Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

– Ось вони, «Ворота в пекло», – показав дід Асатур на вузький вхід у печеру, що темніла на одній із скель.

Недалеко від скелі ріс старезний дуб. У боротьбі з грізними, бурхливими на Далі-Дагу бурями він широко, на всі боки, розкинув своє міцне, вузлувате коріння.

Дід Асатур підійшов до дерева, зупинився і промовив урочисто:

– Ось ми й досягли межі, якої наші предки не переступали.

– Крім мисливця Каро? – посміхнувся Армен.

– Так, тільки Каро і наважився, за що й був покараний.

– Бідний Каро! – з болем вигукнула Асмік.

– Так, з девами справу мати – це вам не жарти!

– До чого тут деви? – розсердився Камо.

– Як до чого? – обурився дід. – А хто скинув Каро в провалля?

– А хто був з Каро? – запитав Армен.

– Хто?… Нікого не було.

– То хто ж може сказати, що Каро деви скинули, а не сам він упав, через власну необережність?

Дід незадоволено пожував губами:

– Смієтесь?… Ну, погляньте-но сюди – а це чия справа?

Діти підвели голови. На одній з верхніх гілок дуба висів великий мідний глечик, його ручка глибоко врізалася у гілку дерева, неначе зрослася з нею. Назовні стирчав лише круглий бік посудини.

– Що це, дідусю? – запитав Камо. – Як глечик потрапив туди?

І не встиг дід відповісти, як Камо, поплювавши в долоні, поліз на дерево.

– Куди, внуче?… Не лізь! І до дерева цього, і до глечика не можна доторкатися – проклятенні вони! – захвилювався дід.

Але Камо і слухати не хотів. Він добрався до глечика і почав уважно розглядати його.

Глечик був старий, зелений від дощів, від сонця, в багатьох місцях побитий градом, пощерблений. Мабуть, багато-багато років висів він на цій гілляці.

– Зараз зніму його і кину вам! – гукнув Камо з дерева.

Але зняти глечик не вдалося. Протягом довгих років гілляка росла, товщала, вбирала в себе ручку. З обох боків стовбура дерева виднів ніби шрам від старої рани, що давно зажила.

Камо зліз із дерева.

– Дідусю, звідки взявся глечик на маківці дерева? – запитав він.

– Я ж сказав – сатанинська справа. Ось що кум Мукел розповідав… Мудрий був Мукел – земля йому пухом! – все він знав. Давним-давно, розповідав він, тут була засуха. Все навколо пересохло. Голод косив людей. З нашого севанського краю багато хто втік у Казах – на той бік Далі-Дагу. Там ліси, річки, джерела. Там не знають, що таке засуха. Змучені, виснажені голодом люди насилу видиралися кам’янистими, спаленими сонцем схилами гори. Діти знемагали від спраги, просили дати їм хоч крапельку води.

З жінками йшла молода дівчина, гарна, добра, смілива. її звали Каріне. Коли вона йшла полем, трава шанобливо давала їй дорогу, а квітки перешіптувалися між собою: «Каріне йде, Каріне йде!» Пташки радісно співали їй своїх пісень. Та ще краще співала вона сама. Коли Каріне починала пісню, все замовкало навколо. Люди називали її гірським соловейком…

Взяла Каріне великий мідний глечик – останнє, що залишилось їй на пам’ять про покійну матір, – спустилася з ним до Гіллі і принесла води дітям. Підбадьорюючи їх ласкавими словами, повела вперед.

Але це було тоді, коли вони ще недалеко відійшли од села. А тут Каріне побачила: сидять під деревом жінки і не знають, як допомогти дітям. А в глечику Каріне вже не було жодної краплі води. Серце у дівчини розривалося від жалю, але не могла ж вона повернутися до Гіллі по воду: в неї вже мало було сил, і вона була голодна, а дорога була далека… Тоді й вирішила дівчина піти в печеру на Чорних скелях.

Наші діди говорили, що там пекло, що там стоїть на вогні великий мідний казан, в якому киплять душі грішників. Це він шумить, вирує і клекоче… А ця дівчина, Каріне, рукою махнула: «Хіба мало чого кажуть. Яке там пекло! В скелі, мабуть, гурчить вода. Піду погляну. Знайду воду і дітей напою, врятую». І ця відважна дівчина взяла глечик і видерлася на Чорні скелі.

«Не ходи, не ходи туди – там пекло!» – кричали услід їй жінки. А Каріне не слухала: смілива була, та й не давали їй спокою діти– пити хотіли, плакали.

А в печері – дев… Побачив дев Каріне, заскреготав зубами:

«Скільки голів у тебе, виродку людський, що в моє житло входиш?»

«Я прийшла краплину води зачерпнути для наших дітей, що вмирають… Дозволь, дуже прошу тебе!» – сказала Каріне.

Тоді дев заклацав зубами і зареготав. Адже завжди, коли з людиною біда трапляється, деву радісно.

«Ось я зараз покажу тобі воду!… Ти мої таємниці взнати хочеш? Зажди-но, я тебе на поталу орлам віддам!» – заревів на неї дев І справді, взяв і повісив Каріне разом з глечиком на маківку цього дуба… Це йому дуже легко зробити. Захоче – рукою небо дістане.

Жінки, які сиділи під деревом, схопили своїх дітей і, напружуючи останні сили, втекли від цього проклятого місця. На дерево налетіли орли, заклювали дівчину. А глечик так і залишився, щоб люди бачили і знали, що в пекло не так просто ходити – це не в млин!…

Наївне оповідання старого викликало в дітей посмішку, а Асмік шепотіла схвильовано:

– Яка смілива Каріне, яка добра!…

– Ні, дідусю, про пекло і говорити нема чого. Яке пекло, що це ти вигадав? – похитав головою Армен. – По-моєму, ось як глечик потрапив на дерево… Століття тому по нашій країні пройшли завойовники-турки. Вони спалювали і розоряли села, а населення тікало в гори. В ті роки це дерево було Грикорового віку… ні, Асмік… Біженці, які тікали в гори, стомлювались і часто кидали свої важкі ноші. Ось і глечик цей залишила, мабуть, якась бабуся. Повісила на молоде дерево, думаючи, що, можливо, ще повернеться і візьме його. Але дуже довго сюди не поверталися люди. Дерево росло і все вище піднімало глечик. І, коли люди нарешті побачили його, він був уже старий і негодящий, а дуб – високий, як зараз.

– Так воно й було! – весело заплескала в долоні Асмік. – І дев тут ні до чого.

– Як це – ні до чого? А це що? Бачиш, як він розсердився? – І Грикор, сміючись, показав на блискавицю, що спалахнула над Чорними скелями.

Небо, як це часто буває в горах, одразу потемніло, зібралися чорні хмари, загримів грім. Ущелини подесятерили і гулко повторили його.

ПІД СТРІМЧАКАМИ ЧОРНИХ СКЕЛЬ

Діти вийшли з-під виступу скелі, куди вони сховалися від грози. Знову все навколо дихало спокоєм, небо прояснилося, світило сонце.

З боку ущелини по Чорних скелях виступало кілька паралельних довгих карнизів, ніби зморшки на лобі у старої людини.

Показавши дідові на один такий карниз, Камо запитав:

– Дідусю, куди веде ця камінна стежечка?

– Стежечка ця посередині скелі обривається. А он над нею друга. З тієї стежечки можна побачити гніздо девів.

– Ну, тоді за мною! – скомандував Камо і легко, як дика коза, почав видиратися на вказану дідом стежку.

За ним рушили Грикор і Асмік. Позаду йшов Армен.

– Не йдіть, діти, потрапите чортам у лапи! Що ж я батькам вашим скажу? – з переляку закричав дід і побіг вперед, намагаючись зупинити дітей.

– Дідусю, ти межу переступив, межу! – вдаючи переляканого, підвів руки Грикор.

Всі засміялися.

Старий мисливець повернувся до дерева. Він пополотнів. Від хвилювання губи його дрижали, і він міг лише вигукнути услід дітям:

– Вниз не дивіться – голова запаморочиться! Не дивіться вниз!

Але діти й самі не дивилися вниз. Вони йшли, притискаючись до скелі, по її лівому боці, де вздовж кам’янистої стежки зустрічалося багато впадин і печер – притулків диких кіз.

Камо йшов упевнено, твердим кроком і підбадьорював товаришів. Армен, який неохоче погодився на цей небезпечний похід, ішов ззаду й охороняв Грикора та Асмік. Грикор, може, і пожартував би, як завжди, але… заважав страх: ось-ось підведе хвора нога… В одному місці він спіткнувся і мало не впав у провалля. Вчасно схопившись за виступ, утримався.

Асмік перелякалася:

– У мене серце мало не вискочило!

– Нога моя, негідниця, заважає, – сумно виправдувався Грикор.

– Іди обережніше, – просила його Асмік. – А то за ручку поведу.

Що далі вони йшли, то вужчою ставала ущелина. Чорні скелі і скелі Чанчакару все зближалися і нарешті майже зійшлися. Кам’яні стіни, по один бік чорні, по другий – руді, майже прямовисно спускалися в глибоке провалля. Стежка обірвалася. Дорогу перегородив високий гребінь.

Діти зупинились і прислухалися.

З глибини Чорних скель до них долинали дивні звуки, справді схожі на глухий стогін, а каміння під ногами, здавалося, здригалось, ніби десь у надрах стрімчаків, дуже глибоко, працювала потужна динамомашина.

Печера, що здавна називалась «Воротами пекла», була по той бік гребеня, і звідси її не видно.

Притиснувшись до скелі, діти уважно оглядали протилежні схили Чанчакару.

Там були різні печери – великі і маленькі. Провалля, яке розділяло дві скелі, було таке вузьке, що печери на тому боці було дуже добре видно: так, як з верхнього поверху високого будинку видно широко розчинені вікна такого ж високого будинку на другому боці вузької вулиці.

Раптом Камо радісно вигукнув і показав товаришам на один із червоно-рудих стрімчаків. Там перед входом у одну з печер виднілися якісь овальні предмети.

– На караси^[6] схожі! – захвилювався Камо.

– Бджоли, бджоли, Камо! – закричав Армен. – Поглянь, як багато бджіл!

– Де, де?

– Он, поглянь. Вони влітають і вилітають з карасів; це їхні вулики.

Дикі бджоли з дзижчанням вилітали з печер та розколин і чорними хмарами шугали над рудими схилами Чанчакару.

– Ох, скільки ж, мабуть, меду в цих вуликах! – збуджено говорив Грикор. – Якби в мене зараз довга тичка була, намотав би я на її кінець ганчірку, сунув у один з цих глечиків – і назад… Як ви гадаєте, скільки я б меду добував щоразу?… Дивіться, дивіться – лопата мисливця Каро!… Тут у кожній дірці повно меду! Камо, мені на радощах танцювати хочеться, та боюся в ущелину впасти.

– Не радій, Грикоре, багато, а то і справді впадеш! – сказала злякано Асмік.

Оглядаючи скелі, діти помітили ще одну печеру, в якій теж виднілися-якісь предмети. З печери виступала назовні гладенька колода, трохи глибше стояв великий казан.

Усі захвилювалися ще більше.

– Люди… тут жили люди! – гарячився Камо. – Але як вони проходили туди?

– Справжнє гніздо девів. Що тут людині робити? – сміючись, сказав Грикор. – Дід правду говорить: деви… І бджільник девів…

– От коли б сюди складану пожежну драбину підвести і перекинути через провалля… – фантазував Армен, – драбиною ми б дістались до печери.

– Так, – згодився Камо, – це був би міст, справжній міст!

– От і пройди, бідний Грикоре, по цьому мосту з своєю кривою ногою, – сумно промовив Грикор.

Почувши розмову про міст, Асмік, вперше за всю їхню мандрівку по виступу скелі, нахилилась і подивилась вниз.

– Ой, яка безодня! – відсахнулась вона. – Ходімо назад.

– Ну, а як же я піду назад? – удавано запхикав Грикор. – Я від запаху меду зовсім здурів. Як же я піду, не покуштувавши меду?

Сповнені надзвичайних вражень, вони мовчки поверталися тією ж стежкою.

На зворотному шляху Камо знайшов стару, заіржавілу рушничну гільзу і взяв її з собою.

Дід Асатур нетерпляче чекав на них, сидячи в холодку під старим дубом.

Побачивши дітей, він дуже зрадів.

– Живі? Здорові? Нічого не трапилося? – спитав він хвилюючись. – Ну, диво, просто диво – в саме лігво сатани забралися і повернулись цілісінькі!

Дід був приголомшений. Діти відчували, що їхній вчинок дуже похитнув у старого віру в темні сили.

– З нагоди літньої спеки деви закрили свою установу – пекло, – серйозним тоном сказав дідові Грикор. – Вони тепер на дачі– на верхів’ях Далі-Дагу. Ти бачив – і земля не затряслася, і вітри не знялися.

Дід дивився недовірливо.

– Ну, розповідайте, що ви там бачили? Розібралися в цих відьомських справах? – трохи заспокоївшись, запитав він у дітей.

– Чого ми тільки не бачили, дідусю! Чого тільки не бачили! – підстрибуючи, вигукувала Асмік. – Такі дива, яких ніхто ще не знав… Ну, просто казка!

Діти навперебій почали розповідати дідові про все, що вони бачили в печерах.

– Все, що є в печерах, залишили люди, в цьому немає ніякого сумніву, – переконливо говорив Армен. – Треба тільки з’ясувати, як вони піднялися туди. Це єдине «диво», яке б я хотів розгадати.

– А скажи-но, дідусю, чи не ти загубив це, коли ще молодим полював? – запитав Камо, показуючи гільзу.

Дід Асатур почав уважно розглядати її.

– Я ж розповідав вам, що мисливець Каро піднімався сюди. Отже, це він і стріляв, – хай йому земля пухом! – розхвилювався дід. – Ну й хоробрий же був!… В наших місцях тільки в нього й була така рушниця – це від його рушниці гільза. В ті часи люди на ведмедя з кремнівкою ходили. Бувало, кремінь упаде або не дасть вогню – біда! Стане звір дибки – і на мисливця… Треба мужчиною бути, щоб у таку хвилину не розгубитися. А тоді ведмедів багато було в цих горах.

– Та тут же й дикі кози ледь проходять! – здивувався Камо. – Як же ведмідь на ці стежки видирався?

– На те він і ведмідь – мед його приваблює. Очманіє від медового духу і йде…

– Як я! – засміявся Грикор.

– Ох, Каро, Каро! Спочивай спокійно, Каро… Яке ти серце мав, яким був другом!… – бубонів дід, стискаючи в руках гільзу. Спогади розхвилювали його до сліз.

Обмінюючись враженнями, усі непомітно дійшли до села.

Армен і Камо зайшли до Арама Михайловича розповісти про все, що вони сьогодні бачили.

Арам Михайлович спочатку слухав хлопців спокійно, але потроху хвилювання, що охопило Камо, передалося і йому: вчитель підвівся і кілька разів пройшов по кімнаті.

– Ну, що ж ви надумали? – запитав він нарешті хлопців. – Як ви хочете потрапити в печеру?

Подивившись на Камо, Армен невпевнено сказав:

– Перекинемо через провалля пожежну драбину… наче міст.

– Драбиною піднятися можна, але моста з драбини не зробиш. Скільки метрів буде од верхів’я скелі до входу в печеру?

– Метрів шістдесят.

– Отже, потрібно знайти або зробити мотузяну драбину такої довжини і по ній спуститися з гори. Тобі, Камо, треба поїхати в Єреван – ти тамтешній, і тобі буде легше знайти все, що потрібне для цього, – Арам Михайлович замислився.

– А про головне я й не подумав, – сказав він, зупинившись напроти Камо. – Адже ж ми не маємо права старовину зрушувати – отже, нам не можна і в печери Чанчакару входити.

Та, глянувши на дітей, вчитель зрозумів, що засмутив їх.

– Ми йдемо за бджолами, і що нам до старовини! – не стерпів Армен.

– Ну звичайно, тільки за медом! – пожвавішав Грикор.

– Добре, – посміхнувся вчитель, – назвемо наш похід «попередньою розвідкою», а археологів запросимо пізніше.

Наступного дня Камо виїхав до Єревана.

КРАЇНА ЗМІНЮЄ ОБЛИЧЧЯ

Цією дорогою Камо не проїжджав від війни. Багато що змінилося тут за ці роки.

Від берегів озера Севану до самого Єревана шосе йшло паралельно річці Зангу, то наближаючись до неї, то звиваючись вздовж підніжжя гір. що спускалися до річки.

В ущелинах лунав гуркіт скель, які висаджували в повітря, скрегіт машин. Схил гори, по якому проходило шосе, здригався від підземних коливань: пробивали тунель для Зангу.

Автомобіль, в якому їхав Камо, зупинився: проходив поїзд. По спеціально збудованій колії він підвозив до міжгір’я Зангу екскаватори і різні машини для станційних новобудов.

Поїзд пройшов. Коли автомобіль виїхав на гребінь останнього схилу, перед Камо в усій її красі відкрилась Араратська долина. По один бік вздовж цієї долини, зеленої і родючої, простягалися відроги Малого Кавказького хребта, по другий – паралельно їм – пасма вірменських гір.

Далеко-далеко, в глибині гірських хребтів, блиснула зигзагувата срібна стрічка: це була річка Аракс, що відділяє Радянський Союз від Ірану і Турції.

Вкрита хмарами, наче білою чалмою, далеко в небі здіймалась вершина Великого Арарату – одна з найвищих гір Малої Азії. На її горішніх схилах сріблом виблискували сніжні поля. Поряд з нею, схожий на цукрову голову, височів Малий Арарат.

– Почекайте трохи! – упрошував Камо шофера. – Давайте ще глянемо, що тут робиться.

Він перевів погляд з гірських вершин на Араратську долину.

Повиті прозорим фіолетовим серпанком, лежали тут, у зелені полів і садів, селища. Впереміжку з тополями, такі ж стрункі, зводились до неба труби нових заводів-гігантів.

– Яка спека зараз в Араратській долині! – сказав один із супутників Камо.

– Душно, – ствердив його товариш. – Але тому фрукти ніде не бувають такі запашні й солодкі, як в Араратській долині.

В цей час увагу Камо привернула нова, незнайома йому картина.

Збоку від шосе, з-за схилів гір, виривалась і мчала по своєму новому цементному ложу велика бурхлива річка. Граючи і пінячись, вона несла свої води Араратській долині.

– Що це за річка? – здивовано запитав Камо. – Річки тут не було…

– Це Зангу. Її провели сюди тунелями, – відповів шофер з такою гордістю, наче він сам був учасником будівництва цих тунелів.

Машина спускалася в долину. Єревана ще не було видно, але вже відчувалося його дихання.

На вершині одного з горбів, поблизу від Канакера, чорні машини викидали воду, яка в білій мережаній піні падала вниз.

– І цього раніше не було, – сказав Камо.

– Це водонасосна станція, – відповів йому супутник. – Електронасоси піднімають сюди воду з ущелини Зангу, а потім скеровують її каналами на зрошення нових виноградників.

«Адже ж тут зовсім недавно була пустеля!» – думав Камо.

Та ще більше він здивувався, коли побачив місто. На колись безводних, кам’янистих, із гадюками і скорпіонами, горбах, що оточують Єреван, тепер стояли нові величезні будови – заводи, фабрики. Ліворуч од них розкинулись біленькі висілки. В молодих садах, що оточували будиночки, весело дзюркотіли животворні потоки Зангу…

Ще один поворот – і перед мандрівниками виник Єреван, розташований в одному з куточків Араратської долини. З трьох боків він був оточений горбами, що потопали в зелені садів.

Серце Камо радісно колотилося. В Єревані він народився. Тут минули його дитячі роки…

Машина зупинилася. Легко зіскочивши, Камо пішов дорогою, що пролягала між садами. З обох боків з-за парканів виглядали наче сонцем налиті абрикоси.

– Звідкіля ти, синку, з яких місць? – ласкаво запитала у Камо літня жінка, що стояла біля паркана одного з садків.

– Я живу на березі Севану.

– Севану?… Ну, зажди, коли так, покуштуй абрикосів – у вас їх немає. – І жінка, не звертаючи уваги на збентеження Камо, насипала йому повну шапку абрикосів.

Так, у них, в безлісому краї, нема ні садів, ні фруктів. Камо навіть бачив їх рідко.

Абрикоси, які дала йому жінка, були соковиті, запашні. Недарма багато хто вважає абрикоси вірменським плодом, а їхньою батьківщиною – Араратську долину. Ні смаком, ні ароматом, ні красою з єреванськими не зрівняються ніякі абрикоси в світі.

З серцем, сповненим радощів, Камо ввійшов у Єреван.

Як швидко виросло і покращало його рідне місто! Ось на місці старої вулички, в кварталі глинобитних будинків, проходить тепер новий, красивий проспект. Обабіч його стоять великі, розкішні будинки з чорного, червоного, рожевого і кремового туфу.

Місто збудоване на пластах вулканічної лави. Колись, тисячоліття тому, потоками залила вона цю місцевість і закам’яніла кольоровими шарами – дорогоцінними туфами. Ось чому для спорудження нових будов єреванцям не треба привозити камінь здалеку.

В дитинстві, коли Камо жив у Єревані, він часто зупинявся і подовгу дивився на роботу каменярів.

Видобутий на поверхню туф – м’який, як дерево, і його розпилюють алмазними пилами, обтесують сокирами. Можна збити цвяхами два камені в один.

Камо пригадав, як ще маленьким він без будь-якого зусилля підіймав шматок туфу в половину свого зросту – такий легкий цей камінь.

Якось він запитав батька:

«Скажи, айрик^[7], хіба з такого легкого каменя можна будинки ставити? Не розваляться вони?»

Батько посміхнувся:

«Туф м’який тоді, коли його тільки що добули з землі. З роками він твердішає, і стіни з нього стоять міцно…»

Камо продовжував роздивлятися місто.

Нижче Єревана виросло в Араратській долині нове промислове місто, з рядами величезних будівель, з упорядкованими робітничими селищами, що спускалися до міжгір’я річки Зангу. Одна за одною стояли вздовж річки електростанції. По мідних дротах вони несли силу річки Зангу збудованим в Араратській долині бавовнообробним фабрикам, консервним заводам, насосним станціям.

Електрика тут підіймає воду озера Айгегьол на вершини горбів, а звідти скидає її вниз, і вода біжить по каналах, зрошуючи плантації бавовни і виноградники.

Зангу рухає майже всі промислові гіганти, фабрики і майстерні республіки. А сила Зангу – це сила води озера Севан, зібрана у ньому протягом віків.

***

В Єревані Камо перш за все зайшов до редакції республіканської піонерської газети. Він давно був її кореспондентом.

Дівчина, в якої Камо запитав, чи можна бачити редактора, люб’язно показала йому на двері, що вели до сусідньої кімнати.

За величезним столом сидів, схилившись над газетою, молодий чоловік. Це був редактор.

Задзвонив телефон. Редактор зняв трубку і почав з кимось розмовляти. Помітивши Камо, він показав йому рукою на крісло.

Поки редактор розмовляв по телефону, Камо розглядав його. Високе чоло, чорне волосся, темно-карі очі і впевнений погляд цієї людини йому дуже сподобались.

– Ви звідки? – запитав редактор Камо, поклавши трубку.

– Я ваш кореспондент Камо. Із села Лчаван на Севані.

– А, із Лчавана? Знаю, знаю…

Редактор з задоволенням подивився на струнку постать хлопчика, на його мужнє, засмагле обличчя.

__ 1ц виглядаєш бойовим хлопцем, – сказав він. – І кореспонденції твої завжди бойові. Ну як, дають вам корм для ваших птахів?

– Дають. Редактор посміхнувся.

– Ну, що ще? Які там заковики у вас на фермі? Чи, може, щось нове вигадали?

Камо докладно розповів йому про похід на Чанчакар, про печери і про те, що вони там бачили.

Редактор, вислухавши Камо, сказав:

– Ой, як цікаво! Шкода, що немає часу – сам би поїхав глянути, що це за Чанчакар, який має сміливість опиратися таким дітям, як ви. Молодці! Все своє життя юний натураліст мусить змагатися з природою.

Довідавшись, чому Камо приїхав до Єревана, редактор кудись подзвонив і сказав, що йому необхідне альпіністське спорядження.

Співбесідник, очевидно, ухилявся од позитивної відповіді. Чорні очі редактора сердито спалахували.

– Звідки у піонерів гроші? – обурився він. – Спорядження дасте і від мене ж одержите назад… Ну от, це інша справа… Так, так… – схвально похитав головою редактор.

Нарешті, поклавши трубку, він задоволено промовив:

– Підеш і все одержиш.

Потім, викликавши секретаря, редактор розпорядився:

– Вислухайте і запишіть оповідання цього юнака і підготуйте в газеті сторінку, присвячену птахівницькій фермі, організованій піонерами села Лчаван… А ти, Камо, напиши і сам статтю, щоб ми її могли надіслати в «Пионерскую правду». Хай про досвід піонерів вашого села Лчаван знає увесь Союз.

Камо розпитали і записали його оповідання. Потім хлопчика сфотографували і послали до Комітету в справах фізкультури. Там йому видали необхідне спорядження.

Того ж вечора Камо повели до Палацу піонерів, де йому довелося розповісти про ферму диких птахів.

За два дні Камо на колгоспній машині повертався додому. Він віз мотузяну драбину, палиці з крючками, «кішки» та інші речі, якими користуються альпіністи. З ним був також і свіжий номер піонерської газети, на першій сторінці якої, під крупним заголовком «Діла юних новаторів села Лчаван», була надрукована велика стаття. В центрі був вміщений портрет Камо.

ЯК ПОТРАПИЛИ ЛЮДИ В ПЕЧЕРИ ЧАНЧАКАРУ

Армен всю ніч перевертався в ліжку – враження минулого дня не давали йому заснути. Можна було з певністю сказати, що й інші герої нашої повісті провели ніч неспокійно.

Ранком наступного дня Армен з Грикором прийшли на ферму. Асмік не було – вона повела пташенят до ставка, на дні якого залишилося трохи каламутної води. Спека посилювалась. Ось уже близько місяця не було дощу, і річка, що протікала біля села, висохла. Висихав і ставок, викопаний школярами-піонера-ми.

Пташата водяних птахів виросли – прийшов час підрізати їм крила. Гусенята, які ще недавно були покриті жовтим пухом, ходили тепер в сіро-білому вбранні. Вони були проворніші і більш рішучі, ніж домашні гусенята. Незважаючи на те, що їх доглядали Анаїд і Асмік та охороняв дід Асатур, гусенята здригалися від кожного підозрілого звуку і насторожувались – давався взнаки природний інстинкт дикого птаха. Але у ставку вони поводились так само, як і домашні гуси: «розмовляли» одне з одним своєю гусячою мовою, часом шипіли сердито, гелготали. Водяні курочки-лиски з’явилися на світ, вкриті світло-бурим пухом, з крильцями, облямованими по краях білими цяточками. Тепер колір їхній почав помітно змінюватися. Вони потрошку темнішали і скидалися на своїх матерів. Переважний тон їхній був грифельно-чорний, рівномірний, тільки густіший на голові та шиї і світліший на грудях і черевці. Різко вирізнялися на загальному темному тлі світло-червоні очі. Кольору своїх батьків поступово набувала і решта вихованців ферми.

Води в ставку було мало, і всі пташенята в ньому не вміщалися. Вони тіснилися і змагалися одне з одним за кращі місця.

До Асмік підійшли Армен і Грикор.

– Як ти думаєш, – запитав Армен, – невже ми сидітимемо без діла до повернення Камо?

Асмік, замість відповіді, підняла за ніжки дохле каченя.

– Не хвилюйся, Асмік, скоро наш ячмінь поспіє, – спробував заспокоїти її Армен.

– Еге, «не хвилюйся». А сам ти скільки води випустив із ставка на ячмінне поле?… Як же я качат тепер купатиму?… А які вони гарненькі і як їх шкода!

– Та ячмінь же сохне, – виправдувався Армен. – І потім, адже цей ячмінь для них… Я не сподівався, що річка так швидко висохне. Ну, та сльози тут не допоможуть!…

– А ти піди на озеро і поглянь, як там живеться родичам наших каченят і гусят, як вони пищать від радості, купаючись і граючись у воді. Ти тільки поглянь на їхнє пір’ячко, як воно виблискує! А наші просто запаршивіли… – говорила Асмік.

Підійшла мати Асмік.

– Армене, любий мій, мало в мене було лиха, то ви ще одне на мою голову звалили! – лагідно покартала вона хлопчика. – Асмік з весни не знає спокою… Тільки й чую: «Ой, пташенята мої без води залишилися! Ой, шуліка летить, пташеня схопить!…» Сяде ворона на телеграфний стовп, а вона вже: «Ох, така-сяка! Знаю, для чого вона там сіла, про що думає: пташеня схопити хоче!…» І навіщо ви тільки цю ферму влаштували!… А тепер ще й ставок висох… Що ж робити?

– Нічого, тітко Анаїд, не сумуй. Якщо вже зовсім погано буде, заріжемо всіх і з’їмо, – пожартував Грикор. – Краще скажи, чи можна Асмік піти з нами на Чанчакар?

– Ой хлопче, які у дівчинки на Чанчакарі можуть бути справи?… Три дні тому ви її теж кудись водили – тільки черевики побила.

– Які у нас там справи?… Хіба можна спокійно тут сидіти, коли з печер Чанчакару мед так і тече?… Ходімо, Асмік!

– Справа не тільки в цьому. Ми повинні дізнатися, як піднімалися в печери люди, мусимо знайти спосіб добути стародавні речі, що залишились в печерах, – поважно пояснив Армен.

– На цьому я мало розуміюся, Армене, рідненький, але якщо з тобою – хай іде. Тобі я вірю, а ось цьому шалапутові не вірю, – усміхаючись, додала вона, дивлячись на Гри-кора.

Взявши лопати і кирки, діти рушили в похід.

Не встигли вони одійти від ферми і кількох десятків кроків, як Грикор почав бубоніти:

– Що це ти, Армене, вигадав? Які стародавні речі? Якщо по мед ідемо – яз вами. Якщо за старими сінниками – краще вже з телятами залишитись.

– Коли дізнаємось, яким шляхом люди добиралися до печер, то й мед добудемо і все інше.

– Так?… Тоді ходімо: мед – мені, глечики – вам, – засміявся Грикор.

Наблизившись до підніжжя Чанчакару, діти пішли вгору міжгір’ям до того місця, де стрімчаки Чанчакару і Чорних скель майже сходились. Тут їхні стрімкі стіни утворили вузький коридор, схожий на вулицю у великому місті, з височезними будинками-хмарочосами по боках. Діти стояли наче на «бруківці» цієї вулиці і дивилися вгору, де далеко у височині чорніли печери.

День був гарячий. У міжгір’ї, здавалося, не було повітря, а сонце так нагріло каміння, що на нього не можна було й сісти.

Діти втерли спітнілі обличчя і трохи перепочили.

– На вершини цих скель і кішка не видряпається. Як же люди туди потрапили? – сказав Армен.

– Може, міст перекидали і переходили з Чорних скель на Чанчакар? – висловила здогад Асмік.

Діти замовкли. «Що ж робити? З чого почати?» – думав кожний з них.

Зів’ялі рослини, що пробивалися між камінням, привернули увагу Армена.

– Та це ж дуб, – сказав вій, зірвавши один листок. – Як він сюди потрапив?

Відкинувши кілька каменів, Армен копнув киркою, у двох – трьох місцях розрив кам’янисту землю і побачив один з коренів давно напівзотлілого, очевидно, гігантського дерева.

Жалюгідні зелені пагінці пробивалися з-під землі, беручи початок від залишків цього коріння.

Армен довго розглядав ці пагінці. Несподівано його обличчя радісно засяяло, і, глянувши на товаришів, він вигукнув:

– Тепер я все зрозумів! Колись тут ріс дуб-велетень – ось рештки його коріння, його маківка сягала середини скелі, до самої Бджолиної печери. По дубу люди вилазили нагору, в печери, по дереву вони підняли і своє добро.

– А чому люди переселилися в печери? – запитала Асмік.

– Рятуючись від ворогів, звичайно. Я знаю, що в наших горах люди жили в майже неприступних печерах, – відповів за Армена Грикор.

– Що ж було з дубом? – не вгамовувалась Асмік.

– Дуб, мабуть, спалила блискавка. Тепер тобі зрозуміло? Адже ти знаєш, який наш Далі-Даг? Сонце, ясний погожий день і раптом– хмари, грім, гроза. Ось поглянь – знову збираються хмари…

І справді, хмари, скупчившись на вершинах Далі-Дагу, швидко збільшувалися і густішали. Незабаром вони затягли все небо і щільним покривалом нависли над Севаном. Блискавки вогненними батогами розсікали цю чорну завісу, на мить оживляючи своїми відблисками похмуру поверхню озера.

Ударив грім.

Армен і Асмік встигли сховатися під виступом скелі і з захопленням дивилися на зливу.

– Це подарунок моїм пташатам! – раділа Асмік. – Ой, як добре їм буде! Ставок наповниться водою. Як тепер каченята і гусята купатимуться, плаватимуть!

Вони з Арменом сіли на камені, відчуваючи, що скоро їм з-під виступу скелі не вийти: дощ лив не вщухаючи.

– Я більше не дозволю тобі брати воду із ставка для ячмінного поля, – сказала Армену Асмік.

– Не дозволиш? А план? З півгектара – двадцять центнерів ячменю?… А втім, води тепер не треба: після такого дощу вона до самих жнив не потрібна… Грикоре, що ти там робиш?

А Грикор стояв під зливою, з насолодою підставляючи обличчя під прохолодні струмені.

– Дайте освіжитися! Хіба від води тікають?… Вода – це бог на нашій спаленій сонцем землі. Ось побачите, яка зелень з’явиться після цього дощу, побачите, як телята наші на траву накинуться! Трава в полі дарова – пастимуться, гладшатимуть. Восени поведуть телят важити. Зважать – і мене також попросять: «Грикоре Овсеповичу, будь ласка, одержуйте і ви премію!» Ото, не мав клопоту – йди з кривою ногою за цією премією в колгоспну комору і тягни її додому! Та ще й в хліві місце готуй для преміального теляти! – говорив Грикор, намагаючись надати своєму обличчю зневажливого виразу.