Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

А незабаром голова колгоспу урочисто вручав юним натуралістам подарунки. За ними знову посилали Сето, цього разу до Єревана.

З задоволенням дивився Баграт на своїх юних приятелів, які одержували заслужені премії, і його чорні очі ласкаво світилися.

Цим історія Сето і закінчилась.

Я зупинився так детально на ній тому, що вона відіграла вирішальну роль в його житті. Загубивши гроші, хлопець глибоко пережив той пригнічений стан, якого зазнає людина, коли втрачає довір’я своїх товаришів.

І Сето дав собі слово жити завжди так, щоб не позбутися цього довір’я.

ТАЄМНИЦЯ СЕТО

Таємницю Сето Армен розкрив лише недавно, якось зайшовши до нього додому по книжку.

Тільки тепер він зрозумів, що відвертало його увагу від шкільних занять і чому він був «ледарем».

Скрізь у його кімнаті – на столах, стільцях, полицях, підвіконнях, зверху на шафах – лежали камінці. Вони купами лежали на підлозі, біля стін, у кутках. Каміння велике й мале, різного кольору, різної форми…

Армен прийшов до Сето саме в той час, коли Сона слала прокльони на свого сина:

– Щоб ти луснув!… Цими камінцями не прохарчуєшся!… – І, звертаючись до Армена, кричала далі: – Люди в поле виходять, працюють, трудодні заробляють, а цей тільки про камінці і думає. Ні черевиків, ні одежі не настачиш. Тільки по горах і лазить. А що він звідти приносить? Ось оці камінці… Та бодай би вони пропали! Всю хату завалив, пройти нема де… – І Сона спересердя почала викидати камінці у вікно.

Сето обняв матір, посадив на тахту і сказав спокійно, але твердо:

– Ну чого ти? Я ж працюю тепер. Чого ти гніваєшся?

– Працюєш, правда, – подобрішала Сона, – але голова твоя, як і давніше, у горах… І ноги не звихне, може б, тоді не міг по скелях лазити!… Щастя моє таке… І молодшого брата з пуття збив… Чи подумав хоч раз, скільки нам усього треба?

І довго ще Сона скаржилася на свою «гірку долю». Нарешті вона витерла сльози кінцем фартуха і вийшла.

Це видовище – купи каміння, розкиданого по підлозі, скарги і лайки тітки Сони – іншим разом справили б на Армена тяжке враження. Але зараз він подумав зраділо: «А ми вважали Сето за ледаря!… Ось чим він захоплюється!…»

Тепер Армен збагнув усе. До цього часу ніхто не розумів Сето, ніхто нічого не знав про його прагнення, а тому і допомогти йому не могли, не могли і спрямувати його по вірному шляху.

Армен узяв у руки один з камінців, важкий і величенький. Світлячками виблискували в ньому якісь яскраві зернятка.

– Чи це не золото? – спитав він.

– Ні, – засміявся Сето, – це мідна руда… Я знайшов її під чорними скелями.

– А цей чорний блискучий камінь?

– Чорний аспід. З нього в майбутньому вироблятимуть пляшки для нарзану… А нарзанні джерела якраз поряд з місцем, де я знайшов цей камінь.

– Ну, а цей іржавий, рихлий камінець, що злипся, наче грудка землі?

– Ні, – усміхнувся Сето, – яка ж це земля! Це залізо.

– Але ж воно зовсім не схоже на залізо.

– І не повинно бути схожим. Ашот Степанович каже, що руди в природі зовсім не схожі на вироби з них, які ми бачимо в крамницях… Подивись, наприклад, ось на цю грудку глини. Бачиш, блискуча рисочка на ній – ніби слимак проповз і залишив слід. З цієї глини одержують алюміній… А цей камінець, такий тьмяний – адже це білий-білий мармур! Він так потемнів од вітру, сонця, морозу, спеки…

Сето був у своїй стихії, його чорні очі наче горіли вогнем. Він запалився і одну за одною показував Арменові свої дорогоцінні знахідки.

– Глянь! Ти кажеш, що це зовсім не схоже на залізо? Справді, просто іржава земля. Тут знову винне повітря. В книзі пояснюється: «Кисень, який є в повітрі, сполучився з залізом і викликав іржу». Якщо ми покладемо цю руду в огонь, кисень виділиться і залишиться чисте залізо… Подивись, що я зробив у нас у хліві…

Сето взяв товариша за руку і повів його до старого хліва, де в одному з кутків було влаштовано щось на зразок горна з приробленим до нього ковальським міхом. На землі біля горна валялися грудки кам’яного вугілля.

Армен застиг від здивування.

Сето навіть не питав товариша, чи цікавить його все це, чи є в нього час слухати його, Сето, розповіді, розглядати його камінці. Захоплений близькою його серцю справою, він швидко роздмухував міхом вогонь і перекидав у ньому шматок іржавої руди. Нарешті, вихопивши кліщами з горна якусь палаючу, іскрометну, тверду грудку, він урочисто показав її Арменові.

– Ось тобі й те залізо, яке ти бачив. А знаєш, скільки заліза в наших горах?… І не тільки заліза. Чого тільки в нас нема!… Ось подивись…

В одному з кутків хліва Сето знайшов якийсь камінь і підняв його:

– Знаєш, що це за камінь? Це звичайний базальт. Ти б, напевне, покрутив його в руках, та й кинув, а з нього ж можна виплавляти ізолятори!

– Звідки ти це знаєш?

– Звідки? З книг знаю. І вчитель багато розповідав на уроках природознавства. Я так люблю його слухати!… Та хіба тільки руди є у наших горах!

Сето подивився на Армена з почуттям власної переваги і жваво вів далі:

– За Чанчакаром, трохи вище, є невелика ущелина, знаєш? Бачив, там в одному місці пробито землю і біля цієї дірки розкидано шлак?

– Бачив.

– Дід Асатур каже, що там плавили руду наші предки. Вони вміли виготовляти такі сплави, що об щити, зроблені з них, мечі ворогів кришились, як сухарі…

Сето помовчав, потім трохи засоромлено додав:

– Але, правду сказати, мене зараз ці руди цікавлять уже менше. Я там же, на Чанчакарі, знайшов такі скелі, що дух забиває: базальт, мармур, та який мармур! Білий як сніг, з рожевими жилками, чорний з жовтими візерунками – ніби квіти розкидані, зелений… Палаци можна будувати з цього каміння!

– Ну й молодець же ти, Сето! Як багато ти знаєш!

Сето зніяковіло посміхнувся:

– Теж скажеш – багато! Ще так багато є каміння, якого я не знаю. Ось поглянь на ці. Я так і не зрозумів до цього часу, що це таке. Хочу у Ашота Степановича запитати… Зажди, я тобі ще дещо покажу…

Сето порився у стійлові, знайшов у ньому невеличку торбинку, схожу на кисет для тютюну, і простягнув її Арменові:

– Як ти думаєш, що в ній?

Армен узяв торбинку. У ній було щось схоже на пісок, жовтуватий, ніби побляклий.

– Це схоже на махорку, але важке, як метал… Що це може бути?

Очі в Сето засяяли.

– Можеш собі уявити, – сказав він радісно, – золото!… Справжнє, чисте золото! Ще навесні його принесла з гір разом з піском наша річка. Але воно не блищить – мабуть, знову винне повітря, а можливо, є якась домішка, точно не знаю.

– Але ж цей пісок треба віддати державі, – сказав Армен. – Треба сказати про знахідку.

– Звичайно, віддам. Я вже сказав і Ашоту Степановичу і його товаришеві. Мені здається, що незліченні багатства є в наших горах! От я й шукаю їх. Скоро до Севану прокладуть залізницю. Чи уявляєш ти собі майбутнє нашого севанського краю! Які скарби є тут у нас!…

В чорних очах Сето світилась щаслива посмішка.

Армен задумливо мовчав. Сильне враження справили на нього розповіді Сето. Було в них щось свіже, світле. А Сето, розкривши свою таємницю Арменові, стояв тепер перед ним, як учень, що чекає на рішення свого вчителя.

Нарешті Армен заговорив:

– Знаєш що, Сето? Все це добре: ти, виявляється, був не тим, за кого ми тебе вважали. Але нічим не можна виправдати ні того, що ти тікав зі школи, ні твоїх інших недобрих, зараз зовсім мені не зрозумілих вчинків… Тепер для мене твій шлях ясний – ти будеш геологом. Але, щоб стати справжнім геологом, потрібна освіта. Для цього треба вчитись і вчитись… Ми поговоримо з Арамом Михайловичем і з нашими гостями – геологами. Ти поїдеш до Єревана, вступиш до університету, на геологічний факультет. Ашот Степанович допоможе тобі… Який ти все-таки цікавий хлопець! – закінчив Армен і так радісно й тепло обняв товариша, що той розхвилювався.

– Звичайно, я зроблю так, як ти радиш, – сказав Сето. – Неодмінно зроблю…

ВНОЧІ НА БЕРЕЗІ СЕВАНУ

Нерозлучні друзі Камо і Армен лежали на зеленому березі річки Гіллі й читали. Один з них читав «Повість про справжню людину» Бориса Полевого, другий – оповідання про челюскінську епопею.

– Ну, на що ми здатні? – раптом скочив з місця Камо. – На що ми здатні? Тебе я питаю, Армене!

Молода кров кипіла в ньому, вимагала незвичайних подвигів. Сила Камо росла, думки ставали ширші, характер настирливіший, міцніла віра в те, що ніякі перешкоди не зупинять його.

Армен, навпаки, останній рік став більш мовчазним, відлюдкуватим і зосередженим. Він відзначався гарячою уявою, мрійливим характером. Спокійно світилися його лагідні, розумні очі.

– Тут треба не тільки розум, – сказав пін, – потрібні й знання. Щоб бути геологом, треба знати структуру, будову гір… Самою силою нічого не візьмеш.

– Ти знову – терпіння, терпіння!… Я не можу заспокоїтись, а тобі хоч би що! – почав хвилюватися Камо. – Як ти можеш говорити так спокійно, в той час коли поля нашого колгоспу гинуть без води?

– Не гарячись. Треба подумати. А поки що ходімо додому, пізно.

– Я звідси нікуди не піду. Тут так добре, така прохолода!… Я вже сказав матері, що сьогодні не повернуся.

– Що ж, ти тут ночуватимеш?

– Тут таке свіже, чисте повітря! Треба бути дурнем, щоб піти звідси і спати в задушливій кімнаті.

І Камо почав ламати очерет, готуючи собі «м’яку постіль».

– Мабуть, я теж залишусь. Дивитимусь на зірки і слухатиму, як шумить очерет, – спокусився Армен.

Хлопці лягли і знову заглибились у свої книжки.

Незабаром сонце закотилося за обрій. Озеро потемніло і, схвильоване вечірнім вітерцем, захлюпало в береги. З глибини очеретів знову долинув моторошний голос «водяника». В сутінках він ставав ще таємничішим і страшнішим.

– Ти кажеш: «Не гарячись». А як не гарячитися, коли ми навіть в тому, що там реве, не можемо розібратися! – спересердя сказав Камо, закриваючи книгу.

Армен не відповів, вій дивився на вершини гір, освітлені вечірньою загравою, і про щось думав.

Налетів вітерець, сплутав волосся у хлопців, зашумів у очеретах, вкрив брижами дзеркальну поверхню озера. З м’яким шурхотом набігли на берег дрібні хвилі, тихо зашарудів зрушений ними пісок. Одна за одною прилітали з полів качині зграї, з плескотом сідали на воду в своїх заводях і, тихо посвистуючи, засинали.

Місяць виплив на небо і загойдався в темному дзеркалі озера. Від води піднялась прохолода і освіжила стомлену спекою землю.

Все в природі поринуло в глибокий сон. Не спали лише жаби – все чутнішим ставав їхній концерт в очеретах, та видри шмигали прибережним піском, залишаючи на ньому сліди своїх мокрих, широких лап.

Друзі розмовляли до пізньої ночі, ділились надіями і мріями, що хвилювали їхні юні серця. Та нарешті сон здолав і їх…

Ще не світало, коли Армен розплющив очі, розбуджений страшним криком якогось болотяного птаха. Озеро ще мирно дрімало, але вершини гір уже освітилися – ранок починався на них і повільно спускався вниз. Непорушно стояли навколо сплячого красеня озера, наче чекаючи його пробудження, мовчазні велет-ні-гори.

Прокинувся і Камо, рвучко звівся на ноги, зробив кілька різких рухів руками і глибоко вдихнув свіже вранішнє повітря.

– Ну, пішли? – посміхнувся він до Армена.

Хлопці йшли до села дорогою, що пролягала через колгоспні поля. Тут раніше були болота. Колгосп осушив їх і посіяв тут пшеницю. Ці землі посуха зачепила мало. Від напоєних ранішньою свіжістю посівів ішов такий чудовий запах, такими ніжними, ласкавими голосами перегукувались перепілки, що Арменові все навколо здавалося якимсь солодким сном.

Окрай села їх зупинив окрик:

– Гей, хто там? Стій!

Ледве помітна в ранковому тумані людина націлилася на них з рушниці.

– Це ми, дідусю, свої…

– Звідки ви, синки, так раненько?

– Спали біля озера, на березі.

– Ох, і добре на березі поспати! – не без заздрощів сказав старий. – Замолоду я часто спав так. – Він набив люльку і повагом вів далі: – Лежу, дивлюся на небо, на зірки, до голосів землі прислухаюся. Прислухаюсь і думаю: не тільки ми на цьому світі живемо і дихаємо. Ось і озеро дихає. Коли йому радісно, воно сміється, як молода дівчина, а в дощ і в бурю лютує, бурхає, бризкає піною… А вітер, а скелі, а очерети?… Чи ти чув, Камо, як стогнуть і плачуть очерети, коли в осінню негоду їх тріпає вітер? Наче пташенята-сироти…

Хлопці слухали мовчки: закоханий у природу дід Асатур був у своїй стихії…

– Так, все живе, – продовжував дід розсудливо. – Навіть Далі-Даг. Хіба він не скаженіє на сто років раз, не рветься, як пес на прив’язі, дихає вогнем і плюється лавою?… А он ті дерева, листя, трави, квіти – хіба ти не бачиш, як хиріють, в’януть, гинуть вони, коли немає води?

Старий замовк і взяв у рот свою стареньку люльку. Все своє життя він провів серед природи і поклонявся їй. Дідові думки здавалися Камо, звичайно, чудними, та він не дивувався: дід чудово знав природу рідної країни. Він знав її, як свої п’ять пальців, а за це Камо прощав йому все. Досить було дідові глянути ввечері на небо, і він міг безпомилково сказати, буде завтра дощ чи ні. По зірках він визначав час, по вітру, – який буде врожай. І чого-чого тільки не знав дід Асатур!

– Дідусю, звідки ж нам добути воду для полів? – раптом запитав Камо. Було видно, що дідові філософствування він не зрозумів, бо слухав його неуважно.

– Звідки… А якщо я скажу звідки – проведеш?

– Проведу.

– Чи зможеш ти, наприклад, крізь Далі-Даг пробити тунель довжиною в десять кілометрів?

– Тунель? Нащо?

– А щоб воду з вершини гори провести в село.

– А хіба на вершині Далі-Дагу є вода?

– Аякже… Звичайно, є… Дуже красиве озеро. Але дістатися до нього нелегко, занадто високо. В серпні там ще сніг лежить і холодно страшенно. Літом добираються до нього тільки олені та гірські барани.

– Як, і олені, і барани? – стрепенувся Камо.

– Звичайно, а чого ти дивуєшся?

Камо замислився.

– Дідусю, – спитав Армен, – чому ж ти нам не казав, що вода є на самій вершині в улоговині? Ану, ходімо розкажемо про це озеро товаришу Ашоту.

Взявши діда попід руки, хлопці повели його в село.

Прихід ранніх відвідувачів сполохав геолога.

– Що сталося? – скочив він з ліжка.

– Воду знайшли, але дуже далеко – на вершині гори, – сказав Камо.

– Ну, діду, що ти скажеш про цю воду?

– А що мені казати, синку? – ласкаво глянув дід на Ашота. – Далеко воно, те озеро. У хмарах загубилося. А які там квіти! Краси невимовної… Коли мій кум Мукел був пастухом, погнав він якось овець на вершину Далі-Дагу, до цього озера. «Нехай, – каже, – цієї безсмертної травички покуштують, цієї живої води поп’ють – довше житимуть». Воду в цьому озері діди наші «живою водою» називали. Розповідали, ніби життя прибуде, якщо нап’єшся… Ну, пригнав він овець, а вони, неспокійні, розбрелися по всьому лузі – ніяк не збере… Розсердився на них кум Мукел. Узяв свій дубовий кийок та як кине на них! А кийок у нього важкий був, кизиловий, з залізним кінцем. Попав він не в овець, а в озеро і потонув. Шкода стало кумові Мукелу свого кийка, та що зробиш! А через кілька днів раптом приносить його кумові сусід Акоп. «Акоп, – каже кум Мукел, – де ти його знайшов?» І що ж, ти думаєш, відповідає Акоп? «На озері Гіллі, -каже, – знайшов». – «Як же це так?» – «Та так: піймав у озері».

Геолог замислився.

– Це казка… Під землею кийок такого шляху не зробить. Десь застряв би. Але тут щось є, треба розслідувати. Знаєш що, дідусю? Уже світає, давай візьмемо хлопців і підемо на гору. Можливо, ми й відкриємо таємницю твого кам’яного вішапа, – сказав і почав одягатись.

– Ех, синку, – зітхнув дід, – уже скільки разів у минулі роки страждали ми від посухи, скільки разів вигоряли поля і народ помирав з голоду, а хто міг – тікав звідси! А ми самі хіба не шукали виходу? Шукали, але не знайшли.

– А може, й знайдемо.

– Ну, що ж, – згодився дід, – ходімо, хоч не буде з цього пуття. Зате я вам покажу гірських баранів. Мало того, що ви про них в книжках читали, своїми очима треба подивитись. Тоді у вас у голові дещо й залишиться.

День розгорявся усе більше, а поки вони підняли з ліжка сонька Грикора, і сонце зійшло.

Біля ферми хлопці зустріли Сето. Він покірно виконував розпорядження Асмік: носив на плечах із складу корм для пташенят, чистив приміщення ферми і взагалі робив усе, що вважала за потрібне Асмік.

– Сето, ти ж син рибалки? – спитав його Камо.

– Так. Хіба ти не знаєш?

– Тому й питаю. Ти добре вмієш і плавати, і пірнати?

– Зі мною і рибі не зрівнятися.

Камо по-дружньому поклав йому руку на плече:

– Тоді іди додому, візьми харчів, личаки надінь. На гору в черевиках не годиться.

– Знаю, – сказав Сето і весело помчав додому.

Ашот Степанович відкликав Армена убік і довго з ним про щось розмовляв.

Камо заздрісно поглядав у їх бік, напружуючи слух, марно намагаючись дізнатися, про що вони розмовляють. Почув лише кілька слів Армена, але змісту їх не зрозумів.

– Так… Я теж такої думки. Гас нам знадобиться. Гаразд!

Коли Армен підійшов до товаришів, очі його блищали якось особливо.

– Почекайте з півгодини, у мене є одна серйозна справа, – сказав Армен і побіг.

Розшукавши голову колгоспу Баграта, Армен довго з ним розмовляв. Про що – невідомо. Проте внаслідок цієї розмови рахівник Месроп дістав розпорядження, яке викликало в нього велике незадоволення:

– А як оформити? Рахівник повинен знати, для якої мети виписується те чи інше зі складу.

Цього разу Месроп мав рацію. Та Армен був переконаний у тому, що, навіть дізнавшись для кого гас і для чого, рахівник заперечуватиме – так не любив він юннатів.

– Для чого гас – ти дізнаєшся потім. Наш учений не хоче відкривати своєї таємниці, – сказав Баграт, посміхаючись. – Я гадаю, що наші юні натуралісти заслуговують на довір’я – ми можемо відпустити їм п’ятнадцять літрів гасу, поки що не питаючи, для чого він їм знадобився.

На складі Арменові видали п’ять скляних трилітрових бутлів з гасом.

Старанно позатикавши їх, Армен повернувся до товаришів.

– Нехай кожний з вас візьме дома по одному старому мішку і прийде на колгоспний склад, – звелів він, – а я поки що збігаю до Арама Михайловича.

Хлопці, нічого не розуміючи, перезирнулись.

– Ну, чого ви дивуєтесь? Хіба не ясно? Баграт нам на дорогу харчів дає! – зрадів Грикор і подався додому за мішком.

Та яке було його розчарування, коли в коморі йому в мішок поклали не харчі, а великий бутель з гасом!

– Що це за жарти? – ладен був розсердитись Грикор.

– Дозволь і нам пожартувати, – засміявся Армен. – Ну, беріть кожен своє, чого стали!… Нащо беремо? Поки нічого не скажу, потім дізнаєтесь.

– Вчена людина, без розуму нічого не зробить, – допоміг Арменові дід.

Він теж узяв бутель з гасом і поставив у свій кошик.

«Дуже цікаво, що вигадав Армен?» – намагалась розгадати цю загадку Асмік.

Завдавши на плечі мішки з дивним вантажем, хлопці вирушили в похід разом з приїжджими геологами.

У КРАТЕРІ ВУЛКАНУ

Долаючи гребені і розколини гір, піднімались наші мандрівники на вершину Далі-Дагу. Стежечки були вузькі і майже непрохідні. Спека знесилювала. Розпечене повітря обпалювало обличчя. Асмік, яка спочатку перестрибувала з каменя на камінь, наче коза, тепер ішла важко дихаючи і часто зупинялась. Арменові теж було нелегко, але він боявся, що його втому помітить Асмік, і намагався не відставати від Камо, який бадьоро крокував попереду. Грикор ішов, ні на хвилину не замовкаючи і розважаючи товаришів веселими жартами.

Впевненими кроками мисливця, не поспішаючи, але й не уповільнюючи кроку, йшов дід Асатур. Він підбадьорював молодь:

– Ну, любі мої, наддайте ходи! Недалеко, зовсім недалеко залишилося.

Невтомним і бадьорим почував себе Камо. Інколи, щоб здивувати товаришів, він, як молодий олень, з розгону плигав на яку-небудь вершину і гордо дивився звідти вниз, на відсталих товаришів. Обличчя хлопчика палало від гірського повітря, очі сяяли від захоплення і, можливо, від думки, що він і його товариші затіяли справу, повну таємничості й пригод.

Міцний, як Камо, але більш витриваліший був новий їхній товариш – Сето. Він був у своїй стихії. Худорлявий, мускулястий, легкий, він без зусиль долав важкі гірські стежки. Вся його увага була зосереджена на скелях, на гірських породах. Він відламував або підбирав якісь камінці і ховав їх у свою сумку. З хлопцями Сето майже не розмовляв і намагався бути ближче до геологів, уважно прислухаючись до їхніх розмов, приглядаючись до того, що вони роблять. Дивлячись на нього, товариші тільки доброзичливо посміхались – тепер вони знали його таємницю.

З часом Сето почав відставати: дуже важкі стали набиті камінням сумка й кишені. Нарешті він не витримав і висипав усі камінці в куточок під скелю. «Візьму їх на зворотному шляху», – подумав він і легкими стрибками помчав слідом за товаришами…

А ось і вершина гори.

– Ох, і місця ж тут! – вигукнув Камо.

І справді, те, що вони побачили, було разючою протилежністю кам’янистим, випаленим сонцем південним схилам Далі-Дагу.

В рамці смарагдових, вкритих весняними квітами гірських лугів лежало дивовижно гарне озеро. Воно було таке світле, таке прозоре, що, стоячи на березі, можна було роздивитися кожну піщинку на дні. Вище, на зубчастих гребенях гори, ще лежав сніг. Він танув і співучими струмочками збігав у озеро.

– Ой, як гарно! – вихопилось у Асмік. – І кози! Камо, подивись – дикі кози!

На протилежному березі озера, прямуючи до вкритих снігом гребенів, швидко мчали стрункі тварини. На мить вони зупинилися, прислухались і зникли за камінням. Лише одна з них, із загнутими назад величезними рогами, зупинилася на гребені і, витягнувши шию, стежила за рухом незнайомих двоногих істот.

– Це не кози, – сказав дід, – це гірські барани. Перешкодили ми їм, води не дали напитись.

– О, це не кози, а дикі барани, муфлони, так? Я читав про них, – сказав Армен.

– Так, барани, – підтвердив дід. – Дивіться – самі вони рудуваті, а зади білі. Ну, адже всі дикі тварини, щоб їх не помітили, набувають кольору трави, каміння, землі. То ви мені, може, скажете, для чого ж ці білі зади, га?

Хлопчики засоромлено мовчали.

– Ну, а я вам скажу, – самозакохано погладив дід бороду. – Це для того, щоб темної ночі ягня могло бачити, куди біжить мати, і не відставати од неї.

– Ти якось убив барана з величезними рогами. Це був самець. Чому ж і в нього був білий зад? – запитав Камо, думаючи цим питанням збентежити діда.

– А ти як гадаєш, чому? – запитанням на запитання відповів дід, а під вусами у нього заграла глузлива посмішка.

Камо мовчав.

– Це був вожак отари, – пояснив дід. – Вожак знає вузькі стежки, якими треба тікати від вовка. Біжить він знайомими йому доріжками, а за ним і вся отара. Біла пляма видніється десь у темряві!… Нащо у вантажних машин іноді білі круги позаду на борту? А для того, щоб машини не наскакували вночі одна на одну… Ось так і у баранів. – Дід оглянув своїх слухачів і продовжував: – Гірські барани мають звичку під час бігу витягатись ланцюжком. Тому ззаду у них біла пляма, щоб вночі не загубити одне одного. От і біжать вони ланцюжком, поглядаючи на ці білі плями. Якби не було їх, ягнятко загубило б свою матір, отара – вожака, і багато з них потрапили б до вовка в зуби або попадали зі скель…

Геологи стояли трохи віддалік і щось записували в зошити.

– Цілком зрозуміло, це озеро було раніше кратером вулкану, – сказав Ашот Степанович, підходячи до хлопців. – Подивіться на його форму – справжня воронка. Взагалі Вірменія – країна погаслих вулканів. Коли вулкан цей погас, кратер покрився лавою, утворилась чаша. Весною сніг танув, вода стікала в цю чашу – от вона і стала озером. Та яке ж воно красиве! Чи знайдеться художник або поет, який зуміє передати його чарівність!… А наші здогади, Армене, вірні. Дій! Із форми озера, характеру кратера ми вже зробили певні висновки. Так воно і буде.

«Що ж це за таємниця?» – згоряла від цікавості Асмік.

А хлопці прислухалися до загадкової розмови між геологом і своїм товаришем, і Армен у їхніх очах, здавалося, ріс, вищав.

– Може, піднімемось на ту вершину? Подивимось, що за нею лежить, які там місця, – сказав Камо.

Залишивши бутлі з гасом на березі, вони почали видиратися на одну з конусоподібних вершин, які оточували озеро.

Хоча був уже початок липня, але вершину, на яку вказав Камо, вкривала ніжна зелена травичка. Весна, піднімаючись з ущелини, щойно дійшла до цих висот.

– Проліски, проліски! – захоплено вигукнула Асмік, побачивши білі квіти.

Товстий шар снігу, що лежав на багатьох складках гори, танучи, струмками води, що блищали в траві, збігав до озера.

Асмік перша піднялась на вершину. Звідти долинули її радісні вигуки:

– Ідіть, ідіть швидше! Подивіться, який новий, чудовий сніг видно звідси!

Слідом за Асмік на вершину гори піднялися й інші наші мандрівники і зупинилися вражені.

«КАВКАЗ ПІДО МНОЮ…»

Надзвичайно чудовий краєвид відкривався зі схилів Далі-Дагу, обернених на північ. Це був зовсім новий, незнайомий дітям до цього часу світ високих, вкритих густими лісами вершин і ущелин. Незліченні відроги Малого Кавказького хребта спускалися паралельними рядами в долину річки Кури і там обривалися. На самому кордоні Ірану, біля річки Аракс, де кінчається Малий Кавказ, високі гори знову сходилися, стикалися, нагромаджувалися одна на одну, рослини наче намагалися дотягтись до неба і знову розходились лабіринтом хвилястих кряжів. Дрімучий, незайманий ліс вкривав схили і підніжжя гір, залишаючи відкритими тільки їхні вершини. Але й вони не були голі – по них тяглися соковиті гірські луки з яскраво-смарагдовою травою і різнобарвними квітами. То тут то там, в глибині лісових хащ, високо над деревами, піднімались поодинокі скелі, також зелені. Повзуча поросль прикривала їх, знайшовши притулок поміж камінням.

Повітря було прозоре і чисте. Пишний зелений світ розстелявся навколо: срібні стрічки річок, родючі долини, селища у смарагдовій рамці садів і полів.

У лісистій ущелині довгим хвилястим струмком вився дим: це йшов поїзд. Піднімаючись на Вірменське нагір’я, він повинен був пробігти через багато пробитих у скелях тунелей.

Далеко-далеко попереду, на обрії, схожі на мулів у білосніжних чалмах, стояли гори, вкриті хмарами.

На півночі велетенською стіною підносились хребти Великого Кавказу. На сході темною плямою – хмарами в блакиті неба – тягнулись до Каспійського моря зарослі лісами пасма гір. На півдні вишикувались в ряд іранські карадагські кряжі, на південному заході – похмурі турецькі хребти. На заході високо в небо піднялися величні вершини Грузії, вічно зелені, вічно молоді, вічно радісні, як і мешканці їхнього підніжжя… Майже поруч з Далі-Дагом димилися під фіолетовою фатою гори Казаху.

Силуетами фантастичних храмів, палаців, веж вимальовувались кам’янисті гребені гір на світлому небосхилі.

Всюди, куди не кинеш оком, – погаслі вулкани, кряжі, хребти, лабіринти ущелин і тіснин. Наче весь край тут був складений із фантастичних громад і глибоких розколин.

Внизу, в ущелинах, несподівано виникли якісь білі клубки, схожі на хмари. Вони росли і важко піднімались угору… Піднялись, розпливлися, наповнили ущелину молочно-білим густим туманом. Лише де-не-де шпилі гір вирізнялися з нього, наче острови на морі…

На такій вершині-острові, над білим морем туману, стояли і наші юні герої. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб висловити своє захоплення. Та й якими словами можна описати чарівний гірський світ Кавказу, що з такою незвичайною силою приваблював до себе поетів!…

З вершин повіяв свіжий вітрець і схвилював молочне море туману. Воно гойднулось і почало спадати, один за одним почали з’являтись на поверхні хребти, скелі, зелені горби, які недавно були вкриті туманом.

Усе нижче й нижче спускався і рідшав туман. Ось він нарешті і біля берегів Кури і, розвіявшись, поплив, відкриваючи в пишній зелені Казахське міжгір’я з річкою Акстафою, що його перетинає.

– А що це за гора? – спитав Армен, показуючи на мінливу на півночі срібну вершину. – Така висока – вища за хмари. По-моєму, це Ельбрус… Зараз перевірю по карті.

– Або Казбек, – сказав Камо. – Вони не дуже далеко одна від одної.

– Можливо й Казбек. – Армен розгорнув невелику карту і намагався визначити розташування гір. – Ні, це Ельбрус. А де гора Двал, дідусю? – звернувся він до старого.

– Он вона, та гора, а на ній руді смуги. Бачите, покручені. Це дорога до Степанавана з її поворотами.

Приклавши долоню дашком до лоба, дід уважно розглядав одну із численних гір, які скупчились на північному заході.

– Дорога до Степанавана? Колишній Джелал-огли? Адже цією дорогою сто двадцять років тому проїжджав Пушкін, – сказав Армен.

– Невже та сама? – запитала Асмік. У неї загорілись очі. – Я ж читала про це. Чи не на цій дорозі він зустрів гарбу з тілом Грибоєдова?

– Еге ж, на цій… Там, на вершині, є джерело, біля якого Пушкін зупинявся і пив воду. При Радянській владі над джерелом збудували пам’ятник. Молодий скульптор зобразив на камені Пушкіна, що їде верхи до Арзрума, – сказав Ашот Степанович.

Армен мрійливо дивився на далеку гору, на дорогу, освячену кроками Пушкіна, що ходив по ній. І хлопчик несподівано, з почуттям продекламував:

Кавказ підо мною. Один в вишині,

Стою на краю снігової стрімнини,

Орел, із далекої знявшись вершини,

Ширя непорушно зі мною врівні…

Ніби зачаровані, слухали його товариші. Слухав і Сето, і очі його світилися лагідним і сумним блиском.

Довго так стояли діти, милуючись цим новим для них, прекрасним світом. Першим опам’ятався Камо.

– Пізно, ходімо, – заквапив він товаришів.

Вони вернулися, взяли свої мішки і, переплигуючи з каменя на камінь, спустились до озера.

Геологи залишились на вершині, продовжуючи свої записи. їх цікавила будова, структура цих гір.

Зелені луки, що оточували озеро, були, як здавалося, вкриті пишними барвистими східними килимами: так багато було на них квітів.

Сидячи на березі, діти милувались дикими качками, що плескалися в водах озера. Ніким не лякані, вони ніби й не помічали присутності людей. Армен сидів над аркушем паперу і зосереджено гриз олівець.

Асмік помітила, що в Армена від хвилювання тремтить рука. Підморгнувши товаришам, дівчинка зашепотіла:

– Тссс…

Але Камо, не церемонячись, потяг Армена за рукав:

– Ану, що ти там написав? Прочитай нам, Армене! Я певний, що в тебе вийшло прекрасно. Адже все, що треба поетові, тут є: озеро, квіти, гірський вітерець і, нарешті… – Камо лукаво глянув у бік Асмік і посміхнувся.

Армен зашарівся і хотів сховати свій твір, але Грикор підскочив і швидко вихопив аркуш у нього з рук:

– Ну, чого ти ламаєшся? Давай почитаємо!

Виробляючи всякі гримаси, Грикор став на коліна перед Асмік. Одну руку він міцно притис до серця, в другій були Арменові вірші.

Аркуш з віршами Грикор тримав догори ногами, і те, що він почав «читати», одразу ж сам складав. Наслідуючи народних співців-ашугів, Грикор удавано жалісливим голосом продекламував вірші: