Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

– Візьми апарат, Армене, і приготуйся.

Скинувши з себе мокрий фотоапарат, Камо дбайливо витер його сорочкою і хотів передати Арменові, але той ласкаво сказав:

– Нічого, Камо, фотографуй сам, у тебе рука не здригнеться.

Чекати довелося довго. Ніби випробовуючи терпіння дітей, «водяник» затих і причаївся. Грикор не витримав:

– Асмік залишилася там сама, їй буде страшно, – сказав він. – Ходімо!

– Вона хоробріша за тебе, – вколов його Камо. – Тебе самого, мабуть, страх бере, от і хочеш піти.

Навколо було спокійно. Здавалося, в це віддалене місце ніколи й вітер не залітає. По голубій гладіні озера плавали птахи.

І раптом знову стовпом піднялася в ньому вода, і знову щось ухнуло, загриміло, і жахливий голос «водяника» сколихнув повітря.

Грикор бігом кинувся в очерет. Армен зблід. Камо стискав у руках фотоапарат, затвор якого він усе ж таки встиг натиснути. А Чамбар шаленим гавкотом викликав на бій невидимого ворога…

Хлопці мовчки попрямували до човна, де на них чекала бліда, стурбована Асмік.

– Що бачили? Чому Грикор без сорочки?… Ти що, Камо, упав у воду? – закидала вона хлопчиків запитаннями.

Але всі були цілі, живі, і Асмік почала заспокоюватися, навіть усміхнулась. Проте захвилювалась, побачивши кров на руках у Камо.

– Чим ти руки порізав? Очеретом? І тонув, звичайно? Тому такий мокрий?… Так, я по вас бачу, що в біду потрапили, – сказала вона, допитливим поглядом обводячи схвильовані обличчя друзів.

– Їдьмо… Пізніше про все довідаєшся, відповідь тут! – Камо постукав пальцем по фотоапарату. – Як бачиш, всі ми живі, здорові, а в човні у тебе повно яєць. Чому ж ти розхвилювалась? – І Камо засміявся, хоч і не зовсім природно.

Численними протоками-коридорами і басейнами, повз хиткі очеретяні острівці просувався водяними «проспектами», «вулицями» і «провулками» цього казкового міста їхній човен назад, до рибальського будиночка. Діти знаходили шлях по тих позначках, які вони зробили вранці на очереті.

Вечоріло. Сонце сідало за обрій. Озеро щохвилини змінювало свій колір – ставало то золотисто-оранжевим, то зеленим. А очерет, освітлений променями вечірньої заграви, здавалося, палав, і по ньому пробігали яскраві вогняні язики… Зграї качок, гусей, чирок поверталися з полів до своїх гнізд на чарівні острови.

Діти не помічали краси вечірнього Гіллі, їхні думки полонило одне: що сфотографував Камо? І тому, діставшись до села і залишивши яйця в Асмік, вони одразу ж побігли до Армена.

***

Арменова мати, висока, худа, з великими чорними очима жінка, зустріла сина ласкавим докором:

– Армене, милий мій, де ж ти цілий день пропадав, нічого не ївши? Видивила очі, тебе чекаючи.

– Нічого не ївши? – втрутився Грикор. – Та хіба наші приятельки, дикі качки, могли б дозволити нам бути голодними?

– Качки?… Чим же вас качки нагодували?

– Та своїм м’якеньким м’ясцем і великими-превеликими яйцями.

Арменова мати лише похитала головою.

– Ну сідайте, сідайте, поїжте що-небудь. – запросила вона дітей до столу.

– Зараз не час, мамо. Нам треба швидше проявити знімки, – нетерпляче сказав Армен. – Ти б пішла до тієї кімнати. Тут доведеться погасити лампу.

– Спочатку повечеряйте, а потім будете проявляти. Куди ж ти поспішаєш?

– Водяника сфотографували, того, що в озері живе, – підморгнувши товаришам, відповів їй Грикор.

– Ой синку, ти що, жартуєш зі мною?

– Єй-же-єй, водяника… Ось Армен покаже – повірите. Почули б ви, як водяник загорлав від страху, коли мене побачив!

– Ну, я гашу лампу, – оголосив Армен, приготувавши у своїй «лабораторії» все необхідне.

Плівка швидко чорніла у ванночці з проявником, що слабо освітлювалась червоним вічком фотографічного ліхтаря. Одне за одним вимальовувались на плівці обриси чудесних водоймищ і очеретяних острівців озера Гіллі.

Проявивши плівки, закріпивши і нашвидку висушивши їх, Армен включив збільшувач і почав друкувати знімки.

Затамувавши подих, діти стежили за його роботою.

На одному з останніх знімків вони побачили нарешті те озеро, яке століттями зберігало таємницю «водяника».

– Погляньте тільки, як відбиваються у воді фламінго, – показав Армен на видовжені і ледь спотворені озерними брижами тіні.

– Ой, це і є озеро, де живе водяник? – вигукнула Асмік. – Дайте-но мені як слід роздивитися. – Вона нахилилась над знімком. – Скільки тут птахів!… А це що? Гнізда? Скільки ж тут гнізд!… А це очерет… Він росте навколо всього озера. І яке ж спокійне озеро!

– Спокійне?… Ось ти зараз побачиш, яке воно спокійне, – сказав Армен і опустив у проявник другий аркуш паперу. – Ні, це не той знімок, – пробубонів він. – Що це може бути, Камо? Гніздо? Який же птах гніздиться мало не на середині озера? Чи він приплив сюди?

– А ви що думали, заради чого я там своє життя наражав на небезпеку? Знаєш, який скарб цей знімок?

Діти з цікавістю розглядали плавуче качине гніздо.

– До чого ж цікаво! Неодмінно опиши все, що ти бачив, Камо, і разом з цими знімками надішли в «Пионерскую правду».

– Неодмінно, завтра ж.

– А ось і воно – чудовисько! – урочисто сказав Армен, виймаючи з ванночки нове зображення.

– Це і є той ревун, що не дає нам спокою? – запитала Арменова мати, обережно нахиляючись над фотографією.

– Він самий… його портрет.

– Дай-но поглянути… Оце так портрет! – розчарувалась Асмік. Вона сподівалась побачити щось надзвичайне, принаймні не менше за слона чи носорога. – Всього-на-всього вода здулася, і більше нічого! – знизала вона плечима.

– Еге ж, просто як великий пухир на спині в людини, – підтримав дівчинку Грикор. – А це пухир на озері… Хороший водяник!

Фотографію виривали одне в одного з рук.

– А ревіння?… А хвилі на озері? – запитав Камо. – Що це по-твоєму?

– Ревіння?… Ну, це було справжнє ревіння вішапа, – відповів йому Грикор. – Тільки ж це він на мене кричав. Знав, що я прийшов з нього шкуру здерти. Думав, налякає. Знайшов кого лякати – не на такого наскочив!

– І ти справді не злякався? – простодушно запитала Асмік.

– Коли я скажу «злякався», хіба ти мені повіриш?

– Ні, він не злякався. Він в цей час тільки про тебе й думав. Боявся, чи не злякалась ти, і хотів скоріше до тебе повернутися, – усміхаючись, сказав Камо.

– Правда. Як тільки вішап заревів, я до тебе побіг. Ну, думаю, дівчинка від страху померла.

– Оце так вішап! – розчаровано протягнув Армен. – Чи його ми сфотографували? Ні те ні се… Варто було мучитися!

– Ну, завтра побачимо. Цікаво, що Арам Михайлович скаже, а з нас на сьогодні досить, – сказав Камо. – Армене, принеси завтра всі ці знімки в школу. Виберемо місце в кабінеті краєзнавства, розвісимо їх і напишемо: «Куток юних натуралістів». І всі пояснення, звичайно, дамо. А зараз усі по домівках. Спати!

ЗАХОПЛЮЮЧИЙ ПЛАН

Вранці Камо і Армен взяли знімки і пішли до секретаря сільської партійної організації, свого вчителя природознавства Арама Михайловича Акопяна. який користувався великим авторитетом у селі Лчаван. Незабаром прибіг туди і Грикор.

Хлопчики розповіли вчителеві про все, що бачили: про дивовижний басейн, плавучий острів, витівки «водяника».

Розмовляли на веранді, що виходила на подвір’я. Почали підходити і з цікавістю прислухатися до того, про що розповідали діти, сусіди вчителя.

Камо витяг з кишені наспіх намальовану ним нову карту озера Гіллі і розгорнув її на столі.

– А ось в цьому басейні реве наш вішап, – сказав Армен, показуючи знімок, на якому було видно фламінго, пелікана, що підкидав дзьобом рибу, і плавуче гніздо.

– Ну, а що ж викликає ревіння, ви довідалися? – запитав учитель, розглядаючи карту.

– Ось те, що ми бачили, – відповів Камо і дістав збільшений знімок з «портретом вішапа».

– На власні очі бачили, як вода стовпом піднялася, – втрутився Грикор. – Чи не так, Камо?

– Так, – кивнув головою Камо.

На знімку не було нічого схожого на той високий водяний стовп, який діти бачили на озері. Чи то в своїх розповідях вони перебільшували, чи то на них це справило таке сильне враження. Може й Камо на якусь частку секунди пізніше натиснув затвор апарата. На знімку, що лежав на столі, було видно лише світлу невисоку опуклість.

Учитель уважно вивчав знімок.

– Ви переконані, – запитав він, – що це пов’язано із звуками, які ми повсякчас чуємо? З ревінням водяника?

– Я стояв з апаратом в руках, – сказав Камо – коли вода враз вирвалася нагору, немов одразу тисяча чоловік знизу подули. Отоді саме і почулося ревіння і вода захвилювалась і почала розходитись колами.

– Наче подув хто знизу? – запитав один дід. – Ну, значить, правда, коли говорять – вішап. Сидить на дні і дме.

– А якщо білий буйвол зареве під водою, вода так не підніметься? – промовив інший дід.

– Та що там білий буйвол! – заперечив перший. – Де йому так воду підкинути! Йому не під силу Звичайно, це вішап.

– Спробуй-но влізь під воду і дми. Хіба вода не забулькає, бульбашок не пустить?

Наївні зауваження старих викликали у всіх посмішки. Наче з глибини віків долинали ці голоси – такі вони були чужі нам.

В самому розпалі суперечки на веранді з’явився дід Асатур.

Витягуючи руків’я кинджала, що заплуталось у його довгій бороді, він подивився на знімок і сказав поважно:

– Так ось він який, наш вішап!… Це він реве? А чому ж у нього нема ні рота, ні рогів?

– А чому у нього повинні бути роги? – здивувався Армен.

– Та кажуть же, що у сатани обов’язково повинні бути роги… А мені звідки знати, – невпевнено говорив дід. – Серце лева у мого внука! – просяявши, додав він і поправна на грудях медалі. – Хто, крім мого внука, наважився б з дева знімок зробити? Чий він внук? – І дід, схопившись за кинджал, гордо обвів усіх поглядом.

Похвальба діда Асатура викликала у всіх посмішку. Тільки вчитель, глибоко замислившись, здавалось, нічого не чув.

– Це все дурниці, – сказав він нарешті, – ніякого сатани нема, час уже і дідам перестати в нього вірити. Соромно в наші дні вірити в чортовиння! Але те, що відбувається на озері, звичайно, дуже цікаво. Таємницю треба з’ясувати, а допомогти нам у цьому може тільки наука… Чи не схоже це на те, що десь з-під води пробиваються підземні гази? Запаху газу ви не відчули?

– Ні, ніякого запаху ми не відчули, – відповів Камо. – Тільки нас наче вітром обдало.

– Так, тут щось незрозуміле. Спробуємо написати до Академії наук. Знімок надішлемо і попросимо спорядити експедицію – дослідити озеро Гіллі. Ви говорите, що багато яєць зібрали? – звернувся вчитель до Камо. – Навіщо ж ви руйнуєте гнізда водяних птиць?

– Ми не руйнуємо гнізд, – відповів ображено Камо. – Ми ферму влаштовуємо.

– Яку ферму? Навіщо?

Камо, зніяковівши, замовк. На допомогу йому прийшов Армен:

– Ми хочемо приручити водяних птахів. Вони мають багато хороших властивостей.

– Ну, а які ж хороші властивості мають водяні птахи? – допитувався Арам Михайлович Акопян.

– Та чого це ти присікався до дітей? – втрутився дід Асатур, жартома хапаючись за кинджал. – Хіба ж вони не правду говорять? Візьми, наприклад, гуску: дика птиця, а більша за свійську. Змішай із свійською – і вся порода стане крупніша, і холод витримає, і поживу легше знаходитиме.

– Так що ж ти пропонуєш? – поглядаючи на Камо, запитав учитель.

Камо благально подивився на Армена. «Допоможи умовити», – здавалося, говорив його погляд.

– Знаєте що, Араме Михайловичу, – несміливо почав Армен, – я прочитав у одній книзі, що на світі є сімдесят вісім видів диких качок. Скільки ж з них приручено? Здається, лише крижні. А от дідусь говорить, що серед диких качок багато дуже хороших порід. Вірно, дідусю?

Дід Асатур ствердно кивнув головою. Армен, підбадьорившись, вів далі:

– Ось, наприклад, червона качка – вона і гарна, і велика. Чому б її не приручити? А мармурова качка?

– Арам-джан, хлопці хорошу справу почали, – поспішив хлопцям на допомогу старий мисливець. – Ось вони яйця чирки принесли. Та хіба ж м’ясо чирки можна зрівняти з м’ясом свійської качки?… У чирки воно ніжне, м’яке, як у куріпки. Хіба ж погано, якщо у нас дома будуть чирки? Будемо по одній, по дві обскубувати – і в плов…

Грикор, який до цього неуважно слухав розмову, при слові «плов» пожвавішав і втрутився й собі:

– А хіба з чорною водяною куркою плов гірший? Минулої осені я вбив одну палицею. І сама підсмажилася на своєму жиру, і на картоплю вистачило та ще й залишилося з добру склянку: така жирнюща була птиця! А не гірша за свійську курку.

Зрештою, диких птахів зовсім захвалили. Здавалося, що в них є тільки хороші властивості.

Арам Михайлович Акопян, як викладач природознавства, звичайно, знав, що людина домоглася великих успіхів протягом віків у справі розведення свійської птиці. Але знав він також і те, що в жорстокій боротьбі за існування дикі птахи виробили в собі багато цінних властивостей, наприклад, здатність вдовольнятися в тяжкі часи незначною кількістю корму, стійкістю до холоду…

– Гаразд, – погодився він нарешті, – з деяких властивостей диких птахів, звичайно, слід скористатися. Пух дикої гуски, наприклад, чудовий – м’який і ніжний. Навіть пір’я дикої гуски цінується дорожче, ніж пір’я свійської.

– Ну, стає на наш бік! – прошепотів Камо на вухо Арменові.

– Приручення диких птахів і виведення нового виду – справа велика, серйозна. Але цим займаються наукові станції, – поволі вів учитель далі. – А вам це не під силу…

Відповідь учителя вразила дітей.

Відчуваючи, що початій справі загрожує провал, Асмік схвильовано смикнула за рукав свою матір, яка щойно прийшла і уважно прислухалася до розмови.

– Мамо, ти ж говорила, що у бабусиному селі багато диких качок вдома виводять. Скоріше скажи про це, мамо!… Швидше скажи!

Мати Асмік, Анаїд, жінка скромна і несмілива, почала:

– Та це ж звичайна справа… Тут можна і без уміння обійтися.

– Ану, вийди наперед, Анаїд! – сказав дід Асатур. – Розкажи нам, як ти диких птахів приручаєш. Розкажи, послухаємо.

– Що ж вам розповісти? – зашарілась Анаїд. – Підсипаємо квочок яйцями диких птахів і виводимо… Самі знаєте, мене у Лчаван віддали заміж з того села, що за озером, з Гомадзора. Там – недалеко з озера витікає Зангу. Біля нашого села річка виходила з берегів і розливалась. В роки мого дитинства там було велике болото. А тепер все по-іншому: Зангу забрали в тунель, болото висохло, очерети вигоріли…

– Ти, Анаїд, нам про птахів розкажи, – перебив її дід Асатур, – про Зангу ми все знаємо.

– Так от, – вела далі Анаїд, – я ж і кажу, що коли я була дівчинкою, у нас тоді був великий очерет. Щовесни до нас зграями прилітали і гніздилися в очеретах перед нашим будинком різні птахи. А ми збирали яйця і дома у себе квочок підсипали, пташенят виводили. Бувало, що й пташенят ловили, і вони зростали у нас дома. На кожному подвір’ї у нас бігали дикі качки і гуси.

– Виходить, що приручати диких птахів можна? Це не вигадка? – запитав Арам Михайлович.

– Та яка ж це вигадка!… Ми просто підсипемо квочку – вона і виведе пташенят. Вилупляться, розплющать очі, курей побачать, людей… Бачать, що курчата не бояться людини, то пташенята і самі не втікають, ходять за квочкою, їдять прямо з рук, отак і стають свійськими.

– Це вплив людини, – сказав Арам Михайлович. – Створюючи нове оточення для птахів, людина поступово заглушає в них дикі інстинкти, змінює їх на свою користь… І ось Анаїд якраз і зачепила одне принципове питання: змінюються чи ні спадкові властивості?

Присутні з цікавістю слухали Арама Михайловича. Анаїд опустила голову, зніяковіла. А вчитель, який в той же час був одним із сільських агітаторів, скориставшись із слушного моменту, заговорив про мічурінську науку.

– Так, це питання принципове, – повторив він. – Що говорять наші радянські вчені? Мічурін і його послідовники? Вони говорять, що успадковані властивості можна змінити. Створи нове оточення для рослин і тварин, впливай на них, і ти можеш змінити їх властивості так, як тобі буде потрібно. І нові, корисні для людини властивості рослин, тварин стануть спадковими і передадуться, зміцнівши, наступним поколінням. У радгоспі «Караваєво», Костромської області, радянські вчені разом з колгоспниками-тваринниками протягом десяти-дванадцяти років вивели по мічурінському методу найпродуктивнішу в світі породу рогатої худоби. Корови радгоспу, що дають по тридцять – сорок пудів масла на рік, залишили давно далеко позаду пресловутих американських чемпіонок.

– Сорок пудів масла? Ого! – здивувався Грикор.

Учитель зробив паузу і поглянув на своїх слухачів. У їхніх очах він немовби прочитав думку, яка схвилювала всіх: «Чи будуть коли-небудь у колгоспі Лчаван такі корови?»

– Люди за десять років таку породу вивели! А хіба ми не можемо організувати ферму і вивести пташенят? – розгарячився Камо.

– Маючи в своїх руках зброю мічурінської науки, ви, звичайно, можете здійснити свій намір. Розповідь Анаїд переконала мене, що такого роду задачу ми зможемо вирішити тут, у себе, власними силами. Тільки ви мусите добре вивчити літературу по птахівництву – вона в нас є – і діяти за вказівками районного птахівника. – Що ж, починайте! – і, помовчавши трохи, Арам Михайлович додав: – Тільки з однією умовою: частину пташенят восени ви випускаєте на волю. Треба повністю відшкодувати збитки, яких ми нанесли природі, збираючи яйця диких птахів.

– Неодмінно, Араме Михайловичу, обіцяємо! – хором відповіли діти.

– І щоб більше гнізда не руйнували – хай це буде вперше і востаннє.

Люди потроху розходились. Залишились юні натуралісти та дід Асатур.

Камо ледь стримував свою радість.

– Тепер нам треба зібрати квочок і дістати в колгоспі інкубатори, – сказав він. – Та готова ж такий суворий, хіба до нього доступишся!

– Ви його погано знаєте. Піди і від мого імені попроси дати вам два інкубатори. Треба щоб хтось із вас поїхав до районного центру і купив там акумуляторні батареї. Ось вам на витрати. Учитель вийняв із шухляди стола гроші і дав їх хлопчикові.

Камо густо почервонів.

– Ми самі, Араме Михайловичу… – пробубонів він.

– Нічого, нічого, бери. Чи ви не хочете мене в компаньйони по фермі прийняти? – засміявся вчитель.

– Акумуляторні батареї дають мало тепла, ні до чого вони. Хіба не краще зігрівати інкубатори звичайною гасовою лампою? – несміливо висловив свою думку Армен.

– Лампою буде важкувато… Температура повинна бути рівномірною, а лампа то яскравіше розгориться, то погасне. Якщо треба, дістанемо кілька акумуляторів, з’єднаємо їх у батарею і енергії буде більше. Коли інкубатор невеликий, його можна зігріти акумулятором.

– Так, але енергії акумуляторів вистачить всього на кілька днів, – заперечив Армен.

– Це вірно. Тому нам треба мати напоготові кілька акумуляторних батарей. Почне в інкубаторі спадати температура – зразу ж можна буде підключити заряджену батарею. А вже використані нам і трактористи зарядять.

– Араме Михайловичу, а вішап? – запитав Армен.

– Надішлемо листа і знімок до Єревана, попросимо вчених допомогти нам розібратися в цьому питанні. Можливо, пришлють геолога. Поки що в години вільні від навчання влаштовуйте птахівницьку ферму. Сподіваюсь, що це вам удасться.

Діти погодилися з учителем. Але і в ці, і з наступні дні думки Армена поверталися до таємниці озера. «Що ж там робиться? Що викликає ці звуки?» – думав він.

Діти розійшлися у веселому настрої. Та не встигли вони вийти за браму, як Арам Михайлович гукнув їм:

– Я забув запитати вас про головне: де ж плаватимуть ваші качки і гуси? Адже ж їм вода потрібна!

– Так, – задумливо відповів Камо, – це вірно, їм потрібна вода. В селі у нас з водою погано. Нам це й на думку не спало. Може, вирити невеличкий ставок і наповнити його водою з нашої річки?

– Це можна зробити. Організуємо комсомольсько-піонерський суботник, – згодився вчитель.

– Ой, як же добре буде! – зрадів Грикор. – Ми туди й риби напустимо… І рибу розведемо!… – шепнув Асмік на вухо, – а коли підростуть, вловимо і з’їмо.

Вчитель почув і усміхнувся.

– Розвести – розведете, а виловити і з’їсти не встигнете. Адже поки рибки ваші підростуть, вода в річці висохне і ставок обміліє.

– Так, ставок наш недовго житиме, – з сумом промовив Камо, – в спеку висохне. Але ми його все-таки вириємо!

ГОЛОВА КОЛГОСПУ

Увечері Камо зайшов до правління колгоспу.

Голова колгоспу Баграт і вчитель Арам Михайлович, сидячи за столом, пошепки про щось розмовляли.

Камо нерішуче зупинився на порозі.

Побачивши хлопчика, Баграт і Арам Михайлович обмінялися багатозначними поглядами.

– Ти вже прийшов, Камо? Це добре. Викладай свої думки голові. Я своє слово вже сказав. – І, потиснувши руку голові колгоспу, вчитель вийшов.

Баграт був кремезний, міцний, завжди серйозний і стриманий. Широка колодка орденських стрічок, яка прикрашала йому груди, свідчила про те, що Баграт непогано боровся за Батьківщину. З-під густих брів на Камо глянули чорні суворі очі.

Вислухавши спокійне і серйозне пояснення Камо, голова колгоспу довго тарабанив по столі пальцями.

– Гм… – сказав він нарешті. – А якщо твої птахи розлетяться, витрати ти оплатиш?

– Не розлетяться. Ми їм крила підріжемо. Це велика справа, товаришу Баграт. Арам Михайлович говорить, що ми вирішуємо принципове питання і наносимо нищівний удар по «теоріях» буржуазних вчених…

Баграт посміхнувся в вуса.

Коли б Камо більше знав людей, він одразу б догадався, що його пропозиція сподобалась голові колгоспу.

– Гаразд, – сказав Баграт. – Ви свою справу робіть. – Він подивився на нього, як здалося Камо, трохи насмішкувато, але вже серйозно запитав: – Так що ж ви тепер хочете?

– У вас є інкубатори – дайте нам хоч зо два маленьких. Арам Михайлович радив нам два просити.

– Згода. Якщо Арам Михайлович ручається за вас, можете взяти. Тільки про все, що робитимете, розповідайте нам. Запитуйте у нас. Тут є влада. Село не без хазяїна.

Камо обернувся і хотів було вже йти, та Баграт зупинив його:

– А в шкільній комсомольській організації ти ставив на обговорення питання про ферму?

– Коли ж я міг це зробити, дядьку Баграте? – намагався виправдатись Камо.

– Ну, хоча б поінформував, – перебив його голова.

– Гаразд, сьогодні зберу товаришів. Спасибі, дядьку Баграте, за інкубатори!…

Того ж вечора, скликавши збори, Камо з великим натхненням розповів комсомольцям про влаштування птахівницької ферми. Потім виступив Армен.

– Так само, як Мічурін, що виводив гібриди від плодових дерев і вирощував нові види плодів, можемо і ми завдяки гібридизації і вихованню пташенят одержати нові види птахів, – захоплено говорив він.

Комсомольці гаряче підтримали пропозицію юних натуралістів. Лише Артуш, однокласник Камо, залишився незадоволений.

Він не наважився виступити на зборах і висловлював своє обурення потім, коли збори закінчились.

– Хіба серед нас нема нікого з головою? Чому нас має вчити якийсь хлопчисько з Єревана? – обурювався він.

Камо справді приїхав з Єревана. Його мати, дочка діда Асатура, одружилася з єреванцем і жила в місті. Коли почалася війна, батько Камо пішов на фронт, мати разом з сином повернулися в рідне село Лчаван. Тут її прийняли як свою, і вона працювала в тютюнницькій колгоспній бригаді, а Камо продовжував учитися в сільській школі. В 1946 році демобілізувався з армії і приїхав у село батько Камо, Самсон.

Самсону в селі сподобалось. Баграт умовив його, хорошого майстра-механіка, залишитися в селі хоча б на той час, поки Камо закінчить школу, – впорядкувати кузню і відремонтувати сільськогосподарські машини та інвентар.

Самсон згодився.

– Ну що ж, – сказав він, – залишусь і працюватиму з вами. А закінчить Камо школу – повезу його в Єреван, в університет.

Камо вчився добре, подобався товаришам, його обрали секретарем комсомольської організації. Але успіхи Камо в школі і популярність серед товаришів дратували Артуша. Він був певний, що коли б не вчився у них Камо, секретарем обрали б його, Артуша. І його точила недобра заздрість.

Напоумити Артуша і встановити з ним добрі стосунки поки що Камо не вдавалося.

ПОХІД ЗА КВОЧКАМИ

– Ох ця Асмік! Що нам робити з нею, діду Асатур? – добродушно бурчала тітка Анаїд. – Минулого року одна курка всього дев’ять качечок вивела, а скільки ж це тепер квочок треба?… Щось ти багато задумала пташенят виводити.

– Не турбуйся, мамо, квочок ми знайдемо. От і дідусь Асатур одну дасть, він пообіцяв. Правда, дідусю?

– Правда, правда, як на таке діло не відгукнутись!… Неодмінно у моєї старої квочку віднімемо. І до інших в курники заберемося: зараз в кожній хаті кури квокчуть. А де ж твій торішній виводок, онуко? Цілий? Покажи-но, що там за дивина!

– Та, дідусю, як же я тобі їх покажу? Вони ж цілий день на річці плавають. Якщо побачиш мармурових – значить, наші, таких ні в кого немає. Дідусю, допоможи квочок дістати! Тебе люблять у селі, тобі не відмовлять… Всі повірять, – упрошувала діда Асмік.

– Ну, то ходімо, онуко, ходімо, – згодився дід. – Підемо спочатку до моєї старої.

Асмік, сяючи від радості, йшла за дідом.

– Стара, у тебе, я знаю, одна з курок квокче. Позич-но її цій дівчинці, – сказав дід дружині, заходячи до себе на подвір’я.

Стара Наргіз сторопіла. «Навіщо?» – говорив її погляд.

Асмік показала їй велике яйце і сказала:

– Це яйце дикої гуски, бабусю. Ми підсиплемо квочку – вилупляться пташенята, пухнасті, жовтенькі…

– О-ох, щоб я осліпла! Хто ж бачив, щоб курку підсипали яйцями диких птахів? Ото новина! – І стара перехрестилась.

Дід Асатур похитав головою:

– Ну, відхрестилась? Тепер боятися нічого – давай сюди квочку.

– Та що ж це? – забурмотіла стара. – Я сама хотіла квочку підсипати. Що ж це тепер, без курчат залишатися?

– Ну-ну, не бубони, – говорив дід, – курей у тебе, слава богу, багато – не ця, то друга квочка знайдеться.

– Бабусю, якщо у вас ще курка заквокче, я вам яєць водяної чорної курочки принесу, – сказала Асмік.

Стара погодилась і пішла в сарай.

Асмік допомогла їй зловити квочку і стояла, притискаючи курку до грудей, задоволена і горда.

– Старенька моя мила, молодь наша на весь світ чудеса творить. Для того вони комсомолом і називаються, вік їм жити!… І ці, піонери, так само все, що захочуть, зроблять. Повір, зроблять… Якщо живих квочок не дістануть, залізну підсиплють, – говорив дід Асатур.

Перша добута квочка допомогла справі. Погодилась дати школярам квочку дружина Арама Михайловича. Прийшли вони і до матері Грикора. Вона спочатку забурчала, але Грикор, як завжди, зумів розсмішити і умилостивити матір.

– Нані-джан^[3], – сказав він ніжним голосом, – я тобі цілий полк пташенят приведу разом із куркою. Дай, не бійся!

– І-і, навіжений. чи будеш ти коли-небудь таким, як Армен? – засміялась вона і відчинила двері курника.

– Професором?

– Путнім, розумним…

– Буду, буду! Ще є час – тихіше їдеш, далі будеш. Куди ти поспішаєш! – І, вихопивши курку з рук матері, Грикор побіг.

Великий галас зняла тітка Сона, мати Сето. До неї діти за квочкою і не звертались, але Сона вважала за необхідне втрутитися. Стоячи на пласкому даху свого будинку, вона розмахувала руками і кричала:

– Я таким шибеникам, як ви, курки не дам, не дам!…

Грикор, намагаючись втихомирити її, гукнув:

– Ми, тітко Сона, ферму влаштовуємо. Розумієш, ферму! Від гусей і качок відбою не буде… Тітко Ашхен, – звернувся він до однієї з жінок, – дай нам квочку днів на двадцять п’ять. Половину виводку подаруємо тобі.

– Ти дурний, чекатимуть дикі птахи, поки ти зберешся їх подарувати! – втрутився Се-то, який почув галас і вийшов на вулицю.

Справа ускладнювалась. Але несподівано загримів бас діда Асатура.

– Гей, Ашхен, Астхік!… Гей, баби, дівчата, несіть-но всі, у кого є, по квочці, дайте цим дітям! Назад одержите від мене. Хутенько, хутенько! Чого роти пороззявляли? – по-хазяйськи командував він.

В селі старого мисливця поважали, у тяжкі хвилини він завжди сусідові допоможе, завжди добрий, гостинний. Не було в селі людини, яка не покуштувала б його мисливської здобичі.

– Ну, коли дід Асатур каже, значить, є якийсь сенс у цій справі, – сказала Ашхен і пішла за куркою.

Лише Сона і далі галасувала на своєму даху:

– Про бороду свою забув, здитинився!

– Агей, дочко Ат! – погрозив їй старий. – Не чую я, що ти там мелеш, та по обличчю бачу – недобре. Поганого ти роду… Подивись-но, які матері у цих дітей, не те, що ти… їхні діти в школі перші, і ферму ось влаштовують. Ти б краще не бубоніла, а сина довела до пуття, людиною зробила, а то лише по горах він у тебе і лазить…

Діти знову пішли по дворах колгоспників. Асмік докладно розповідала усім план організації птахівницької ферми, що здавався фантастичним. Грикор розважав колгоспниць своїми жартами, а дід Асатур авторитетно підтримував клопотання дітей:

– Давайте, давайте, хорошу справу діти почали!

На другий день, як тільки закінчилися уроки, юні натуралісти поспішили до колгоспного сарая, що стояв на краю села. Галаслива юрба школярів побігла слідом за ними.

«Де квочок підсипають? Яких квочок?» – чулося з усіх боків. І в цьому безладному хорі можна було почути і голос Артуша.

– Камо хоче своє секретарство обезсмертити незвичайною справою, – в’їдливо говорив він.

– А що ж! – обізвався один з його товаришів. – Повинна ж людина в чому-небудь себе показати!

Тут з натовпу вийшла піонервожата Аракс:

– Камо, пусти нас, ми допомагати прийшли. Ми вирішили шефствувати над квочками.

– Шефи?… Над нашими квочками?… Ану, покажіть, як ви умієте шефствувати, – засміявся Камо. – Прошу!

Аракс обернулась до своїх піонерок:

– Товариші, сюди!

Дівчатка вбігли в сарай і під керівництвом Асмік заходилися поратися біля квочок.

Піонерки зробили з соломи гнізда, поклали в них по десять – дванадцять яєць, посадили квочок і прив’язали їх за йоги до кілочків. Але сполохані галасом квочки не хотіли приступати до виконання своїх обов’язків.

– Що тут, мавпу водять, чи що? – сердито бурчав дід Асатур, відганяючи дітлахів, що юрмилися біля дверей сарая. – Курей не бачили.

– А що нам з цими яєчками робити, дідусю? – запитала Асмік, показуючи на кошик з відібраними яєчками неїстівних птахів – чайок, чапель.

– Ці?… Ці, я вам уже сказав, віддайте Рибтресту.

– А може, зберегти їх? – запитав Армен. – Ми годуватимемо ними наших пташенят, як тільки вони вилупляться.

– Армен розумніший за всіх, – визнав Камо. – Сховаємо ці яєчка. Нічого кращого й придумати не можна.

Три тижні доглядали Асмік і її подружки квочок. Три тижні Армен, користуючись акумуляторами, безперервно підтримував у інкубаторах рівномірну температуру. Три тижні дід Асатур з довгим кинджалом на поясі і рушницею за плечима стеріг колгоспний сарай. Щоразу, помітивши Сето, дід погрожував йому:

– Ти у мене не крутись тут, лис, а то шкуру спущу!

Діда Асатура розбирало нетерпіння. Щоразу, заходячи в сарай, старий дивився на квочок, що сиділи рядами, на інкубатори і якось пошепки запитав Армена:

– Скажи, Армене, а ці штуки який учений вигадав?