, що зникають яйця гагар і чайок. Хто їх краде? Треба нам про це довідатись? Чим же ми пташенят годуватимем?

– Нічого, Грикоре… Я не думаю, що яйця краде в нас людина, – відповіла Асмік. – Злодій узяв би багато, а пропадають дрібниці – по одному, по два… Я спочатку і не помітила. Ну, стоїть собі ящик біля стіни… Відкрила якось – здалося, що яєць менше стало. Кому, думаю, потрібні погані яйця?

– Ти не подумала: «Хто в нашому селі, крім Грикора, ці яйця їстиме?»

– Ти таки й справді не гидуєш: пригадую, як їв їх на озері. Але потайки ти ж не їстимеш?… А іншим разом, – вела далі Асмік, – дивлюсь, ще менше стало. Давай, думаю, полічу. Полічила… не пам’ятаєш, скільки ми залишили яєчок на корм пташенятам?

– Пам’ятаю: сто шістдесят три.

– Так-так, сто шістдесят три… Лічу: всього сто сорок одно. І найбільше чаїних яєць не вистачає… Хто ж їх краде, як ти думаєш?

– Я довідаюсь… Я ж сплю, як заєць, з розплющеними очима.

***

В наступні дні Грикор розповідав своїм товаришам до того смішні пригоди, що вони ніяк не могли зрозуміти, де в них правда, а де кумедна вигадка.

– Ну, як тобі спалося? – спитав його якось Камо.

Перед школою він з Арменом і Асмік забігли взнати, як ідуть справи на фермі.

– У мене постіль м’яка, – весело відповів Грикор, – але цієї ночі я не спав. Одна з наших залізних квочок так стогнала, так рипіла цілу ніч, що у мене серце стискалося. Хвора, мабуть, бідна… Армене, поглянь, чи не підскочила у неї температура?… А кури! – Прислухався до їхнього квоктання – і що ж чую? «Давайте, – кажуть, – придушимо цих залізних квочок! Якщо вони будуть сотню за сотнею курчат виводити, що ж нам, бідним, тоді робити?… Загинемо… Ніхто нас більше не підсипатиме, позбавлять нас материнства». Що вдієш, просто звичайні материнські ревнощі.

Товариші засміялися.

– Еге, – вів далі уже серйозно Грикор, – повірите ви мені, – коли скажу, що цієї ночі я піймав злодіїв?

– Піймав злодіїв?… Хто ці злодії?

– Миші.

– Вигадуєш! Як можуть миші красти яйця! – махнула рукою Асмік. – Я б ще повірила, коли б ти сказав, що миша прогризла в яєчку дірочку і виссала. А ціле? Як може миша украсти яйце.

– Ото ж то й є, що ціле! Так цілим і тягнуть до себе в нірку: яєчню роблять для своїх мишенят. І вони ж матері, і в них серця материнські… Але слухайте, що я вам розповім. Погляньте-но на ящик, бачите, яку вони в ньому дірку прогризли? Через оцю саме дірку вони і тягають яйця. Чую вночі – шкребуться… Прокинувся, прислухався. Залізна квочка важко стогне, а перед ящиком пацюки метушаться. В стіні – щілини, крізь них промені місяця пробиваються, добре видно. Дивлюся, миші навкруги яєчка танцюють. Вони всі темні, а яйце біле, так і світиться. Затамував подих: що далі буде? А вони – що б ви думали? – котять яйце. Потім одна з них лягла на спину і задерла догори лапки, а інші оточили яйце, потім лапками, боком, голівкою підштовхують, піднімають його… Так і викотили тій миші на живіт, а вона обхопила яйце міцно лапками та ще й притиснула довгим хвостиком: ну просто як людина, коли її повалити на спину, а на груди діжечку покласти…

– Вигадуєш, Грикоре!

– От диваки! їм правду говориш – не вірять, брешеш – знову не вірять, – пробурмотів Грикор. – Ну, коли я що-небудь вигадував? – щиро обурився він. – Не треба, не розповідатиму, якщо не вірите…

– Ні, ні, Грикоре, говори далі! – вигукнула Асмік. – Тільки це вже дуже незвичайне.

– Я б так само не повірив, – признався Грикор, – але ж на власні очі бачив…

– Ну, ну, що ж далі було?

– А далі ось що. Решта мишей впряглася в цю мишу, що яйце тримала, вчепилися їй у вуха, схопили за голову і потягли, як санчата… Правда, їй, мабуть, не солодко було – спинка ж терлася об землю, – та що поробиш: треба ж про діток думати! Так от, на її животику і в’їхала яєчня для мишенят прямісінько в їхнє гніздечко… Хотів я було підвестися, налякати злодійок, та роздумав. «Нехай собі, – думаю, – мишенята їдять на здоров’я». І прикинувся, ніби міцно сплю, щоб не заважати їм…

Діти посміялися з Грикорового оповідання, але так і не зрозуміли, вигадав він все де чи насправді миші крадуть яйця.

ХВИЛЮВАННЯ

– Завтра чекатимемо лисух. Завтра – двадцять перший день, – сказав Камо.

– А можуть і не вилупитися, – заперечив Армен. – Вони відрізняються від свійських курей.

– Чим відрізняються? – запитав Камо – Асмік. ти раніше не виводила лисух?

– Ні, – похитала головою Асмік.

– Чим відрізняються? – перепитав Армен. – А тим, що лисухи зовсім не курячого роду. Вони належать, за прийнятою в науці класифікацією птахів, до ряду журавлиних, родини пастушків. А кури до родини справжніх курячих.

– Ого, яка вченість! Та ти став справжнім птахівником, – засміявся Камо.

– Аякже! Якщо ми вже влаштовуємо птахівницьку ферму, треба й літературу відповідну читати… Значить, я й говорю: важко сказати, коли вилупляться лиски. Про це я нічого не знайшов навіть у Брема,

***

Цілу ніч діти хвилювались. Камо ліг, але не міг заснути. Серед ночі він одягнувся і прийшов до сарая. Грикор ще не спав.

– Ну як, ще не вилуплюються? – запитав Камо.

– Ні, щойно перевіряв.

Рано-вранці Асмік, Камо і Армен уже були в сараї.

– Ні, ще жодне яйце не проклюнуте!

– Вночі, – сказав Грикор, – я знову підслухав, як кури розмовляли. Солоденькими голосочками своїх курчат кликали: «Виходьте, курчатка, двадцять перший день настав… Час, виходьте, дітки!» А курчата з яєць відповідають: «Хто ви такі, що нас кличете? Ми голос своїх матерів знаємо, ви не наші мами…»

Але дітям було не до сміху.

– Досить жартувати! – сказав Камо. – Якби нам довідатись точно, на який день виходять з яєць лисухи?

Подзвонили районному агрономові – здивувався; районному птахівникові – і той не знає…

Так, в тривозі, прожили діти ще один день. Пташенят все нема та й нема!

Грикор навіть жартувати перестав.

– Казав я вам, – докоряв він товаришам, – що бовтунів наробимо! Треба було, як я радив зварити та з’їсти. Даремно яйця зіпсували!

Грикор вийняв яйце з-під квочки, підніс до вуха і потрусив.

– Убив курчатко! – з криком повисла на руці у нього Асмік. – Хіба можна так сильно трусити?… Дай мені!

Асмік відняла яєчко у Грикора і почала роздивлятися його на світло:

– Погляньте, в ньому курча… Бачите, яке воно темне? Це від курчати темне.

– Ану, послухай, дихає воно? – запитав Грикор.

– Швидше покладіть яйце назад – охолоне! – занепокоївся Армен.

Минула ще одна ніч, тривожна і довга. Здавалося, і ранок не надійде.

На зорі вся група юних натуралістів уже була в сараї. Вони обережно підняли квочок і оглянули яйця. Та жодне не було пробите. А вже двадцять другий день.

Всі були так засмучені і розчаровані, що цього дня ледве чи розуміли, про що розповідали вчителі в школі. «Чому ж так запізнюються водяні курочки?» – ця думка тільки й турбувала дітей.

Увечері вони знову зібралися в сараї. Там уже були мати Асмік і Грикор.

Грикор обстругував долотом якусь колоду, видовбуючи в ній ямку.

– Що це ти робиш? – здивувався Камо, але, не чекаючи відповіді, запитав про інше: – Курчата не вилупились?

– Що роблю?… Для курчат ванну готую. Ви все: «вилупились, вилупились!» Куди поспішаєте? Напевне вилупляться. Їм поспішати нема куди. Підождуть, поки ванну зроблю, а то де ж їм купатися?

– Не зіпсувалися ж усі яйця! – прикро сказав Камо. Він був найбільш запальний і нетерплячий.

Мати Асмік, що сиділа на стільці біля одного з інкубаторів із в’язанням у руках, стала заспокоювати дітей.

– Коли кажуть, що курка двадцять один день на яйцях сидить, це не значить, що в усіх однаково, день у день вилупляться пташенята. Привезла я з радгоспу яйця племінних курей– з них курчата вилупились на двадцять третій день. І птахівник говорив, що в племінних курей курчата вилуплюються пізніше, ніж у звичайних.

– Ну, а водяні кури – хіба не племінні? Клянусь їхніми лисими головами – племінні! – втрутився Грикор, довбаючи колоду.

– Може, квочки погано сидять і яйця охолонули? – запитала Асмік.

– Таке буває, – підтвердила Анаїд. – Якщо квочка часто залишає гніздо, щоб поїсти, яйця можуть охолонути.

– А ми їх дуже часто годуємо – от у цьому і вся справа! – захвилювалась Асмік. – Звичайно, яйця охололи, і всі пташенята загинули…

– Заспокойся, – сказав їй Армен. – У книзі «Птахівництво» сказано, що, коли квочка навіть надовго кине гніздо і яйця охолонуть, курчата не гинуть – лише уповільнюється їхній розвиток. В книзі говориться, що шкідливе лише тепло, якщо воно вище за нормальне.

– Ні, температура у нас тридцяти дев’яти не перевищувала, за це я ручаюсь, – відповів Армен.

– Ну, завели! – підвівши голову від своєї «ванни», зупинив їх Грикор. – Ось пташенята в своїх шкаралупках прислухаються до мого стукоту і одне з одним перешіптуються. Говорять: «Ще не готова ванна, куди ж нам поспішати? Адже купатися нема в чому».

– Та й справді, – опам’ятався Камо, – де ж купатимуться наші пташенята в перші дні?… Марш усі по хатах: тягніть усе, що в кого є, – ночви, тази…

– Вірно, Камо, дорогий! Гусенята і качата, як вилупляться з яєць, то відразу ж до води заквапляться, – підтримала його Анаїд. – Ідіть несіть ночви.

Незабаром у сараї було повно ночов, старих тазів, навіть великих і глибоких казанів. Грикор закінчував майструвати свою «ванну».

– Тепер вони можуть залишати свої шкаралупки і виходити, – сказав він. – Ну, ласкаво просимо!

ПРО ЩО ПОВІДОМИВ ГРИКОР

В той день Грикор, як завжди, чергував у сараї зранку. В розпалі уроків увагу учнів привернула якась постать, що маячила на подвір’ї школи і робила руками якісь знаки.

Камо, який сидів недалеко од вікна, також виглянув на подвір’я і одразу впізнав Грикора.

Побачивши Камо, Грикор підняв руки і показав йому вісім пальців. Його обличчя сяяло. Він підскакував на здоровій нозі, витанцьовував і, склавши долоню жменею, притуляв її до щоки так ласкаво і ніжно, наче в руці у нього було щось дуже тендітне.

Камо зрозумів, заметушився, хотів було гукнути Армена, але, помітивши суворий погляд учителя, зніяковів і сів на місце.

На перерві Камо з Арменом побігли вниз сповістити приємну новину Асмік.

Побачивши їхні радісні обличчя, Асмік вигукнула:

– Невже виходять?

– Ще й як! Грикор каже – вісім пташенят уже є.

Не кажучи нічого одне одному, діти однаково відчули, що вони ні на хвилину більше не можуть залишатися в школі, і, з дозволу Арама Михайловича, не чекаючи закінчення уроків, побігли в сарай.

Назустріч їм вибіг Грикор.

– Пташатка, пташатка!… – вигукував він. – Цілими батальйонами лупляться!

– Де вони? Ну, та підніми ж квочку… Ой, які гарнесенькі!… Зажди, дай мені одне! – І Асмік обережно взяла з-під квочки крихітне, вкрите попелястим пушком пташеня з гарненьким жовтим дзьобиком і темно-сірими, кольору свинцю, ніжками. Притуливши пташеня до щоки, вона гріла його своїм диханням.

Діти розгубились, не знаючи, що робити. Біля дверей сарая зібрався цілий натовп дітей і жінок.

– Справді вилупилися? – чулися недовірливі голоси.

– З-під квочок чи в тій бляшанці? – цікавилась якась жінка. – Дайте глянути.

– Ні, ні! Розтривожите квочок, не можна! – Асмік охороняла вхід у сарай.

Протовпившись, зайшов до сарая дід Асатур, який щойно повернувся з Севану.

Асмік у цей час відкрила інкубатор. Там, в м’якому, нагрітому акумуляторами гнізді, копошилися десятки крихітних темно-сірих пташенят.

– Це ж чиї, доню? – спитав дід.

– Водяної курочки-лиски, дідусю, – ледве стримуючи радість, відповіла Асмік. – Поглянь, скільки ще яєць пробито! Так одне за одним і лупляться…

– Що ж нам тепер робити? – заметушився дід.

– Годувати їх треба.

– Зваріть чаїні яєчка, – запропонував Армен.

– Зваримо, звичайно, але яєць мало, однак не вистачить, – сказала Асмік.

– Не хвилюйся, онуко, – заспокоїв її дід Асатур. – Зваріть ті, що є, а я щось придумаю.

І дід Асатур поспішив до правління колгоспу.

– Баграте, рідненький, дай нам із комори яєць, штук сто, не більше, – пташенята вилупились, їсти хочуть! – ще з порога закричав дід.

– Легко сказати – сто яєць! Що ж, накажеш у дитячого садка забрати і віддати вашим пташенятам, щоб виросли і розлетілися?

Дід розсердився:

– Ну й черствий же ти чоловік… Діти ось уже місяць спокою не мають, а тобі байдуже! Пиши, швидше пиши дозвіл, а то, клянусь бородою, кинджал витягну! – удавано серйозно погрожував дід.

– Це що ж? До кинджала вже дійшло? – входячи в кімнату, запитав Арам Михайлович.

– Та ось, – сказав Баграт, підморгнувши вчителеві, – зв’язався старий з дітьми і вимагає, щоб яєць для пташенят дав. Та поки не побачу пташат на власні очі, діла не буде.

– Пташенят повний сарай, іди подивись! – запропонував дід Асатур.

– Гаразд, підемо.

Назустріч їм із сарая вибігла Асмік:

– Дядьку Баграт, ну, коли ж ви нашу ферму визнаєте?

Суворе обличчя Баграта посвітлішало, очі потепліли. Щоразу, коли він зустрічав цю дівчинку, його серце лагіднішало, суворий погляд добрішав. Батько Асмік – Ованес, прямодушна і чесна людина, рука в руку з Багратом воював проти фашистів, з одного казанка з ним їв, а якось у штиковому бою врятував йому життя. На руках у Баграта Ованес і помер, віддавши своє життя за Радянську Вітчизну в битві на берегах Одеру.

Баграт мовчки погладив шовкове темно-каштанове волосся дівчинки і непомітно зітхнув.

Увійшовши в сарай, він побачив пташенят і усміхнувся.

– І справді вилупились! – сказав голова колгоспу. – Тепер рахівник може оформити цю витівку. А поки що йдіть і отримайте для ваших годованців обід.

Він витяг з кишені блокнот і, написавши записку, віддав її Грикорові. Той поспішив до колгоспної комори.

– Отепер, Баграте, ти житимеш, – засміявся дід Асатур.

Дружньо розмовляючи, Баграт і Арам Михайлович вийшли з сарая. Школярі відчували, що говорять вони про їхні справи, і на обличчях у них з’явились посмішки.

Колгоспний комірник, буркочучи, відпустив яєчка. Він не вірив в успіх цієї справи.

Незабаром пташенята лиски, стукаючи дзьобиками, їли жовтки крутих яєць, а дід Асатур дивився на них і самовдоволено гладив бороду. Він, здавалося, років на двадцять помолодшав.

– Доню, а коли ж вилупляться гусенята?

– Скоро, скоро… У них ще є час.

– А качки? – запитував дід.

– Чирки вилупляться, мабуть, завтра-післязавтра. А в цьому інкубаторі є ще яйця і сірих качок.

У наступні дні справді почали вилуплюватися каченята. Сарай наповнився їхнім веселим писком. Ще крихітні, вони, побачивши воду, поспішали до ночов і зграйками плавали і пірнали з таким виглядом, ніби добували собі поживу. Годували їх сиром і крутими, дрібно накришеними яйцями.

Якось, зайшовши в сарай, Асмік зупинилась, здивована. В кутку на соломі була складена купка яєць. Поруч навпочіпки сидів Грикор і лічив їх.

– Звідки? – запитала Асмік.

– Пам’ятаєш, миші у нас позичали – тепер повернули, з поваги до мене… Вам би вони не віддали.

– Грикоре, скажи правду: де ти взяв?

– Кажу вам: миші посоромились своєї розбійницької поведінки і віддали назад…

Так діти і не довідались, звідки дістав Грикор яйця. Може й справді знайшов мишачий склад…

– Ану, полічи Асмік. По-моєму, скільки взяли, стільки й віддали. Лише троє я їм залишив, для їхніх дітей: шкода мені їх стало, – сказав Грикор.

– Так значить жодного й не з’їли? – здивувався Камо.

– Уяви собі, жодного. У них поки що мишенят нема: про майбутніх піклувалися. Подумайте тільки, які щиросерді батьки! А ви ще ставитеся з презирством до мишей. Я б просто розцілував їм мордочки за добрі їхні серця!

– Тьху! Ти знову?… Ох, як миші ненавидять зараз Грикора! – весело засміялася Асмік. – Вночі прийдуть і сонному відкусять носа.

– То я тут і залишуся, щоб вони мене загризли! Досить, шабаш! Я свій обов’язок виконав. Два батальйони пташенят від мене одержали? Мою частку? Ну й прощавайте!

– Ні, Грикоре, гусячим яйцям ще час не вийшов, їм ще день полежати треба. Ще дві-три ночі побудь, – благав його Камо.

– Ну, якщо секретар комітету комсомолу наказує, треба підкоритися, нічого не зробиш!

ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ

Настав двадцять восьмий день.

В той момент, коли перше гусеня заворушилося в яєчку і пробило шкаралупку своїм жовтеньким, але вже міцним дзьобом, Армен, який сидів біля інкубатора і не спускав очей з термометра, враз злякано скочив з місця.

– Асмік, температура падає! – ледь переводячи подих, сказав він.

– Як? В обох?

– Ні, лише в цьому.

– Чого б це?

– Енергія в акумуляторах виснажилась.

– Що ж тепер буде?

– Охолонуть яйця. Треба швидше знайти нові акумулятори!

Асмік побігла кликати на допомогу Камо.

Він одразу ж прибіг у сарай. Удвох з Арменом вони відшукали діда Асатура і Грикора, порадилися з ними, але нічого придумати не змогли.

Скориставшись відсутністю хлопчиків, біля сарая з’явився Сето і його брат Арто. У маленького Арто у руках були лук і стріли.

– Дай-но я випущу дві-три стріли крізь дірку в дверях. З десяток яєць розіб’ю, – запропонував Сето. – Нехай Асмік поплаче.

– Шкода, адже в яєчках пташенята, – завагався Арто.

– Шкода? А мене тобі не жалко?… За що вони мене кожного дня в школі допікають? Що поганого в тому, що я по горах блукаю? Мені це подобається. А на уроки мене силою не затягнеш – нецікаво мені. А у тебе, Арто, не вистачає мужності і помститися за брата. Ех, ти!…

Натягнувши лук, Сето підкрався до сарая і випустив крізь щілину в дверях кілька стріл.

Обливаючись слізьми, з сарая вибігла Асмік, але братів уже не було й сліду.

– Невже у вас не вистачає сили спинити цього хулігана? Погляньте-но, що він наробив своїми стрілами! – поскаржилась Асмік Камо і Арменові, які саме в цей час підійшли до сарая. – Курку поранив, кілька гусячих яєць розбив…

Повернулися і дід з Грикором. Вислухавши Асмік, дід незадоволено похитав головою.

– Заявимо в сільраду, – запропонував Грикор.

– Мужчина повинен власною рукою розправлятися з негідниками, – сказав дід Асатур. – Мужчині не личить скаржитись.

Армен замислено похитав головою:

– На нього треба вплинути, тут силою нічого не вдієш.

Камо посміхнувся.

– Вплинути? Ласкою, може?…

– Його треба примусити розкаятись, Армен має рацію, – сказала Асмік.

– По-моєму, він просто роздратований, заздрить нам, нашій роботі. Він, мабуть, не від того, щоб помиритися і подружити з нами, його виправити можна, – наполягав Армен.

– Ех, Армене! – безнадійно махнув рукою Камо.

Вони зайшли в сарай.

– Температура спала, серце не б’ється, – сказав Грикор, помацавши інкубатор. – Він, бідний, і справді здихає.

Асмік мало не пирснула зо сміху, але, глянувши на Камо, стрималась, – таке в нього було суворе обличчя.

– Як же ти рахував? – запитав Камо в Армена. В голосі його звучав докір. – Ти ж запевняв, що енергії вистачить?

– Помилився, мабуть.

– Якщо акумулятори поставити в автомобіль, багато сили вони втратять? – несподівано запитав Грикор, ніби щось пригадавши.

– Звичайно.

– Оце-то так! – вигукнув Грикор. – Чому ж я вам не сказав?… Адже цей акумулятор, що ти останнього разу приніс, завідувач складу раніше давав шоферові.

– Як?! – скочив з місця Камо.

– Дуже просто. Шофер просив дати йому акумулятори, а завскладом відмовив. Шофер почав вимагати: «Вся справа зірветься, якщо не піде машина». Ну, тоді завідувач поступився. «Бери, – каже, – тільки поверни швидше».

– Ну, тепер зрозуміло… – похмуро мовив Камо.

– А ти Армена обвинувачуєш, що він помилився в розрахунках, – дорікнула йому Асмік.

– Адже ж він учений, хіба він може помилитися? А якщо помилиться – позбавимо звання. Хіба він може порахувати невірно? – образився за Армена і Грикор.

Камо накинувся на Грикора:

– Чому ж ти не сказав нам вчасно?

– Досить обвинувачувати один одного, треба швидше придумати, що робити, – втрутився Армен. – Коли б тут була колгоспна машина – зняли б акумулятори.

– Чому ти впадаєш в розпач? Привеземо з міста, – хотів підбадьорити його Камо.

– З міста?… Поки поїдете, знайдете, привезете, – охолонуть яйця… І це, що проклюнулось, скоро помре.

– Помре? – захвилювалася Асмік. Вона схопила яйце і почала гріти його своїм диханням. – Я не дам померти жодному пташенятку. Ну, швидше придумайте що-небудь! – говорила вона, ледь стримуючи сльози.

– Дідусю, – сказав Камо, – ми тебе запитували, – ти нічого не відповів. Невже й ти не придумаєш, як врятувати гусенят?

– Не все в книжках знайдеш, не завжди і дідівський досвід помагає… Я більше щодо ведмедів майстер. Яйце – справа жіноча. Ходімо до моєї старої – її запитаємо: вона багато квочок за своє життя підсипала…

Бабуся Наргіз зустріла дітей ласкаво і, вислухавши їх, запитала:

– А скільки днів залишилося?

– Один.

– Лише один?…

Але перш ніж відповісти дітям на їхнє запитання, бабуся одразу ж, за мисливським звичаєм свого чоловіка, накрила на стіл і почастувала дітей усім, що було в хаті.

– Бабусю, нам не до їжі: вона в горлі застряне. Ти нам допоможи, скажи, як пташенят врятувати? – упрошував стару Наргіз Камо.

– Їжте, дітки, їжте. Все скажу. І цьому зарадити можна, не лякайтеся, – спокійно говорила стара, підсовуючи дітям тарілки з сиром.

– Їж, рідненький, – повторила вона, цілуючи Камо. – Ти зовсім забув про бабусю через цих твоїх курчат.

– Не хочу я їсти, бабусю! Ти мені скажи, як врятувати пташенят, – нетерпляче повторював Камо.

Стара Наргіз усміхнулась. її добре, маленьке і худеньке обличчя вкрилося тонкою сіткою зморщок.

– Ну, – сказала вона, – є такий спосіб. Якщо трохи подержати яйця за пазухою чи під пахвами – вилупляться. Буває і таке: виведе курка кілька курчаток, ходить біля них, а решту яєць кидає – не хоче досиджувати. Кілька разів я такі яєчка у себе за пазухою доношувала.

– Ну, вчений брате, що ти скажеш на це? – запитав Камо у Армена.

– По-моєму, це не суперечить науці. Для виведення курчат потрібне лише рівномірне тепло і нічого більше. Але в книжках пишеться, що температура повинна досягати тридцяти дев’яти градусів, а нормальна температура у людини не вище тридцяти семи… Як же це, бабусю?

– У ваших градусах я нічого не розумію, любий мій, – спокійно відповіла Наргіз. – В останній день курча вже готове, йому вже дихати повітрям треба, бігати, їсти. Тепла людини для нього досить. А градусів я не знаю… Знаю лише, що зігрієш на грудях – неодмінно вилупляться, виживуть.

– Вірно, вірно! – підтримав бабусю Армен.

– Отже, так і зробимо. Асмік, збирай школярів! – наказав Камо.

***

Побачивши заклопотаних Камо і його товаришів, школярі відчули, що трапилося щось погане. Та й Грикор був похмурий.

– Що сталося? – тривожно запитували вони.

Камо коротко повідомив про те, що трапилося на фермі.

– Для врятування життя гусенят ви повинні по кілька годин тримати під пахвами яєчка, – сказав він.

Ця незвичайна пропозиція спочатку всіх вкрай здивувала. її ладні були сприйняти за жарт.

– Це як? Стати квочками? – запитала одна маленька насмішниця і пирснула.