Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

Армен збігав по гарячу воду і ретельно відмив і одшкріб глечик усередині. Потім він узяв олівець і папір і старанно перемалював знайдений там напис. Прочитати його він не міг: літери були вірменські, але слів він не зрозумів. Лише одне слово і було йому знайоме – ім’я «Артак».

Армен помчав до Арама Михайловича:

– Я приніс вам листа від полководця Артака, – сказав вій, посміхаючись.

– Що, він вкинув його в поштову скриньку? – засміявся вчитель.

– Ні, в карас.

Учитель довго розглядав скопійований Арменом напис, але теж не міг розібрати всього, про що в ньому говорилося.

– Це, – сказав він, – старовірменська мова.

Арам Михайлович вийняв з шафи словник старовірменської церковної мови і, розбираючи слово за словом, речення за реченням, записував їх на аркуші паперу. Деякі місця напису розшифрувати було важко. Вчитель хмурився, хвилювався, але обличчя його щодалі світлішало і нарешті засяяло задоволеною посмішкою. «Скелі… скелі… – шепотів він, – скелі розкололись і поглинули Велике Джерело… І після… після… поля…»

– Ура! – нарешті закричав він. – Все… Прочитав увесь напис! Слухай, Армене, ось що сказано в ньому… – І Арам Михайлович урочисто прочитав: – «Я, Артак, Севанського краю полководець, народився під нещасливою зіркою. Гора загриміла, земля затряслась, море вийшло з берегів, скелі розкололись і поглинули Велике Джерело. Поля і ниви наші стали пустинею. І прийшов чужоземний загарбник, придушив, знищив мій голодний народ, і ріки крові потекли по всій країні. Нині, оточені ворогами в печерах Чанчакару, очікуємо на милість неба».

– Вода?… Виходить, у нашому селі було Велике Джерело! Як добре, що ми піднялися на Чанчакар!

Схвильований Армен скочив з місця.

– Так, вода була і, на жаль, зникла, – задумливо відповів учитель.

– Але де ж воно було, це Велике Джерело?

– Ось цього ми й не знаємо. – сказав Арам Михайлович. – Ходімо до діда Асатура, поговоримо з ним.

Дорогою вони зустріли Камо.

– Камо, новина ж яка! Ой здивуєшся!… – показав йому аркуш паперу Армен. – Потім скажу, ходімо до діда.

Старий налякався, побачивши відвідувачів. Обличчя його зблідло.

– Що сталося? – ледве вимовив він тремтячими губами.

– Нічого. Ти повинен пояснити нам таємницю караса, – сказав учитель.

– Караса?… – Дід, ослабнувши, сів на тахту. – Я… я… к-караса?… – запинаючись, сказав він.

– Що з тобою, дідусю? Армен знайшов у старому карасі напис. В ньому сказано, що багато років тому десь в наших місцях було чимало води. Чи ти знаєш про це? Адже ти мисливець, кожний камінь у нас тобі знайомий. Можливо, ти бачив десь сліди колишньої води чи каналів?

– Ох, про цей карас? – з полегшенням зітхнув старий. – Ні, синку, не бачив. Та й ми не дурні. Якби була вода, ми б її дістали. Скільки вже в нас вигоряли поля від посухи!… Хіба б ми випустили воду з своїх рук?

– Знаєш, дідусю, – говорив далі учитель, – в старовину у Вірменії був такий звичай: там, де починалися канали, ставили кам’яні фігури, статуї – пам’ятники богу води. Таких статуй ти теж не бачив?

– Ні, таких не бачив… Хіба що під Чорними скелями, на Далі-Дагу, є вішап. Такий ніби крокодил, тільки без хвоста…

– Вішап?… Очевидно, те саме. Ану, дідусю Асатур, збирайся, ходімо! – захвилювався вчитель. – Ходімо швидше!

НА ЗАГАДКОВІЙ СТЕЖЦІ

Камо побіг до Асмік.

Біля ферми він застав Сето. Той, перегнувшись через огорожу, говорив Асмік:

– Якщо мати із заліза, без серця, то, звичайно, діти у такої матері запаршивіють. Ну й ферму ж ви влаштували, клянусь бородою вашого діда Асатура! Я б…

Сето не закінчив фрази. Побачивши Камо, він кинувся тікати.

– Не звертай на нього уваги, Асмік, – сказав Камо дівчині. – Краще збігай зараз до Грикора, скажи, що ми йдемо на Далі-Даг.

– На Далі-Даг? – зраділа Асмік.

Вона миттю зібралася і побігла до Грикора. Грикорова мати несподівано запротестувала:

– Чого ви його тривожите за всякими дрібницями, не даєте нічого дома зробити!

– Нані, хто б інший так сказав, а ти ж знаєш, що без мене жодна наукова експедиція не вдається, – серйозним тоном сказав Грикор.

– Ну, йди, йди, розбишако! Хіба з тебе будуть люди? – сказала мати і, сміючись, махнула рукою.

– Вийде, нані-джан, але для цього потрібен час, років п’ятдесят, напевне, – посміхнувся Грикор матері.

– Ви коли-небудь сваритесь з матір’ю? – спитала в нього дорогою Асмік.

– Сваримось?… Як не сваритись – навіть дуже часто. Отак, як ми зараз сварились. Але сварки в нас завжди кінчаються сміхом.

– А от у сім’ї Сето сварки щодня… Чого тільки не каже синові мати, так його лає… До нас чутно.

Незабаром Асмік і Грикор догнали своїх товаришів, що пішли вперед: Арама Михайловича, Камо, Армена і діда Асатура. Камо взяв з собою кирку, дід Асатур – свою нерозлучну рушницю, Армен – фотоапарат.

Попереду ішов дід Асатур. Дорогою він пожвавішав і повеселів. Поряд з ним біг задоволений своїм хазяїном Чамбар – він бачив на його плечі рушницю. Останнім ішов Грикор, схожий на кульгаве ягнятко, що відстало від отари.

Що вище вони піднімалися, то ширше розстилався перед ними чудовий блакитний Севан.

Сумний вигляд мали схили Далі-Дагу: посуха спалила тут усю рослинність.

Кущі, що виросли серед каміння, пожовкли. Трава, ледве піднявшись, посохла. Схили гір були безрадісно сірі, а подекуди крізь жалюгідні спалені паростки проступали і плями вогненно-червоної піщаної землі. Здавалося, вже настала осінь. У цих місцях усе було голе, пустинне. Не було й тварин. Вони або загинули від нестатку їжі, або пішли в інші краї.

Спека посилювалась. Шлях був невеселий.

Незабаром наші натуралісти дійшли до широкої некрутої стежки, яка з боку Чорних скель спускалась схилом Далі-Дагу до колгоспних полів села Лчаван.

Несподівано Арам Михайлович зупинився.

– Що це означає!… Невже тут? – прошепотів він.

– Що сталося?

Підвівши руку, як у класі, вчитель запитав:

– Скажіть, хто з вас був по той бік гір? Там Далі-Даг такий самий сухий і кам’янистий, як і у нас?

– Ні, що ви!… – відповів учителеві Грикор. – Якби ви знали, скільки я там з’їв диких слив – жовтих, червоних! А яблук, а груш! Ліси там такі, що не пройдеш, а гірські луки соковиті, зелені. Ми з Вано не раз пасли там телят, вони бенкетували там, як на весіллі.

Асмік засміялась. Вона без сміху не могла слухати Грикора, якщо він говорив навіть про найсерйозніші речі.

– А що? Хіба я не правду кажу, дідусю?

– Правду. Гори на тому боці лісисті, – підтвердив старий. – Це тут у нас голі.

– У Вірменії всі гори такі, – сказав учитель. – У нас південні схили гір кам’янисті, а північні лісисті, в той час як у північних районах нашого Союзу, наприклад, у Сибіру, схили гір – і південні і північні – м’які, покриті родючим грунтом. А у нас земля буває тільки на північних схилах… Чому це так? А тому, – говорив далі вчитель, відповідаючи на своє ж запитання, – що в нас, особливо з південного боку, гаряче сонце випалює органічні речовини землі… Ану, гляньте на верхній схил – залишилось каміння та рудувато-червона глина, яка не боїться сонця…

– А звідки ж тут глина? – перебив учителя Камо.

– Це руде каміння і є глина. Колись воно утворилось на дні моря з глини. А тепер, руйнуючись, знову перетворюється на глину, яку дощі несуть в озеро. Там, осідаючи на дні, вона знову стає під тиском води таким самим рудим камінням… І тому, що рослинність на південних схилах бідна, земля тут не може затриматись, її всю змивають дощі. А на північних схилах, де рослинність багата й пишна, верхній шар землі навіть збільшується щороку.

Ці прості пояснення збивали діда Асатура з пантелику. Все це він бачив з дитинства, але чи думав він, що один бік гори може розпадатися. другий – наростати, збільшуватись.

– Тому, значить, спини наших гір такі товсті, як у горбатих? – запитав він.

– Ти вірно примітив, діду. Спина – товста, а груди – худі, западисті…

– Але заждіть! – раптом, ніби щось згадавши, втрутився Армен. – Тоді чому ж ті схили, що йдуть униз від цієї стежки, не руйнуються?

– Ти це теж помітив? – ласкаво промовив Арам Михайлович. – Ось якраз це питання і хвилює мене. Подивіться, як різко ця стежка розділяє Далі-Даг на дві частини.

Всі уважно оглянули схили, що простягались угору і вниз від стежки. Контраст був разючий: вершина схилу була кам’яниста і без рослинності, низ був укритий травою, правда, сухою, випаленою сонцем.

– Це щось та означає… – таємниче сказав учитель. – Ану, Камо, копни землю там, нижче стежки.

Камо копнув. Шар землі досягав тут чотирьох – п’яти пальців товщиною.

– Тут шар грунту не тільки не зменшився протягом кількох років, а навіть збільшився… Що це має означати? – задумливо глянув на хлопців учитель.

– Чи не означає це, що нижче від цієї дороги раніше була густа рослинність? – запитав Армен і почервонів.

– Так, ти, напевне, маєш рацію, Армене: нижче від нас, очевидно, була колись буйна рослинність, то залишила нам цей шар грунту. Ось і перегній в ньому змішаний з глинистою землею, тому і колір цього шару темніший, ніж верхній… Тепер, Камо, спробуй копнути там, зверху… Бачите, яка різниця? – говорив учитель, порівнюючи зразки грунту, взяті під стежкою і над нею. Один з них був червоно-рудий, другий – червоно-сірий, з чорним відблиском. – Але як же все-таки міг утворитися тут, унизу, на крутому схилі, такий шар землі?

– Тут він, значить, не зменшується? – швидко спитав Камо.

– Ні. Нижче від стежки ввесь схил вкритий густим сплетінням трав’яного коріння: воно зберігає грунт. Але цікаво, коли утворилось таке сплетіння?

– Воно могло утворитися лише в тому випадку, якщо ці схили зрошувалися, – сказав Армен.

– Зрошувались?… А де ж твій вішап, діду?… І чому тут така гладенька дорога?

– Дорога як дорога… Можливо, худоба витоптала. Женуть же тут отари на пасовисько.

– Та хіба таку широку стежку худоба протопче? Та й навіщо їй до Чорних скель ходити? Там хіба є пасовиська?

– Де там!… Саме каміння.

– Ні, це не звичайна собі дорога, – це щось інше Ось подивіться, нижній край п в деяких місцях піднятий, – сказав учитель – Ходімо, ми це з’ясуємо он біля того каміння, де дорогу перетинає гребінь.

Не пройшовши і ста кроків, Армен зупинив ся і покликав учителя.

– Ви помітили що нахил стежки скрізь однаковий? Я знаю, про що ви думаєте, Ара ме Михайловичу, усі ознаки говорять про те.

– Ти правий нахил всюди рівномірний, наче тварини, перш ніж протоптати стежку копитами, спочатку позначили її олівцем, – відповів учитель.

Ця загадкова розмова між учителем і учнем привернула увагу всіх.

Армен так виріс в очах Асмік, що коли вона звернулась до нього згодом із запитанням, то мимоволі назвала його на «ви» і зніяковіла.

– Вчений синку, поясни свою думку, щоб і ми зрозуміли, – не витримав дід Асатур.

– Ні ще не час, – заперечив учитель, – ще нічого сказати не можна. Все з’ясується он біля того гребеня, що перетинає шлях.

Мовчки вони йшли вперед.

«Що ж це за таємниця, яка тільки біля то го каміння і розкривається?» – думала Асмік, намагаючись швидше дійти до вказаного учителем місця.

Коли вони бути вже недалеко від нього, Арам Михайлович зупинився і, звертаючись до старого мисливця, сказав:

– Якщо на цьому камінні виявимо знаки, про які ми з Арменом думаємо, то скоро і вішапа твого знайдемо.

– Звідки ви про це дізнались? – запитав вражений дід. – Так воно і є…

– Ми знаємо… – відповів учитель, посміхнувшись. – Чи не так, Армене?

Ці таємничі розмови викликали в Камо по чуття роздратування. Потай він поглядав на Асмік, помічав, яке враження справляє на неї Армен, і серце його стискалось від образи.

«Чи не заздрість мене розбирає?» – подумав Камо і зупинився неприємно вражений цією думкою адже він дуже любив Армена.

Нарешті вони підійшли до кам’яного виступу. Вчитель і Армен уважно оглянули дорогу в цьому місці і посміхнулись один до одного. Край стрімчака був тут стертий і наче відполірований.

– Ну от дивіться що зробила вода, – вода, яка бігла напевне, колишньою дорогою до села Лчаван, – сказав учитель, показуючи на обточене водою каміння. – Тут був невеликий водоспад… Камо, збігай униз і покопай он там. Ти мусиш знайти каміння, кругле-кругле. Таке, як річкова галька.

Камо взяв кирку і побіг униз, куди збігав гаданий водоспад. За Камо побіг і Чамбар. Собака відчув раптову переміну в настрої своїх хазяїв, але ніяк не міг зрозуміти, де ж дичина і чому старий мисливець не знімає рушниці з плеча…

Камо швидко піднявся на гору з шапкою, що була наповнена великими і малими камінцями. Вчитель з цікавістю почав їх розглядати.

– Бачите, – сказав він задумливо, – жодний з цих камінців не має гострого кута – так обточила їх вода.

– Точно, ці камінці водяні, – підтвердив і дід, узявши в руки кілька штук.

– Отже, Армене, наше припущення вірне, – сказав Арам Михайлович. – Цю дорогу проклали не тварини і ніхто інший: це русло старовинного водного каналу.

– Каналу?! – здивувалась Асмік.

– А де ж цей канал починався? – запитав Камо.

– Яка вода в цих горах! Перекопаєш увесь Далі-Даг – жодного джерела не знайдеш, – сказав старий мисливець, безнадійно махнувши рукою. – Цією дорогою худоба ходила. Звідки тут воді бути?

– Обстежимо. Де твій вішап, діду? Веди до нього.

БІЛЯ «ВОДЯНОГО БОГА»

Незважаючи на спеку, від якої ніде було сховатися, усі уперто йшли вперед. Проминувши ще один гребінь, наші подорожани побачили величні стрімчаки Чанчакару і Чорних скель.

Небо було ясне, його світла блакить, відбиваючись у Севані, робила й озеро прозоро-ясним. Гори, здавалось, спокійно дивилися в чисте дзеркало води.

Незабаром наші мандрівники зайшли в ущелину.

Там, біля підніжжя Чорних скель, дід Асатур показав на довгий, округлий камінь. Це й був «вішап», про якого говорив дід.

– Ви про нього питали? – показав старий на камінь.

– Це те, що нам потрібно. Ми знайшли початок каналу! – зрадів учитель. Він був дуже схвильований.

Трохи заспокоївшись, Арам Михайлович сказав:

– Це фігура водяного бога, яким його собі уявляли три тисячі років назад колишні жителі нашої країни – урартійці, або халди. Таких богів вони ставили там, де починалися канали і штучні водосховища. Тут і треба починати розкопки.

Оглянувши вішапа, вчитель звернувся до діда:

– Ти, дідусю, помиляєшся: камінь цей схожий на рибу, а не на крокодила. Поглянь – жабри. А риба – символ води. Тут, дивіться, діти, на камені вирізана ще голова буйвола: буйволи дуже люблять воду. А ось, на спині у вішапа, викарбовані чорногуз і журавель. Це теж символи води.

Юні натуралісти з цікавістю оглядали камінь і обмацували вирізані на ньому три тисячі років тому знаки і зображення.

– Заждіть, не завадить і довжину цієї «рибки» виміряти, – додав учитель.

Він швидко виміряв вішапа своїм поясом.

– По-моєму, в ньому біля трьох метрів у довжину і біля двох метрів на обмах. У нас в Арменії вчені чимало знайшли таких вішапів. Виявляється, їх ставили біля початкових джерел каналів та водосховищ. Значить, тут безумовно колись була вода. Давайте поглянемо, чи немає тут іще яких-небудь прикмет, – сказав Арам Михайлович і, знявши піджак, взяв у руки кирку.

Однак цього разу розкопки не дали ніяких наслідків. Увечері, стомлені, всі повернулися в село.

Арам Михайлович, не відпочивши, зайшов до голови колгоспу і розповів про знахідку.

– Як же це почали розкопки без мене, – докорив йому Баграт. – Треба ж було повідомити. Я б сам прийшов і людей прислав би. Це питання неабияке. Знаєте, що таке вода для колгоспу?

– Людей візьму, а тебе не турбуватиму, поки усе до кінця не з’ясую. У тебе і без того багато клопоту. Треба на пасовиську водоймище викопати – худоба замучилась без води. І там почалася проклята засуха!…

На другий день вранці Арам Михайлович з хлопцями і кількома робітниками із будівельної бригади знову були на місці, де стояв вішап. За порадою вчителя почали копати землю на різних відстанях од вішапа.

Працювали зосереджено, намагаючись не відставати один від одного. Та найзавзятіше працював Грикор, якому й пощастило зробити важливе відкриття, його кирка ударилась об якийсь великий плоский камінь.

– Плита якась! – вигукнув хлопець. – Гей, ідіть-но на допомогу.

Товариші поспішили до Грикора.

– Припини роботу! – закричав учитель.

Кирка випала з рук Грикора: такий, повний тривоги голос він уже чув один раз – у печері Чанчакару.

Арам Михайлович став на коліна і обережно, руками, почав відкидати вбік розриті Грикором щебінь і землю. Він робив це так обережно, так уважно, так ніжно торкався пальцями грудок землі, наче в них було сховане щось дуже дорогоцінне і крихке – доторкнутись до нього грубо, і воно розлетиться на шматочки. Так він працював дуже довго.

Нарешті спільними зусиллями з землі викопали велику, розколоту на частини плиту з клиноподібним написом.

Арам Михайлович намагався прочитати напис, але розібрав лише два слова: «Сардур» і «піл».

– Сардур? Урартійський цар? – здивувався Камо.

– Треба гадати, що він. Сардур царював у цій країні (вона тоді називалась Урарту) за кілька століть до утворення вірменської держави. Він був царем-будівником і покрив Урарту каналами, що зрошували поля, – сказав учитель. – Урарту було військово-феодальною державою, і Сардур споруджував канали в епоху нашестя на країну чужоземців руками полонених ворожих воїнів. Цих воїнів Сардур повертав на своїх рабів. І скільки рабів загинуло на будівництві таких каналів!… Ось у цей період і було заведено ставити біля початків каналів такі статуї – богів води. Нещодавно наші вчені знайшли на схилах гори Ахмаган кілька таких статуй. Це свідчить про те, що там були канали чи водосховища, які давали воду засушливим землям Котайку.

– А що означає «піл»?

– «Піл» по-урартійському – канал.

– Значить, тут був канал? – запитав Камо.

– Молодець! – засміявся Грикор. – Як сорок разів сказали, ти одразу здогадався!

Асмік пирснула.

Камо почервонів по самі вуха: треба ж було йому ставити таке наївне питання!

– Звичайно, – сказав учитель. – Тут був канал – це безсумнівно.

Дід Асатур мовчки прислухався до розмов. От що значить наука, яка її сила!… Знайшла вчена людина якийсь камінець з подряпинами, схожими на цвяхи, і побачила за ними царя, який жив дві з половиною тисячі років тому!… Хоч і старий він, мисливець Асатур, хоч і багато що бачив, та куди вже йому, хіба за наукою поспієш?

– Так, – замислено промовив учитель, – в цій справі без допомоги Академії не обійтися. Треба повідомити в Єреван. Ходімо!

Забравши з собою лопати і кирки, вони повернулися в село.

ДАВНІ КАНАЛИ НАШОЇ КРАЇНИ

На другий день Арам Михайлович зв’язався по телефону з Єреваном.

– Ми давно чекаємо приїзду геолога з Академії наук. Він повинен допомогти нам з’ясувати деякі питання, що нас цікавлять. А тепер сповіщаємо, що ми знайшли сліди старовинного каналу царя Сардура, – сказав він.

Це повідомлення в Академії наук зустріли з великим інтересом. Не минуло і двох годин, як на рівному полі на березі Севану приземлився літак, і колгоспна легкова машина привезла в село професора Севяна в супроводі кількох археологів.

Професор сердечно обняв учителя:

– Здрастуйте, здрастуйте! Ви, мабуть, знайшли щось дуже цінне, коли вирішили ще раз потурбувати мене, старого.

– Так, професоре. Тут, біля початку старовинного каналу, ми знайшли плиту з халдським написом. Плита, на жаль, розколота, деяких знаків нема, і відновити напис повністю мені не пощастило. Тому я і зважився вас потурбувати.

– Дарма! Від кожної такої знахідки я тільки молодію. І в мені зараз стільки енергії, скільки в цьому юному геркулесі. – Професор ласкаво поплескав Камо по плечі. – Ну, не будемо гаяти часу, показуйте свою плиту. Ви розібрали слово «піл»? Так, це означає «канал». Можливо, нам і справді вдасться покликати на допомогу колгоспним полям канал урартійського царя Сардура? Га, що ви скажете? – посміхнувся професор до голови колгоспу.

Багратові дошкулила посуха, він сердито хмурився, і його відповідь професорові прозвучала не зовсім люб’язно:

– Ви нам тільки воду дайте, а чия вона – царська чи диявольська, – що нам до того! Скажіть, де вода, як її добути, – ось те, що нам треба. Ви, вчені, повинні це знати. Якщо наука не може допомогти колгоспові в тяжку хвилину, нащо нам така наука?…

– Ну, то ходімо подивимось, що там таке, – сказав професор.

Першим рушив дід Асатур. За ним біг Чамбар. У супроводі голови колгоспу, вчителя і своїх співробітників ішов професор Севян. Останніми йшли юні натуралісти. З ними була і Асмік.

Жваве і лагідне обличчя професора, коли він побачив камінь, раптом стало серйозним і стурбованим. Він опустився на коліна і почав розглядати напис з такою побожністю, що всі мимоволі замовкли.

Запала глибока тиша. Губи професора ворушились. Було видно, що він напружено намагається розв’язати якесь важке завдання.

Нарешті професор підвів голову.

– Розібрав, – полегшено зітхнув він. – Зараз я прочитаю вам цей напис.

І поволі, слово за словом, професор переклав напис з урартійської на сучасну вірменську мову:

«Я, Сардур, цар країни Наірі^[13], побудував цей канал. Прокляття і смерть тому, хто зруйнує цей канал. Прокляття і кара тим селянам, які вкрадуть воду з мого каналу!…»

Всі мовчали.

– Який жорстокий був цар! – прошепотіла Асмік.

– Так, царі були жорстокі до народу і, як бачите, посилали прокльони і погрози селянам, які насмілилися б зрошувати свої поля водою із збудованих ними каналів, – сказав професор. – Дозвольте мені використати нагоду і розповісти про стародавні канали нашої країни.

Усі посідали на каміннях і приготувались слухати.

– Ви знаєте нашу Араратську долину, – вів далі професор. – Тепер вона вся вкрита квітучими садами, пишними полями. А за старих часів більша частина її була пустелею. Там, де не було води, лише чортополох ріс, реп’яхи, будяки. Там, де була вода, вирувало життя – цвіли сади, все було вкрите багатою рослинністю. Пекуче південне сонце нещадно випалює всі місця, де немає води. А коли є вода, сонце солодкими соками наливає плоди. Джерело життя, джерело щастя – скрізь вода… В минулому сильні, багаті віднімали в нашого народу воду. Тисячу років тому княгиня Сюнікського краю Софія провела канал, що ніс полям воду з річки Базарчай в Даралагьоз, і під загрозою смерті заборонила селянам брати з нього воду. Збудувавши монастир в ущелині Гндевазу, княгиня передала йому право користуватися каналом. «Святі отці» поставили біля джерела каналу камінь з написом, який провіщав прокляття і смерть тому селянинові, що візьме з каналу воду… 1867 року і пізніше вірмени не раз зверталися з проханням до царського уряду дозволити їм відбудувати Ечміадзинський канал. Дозвіл було дано майже через півстоліття… За селом Карбі біля підніжжя скель є багаті на воду джерела. Селяни села Карбі і сусідніх сіл протягом сорока років підряд зверталися до царської влади з проханням дозволити одвести воду джерел на поливання садів. Дозволу вони так і не одержали… А при Радянській владі воду провели за… сорок днів. її підняли на вершин гори і по каналах направили в сади біля підніжжя гори Алагьоз. Вас цікавить, чи був тут канал? Так, багато віків тому тут був канал – сумнівів у цьому нема. Але звідки канал діставав воду, як він був зруйнований і куди поділася вода – невідомо. Якщо вірити написові, який ви знайшли в глечику, вода пропала після землетрусу. Чи так це? Вирішити цю загадку повинні геологи. Ми надішлемо вам геологів, зараз же надішлемо. Ми не дозволимо, щоб вода пропадала марно!

Попросивши відправити вішапа і плиту з написом до Єревана, вчені повернулися до літака.

Коли професор полетів, дід Асатур сумно похитав головою.

– То хіба наші поля тепер заколосяться? Я щось нічого не розумію в їхній науці, – звернувся він до голови колгоспу. – Знайдуть розбиту глиняну миску і радіють. Та ще й друкують про це в газеті! Від цього хліба в нас не буде більше.

Баграт був похмурий. Він знав, що дід не правий, але його засмучувало те, що в такий важкий час запізнювалась допомога.

Другого дня Баграт послав телеграму в Єреван з проханням надіслати в село спеціалістів.

«Міністерство водного господарства вирішило допомогти селу Лчаван», – повідомили його із столиці.

– «Вирішило»!… Поки сонце зійде, роса очі виїсть, – бурчав голова колгоспу.

На п’ятий день після від’їзду вчених перед будинком Арама Михайловича зупинилась легкова машина.

З машини вийшло два молодих чоловіки в простих міцних чоботях, в грубому, з брезенту зшитому одязі і таких самих плащах. Це були геологи з Єревана.

Один з них, худорлявий і мускулястий, виявився досить діловим і рухливим. Не минуло й кількох хвилин після його знайомства з Арамом Михайловичем, як він уже заходився виконувати покладене на нього завдання.

– Перш за все, – сказав він, – я попрошу повести нас до тих жителів села, які добре знайомі з Далі-Дагом: до мисливців, пастухів.

– Ну, що ж, ходімо, – згодився Арам Михайлович і повів гостей спочатку, звичайно, до старого мисливця, діда Асатура.

Дорогою вони зустріли Камо.

– Збери свій загін і приведи до діда, – сказав йому вчитель.

Коли Камо пішов, Арам Михайлович звернувся до молодого геолога.

– Знаєте що, Ашоте Степановичу? Я боюсь, що ви своїми активними діями придавите ініціативу моїх учнів.

– Як? – здивувався геолог. – Хіба геологічна розвідка може бути здійснена за ініціативою недосвідчених хлоп’ят?

– Геологічну розвідку проводитимете ви, це зрозуміло. Але, будь ласка, хай наші юні натуралісти візьмуть участь у вашій роботі – так вони багато чому навчаться. Крім того, як педагог, я мушу сказати вам про одну дуже важливу обставину. Школярі зайнялися розв’язанням дуже серйозного завдання, і вони так захопилися цим, що відняти в них ініціативу – означало б загасити той вогонь, який їх зараз живить… Дайте напрямок їхній роботі, але непомітно. Ми давно вже так діємо – я і голова колгоспу – і результати чудові.

– Розумію вас, спробуємо і ми так робити, – згодився геолог.

Розмовляючи, вони підійшли до будинку діда Асатура. Майже одночасно з ними прийшли і юні натуралісти.

Побачивши незнайомих людей, старий спочатку занепокоївся (з причин, відомих тільки авторові і читачам: адже в селі Лчаван поки що ніхто не знає таємниці скарбу!).

– Наргіз, поглянь, що це за люди? Чого їм треба? – стурбовано звернувся він до дружини.

А Наргіз була уже на подвір’ї і цілувала свого внука Камо.

Дізнавшись про мету приходу гостей, дід Асатур підбадьорився, запросив сісти.

– Це правда, – сказав він. – Покійний кум Мукел – нехай йому земля пухом! – казав, що чув від дідів, нібито у нас тут було багато води, але вона провалилась крізь землю, пропала… Тільки коли це було, де було, – ніхто не знає. Залишилась нам від дідів наших тільки легенда одна. Була, розповідається в тій легенді, у народу вода, та заволодів нею, відняв злий вішап…

– Легенда? – пожвавішав геолог. – Про воду легенда? Ти знаєш її, дідусю? Ану, розкажи нам.

– Знаю, як не знати! – І дід самовдоволено погладив свою білу бороду.

– Дідусю, розкажи, розкажи!

Дід Асатур присів на лаву і, як завжди перед розповіддю, почав набивати тютюном свою улюблену люльку.

Всі оточили старого, з цікавістю чекаючи його оповідання.

ЛЕГЕНДА ПРО ВОДУ

– Кажуть, – почав дід Асатур, – що в давні часи наш край був такий, де вовк і вівця мирно паслися поряд. З далеких гір збігала в цей край прозора, холодна річка, зрошувала поля і сади, і все навколо було вкрите пишною зеленню. Хліба і плодів було доволі. В ті далекі дні, кажуть, не було ні багатих, ні бідних, всі жили у достатках. Люди не знали, що таке нужда. Ніхто не віднімав у них плоди їхньої праці, а вода, що збігала з гірських вершин, давала життя навіть сухим, безплідним схилам, де і каміння, завдяки їй, покривалося зеленню.

Але якось улітку люди побачили, що води стало менше, її не вистачало полям. І той, у кого було більше сили, захопив більше води. Врожай у нього був кращий, і він став багатшим і сильнішим за тих, кому не вистачало води. У них врожай був менший, і вони збідніли. З того часу багатії стали хазяями води і віднімали у народу цей дар природи.

А води у бідняків щодалі меншало. Поля і сади у народу сохли і гинули, і люди почали повставати і вимагали своєї частки води. Тоді багачі озброїли своїх слуг-велетнів, поставивши їх біля джерел і наказавши не підпускати до них людей. «Ваша частка води, – сказали вони людям, – гине на шляху з гір. Підіть подивіться, хто поглинає її…»

Люди взяли заступи й кирки і піднялися у гори. Ішли вони, йшли і нарешті побачили, як вода вируючим потоком вливається в скелі, а звідти виходить знову, але вже тоненьким, безсилим струмком… Почали розбивати скелі: треба ж дізнатись, куди дівається вода!

Працювали люди дні і ночі. Нарешті перед ними відкрилася печера – велика-велика, ні кінця, ні краю не видно… Запалили люди смолоскипи, освітили печеру-і що ж бачать: в одному з її кутків сидить страшний-престрашний вішап, і річка вливається в його величезну пащу. Поглинає вішап всю річку, і тільки краплями вода збігає з губ потвори і витікає з печери. І ще бачать люди, як вішап щохвилини росте, ширшає, роздувається…

Побачивши людей, чудовисько затрусилося, метнуло полум’я з очей, загриміло громовим голосом: «Забирайтеся геть, а то проковтну всіх!»

Злякані, розгублені, пішли назад люди. А за ними гуркіт, грім: це вішап величезним камінням загороджував вхід до свого житла.

Повернулися люди в село і вирішили поставити в горах кам’яну статую, що зображає вішапа. Щороку приносили йому жертви, благаючи дати води для полів трохи більше тієї, що збігає з його губ.

Так, довічною мрією про воду, передаючи її з покоління в покоління, і живе народ. Живе і не втрачає надії, що прийде час, коли він буде таким сильним, що не носитиме жертви вішапу, розриє скелі, знайде потвору і знесе їй голову, що знову буде багато води, і вона, як раніше, служитиме людям…

– Значить, наша річка і є те, що залишає нам вішап, що збігає з його губ? – запитав Грикор.

– Ходімо знайдемо вішапа, скрутимо йому голову! – захвилювався Камо, йому не подобався цей вішап навіть у легенді!

Посміхнувшись, геолог Ашот Степанович сказав:

– Ця легенда має дуже глибокий зміст. В нашій країні давно вже розбили голову вішапу – це зробила Жовтнева революція. Джерело народного життя, народного щастя відкрите і вирує тепер. Але ця легенда говорить нам і про інше– про те, що вода тут була і пропала.

А Арам Михайлович додав:

– Легенда, яку ми почули від діда Асатура, передається з покоління в покоління. Вона має прихований зміст. Народ, створюючи легенди і казки, насправді передає наступним поколінням відомості про те, що було, користується матеріалом свого часу, хоч і одягає її у фантастичні форми. Треба розгадати зміст нашої легенди. Давайте ж і візьмемося за це!…