Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

Цю роботу вчитель, Камо і Грикор закінчили опівдні.

Армена дід Асатур послав у колгосп за транспортом.

– Візьми п’ять відер. У складі мисливця Каро, мабуть, ще багато меду, – сказав він.

Коли Армен повернувся, пригнавши з собою кілька ослів з відрами, кошиками і кліткою для орляти, біля підніжжя Чанчакару стояло вже дев’ять карасів, навколо яких шугали бджоли.

Кошики і відра з цукровою водою підняли на вірьовці в печеру. Дістаючи із заглибин соти з личинками, вчитель складав їх в одні кошики, а інші, порожні, оприскував зсередини цукровою водою. Бджіл приваблював цукор, щоб запасти солодкий сік для свого потомства, вони зграями налітали в кошики. Але дохи, поки серед бджіл не з’являлась матка. Арам Михайлович не заспокоювався.

– Матку шукайте, матку! Без матки не буде бджолиної сім’ї, – повторював він.

І тільки тоді, коли матку знаходили, наказував:

– Ну, тепер щільніше закривайте кошик – і вниз!

Один за одним всі кошики з сотами і бджолами спустили в ущелину.

Спорожнивши «пасіку девів», хлопці вузенькою стежкою пробралися до складу мисливця Каро. Меду тут і справді було багато. Наповнювали відра і на вірьовках спускали вниз.

Потім повернулися в печеру. Тут ще залишилася клітка з орлям. За хвилину і вона повисла над ущелиною.

– Приймайте спадкоємця пташиного царя! – гукнув униз Камо.

Асмік підскакувала з радощів.

– Чому ви так поволі спускаєте? – не тямилась вона з нетерплячки.

Коли клітка з маленьким хижаком спустилася нарешті на землю, Асмік підбігла до неї, щоб приголубити орля, але пташеня кинуло на неї такий ворожий погляд, так злісно зашипіло, що всі добрі слова завмерли у дівчинки на вустах.

Армен підв’язав клітку до сідла осла.

– Ну, що там у вас? Усе? – гукнув він угору.

– Все. Зараз і ми спустимося, – обізвався Камо.

Роботу закінчили. Арам Михайлович, Камо і Грикор присіли на хвилинку відпочити біля входу в печеру.

Напроти них, по той бік провалля, темною пащею зяяв вхід у печеру, яку називали «Воротами пекла».

Чорні скелі, піднявши до неба гострі, зубчасті вершини, виглядали похмуро.

Завивав вітер в ущелинах. Погрозливо кричали орли, занепокоєні присутністю людей. А коли вітер вщухав і наставала тиша, з глибини Чорних скель долинав глухий, віддалений шум.

«Чому стогне і крекче гора?» – думав Арам Михайлович. Як не прислухався зараз він до звуків, що долинали з глибини таємничої печери, з’ясувати їхньої причини не міг.

Розглядаючи печеру здалеку, вчитель помітив, що вона нагадує відкриту пащу. Верхня «губа» пащі – груба, нерівна, наче вся порізана; нижня – рівна, гладенька, навіть блискуча.

Вгледівшись, Арам Михайлович помітив, що від цієї нижньої «губи» вниз по скелі, до самого дна провалля, проходить така ж самісінька гладенька і блискуча смуга. Наче казковий Фархад^[10] став тут перед скелею і могутньою рукою своєю провів цю, ніби лаком покриту, смугу на стрімкій скелі…

«Що ж це за смуга загадкова?» – думав учитель.

***

Наступного дня дід Асатур сказав у селі старим:

– Ясно, як божий день: у Чанчакарі ніяких девів нема!

В селі тільки й мови було, що про надзвичайні знахідки дітей. Лише заздрісник Артуш як і раніш був невдоволений і бурмотів на адресу Камо: «Запишався!»

В той же день учитель надіслав до Академії наук Вірменської РСР таку телеграму:

«Професорові Севяну. З печер Чанчакару здобуті у великій кількості речі середньовічного озброєння і хатнього вжитку. Прошу надіслати археологів».

Незвичайні вулики, привезені з Чанчакару, помістили в одному з куточків колгоспної пасіки.

Голова колгоспу Баграт сказав дідові Асатуру:

– Мову диких тварин найкраще за всіх знаєш ти, дідусю. Тобі я і доручаю доглядати за бджолами. Шкоди від них не буде, а користь – безумовна.

Дід Асатур розкрив кошики і випустив бджіл на волю.

Бджоли вилетіли і одразу ж оточили караси.

– Тепер кожна бджола по запаху знайде свій вулик, свою сім’ю, – сказав Арам Михайлович.

Біля відтулин глечиків виникло немало боїв, поки бджоли не розмістилися нарешті у своїх гніздах.

– Чому бджоли вибрали за житла глеки? Невже у наших предків були такі вулики? – запитав Армен Арама Михайловича.

– Твоя здогадка, що люди піднялися в печери по дереву, а потім не змогли звідти вибратися, мені здається вірною. Проте думати, що вони взяли з собою бджіл і тримали їх у глеках, було б помилкою. Просто, коли в печерах не залишилося людей, сім’ї диких бджіл, що роїлися, почали оселятися у таких вигідних квартирах, як ці глечики.

За кілька днів бджоли вже взялися за роботу і літали в поля за нектаром. Грикор учився в діда Асатура доглядати бджіл. Інколи, підстрибуючи на здоровій нозі, він підбігав до огорожі птахоферми і дратував Асмік:

– Ви тільки погляньте на її брудних пташенят!… Ти б краще бджіл розводила, щоб мед давали, солодкий мед!

КАМІНЬ З ПЕРСНЯ ПОЛКОВОДЦЯ АРТАКА

Дід Асатур доглядав свої незліченні вулики-караси, наводячи в них порядок.

Одного разу, вирізуючи ножем старі, почорнілі соти, що прилипли до стінки одного з глечиків, він наткнувся на якусь тверду, обліплену воском грудочку. Зчистивши віск, старий побачив зеленкуватий камінь завбільшки з яєчко ластівки.

«Гарний який! Я подарую його Асмік, утішу дівчинку», – вирішив дід і поклав камінь в кишеню свого архалука^[11].

Наступного дня дід прийшов на ферму. Велика кількість диких птахів розвеселила його.

Дощі останніх днів оживили річку. У ставку було повно прозорої гірської води. По його гладенькій поверхні весело ковзали білі гусенята, сповнюючи повітря голосним гелготанням. Вперемішку з ними у ставку плавали, купалися, пірнали десятки пташенят інших диких птахів, найрізноманітніших порід, наче їх зібрали сюди на виставку.

До ставка підійшла Асмік і почала годувати своїх улюбленців. Побачивши її, гусенята і каченята стрімголов кинулися до берега. Вони били крильцями, гелготали, крякали, давили одне одного і жадібно хапали корм, який дівчинка кидала їм пригорщами.

– Ти подивись, дідусю, що вони роблять! – вигукнула Асмік, побачивши діда. – Подивись, як вони мене оточили – просто як свійські!

– Та вони й справді свої дикі звички забувають… Ну, ось тобі подарунок за таку хорошу ферму, – сказав дід і простягнув Асмік камінь.

– Який гарний! – зраділа Асмік і одразу ж побігла показати камінь Арменові. – Доглянь моїх вихованців, не йди нікуди, я зараз повернуся! – крикнула вона дідусеві.

– Дідусь Асатур подарував мені камінь, поглянь, який гарний! – сказала Асмік Арменові.

Армен, оглянувши камінь, здивовано звів брови:

– Це, бува, не смарагд? Такий камінь, по-моєму, коштує десятки тисяч.

Дівчинка злякалася:

– Десятки тисяч?!.

– І ще поглянь, на ньому візерунок якийсь і літери вирізьблені.

– Літери?… Дай гляну! Справді… Що це може бути?

– Залиш камінь у мене. Я покажу Араму Михайловичу, він скаже, що це таке.

Дівчинка неохоче погодилась.

Вдома Армен роздивився камінь в лупу і підскочив з радості. Оце відкриття! На камені були вирізьблені орел і дрібний підпис під ним. Одне слово Армен розібрав: «Артак». По краях каменя були крихітні заглибини – він, очевидно, був раніше прикріплений до чогось.

Затиснувши камінь в кулак, Армен побіг до вчителя.

– Перстень-печатка, якою полководець Артак багато віків тому скріплював свої укази! Це важлива для науки знахідка. Де ти взяв цей камінь?

– Дід Асатур подарував Асмік.

– Дід – мисливець. Він, мабуть, знайшов його де-небудь у горах.

Армен побіг до старого:

– Дідусю, де ти взяв цей камінь?

– Під порожніми сотами знайшов, у карасі.

– І нічого іншого там не було? – запитав Армен.

– Нічого. Віддав би, якби щось знайшов.

Пізніше, зустрівши Камо, Армен розповів йому про знахідку діда.

– У печерах Чанчакару, безумовно, ховався полководець Артак із своїми людьми. Бо як же міг потрапити туди цей камінь? Це його печатка, і вона не могла бути в чужих руках, – висловив свій здогад Камо.

– З такими перснями люди не розлучаються до самої смерті, – сказав Армен. – Ми, мабуть, не все там знайшли.

– Так, але всі речі, які ми знайшли, могли належати тільки простим людям. У всякому разі, ми не знайшли в печерах жодного предмета, який міг би належати полководцю, – заперечив Камо.

– Ти говориш про речі, але хіба в них справа? Якщо перстень з печаткою був там – виходить, що там був і Артак. Ось що я думаю.

– Давай, Армене, ще раз обшукаємо всі печери Можливо, знайдемо ще якусь річ, – запропонував Камо.

Нічого не сказавши вчителеві, хлопці пішли на Чанчакар без нього. В їхніх серцях, як і в кожному юному серці, горіло бажання самим зробити таке відкриття, яке могло б здивувати всіх.

ЗНАХІДКА В КРУГЛОМУ ГРОТІ

Наступного дня рано-вранці Армен, Грикор і Камо стояли на вершині Чанчакару. Біля розорених гнізд ще літали бджоли. Хлопці з великими труднощами спустилися по мотузяній драбині в найбільшу печеру.

Цього разу вони вирішили оглянути все уважніше. Коли проходили вузьким коридором, що вів до «Печери постелей», Грикор зупинив Камо:

– Подивись, тут ліворуч є дірка, наче борсукова нора.

При блідому світлі кишенькового ліхтарика вони побачили вузенький прохід. На стінах його залишилися сліди лома, яким колись гут пробивали шлях жителі печери.

Камо слизнув у цю щілину.

– За мною, хлопці! – скомандував він. – Тільки плазом.

Вони ще не встигли влізти в прохід, як почувся стогін Грикора:

– Ой, цей проклятий камінь! Сліпий він, чи що? Не бачить, що людина йде!…

– Що таке? Стукнувся лобом?

– Еге ж. Та який ще міцний камінь, будь він тричі неладний!

Камо і Армен розсміялися. Дивний хлопець цей Грикор: боляче йому, а він усе жартує! Вони не знали, правда, що в Грикора зараз з очей течуть сльози, а на лобі набігла велика гуля. Які тут жарти! Але гумор у Грикора був від природи, і без жарту він розмовляти не міг.

Пройшовши кілька метрів, хлопці вийшли вузьким коридором до невеликого грота. Висічені в скелі східці вели в іншу, велику, печеру. Вона була круглої форми і з куполоподібним склепінням. Фантастичні, наче ліплені фігури на стелі і на стінах печери надавали їй казкового вигляду. Кольорові, прозорі, їх, здавалося, створив якийсь геніальний художник.

Хлопці, мов зачаровані, дивилися на це чудове природне ліплення.

– Вони, мабуть, з вапняку та різних мінеральних солей. Їх розчиняла вода, і розчин стікав на стіни, а потім застигав. Так і утворилися ці химерні фігури – сталактити, – сказав Армен.

Несподівано Грикор скрикнув і, не маючи сили вимовити й слова, показав у куток.

Хлопці глянули, і жах охопив їх: вони побачили там два кістяки, що сиділи пліч-о-пліч. На черепі в одного з них був шолом, що сліпуче виблискував дорогоцінними каменями. Під шоломом замість очей зяяли западини, страшним оскалом зубів шкірилась щелепа.

Перший опам’ятався Камо.

– Не бійтеся, це людські кістяки, – сказав Камо. – Ось ми й знайшли хазяїна персня – Артака, – показав Камо на кістяк у блискучому шоломі. – А це – дружина полководця.

Камо доторкнувся до коштовного намиста на шиї другого, меншого кістяка. Воно яскраво блиснуло в сутінках печери.

Уважно оглянувши кістяки, Камо знайшов тонкий, вузький кинджал, що стирчав між ребрами кістяка чоловіка і руків’я якого було всипане дорогоцінним камінням.

– Артак з розпачу кінчив життя самогубством, – сказав він.

– Так, Артак заколовся, – підтвердив Армен, – тільки не із страху. Він не хотів потрапити в полон до ворога. Оце смерть!… Ти поглянь на його руки: це був могутній чоловік. Уяви собі лише, яке велике серце було у цього полководця! Я читав про нього. Він керував повстанням селян севанського краю проти чужоземних загарбників. Але який був його кінець!

Завжди тихий і скромний, Армен змінився його ніжне обличчя зблідло, темні очі блищали.

Хлопчики уявили собі трагедію, що відбулася в цій печері Похмура картина далекого минулого розгорнулася перед ними.

– А ця печера схожа на храм, – сказав Камо. – Погляньте: зі стелі ніби лампади звисають, на стінах факели, свічки… Ліплення якесь. Як усе тут сяє, переливається барвами!

– Дивіться: меч, меч Артака! Який красивий, увесь у дорогоцінному камінні!… І який важкий – не підняти. Щоб битися з таким мечем в руках, треба бути величезним і сильним. Як ти думаєш, Камо? – запитав Армен.

– Артак і був саме таким. Глянь на кістяк – який гігант! Що з тобою, Грикоре, на тебе, здається, страх напав?

– А то не нападе!… Дивись!

Недалеко від перших двох хлопці побачили ще кілька кістяків. Поряд з кістками лежали щити, сагайдаки з стрілами, луки, списи, мідні шоломи і бронзові лати.

– Ось і воїни Артака, – промовив Армен, – наші предки, захисники нашої країни… Знаєте що? Ми нічого не братимемо. Ми не знаємо, як треба поводитися з такими старожитностями. Нехай по них Арам Михайлович прийде або приїдуть з Єревана. Ми візьмемо лише ці речі. – Армен вручив Грикорові сагайдак і бронзовий щит. – Я беру кинджал і намисто, а меч візьме Камо – він найсильніший.

Узявши свою ношу, хлопці вийшли з печери. Коли вони піднялися по мотузяній драбині на вершину скелі, знизу, від озера, долинуло тривожне: «Болт… бо-олт… болт!…»

Хлопці мимохіть здригнулися і насупились.

– Знову реве!… – сердито промовив Камо. – Ну, стривай, ми й до тебе доберемося!

ПРИЇЗД ПРОФЕСОРА СЕВЯНА

В середній школі села Лчаван панувало надзвичайне пожвавлення. Двері фізичного кабінету були широко розчинені, і школярі спішно переносили усе приладдя в сусідній, хімічний, кабінет. У вільну кімнату треба було умістити всі старожитності, які знайшли юні натуралісти. Арам Михайлович цього разу виступав не тільки як вчитель природознавства, але як і археолог.

Камо, Армен, Асмік і Грикор допомагали вчителеві. Обережно, один за одним, вони приносили і розставляли предмети, знайдені в печерах Чанчакару.

Серед речей, зібраних у кімнаті, найбільше привертало увагу Асмік чудове намисто дружини полководця, а Камо – його меч і величезний щит.

Скориставшись з того, що вчитель кудись вийшов, Камо взяв у ліву руку щит, а правою, напружуючи мускули, насилу підняв важкий меч. Ставши в позу, він урочисто виголосив:

– «Клянусь життям моєї вітчизни, що я не повернуся в лоно своєї родини, не ввійду в свій дім, поки не вижену останнього ворога з рідних країв!…»

Це були добре відомі в історії Вірменії слова вірменського полководця X століття Георга Марзпетуні.

Школярі, які зібралися біля дверей кімнати, бурхливо зааплодували.

– Оце на тебе схоже!… Вірю тобі, неодмінно ворогів нищитимеш, – усміхнулась до Камо Асмік.

У коридорі з’явився вчитель. Камо швидко поклав меч і вдав, ніби цікавиться глечиком, що стоїть біля стіни. Арам Михайлович зайшов і, лагідно усміхаючись, похитав головою.

– Ну, вважатимемо, що наш шкільний музей відкрито. Заходьте, – сказав він і впустив до кімнати школярів.

…Того ж дня в село з Єревана приїхала група вчених на чолі з професором Севяном. Побачивши старожитності, професор розхвилювався:

– Яке недбальство! Не треба було до нашого приїзду чіпати цю старовину!…

– Не втримався, професоре, вибачте. Я вирішив ні до чого не доторкатися, але не вийшло, – виправдувався вчитель.

– Побачивши дичину, мисливець про все на світі забуває. Не сердься, чоловіче мудрий, адже це також здобич! – примирливим тоном сказав дід Асатур.

Професор глянув з-під окулярів на довгу бороду старого мисливця, на його ще довший кинджал і усміхнувся.

– Ми не все принесли, що знайшли, – розповідав далі Арам Михайлович. – Це лише результат нашої попередньої розвідки. Основна робота припаде на долю вашої експедиції. Чанчакар – лабіринт незліченних печер. Всі вони з’єднані між собою внутрішніми ходами, які прорили люди. Це природна фортеця, з бійницями, сховищами, арсеналом, жилими приміщеннями. Ми оглянули зовсім невелику частину… Як перші розвідники, – повторив учитель.

Переконавшись, що жодний предмет не зіпсовано, вчений зрадів і сказав, що ці знахідки надзвичайно цінні.

Скликали загальні збори колгоспників. Виступивши перед ними, професор Севян сказав про те, що знайдені предмети мають для науки велике значення. Відзначаючи важливість знахідки, він підкреслив, що зробили це розумні і сміливі юні натуралісти села Лчаван і їхній керівник, учитель Арам Михайлович, і дякував їм від імені Вірменської Академії наук.

– За кілька днів, – додав професор, – Арам Михайлович, Камо, Армен, Асмік, Грикор і дід Асатур одержать цінні урядові подарунки.

Слова професора присутні зустріли по-різному. Зелені очі Артуша блиснули від заздрості, а Грикор, який сидів поруч із своєю матір’ю, дивився на Камо і радів. Проста і любляча душа хлопчика вся відбивалася в його ясних очах.

ПІДОЗРІЛІ БОЧКИ

Наші діти звикли до успіхів, і, коли трапилась перша невдача, вони розгубилися. З ферми почали пропадати птахи. Сполохані рушницею старого мисливця, шуліки не показувалися над селом. Боячись Чамбара, лисиці не з’являлися на околицях ферми. Мати Асмік доглядала птахів удень, дід охороняв їх уночі. Та, незважаючи на такий пильний нагляд, пташенята почали зникати, і багато – до п’яти – шести в день. І зникали вони, як не дивно, завжди тільки вдень. Асмік навіть бігала до голови колгоспу Баграта і просила допомогти зловити злодіїв.

– Про що ж думають твої натуралісти? – розвів руками Баграт. – Не можуть справитися з кількома пташенятами?… Як же я справляюсь з величезним колгоспом?

Хлопці вдень і вночі стежили за огорожею, оглядали кожний куток подвір’я, дивилися з підозрою навіть на старих ворон, що сиділи на телеграфних стовпах. А пташенята все-таки зникали…

Якось дід Асатур, відпочиваючи недалеко від огорожі, що оточувала ферму, помітив, як одне каченя, розставивши крила і витягнувши шию, ніби пливе в пилюці, прямуючи до огорожі.

Дід здивувався: яка невідома сила тягне пташеня до себе? Він хотів підвестися, але тут побачив, як і сіре гусеня, так само витягнувши шию і безпорадно опустивши крила, проповзло по землі і раптом зникло кудись.

– Що таке? – пробурмотів дід, нічого не розуміючи. – Піду подивлюся.

Він встав, підійшов до огорожі і сів на бочку з-під риби. Поряд були ще бочки. За ними доручив дідові наглядати завідувач кооперативу.

На подвір’ї ферми панував спокій. Її юні вихованці мирно бродили по двору. У глибині сарая мелькала постать Асмік.

Старий вийняв з кишені люльку і стукнув нею по бочці, щоб витрусити попіл. Бочка зарипіла, захиталась, і хтось всередині в ній прошепотів:

– Ну, що, можна вилазити?

– Давай вилазь, вилазь! – почулося з іншої бочки.

Дід нахилився. Але тільки підняв він кришку сусідньої бочки, як хтось сипнув йому межи очі жменю попелу. Бочки зарипіли, покотилися, з них хтось вискочив і прожогом утік.

Старий, замруживши очі, кричав:

– Злодії! Злодії! Осліпили!…

Збіглися люди. Діда розпитали, бочки оглянули, але так ніхто і не довідався, хто в них сидів.

Опам’ятавшись, дід забрав бочки і покотив їх до кооперативу.

– Ти можеш зберігати їх де завгодно, тільки не біля огорожі ферми, – сказав він завідувачеві. – Люди сон втратили, всі думки їхні про ферму, а ти готуєш їм розбійницькі гнізда? Ех, ти! – нагримав дід на ні в чому не винну людину.

Після цього до самої осені на фермі більше нещасть не траплялось. Та коли випав сніг, завила хуга і в полях не стало їжі, солодкий аромат меду і гладкі птахи на фермі почали привертати увагу куниць і лисів.

Отут саме і став у пригоді мисливський досвід діда Асатура.

СЛІДАМИ ХИТРОГО ЗВІРА

Почався новий навчальний рік.

Асмік тепер училася в сьомому класі. Камо і Армен – у дев’ятому, Грикор – у восьмому. Вони дружили, і дружба їх міцніла. Асмік, так само як і раніш, просто з школи бігла на ферму, до своїх, тепер уже дорослих, птахів і допомагала матері доглядати їх.

Біля ставка, за селом, колгосп цього літа за планом, одержаним з Єревана, побудував для птиці нові, просторі приміщення.

Голова колгоспу Баграт не тільки визнав ферму, але не пошкодував і коштів, щоб влаштувати її якнайкраще.

– Коли вже ферма, то нехай буде і схожа на ферму – за всіма правилами! – сказав він.

Побудувавши приміщення для птиці, голова не поскупився прибудувати до нього і кімнату для завідуючої, і будку для сторожа.

Саме приміщення ферми мало кілька відділів. В одному з них стояли інкубатори, друге – просторе – було відведене птахам для прогулянок. Окреме місце мали пташенята.

Для квочок місця не передбачалося. Вирішили виводити пташенят лише в інкубаторах.

Ферма мала великий запас ячменю. Щоразу, коли Асмік годувала птахів, вона з теплим почуттям перебирала зернятка в своїй руці: це був «Арменів ячмінь».

Армен часто приходив на ферму, дивився на птахів, на їхні підрізані крила, іноді допомагав Асмік з математики, літератури.

Якось уночі гуси і качки зняли страшенний шум. Голосно загавкали і вискочили із своїх конур собаки. Гримнула рушниця діда Асатура, який охороняв ферму.

Коли старий запалив світло, приміщення, де птахи спали, було всипане пір’ям. Тут явно побувала лисиця.

– Не будь я мисливцем Асатуром, коли дам перетравити тобі вкрадене! – поклявся старий і на світанку по лисячому сліду пішов у гори.

– Дід твій на полювання вирушив, – сповістила Камо бабуся Наргіз.

Це було у неділю. Приготувавши уроки, Камо відшукав Армена та Асмік і сказав їм:

– Ходімо до Грикора.

– Що трапилося? – зашпилювалась Асмік.

– Ходімо, потім довідаєшся.

Грикор з захопленням допомагав колгоспному пастухові напувати телят, що повернулися з пасовиська.

– Ого! – вигукнув він, побачивши товаришів. – Ви чого?

– Грикоре, коли ти закінчиш свою роботу?

– З вашою допомогою – за п’ять хвилин, – пожартував Грикор.

– Ну що ж, давай відро…

– Ні, ні, ми вже закінчили. Що у вас?

– Грикоре, ходімо на Далі-Даг, – сказав Камо.

– А що там є? Щось їстівне?

– Коли вже мисливець Асатур із своїм Чамбаром туди пішов, то, треба гадати, там і їстівне знайдеться.

– Чого ж ви, коли так, роздумуєте? Ходімо швидше, а то дід Асатур увесь шашлик сам з’їсть! – з удаваним жахом закричав Грикор і кинувся з хліва.

– Зажди, не спіши! – наважився остудити його запал Камо. – Він по лисицю пішов. Який там шашлик!

Грикор зупинився. Його чорні, схожі на виноградини очі сміялися.

– А чим гірший шашлик з лисиці?… Що лисиця? Курей. Чому ж м’ясо лисиці має бути гірше за всяке інше? – запитував він, удаючи здивування.

– Але ж лисиця і мишей їсть, – гидливо сказала Асмік.

– Чим же миша погана? Адже вона тільки зерно та цукор гризе.

– Скажи йому, хай не говорить про таку гидоту, – звернулась Асмік до Камо.

– Не люблю я, коли ці інтелігенти морщаться, та ще й від чого: від шашлика з лисячої печінки!… Ну, та ходімте ж скоріше!

З жартами і сміхом вони піднялися на схил гори, де на снігу виднілися свіжі сліди людини. За нею йшов собака.

– Сліди діда і Чамбара! – зрадів Камо.

Цими слідами, за дідом і собакою, пішли і наші діти.

Все навколо було вкрите яскраво-білим снігом. Сонце сяяло так, що очі сліпило. Здавалося, міріади алмазів були розсипані по схилах гір.

Перший сніг у горах!

Похмура, туманна осіння пора, коли все в природі вкутане імлистим сутінком, як тільки випадає перший сніг, змінюється світлими, прозорими днями. Небо стає ясним і мирним, його блакить – густішою і яскравішою. В усій своїй красі виникають на її тлі вершини високих гір. Приємно гріє сонце перших днів зими, і сніг тане, струмочок за струмочком стікаючи в ущелини.

Діти зупинилися на одному із схилів і замилувались сяючим під сонцем гірським пейзажем. Промені сонця, падаючи на сніг, заломлювалися в ньому і, відбиваючись, ласкавими хвилями торкалися дитячих облич.

– Який чудовий день! – прошепотів Армен. – І в зими є своя краса.

– Шикуйся! – скомандував Камо.

Діти спустилися в балку, а з неї знову почали підніматися вгору.

Дідусеві сліди то спускалися в ущелину, то проходили по краях скель, там, де пролягав і шлях лисиці. В одному місці на снігу були розкидані гусячі кісточки і пір’я.

– Ах ти, бідний птах! І як же це ти свою душеньку віддав, і який вітер розвіяв твоє пір’ячко?… Ах ти, мій красуне! – вдавано побивався Грикор, наслідуючи голосіння бабусь.

А Асмік стояла мовчки над розкиданим по снігу пір’ячком, і серце її стискалося від болю: адже це були кісточки одного з її пташенят!

– Не журися! Мій дід цього так не облишить! – впевнено сказав Камо.

Діти підіймалися далі на гору.

Нарешті, за одним поворотом вони побачили мисливця з рушницею за плечима і великим кинджалом збоку.

Чамбар привітав дітей веселим гавканням. Він підбіг до них і, лащачись, припав до їхніх ніг. Асмік погладила собаку і почастувала його цукеркою:

– Для тебе принесла, Чамбарчику.

– І мені дай, – простягнув руку Грикор. – Чи я, по-твоєму, гірший за собаку?

– Навіть кращий, але хіба не Чамбар врятував нашого Камо?

Дівчинка сказала це з таким теплим почуттям, що Камо почервонів до вух.

– Дідусю, шашлик готовий? – ще здалеку крикнув Грикор дідові.

– Куди це ви йдете, левенята мої? – весело зустрів дітей мисливець Асатур. – Ну, коли прийшли, добре зробили: знайомтеся з лисячим звичаєм, – додав він, сідаючи на сніг і закурюючи люльку. – Здорово, клята, вимучила мене. Ви тільки погляньте на її витівки. Сполохав я її там, унизу, вигнав з-під одного каменя… Тільки прицілився – як вона бігом на голе місце, на горі, де сніг здуло вітром. Дивлюся, а в очах мерехтить, нічого не бачу… Ану, хто з вас скаже: чому лисиця, залишивши сніг, на голе місце кинулась? – раптом перебив свою розповідь старий.

– Дарвін говорить, – відповів Армен, – що тварини своїм кольором пристосовуються до навколишнього оточення. Лисицю на білому снігу ти б одразу помітив, а серед сухих трав ні: хутро її має колір сухої трави і землі. Старий був здивований: звідки міг знати про такі речі Дарвін?

– Ну, нічого й казати, Дарвін, звичайно, був мисливцем, – відгадав цю загадку старий. – Еге, так ось, – продовжував він, – дивіться, що лисиця потім зробила. Перебігла через горб, я – за нею. Раптом чую – за мною камінець покотився. Озирнувся – лисиця позаду мене… Як вона встигла? І для чого?

– А це лисиця, щоб тебе обдурити, оббігла горб і пішла за тобою. Якби не камінь, ти б її слід загубив, – пояснив Грикор.

– Молодець! Зразу видно, що син полів… Ну от, іду я за нею, іду. Дивлюся – слід зник. Нема його й нема. Дивуюся: ні крил у неї нема, щоб полетіти, ні ями нема, куди б вона провалилась. І куди тільки подалася? Адже як би вона не повернула, слід на снігу повинен залишитися?… От і скажіть мені тепер: куди поділась лисиця?

Діти мовчали. Це справді було загадкою.

– Досвід тут потрібен, досвід та зірке око. Це вам не плов, щоб, підкачавши рукави, запустити в нього п’ятірню. Ну, погляньте тепер на лисячі фокуси. Придивився я краще до її спідів. Що ж бачу? Кігтики тепер лежать у мій бік… Отже, лисиця повернулася, ступаю-чи в свої попередні сліди, щоб мене заплутати а там і стрибнула вбік…

Витончені хитрощі лисиці здивували дітей.

– Адже розуміє, хитрюга, коли вночі бродить навколо села, що вранці по її сліду мисливець Асатур підніметься в гори, зловить її та шкуру здере, – продовжував старий. – Ось вона від страху і викидає такі коники, щоб врятуватися. Але мене не обдуриш. Як не крутись, а від мисливця Асатура тобі не втекти!

Дід скинув з голови велику овечу шапку-папаху, витер нею рясний піт, що виступив на лобі, і знову надів. Од старого просто пара пішла.

Грикора сміх розбирав, коли він дивився на круглу лису голову діда.

– У твого дідуся, – сказав він тихенько Камо, – голова блищить під сонцем, як стиглий кавун. Темної ночі не бери ліхтаря, пропусти вперед діда – світитиме, як місяць.

Асмік пирснула, Армен соромливо усміхнувся, а Камо, насупивши брови, сердито сказав Грикорові:

– Прикуси язик, а то…

– Гей, що там сталося? – помітив суперечку старий.

– Запитую: «Чому твій дід і влітку і взимку цю величезну вівцю на голові носить?» А він на мене сердиться…

– Гм… Значить, наші діди дурнями були, що завжди в папахах ходили? Хочете, щоб ми такі брилі носили, як ви? Ні, влітку їх сонце припалює, взимку – мороз, а ця овечка влітку мою голову від спеки захищає, а взимку – від холоду.

– А чому лиса твоя голова? – запитав Грикор.

– Гм… – лукаво промовив старий. – Якщо ти побачиш гору, а на ній ні трави, ні кущика – значить, в глибині гори багаті руди є.

– Одержав? – зробила Грикорові гримасу Асмік.

Старий підвівся і знову пішов по лисячому сліду. Всі рушили за ним.

На одному із стрімких схилів слід знову зник. Куди ж поділася лисиця? Не полетіла ж!… Хлопчики розгублено мовчали. Дід посміювався в вуса:

– На цей раз вона викинула іншу штучку. Погляньте-но вниз. Бачите?

Було видно, що по снігу прокотилося щось: ніби камінь упав і, розкидавши сніг, скотився вниз. Метрів на десять нижче в снігу була помітна довгаста ямка, далі – ще кілька.

– Лисиця стрибнула метрів на десять униз, а потім покотилася клубком, щоб слід замести, – пояснив мисливець.

Переслідуючи лисицю далі, вони дійшли нарешті і до її нори.

Чамбар одразу ж кинувся в нору, але хід був вузький, і собака в ньому застряв. Хлопці насилу його витягли. Однак, відчувши звіра, пес уже не міг заспокоїтись. Чамбар гавкав, скімлив, висунувши великий червоний язик, і дряпав землю.

– Ну, тепер спробуй витягти її без кирки і лопати. А якщо ми в нору напустимо диму, вона може втекти через запасний вихід, – сказав мисливець.

– А де ж у неї запасний вихід? – спитав Камо.

– Онде, – відповів дід, показуючи на отвір метрів на двадцять нижче від першого. – Це стара лисиця, з досвідом! Чи у вас є який-небудь папір?

– Є стара газета, – відповів Камо.

Дід з двостволкою напоготові пішов до «запасного виходу», а хлопцям наказав покласти у нору газету і запалити її.

Як тільки вони це зробили, лисиця вискочила з отвору, біля якого стояв дід. Пролунав постріл, і вона покотилася на сніг.

– Ну, спробуй тепер красти пташенят на фермі! – весело сказав мисливець.

Загавкав Чамбар.

Хлопчики з галасом підбігли і підняли лисицю. У неї була чудова густа шерсть і пухнастий хвіст.

Асмік стрибала навколо лисиці, ляскаючи в долоні.

– Не крастимеш більше моїх пташенят! – збуджено вигукувала вона.

– Так, можна сказати, що ворог птахівницької ферми знищений, – авторитетним тоном підтвердив Камо.

В цей час Чамбар, помітивши зайця, кинувся за ним у погоню.

– Навряд чи дожене – сніг підмерз. Коли б м’який, тоді, мабуть, спіймав би, – пошкодував дід.

– Але Чамбар такий великий, а заєць маленький. Чому ж Чамбар не може догнати такого малюка? – здивувалась Асмік.

– А тому, що один біжить заради свого життя, а другий – заради черева, – відповів дід і звернув із стежечки в балку. – Тут є хороше джерело. Ходімо, посидимо, поїмо, а потім – додому, – запропонував він.

Схилом гори всі спустилися вниз.

В ущелині, біля джерела, сіли відпочити. Лисицю кинули поряд на сніг. Дід Асатур вийняв хліб, холодну баранину, і всі з апетитом поїли.