Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Хлопець жадібно вдихав свіже ранкове повітря. Він живий, він знову в цьому чудовому, казковому світі! І ніхто, ніхто так, як він, не міг зараз розуміти цінність життя і любити його…

Мотузяна драбина висіла на своєму місці, прикріплена до одного з зубців скелі: мандрівки у «Ворота пекла» стали такими звичайними, що її більше й не приймали.

Юнак звично спустився по драбині і ввійшов у печеру. Серце його завмерло від щастя: плескіт води, нещодавно такий глухий, було чути дуже виразно. Стрясаючи скелю, з клекотом і дзвоном мчав десь зовсім близько, під ногами, бурхливий водяний потік.

Ввійшовши в другу печеру, Камо (читач, певне, давно пізнав його) побачив, що за ці два дні тут провели величезну роботу.

Він засвітив ліхтар, прикріпив його до каменя на краю великої западини, утвореної вибухами, і, взявши лом, почав довбати скелю там, де звуки води було чути найбільш виразно.

***

Село щойно прокинулося, коли знайома нам група юних натуралістів підходила до Чорних скель.

Не встигли вони видертися на вершину, як раптом всередині її почувся вибух і з отвору печери повалив густий дим.

Діти здивовано перезирнулися. Що там таке?… Чи не сатаел знову шаленіє?… їм і на думку не спадало, що Камо, який учора ще лежав у ліжку хворий, сам уночі добрався до Чорних скель і продовжує не закінчену ними роботу.

– Вернімось, – злякано запропонувала Асмік.

– О, та чий же тут кінь стоїть?… Ну, звичайно, Камо… Це Камо там! – захоплено вигукнув Сето і побіг стежкою, що вела на гору.

– Але ж він хворий і на руках ще садна не загоїлись! – вихопилось в Асмік.

– Теж мені – садна! Що таке садна при такій великій роботі! – весело озвався Гри-кор. – Ходім!… Камо, рідненький, наводь страх на чортів, ми до тебе йдемо! – склавши рупором руки, крикнув він.

Слідом за першим на Чорних скелях почулося ще кілька вибухів.

В цю мить на стежці, що веде до Чорних скель, як укопаний, зупинився майстер Єгор. Він ішов разом з бригадою колгоспників.

– Ці чортенята що-небудь накоять, собі на голову… – пробурмотів він. – І чого ми не забрали капсулі з собою!…

– А все-таки молодці хлопці, – випередили нас! – вигукнув один з каменярів і заквапився до печер.

Цього ранку вибухи на Чорних скелях розбудили багатьох в селі Лчаван. Радісних, дуже радісних подій чекали колгоспники.

Але в сім’ї Камо ці вибухи викликали тривогу.

Мати Камо, не побачивши сина в ліжку, з криком кинулась до свого чоловіка:

– Чого ти стоїш? Камо знову пішов на Чорні скелі!…

Коваль Самсон, завжди спокійний і стриманий, вискочив з дому і побіг до Чорних скель.

– Хлопці знову пішли в ту чортячу печеру! – кричала Сона, видершись на свій дах.

Прибіг Артуш, незадоволений тим, що товариші пішли без нього, і, ні в кого не питаючи дозволу, побіг наздоганяти їх. За ним рушило ще кілька школярів.

Вийшов з дому і голова колгоспу Баграт. Слідом за ним з’явився і вчитель Арам Михайлович, як завжди у гімнастьорці, старому військовому картузі і високих хромових чоботях.

– Ходімо, Араме Михайловичу, – сказав Баграт, – подивимось, що роблять наші герої… І Асмік з ними пішла, ще на світанку. Нишком втекла… Ех, де наша молодість! – посміхаючись у вуса, говорив Баграт. – Дивлюсь я на цю молодь, на її діла, бачу, як уся її увага, всі її думки, серце цілком належать народові, як вона тільки й думає про те, щоб зробити добру справу для Радянської Країни.

Помітивши Артуша з товаришами, які поспішали до Чорних скель, Баграт зупинив їх:

– Ей, хлопці, куди ви з голими руками? На весілля, чи що? Назад! Візьміть лопати, кирки, ломи… Еге, і дід Асатур шкандибає! Заклав бороду за пазуху, – значить, теж у похід зібрався… Цікава людина, хороша людина, – кивнув Баграт Араму Михайловичу на старого мисливця.

Учитель тільки посміхався – хіба він не знає діда Асатура.

А Сона кричала:

– Сето, Сето! Цей шибеник знову пішов в те прокляте місце!…

– Ти чого це знову розкричалась, бабо?! І дав же тобі бог голосок, – докірливо похитав головою дід Асатур. – Помовч трохи! Зараз усі підемо, подивимося, що треба робити.

І дід Асатур із своїм вірним другом Чамбаром теж попрямував до Чорних скель.

***

Незабаром на вершині скелі над печерою зібралось багато сільської молоді. Сміливіші хлопці навіть спустилися по мотузяній драбині і зникли в чорній пащі «Воріт пекла».

А внизу, в ущелині, зібралися колгоспники і, задерши голови, з цікавістю поглядали вгору.

Внизу, біля дуба, дід зустрів Асмік: хлопці цього разу не взяли її з собою в печеру.

Побачивши діда Асатура, вона радісно кинулась до нього:

– Дідусю, а як же ми? Ми так і не підемо в печеру?

– Як – не підемо? Хіба без нас щось вийде? – щиро здивувався дід Асатур. – Ходімо!

Не встигли старий мисливець з дівчинкою дійти до вершини, як знову цього разу вже з ущелини, долинув голосний крик Сони (і вона прибігла сюди з людьми):

– Ей, синку, Сето! Агей, синочку, куди ти забрався! Вилазь звідти!… Ой, сили моєї немає!

І, як навмисне, Сето раптом з’явився біля входу в печеру. Він був радісно схвильований.

– Зажди, мамо! – гукнув він. – Рвонемо разочок, і все буде ясно: чи вода під камінням, чи пекло… Мало залишилось, почекай. Ми…

Не договоривши, Сето раптом зірвався з місця, кинувся до драбини і поквапливо поліз угору. Слідом за Сето вибігли й інші хлопці і один за одним поповзли за ним.

– Гей, агей, тікайте! – крикнув униз Грикор. – Тікайте! Зараз скеля лопне, і весь світ наповниться рогатими чортами!…

Грикор, сміючись, помахав рукою колгоспникам, що зібралися унизу, і, підстрибуючи на одній нозі, кинувся доганяти товаришів. Вони вже спускалися вниз вузькою, що губилася серед ущелин, стежкою.

– Ох, вже цей Грикор! – сказав хтось унизу. – Світ ще ніколи не бачив такого базікала і насмішника…

Але тут і справді здригнулись і захитались Чорні скелі. Оглушливий вибух струснув повітря. Руда хмара диму казковим драконом – вішапом виповзла з «Воріт пекла» і імлистою тінню закрила сонце. І раптом з гуркотом, громом, дзвоном ринула в ущелину вода…

Вирвалась вона з чорної пащі «Воріт пекла», з своєї похмурої багатовікової темниці, і бурхливим каскадом ринула вниз, в ущелину. Це був, напевне, найвищий, найчудовіший водоспад у світі… З недосяжної височини мчав могутній потік холодної світлої води, дробився об виступи скель, розсипався міріадами райдужних бризок, що яскріли на сонці…

Важко передати захоплення колгоспників. В першу мить вони ніби втратили мову і безмовно, палаючими очима дивились на доріжку, що несподівано з’явилась на чорному тлі скелі, – живу, бурхливу, в сріблястому мереживі піни… Потім мовчанку порушило громове «ура». В повітря полетіли шапки. Люди ставали на коліна, припадали до води, торкаючись до неї, ніби цілуючи губами…

Люто гавкав Чамбар на спадаючу в міжгір’я воду. Чи то радість, чи то здивування виявляв він – адже зовсім-зовсім ще недавно бігав він тут по сухих і гострих камінцях!

Несподівано на краю печери з’явилась постать хлопця з ломом у руці. Знизу вона здавалась зовсім маленькою. Це був Камо. Він стояв на кам’яному виступі, в самому куточку гладенької кам’яної «губи», яка вперше розповіла Арменові і Араму Михайловичу про те, що колись, кілька століть тому, звідси стікав водяний потік.

Обличчя хлопця сяяло. З почуттям глибокого задоволення дивився він на холодний потік звільненої ним і його товаришами води, і серце його завмирало від безмежного щастя. З очей Камо текли сльози, але він не помічав їх: це були сльози радості, великої, невимовної.

Товариші, колгоспники махали йому шапками, щось кричали захоплено, а його рябий коник, прив’язаний до розбитого блискавкою дуба, бив копитами, іржав і здригався од бризок холодної води, що падали на нього.

Коли Камо зійшов униз, його зустріли й обняли спочатку батьки, потім товариші, колгоспники, голова колгоспу Баграт. Його сьогодні не можна було впізнати – так він сяяв.

Вийшов наперед і гаряче обняв свого відважного внука і старий мисливець дід Асатур. Поклавши руку на руків’я довгою кинджала, дід повернувся до колгоспників і промовив:

– Ось воно як, люди… Виходить, що ніякого пекла не було і нема. Наші онуки розумнішими за дідів виявились… Де ти, куме Му-кел? Вийшов би ти з могили та й подивився б, що наша молодь знайшла у твоєму «пеклі», що одержав народ!

Але діда майже ніхто вже й не слухав. Всі гарячково працювали, звільняючи дорогу воді. Дзвеніли заступи; з-під кирок, що пробивали кам’янистий грунт, летіли іскри…

Вирвавшись з ущелини, водяний потік, спрямований колгоспниками, підступив до стародавнього гирла каналу, що починався там, де недавно стояв «водяний бог», якого забрали вчені в Єреван. Звідси, звернувши на схил Далі-Дагу, вода впадала в канал, відбудований колгоспниками, і, весело вируючи, побігла до колгоспних полів. Вона несла їм життя, і назустріч їй, жадібно вбираючи вологу, радісно підіймали свої голівки стомлені спекою колоски.

Вода розбігалась по полях, напуваючи грунт, тихо і мелодійно дзюркочучи. Біля корінців рослин надимались і з ледь чутним тріском лопались крихітні повітряні бульбашки. Здавалось, оживаючи, земля щось шепоче і солодко-солодко зітхає: «О-ох… о-ох… о-ох… Ще… ще…»

Невеликим розгалуженням каналу вода добігла до самого села, влилась у висохле річище джерела, а потім наповнила став, викопаний школярами.

Асмік дуже зраділа. Вона побігла на ферму, відкрила ворота і погнала до ставка своїх захирілих вихованців. Гуси, качки, водяні курочки, шумно б’ючи крилами, кинулись у воду, їх радісне гелготання і крики весь день стояли над селом. Ожили не тільки пташенята, але й бджоли. Вони вилетіли з вуликів і за-дзижчали над ланами.

Радісно і шумно було цього дня в селі Лчаван. Не брав участі в загальних веселощах лише один «водяник», який протягом століть лякав селян своїм грізним ревінням. Він раптом замовк, і ніхто в селі не помітив цього.

…Увечері на сільській площі зібрався мітинг, присвячений радісній події. Героями дня були, звичайно, юні натуралісти – Камо, Армен і їхні товариші.

Арам Михайлович, вітаючи їх від імені партійної організації, сказав:

– Маючи таких дітей, як ви, наша велика Радянська Країна завжди буде переможницею!

ЧОМУ ЗАМОВК «ВОДЯНИК»

Якщо стати на східному березі Севану спиною до озера і глянути на поля села Лчаван, може здатися, що там, під ніжним гірським вітерцем, м’яко виграє друге, золотисте озеро, – озеро пшениці, що так пишно розрослась.

Комбайни з приємним хрускотом зрізають і обмолочують колосся.

Коли бригадир Овсеп піднімає угору руку і каже: «Гоп!» – це означає, що бункер комбайна повний і його треба випорожнити. Підходить автомашина, забирає золоте зерно і відвозить його в колгоспне зерносховище.

Після однієї з таких погрузок Сето і Артуш підійшли до бригадира Овсепа.

– Дозволь мені і Артушу, – сказав Сето, – піти в село, нас викликає секретар комсомольської організації.

– Який секретар? – насупився Овсеп.

– Секретар нашої організації, комсомольської – Камо.

Лице Овсепа прояснилось:

– Камо? Ну, ідіть, коли Камо кличе, – він без діла від роботи не відірве. Щось важливе…

На терасі у Камо зібрались юні натуралісти села Лчаван. Коли до них приєднались Сето і Артуш, Камо сказав:

– Ну, тепер усі зібралися, ми тільки вас і чекали. Нам сьогодні доведеться вирішити важливе питання: чому замовк водяник озера Гіллі.

– Ай справді, – здивувався Артуш, – щось його зовсім не чути…

– Та хіба він, боячись нас, обізветься?… – похвалився Грикор.

– Нам зараз не до жартів, – зупинив його Камо. – Ми, юні натуралісти села Лчаван, сьогодні повинні розкрити таємницю озера Гіллі і покласти край усяким вигаданим «чудесам», а також і таємниці «Воріт пекла», яку ми викрили… Ми розділимось на два загони. Один піде на Чорні скелі, другий – на озеро Гіллі.

– Ну що ж, мовчить – тим краще, що його не чути. Чого ж нам турбуватися? – здивувався Сето.

– Як це «тим краще?» – удавано обурився Грикор. – Люди від народження слухали його приємний голос, а він, як бачите, раптом замовк… Всі звикли до його голосу. Усім зараз не по собі без нього…

– Повинні ж ми з’ясувати, що викликало це ревіння? Як ви думаєте? – запитав Камо.

Хлопці загомоніли:

– А як же ми це з’ясуємо?

– Це таємниця нашого вченого, він не бажає нам її довірити, – сказав Камо.

– Ні, поки я не дізнаюсь, як саме ти хочеш з’ясувати таємницю озера, я нікуди не піду, – озвалась Асмік і, ображена, пішла на другий бік тераси. – Все якісь таємниці, загадки… Цей Армен завжди тримає нас у тривозі.

Армен посміхнувся:

– Чому це моя таємниця? Хіба не Арам Михайлович дав нам ключ, щоб розв’язати це питання? – як завжди червоніючи, сказав він. – І хіба не зрозуміло все? Скажіть, хто з вас чув, як реве водяник відтоді, як ми випустили з печери воду?

– Ніхто…

– Я багатьох питав – ніхто не чув… Невже ж не зрозуміло, що є якийсь зв’язок між водою, що була замурована в Чорних скелях, і водяником озера Гіллі?

Асмік обернулась.

– А, зрозуміла, зрозуміла!… Яка ж я дурна!… Ходімо швидше, ходімо!…

– Зрозуміла, та не зовсім. Зв’язок є, але чому ж він, цей водяник, гуркотів, ніхто з нас не знає. Ось те, про що ми хочемо дізнатися, – сказав Армен.

– Сето, нашому вченому треба два мішки соломи, найдрібнішої. Піди знайди два мішки і набери соломи біля колгоспних молотарок, – скомандував Камо. – Тільки не забудь – найдрібнішої. А ти, Грикоре, піди попроси у бригадира Овсепа віслюка. Мішки з соломою, кирки, ломи навантажте на віслюка і візьміть його з собою – ви з Арменом підете на Чорні скелі. Все, що накаже Армен, виконувати беззаперечно!… Я, Асмік і дідусь Асатур підемо на озеро… Ще одне, візьміть з собою Артуша, він сміливий і сильний хлопець.

Так Камо розподілив обов’язки кожного. Незабаром обидві групи були готові в похід.

– Про найважливіше ми не домовились, – сказав Армен. – Камо, коли ти повинен бути на озері?

– А як по-твоєму? Коли мені треба бути?

– Коли? Почекай, полічу. Ми доберемось до Чорних скель близько першої години. О другій годині будемо в печері. Діла там у нас на півгодини… Скільки буде кілометрів від Чорних скель до Гіллі?

– Близько п’яти.

– Близько п’яти? Ну, а якщо зважити на схил гори, треба дати воді теж хвилин тридцять. Отже, рівно о третій тобі треба бути з фотоапаратом на тому самому місці, де ми тоді зробили знімок з водяника. Зупинишся там же, палець – на спуску затвора. Не прогав, одразу ж клацни!

– Страшенно інтересно!… – згоряючи від цікавості, крутилася на місці Асмік. – Ходімо, чого ж ми чекаємо?

Незабаром Камо і Асмік вийшли з села. Дорогою до них приєднався дід Асатур. Борода у діда була, як звичайно, дбайливо підгорнута і укладена за пазух›, на плечі висіла рушниця. Він ішов розміреним кроком, здається, цілком задоволений тим, що його оточувало. Тривога покинула старого, і обличчя його було ясним і мирним, спокійно світилися ще повні життя очі. Він, здавалося, поздоровшав, навіть помолодів.

Вони підійшли до берега найкоротшої в світі річки.

– Річка наче зміліла. Що ти скажеш, Камо?

Камо посміхнувся. На верхній губі його здригнулися чорні вусики, що за останній час помітно виросли.

– А як же інакше, дідусю? Адже ж у нас серпень місяць?

– Що ж, що серпень? Ця річка в найзасушливіші роки ніколи в серпні так не спадала, – наполягав на своєму старий.

Камо знову загадково посміхнувся. Асмік згоряла від цікавості.

– І ти, і ти вже навчився в Армена робити з усього таємниці! Ну, скажи ж, у чому справа? – нетерпляче вимагала вона.

– Що ж мені казати, чи не зрозуміло й так? Коли ми випустили гас в озеро на вершині Далі-Дагу, чи не дійшов він до Гіллі?

– Так, дійшов.

– Коли ми зробимо це тепер, то гас потрапить уже не в Гіллі, а в ставок, де полощуться твої гусенята.

– Як це, хлопче? – здивувався дід Асатур.

– От нетямовитий народ! Зрозуміло ж усе. Гас потрапляє у водяний потік, що витікає з «Воріт пекла», звідти в канал, а з каналу – на наші поля, в сільський струмок, у ставок…

– Ох і справ же ви наробили, Камо-джан! – захоплено сказав дід, нарешті зрозумівши, що відбулося… – На що вже розумна людина був небіжчик Каро, та й той не втямив би…

– І кум твій Мукел теж, мабуть, не второпав би, – пожартував Камо.

Заливисто засміялась Асмік. її дуже смішив цей «кум Мукел» з його незаперечним для діда Асатура авторитетом. Кум Мукел був тим невичерпним джерелом, з якого старий мисливець повсякчас черпав приклади життєвої мудрості.

На березі вони знайшли рибальський човен і, спустивши його на воду, попливли нескінченними протоками і басейнами до пам’ятного хиткого острівця.

– Пригадуєш, скільки яєчок ми зібрали на цьому острові півтора року тому? – запитала Асмік Камо.

– Аякже, пам’ятаю, – кивнув головою Камо. – Тільки чи не зірвався він з свого «якоря» і чи не зробився з хиткого плавучим, цей наш острівець?… Як багато качок, дідусю, але вони чомусь не літають. Дай-но рушницю, – простягнув він руку, – я їх зараз сполохну… Дивно, чому вони не літають? Пташенята голі, чи що?

Качки пробудили в Камо мисливський запал. А Чамбар, висолопивши червоного язика, скавучав і нетерпляче рвався з човна.

– Дивна річ – на воді жодної качки, всі в очеретах! Мабуть, каченята, – висловила гадку Асмік.

– Дай мені рушницю, – ще раз попросив Камо.

Але дід не дав рушниці.

– Не можна, – сказав він. – Це не пташенята, а батьки й матері. Вони зараз линяють, міняють пір’я, а без пір’я вони літати не можуть. Таких стріляти шкода… І подивись, як все розумно влаштувала природа. Птахи-матері лише тоді пір’я змінюють, коли пташенята підростають і самі починають добувати собі їжу. Мати тоді вільна – турбот немає, може і про себе потурбуватись.

Ось вони й добралися до хиткого острівця. Дід і Асмік вийшли з човна, а Камо поплив далі. Чамбар залишився з ним у човні.

***

Розлучимось ненадовго з Камо й подивимось, що робить другий загін юних натураліс тів. який пішов на Чорні скелі.

Добравшись до зубчастої вершини, хлопці прив’язали собі на плечі мішки з соломою, зняли черевики, панчохи, вище колін закотили шаровари і мотузяною драбинкою спустилися в печеру – просто у воду, то звідти виливалася.

Перше відчуття було схоже на опік. По спині пробіг дрож, тіло вкрилося пухирцями– така холодна була ця вода, народжена талим снігом гірських вершин. Але це не збентежило дітей, і вони відважно рушили вперед, освітлюючи шлях слабким світлом електричного ліхтаря.

Бурхливий потік води збивав їх з ніг. Стіни печери, мокрі і слизькі, були ненадійною опорою. Проте діти подолали всі перешкоди. Не зупиняла їх і могутня маса води, що мчала з проходу в глибині печери. Мокрі з голови до ніг, вони нарешті потрапили до другої печери і, побачивши тут острівець сухої землі, зупинилися, щоб перепочити.

– Розумно ми зробили, Армене, – зауважив Грикор, – що розширили цей прохід. Інакше ми залишилися б тут у полоні. Ти, як вчений, дивишся вперед.

– Ви розширили? – спитав Артуш. – То ви з самого початку знали, що добудете воду і вона через цей самий отвір і піде?

– Так, за багатьма прикметами ми давно в цьому переконалися, – серйозно, тоном справжнього вченого відповів Армен.

– Але я не з тих, хто залишається в полоні! – продовжував своє Грикор. – Я б заткнув цю дірку собою, вода наповнила б печеру й викинула б мене силою… як шампанське – корок.

– План чудовий, але трохи запізнився ти з ним, – тим же серйозним тоном промовив Армен.

А Сето сказав сміючись:

– Вилетів би разом з водою – і головою з прірву!

– Ого, стрибок був би чудовий, та іде без парашута… Ну, почнемо, вже час. Бо Камо довго чекатиме нас, з нудьги на щось задивиться – знову по шию вгрузне в болото.

Вони підійшли до гирла потоку. Вода, що вибігала з гірського озера, з вершин Далі-Дагу, з страшною силою вдарялася об стіни басейну, утвореного вибухами амоналу і динаміту, шалено кружляла, вирувала, збиваючи піну, і, вирвавшись на поверхню, швидко мчала до виходу з печери.

Такий гуркіт був у цьому темному підземному світі, такий таємничий гул лунав з усіх катків печери, що хлопцям стало якось моторошно. Чи то вир цей страшний поглине їх, чи, не витримавши жахливих струсів, розсиплються скелі й поховають їх під собою…

Поклавши на каміння мішки з соломою, хлопці сиділи на них і при тьмяному світлі електричних ліхтариків дивились на воду, що шалено вирувала.

– Ну, що ж ми повинні робити в цьому пеклі? – не без остраху спитав Сето.

Армен підвівся, підійшов до басейну і, освітивши ліхтариком одну з його стінок, сказав:

– Бачите цей закладений отвір? Раніше вода бігла в нього, а потім в глибину гори. Після того як Камо востаннє висадив у повітря тут скелю, вода змінила течію і пішла так, як тепер. Потім з колгоспу прийшли майстри й зацементували цю дірку. Зараз ми повинні знову її відкрити і знову спрямувати воду її попереднім шляхом.

– Висушити канал?! Позбавити село води?… Та що ти!… Що скажуть про нас?

– Про це ми вже домовилися з товаришем Багратом. Зараз вода колгоспу не потрібна. Сьогодні обійдуться, а завтра дірка буде знову зацементована.

– Так, але отвір цей вище рівня води. Вона не піде в нього більше, – сказав Артуш.

– Ну, це пусте. Ми закладемо камінням вихід з басейну, вода в ньому підніметься і піде в попередній стік, знову пройде під горою і поллється в Гіллі, а там на неї чекатимуть Камо з апаратом в руках, – нарешті відкрив товаришам таємницю їхнього походу на Чорні скелі Армен.

– А коли вода піде не в Гіллі, а зовсім в інший бік? – спитав Сето.

– Може трапитись… Але саме для того, щоб довідатись про це, ми й повинні зробити свій дослід. Тому Камо й чергує на озері, чекаючи нашої посилки… відомостей від нас. Спробуємо… Ну, Грикоре, візьми лом, почнемо. А ми носитимемо каміння, складатимемо.

Грикор з вправністю досвідченого майстра кількома ударами лома вибив цементну пробку, що закривала попередній стік. Відкрилася глибока чорна щілина.

– Значить, якщо я впаду в цю дірку, то випливу в Гіллі? – знову не втримався від жарту Грикор.

– Спробуй, тоді побачимо.

– Ой, ні, не треба, я не хочу цього! – сполошився Грикор. – Не кинусь, не кинусь… Я краще шапку свою пошлю Камо. – І він кинув у щілину свою стару шапку. – От здивується Камо!

– Сето, тягни мішки! – крикнув Армен.

Хлопці висипали солому в щілину, а потім міцно заклали камінням виїмку в басейні, з якої виливалась і поступала в печеру вода.

Басейн швидко наповнився водою до країв, і, дійшовши до розколини, вода, грізно вируючи, з ревінням і свистом ринула у своє попереднє, що йшло невідомо куди, підземне річище.

Під шаленим тиском води задрижала, стряслася скеля. В її недосяжних глибинах щось стогнало, плакало, ухкало. Від цих звуків у хлопців наче мурашва побігла по спинах.

– Ну, чи не пекло?… Недарма наші предки вважали, що воно не лише існує, а й міститься під цими скелями, – сказав Армен.

Хвилин за п’ятнадцять хлопці розкидали каміння у виїмці басейну. Рівень води в басейні знизився, вона перестала вливатись в ущелину і знову, з клекотом і дзвоном, ринула в печеру, а з неї бурхливим сріблястим каскадом – в ущелину, в гирло колгоспного каналу.

– Ну, ходімо, ми своє завдання виконали. Ходімо! – повторив Армен.

Мокрі, брудні, але задоволені хлопці швидко вийшли з темної печери, і в очі їм ударило сліпуче світло радісного серпневого полудня.

ОСТАННЄ РЕВІННЯ

Вистрибнувши з човна, Камо стояв на купі поваленого очерету і милувався новим, строкатим убранням озера Гіллі.

Зеленими й жовтогарячими вогнями пломеніли в променях сонця береги озера і очеретяні острівці на ньому.

На озері панувала тиша. Здавалося, його залишило все пернате населення, завжди таке численне. Не крякали качки, не було чути гелготання гусей.

Рівень води в озері знизився. Важко було сказати, що вплинуло на це – чи спека засушливого літа, чи припинився доступ води з басейну Чорних скель. У всякому разі, очерети порідшали, на острівці стало сухіше, і Камо без особливого труда добрався до того місця, де минулого разу він мало не пішов на дно.

Поряд з ним стояв Чамбар. Настороживши короткі вуха, палицею витягнувши хвоста, собака уважно оглядався навкруги, стежачи за напрямком погляду хлопця.

В очах Чамбара відбивалося явне нерозуміння. Чому, здавалося, треба стояти тут і нічого не робити? Це було поза його собачим розумінням… Красу виблискуючої в променях сонця водяної поверхні і відбитої в ній стіни очеретів могла зрозуміти лише людина.

Камо подивився на годинник: було майже три.

Вийнявши з футляра фотоапарат, Камо перевірив роботу затвора, повернув до краю важіль, що регулював швидкість, направив об’єктив на середину басейну і завмер у непорушній позі.

Йому здавалося, що так він простояв дуже довго. Можливо, причина цього його нетерпіння.

Вода в озері була спокійна. Тільки вітерець налітав інколи і покривав її легкими брижами. Той раз, навесні, озеро бурилося, надималися і лопались великі бульбашки, вода розходилась колами і бігла до берегів. А зараз – ніякої ознаки водяника… Дзеркало води – рівне і світле. У ньому лише відбиваються очерети, та іноді промайне тінь яструба, що, шукаючи здобичі, кружляє над озером.

Все навкруги було таким мирним, така панувала тиша, що у Камо навіть задзвеніло у вухах…

Гаряче серпневе сонце розпекло жовтіючий очерет, його пекуче дихання обпалювало, і обличчя у Камо почервоніло й палало.

Напруженість становища стомлювала його, але він стояв, не ворушачись, і чекав.

Нарешті терпіння Камо було нагороджене. Озеро захвилювалось, закипіло. По його дзеркальній гладіні пішли великі бульбашки і, лопаючись, колами побігли до берегів. Потім вода в центрі озера надимилась, піднялась широким невисоким грибом, і в повітрі пролунало страшне: «бо-олт… болт… бо-олт!…»

Озеро здригнулось, захвилювалось.

Чамбар рвонувся і шалено загавкав, викликаючи незрозумілого ворога на бій.

На обличчі Камо заграла переможна усмішка.

«Гаразд, – здавалось, говорив він, – більше не здивуєш і не злякаєш, – знаємо ми, що ти таке!…»

«Водяник» виніс з собою з глибини озера і розсіяв по його поверхні багато дрібно покришеної соломи.

Камо дивився на солому й усміхався. От звідки йде ця вода! Ось чим пояснюється це страшне ревіння!

Раптом він помітив на воді щось чорне.

«Що це, їжак чи мертва лиска?»

Водяні кола поволі підходили до берега, все ближче і ближче посуваючи до нього цей таємничий предмет.

– Та це чиясь шапка! – вигукнув він. – Як вона сюди потрапила?

Виломавши очеретину, Камо підчепив нею шапку й витяг на берег.

Чамбар, захвилювавшись, кинувся до шапки, вирвав її з рук Камо і старанно обнюхав. Потім, підвівши на хлопчика свої розумні очі, він подивився на нього так виразно, ніби хотів сказати щось дуже важливе.

– Адже це Грикорова шапка! – сказав Камо. – Чамбарчику, рідний, що з нашим Грикором?…

Шапка зіпсувала радісний настрій Камо і навіяла на нього сумні думки. Замислений, повернувся він до човна і поплив до острова, на якому залишив Асмік і діда.

– Ну-ну, що там було? – накинулась на Камо Асмік. – Що ти бачив?

– Коли пролунало ревіння, з озера піднявся стовп води, – сказав Камо. – Але, дідусю, все це дурниця. Важливо ось що: тільки стовп упав, озеро вкрилося соломою. А солому, як тобі відомо, хлопці наші разом з водою послали нам з Чорних скель.

– Оце так штука! Значить, стовп, ідо піднімається з дна озера, це вода? Та, що в Чорних скелях тече? – здивувався дід.

– Так, з Чорних скель… Вірніше, з Далі-Дагу, з того гірського озера.

– А хто ж реве?

– Краще ми про це в Арама Михайловича і Армена запитаємо, вони докладно пояснять, чим викликається це ревіння.

– Звичайно, вони пояснять. Але чому ж вода не реве, витікаючи з джерела? – наївно запитала Асмік.

Дід замислено погладжував бороду. Всі його старі вірування розбивались одне за одним, а нове з труднощами вміщалось з голові.

– Дівчина правду говорить. Чому це вода, що б’є з джерела, буде, як вішап, ревіти? Тут щось інше… – з недовір’ям похитав він головою.

– А чому ти, Камо, такий похмурий? Зробив велике відкриття – і не радієш? – запитала Асмік, тривожно поглядаючи на хлопця.

– Знаєш що?… Я Грикорову шапку впіймав у озері. Недобре це… – Камо дістав з човна і показав Асмік мокру шапку Грикора. – Її викинуло разом з водою і соломою з дна озера Чи не сталося чогось з Грикором!

– Грикор упав у підземний потік?… – злякалася Асмік. – Їдьмо, їдьмо швидше! Чого ж ми чекаємо? – І дівчина стрімголов кинулась до човна.

Вони гребли щосили, досадуючи, що шлях їм перетинали водорості.

Ось нарешті і найкоротша в світі річка і рибальський будиночок на березі. Камо й Асмік вистрибнули з човна і побігли в село. їх доганяв Чамбар. А дід відстав.

На стежці серед стерні, не доходячи до села, їх зустріли Сето, Артуш і Армен. Всі вони були чимось заклопотані.

– А Грикор?… – кинулась до хлопців Асмік.

– Ну, годі!… Не муч дівчину! – обернувся назад Сето.

З-за снопів, що стояли недалеко від дороги, показався Грикорів чуб.

Асмік підбігла до Грикора і повисла в нього на шиї. Слідом за нею і Камо міцно обняв і поцілував товариша.

– Ти живий, Грикоре, живий? – питав він, оглядаючи товариша з усіх боків.

Хлопці, нічого не розуміючи, дивилися на цю незвичайну сцену.

– А чому я повинен померти? – здивувався Грикор, але, побачивши свою мокру шапку, здогадався. – Не турбуйся, моя рідненька, Грикор не з тих, хто вмирає даремно, – сказав він, ніжно гладячи голову Асмік. – Дурний я, чи що, щоб залишити цей прекрасний світ, землею вкритися чорною!

Утираючи сльози, напівсердячись, напівсміючись, Асмік смикала його за волосся.

– Боляче! – верещав Грикор, щасливо посміхаючись. Дякую тобі, господи! – жартував він, звівши до неба очі. – Отже, і за мною є кому плакати… Ну що, Камо, випливла солома в озері?… Адже ми чули, як цей чорт репетував.

– Ревіння ми почули рівно через тридцять вісім хвилин після того, як спустили воду, – сказав Армен. – В цей час ми вже підходили до села.

– Твоя мати, певно, знову галас зчинила, як почула цього водяного? – сміючись, запитав Камо у Сето.

– Ну, звичайно, – відповів за нього Грикор. – Одразу ж полізла на дах і почала махати руками, бити себе по колінах і на допомогу кликати…

– А ви?

– Посміялися, звичайно. Пояснили колгоспникам, що це ми воду в озеро спускали, через те й ревіння, – сказав Артуш.

– Ну, вчений брате, поясни нам тепер, як по-твоєму, що викликало ревіння? – звернувся Камо до Армена. – Проти твоїх глибоко наукових висновків є серйозні заперечення. Одне, – показав він на діда Асатура, – йде від цього шановного старика, а друге, – повернувся він до Асмік, – від завідуючої птахівничою фермою. Ці заперечення, власне, одного порядку і зводяться ось до чого: чому вода, що б’є вгору, повинна ревіти, як вішап, коли це не вішап? Чому вода, що тече з джерел, не репетує «бо-олт… болт… бо-олт»?

Армен засміявся. Товариші оточили його, чекаючи пояснень. Дідове запитання цікавило всіх не менше, ніж його самого.