Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

О газель моя, фея! Ти – в серці одна.

Про красу твою ніжну співа хай зурна!

Ти вогнем запалить мою душу змогла,

І тепер моє серце, мов факел, пала.

Воду всю у Севані я б випив, либонь,

Щоб у серці моїм не горів більш вогонь…

Кинусь я у Севан, зашиплю я тоді,

Як гарячий метал, що гартують в воді.

Дочитавши, Грикор віддав аркуш Асмік і, підстрибуючи на одній нозі, побіг до озера. Одягнений, у чому стояв, кинувся у воду.

Хлопці сміялися до упаду.

Грикор виліз із води і, викручуючи мокрий одяг, сказав:

– Ось тепер я розумію, чому маги обливає холодною водою квочок, – у мене зразу весь запал пройшов.

З веселими вигуками хлопці оточили Ас-мік. А Камо вихопив з її рук аркуш з віршем і з пафосом прочитав:

В озері чиста вода виграє,

Хвилями бризка, у берег плескає.

Чую, як в шумі твоїм прибій б’є,

Вдача юнацька, і пісня дзвінкая.

– Браво! Браво! – закричали всі і побігли розшукувати Армена, який, засоромившись, сховався десь за камінням.

А не сховатися він не міг, тому що й на звороті аркуша було кілька рядків, які Камо, не пожалівши товариша, прочитав теж вголос:

Ти, мов лілея в ясні дні:

Чиста, ніжна твоя красота.

Хто ти? Манливе видіння у сні,

А може, мрія весни золота?…

– Кому присвячені ці рядки? – запитав, посміхаючись, Камо і погрозив пальцем Армену.

Всі, наче змовившись, глянули на Асмік. Дівчина зашарілась і, вирвавши у Камо аркуш паперу з віршами, побігла геть.

БІЛЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА

– Хлопці! – гукнув Камо, входячи в роль командира. – Ми, тобто юні натуралісти села Лчаван, за участю старого натураліста діда Асатура і під керівництвом наукових співробітників Академії наук Вірменської РСР, вирушили в похід, щоб обстежити це озеро і встановити, чи нема зв’язку між ним і озером Гіллі. Наші геологи повідомили мені, як вашому керівникові, про наслідки геологічних досліджень цього озера. Вони мають таку думку, що вода озера просякає через його дно. Так, Ашоте Степановичу?

– Безумовно. Дно озера утворено з вулканічної лави, та й взагалі вся ця гора вулканічного походження. Тому вона пориста, і вода легко може проникати в її надра. Далі!

– Крім того, – продовжував Камо, – ми знаємо, що на дні Гіллі є джерела, багатоводні, як ріки. Ми знаємо, що на схилах цієї гори було Велике Джерело. Пам’ятаєте, про нього сказано в написі, зробленому в глечику? Ми також чули, що кийок кума Мукела упав у озеро, а виплив у Гіллі. Отже, можна думати, що вода стікає звідси вниз, проходячи під схилами гір, під нашими полями… Тому нам треба негайно розпочати роботу…

Він замовк і задумався. Добре сказано – «розпочати роботу»!

Але з чого почати?…

Камо цього ще не знав.

– Треба вивчити дно озера, – пошепки підказав йому геолог.

– Так… так! – зрадів Камо. – Роздягайтеся. Почнемо вивчати дно озера.

– Та хто полізе в таке холодне озеро! – заперечив Грикор. – Де це озеро, а де Гіллі!… Вигадав.

– Нічого не вигадав, – втрутився Армен. – Ви тільки подивіться, скільки води прибуває в це озеро. Раз, два, три, чотири… Вода з чотирьох річок, крім дощів. А сніг? Адже увесь сніг на гребенях тане і теж стікає в озеро.

– А й справді! – сказав Камо. – Скільки води, а непомітно, щоб рівень озера підвищувався. Та воно б і не вмістило її.

– Може, випаровується? – висловила думку Асмік.

– Ні, тут холодно, великого випаровування бути не може, – заперечливо похитав головою Ашот Степанович. – Тут, звичайно, є десь отвір, куди витікає вода, бо інакше кратер наповнився б по самі вінця і вода переливалася б через край. Адже з усіх озер Вірменії витікають ріки і річки: і з нашого Севану, і з озера на вершині Алагьозу, і з озера Айгер-лич, і з озера Арпа, і з озера Ганли-гьол на вершині Ахмахану, і з озера гори Капуджух. Ці озера ми бачили на власні очі. Всі вони – проточні. В природі є певна закономірність. Якщо це озеро не проточне, значить, закономірність якимось чином порушена. От нам і треба з’ясувати чому.

Дід Асатур не брав участі в цій розмові. Не кліпаючи, дивився він на гребінь гори, де нещодавно стояли гірські барани. Старий мисливець знав, що один з них залишиться і обережно стежитиме за всіма рухами підозрілих пришельців.

– Ну, ви подумайте, як дізнатися, що робиться на дні озера, а ми продовжимо наші розшуки, дослідження, – звернувся Ашот Степанович до хлопців.

І геологи пішли до каміння, що виднілося біля протилежної вершини.

– Я хочу, щоб ми відігравали тільки роль консультантів, – сказав Ашот Степанович своєму товаришу. – Пам’ятаєш, про що ми говорили в день свого приїзду з Арамом Михайловичем? Ти бачиш, що я весь час намагаюсь триматися збоку. Нехай ініціатива залишається в руках у хлопців. Ми будемо втручатися лише в крайніх випадках, якщо вони робитимуть які-небудь помилки.

– Ти маєш рацію. Вони на вірному шляху і тепер зроблять все самі… А ось і каміння, яке викинув вулкан. Ану стукни молотком, побачимо…

А на березі озера Камо квапив хлопців:

– Покажи, Сето, що ти син рибалки!

Сето першим кинувся в озеро. Він і справді плавав і пірнав, як риба. Сето наслідували й інші хлопці.

Ніжні форелі злякано метнулись і поспішно поховалися.

Вода в озері була така холодна, що хлопці, сині, тремтячі, майже одразу вискочили на берег.

Зігрівшись, вони знову влізли у воду, і Сето спробував допливти до середини озера.

Повернувшись, він схвильовано повідомив:

– Хлопці, там насередині вода колами йде!

Хлопці придивились. Справді, в центрі озера вода вирувала і пінилася.

– Покличемо вчених… Ашоте Степановичу! – гукнув Камо. – Погляньте на середину озера!

Геологи підійшли, подивились на озеро. Потім Ашот Степанович щось сказав товаришеві, і той схвально кивнув головою.

– У дні озера, – сказав Ашот Степанович хлопцям, – є дірка. Вода витікає через неї в надра гори… Браво, хлопці, ви зробили важливе відкриття!

Армен задоволено посміхнувся.

– Але звідки ж ці кола? – спитав Грикор.

– А налий води у діряву посудину і подивись, піде вода колами чи ні, коли почне витікати, – відповів Сето, легенько стукнувши Грикора по голові.

Камо задумався.

– Як же нам дізнатися, чи й справді вода витікає в дірку?… Вся надія на тебе, Сето, – сказав він.

Сето загорівся. Раз уся надія на нього, він ладен навіть у пекло полізти. Та ще й на очах у Асмік!

– І я попливу туди, – сказав Ашот Степанович і почав роздягатись. – Як не подивитись зблизька на таке важливе відкриття! Так, Сето? Тільки дивись, нам треба бути обережними, щоб течія не затягла! Ну, попливли. – І обидва плигнули у льодяну воду.

Допливши до місця, де вирувала вода, Сето пірнув. Він намагався триматися далі від страшного потоку води. Але вир був такий бурхливий, сильний, що заплеснув його, стиснув і поніс униз до вузької щілини на дні озера.

Хлопці побачили, що водяні кола стали ширше. Почали надиматися і лопатись великі бульбашки.

– Сето тоне! – захвилювався Камо і, кинувшись у воду, поплив на допомогу товаришеві.

Але Ашот Степанович обігнав його. Він був чудовим плавцем.

Пірнувши, геолог побачив Сето прямо перед собою. Хлопчик стояв всередині водяного потоку, що стовпом увіходив всередину гори. Геолог зрозумів, що на плечі Сето звалився важкий тягар і що винести хлопця наверх не можна буде ніякими силами… Хіба що виштовхнути з водяного стовпа, але вбік – у «мертвий простір»? Ашот Степанович схопив Сето за руку і силою потягнув його до себе. Тут наспів Камо, вони разом витягли Сето на берег. На березі його закутали в архалук діда Асатура, зігріли, і він, отямившись, почав розповідати про те, що бачив під водою.

– Там, унизу, річка, справжня підводна річка… – важко переводячи подих, розповідав Сето. – Якби дірка була ширша, вода затягла б мене всередину гори.

– Ти просто навмисне повинен був би дати затягти себе… Цікаво, де б ти виплив? В Севані чи ще десь? – серйозно сказав Грикор. – Чого ти гніваєшся? Хіба це не мета нашої експедиції? Ти приніс би жертву нашій науці, зате ми б дізналися, куди тече вода.

– Для цього є кращий засіб, – посміхнувся Ашот Степанович і підморгнув Арменові.

Армен почервонів.

– Так, але куди ж все-таки тече вода? – дивувався Камо.

– Хто його знає!… Чи то в бік Казаху, чи то в Даралагьоз… – розвів руками Грикор.

– Про це дізнатися важко.

– А для чого ми гас принесли? Ви хоч би раз про це подумали? – спокійно посміхаючись, запитав Армен.

– Ай справді! Тепер зрозуміла, зрозуміла! – вигукнула Асмік. – Страшенно цікаво! Значить, ви наллєте гас у цю підводну річку?

Усі з повагою дивились на Ашота Степановича і Армена: розумний вони знайшли спосіб!

– Наллємо ми тут, а ось де вийде цей гас – питання важливе, – сказав Армен. – На Гіллі стежитиме за водою піонерська ланка Аракс. Вони будуть стежити за озером і, якщо на ньому з’являться плями гасу, сповістять нас. З ними буде і наш учитель Арам Михайлович, за планом якого ми й робимо усе це. За планом Арама Михайловича діють і геологи, – зашепотів він на вухо Камо.

– А мені здається, що він не втручається в цю справу.

– Це тільки так здається…

– Сето, як би розбити бутлі біля того підводного отвору, який ти бачив? – запитав Камо.

– П’ять бутлів?… Отже, п’ять разів пірнути і п’ять разів випливти? Та ще й розбивати бутлі?… Ні, це неможливо. Ти бачив, Камо, мене ледве витягли і в перший раз.

– Цікаво, який вони знайдуть вихід? Помовчимо… Надзвичайно допитливий розум у цих хлопців! – прошепотів на вухо товаришеві Ашот Степанович і любовно глянув на серйозні обличчя хлопців.

– Це вірно… – задумливо відповів Армен Сето. – І якщо розбивати бутлі по одному, гас розіллється. Нам треба вилити весь гас зразу в підводну щілину, тільки тоді й буде користь. От якби одна велика посудина була, хоча б глечик для води чи балон літрів на п’ятнадцять…

– Глечик для води? – підвів голову дід Асатур. – Глечик дістати легко, його можна попросити в кочовищі азербайджанців. Це на тому боці гори, в напрямку до Казаху, зовсім недалеко від нас.

Піти за глечиком зібрався Камо, але Сето випередив його.

– Я ж сказав, що мушу спокутувати свою провину перед Асмік!… – запротестував він і, як був, напіводягнений, помчав до наметів азербайджанців.

Коли Сето зник, Камо, обернувшись до товаришів, сказав:

– Який Сето став!

– Це твоя заслуга, Камо, – посміхнувся Армен. – Ти правильну повів з ним політику.

– За твоїм методом, – засміявся Камо.

– А я так просто здивувалась, як Камо, ну прямо-таки за одну мить, обеззброїв цього злюку. Невже ти такий сильний, Камо? – спитала Асмік, хитро на нього поглядаючи.

Несподіваний комплімент збентежив Камо.

– Н-не знаю, – пробурмотів він.

– Ну, ти заслуговуєш на подарунок. Зараз буде готовий… – І Асмік, скочивши з місця, почала збирати квіти.

В цей час геологи підходили до урвища навпроти озера. Воно починалося на одній з вершин і спускалося до підніжжя її.

– Мені здається, – сказав Ашот Степанович, – що з того, як збудована ця гора, ми можемо дізнатися, куди повинна текти вода: чи по той бік – до Казаху, чи по цей – до Севану.

– Звичайно, можемо… І, правду кажучи, не з’ясувавши цього, ми не маємо права марно мучити хлопців.

– Зрозуміло: якщо вода тече в бік Казаху, то навіть гас вливати у потік немає рації, тим більше що для цього треба пірнати на дно озера.

Позаду них почувся веселий голос Асмік.

– Подивись, Армене, – казала вона, зриваючи квітку за квіткою, – які вони красиві, які запашні!…

Нарвавши квітів, Асмік сплела з них вінок і з жартівливою урочистістю наділа його на голову Камо.

– За виправлення Сето… за врятування нашої ферми… – перераховувала вона заслуги Камо. – Але я бачу, що в мого поета на шматки серце розривається, – обернулась вона до Армена. – Зажди, зараз і для тебе сплету.

Асмік сплела ще один вінок і наділа його на голову Арменові.

– Ой, як же ти покращав, Армене! Хоча… ти завжди був гарненьким, – жартувала дівчина.

В цей день Асмік була на диво балакучою.

– А Грикор?… Бідний мій пастушок!… Стривай, тобі я нарву нарцисів. На ось тобі мій подарунок! Але, якщо ти не лікуватимеш ногу, як обіцяв, я тебе перестану любити. А ти що, мій добрий дідусю, чого засмутився?… На цей букет тобі. Бачиш, які в тебе гарні онуки!

Дід поцілував Асмік у голову і зітхнув. Місця, де він блукав у свої молоді літа, розбудили, можливо, у дідуся хвилюючі спогади, і, дивлячись на озеро, він заспівав. Це була якась східна, сповнена суму пісня. І старий заспівав її так гарно, що діти розчулились.

– Ех, Далі-Даг!… Скільки, скільки таких, як ми, приходили до тебе, дихали пахощами твоїх чудових квітів і йшли звідси… Ніхто не знає, звідки приходять люди, куди йдуть, людині незрозумілі таємниці природи…

Старий підвівся. Він був глибоко схвильований:

– Ну, піду, діти, на полювання. Далі-Дагу я більше не побачу, це востаннє… Піду подивлюся, чи зіркі ще мої очі!…

Дід підвівся і, тихо покректуючи, зійшов на найближчий гребінь скелі.

Він довго стояв тут, пильно вдивляючись у далечінь.

По той бік гребеня, у лощині, спокійно паслося кілька диких баранів.

Дід звів рушницю. Ватажок побачив його, тривожно пирхнув, і барани, роблячи величезні стрибки, швидко помчали вниз по кам’янистій горі.

Пролунав гучний постріл. Задзижчала куля, – і красивий муфлон упав на голову, перекинувся і покотився схилом, залишаючи на снігу плями крові.

Незабаром старий мисливець з рушницею в руках з’явився на гребені. Він прикрив долонею очі і довго дивився на Севан, на чудові гори, а потім знову заспівав. Це була пісня його юнацтва – «Пісня пастуха». Співав він сумно, усім своїм схвильованим серцем промовляв «прощай» улюбленим горам…

КІЛЬКА НАУКОВИХ ПІДРАХУНКІВ

Убитий дідом баран був великий і важкий. Камо з Грикором, упрягшись в роги, ледве при-тягли його тушу до берега озера. Блискуча, темна, з рудим полиском шкура тварини, в міру того як холонуло тіло, усе більше тьмяніла.

– Такий красень! Невже було не жалко вбивати? – говорила Асмік.

– Жаль, звичайно, – сказав дід, – та навіть і для науки інколи доводиться кров проливати. На днях голова мисливської спілки говорить мені: «Діду Асатур, зоологічному інституту потрібен дикий баран. Хочуть подивитися, який у нього шлунок, легені, печінка». Не знаю, для чого це їм, – може, взнати, чи нема яких хвороб… От і пошлемо їм нутрощі, хай розглядають, а м’ясо ми з’їмо. Добре, що під мою кулю самець попав!

– Дідусю, а навіщо йому такі величезні роги? – запитав Грикор, ледве піднімаючи з землі гігантські вузлуваті роги барана. – І що це за кільця у нього на рогах?

– Роги баранові потрібні для того, щоб і захищатись і нападати. В боротьбі перемагає той, у кого і голова, і ноги міцні, а сам він молодий і сильний… А кільця на рогах показують його вік – я вже говорив вам про це.

– Отже, йому двадцять років? – підрахував Грикор.

– Ні, вони так довго не живуть. У вісім – десять років баран уже старий. Вони живуть років дванадцять – тринадцять, не більше. Ці маленькі не рахуй, он ті, великі, показують вік.

В той час, як дід Асатур білував барана, прибіг, задихавшись, Сето з великим глиняним глечиком на плечах. Довідавшись, що хлопчик із села Лчаван, азербайджанські кочівники з охотою задовольнили його прохання.

З пекучої прикуринської рівнини колгоспники азербайджанці щоліта приходять до вірменських гір і зустрічають тут сердечний прийом. З особливою пошаною ставились азербайджанці до старого мисливця.

– Мене ти назвав їм? – запитав дід Асатур.

– Звичайно, назвав.

– Що ж вони сказали?

– Сказали, що для кірва^[15] Асатура вони й життя свого не пошкодують, – відповів Сето і, підморгнувши товаришам, додав: – Вони хотіли й баранця тобі прислати, та куди ж мені було і глечика, і барана тягнути.

Дід гордо підвів голову:

– Чи не казав я, що мені вони ні в чому не відмовлять?… Я, бувало, заб’ю оленя і притягну до них. Зберуться азербайджанці біля вогнища, навкруги в горах пахне шашликом… Ох, де ти, моя молодість!…

– Ну й звір! – ахнув Сето, побачивши барана. – Дідусь забив?

Не менш, ніж Сето, були здивовані й молоді геологи, що повернулися з своєї «наукової експедиції».

– Цей вид дикого барана зветься в науці «вірменський муфлон», – сказав Ашот Степанович. – Він водиться лише у нас у Вірменії та інколи зустрічається в північному Ірані і в районах Туреччини.

– Ну, що ж дали ваші дослідження? – спитав у геологів Армен. – Варто рискувати чи ні? Чи вода йде до Казаху?

– Якщо брати до уваги будову гори, вода з озера повинна стікати в Севан. Рискнути варто, – відповів Ашот Степанович. – Але, щоб уникнути нещасливого випадку, треба добре продумати, як вилити гас в озеро.

– Нічого, виллємо! – вигукнув Камо. Він не любив довго роздумувати.

– З водою жартувати не можна, внуче, – застеріг дід Асатур. – Почекайте, хлоп’ята, трохи, я вам такого помічника дам, що все обійдеться добре, – сказав він і попрямував до узлісся.

– По-моєму, якщо ми шашлику наїмося, та вволю, нам ніяка вода не буде страшна, – серйозно висловив свою думку Грикор і підвівся на ноги. – Я зараз збігаю до лісу, наберу трохи хмизу.

Не минуло й двадцяти хвилин, як він з’явився знову на вершині гребеня з великою в’язкою хмизу на плечах. Такої спритності від нього ніхто не чекав.

Грикор кулею скотився з пагорка і, шкутильгаючи, підбіг до товаришів.

– Швидше розпалюйте вогнище, поки я не помер з голоду! – сміючись, кричав він.

Хлопці швидко розклали вогнище, нарізали і понаштрикували на рожна, зроблені з гілок, які приніс Грикор, найсмачніші шматочки м’яса. Коли трохи згодом з-за того ж самого горба вийшов дід Асатур, тягнучи за собою довгу колоду, його мисливський нюх ще здалеку вловив знайомі і приємні пахощі шашлику. І дід прискорив ходу.

– Дичину, яку здобувають на полюванні, тільки так і треба їсти, – сказав він, сідаючи до вогнища. – А додому принесеш, кинуть у каструлю, зварять – ні смаку, ні задоволення… І рибу треба їсти там, де ти її зловив, і на тій же воді готувати: звариш на іншій – увесь смак втратиться. А як же інакше? Такі вже закони природи. Ну, мої любі, от вам і помічниця, – показав дід на стовбур дерева, сухий і без кори.

– Це липа, вона легка і плавуча. Киньте на воду і тримайтеся за неї… Мені однак запах шашлику не дає спокою… Слово честі, це витівка Грикора!

– Ну, от і гаразд! Тепер усе простіше стало. Я сам збирався доручити Грикорові дістати таку легку колоду, – сказав Ашот Степанович. – Тепер у нас є з чого зробити «підйомний кран», щоб витягти Сето з озера.

Шашлик з’їли з великим апетитом. Камо підвівся першим.

– Ну, роздягайтеся! – крикнув він.

– Ні, у нас до роздягання ще є одна важлива справа, – зупинив товаришів Армен. – Треба спочатку нею зайнятися… Сето, допоможи перелити гас із бутлів у глек.

Коли ця операція була закінчена, Армен сказав:

– А тепер треба приготувати рятувальний круг.

– Рятувальний круг?… З чого?…

– А от з цих бутлів. Вони досить великі, трилітрові… Дідусю, дозволь відрізати трохи шкури од твоєї мисливської здобичі.

Одержавши дозвіл, Армен вирізав із шкури барана кілька шматочків і щільно обв’язав ними шийки порожніх бутлів. Потім, міцно припасувавши бутлі до кінців і середини принесеної дідом колоди, він кинув свій «рятувальний круг» в озеро.

– Тепер і ті, хто не вміє плавати, можуть вирушити за нами, – оголосив він. – Хоч до самого центра озера!… Мої бутлі можуть витримати величеньку вагу.

– Ну, готово? Роздягайтеся ж швидше! – нетерпляче підганяв Камо.

– Ні, ще не все готово, – заперечив Армен. – А ти подумав про те, як ми опустимо на дно озера цей наповнений гасом глек? – спитав він, пильно поглядаючи на товариша.

Камо, що рвався вперед, як молодий, необ’їжджений кінь, змушений був визнати, що про таку «дрібницю» він і не подумав.

– Адже гас легший за воду, і ніхто з нас не зуміє опустити глек на дно озера, – говорив далі Армен.

– Підв’яжемо до глека камінь. – запропонував Сето.

– Камінь?… Не треба. Гас легший за воду, це так, але глек – важкий. Глек з налитим у нього гасом буде важчий за воду на кілограм, – сказав геолог, швидко підрахувавши в своєму зошиті різницю між питомою вагою гасу і глека.

– Ну, готові ви, нарешті? – нетерпляче спитав Камо.

– Так, тепер можна сказати, що ми готові, – відповів Армен.

– Роздягнемося й ми, – сказав Ашот Степанович своєму товаришу-геологу. – Якщо ми не включимось у такий науковий похід, багато втратимо.

У ВИРІ

Ввійшовши у воду, хлопці вхопилися за колоду з бутлями і попливли до середини озера. Тут крутило воду дуже сильно. З глибини озера піднімались бульбашки, лопались, розбігались колами.

– Ось тут підводна річка і починається, – сказав Сето. – Камо, відв’яжи глечик і дай мені. Я…

– Зажди, спочатку обв’яжемо тебе вірьовкою… Ось так… – І Армен міцно обв’язав Сето вірьовкою. – Тут глибоко? – запитав він.

– Метрів чотири.

Армен на око виміряв вірьовку. В ній було більше п’яти метрів. Одв’язавши глек од колоди, Армен вручив його Сето:

– Ну, можеш вирушати.

– Не бійся, я тебе тримаю за хвіст, – засміявся Грикор, взявши в руки кінець вірьовки, якою був обв’язаний Сето.

– Ти ж, дивись, хвоста мого не впусти, а то знесе мене потоком, – сказав Сето і, обнявши глек лівою рукою, разом з ним пірнув у озеро в тому самому місці, де воно вирувало.

Притримуючись за плавуче дерево, всі з хвилюванням чекали повернення свого відважного товариша.

Кільця вірьовки, одним кінцем якої був обв’язаний Сето, а другий залишився у Грикора, швидко зникли з поверхні води. Нарешті вся вірьовка пішла під воду і натягнулась. Озеро сколихнулося, завирувало. Над його темною глибиною надувались і лопались великі повітряні бульбашки.

– Щось запізнюється… – тривожно сказав Ашот Степанович.

– Ні… Хвіст Сето у мене в руках: почне тонути – витягну, – спробував пожартувати Грикор, але раптом посерйознішав і скрикнув: – Вірьовку тягне в мене з рук! Камо, допоможи, скоріше! Сето тягне мене за собою!

Камо кинувся на допомогу Грикорові і теж ухопився за вірьовку, але вона з силою тягнула їх униз.

Тут і стала хлопцям у пригоді плавуча дідова колода і прив’язані до неї порожні бутлі.

– Хлопці, тримайтесь однією рукою за колоду, а вільною тягніть вірьовку! – кричав Ашот Степанович. – Тягніть не вгору, а вбік!

Спільними зусиллями вони почали тягнути вірьовку.

Нарешті вона наче відірвалася од чогось і пішла легше. Незабаром з води з’явилась голова Сето.

Вчепившись за колоду, Сето впав на неї грудьми. Він важко дихав.

– На берег! – крикнув Камо.

Добравшись до берега, хлопці розтерли, обсушили і одягли товариша.

Коли Сето трохи отямився, Камо нетерпляче запитав його:

– Ну, що ти там під водою зробив?

– Влив гас прямо у отвір, як і треба було. Тільки мало сам за ним не відправився. Добре, що витягли… Гас ще не сплив на поверхню озера?

– Ні краплі.

– От і добре! Значить, потік його поніс із собою весь!… – зрадів Сето. На його блідому обличчі спалахнула посмішка.

– То ми тебе з самого отвору витягли? – тривожно запитав Грикор.

– Із самого отвору… Коли б не Ашот Степанович, вам би мене більше не бачити… А глечик прямо з рук вирвало! Вдарився об каміння, на друзки розбився… Я навіть злякався.

– Ну, все гаразд. Збирайтеся, ходімо! – підганяв юних дослідників Ашот Степанович.

Кам’янистими стежками Далі-Дагу спускалися до Гіллі, йшли мовчки. Всіх турбувала думка: чи вдався їхній дослід? Де ж спливе гас?

ПІДЗЕМНА МАНДРІВКА ГАСУ

На озері Гіллі, в очеретах, на берегах знайомих нам водоймищ, тут і там сиділи хлопці і уважно стежили за водою, не боячись криків «вішала».

А на березі озера, на в’язці очерету, там, де мало не потонув Камо, сидів Арам Михайлович.

Літнє сонце нещадно пекло, безжалісно кусали комарі й мошва. Але терпіння у піонерів було багато. Їм сказали: сидіти і уважно стежити, чи не з’являться на воді сліди гасу, – і вони не спускали з води очей.

Маслянисті плями, що з’являлися на її поверхні, вводили в оману дітей. Аракс, особливо нетерпляча, помітивши таку маслянисту пляму, яка щойно блиснула на сонці, зривалася з місця і голосно кричала:

– Араме Михайловичу, гас, гас!

Сурен, який сидів на другому березі озера, почувши ці крики і побачивши такі ж самі маслянисті плями, зачерпував жменею воду, пробував на смак і морщачись випльовував.

– Що ти вигадуєш! – кричав він їй. – Який же це гас!

Арама Михайловича такі схожі на гас плями в оману ввести не могли. Він знав, що це виділення болотяних рослин, які розкладаються.

Аж ось перед ним в центрі озера з’явились на воді довгі жирні стрічкоподібні смуги. Проте вони були так далеко, що вчитель не міг вирішити, якого вони походження. «Напевне, – подумав Арам Михайлович, – це ті ж самі болотяні виділення».

Через кілька хвилин знизу, з сусідніх острівців, долинули радісні вигуки:

– Гас, гас!…

– І в нас гас!…

– У нас, у нас!…

Озеро відразу ожило, і тільки тепер можна було хоч приблизно встановити, скільки в його очеретах ховалося дітей.

Голоси їхні дзвеніли у всіх кінцях озера. Піонери перегукувались, вимагали один у одного перевірки, старанного дослідження…

Потім пролунав голос Арама Михайловича:

– Тихше! Увага!… Наберіть води з гасом у кухлі і чекайте мене.

І Арам Михайлович почав пробиратися до своїх учнів, які терпляче на нього чекали.

Не витримавши спеки і мошви, побіг у село ще до появи гасу лише один Гурген Миросян.

А в цей час наші юні натуралісти, обливаючись потом, уже ввійшли в село. Уже з півдня звернуло, коли вони, нарешті, стомлені і збуджені, сіли перепочити на камінні коло будинку Сето.

Тут вони й зустрілися з «дезертиром» Гургеном, який втік з озера Гіллі.

Побачивши хлопців, Гурген розгублено зупинився.

Камо покликав його до себе і спитав:

– Ти звідки? З Гіллі?

– Еге…

– Ну, що ви там бачили на озері?

– Гусей, качок… – розгублено відповів хлопчик.

– А вода? Яка була вода? Ти за чим повинен був стежити, га?

Хлопчик мовчав.

– А гас? Гасу на воді не було видно?

– Гас?… А ви що, налили гасу?

– А чого тебе на озеро посилали? Що тобі наказували робити?

– Дивитися на воду… Ну, я й дивився…

Усі засміялися. Армен сумно опустив голову:

– Ми помилилися. Мабуть, ці два озера між собою не сполучаються…

Сето зашарівся. йому здавалося, що всі вважають його винним у тому, що гас не з’явився в Гіллі.

– Я все зробив… Зробив так, як ви сказали мені, – ніби виправдувався він. – Весь гас пішов з потоком води.

– Ти й не винен, Сето, – сказав Камо. – Ми знаємо, що ти зробив усе, що треба було. Що ж зробиш! Мабуть, вода тече в бік Казаху або ще куди-небудь. Напевно, і геологи наші помилились.

– Не обов’язково, щоб вода впадала саме в Гіллі… Може, вона впадає в Севан? Важливо те, що протікає вона під нашими полями, – заперечив Армен.

– Ну й що з того? Чим це цінне для нас? Адже ми все одно не знайдемо річища, не зможемо вивести воду на поверхню…

В цей час до них підійшли Асмік і Грикор, а слідом за ними і дід Асатур.

– Що? Які вісті? – запитала Асмік і, побачивши сумні обличчя хлопців, теж засмутилась.

Та ось на дорозі, що вела до села з озера Гіллі, з’явився віслючок, навантажений двома глечиками з водою. Підганяючи худобину, що важко піднімалася вгору, ззаду йшов брат Сето, Арто.

Мати, як завжди, зустріла Арто докорами:

– Ноги в тебе відсохли, чи що? Де ти так довго шлявся?

Сона зняла глечики з віслюка, налила води у кам’яне корито – курам, налила у цебрик– теляті і, нарешті, у склянку – собі.

Випила вона воду жадібно, двома великими ковтками, але враз поморщилась, стала відпльовуватись і сердито кричати на бідного Арто:

– А щоб ти пропав! Я тебе по воду посилала чи по гас?

«Гас?…»

Коли б тільки знала Сона, яка це була звістка для наших дітей!

Не встиг Камо і скрикнути від радості, як на дорозі з’явилась ціла процесія – йшов Арам Михайлович з піонерами.

Учитель, посміхаючись, показав на кухлі, які обережно несли в руках діти.

– Гас! Гас! – кричав він.

Переповнений бурхливими почуттями, Камо обняв і поцілував Арама Михайловича, поцілував Аракс, потім, схопивши лом, який стояв біля хати, стрімголов побіг стежкою, що вела на Далі-Даг.

Армен, Грикор і Сето, захопивши кирки, побігли навздогін.

Побачивши дітей, які щодуху бігли до Чорних скель, почала з даху кричати Сона:

– Розуму дітей позбавили!… Ти куди, Сето?… Додому, кажу тобі, додому! Ух, щоб тебе розірвало!…

Але Сето був уже далеко.

Армен, обернувшись, побачив Асмік:

– А ти чого? Ти ж дуже стомилась, повертайся додому. Ну, прошу тебе!…

– Ти такий ласкавий до мене, що я вже і втоми не почуваю, – засміялась Асмік. – Ні, ні, я вас не залишу… Я теж хочу знати, що ви робитимете!

ДЕ Ж КОПАТИ?

Діти піднімались на гору мовчки. За ними, в супроводі свого нерозлучного Чамбара, йшов дід Асатур. Усі думали про одне й те саме. Знали, що під цими скелями, можливо, навіть у них під ногами, з гірського озера в Гіллі тече ціла річка. Але де саме вона протікає і куди вони самі зараз ідуть, діти не знали. І все ж таки, незважаючи ні на що, вони повинні були йти, не могли не йти. Хіба ж можна було сидіти спокійно, коли знайшлася вода, яка пропадала віками!

Ішли вони, йшли, спітнілі, стомлені. Нарешті зупинились, тяжко дихаючи, і Армен запитав:

– Та куди ж ми йдемо?

Камо розсердився:

– Ідемо на гору!… Копати йдемо… «Куди йдемо»

Блиснувши очима, він глянув на товаришів.

– Так, але де ж ми копатимемо?…

– Де?…

Камо зніяковів. Досі йому здавалося – годі встановити, що під схилами Далі-Дагу тече вода, і можна вважати – що забезпечені колгоспні поля і ферма і посуха для них не страшна. Зараз він зрозумів, що перед ними постало серйозне питання: де копати? Схили Далі-Дагу розходяться на всі боки, на двадцять – тридцять кілометрів, а потік води не має в ширину і метра. Спробуй знайди цю крихітну жилку в такому величезному тілі!…

– Ходімо, діти, назад, – запропонував дід, набиваючи тютюном свою люльку. – З людьми порадимося, послухаємо, що скажуть.

Вирішили повернутися.

У селі діти перш за все пішли до голови колгоспу Баграта і доповіли йому про наслідки своєї розвідки.

– Оце по-військовому: виконав завдання – повідом начальство. Село не без влади, – висловив своє задоволення Баграт. – Отже, воду ви знайшли… Тобто ще не знайшли, але розвідали? Залишається організувати розшуки. Добре…

Баграт задумався.

– Ну, люди, – звернувся він після невеликої паузи до колгоспників, які були в правлінні колгоспу, – що ви скажете? Наші хлопці зробили надзвичайне відкриття: вони знайшли воду, яка давно зникла, встановили, що вона тече під нашими землями, а от де – не знають. Що нам робити?

– Що робити?… Треба взяти кирки та й перекопати Далі-Даг. Що ж ми можемо іще зробити!… Не будемо ж сидіти спокійно! – сказав коваль Самсон, батько Камо.

– Правильно говориш. Візьми всі ломи й кирки, які знайдеш, нагостри їх у себе в кузні. Підемо на розшуки, – розпорядився Баграт. – Бригадирам завдання: виділити по чотири чоловіки з кожної бригади.

Камо підійшов до стола голови колгоспу: