Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

– Дядьку Баграт, я думаю, що Армен, Се-то, Грикор, мої товариші, згодні зі мною. Ми усе скажемо зараз… – він хвилювався, підшукуючи слова. – Дядьку Баграт, нам хотілося б розпочату нами справу закінчити самим. Це справа честі і для нас і для комсомольської організації. Завтра ми йдемо на розшуки самі. Якщо знайдемо…

Камо не закінчив фрази. Баграт насупив брови:

– Дивно ти мислиш, Камо! Знайшли воду, а ти хочеш, щоб колгосп не хвилювався і не брав участі у цій справі?… Про яку «честь» може йти мова? Дивно, вузько ти мислиш… Почніть дослідницьку роботу з геологами. Стане зрозуміло, де копати, – тоді ми розпочнемо роботу всім колгоспом.

Баграт підійшов до телефону і подзвонив секретареві райкому, з яким довго розмовляв про колгоспні справи. Хлопці пішли.

Від голови колгоспу вони попрямували до Арама Михайловича.

– Тепер залишається знайти, де саме проходить вода, в якому місці її перехопити, – сказав учитель. – А ось і наші геологи… Здрастуйте, здрастуйте! Ну як, добре намучили вас мої хлопці?

– Та трохи було! – засміявся Ашот Степанович. – Але які ж сміливі у вас учні, які чудові хлоп’ята! – вигукнув він.

Видно було, що така думка склалася в нього давно і що йому не терпілося її висловити.

Розмова в Армена Михайловича тривала довго. Спільно обмірковували, з чого тепер починати.

– Мені здається, що необхідно насамперед обстежити печеру – ту, яка зветься «Воротами пекла», – радив Ашот Степанович.

– Я теж такої думки, – погодився Арам Михайлович.

– Послухай, Араме рідний, навіщо посилати туди дітей? – втрутився дід Асатур. – Місця прокляті.

– Якби була небезпека, дідусю, ми б не посилали.

Старий покірливо замовк. Відтоді, як почались розшуки стародавнього каналу, Арам Михайлович став для нього авторитетом, не слухати його було неможливо.

А вчитель продовжував:

– Треба взяти альпіністське спорядження. В печеру потрапити легко – до неї од верхівки не більше десяти метрів буде. Так… – хто-не-будь з вас звернув увагу на вхід у «Ворота пекла»? – запитав він хлопців.

– Ніхто. Чи до того було – мед їли! – зашепотів Грикор.

Асмік пирснула і почервоніла. Камо мовчав.

Відповів учителеві тільки Армен:

– Я оглянув його уважно і дещо вирішив, але…

Він не договорив.

– Я знав, що така важлива обставина не могла залишитися непоміченою моїм вченим вихованцем, – погладив кучеряву голову Армена Арам Михайлович.

– Яка обставина? – несміливо запитав Камо, і в душі його виникло те почуття до Армена, яке він уже колись назвав «заздрістю».

– Обстежимо печеру, а про це ми поговоримо згодом, – відповів учитель, і вони з Арменом обмінялись таємничими посмішками.

«Тут щось є!» – весело подумала Асмік.

– А рушницю, дідусю, з собою візьмеш? – спитав Грикор. – Я минулого разу під Чорними скелями козу помітив – стояла як вкопана.

– Козу? – перепитав Арам Михайлович і замислився.

– Що ж, до завтрашнього ранку розлучимось. Вийдемо на світанку, – сказав Ашот Степанович. – А тепер додому, спати! Завтра у нас буде багато роботи.

– Що ж, коли організація вирішує, що я можу сказати! – підвівся з місця дід Асатур. – Скажу Наргіз, щоб вона для нас добрий шматок баранини зварила та загорнула в лаваш^[16]. Візьму з собою, вранці поснідаємо біля Чорних скель. І рушницю візьму – який я мисливець без рушниці!…

ДОЩ НАД ВОДОЮ

Коли зійшло сонце, всі вже були коло Чорних скель і зупинились відпочити в тіні старого дуба.

– Наші предки щоосені приходили на поклін до цих скель, жертви приносили, – сказав дід Асатур. – А ось і «Ворота пекла» – он та чорна дірка, – показав він рукою. – Туди ще ніхто не заходив… Лише одного разу мій кум Мукел набрався хоробрості. Коли ввійшов, – згадував він, – в цю адову печеру, таким холодом дихнуло, наче з могили. Голова пішла обертом… Десь глибоко, наче під землею, щось гуде, вирує. Страшно зробилося. Як він втік – і не пам’ятає… «Напевне, – казав він, – це сатана у великому казані грішників варить. Засукав рукави й кидає одного за одним…» Ото їхні зойки і чув мій кум Мукел.

– Знову кум Мукел? – посміхнувся Камо. – Ну, дідусю, розповідай далі про все це Асмік, а ми пішли у розвідку.

– Ідіть, бог з вами. А може, внучко, що це й справді не пекло? Адже і на Чанчакарі де-вів теж не знайшли! Хтозна, що там угорі шумить!… Я своїм розумом міркую так: чи не серце Далі-Дагу там б’ється і чи не кров гори біжить по її жилах, вирує? Хіба Далі-Даг не живий! Чи мало він на нас, людей, сердився вогнем і димом дихав, ревів? А ти що скажеш з приводу цього, внучко? Може, і аду немає?

Асмік не могла стримати сміху: таким серйозним стало обличчя дідуся, зосередженим – погляд. Відчувалося, що для нього це не звичайне запитання.

– Яке пекло, дідусю? Ти серйозно кажеш?… Краще подивись, хмари які сунуть. Дідусю, ось і дощ накрапає…

– Хмари?… Будь ласка, давно чекаємо!

На Чорних скелях і справді зібралися хмари. Піднімалася буря. Загриміло, стократно відбиваючись луною печер і ущелин. Почалася злива. Дідове серце забилося.

– Джан! Гуркоти, гуркоти!… – з захватом повторював він.

– Дідусю, ходімо під ту скелю, – кликала Асмік.

Але листя дуба під струмками дощу шелестіло так мелодійно, так приємно, як пісня матері над колискою… Дід сів і притулився до стовбура дерева, мрійливо посмоктуючи давно погаслу люльку. Вторячи шелесту листя, м’яко видзвонювали, вдаряючись об каміння, дощові краплини. Чи могло бути щось приємніше за дрімання в такий дощ під крислатим дубом!…

– Дідусю, ходімо! Вимокнемо тут, – благала Асмік.

– Дай посидіти ще трохи, дівчинко! От уже скільки років я не був під деревом під час дощу… А як ти думаєш, може бути в печері вода? – почав було дід, але раптом десь зовсім недалеко мигнула блискавка і знову загриміло. – Е, ні, залишатися в грозу під самотнім деревом небезпечно! – Слідом за Асмік поспішив старий мисливець сховатися під виступом скелі.

***

Хмари, що набігли з Чорного моря, зібралися нарешті над Севаном.

Темні, похмурі, вони наче чорною завісою прикрили світле дзеркало озера. Воно теж почорніло, посумніло, але скоро його гладенька поверхня затріпотіла, здавалось, безліччю білокрилих чайок. Це вітер, що налетів з гір, здійняв на Севані хвилі і вкрив їх гребені білою мереживною піною.

Спала денна спека, повіяло прохолодою. Зів’ялі рослини ожили, підбадьорились. А внизу, в долині, радісно вигукували колгоспники: «Дощ!… дощ!…».

От якби ця злива пройшла над змученими спекою колгоспними полями!…

Сінокосарки, які працювали на луках по берегах озера Гіллі, зупинилися. Бригадир Овсеп наказав припинити роботу:

– Дощ зіпсує скошене. Нехай пройде. – І, глянувши на членів своєї бригади, спитав: – А сухе сіно встигнемо зібрати до дощу?

– Чого там питати, тільки час гаяти! – сказав молодий кремезний колгоспник. – Почнемо, товариші!

Всі взялися за граблі.

– Ну, любі мої, давайте швидше! – кивнув головою Овсеп, і різнокольоровий потік озброєних граблями колгоспниць рушив уперед. Поспішно згрібаючи сіно, жінки час од часу поглядали на небо. їх турбувало не те, що дощ промочить сіно: сіно намокне й висохне. Хвилювало їх інше: що коли дощ піде над озером, а не над полями села Лчаван?…

Не минуло й десяти хвилин, як береги Гіллі вкрилися купами скошеної трави.

Побоювання колгоспників виправдались: хмари пролилися дощем над Севаном.

– Сюди, сюди! Чого ви воду на воду ллєте!… – махаючи шапкою, кликав хмари на колгоспні поля бригадир Овсеп. Але хмари, не донісши свого дорогоцінного вантажу до полів села Лчаван, віддали його озеру.

– Косити далі!… – безнадійно махнув рукою бригадир Овсеп.

Знову із скреготом поповзли сінокосарки. Знову задзвеніли коси в руках колгоспників, рівненько підрізаючи траву і залишаючи на зеленій поверхні прибережних луків паралельні темно-зелені смуги.

А в горах розкотисто гриміло.

СЛІДИ ВІКІВ

Підійти до печери знизу було неможливо, і так само, як на Чанчакарі, наші розвідники вирішили добратися до неї з вершин Чорних скель.

Звідти було добре видно схожий на губу нижній край печери – гладенький і блискучий, наче відполірований. Вершина скелі не стрімка, і з неї, тримаючись за виступи, можна було спуститися до печери. Так, за словами діда, проник у неї «блаженної пам’яті» кум його Мукел. Ще легше, правда, було спуститись сюди мотузяною драбиною.

Міцно обмотавши кінець вірьовки навколо одного з гострих зубців на вершині скелі, хлопці спустили драбину і почали обережно злазити вниз. Добравшись до гладенького виступу печери, Камо зупинився на ньому і глянув униз. Від входу в печеру донизу тягнулася крута скеля і кінчалась глибоко в прірві.

За кілька хвилин до Камо приєднались Армен і Сето Спустився і Ашот Степанович.

З похмурої, темної печери на них дихнуло вологим, холодним повітрям, яке змусило всіх мерзлякувато здригнутися. Десь у глибині її, здавалось, дуже далеко, чулися глухі звуки, схожі на стогін…

Армен і Сето витягли кишенькові ліхтарики. Тоненькі промені світла забігали по вологих стінах, похмурих западинах, кривих ходах. Печера була велика і, мабуть, дуже довга.

– Ану, почекай, присвіти мені, – зупинив Армена Камо.

Він нагнувся і підняв з підлоги печери риб’ячий кістяк.

– Риба?… – здивувався Армен. – Дай-но подивитись.

При світлі ліхтарів хлопчики уважно оглянули кістячок. Він був зовсім цілий, хоч і невідомо з якого часу лежав на сухому камені посеред печери.

– Невже Чорні скелі були під морем? – спитав Камо.

Армен запитливо глянув на геолога.

– Ні, – відповів той. – Вони складені з чорного граніту, а граніт не утворюється в морі… Тут щось інше.

Неприхована радість звучала в голосі молодого геолога.

Вони повернулись до входу в печеру і зупинились тут, мружачи очі від яскравого денного світла.

– Як ретельно відшліфовано… – задумливо, ніби сам до себе, сказав геолог, дивлячись униз на скелю.

– Я давно це помітив, і всі наші надії якраз на цьому і грунтуються, – тямущо кивнув йому головою Армен.

– Так? І ти можеш пояснити, що це таке?

– Звичайно. А риб’ячий кістяк підтверджує наші здогади.

– Ну, тепер більше немає ніяких сумнівів і можна діяти сміливо і впевнено, – твердо сказав Ашот Степанович.

– Невже є зв’язок між цією рибкою і блискучим слідом на скелі? – здивовано запитав Камо.

– Звичайно. Це наслідок одного й того ж природного явища.

Слова геолога ще більше розпалили цікавість і нетерпіння Камо.

Бачачи його муки, Армен вирішив покласти їм край.

– Ти знаєш, до чого додумалися ми з Арамом Михайловичем? – посміхаючись, запитав Армен товариша.

– До чого?

Камо збентежився: Армен завжди знає більше, ніж він!

– Ану, подивись униз.

Камо глянув.

– Що ти бачиш?

– Безодню.

– А ти не бачиш, що від цього краю до самої безодні Фархад прорізано у скелі вузьку улоговинку?

Камо широко посміхнувся:

– Справді, наче прорізано…

– А що може прорізати граніт?

– Вода!… – зірвалося з уст Камо. Але все-таки, як могла риба потрапити в печеру.

Ашот Степанович, ласкаво поглядаючи на хлопців, прислухався до їхньої розмови.

– Риба, звичайно, не могла жити в печері, для неї тут не було їжі, – спокійно відповів Армен. – Але подивися на її кістяк. Адже це кістяк форельки… Добре придивися, Сето: звідки ця форель. З Севану чи з гірської річки? Ти син рибалки, ти повинен знати.

– Ні, це не севанська, це річкова форель, – авторитетно заявив Сето.

– А ви що скажете, Ашоте Степановичу?

Почувши підтвердження, Армен пояснював далі:

– А цей вид форелі, як ви знаєте, живе тільки в гірських річках. Бачиш, у неї, крім хребта і бокових ребер, інших кісток нема і паща широка… Саме така форель, яку ми бачили вчора в озері на вершині Далі-Дагу. Словом, мені здається – ми знайшли старе річище річки, яка витікала з гірського озера. Рибку принесло сюди потоком води. Це було перед землетрусом. Річка протікала раніше тут, але землетрус змінив її річище. Скеля всередині розкололась і перегородила шлях річці, змінивши її напрямок. Ми поки що не знаємо, куди вона тече, але подивись, який тут був водоспад! Подивись, з якої височини падала вода… Ото було видовище!… А он і та дика коза, про яку говорив Грикор. Глянь, стоїть розгублено унизу і не помічає нас.

– Тепер я здогадався, чому сюди приходять кози! – вигукнув Камо. – Як онук мисливця, я можу підтвердити, що в спеку їх сюди приваблює підземний шум води.

– Так воно і є! – радісно закричав Сето, обнімаючи друзів.

– Попадаєте в прірву, гей, ви!… – застеріг їх Грикор. – Недаремно кажуть, що верблюдам завжди хочеться потанцювати на вузенькому місточку… Одійдіть далі!

– Ну, ходімо в печеру… Ні, почекайте! Треба спочатку налякати козу, а то твій дід, Камо, не витримає і підстрелить її. – І Армен, вигукуючи: «Ей, ей, ей!» – скинув у прірву камінь.

Коза здригнулася, наче оглушена громом, потім стрибнула раз, вдруге і зникла в розколинах Чанчакару, злившись своєю рудою шерстю з червонуватим камінням скелі. Тільки по тому, як сипався щебінь з вузеньких стежечок, і можна було уявити собі стрімкий біг тварини.

Розвідники знову повернулися в печеру, ледь стримуючи свою радість, за хлопцями йшов геолог.

Ашот Степанович уважно оглядав печеру. Вистукуючи своїм геологічним молоточком, він то йшов всередину печери, то повертався. Нарешті він сказав хлопцям, які нетерпляче чекали його рішення:

– Почнемо тут пробивати.

Сето підняв лом і ритмічними ударами став довбати каміння.

– Армене, світи! – командував Камо. – Сето, дай тепер і я попрацюю. – І він узяв із рук Сето важкий лом. Грикор старанно вигрібав з видовбаної у скелі ямки дрібне каміння і ссипав його купкою на плоский уламок скелі.

– Небагато, – зауважив він. – Гора моя не більша за кулак.

– А коли буде завбільшки з кавун, тоді можна буде покласти в пробоїну вибухівку, – сказав Ашот Степанович.

Камо, завжди нетерплячий, цього разу хвилювався ще більш, як колись. Він завзято довбав скелю, піт градом лився з нього.

– Зажди, – сказав Грикор, – що ти марно мучишся, як молодий бичок, якого вперше запрягли! Кожна справа вимагає уміння, – додав він повчальним, як у діда Асатура, тоном. – Бий ломом не поспішаючи. Камінь не силою, а вмінням треба брати.

Грикор один час допомагав робітникам у каменоломні ферми, на будівництві скотарника для молочної ферми, він не раз бачив, як ламали і підривали камінь. Взявши лом, він почав бити ним по скелі розміреними ударами, не напружуючись і не поспішаючи. І незабаром купа уламків на плоскому камені почала швидко зростати, а лом заглиблювався в скелю майже на дві п’яді.

– Бачив?… От як треба камінь довбати! – хизуючись, промовив Грикор.

Хлопці засміялись, а Камо зніяковіло посміхнувся.

– Тепер, Камо, – сказав Грикор, – дивись уважно. Оцей жовтий порошок – амонал. Насип його в пробоїну… Так, молодець! Тепер візьмемо цей чорний шнур – це гніт, а це – капсуль. Треба кінець гнота вкласти в капсуль, а капсуль зарити в амонал… і так, вірно… Тепер допоможи зібрати ці уламки. Ними треба закласти пробоїну і добре утрамбувати тупим кінцем лома. А кінець гнота повинен залишитися назовні.

– Ти що? Надумав лекції читати?

Грикора не можна було впізнати. Наче зовсім інша людина, а не вічний жартівник… Він віддавав розпорядження, і Камо з Сето беззаперечно підкорялися.

– Ну, готово! Обережно утрамбовуйте. Усе вірно зроблено, – сказав Ашот Степанович. – Грикоре, кінчай з пробоїною, виводь назовні гніт!

Ашот Степанович уважно оглянув усе ще раз і тоді уже розпорядився:

– Усі йдіть звідси! Зараз підпалюю.

Він запалив сірник і підніс його до гнота. Почувся легкий тріск, спалахнув слабенький голубий вогник і побіг по шнуру до капсуля, зануреного в амонал.

Ашот Степанович поквапливо побіг за хлопцями. Увійшовши в сусідню печеру, вони причаїлись там біля однієї із стінок. Не минуло й хвилини, як пролунав оглушливий вибух. Скеля здригнулася. Задушливий запах вибухівки наповнив повітря.

ВОДОСПАД ВСЕРЕДИНІ СКЕЛІ

Пилюка розкришеного каміння і їдкий запах амоналу заважали дихати.

У темряві, яку слабо прорізало тьмяне світло кишенькового ліхтарика, хлопці обережно пробирались слідом за геологом до того місця, де був закладений заряд.

Брили каміння од вибуху лежали навколо безформними шматками. На місці вибуху утворилась заглибина завбільшки з велику ванну. Кам’яне дно її під ногами у хлопців здригалося так, наче вони стояли на площадці гігантського генератора.

– Ну, вчений брате, що це, по-твоєму? Казан у пеклі кипить чи вода біжить? – звернувся до Армена Грикор.

– І ти в такий час так спокійно жартуєш?… Та тут збожеволіти можна! Дай сюди лом, Се-то! – крикнув Камо.

Його охопила невимовна радість.

Взявши лом, він почав гарячково розбивати ним дно утвореної вибухом заглибини.

– Ану, зупиніться! Тихо, я послухаю. – Грикор ліг і приклав вухо до великого плоского каменя. – Вода, їй-право, вода! Справжня вода – булькає, хлюпоче, вирує, б’є джерелом! Вода, водичка моя люба, я тебе із в’язниці твоєї звільню, на білий світ виведу!… Ех, друже, – поплескав він по плечу Сето, – чого стоїш, рота роззявивши? Радій, радій!

Грикор стрімголов вибіг із печери і, підстрибуючи на одній нозі по самому краю обрива, закричав в ущелину:

– Воду, воду знайшли!

Надівши на кінець палиці папаху, він почав розмахувати нею, – так він робив завжди, намагаючись привернути увагу телят, що розсипалися по луках.

Слідом за Грикором на край печери вибіг Камо і закричав, як божевільний:

– Дідусю, вода! Вода майже поруч!… Канал, той самий канал!…

– Ех, онуче, – обізвався старий, – що мені робити? Можливо, допомогти вам? – додав він, зовсім забувши про «пекло» і про свої жахи.

– Ні, дідусю, зараз ми самі йдемо до вас.

Повернувшись до товаришів, Камо сказав з прикрістю:

– Шкода, що немає у нас більше капсулів! Яка була б радість! Все село кинулось би до Чорних скель… А тепер доведеться ще почекати.

Піднявшись мотузяною драбиною на вершину, наші розвідники спустилися звідти в ущелину.

На радощах ніхто з них не помічав, що ллє дощ.

Камо вже підходив до дерева, коли позаду нього почувся веселий голос:

– Тут, тут! Ми сховались від дощу! – Назустріч їм вибігла Асмік.

В цю ж мить знову вдарив грім такої сили, наче скеля розкололась або зразу вистрілила сотня гармат. Асмік упала, Армен з переляку присів. Те ж саме зробили Грикор, Сето і Ашот Степанович, які йшли за ними. А Камо наче якась невідома сила вгору підкинула: він змахнув руками і розпластався на землі ниць.

Запалений блискавкою, гігантським факелом спалахнув дуб.

Дід-мисливець злякано вибіг з-під скелі, побачив хлопців, які припали до землі, і звів руки до неба:

– О сатаеле^[17], о боже пекла, що ж, яку відповідь я дам батькам цих дітей?… О безжалісний, безсердечний дияволе!…

Асмік лежала, то відкриваючи, то закриваючи рота, схожа на викинуту з води рибку. Однак вона швидко отямилась і, похитуючись, попрямувала до діда. Опритомніли і Ашот Степанович, Сето з Грикором, а трохи пізніше і Камо.

Зніяковілі і злякані, хлопці мовчки дивилися один на одного, на розгублене обличчя діда, на палаюче дерево…

– Мало ноги не витягли, поки воду знайшли. – сказав Грикор.

– Ходімо, ходімо, дітки! – квапив їх дід. Він був блідий як крейда.

Дорогою до села дід Асатур казав:

– Ну що по-вашому, не сатаел вас ударив?

– Якби він нас ударив, – чи залишилися б ми живими? – засміявся Камо.

Старий глянув на хлопця недовірливо. Він все ще не міг позбутися дідівських, темних забобонів.

– А чому ж він дерево вдарив, під яким ви були?

– Ніякого сатаела не існує. Блискавка вдарила. А блискавку притяг мідний глечик, – пояснив Армен. – Для блискавки це найкраща мішень.

– Це, здається, вірно, – все ще вагаючись, почухав потилицю дід. – Небіжчик дід Симон – кума мого Мукела батько – ішов якось під час грози з заступом на плечі, от блискавка і вдарила в заступ… Помер чоловік… Так, значить, ніякого сатани?…

Раптом старий виявив таку бурхливу радість, наче йому подарували весь світ.

– А могла ж бути історія, – сказав Камо. – Якби ми добігли до дуба хвилиною раніше, блискавка не збила б нас з ніг, а певне вбила б… Спробував би тоді бідний Арам Михайлович переконати тітку Сону, що це не сатана зробив!.

– І справді, який збіг обставин! – сказав Армен. – А ви тільки назад погляньте – яке видовище!…

Діти зупинилися і озирнулись.

Гігантським факелом палав біля підніжжя Чанчакару розбитий блискавкою дуб, високо в небо здіймалися клуби чорного диму і язики полум’я.

«ПОМСТА САТАЕЛА»

На початку повісті ми вже говорили, що село Лчаван протягом століть, затамувавши в серці страх, злякано дивилося на Чорні скелі. В останні роки, правда, страх цей був забутий, і лише незначні залишки його ще жили в серцях кількох старих людей. Але те, що сталося з цей день, раптом воскресило забобони.

Вже зранку все село довідалось, що комсомольці пішли на Чорні скелі. Баграт, сміючись, говорив колгоспникам:

– Наші орли, комсомольці, взяли кирки й лопати, полізли віднімати воду в самого вішапа.

Сона, стоячи на даху свого будинку, кричала:

– Щоб твій рід загинув, собако Асатур! Нащо ти сина мого в пеклову пащу повів?… Щоб тебе розірвало! Щоб тебе…

Діти, що стояли на вулиці, уявивши собі Сето в «пекловій пащі», весело зареготали і цим ще більше розгнівали люту жінку.

А рахівник Месроп, перебираючи чотки, таємниче нашіптував одній старій жінці:

– Дивіться, які хмари… Не може бути, щоб сатана залишив непокараними цих шибеників!…

І справді, натовп, що одразу зібрався, побачив, як величезна темна хмара повагом наповзала з заходу на Чорні скелі.

Перший вибух у скелі заглушив гуркіт грому.

– Над Чорними скелями грім, блискавка! Звідки в такий сонячний день чорні хмари? Вішап мстить! – кричала Сона, розмахуючи довгими, кістлявими руками. – Дітоньки загинули, пропали!… Розгнівався в пеклі сатана… Вогненним батогом погрожує синочкові моєму!…

– Годі тобі каркати, як ворона! – гримнув на неї коваль Самсон.

А Месроп бурмотів:

– Великі гріхи наші… Жертву, жертву… Скільки років не приносили жертви!

Почувши слова Месропа, коваль Самсон підніс важкий кулак до самого носа колишнього дяка:

– Ось тобі «жертва!» Якщо у важкі роки війни ви кількох старих жінок з пантелику збили, жертву принести умовили, думаєш – і тепер це мине?… не буде більше такого!

– Та я й не говорю… Мені яке діло!… – злякано забубонів Месроп.

А тут над Чорними скелями знову спалахнула блискавка, загримів грім.

– Люди, дивіться, – вогонь! Відчинилися двері пекла! – заголосила Сона. – І бог на нас, і пекло. Це помста сатаела! Сето, де мій Сето?…

Сона спустилася з даху і побігла з села до стежки, що вела до Чорних скель. Захвилювалась і мати Камо.

– Самсоне, – казала вона, – може, наш син там гине… Швидше! Закам’янів ти, чи що?

Коваль Самсон, людина від природи холоднокровна і спокійна, побачивши клуби диму і полум’я, що виривалося з нього біля Чорних скель, теж зірвався з місця і, як був, у ковальському фартусі, без шапки, побіг слідом за тіткою Соною.

За Соною і Самсоном побігли матері Грикора і Асмік, а за ними навздогін і інші колгоспниці.

Низенька бабуся поквапливо задріботіла за всіма. На її худорлявому, зморщеному обличчі був жах. Бабуся часто зупинялась, зводила очі до неба, хрестилася.

– Сили небесні! – шепотіла вона, – сили небесні, врятуйте мого Асатура!

Але які ж були вони здивовані й раді, бабуся Наргіз і лайлива Сона, коли на одному з поворотів стежки з веселою піснею вийшли їм назустріч всі наші герої! На безтурботних, радісних обличчях дітей не було й ознаки будь-якого жаху, пережитого ними.

Бабуся Наргіз обняла свого діда, матері – дітей, і почались безладні розпитування.

– Що у вас там було? Що це гуркотіло, наче у мене в кузні? – весело питав коваль Самсон.

– Як же без грому! З чортами воювали, – підморгнувши товаришам, відповів Грикор. – Ми їм під пекло динаміт підклали. Ну, зрозуміло, вони й розбушувалися… З комсомольцями – руки короткі – не впорались, от вони й накинулись на дерево!

– Бідне дерево!

– І-і-і… Неправду говориш! – втрутилася Сона.

Сето, зашарівшись по саме волосся, загримав на матір:

– Чи не досить тобі? А я звідки прийшов?

– І-і-і! Очі б мої не бачили: і моє ягнятко з пуття збили!…

А Ашот Степанович сказав ковалеві:

– Хоробрі хлопці, хоробрий і твій син!…

Настала ніч, і в її густій пітьмі здавалося особливо яскравим полум’я догораючого на Чанчакарі дерева.

ДОКОРИ СУМЛІННЯ

Старий мисливець ніколи ще не був так схвильований, як тієї ночі.

– Жінко, скільки грошей дадуть за таких людей, як ми з тобою? – з гіркотою спитав він у своєї дружини і, не чекаючи відповіді, пішов у хлів.

Наргіз, нічого не розуміючи, подивилась йому вслід: що це сталося з старим?

А дід Асатур, сидячи в кутку хліва, тихо розмовляв сам з собою:

– Та хіба ж хто-небудь із дідів твоїх купував собі архалук за нечисті гроші, що ти хочеш купити?… Хіба мати твоя купувала собі плаття, що ти захотів купити дружині?… Хіба хто з нечистими грошима в кишені доходив до кінця свого шляху, як ти хочеш дійти? – терзаючи своє серце, звертався до себе старий. Він проклинав скарби князя Артака, яким спочатку так зрадів і які потім стали для нього горем, обплутали його по руках і ногах: – От проклятущі! Досить їм мене точити! Доки жити і весь час боятися?

Та коли дід дістав скарб, коли він занурив руки в мішок і почав перебирати золоті речі і дорогоцінне каміння, в очах у нього знову потемніло.

– Дивлюся – і не віриться… Скарб, справжній скарб! – повторював він, розглядаючи золоті прикраси. Світло гасової лампочки запалювало на них яскраві вогники.

Боязко озирнувшись, старий вийняв з мішка красивий, червоного золота браслет.

– Моє! Все це моє! Та це ж царське багатство! Значить, я, мисливець Борода Асатур. відразу став мільйонером? Від такої радості людина може збожеволіти… – наче марячи, бурмотів він. – От зрадіє стара, коли довідається! «Який, – каже, – мисливець жив добре?» Жіночий розум не вірить у щастя… Ану, давай подол, насиплю золота. Що скажеш? Чи є у мисливця щастя?…

Старий обережно поклав дорогоцінності назад у мішок і замислився.

– Ну, що ж, – промовив він до себе, – знову сховати? Але ж доки ховати. Доки мені бути маленьким перед великими ділами цих хлоп’ят?… Ні, це все моє життя перевернуло! Раніше краще було: багатим я не був, зате і на душі було легко. Ні, не треба… Свинцем на серці моєму лежить оцей тягар. Не треба, не хочу!… Нащо ж я чужим добром заволодів?…

Дід скочив, звалив мішок на спину й пішов до дверей. Біля самого виходу він зупинився і, знесилившись від внутрішньої боротьби, опустився на землю.

Чоло його вкрилося потом. Дід заплющив очі і важко зітхнув:

– Ах, коли ж прийде кінець моїм мукам?

Згодом, опам’ятавшись, дід підвів голову і голосно запитав:

– Ну, чи не дурень я, люди? Все життя мріяв золото знайти, а ось знайшов – і збожеволів! Ні, Асатуре, коли мало свого розуму, то позич. Прийшло щастя до твоїх дверей – не жени його. Не будь дурнем – не брикнула ж тебе кобила в голову!… Ей, чоловіче, живи та живи собі вволю і онукам заповідай – хай живуть щасливо та тебе прославляють… Ну, чого ж ти розкис?

І знову давнє, власницьке, особисте приборкало у мисливця Асатура всі його добрі наміри. Він підвівся, взяв мішок і знову сховав скарб у тайник.

ВИПАДОК У ПЕЧЕРІ

В той день, як ми бачили, хлопці зазнали неждано великого випробування і випадково рийшли з нього цілими. Але воно не було останнім. Наступного дня сталася інша подія, яка була вже наслідком не випадковості, а нетерплячої вдачі Камо.

Вранці, коли колгоспники зібрались біля правління колгоспу і взяли кирки і ломи, щоб іти на Чорні скелі, голова колгоспу сказав Ашоту Степановичу.

– Я дам вам тільки тих, хто знайомий з підривними роботами. Мене з Арамом Михайловичем викликали на нараду в район. Як тільки вона закінчиться, ми швидко повернемося назад і прийдемо на Чорні скелі. Тільки діти хай будуть подалі од вибухівки. Та й взагалі краще було б, якби ви їх з собою не брали.

– Та хіба їх утримаєш! – посміхнувся геолог.

– Це вірно, особливо Камо – його й на ланцюгу не втримаєш: перепиляє і втече на Чорні скелі.

Колгоспні каменярі, взявши інструменти, пішли до Чорних скель. Разом з ними йшли й наші юні друзі. Зупинивши їх, дід Асатур сказав:

– Не хотів би я, щоб і ви ходили в цю чортову печеру, та хіба ж вас умовиш? Та розповім я вам одну пригоду, – може знадобиться, коли ви вже з вибухівкою справу маєте. Діда Оганеса знаєте?

– Сліпого? – спитав Сето.

– Так, сліпого Оганеса. Але він не завжди був сліпий. Був він колись молодий, красивий і рішучий. І ось – осліп… Через свою необачність осліп: нетерплячий, нестриманий був. Ми тоді колодязь у селі копали і камінням обкладали. А каміння в скелях добували, вибухівкою підривали. Ось ми з Оганесом просвердлили в скелі дірку, заклали порох, гніт приладнали, підпалили й втекли якнайдалі. Ждемо, ждемо, а вибуху нема. Оганес мене сіпає: «Порох, певно, мокрий, чи гніт погас. Ходімо!» Я йому: «Оганесе, почекай ще трохи. Хто його знає, може, ще й вибухне». А в нього кров вирувала, як у нашого Камо. Не послухав мене, пішов. Тільки він нахилився подивитись, що сталося з гнотом, а порох як бабахне!… От і випалив очі парубкові, молодому, красивому…

Слід було б хлопцям запам’ятати ці слова діда, що бував у бувальцях!

Коли вони увійшли до печери, бригадир каменярів Єгор сказав:

– Ну, хлопці, посидьте біля входу в печеру, а ми займемося цією справою самі.

– Як це?… Ми, значить, тут ні до чого? – гарячкував Камо.

Майстер Єгор посміхнувся у вуса:

– Чому ж! Воду ви знайшли! Ми ваші помічники – допомагаємо вам воду добути.

Єгор взяв сталевий лом і, нахилившись, почав довбати камінь.

– Ну, а ти, Степане, – сказав він одному з товаришів, – довбай тут. Ти, Тигране, сюди стань… Нам треба зробити п’ять – шість заглибин і закласти вибухівку. Тоді ми виламаємо одразу багато каміння.

Видовбавши в скелі заглибини, каменярі заклали в них амонал, підвели гніт. Ашот Степанович підпалив його, і всі стрімголов кинулися з печери геть.

Минуло чверть хвилини, півхвилини – вибуху нема.

Камо здавалось, що минула година.

– Не будемо ж ми сидіти отут до вечора! – нарешті не витримав він і вибіг із схованки. – Капсуль, мабуть, не годиться.

Ашот Степанович не встиг затримати хлопчика.

– Камо, вернись! – крикнув йому вслід Армен. – Згадай про сліпого Оганеса!

Слова Армена перебив оглушливий гуркіт. Важким кам’яним градом посипались уламки скелі, підкинуті вибухом до стелі печери. Задушливий запах амоналу й дим сповнили повітря.

Хлопці вскочили в печеру. Розкинувшись навзнак, на великій кам’яній плиті лежав Камо. Він був непритомний.

– Ай-ай-ай! Скоріше винесемо його звідси! – кричав майстер Єгор.

Ашот Степанович з Грикором підняли хлопця і винесли на повітря. На скроні у хлопчика синів кружечок.

Здавалось, Камо не дихав.