Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

Всі засміялись.

Але тут схвильовано заговорила Асмік:

– Треба поспішати, треба поспішати! Не можна запізнюватись – адже там умирають маленькі, безпорадні пташенята! Благаю вас… Голос у Асмік затремтів.

Неспокій, що охопив Асмік, передався всім. Школярі, які хвилину тому весело жартували, посерйознішали.

– Ну, чого ж ми чекаємо? – пролунав дзвінкий голос Аракс. – Ходімо, ходімо рятувати гусенят!

Діти кинулися до колгоспного сарая.

– Будьте обережні, не роздавіть яєчка у себе під пахвами, – попереджала всіх Асмік. – Якщо не вилупляться – не втрачайте надії: можуть трохи запізнитися.

– Горе тому, хто розчавить яєчко з пташеням! – грізно супив брови Грикор.

– Ця залізна квочка нас знеславила перед селом… – бубонів дід Асатур.

Але й він, сховавши на грудях кілька яєць, поніс їх своїй старій.

– Бери, Наргіз, бери… Нічого не зробиш: коли помилились, треба виправляти помилку, – сказав дід дружині. – Та ти б пішла до дітей, показала, як треба робити, а то вони всіх гусенят передушать.

…Асмік і сама не спала цілу ніч і матері не давала заснути.

– Мамо, пташеня знову стукнуло… Але чому ж не вилуплюється? – безперестану говорила вона матері.

Щоб не заснути, Асмік почала читати, але незабаром книжка вислизнула з її рук і впала на підлогу. Асмік скочила, охоплена жахом. Першою думкою її було: чи не задушила вона пташенятко?

Ніби у відповідь на запитання дівчинки, під пахвою у неї щось заворушилося.

Асмік засунула руку за пазуху, намацала і витягла уламки шкаралупи, а потім крихітну істоту: жовтеньку, кругленьку, з плоским, ще м’яким дзьобиком, з пушком, що ледь-ледь пробивався. Ця безпорадна істота до сліз схвилювала дівчинку.

– Яке славненьке, яке гарненьке! – повторювала Асмік, розглядаючи новонароджене гусеня, що сиділо у неї на долоні.

– Доню, що… вилупилося? – прокинулася і мати.

– Поглянь, мамо… воно ще мокреньке… може змерзнути!

І Асмік обережно поклала гусеня під теплу ковдру.

РАДІСТЬ

Так було тієї ночі і в багатьох інших будинках села Лчаван. У дітей під пахвами починали ворушитися пташенята, чувся легкий тріск шкаралупи, тоненьке попискування. Легенькі, пухнасті, теплі істоти виглядали на світ із своїх темниць.

Ну і радість була в цей день у селі! Дітям не хотілось розлучатися із своїми вихованцями. Вони пестили гусенят, годували крутим жовтком і дуже неохоче відносили на ферму.

На фермі панувала метушня. Почали вилуплюватися гусенята і в квочок. Квочки сердито квоктали, не знаючи, що їм робити – чи то доглядати новонароджених, чи то сидіти на яєчках, чекаючи появи інших. їх, мабуть, дивував неприродний вигляд курчат: таких незграбних зроду у них не було!

Почали тріскатися яйця і в другому, справному, інкубаторі. Дід Асатур поглядав на маленьких кругленьких пташат, що копошилися в «печі», і тільки хитав головою.

І такі великі були радість і здивування діда Асатура, що він поспішив одразу ж додому поділитися думками з своєю дружиною.

– Кажу тобі, Наргіз, з цієї залізної печі пташата сотнями лупляться, – розповідав дід Асатур, за своєю звичкою все перебільшуючи. – Ти лише подумай, яку розумну штуку вигадали! Подумай лише, скільки курей звільняється від своїх обов’язків: не треба їм цілий місяць на яйцях сидіти, не треба курчат доглядати… Нехай собі залізна квочка курчат висиджує. Бачиш, чого наука досягла!

– Щоб мені осліпнути! Та хіба без матері курчат виводять? Хіба без серця може жива душа народитися? – обурилась стара.

– Що тут серцю робити? Курчата лупляться, Анаїд годує, доглядає їх – якої тобі ще треба матері, якого серця? – розсердився дід.

– Як же можна без матері? Хіба без матері обійдешся? – не заспокоювалася Наргіз, що, як і всі матері, провела немало безсонних ночей біля колиски своїх дітей. І дивно було їй чути, що якась жива істота може народитися і жити без материнської ласки і піклування.

Дід заквапився назад, у сарай.

***

Якось ферму відвідав голова колгоспу Баграт. Побачив гусенят, і очі його заіскрилися веселими вогниками. Але він і взнаки не дав, що радий. Навпаки, він почав суворо вичитувати комсомольцям:

– Ану, хазяї, відповідайте! Ферму ви влаштовували, а про корм для птиці на зиму подбали?

– Ми корм з дому принесемо, – відповів Камо.

– З дому? Ну й хвалько! Плов із слів не зробиш. Там, у долині, я наказав зорати півгектара землі. Візьміть її. Підіть до комірника, вам дадуть насіннєвого ячменю. Посійте. Ось вам і корм. Ну, чого розгубилися? Кажу, підіть до завскладом, ордер уже виписаний.

Баграт обернувся, зробив кілька кроків, але знову зупинився.

– Землю обробите самі. Агроном допоможе вам це зробити за всіма правилами агрономічної науки, – суворо додав він. – Інакше – заберу!

Голова колгоспу пішов. Діти поглянули одне на одного і мало не почали танцювати.

– Ну, Армене, – весело сказав Камо, – тобі доручається організувати «посівну кампанію» і зібрати такий урожай, щоб на кожне пташеня по п’ять кілограмів ячменю було!

– Армен не залишить голодними моїх пташенят, – втрутилась Асмік. Вона сказала це так ласкаво, що Армен почервонів.

– Звичайно, – погодився той одразу, – голодними не будуть.

Надвечір дід Асатур зайшов на ферму. Там нікого не було. Раптом він помітив Сето, що ховався за огорожею:

– Ану, забирайся подалі від ферми, бо, клянусь бородою, я з тебе шкуру зніму! – закричав мисливець.

– Яка там ферма! – засміявся Сето. – Он ваша ферма у річці плаває!

Дід кинувся до річки.

І справді, крихітні гусенята, каченята, лиски, опинившись у своїй стихії, плавали, пірнали, пищали…

Стурбовані квочки метушились на березі і, голосно сокочучи, кликали на допомогу. Таких дивних курчат вони ще ніколи не бачили.

Весело сміялися діти, що збіглися на берег. Жартівник Грикор на візку з гуркотом провіз повз них інкубатор.

– Дорогу, дорогу! – кричав він. – Залізна квочка поспішає на допомогу своїм пташенятам!

ЧАСТИНА ДРУГА

СЕВАН СЬОГОДНІ І ЗАВТРА

Читачу, проїжджаючи в червні через Семенівський перевал, ти не зможеш стримати свого захоплення, побачивши озеро Севан. Як би ти не квапився – зупинишся, щоб помилуватися незрівнянною красою водної лазурі, що лежить у спокійних обіймах гір.

Прекрасний Севан о цій порі року! Завжди оголені і похмурі гори навколо озера в червні одягаються в пишне зелене вбрання, прикрашаються безліччю квітів. І, коли дивишся на Севан, два різко відмінні у своєму забарвленні відтінки тішать око: безкраїй блакитний простір водяної гладіні і смарагдова зелень гір, що починається від озера і тягнеться вгору, до самого неба.

Одного такого червневого ранку на схилі гори, яка нависла над селом Лчаван, сиділи наші герої і милувалися чудовою мирною картиною, що розкинулася перед ними.

Колгоспний сторож Асатур, постійний їхній супутник, сидів поруч і, стискаючи колінами рушницю, пильним оком оглядав зелені колгоспні поля пшениці і плантації тютюну, чи не забрела часом куди-небудь худоба? Недалеко паслися телята, а з-за густої живої огорожі долинав різноголосий хор пістрявих вихованців нової птахівницької ферми.

Повітря було напоєне ароматом квітів. Мелодійно дзижчали бджоли, невтомно перелітаючи з квітки на квітку.

Над водяною гладінню Севану здіймалися легкі, ледве помітні випари, покриваючи її тонким, прозорим серпанком. Здавалося, мати-природа одягала ніжне покривало на свою улюблену дочку – казкову сплячу красуню.

Мир і спокій панували навколо, і лише час від часу долітало з Гіллі зловісне: «Болт… бо-олт… болт!…»

– Ну, чи не насмішка це, Армене? – запитав Камо.

– Що?

– А те, що наше село гине без води, а там, унизу, її ціле море… Там земля задихається під водою!

Армен відповів не зразу. Останнім часом діти були заклопотані і сумні: почалися засушливі дні.

– Що не кажіть, – промовив після короткого роздуму Армен, – а вода в озеро Гіллі звідкись та поступає. Ти сам подумай, Камо: звідки біля Гіллі так багато джерел? Звідки вони беруться? Може, саме під нашими полями є якісь підземні води? Розкопати б їх і вивести нагору!

– Ну й вигадали – воду з-під землі добувати! Он перед вами ціле море. Спробуйте, якщо ви такі молодці, звідти її взяти, – втрутився дід.

– Що ж, і візьмемо! – спалахнув Камо. – Треба збудувати гідроелектростанцію, вона й подаватиме нам воду… Адже ж піднімають воду озера Айгерліч і Зангу вище від села Канакер!

– Це так одразу не робиться, а вода нам потрібна зараз, – сказав Армен.

– А озеро, замість того, щоб наближатися до наших полів, все далі тікає від них, – додав Грикор.

– Правда, і вже досить-таки далеко втекло, – підтвердив Камо. – На скільки знизився рівень води в Севані? Ти знаєш, Армене?

– На три метри.

– Усього? І так багато землі звільнилося з-під води?

– Це тому, що біля нашого берега озеро дуже мілке: глибина Великого Севану^[4] найбільше – п’ятдесят метрів. А через п’ятдесят років ця частина озера зовсім зникне.

– Шкода… – зітхнув Камо. – Така краса зникне!

– Нема чого шкодувати, бо тоді ці місця ще кращими будуть. Весь цей блакитний простір вкриється пишними садами, виноградниками… Я підрахував, Камо, що тут, на нових землях, поміститься сто сіл.

– Ух, сто сіл!… – вигукнув Грикор. – Як же це?

– Дуже просто. Для того, щоб побудувати електростанцію і зросити Араратську долину, рівень озера буде знижений на п’ятдесят метрів…

– Ого!

– З-під води буде звільнено сто двадцять тисяч гектарів чудової землі, на якій і уміститься сто сіл із стома тисячами населення.

Увага Грикора весь час роздвоювалась. Хотілося і з товаришами побути, взяти участь у їхній цікавій розмові, але треба було й телят доглядати – знову їх йому доручили. А ці нікчеми весь час намагалися втекти на берег озера, де вже буйно колосилися посіви «вірменки». І Грикор, підстрибуючи на одній нозі, бігав, кидаючи камінням у телят, які порушували заборонену межу:

– Ого-го, капосні! І як це вони розуміють, що пшениця смачніша за звичайну траву?

– Та й гарна ж земля виходить з-під озера! Ну просто справжнє золото! – захоплено говорив старий мисливець, дивлячись на молоді парости, що зеленіли на полях, недавно залитих водою. – Там пшениці вже на ваш зріст, діти.

– Так, не земля, а золото! – підтвердив Камо. – А торішній урожай картоплі у нас, на тому березі Севану, кажуть, був незвичайний. Вірно, Армене?

– Аякже, мало не світовий рекорд побили – вісім тисяч пудів картоплі з гектара зібрали!

– Я бачив картоплю! Кожна картоплина, як порося! – підхопив Грикор.

– Такі врожаї будуть щороку на тому березі, – сказав Камо. – Дощі змили з Далі-Дагу всю землю в озеро, і утворився масний мул. Шкода тільки, що й цій землі теж не вистачатиме води…

– А їх зрошуватиме озеро Гіллі, бо воно лежить вище від Севану, – додав Армен.

– Так. А ті землі, що вище Гіллі, наші землі? – запитав Камо. І сумно вів далі: – Тільки наша земля і наша ферма залишаться без води, бо Гіллі нижче…

Хлопці замовкли. Як добути воду? Це питання протягом віків турбувало жителів села Лчаван. І протягом віків люди жили і вмирали з мріями про воду.

Не наважилися б, напевно, розв’язувати це питання і наші герої, якби цей день не був таким яскравим, і тисячі бджіл не прилітали до квітів за пахучим соком, і якби діти не сиділи біля озера, ведучи мирну розмову з своїм старим другом дідом Асатуром…

Дідусь довго і з насолодою прислухався до монотонної, мелодійної пісні бджіл. Ця пісня й наштовхнула його на думку розповісти дітям про диких бджіл.

ПО ДИКИЙ МЕД

– Скільки меду гине марно! – зітхнувши, промовив мисливець, киваючи головою в бік просторих колгоспних полів люцерни і конюшини.

Камо зрозумів, чому зітхає дід, і сказав:

– А чи не узятися нам і за бджільництво? – У Камо заграли очі. – Скажемо товаришу Баграту, щоб він дав нам з колгоспної пасіки один вулик. Встановимо його на нашій ділянці і почнемо вчитися бджільництву.

– Скрізь повно бджіл, а ви хочете у Баграта вулик просити? – здивувався дід Асатур.

– А де у нас бджоли?

– Он там, на Чанчакарі – на Бджолиній скелі. Тому вона так і називається, що там царство бджолине. Скільки меду там – запашного, соковитого, жовтого, як янтар, але дістати його – руки короткі, не дотягнешся!… Мабуть, чули дідівські балачки, наче бджільник цей деви побудували? Самі лише медом і користуються. І сторожів понаставляли, щоб ніхто чужий не пробрався. В одній з печер, кажуть, деви і постелі собі влаштували.

– Невже туди не можна добратися? – запитала Асмік. Нагодувавши своїх пташенят, вона підсіла до товаришів і прислухалась до їхніх розмов.

– Ходімо, дідусю, ходімо! Ти нам хоч здалеку покажеш цю печеру, – захвилювався Камо.

– Та ходити там… – знітився дід.

– А ще вихваляєшся: «Мисливець я»! – вирішив подратувати діда Грикор.

– Ах ти, молокосос, не встиг ще з яйця вилупитись, а старих мисливців на глум береш?… Та я самих вовків і ведмедів убив стільки, скільки в цій череді телят! Ти мені покажи ведмедя – рушницю кину, з самим кинджалом на нього піду! Тут справа залежить од відваги, а там – деви… Розумієш, чортеня: деви! Їх ні силою, ні хоробрістю не подолаєш.

Як не намагалися хлопчики переконати дідуся, що ніяких девів нема, що все це дурні вигадки, він уперто наполягав на своєму.

– Як це девів нема? Поки ви мені не скажете, хто там стогне в Чорних скелях, не повірю, – торочив одне дід. – Ось мисливець Каро – земля йому пухом! – спробував залізти в печеру до девів, та впав, розбився. А який сміливий був!

– Звідки ж він знав, що там так багато меду? – запитав Камо.

– Як це – звідки знав! Каро був справжній мисливець. Лише по тому, як бджоли дзижчать, він узнавав, скільки в них меду. Серце лева було у Каро. «Які деви? Це вигадка!» – казав він, як оце і ви зараз. Ну, і піднявся на вершину Чанчакару. Піднявся, прив’язав вірьовку до скелі і спустився по ній з вершини до печери. Тільки увійти в неї не міг – вхід був маленький і вузький. Що ж, ви гадаєте, він зробив?… Порохом підірвав отвір. І знаєте, скільки він вигріб з печери меду… – Саме-таки вигріб, лопатою!… Чотирнадцять пудів!

– Чотирнадцять пудів? – здивувався Грикор.

– Звичайно, чотирнадцять. Навантажив медом ослів і привіз його у село. Всі від здивування роти пороззявляли. Кум Мукел сказав: «Каро, щастя твоє, що девів дома не було». Каро тільки засміявся. Другого дня він знову пішов на Чанчакар. Але на цей раз йому не пощастило: деви були вдома. Розсердилися і скинули Каро в провалля – помстилися… З того часу, як загинув Каро, ніхто більше не наважується лазити на цю скелю. Лопата Каро так і залишилася в печері встромленою в мед – держак стирчить назовні.

Кілька хвилин усі мовчали.

– Еге, – порушуючи паузу, повторив дід, – з меду стирчить. Чанчакар – повний амбар меду. Хто знає, скільки сотень літ наповнюють його бджоли…

– Сотень літ? А хіба бджоли не старіють, не вмирають? – наївно запитала Асмік.

Дід посміхнувся:

– Цій дикій пасіці сотні літ, але бджолам не більше кількох місяців. Одні старіють і вмирають, інші рояться і відлітають гніздитися в інше місце, а у вулику завжди залишаються молоді. Коли кажуть, що бджоли рояться, це значить, що відлітають старі, залишаючи вулик молодим бджолам. Саме тому бджолина сім’я вічно молода.

– Як це? – здивувався Армен. – Чому ж кажуть, коли бджоли рояться – «відрійок одсівається»? Що – молоді бджоли відділилися од старих і зі своєю новою маткою шукають притулок?

Дід знову самовдоволено посміхнувся у вуса і погладив бороду:

– Гм… – буркнув він. – Ти що ж, гадаєш, всякий правду знає? Багато хто думає, що молоді бджоли з вулика відлітають, свою сім’ю заводять, як у всіх тварин: виростають діти, залишають батьків… А от бджола так не робить. Якщо вона випустить з вулика своїх кволих і недосвідчених діток – не виживуть вони, загинуть. Це тобі не вовченя, що знайде якогось сонного зайця, схопить його за карк і з’їсть. Для нього це просто. У бджоли справа складніша. Бджолиній сім’ї, щоб жити, величезне будівництво треба розпочати. Ціле місто! Склади для меду, для квіткового пилку, приміщення для діток і різні інші… Відкрийте-но вулик, погляньте – місто, справжнє місто зі своїми порядками, правилами… Ну, тепер я вас і запитаю: кому – старим, досвідченим іти нове місто будувати чи таким, як ви, нетямущим дітям?

– Звичайно, старим, – в один голос відповіли діти.

– Так… От старі добровільно і залишають молодим усе своє багатство: житло, склади воску і меду, все господарство, а самі відлітають.

– І нічого з собою не беруть? – здивувалась Асмік.

– Нічогісінько!

– А дику бджолу можна приручити? – запитав Камо.

– Ого, ще й як! Дістань стільники диких бджіл з їхніми личинками та постав у колоду – побачиш, якими стануть домашніми. Скільки разів у погоні за куницею бродив по горах, по лісах, бджіл знаходив і приносив додому! Не я, правда, знаходив – куниця шлях показувала. Вона щоночі всі дупла обшукує, знаходить мед, обжирається, а інколи в дуплі і засинає. А я йду собі її слідом, знайду дупло, витягну куницю і – прокинутися не встигне! – приб’ю. Шкуру до пояса причеплю, мед складу у відро, бджіл – в папаху, і додому. І які ще бджоли!

– А яка бджола краща – дика чи домашня? – зацікавився Грикор.

– Як же ти до цього часу не знаєш, що домашній бджолі далеко до дикої! – за мисливською звичкою перебільшував дід – Дика бджола хороша тим, що волохата, – значить, легше переносить холод, – пояснював дід по-своєму, невченому. Ніжки в неї довші, крильця довші – отже, може літати довше, і вітер її не злякає. Легше посуху переносить, голод… Чому так? А тому, що про неї піклуватися нема кому, і вона лише на себе надіється. А домашня бджола в усьому на господаря покладається… В природі все розраховано, передбачено. Ось воно як!

У Грикора заблищали очі.

– Невже ж я гірший за куницю! – скочив він з місця. – Та я в ту печеру, як кішка, залізу, всіх бджіл заберу – і в колгосп… Ви тільки роти роззявите. Вставайте, ходімо!

Дід лише рукою махнув:

– Та це ж поруч з воротами в пекло…

– Ну й нехай поруч, а нам що?

– Дідусю, рідненький, дідусю! – стала благати Асмік. – Ходімо, покажи нам хоч здалеку…

Старого мисливця нарешті умовили.

– Гаразд, ходімо. Тільки умова така: здалеку подивитесь і все, – сказав дід.

Він підвівся і дбайливо уклав бороду за пазуху. Підвелися й діти.

Прийшов пастух, і Грикор здав йому телят. Асмік доручила матері своїх вихованців. Ще з весни Анаїд доглядала за птицею від колгоспного правління, і тепер вона була штатним працівником «дослідної птахівницької ферми».

– Що нам узяти з собою? Лопати, вірьовки? – запитав Камо.

– І що-небудь поїсти, – тут же вихопився Грикор і поспішив додому.

– Візьми в колгоспі кілька вірьовок, котрі міцніші! – гукнув навздогін йому Камо.

– Заодно нам треба буде оглянути гори. Якби нам знайти не тільки мед, а й воду… – замріяно сказав Армен.

– Вода?… Вода – мрія. Наші діди помирали із словом «вода»… Легко сказати – «знайти воду». Піди знайди! – безнадійно махнув рукою дід Асатур.

– Ну, а якщо ми машинами проб’ємо схил гори над нашим селом і дістанемося до серця гори, чи знайдемо ми там джерела, що дають воду озеру Гіллі? – запитав Армен. – Як ти гадаєш, дідусю?

– Хіба ми не провели б воду, якби це було можливо? – розсердився старий мисливець. – Хіба ми й без твоїх машин там не копали? Що я, не розумію? Головне – водяну жилу знайти, перехопити… А от – нема!

– Все «нема» та «нема»… Не ми, то геологи знайдуть. Ми ждемо їх з Єревана.

Чекаючи Грикора, Камо з Арменом знову гаряче заговорили про воду. Старий мисливець слухав мовчки, але з сумнівом хитав головою. Нарешті повернувся Грикор з туго набитою дорожньою торбиною за плечима і з киркою.

– А вірьовки? – запитав Камо.

– Хто мені в колгоспі вірьовку дасть? Вилаяли та й усе. Та найважливіше я приніс – тепер Чанчакар не устоїть перед нами. Гляньте! – і Грикор скинув з плечей свою важку торбину з їжею: – Всіх ваших матерів обійшов, у всіх забрав, що було смачного.

– От молодець! – засміялась Асмік. – Здогадався.

– А кирку ти навіщо приніс? – запитав Грикора дід Асатур.

– Вчені без кирок по горах не лазять, – відповів той серйозно. – Не бачив хіба?

– Ну, годі, – скомандував Камо. – Ходімо!

Так почався їхній перший підйом на схили Далі-Дагу, до звислих над бездонними ущелинами стрімчаків Чанчакару – Бджолиної скелі.

«КРОВ СЕМИ БРАТІВ»

Здавалося, всі кольори райдуги відбивалися в цьому величезному, пишному квітковому килимі, що вкривав схили Далі-Дагу.

Діти зупинились і, мов зачаровані, милувалися червоними гірськими маками, що яскраво вирізнялися на зеленій траві. Жовті, з довгими пелюстками-віями, нарциси опустили, наче соромливі дівчата, свої голівки, не наважуючись звести очей на незнайомих пришельців. Жовта квітка видихала п’янкі пахощі, які в горах називають «ладановими». Поряд з нею росла квітка «масляна», з блискучими, наче маслом вимащеними пелюстками. Забобонні старенькі бабусі кладуть її для чогось у сметану, коли збивають масло. Кущами розрослися білі ромашки. Скромно ховалися у траві мініатюрні жовтоцвіти, голубіли дзвіночки.

Гаряче південне сонце наділило всі ці квіти і трави не тільки приємним ароматом, але й цілющими властивостями. Звичайні трави, сплітаючись з дикими рослинами, теж, здавалося, набували їхнього запаху.

– Бачите ці звичайні листочки? – запитав дід. – Ми називаємо їх «бичачий язик». На яку б рану ви їх не поклали – зразу ж загоїться. Було якось зі мною – зі скелі впав, руку розбив. Оцими листочками і залікували. Велика в них сила! Прикладеш до нариву – визріє, прорветься. Звариш, даси хворому – ядуха мине, як рукою зніме. Он як!

Високо-високо над іншими витягували свої довгі стеблини квітки «кантафі», як їх називають у Вірменії. Тут, у гірських районах, їх сушать і зберігають як ліки.

– Багатьом людям врятували життя ці квіти! – розповідав дід Асатур. – Якось мисливець Каро заночував у горах, на снігу, – не хотів кидати убитого оленя. Ну й застудив собі легені. Якби не квітка – померла б людина.

– А як же йому квітка допомогла? – запитала Асмік.

– А просто: заварили, як чай, дали випити гарячим, – спотів, врятувався.

– Як добре тут! – вигукнула Асмік. – Давайте роззуємось та побігаємо!

І дівчинка, скинувши черевики, почала весело бігати по зелених травах гірського лугу. Хлопчики наслідували її приклад.

Несподівано Асмік зупинилася. Красива багряна квітка привернула її увагу.

– Чи це не «кров семи братів», дідусю? – запитав Камо і побіг до квітки.

Кинувся до квітки і Армен. Камо вже нахилився, щоб зірвати її, але, помітивши благаючий погляд Асмік, зупинився.

– Я зірву її, я! – І Асмік обережно з корінням висмикнула квітку з землі. – Я посаджу її дома. Яка чудова!… Це справді кров семи братів, дідусю?

– Аякже! – поважно відповів дід. – Звичайно, це кров семи хоробрих людей. Квітка ця зустрічається тільки у нас, та й то дуже рідко. Ось уже шістдесят років я кружляю по наших горах, а тільки двічі знаходив її. Вперше – коли ще молодий був. Сподобалась мені тоді Наргіз, старенька моя. їй подарував… Вдруге – в японську війну. Так, доню люба, квітка ця дома не живе – їй чисте, гірське, повітря потрібне. Кажуть, на чужій землі вона помирає.

Вона й справді була чудова, ця квітка! Хто з художників зумів би передати на полотні ледь-ледь помітні, найніжніші відтінки її барв!

Асмік вдихала аромат квітки, ніжно тулила її до щік.

– Дідусю, ти знаєш, що розповідають люди про цю квітку? – запитала вона. – Розкажи нам.

– Ну що ж, розповім, доню…

Дід сів на камінь і почав набивати люльку тютюном. Діти посідали навколо нього і затихли.

– Так ось… Кажуть, колись тут, у наших горах, курди жили. Були вони різних племен, і племена ці ворогували між собою. В одному з цих племен було сім братів, сім молодців-джигітів. Хоробрі, гарні, з голови до ніг зброєю обвішані… Ну, була у тих семи братів сестра Заре. Сонце говорило їй: «Нащо мені сходити, коли ти за мене світло і тепло людям даєш?» А місяць так її краси соромився, що й зовсім не сходив, за хмарами ховався. Щоки у Заре – кров з молоком. В очах – доброта, любов, вогонь. Брови – крила ластівки. А струнка була, як чинара…

Дід затягнувся, випустив кілька клубків диму і вів далі:

– Ось так і росла вона безтурботно, як джейран^[5], як метелик серед квітів. Усім вона була люба, та ніхто, боячись її братів-джигітів, і підійти до неї не наважувався… Сусіднім плем’ям правив Авдал-бек. Кровожерливою був він людиною, не один раз нападав і розорював плем’я семи братів. Якось прислав він до братів своїх людей, велів сказати, що подарує їм половину своїх пасовиськ, стад, коней, коли віддадуть вони свою сестру йому за дружину. Дружбу свою навіки обіцяв. Задумалися брати: що робити? Все плем’я зібралося. Думали, гадали – вирішили віддати сестру за Авдал-бека. Велика сила була у нього, міг біди Заробити, якби відмовили… Дівчина, коли дізналася про це, сказала: «Я піду за Авдал-бека. Я його не люблю, не можу любити того, хто кров мого народу проливає, але я піду, якщо мої брати так вирішили, якщо це потрібно моєму племені».

Молодший брат, найзапальніший, почувши це, вийняв свій клинок і вдарив ним по скелі. «Я, – закричав він, – свою сестру в жертву не дам! Одна у світі сестра в мене, що ж – ворогу її віддати?…» Старший брат був обачніший, далекоглядніший. Він відчув небезпеку, хотів умовити, заспокоїти молодшого, та де там!… За молодшим – і середній. Вирішили не віддавати сестру ненависному ворогові. «Ну, що ж, – сказав Авдал-бек, – коли так, силою її візьму!» Приїхав, зліз з коня і всіх сімох братів на бій викликав, на єдиноборство. А порядок такий: треба перш за все старшому братові битися. Задумався старший брат – людина немолода та ще й батько великої родини. Помирати йому не хотілося… А тут ще сталося таке: вони всі на відкритому місці, а Авдал-бек ближче до скель став, біля великого каменя, під захистком. Тут дівчина побачила, що старший брат не наважується, схопила свій лук, вибігла наперед, стала перед ворогом і сказала… піснею сказала…

І раптом дід заспівав, заспівав по-курдському ту пісню, яку співала дівчина: пісню-докір старшому братові. Голос у діда був тремтячий, але співав він з великим почуттям.

– Ви цієї пісні, звичайно, не зрозуміли, – промовив дід, – а перекласти дослівно мені її важко, та я вам скажу, про що в ній співається. «Якщо у мене нема старшого брата, – співала дівчина, – я сама, своєю кров’ю, зумію захистити свою честь». Почувши ці тяжкі слова, старший брат скинув з голови ковпак, поклав на камінь, взяв з плеча свій лук. Почався двобій. Убив його Авдал-бек, загинув старший брат… Вирвала тоді сестра пасмо волосся з своїх кіс, поклала на тіло брата і знову заспівала пісню. В ній вона вихваляла розум і відданість брата…

– Так от, – сказав дід, – проспівала вона, потім підняла лук і братові стріли і хотіла сама битися з Авдал-беком. Але тут кинувся до неї другий брат. Він поцілував сестру в чоло і примусив відійти. А сам гукнув ворогові: «Гей, безчесний, нашу кров ти побачив, але сестрі не бувати під твоїм нечистим дахом!» Скинув він свій ковпак, поклав на камінь, натягнув тятиву… Та Авдал-бек чудовий був стрілець, птаха у небі знаходила його стріла. Задзвеніла тятива, впав і другий брат. Вирвала дівчина ще пасмо волосся, поклала на братове тіло і знову заспівала…

Один за одним вступали в бій з Авдал-беком брати Заре, один за одним гинули, і кожного з них проводжала дівчина своєю журливою піснею. В піснях цих Заре вихваляла мужність і сміливість одного брата, ніжне серце другого, красу і стрункість третього, добру душу і велике серце четвертого…

Схвильовано співав дід, і тихо плакала, слухаючи його, Асмік.

– Коли був убитий останній, молодший, брат, – говорив дід Асатур, – Заре проспівала свою останню пісню. Але в ній не було жалю, туги. Пісня була сповнена гніву, кликала до помсти… Коли Заре проспівала, вона взяла лук і стріли братів, одягла ковпак молодшого, прикрашений шовком, і сама вийшла наперед… Яка вона була в ту хвилину красива, горда, гнівна! Авдал-бек сховався за камінням, але орлине око дівчини знайшло його. Знайшла його і стріла її, стріла справедливої помсти за пролиту кров братів… Зросила, наситила кров семи братів землю, і земля народила квітку – червону, як кров.

Закінчивши своє оповідання, дід Асатур знову взяв у рот свою стареньку люльку, запалив її і довго сидів замислившись, оповитий клубками диму. Довго мовчали і діти. Асмік витерла сльози, підвелася і, підійшовши до Камо, сказала:

– Дай я тобі на груди приколю цю квітку. Мені здається, що й ти, як джигіт, зможеш захистити свою сестру.

– Сестри у мене немає. Але, якщо тебе скривдять, зумію захистити! – відповів Камо схвильовано.

– Ех, нема у людини навіть сестри, щоб за неї на смерть піти, душу відвести! – пожартував Грикор, хоча і в нього очі були вологі.

Всі засміялися. Жарт Грикора розвіяв сум. Вони підвелися і, зриваючи квітки, підстрибуючи і сміючись, продовжували свій шлях до підніжжя Чанчакару.

Дід прислухався до веселого гомону молоді, до їхніх жартів і згадував свою далеку юність. Дивлячись на своїх супутників, він в думках порівнював їх з квітками, що прикрашали навколишні схили. Але вони швидше були схожі на метеликів, що перелітали з квітки на квітку.

Сонце вже піднялось високо, і повітря сповнилося монотонним дзижчанням бджіл, стрекотом і гудінням комах.

Аромат квітів і трав п’янив і настроював на мрійний гумор.

Але так само десь в очеретах озера Гіллі диким голосом ревів «водяник», і зникали з дитячих облич веселі усмішки.

– Дідусю, на берегах Гіллі також багато квітів, але чому там вони не пахнуть так чудово і сильно? – запитала Асмік, вдихаючи аромат нарцисів, великий і пишний букет яких вона вже встигла зібрати.

– Там вогко, доню, вологи багато. Де мало вологи і багато сонця, там і трави, і квіти запашніші, – пояснив дід. – Це, дочко, і тварини знають. Он там, у рівнині, повно трави, а вони так і лізуть, сюди, де її мало. А квіти тутешні? Мисливець Каро – земля йому пухом! – говорив, що у нас в горах є такі квіти, які настоїш, вип’єш – відразу на двадцять літ помолодшаєш. Куди там порошкам вашим! – пожартував дід. – Тут усе від сонця.

Все вище вгору сходили герої нашої повісті, і весь світ, здавалось їм, був наповнений квітами і метеликами.

А внизу, увесь срібний, і блискучий, лежав Севан.

ТАЄМНИЦЯ МІДНОГО ГЛЕЧИКА

Шлях був важкий, морила спека. Однак діти подолали стрімкі схили Далі-Дагу і вже наближалися до підніжжя Чорних скель.

Похмурі стрімчаки тераса за терасою здіймалися в небо, гострими вершинами підпираючи хмари.

Орли, сполохані появою людини, зірко стежили за рухами непрошених гостей зі своїх неприступних кам’яних сідал. Тут, у пустинних і моторошних міжгір’ях одного з відрогів Малого Кавказького хребта, люди з’являлися нечасто.