Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

ЗЕЛЕНА ПЛЯМА

У супроводі колгоспників і наших знайомих дітей геологи зійшли на Далі-Даг. Вони обшукали всі стрімчаки, всі її ущелини та улоговини. Води не було й сліду!

Побачивши де-небудь кілька сухих очеретинок, усі поспішали до них, сподіваючись біля них знайти воду – не міг же вирости очерет на сухому місці!… Помітивши зелені кущики, бігли до них, оглядали і рили навколо – адже не можуть вони рости без вологи!…

Якось, коли діти з геологами, стомившись від довгих і безнадійних пошуків, збиралися вже повернутись додому, Армен раптом звернув увагу на зелену пляму на одному з схилів Далі-Дагу. Вона була дуже далеко – значно вище від вершин Чорних скель – і, як оазис у пустелі, різко виділялася на сірому, випаленому фоні гори.

– Там є вода, хлопці, – сказав Ашот Степанович. – Без води не може бути такої свіжої зелені на цих вершинах.

– Коли б там була вода, її було б видно. Та й що там – невеличкий зелений клаптик, як хустка! – заперечив Камо.

– Я ж не кажу, що там джерело… Але навіть цей клаптик, який би він не був малий, мусить живитись водою.

– Вам дай волю, до ночі голодним ходитимеш! – забурчав Грикор. – Ти, Камо, хоч би рушницю у діда взяв – підстрелив би, в найгіршому разі, отого шуліку.

– Потерпи, Грикоре, дорогий! Як знайдемо воду, преміюємо тебе гускою з нашої ферми.

– І дозволите мені самому її з’їсти?

– Самому.

– По руках, коли так!

Камо простягнув Грикорові руку.

– Ну, готуй гуску: там вода, ясно. Хіба ж ви не бачите, яка зелень! – І Грикор, лукаво посміхнувшись, став підніматися на гору.

Підйом був важкий, але всі швидко подолали його і підійшли до того місця, яке здалеку здавалося зеленою плямою. Це й був зелений клаптик землі, завбільшки як хустка або розгорнута газета, але справді вкритий густою, соковитою зеленню.

Грикор ліг і приклав вухо до землі.

– Що ти робиш? Встань, спробуємо копати, – сказав Камо.

– Тсс!… – погрозив йому Грикор пальцем. – Тсс!…

– Що ти там чуєш?

– Тсс… Коріння – буль-буль-буль – воду п’є і примовляє: «О-ох, о-ох, о-ох, як приємно!» Рийте!

Заступами і кирками розрили землю. Під зеленою травою був рідкий, вологий грунт.

– Вода!… Слово твоє міцне? – спитав Грикор, викидаючи лопатою мокру землю. – Одержу гуску?

– Коли це та вода, що давно зникла, що поля зрошувала, гуску одержиш. І не тільки гуску, а й інші нагороди. Всі ми одержимо: і від колгоспу, і від держави. А коли це звичайне джерело – чим воно нам допоможе?…

Викопавши яму майже на півтора метра глибиною, хлопці знайшли воду. Це був слабенький струмочок. Не маючи сили піднятись на поверхню, він живив вологою лише тонкий шар грунту.

– Цей струмочок, звичайно, повинен мати і джерело – там, всередині гори, – сказав Ашот Степанович. – Він десь тут, під землею. Але це джерело не має нічого спільного з водою царя Сардура. Воно дуже мале для того, щоб давати воду селу.

Хлопці, стомлені й розчаровані, стояли біля виритої ями і дивились, як вона поволі наповнюється водою.

Геологи вирішили обстежити протилежний гребінь гори.

– Ну, а ви, – сказав Ашот Степанович хлопцям, – прямо звідси можете повертатися додому.

Це означало, що роботу з ними він сьогодні закінчив і вони вільні.

Хлопці одійшли від джерела і прилягли в затінку скелястого виступу.

Вони були дуже стомлені. Говорити не хотілось, змагав сон.

Так минуло години півтори – дві.

Камо підвівся першим.

– Ходімо, хлопці, нап’ємося води з нашого нового джерела, вмиємось – і додому.

– Ходімо, – згодились товариші.

Вони повернулись до викопаної ними криниці. Вода в ній стала прозорою, світлою і, переливаючись через край, потекла вниз вузенькою срібною стрічкою, виблискуючи на сонці.

До чого ж було приємне стомленій спекою землі ледве чутне дзюрчання струмочка! Армен згадав рибинку, яку він одного разу витяг із сіток і пустив знову в озеро. Так само жадібно, як вона тоді, пила зараз воду і напівмертва трава цього випаленого сонцем схилу… Якби хлопці могли відчути найтонші прояви, викликані водою в рослинах, вони помітили б, як воскресають паростки, як живодайна волога, попадаючи в коріння рослин, піднімається вгору по їхніх стеблинах.

Недалеко від них на камені з’явилась куріпка. Витягнувши шию, вона дивилася на воду.

– Хлопці, адже ми, самі того не знаючи, добули воду для куріпок! – вигукнув Армен.

– Так, навіть для шулік, для соколів, для ворон… – з гіркою іронією додав Грикор.

Камо, насупившись, мовчав. Увечері, коли вони повернулися в село і розповіли дідові Асатуру про джерело, старий мисливець так зрадів, що перецілував по черзі усіх хлопців.

– Ви самі не розумієте, яку велику справу зробили! – вигукнув дід. – Таж ви врятували диких кіз Далі-Дагу!

– Як це «врятували»? – здивувався Камо. – Вони ж не гинуть від спраги? Ти казав, що вони за день можуть пройти сто кілометрів.

– В тому-то й справа, що «можуть»… Проходять – і йдуть від нас зовсім. Ну, а для чого ж тоді жити старому мисливцеві Асатуру, якщо ці схили Далі-Дагу залишаться без таких красивих тварин?

Армен, закоханий у все красиве, відразу зрозумів зміст того, що хотів сказати дід. А Грикор сприйняв його слова по-своєму.

– Звичайно, – сказав він, – дід Асатур може залишитись без шашлику.

– Та хіба ж у шашлику справа, дурню!… Чи бачив ти коли-небудь кіз, як вони одна за одною проходять гребенем гори?… Вам подивитись треба – тоді ви мене зрозумієте. Недаремно ж ашуги^[14] у своїх піснях порівнюють красунь з газелями… – говорив старий, яким оволодів поетичний настрій. – Так, Камо, милий, ви велику й добру справу зробили. Молодці! Треба тільки ще грудку кам’яної солі віднести, покласти біля джерела.

– Солі?… Для чого?

– Для того, щоб кози сіль лизали, воду пили і просили для вас у неба довгого життя.

Армену захотілося обняти діда: ну й добрий же дідусь! А досі вони вважали, що дідові на полюванні – тільки б убити дичину.

– Справді, вони, бідненькі, за сіллю зовсім знудились. Раніше я щороку носив і розкладав біля струмків грудки солі, а цього року не поніс. Усі струмки пересохли. «Що ж, – думаю, – полижуть солі, пити схочуть, а пити нічого. Тільки страждатимуть від спраги…» А зараз покласти сіль біля джерела – велике діло. Зараз кози, щоб лизнути солі, ідуть на солончаки до річки Аракс, на кордон Ірану і Туреччини. Правда, там вони не залишаються, повертаються на батьківщину. А що ви думаєте? Нема жодної істоти, у якої б не було батьківщини, – з глибоким переконанням сказав старий. – Ось я й кажу: повертаються. Чи є потреба заради солі переходити сотні кілометрів? Шкода їх…

– Добре, дідусю, зроблю! – пообіцяв Камо. – Ось тільки не знаю, де взяти кам’яної солі. Але знайду неодмінно.

– У нас дома є, я принесу, – охоче запропонував свої послуги Грикор.

– От і добре, – розчулився дід.

Пішли хлопці від діда повеселілі. Тепер вони розуміли, що полювати – це не значить лише вбивати диких тварин, але й турбуватися про них…

Коли Камо наступного ранку з великою грудкою кам’яної солі на плечах з’явився на горі, він побачив куріпок, які юрмилися біля джерела. Вони набирали в дзьобики воду і, ковтаючи її, високо піднімали голову.

Камо усміхнувся. «Просять для нас у неба довгого життя», – згадав він слова діда Асатура.

ЖИТТЯ НАВКОЛО ОАЗИСУ

За кілька днів після того, як біля джерела поклали сіль, дід Асатур покликав хлопців:

– Ходімо до джерела, я вам дещо покажу.

– Що, дідусю? Скажи зараз!

– Ходімо, ходімо, самі побачите.

– Візьмемо Асмік? – запитав Камо.

– Чи піде? У неї сьогодні поганий настрій – кіт вкрав пташеня, – сповістив Армен.

– Кіт?… – обурився старий – Чому ж мені не сказали? Я б з нього шкуру спустив!

– Треба взяти Асмік, хай піде з нами, трохи розважиться, – сказав Камо.

Армен пішов на ферму. Дорогою він зупинився біля ставка, викопаного піонерами. Руда глина на дні ставка потріскалась від спеки: попаде в таку щілину курча і слідів не знайдеш…

«Коли ж він знову наповниться водою? Коли ж знову плаватимуть у ставку наші птахи?» – з сумом подумав Армен.

Асмік була в «дитячій». Одне за одним вона пропускала своїх пташенят через якийсь круглий прилад, звідки вони виходили мокрими, потім виганяла на подвір’я.

– Купаєш? – запитав Армен.

– Ні, це засіб проти паразитів. Птахи весь час сухі, а на сухих паразити дуже розмножуються, – сумно відповіла дівчинка.

– Ходімо з нами на гору, до джерела, яке ми знайшли.

– Джерело?… Вода сюди дійде?

– Ні, це тільки для диких тварин. Ходімо!

***

Опівдні усі дійшли до гребеня гори, з ущелини якого пробивалось кілька низькорослих кущів тернику. Сховавшись за ними, почали обережно спостерігати за тим, що робилось біля джерела.

– Куріпка, куріпка із своїми пташенятами! – по-дитячому радісно вигукнула Асмік і хотіла заплескати в долоні, але Камо вчасно стримав її.

Видовище справді було чудове. Куріпка-мати, перестрибуючи з каменя на камінь, повільно наближалась до джерела. За нею сіренькими пухнастими грудочками котились крихітні куріпки. Напившись, вони дибали слідом за матір’ю і зникали між камінням і сухою травою.

– Хіба можна вбивати такі істоти? – прошепотів Армен.

Дід Асатур підвів голову, сказав спокійно і переконливо:

– Мисливець Асатур шістдесят років блукає з рушницею лісами і полями і ніколи, ніколи ще не вбивав ні дитини, ні матері.

– Але ж мисливець, побачивши дичину, про все забуває! Хіба не так, дідусю? – спитав Камо. – Скажи правду: невже ти ніколи ні матері, ні її дитини не вбивав?

– Правду сказати, один раз, в молоді роки, матір убив. Убив і дуже пожалкував потім… Зустрів козу, а з нею козенятко було. Сказав собі: «От і добре! Козу вб’ю, а козенятко візьму, дома вигодую». Козеняткові, напевне, і одного дня ще не було. Сховався я тоді, ось як зараз, вистрілив просто в бідну матір – рука б у мене переломилась!… Упала вона, так жалібно-жалібно застогнала. А козеня побачило, що мати лягла, подумало, що вона його годувати зібралась. Підбігло, припало до грудей і ссе, ссе безтурботно… Побачив це я, серце стиснулось від болю, всередині наче вогонь запалав. Повернувся – і додому… Щоб не бачити ні козенятка, ні його вмираючої матері… – на очі у старого набігли сльози, голос затремтів. – Ось відтоді я ні дитини, ні матері не вбиваю, – закінчив він свою розповідь. – Давайте подивимось спочатку, чи знайшли кози воду і сіль.

Вони обережно підійшли до джерела. Дід подивився, і зморшки на його обличчі розгладились, він засяяв.

– Знайшли! – зрадів він. – Гляньте, сіль наче відшліфували.

Навколо джерела було багато козячих слідів, а велика грудка кам’яної солі була так облизана з усіх боків, що на ній і справді не залишилося ні тріщин, ні гострих кінців.

– Як багато їх було тут! – здивувалась Асмік.

– Мабуть, отара колгоспних овець пройшла. Не може бути так багато диких кіз! – сказав Камо.

Дід багатозначно посміхнувся:

– Тут, на Далі-Дагу, я раз налічив двісті в одній отарі. Дикі кози звичайно приходять на водопій на світанку і ввечері, але коли нема небезпеки і поблизу є вода – у спеку приходять і опівдні. Шум води і запах солі не дадуть їм спокою.

– І сіль хіба пахне? – здивувався Грикор.

– Ще й як! Дикі тварини, ті, що траву їдять, божеволіють без солі, хворіють, коли нема солі. І м’ясо дичини, позбавленої солі, не має смаку. Аякже? Дика коза запах солі здалеку чує.

– А вовки скоріше запах м’яса почують, ніж солі, – розумно зауважив Грикор.

– Молодець! Кожний чує те, що йому треба, – підтвердив дід, прямуючи до кущів тернику.

За ним пішли хлопці і Асмік. Вони сховалися в кущах і стали чекати.

– Добре! – сказав дід. – Вітер від джерела, в наш бік. Кози нас не почують. Ну й молодці ви, славне джерело відшукали! Нехай же й життя ваше буде таким довгим, як струмок! – казав дід, з захопленням дивлячись на виблискуючу поверхню води.

І справді, на фоні завмерлої природи це джерело, що радісно дзюрчало, було самим життям.

НАЙКРАСИВІШІ ЖИТЕЛІ ДАЛІ-ДАГУ

Чекати довелось довго.

Сонце пекло немилосердно, але бажання побачити диких кіз пересилювало все.

Навколо панувала тиша. Тільки джмелі гули над головами хлопців та вітер час від часу доносив з Гіллі голос невгамовного водяника: «болт… бо-олт… болт!…»

Нарешті почувся легкий шурхіт каміння. Дід приклав палець до губ і прислухався. Потім ледве помітним кивком голови він показав своїм юним супутникам на гребінь протилежного схилу і таємниче посміхнувся.

У Асмік від здивування широко розкрились очі, і вона б знову скрикнула, якби Камо не затулив їй долонею рот.

Там, на тлі голубого неба, з-за кам’янистого гребеня, раптом піднялись великі, схожі на дві криві шаблі в піхвах, роги… Це був великий козел. Поставивши передні ноги на камінь, велично підвівши голову, пін був схожий на чудову статую.

Козел довго стояв, оглядаючи місцевість, принюхувався Потім, востаннє вдихнувши повітря, він не поспішаючи зійшов зі свого постаменту і зник за виступом.

– Бачили? – уривчастим від хвилювання голосом запитав дід. – Це був розвідник. Зараз він пішов сказати товаришам, що небезпеки немає.

– Чому ж ти його не забив? – розгарячився Грикор. – Таку здобич з рук випустив!

Старий подивився на нього сердито.

– Тільки нечесна рука може підняти зброю на таку тварину! – обурився він.

– Чому? Що він таке, цей козел?

– Що він таке?… Коли б тут, біля джерела, сидів у засідці мисливець, вовк, барс – хто б був першою жертвою? Він. Однак, незважаючи на це, він іде, щоб розвідати, чи нема небезпеки для товаришів, чи вільний шлях! Тільки нечесна рука може підняти зброю на таку тварину! – повторив дід.

Але тут знову почувся шурхіт, ніби камінці посипались, і старий мисливець остережливо поклав палець на губи.

На гребені, за яким тільки-но зник козел-розвідник, чітко вимальовуючись на тлі неба, з’явилось безліч «шабель» – великих козлячих рогів. Важко похитуючи ними, ціла отара козлів, легко перестрибуючи з каменя на камінь, кинулась до холодного джерела.

Козлів було так багато, що, здавалось, їм не буде кінця… Все нові й нові ряди їх піднімались з-за гребеня.

Козли швидко оточили джерело, і за воду та сіль між ними почалась боротьба. Вони штовхали один одного своїми велетенськими рогами, намагаючись стати ближче до води.

Всі тварини були рудуватого кольору, з темною смугою, яка тягнулась вздовж спини, від голови до хвоста. У багатьох темна смуга проходила поперек спини і грудей, ніби оперізуючи. Дивлячись на них, Армен думав: «А які б чудові гібриди вийшли від помісі цих диких тварин із свійськими!»

Козли напились, полизали солі і, підвівши голови, стали розглядатися навколо – чи не бачив хто їх, чи не сидить хто-небудь у засідці біля джерела?

Дикі тварини довго не залишаються біля води. Найнебезпечніше для них місце у природі – це місце біля джерела. Біля води завжди ховаються хижаки. Ось чому, незважаючи на те, що зелень, яка росла навколо джерела, і манила їх, жоден козел не нахилився, щоб зірвати кілька травинок. Напившись, вони зразу ж повернулись назад, тим самим шляхом, яким прийшли. Перебирались на той бік гребеня і зникали. Стрибки їхні були такі легкі, що, здавалося, тварини, не торкаючись землі, пливли в повітрі…

Коли отара зникла, з-за гребеня гори довго ще виглядала голова козла з уже знайомими нашим хлопцям величезними рогами. Це був козел-розвідник. Він повинен був залишитись тут до того часу, поки не піде вся отара. Тільки переконавшись, що їм нічого не загрожує, він сплигнув з каменя і пішов слідом за всіма.

Хлопці полегшено зітхнули.

– Ну от, а ти кажеш – стріляй! – ще раз докорив старий Грикорові.

– Добре, але ж ти міг убити не цього козла, а іншого, хіба їх мало було біля води? – сказав Камо.

– Коли тварини п’ють, убивати не можна – жаль. Наша приказка каже, що і змія не вжалить того, хто п’є воду. Таке-то, мої любі!… Мисливці хоч і проливають кров, але і в них душа є, совість є. А зараз козлів і взагалі вбивати не можна, забороняється.

– Дідусю, а чому тут були тільки козли? – спитав Армен з цікавістю. – Жодної кози, жодного козенятка.

– Справді, як навмисне, тільки козли. Чому це так, дідусю? – приєдналась до Армена Асмік.

Дід лукаво посміхнувся і погладив бороду.

– А звідки мені знати! – сказав він, підморгнувши Грикорові.

Завдав дід загадку!…

Першим порушив мовчанку Армен:

– Козли завжди так ходять, окремими отарами?

– Ні, чому ж завжди? З червня до початку грудня, і все.

– А потім?

– Потім змішуються з козами в одну отару. Так разом і ходять до того часу, поки не народяться козенята. А як тільки козенята трохи підростуть, матері забирають їх і тікають далі від батьків. Так, віддалік од них, і живуть у скелях з дітьми.

– Тікають від батьків? – здивувався Камо.

– Еге ж, тікають, як від вовків… Тсс!… – раптом прошепотів дід і підняв палець.

На гребені, за яким зникли козли, несподівано знову з’явилась голова з величезними рогами, що здалися хлопцям вдвічі більшими, ніж роги козла-розвідника. Але тепер це був білий козел і такий великий, як бичок. Оглянувши улоговину, козел зник.

Дід Асатур, охоплений мисливським запалом, тремтів, як у пропасниці.

– Бачили, бачили? – повторював він. – Йому вже, певно, років дванадцять, а роги в нього аршини два!… – збуджено шепотів дід. – Старий уже. Такі старі козли зустрічаються рідко. Після восьми років вони звичайно дуже старіють і стають поживою для вовків. Або заховаються у яку-небудь темну печеру і помруть там, далеко від усіх…

– Звідки ти знаєш, скільки козлові років? – запитав Камо.

– А по кільцях на рогах. Кожного року – нове.

– А чому він такий білий?

– Старенький став, як я, – погладив дід свою білу бороду. – Тихше, хлопці! Друге стадо йде воду пити.

– А з цієї отари уб’єш хоч одного? – запитав діда Грикор, погладжуючи свою уявну бороду: на Сході завжди так роблять, коли щось просять.

– Заборонено! – коротко відповів дід.

Почувся тупіт багатьох копитець. До джерела спустився білий вожак, за ним слідом велике стадо козлів. Дорога була розвідана, і козли йшли, не зупиняючись, не оглядаючись, прямо до води. Рудуваті, вони були кольору навкружнього каміння, а темні смуги на деяких з них нагадували темні прошарки на схилах Далі-Дагу.

Не встигли козли напитися й піти, і білий вожак ще стояв на гребені, охороняючи безпеку отари, як знизу, з улоговини, долинув шурхіт. Із глибини кущів вибігли і легкими стрибками помчали до води рудувато-червоні, стрункі, тонконогі тварини з маленькими голівками на гнучкій шиї, прикрашеними гострими ріжками.

– Ой, джейрани! – тихо вигукнула Асмік. Серце її забилось від радості.

– Шш… Кози! – пошепки поправив її дід.

Хоч вони і тихо розмовляли, коза, яка йшла попереду, зупинилась і сторожко прислухалась. Дві маленькі кізочки вирвалися вперед і вистрибом підбігли до води. Але мати видала звук, схожий на «фурт, фурт», і козенята зразу ж повернулись до неї. Злегка підштовхуючи їх своїми маленькими ріжками, мати відігнала їх назад і сховалась за каменем. Козенята слухняно прилягли і затихли. Кози, які бігли слідом за першою, теж зупинились і наче закам’яніли. Вони так зливалися з кольором навколишньої природи, що їх важко було помітити.

Проте небезпека загрожувала їм не з боку наших героїв.

Коза, що прибігла до джерела першою, вдихнула повітря, відчула в ньому якусь загрозу, оглянулась навкруги і, побачивши величезні роги білого вожака, видала звук «фурт, фурт» і стрімголов побігла назад. Ціла отара кіз і козенят рушила за нею. Зробивши кілька граціозних стрибків, тварини зникли в ущелині.

– Бачили? – запитав старий. – А ви не вірили, коли я казав!

– А й справді, втекли, та ще й як! Наче від ворога, – сказав Армен, вражений тим, що бачив.

– Дідусю, як вони схожі на наших свійських кіз! – вигукнула Асмік.

– Аякже Від цих диких кіз і пішли наші свійські. І мекають вони так само, як наші.

– А я не чула, щоб свійські так пирхали.

– Дикі кози так пирхають, коли чують ворога: це їхній сигнал – сповіщають про небезпеку. Такий сигнал вони подають у цей час року і коли побачать батьків своїх дітей. Наче вовка бачать… Ану, нехай ваш Дарвін, якщо він такий розумний, скаже, що це таке? Може, і я, неграмотний, навчусь у нього чому-небудь?

Вигляд у діда був задирливий. Хлопці мовчали. Вони про таке нічого не читали.

– Ну, добре, – змилосердився дід, – сам поясню. Нехай ця таємниця вам як пам’ять про мене залишиться – інші люди її не знають. Так от: коли літом кози житимуть в одній отарі, то козенята народяться через п’ять місяців – зимою… Зимою від холоду і мати, і дитина загинуть, не виживуть.

– Отже, коли кози сходяться в одну отару в грудні або в січні, то козенята з’являються у них на світ у травні-червні? В теплі, сонячні дні? І зелені тоді багато. Як розумно влаштувала все природа! – сказав Армен, повторюючи улюблені дідові слова.

– Молодець! – похвалив Армена дід. – Правильно зрозумів. У травні козенята народжуються, а на початку літа, коли вони підростуть, козли й кози розбігаються в різні боки – так, наче їх хто розгонить. Козли ідуть на верхні схили Далі-Дагу, а кози з козенятами – вниз, на скелі.

– Чому на скелі? – здивувався Камо. – Чому козли ідуть на кращі пасовиська, а кози – на гірші? Та ще й з козенятами!…

– Верхні схили – гірські пасовиська – відкриті, там ніде сховатися. Козли – їм що. вони можуть і втекти од вовка або такого чосу дати йому своїми великими рогами – добре, коли живий лишиться! А куди втече козеня? Та чи й відпустить його від себе мати? Тому кози з козенятами і ховаються од вовків, од лисиць і від орлів в ущелинах і печерах.

– В ущелинах жарко і зовсім немає зелені, – сказала Асмік.

– Так, але що ж робити? Адже кози-матері, як і всі матері в світі, жертвують для своїх дітей усім, – закінчив дід і підвівся.

– Залишимося ще, почекаємо кіз. Прийдуть же вони знову до води! – заблагала Асмік.

– Прийдуть, люба, але не скоро, – налякались. А ви, певне, перегрілись на сонці – голови болітимуть. Ходімо!… Та ви тут їм рай влаштували! – додав старий, з захопленням дивлячись на джерело. – От би кілька таких! Шкода тварин. Бачили, як вони штовхали одне одного?

– Будуть, дідусю, зараз викопаємо! – скочив з місця Камо.

– Чим? Адже лопат немає!

– А кілками? – І Камо, вихопивши у діда з піхов кинджал, вирубав у кущах кілька товстих нижніх гілок і загострив їх на кінці.

Зробивши кілки, Камо роздав їх товаришам.

– Копай тут, – сказав він Грикорові, окресливши на землі коло, на крок униз від джерела.

Ще на крок нижче від цього місця почав копати Армен, а ще нижче – Камо.

Викопавши таким чином чотири ями, хлопці вузеньким рівчаком з’єднали їх з джерелом. Вода, яка виливалася з джерела через край і розтікалася по землі надаремно, почала заповнювати викопані хлопцями ямки.

Дід сидів збоку на камені і, покурюючи люлечку, задоволено поглядав на роботу хлопців.

– Камо, любий, – сказав він, – розбий грудку солі і поклади по шматку біля кожної ямки.

Камо розбив велику грудку солі на менші.

– Ця розсипалася, – показав він одну з дрібних грудочок дідові.

– Ну, нічого, висип просто у воду, – порадив старий.

– Та й просоляться ж кози! – пожартував Грикор.

Старий Асатур, замість відповіді, показав на край одного з нижніх стрімчаків. Звідти виглядала маленька козяча голівка з двома гострими ріжками.

– Чекає, бідна, коли ми, нарешті, підемо. Змучилась від спраги… Ну, ходімо вже! – рішуче ступив дід уперед.

Вони одійшли і сховалися за виступом скелі. Звідси можна було обережно спостерігати за джерелом.

Матері-кози, заспокоївшись, зібрали своїх козенят і повели їх до води. Вгамувавши спрагу і полизавши солі, кози, легко й граціозно вистрибуючи, побігли на гребені Айцемнасара – «козячої гори».

– Як багато нового ми взнали за сьогоднішній день! – сказала Асмік, коли вони поверталися в село. – Справжня тобі наукова експедиція!

– Так, справді, багато чому навчилися ми сьогодні, – підтвердив Армен і глянув на діда.

Старий зупинився посеред дороги. З його великої лисої голови рясними струмками збігав піт. Дід витирав його своєю смушевою папахою.

Обернувшись до Камо, Армен сказав:

– Твій дід – просто скарб.

Дід Асатур, почувши це, зблід, у нього затремтіли губи.

– Який скарб? – ледве чутно спитав він.

– Це ми про тебе.

– Про мене? Звідки ж у мене скарб?

– У тебе найбільший скарб, дідусю, – ласкаво промовив Камо.

Старий збентежився ще більше. «А раптом догадались?… Пропав я, пропав!…» – з жахом подумав він і неодмінно виказав би себе, коли б Камо не додав:

– Твій скарб, дідусю, це твій характер. І також те, що ти краще за всіх знаєш природу.

– А, це… ти про такий скарб… – полегшено зітхнув старий. – Це, звичайно, скарб немалий. – Потім замислився на мить і раптом запитав: – А справді, ось ви говорите «скарб», я й подумав: що б ви зробили, якби знайшли глечик з золотом?

– Я б збудував електростанцію і за її допомогою підняв воду Севану сюди, на гору, а звідси по каналах спрямував би на поля нашого колгоспу. От би заколосилися наші посіви!… – розмріявся Армен. – Це було б для мене найбільшим щастям.

– А я б купив тисячу телят і збільшив би колгоспну ферму, – сказав Грикор.

– А я б здав золото урядові і попросив би збудувати штук п’ятдесят танків, а мене призначити командиром танкової бригади! – заявив Камо.

Хлопчики із здивуванням помітили, що старого не порадували їхні відповіді, навпаки, він став ще похмурішим.

Повернулись вони в село в доброму гуморі, але в глибині душі у кожного лежало щось тяжке, що затьмарювало їхній життєрадісний настрій. До цього часу вони не знайшли води, а немилосердна посуха тривала…

На початку липня, однак, трапився несподіваний випадок, що відразу звільнив їх від цього тягаря. Але про це потім. Поки що ми подивимось, куди це рушив невгамовний Сето.

КІЛЬКА СЛІВ ПРО СЕТО

Навіть тоді, коли Сето умишляв зле проти ферми, у глибині душі він не міг не відчувати незадоволення своїми вчинками.

Асмік, яка терпляче зносила всі витівки Сето, якось після одного наскоку на ферму змушена була поскаржитись на нього голові колгоспу.

– Дядьку Баграт, вгамуйте Сето! Весь час вештається навколо ферми, сміється, лає мене…

Баграт викликав до себе Сето.

– Знаєш що? – сказав він, суворо дивлячись на нього з-під густих брів. – Я не вчитель, в різних методах виховання не розбираюсь і застосовувати їх до тебе не буду. Я людина військова, я знаю одне – дисципліну! Мій метод – ось він! – Баграт стукнув по столу важким кулаком. – Як ти гадаєш: є влада у нас в селі?… Ану, – звернувся він до секретаря, – напиши прокуророві, що Сето Мартиросян веде боротьбу проти колгоспу… Прямо так і напиши. Я цього хлопця так притисну, що він одразу виправиться…

Однак Асмік, зустрівши голову колгоспу ввечері, попросила його не застосовувати суворих заходів.

– Дядьку Баграт, ми придумали один захід, – сказала вона, – спробуємо його, якщо не допоможе, тоді…

– Добре, – згодився Баграт, – зачекаємо. – І він погладив Асмік по голові.

На другий день Сето вирішив повторити наскок на ферму – на злість! Неохоче рушив за ним і його брат.

– Однаково, Арто, – підбадьорював його Сето, натягаючи свій лук. – Якщо вже відповідати, то хоч востаннє душу розважу.

– Ні, ні, кинь!… – почав благати Арто. – З рук цього діда Асатура ми цілими не вирвемось…

– Ну й боягуз же ти!

В цей час на вулиці з’явились Камо і Армен, а з сарая вийшла Асмік. Сето хотів непомітно втекти, але твердий, владний голос Камо зупинив його:

– Сето, зажди, я хочу тобі дещо сказати.

Сето вагався. Всі свої провини він знав, знав, за що йому доводиться відповідати. «Візьми кілок, – каже вірменське прислів’я, – злодійкуватий пес одразу хвоста підібгає».

– Ну, чого тобі?

– Іди сюди, не бійся. Скажу щось важливе.

– Кажи звідти, – сказав Сето.

– Та не бійся ж ти, не займу! Скажу тобі кілька слів, і все… – І, обернувшись до Асмік, Камо шепнув їй: – Спробуємо Арменів спосіб.

Сето не поворухнувся і знайшов у собі досить мужності, щоб не втекти, коли побачив, що Камо сам іде до нього.

По-дружньому поклавши руку на плече Сето, Камо сказав йому тепло і щиро:

– Ось що, Сето: давай кинемо воювати…

Сето, який за останній час не чув нічого, крім нарікань, зараз раптом розгубився.

– Ти ж хлопець совісний, – вів далі Камо. – Заради чого ти робиш дурниці, для чого ти себе губиш?

– Пізно, – з сумом відповів Сето. – Мене судитимуть.

– Ти не дивись, що дядько Баграт суворий, – втрутилась Асмік, – у нього серце добре. Поводитимешся як слід – простить.

– Але ж я хуліган! – з іронією промовив Сето. – Як же я можу добре поводитись?

– Не жартуй, ти нам прямо скажи: для чого ти це робиш?

– Для чого? На зло вам!

– За що ж ти злишся? Винен був – тобі про це сказали, інакше ми не могли зробити…

Тут, читачу, я змушений розповісти про те, що сталося з Сето і чому він перестав дружити з товаришами.

Це було ще в сьомому класі. Тоді Сето сидів на одній парті з Арменом і всі в школі знали, що вони відмінники. Знали й те, що частіше за них ніхто не ходить до шкільної бібліотеки.

Якось Сето одержав нову, в красивій обкладинці, товсту книгу Ферсмана «Цікава мінералогія». Він дуже довго читав її. Бібліотекар Геворг Акопович кілька разів просив Сето повернути книгу, але той не приносив.

Нарешті, після багатьох нагадувань, Сето книгу приніс. Але серце… серце його не могло від неї одірватися…

В той час, коли Сето прийшов до бібліотеки, Геворг Акопович міняв книги першокласникам. Було шумно, діти товпились біля столу з книгами.

Геворг Акопович попросив Сето книгу залишити, а за новою прийти іншим разом. Сето поклав книгу на стіл, а потім непомітно знову взяв її і сховав під куртку. Тепер уже ніхто не зможе розлучити їх! Додому! І Сето, прибігши додому, сховав книгу на полиці серед своїх підручників. Відтоді він читав її потайки.

Новий світ розкривала перед Сето ця книга. Камінці усіх видів і кольорів полонили хлопчикову уяву ще в дитинстві. Коли він підріс і став розуміти значення багатьох цих камінців, Сето мріяв знайти в рідних горах цілі поклади руд. Їх не могло не бути на схилах Далі-Дагу! А книжка розповідала йому такі чудові, наче казка, історії про руди і мінерали! Як дорослий, розумний друг, вона розмовляла з ним, і слова її глибоко западали в душу… Ну, як же розлучитися з таким другом!…

Геворг Акопович в цей час шукав книгу по всій школі, запитував у дітей, а в Сето спитати не міг, тому що він не прийшов на уроки.

Тоді Геворг Акопович написав Сето записку і попросив Асмік занести її своєму сусідові.

Мати Сето накинулась на дівчинку:

– Який тобі Сето? Сето ще в школі. Книжку вимагає вчитель? Всі забери! Він зовсім від рук відбився: по господарству допомагати перестав, читає вдень, читає вночі в сараї, палить гас, вранці вставати не хоче, а він же – найстарший у сім’ї…

Коли Асмік серед інших книг побачила «Цікаву мінералогію», вона сказала: