Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

***

Нашвидкуруч змайстрували ноші з гілок і понесли хлопця в село.

Мати Камо дуже злякалася. Побачивши носилки, вона скрикнула й знепритомніла. Камо занесли в хату. Звідусюди зібрались сусідки. Сповістили Арама Михайловича і Баграта. Вкрай стурбований прибіг Баграт. Незабаром прийшов і Арам Михайлович.

Завжди стриманий, Баграт дуже хвилювався.

– Тітко Анаїд, відчини вікна! Швидше!… Так… Дай води… Шушан, біжи в правління, принеси аптечку. Живо!… Ашоте, допоможи Араму… Араме, ти зумієш викликати у нього дихання?

Арам Михайлович мовчки кивнув головою і, знявши піджак, закачав рукава сорочки.

Прибіг Шушан з дорожньою аптечкою. Кімната наповнилась їдким запахом нашл-тирю.

Увійшов дід Асатур. Борода у діда була скуйовджена. Жалісливим, тремтячим голосом він почав умовляти вчителя:

– Арам-джан, жити тобі щасливо! Заради усього, що тобі найдорожче, подзвони в Єрз-ван, сповісти по радіо, нехай приїдуть лікарі, вчені, врятують мого внука!…

– Заспокойся, дідусю!

– Тисячу дам, мільйон дам… Покличте професора, врятуйте мого внука!

Баграт співчутливо глянув на діда. Очі старого помутніли і сльозилися.

«З’їхав з глузду, бідний, – подумав Баграт, – про мільйон верзе!»

Удворі Сето й Армен заспокоювали Асмік. Вона схлипувала і витирала хусточкою сльози, що весь час набігали їй на очі.

Біля воріт Грикор вичитував рахівникові Месропу:

– Ти що це там затіваєш? Чортзна-що плещеш?… – кричав він. – Яке пекло, які чорти?… Вода біжить, розумієш?… Вирує, шумить! Завтра піду приведу її в село. Тобі й краплини не дам – здихай від спраги… З хлопцем лихо скоїлось через його ж необережність, а ти тут нашіптуєш: чорти покарали… Досить тобі, нарешті, людям голову морочити!

Грикор так обурився, що втратив почуття міри у своїх висловах.

– Хто сказав, що не вода?… Чого ти галасуєш, Грикор-джан?… – розгублено мимрив Месроп, оглядаючись, чи не чує хто.

У цей час у двір зайшов зеленоокий хлопчик з блідим, стурбованим лицем. Це був заздрісник Артуш.

Хлопчики мовчки дивилися на нього. Тепер, коли сталося нещастя з Камо, їм особливо неприємно було бачити цього давнього недруга їхнього товариша.

– Ну, а ти чого губи розквасив?… – уїдливо запитав Грикор. – Хіба й тобі жалко?

Артуш підвів на Грикора очі, повні непідробленого горя, і Грикор зрозумів, що дуже образив його своїми словами.

– Не сердься на мене… – сказав Артуш. Голос у нього був глухий, несміливий. – Заради нього пробачте! – На очах у Артуша з’явилися сльози.

– Гаразд, – простягнув руку Артушеві Армен. – Тільки зараз не до тебе…

Біля ліжка хворого клопоталися кілька чоловік.

Ашот Степанович тримав у руці пляшечку з нашатирним спиртом. Баграт тер Камо виски. Арам Михайлович робив хлопчикові штучне дихання.

Нарешті їх зусилля увінчалися успіхом.

Бліде обличчя вчителя раптом спалахнуло, очі засяяли радістю.

– Живий? – запитав Баграт.

– Живий! Дихає…

Ця звістка миттю перенеслася у двір. Всі полегшено зітхнули. Звідти долинув голос Асмік:

– Пустіть, пустіть мене до Камо!…

Але Баграт посварився на неї з вікна.

– Ну добре, добре, іди, тепер можна, – сказав голова колгоспу, добродушно посміхаючись.

Грикор стояв осторонь, обливаючись слізьми, але не міг навіть зараз утриматися від жарту:

– Я вже знаю: вдавав мертвого, щоб його ще більше полюбили!

Всі засміялись, але не тому, що їм сподобався Грикорів жарт, а просто з радощів.

Асмік, зустрівши здивований погляд Камо, зупинилась, повернулась, припала до грудей Баграта і розплакалась.

– Заспокойся, доню, все гаразд, усе минуло, – говорив Баграт, ласкаво погладжуючи шовкове каштанове волосся дівчинки. Але він і сам не був спокійним і ледь стримував свою радість.

З сусідньої кімнати вийшла мати Камо, опустилась на коліна, і припавши до ніг сина, заплакала. Це були сльози не горя, а того безмежного щастя, яким може бути сповнене лише серце матері.

А Камо тупо дивився на всіх великими очима і нічого не розумів…

– Ожило, ожило моє левеня! – схвильовано говорив дід Асатур і, піднявши руки до неба, бурмотів щось незрозуміле. – Тю, що це я кажу! – раптом схаменувся дід. – В руках небесних сил нічого більше не залишилось…

– Ти чого це засумував, дідусю? – ласкаво запитав його Арам Михайлович. – Бачиш, все добре, живий твій онук.

– Га?… – опам’ятався старий і, ніби розв’язавши якесь складне завдання, заговорив знову, але якось дивно і безладно. – Отже, відомий мисливець Асатур серцем своїм менший за цих дітей… Вони для нас життя свого не шкодують, а я гроші жалітиму? Ні, досить, досить! – раптом закричав він. – Баграт-джан, придушило мене це багатство, ці мільйони серце моє висушили… Піду принесу, на душі стане легше… – І він рішучими кроками вийшов з кімнати.

Ніхто не зрозумів недоладної мови старого.

– Що з нашим дідом? – здивовано звів брови Баграт. – Захворів він, чи що? Які мільйони?…

Арам Михайлович здивовано знизав плечима.

Хата старого була недалеко. За кілька хвилин, згинаючись під вагою великого, туго набитого мішка, з’явився дід.

– Ось вони, мої мільйони, візьміть їх… – сказав він, кладучи мішок на долівку. – Дочко, принеси який-небудь килим! – звернувся він до матері Камо.

Всі перезирнулись і зашепотіли.

– Іди додому, – поклав руку на плече старого Баграт. – Іди відпочинь, заспокойся.

– Кажу – килим дайте! – розсердився старий. – Чи ви думаєте, що дід збожеволів? Дайте килим, я свій мільйон викладу… Відійдіть, місце звільніть… Ось так! – командував дід, широко розставивши ноги і розмахуючи руками.

Зірвавши із стінки килим, він розстелив його посеред хати і вивернув на нього все, що було в мішку.

Усі остовпіли.

– Ох! – скрикнула Асмік.

Дорогоцінні, всіх кольорів райдуги каміння, золоті монети, браслети, підвіски, обручки, намисто, сліпучо виблискуючи, купою висипалось на килим.

Дід Асатур стояв над цим скарбом гордий і, однією рукою погладжуючи бороду, а другою стискаючи рукоятку кинджала, дивився на всіх блискучими очима.

– Що? Сказав – дам мільйона! А ви думали: збожеволів старий? То що тепер скажете?…

Торжествуючий погляд старого мисливця зустрівся з суворим, повним докору поглядом Драма Михайловича. І раптом старий усе зрозумів: радісна переможна посмішка зникла з його обличчя і рука перестала стискати рукоятку кинджала. Дід скинув папаху, став на коліна і низько схилив свою сиву голову, ніби приречений на смерть.

– Пробачте, люди! Пробач, товаришу Баграт… Пробач, товаришу секретар… Помилився… Пробачте… – глухим голосом сказав він крізь сльози.

На дідовому обличчі з’явилося страждання, він одразу наче ще дужче постарів, став дряг-лим і жалюгідним.

– Звідки? – суворо запитав Арам Михайлович.

– Знайшов у карасі під медом…

– Чому ти і досі нікому не казав?

Всі насторожились, почувши це запитання.

– Арештують! – злякано прошепотіла Анаїд.

– І добре зроблять, – сказав завідувач молочної ферми Артем. Він прийшов нещодавно і стояв позаду всіх біля дверей.

А старий мисливець продовжував каятись:

– Грішний я, братці… не віддав тоді державі… Жадність очі засліпила. Пробачте, братці! Баграт-джан, багатство це місяць цілий пудовою гирею лежить на моєму серці, мучить мене… Візьміть, братці, звільніть мене від цього тягаря!

– Як же це ти зараз вирішив з цим добром розлучитись? Заради онука?

– Не лай мене, Баграт-джан! Дивився я на діла цих хлоп’ят, і соромно мені стало, ладен був крізь землю провалитися… – Старий показав на Камо, на його товаришів. – Дивився я на них і бачив, що розум їхній, думки – не про себе, а про всіх нас, мої ж думи – тільки про себе. Це мене і наштовхнуло. Одно це і поклало кінець моїм мукам. Не заради внука, небо свідок…

Всі мовчки слухали.

– Життям цієї молоді клянусь, – вів далі старий, – що совість мене весь час мучила. У хліві ховав. Ходив, витягав, звалював собі на плечі – віднести, віддати, але… ноги не несли… І думав: невже я, мисливець Асатур, який нікому за все своє життя не робив нічого поганого, честь свою загубив через оцей мотлох?

Дід вороже глянув на дорогоцінності і огидно підкинув ногою шолом, усипаний камінням.

У кімнаті стало тісно. Чутка про незвичайну подію миттю облетіла село, і в хату коваля Самсона набилося повно людей.

Діда слухали мовчки. Всі розуміли, що вчинок його негарний, і чекали, що ж скажуть ті, хто має право судити.

– Чого скиглиш? – перебив старого рахівник Месроп. – І мільйони віддаєш та ще й пробачення просиш? Інший на твоєму місці і не віддав би…

– А заради чого віддав би? – підтримала його Сона. – Добре ти робив, діду, каятись нема чого.

І ще кілька голосів почулося на захист діда. Можна було подумати, що вони втішають старого. Та коли Месроп простягнув руку, щоб допомогти діду підвестись, той відштовхнув його і сказав обурено:

– Геть!… Невже я так низько впав, що ти можеш мене захищати?… Ні, нехай мене народ судить…

Обернувшись до присутніх, старий схвильовано промовив:

– Люди, коли вже мене Сона і Месроп захищати почали, то мені й жиги нема чого… Накажіть мене до в’язниці відвести. Ні в’язниці, ні смерті я не боюсь. Ім’я моє чесне втрачу – ось чого страшно. Що таке смерті?!

Рясні сльози покотилися з очей старого на його сиву бороду…

СУД НАРОДУ

До діда Асатура підійшов голова колгоспу Баграт, що довго мовчав, і підвів його з колін.

– Провина велика, – сказав він, – але хто з нас не знає діда Асатура! Чи є серед вас хто-небудь, кому б дід на своєму віку не допоміг?…

– Нема таких людей! – пролунав голос Анаїд.

– Хто з вас не знає, що людина ця все своє життя була чистою і чесною! – продовжував Баграт. – Те, що він скарб тримав і не наважувався віддати його – це все гріхи старого суспільства. Воно, це старе суспільство, залишило в серцях багатьох з тих, хто в ньому жив, чорні плями. Дід Асатур не комуніст, але в дні травневого повстання 1920 року він нас, партизанів, переховував у своєму хліві і годував своєю мисливською здобиччю… Ні, ми так легко не осудимо діда Асатура!… Він був совістю нашого села, і ця подія – непорозуміння в його житті. Пам’ятаєте, люди, який голод був у нас в перший рік революції, як руйнувалася країна в часи громадянської війни? Пам’ятаєте, як народ їв траву, пухнув з голоду і вмирав?… Хто врятував тоді наше життя, врятував Лчаван? Російський народ!… Пам’ятаєте, як з Росії ешелонами привозили нам зерно – для голодуючих? Кого ми обрали, кому доручили одержати це зерно і чесно, справедливо розподілити?

– Дідові Асатуру!… Звичайно, дідові Аса-туру! – пролунало з усіх боків.

– А в дні Вітчизняної війни хто допомагав родинам бійців, що були на фронті? Кого в ті дні, коли фашистські орди були біля воріт Закавказзя, обрали ви командиром місцевого ополчення?…

– Асатура! – хором загули присутні.

– Правильно. І ви його обрали тому, що він був чесним. Чесний він і тепер. – підвищив голос Баграт, – а його вчинок – це залишки минулого, залишки старого. Людина, яка зросла в старому, власницькому суспільстві, не змогла цілком позбутись однієї з головних вад цього суспільства – жадності. Ось вони, – показав Баграт на хлоп’ят, – будуть вільні од таких пороків, тому що народились і виросли в новому суспільстві, в тому суспільстві, де в людини є лише одне прагнення – підкорити все особисте суспільним інтересам… Отже… Я хотів, щоб ці наші збори були судом над дідом Асатуром. Я своє слово сказав. Нехай і інші скажуть свою думку. Тоді ми тут вирішимо й повідомимо про нього уряд.

– Що може бути дідусеві Асатуру? – з острахом прошепотіла Асмік.

Після голови виступив Арам Михайлович.

– Це золото, – сказав він, вказуючи на знайдені дідом скарби, – нагадує мені про одну історичну подію. Весною 1921 року, коли вірменські білогвардійці – дашнаки – виступили проти нового, радянського, уряду, одна з наших червоноармійських частин відірвалась від Одинадцятої армії, очолюваної Орджонікідзе, Кіровим і Мікояном, і залишилась у південному кінці Вірменії, у крайньому кутку Араратської долини, біля Нахічевані. Ця військова частина протистояла контрреволюційним силам, не надіючись на допомогу. У бійців не було хліба, не було необхідного спорядження. Попереду були вороги, позаду – феодальний Іран. Розгром здавався неминучим. Але ось пролунав шум мотора, і в небі з’явився літак. На той час це була подія незвичайна. Літак зробив круг над нами і скинув торбинку золота, надіслану Леніним. За це золото загону пощастило роздобути в Ірані хліба, люди ожили, підбадьорились і зуміли подолати ворога.

– Правильно! Я був там з ними… – відгукнувся з свого кутка колишній партизан, тепер завідувач молочної ферми Артем.

– Хай не образиться на мене зараз дід Асатур, коли я зроблю одне порівняння, – продовжував Арам Михайлович. – То було золото, і це – теж золото. Різниці ніби нема, чи не так? Але чому послужило те золото і чому – це лежало в хліві діда Асатура?…

Старий мисливець стояв, нахиливши голову, і було видно, як боляче йому слухати такі тяжкі докори.

– Я хочу звернути вашу увагу і на іншу важливу обставину, – продовжував учитель. – Зараз мене, як радянську людину, хвилює ще одна думка: як було б недобре якби у діда Асатура перемогло старе! І яка велика втрата була б для радянської науки, коли б знову залишились під землею або пропали, а може, і таємно продали б їх – просто як цінний метал – цих мовчазних свідків минулої історії нашого народу, його боротьби, побуту, культури… – Арам Михайлович узяв з купи золотих речей, що лежали на підлозі, одну монету: – Ось бачите, на ній зображено Тиграна Великого. Монета ця була вибита в ті часи, коли в нашій країні ще панувало язичество А ось союзника Тиграна Великого – Мітрідата Понтійського – зображення, вибите на золотій медалі… Тигран і іМітрідат підняли народи підвласних їм країн на боротьбу з легіонами римських завойовників. Це дуже цінні, дуже важливі знахідки для науки. Такі знахідки ховати або знищувати, перетворювати на злитки – злочин… Ну, я думаю, усього, про що тут говорили, досить для діда Асатура. Він глибоко відчуває свою провину. Асатур говорить про дідівську чесність, і чимало цієї чесності є і в нього самого. Але мені хотілося б, щоб дід Асатур сам себе запитав: як він міг забути про чесність, про людяність?

– Дід Асатур почув усе, що треба було, – сказав Баграт. – В його каяття ми віримо – воно глибоке й щире. Кінець кінцем дуже добре, що всі ці речі знайшлися. Але найбільше слід радіти тому, що знайшлася людина, що під впливом цих хлоп’ят знайшлася загублена дідом Асатуром чесність… – І він потиснув старому руку. – Я переконаний, що уряд зверне увагу на твоє каяття, діду.

Дід полегшено зітхнув. Його зблідле обличчя потроху почало оживлятись і набувати природного кольору.

Всі почали посміхатися, дехто навіть зааплодував. Дід Асатур розправив плечі, випростався. Вологі очі його блиснули, як у старого, але ще могутнього сокола.

Кінець справи більше за всіх, звичайно, потішив наших юних героїв. Вони дуже любили старого, доброго дідуся і, бачачи його страждання, теж страждали.

– Спасибі і нашим відважним хлоп’ятам! Чи не вони знайшли це золото разом з цими дорогоцінностями в печерах Чанчакару? Чи не вони своїм прикладом урятували честь старого мисливця? – промовив учитель.

Покликавшії до себе дітей, він обняв і поцілував їх по черзі.

Дід Асатур підбадьорився і, за старою звичкою, знову стиснув руків’я кинджала. Поверталося до нього колишнє почуття власної гідності.

– Ну, кінець, тепер до мене і смерть не підступиться! – сказав він і раптом, щось згадавши, повернувся до Камо: – Камо, рідненький, чи знайшли ви, що там у печері вирувало? Чи не казан сатани?

– Ні, дідусю, який там казан! Це під скелею біжить вода, – слабким голосом відповів хлопець, який ще не зовсім оклигав після хвороби.

– Справді вода? – запитав у Камо Артем.

– Так. Ясно чути, як вона біжить, вирує…

– Чого ж ти нам про це не сказав, – обернувся Артем до Баграта.

– Ми й самі ще нічого толком не знаємо… Ашоте Степановичу, діти, розкажіть, що ви сьогодні на Чорних скелях зробили? А куди пропав твій товариш, учений? – спитав Баграт.

– Сурен? Сурен не пропав. Він зайнятий дуже важливою справою: креслить карту старого річища каналу, позначає на ній ті місця, які слід закріпити цементом, – відповів Ашот Степанович. – Бо інакше вода в цих місцях – вони складені з пористої лави – буде просякати і пропадатиме, не дійшовши до ваших полів.

…В той же вечір Баграт послав колгоспний грузовик у районне управління водним господарством по цемент, а сам з учителем побував у «Воротах пекла». Вони оглянули печеру і переконались, що під нею і справді бурхливим потоком мчить вода – затворниця Чорних скель…

Рано-вранці Баграт послав колгоспників рити канал.

Селом полетіла чутка:

– Вода!… Скоро буде вода!…

Наче ліс з коріння зірвався – забігали всі: старі й малі, чоловіки й жінки. Схопивши лопати, кирки, ломи, кинулись на схил Далі-Дагу, по якому пролягало колись річище Великого Джерела царя Сардура, та сама «таємнича стежка», колишнє значення якої розгадали Арам Михайлович і Армен.

З’явились тракторні плуги. Ще не зійшло сонце, а вони вже зібрались на схилі гори, там, де стояв недавно «вішап» – «бог води», і поповзли звідти, вгризаючись у землю, вниз, до полів колгоспу. За плугами йшли колгоспники і лопатами та кирками поглиблювали річище стародавнього каналу.

ЗНОВУ ДО ЧОРНИХ СКЕЛЬ

Світало. Асмік, прокинувшись, відчула, що серце в неї не щемить, як учора. їй було легко і радісно. Вона скинула ковдру, скочила з ліжка і швидко вдяглась. їй хотілося піти до Камо, але йти так рано і самій їй здавалось незручним.

Асмік побігла до Грикора:

– Ходімо до Камо!

Їх зустріла мати Камо і, приклавши палець до губів, сказала:

– Тсс! Він спить.

– Ну-ну, хай спить, йому це треба, – відповів Грикор. – А ми, Асмік, вернемося поки що до нас.

Слідом за ними до Грикора прийшли Армен і Сето.

– Зайдем до Камо? – спитав Армен.

– Ні, він спить. Не будемо його турбувати.

– Добре, хай відпочиває Підемо самі. Ось тільки Артуша треба взяти, він хотів піти з нами.

І вони пішли до Артуша.

– Ти куди, синку? – крикнула мати навздогін Грикорові.

– Ми до Чорних скель. – Він знав, що мати тепер затримувати його не буде.

Взявши з собою Артуша, усі радісно рушили вперед, і перед ними знову відкрилася знайома картина: обпалені сонцем, знеможені від спраги поля і долини.

Колгоспники напружено працювали, поглиблюючи річища каналу. Широкою чорною стрічкою простягався він, спускаючись схилами Далі-Дагу до колгоспних посівів.

Голова колгоспу Баграт втратив свою холоднокровність. Він гарячкував:

– Ну-ну, мої любі, працюйте по-воєнному! Завдання таке – по чотири кубометри на людину. Виконав – доповідай. По-бойовому!… Необхідно якнайшвидше провести воду: будівельна бригада весь час на Чорних скелях працює.

Наче у відповідь на ці слова, з боку Чорних скель почулося один за одним, кілька вибухів. Хмари диму й пилу вирвалися з печери.

– Ми запізнились! Вони випередили нас! – засмутився Армен. – Ходімо швидше!

І вони побігли.

Ось і Чорні скелі. Стародавній дуб стоїть, обгорілий знизу догори, стовбур його розколовся, гілки позвисали – поламані, обвуглені. Мідний глечик лежав у корінні дерева, почорнілий і сплющений.

На вершині Чорних скель з’явилися люди, і хтось із них крикнув униз:

– Грикоре, це ти? Зміна прийшла?

– Так, прийшла. Залиште там ломи, спускайтеся.

Будівельна бригада, що працювала в печері, спускалася в ущелину. На зміну їм піднімались на гору наші хлопці.

На схилі гори вони зустрілись. Майстер Єгор, не кажучи й слова, взяв у Грикора з рук мішок з амоналом, гніт і капсулі. Потім обшукав у хлопців кишені.

– Це що таке?… – образився Армен.

– Баграт наказав. Забули про вчорашній випадок з Камо?

Єгор суворо глянув на хлопців, але, побачивши їхні збентежені обличчя, ласкаво додав:

– Про вибухи і не думайте. Вам доведеться робити в камінні дірки. Я позначив крейдою ці місця. Камінь пробивайте на півметра, – сказав він і додав: – Не ображайтесь, хлопці, ідіть.

І він по-дружньому поплескав хлопців по плечах.

Важко змахуючи крилами, піднялися з вершини скелі орли й закружляли над головами хлопців. Десь тут, у печерах, були їхні гнізда, і орли готувались до захисту своїх пташенят.

Але хлоп’ятам було не до орлів. Вони увійшли в печеру. В ній було темно й волого. Брали дрижаки. Вузький вхід у печеру поступово розширювався. Стіни й підлога були вологі і вкриті слизом. Звідкись, наче з-під землі, долинали глухі звуки. Що далі йшли хлоп’ята, тим звуки ці ставали чутніші.

Хлопці підійшли до вузької чорної щілини – проходу в одній із стін.

Артуш засвітив ліхтар, але сильний холодний струмінь повітря, що дихнуло з щілини, вмить загасив його. Довелось пробиратися навпомацки, повзком, весь час кудись угору. Однак шлях був їм уже знайомий. За цим проходом була друга печера, де хлопці робили перші вибухи. Будівельна бригада тут залишила ломи.

В печері було темно. Таємничий підземний шум чути було дуже сильно.

– Адже вода, коли ми її звільнимо, рине в прохід, яким ми щойно прийшли… Отже, вона відріже нам шлях, і ми залишимося у цій печері, – в роздумі сказав Армен. – По-моєму, треба розширити вихід.

Хлопці знову засвітили ліхтарі і оглянули прохід. Чорні скелі в глибині своїй були складені не з граніту, а з м’яких гірських порід, і зараз хлопці ломами розширяли вузьку щілину до ширини звичайних дверей. Потім вони пройшли в той куток печери, де минулого разу зробили в скелі виїмку. Після того як тут побувала будівельна бригада, вона стала набагато ширша і глибша. Тепер під цією ямою вже було добре чути, як вирувала, хлюпала, кипіла вода.

– А може, й справді там казан з грішниками? – сміючись, сказав Грикор. – Чого доброго, ще впіймаємо душу кума Мукела і віднесемо в подарунок дідові.

– Брр!… – здригнулась Асмік. Вона ніяк не могла позбутися почуття страху і боязко притискалась до Армена.

Найхоробрішими були Сето і Грикор.

– Не бійтесь, – заспокоював товаришів Грикор. – Це вода, вода-полонянка! Скоро ми її звільнимо. Ану, посвіти, Сето!

– Ні, світитиме нам Асмік, а ми візьмемо ломи, – сказав Сето, передаючи ліхтар дівчинці.

Вони пробрались серед розкиданого вибухом каміння і ввійшли у виїмку, під якою вирувала вода. Ліхтар кидав сніп світла на нерівне, вищерблене дно.

Армен зняв з себе куртку і накинув на плечі Асмік.

– Не треба, – запротестувала вона, – застудишся.

– Ну, що ти!… Я працюватиму, мені скоро стане жарко.

Скинули свої куртки і гаряче взялися за роботу Сето, Грикор і Артуш.

На краю виїмки з ліхтарем у руках стояла Асмік. Арменова куртка не допомогла, дівчинка тремтіла все дужче, і світлий зайчик ліхтаря весь час то піднімався, то тікав з виїмки.

– Е, це не діло, – нарешті вирішив Армен. – Ти тут замерзнеш, Асмік. Краще б ішла додому, а з ліхтарем ми й без тебе впораємось.

– Ні, ні, нізащо!…

– Іди, іди… Ти там будеш корисною. Іди доглянь Камо, розваж його.

– Ні! – ще раз сказала Асмік і зашарілась. Добре, що світло ліхтаря падало не на неї і товариші не помітили цього.

– Справді, – втрутився Сето, – нічого тобі тут залишатись. Іди додому, а ліхтар ми прикріпимо до каменя, і світло не танцюватиме по землі, як зараз.

Асмік нарешті згодилась. Сето провів її до виходу з печери і допоміг вибратись на вершину скелі. Звідти, вже сама, Асмік, підстрибуючи, як кізка, побігла до села…

Ввійшовши в село, Асмік в нерішучості зупинилась. Іти додому?… Ні! До Камо…

Двері їй відчинила мати хлопця. На її змарнілому обличчі світились щастям великі, глибоко запалі очі.

Вона обняла й поцілувала дівчинку, а Асмік притиснулась до її грудей з таким теплим почуттям, яке вона відчувала, коли горнулась до рідної матері.

Мати Камо, що протягом одного дня пережила і велике горе і велику радість, тихо плакала.

Коли вони обидві заспокоїлись, Асмік спитала пошепки, як почуває себе Камо.

Наче у відповідь на її запитання, із сусідньої кімнати долинув бадьорий і веселий голос:

– Іди сюди, Асмік, а то я сам прийду!

– Божевільний! Ще й справді з ліжка встане! Рано ще йому! – злякано промовила мати. – Іди до нього, Асмік-джан, іди.

Асмік увійшла до кімнати, де біля широкого, світлого вікна стояло ліжко, на якому лежав Камо. Його великі чорні очі радісно сяяли.

Асмік кинулась до нього і розплакалась.

– Ну-ну, годі, заспокойся, – ласкаво погладив дівчинку по голові Камо. – А ти, мамо, чого плачеш? Я ж живий! І чому всі, хто б не приходив, замість того щоб сміятися, плачуть?… Що за дивні люди! Помирає людина – плачуть, видужує – плачуть…

Асмік засміялась крізь сльози.

– От і добре! Сміятися треба.

Вона сіла, змахнула сльози і лише тоді глянула на Камо.

Він не змінився. Такі ж чудові очі, таке ж мужнє, але бліде зараз обличчя, наче він не спав цілу ніч.

Мати Камо поралась на кухні, залишивши дітей на самоті.

Вони тихо розмовляли:

– Що ж ти відчув, коли тебе вдарило? – спитала Асмік.

– Що?… Важко передати словами… Після вибуху мені здалося, що якась невидима сила відірвала мене од землі, а по спині наче пробігла гаряча вода. В цей час я і вдарився, напевне, об каміння. Як я впав і що сталося зі мною потім – не знаю: я нічого більше не відчував до того часу, поки не прийшов до пам’яті.

– Ух-х… – здригнулась Асмік. – Коли б ти знав, як тяжко було бачити тебе в такому стані!… Непорушний, скам’янілий…

– Чи бувало з тобою так: бачиш важкий сон, знаєш, що це сон, хочеш прокинутись – і не можеш?… А тут, коли я опритомнів…

– Не подумав, чому це навколо тебе люди зібрались?

– Голова не працювала. Потім почав розуміти, що зі мною щось трапилося. Всі на мене дивилися так жалісливо і ласкаво… Думаю: за що це раптом усі так полюбили мене!

Камо засміявся.

– Тебе, Камо, і справді всі люблять, – пожвавішала дівчинка. – Зажди, що це? Дай-но руку.

– Пусте, подряпина, – пробурмотів Камо і хотів сховати руку.

– Ой, очі б мої не бачили!

– Ну-ну, так не можна… Якщо ти так доглядатимеш хворого, не буде діла. Ось прийде мама – скажу їй, вона таку сиділку прожене, – пожартував Камо.

Асмік дістала чисту хустинку, намочила її, приклала до садна на руці Камо, а зверху пов’язала рушником.

Камо мовчки, не заперечуючи, як дитина, поглядом, сповненим ласки, стежив за кожним рухом дівчинки.

Асмік ще раз змінила йому примочку:

– Що ж було далі, Камо?

– Коли я зрозумів, що трапилось, одразу ж подумав: «От Асмік наплакалась!» І знаєш, це мене обрадувало.

– Обрадувало, що товариша примусив плакати?…

– Так… Тільки тебе я і жалів і думав: мабуть, треба вижити, хоча б для того, щоб її заспокоїти…

Асмік щасливо посміхалась.

– А що ти подумав, коли біля твоєї тахти дідусь свої скарби висипав? – сміючись, промовила вона. – Але яке ж там було чудове намисто!… Його, мабуть, носила княгиня Анаїд… Я очей не могла відвести.

– А я думаю, що дарма ми не залишили намиста – воно б так тобі личило…

Ось так, у веселих балачках, вони провели весь день.

Надвечір у сінях почувся тупіт ніг, двері з гуркотом відчинились, і в кімнату ввалились Армен, Сето, Грикор, а за ними, намагаючись бути непомітним, і Артуш.

– Ах ви, дезертири! Нас у «пекло» послали, а самі тут гулі справляєте? Ось як, виявляється, ти комедії виробляла? Дрижала, скаржилась – холодно! – як завжди, правив теревені Грикор.

Хлопці кинулись до Камо і почали його обіймати.

– Ой, не всі разом, ставайте в чергу, – сміявся Грикор.

Камо тільки зараз помітив Артуша. Той стояв у кутку біля шафи і м’яв у руках шапку. Він був, як і решта, в поросі й землі.

На радісному обличчі Камо промайнула тінь.

Асмік, побачивши це, поспішила на допомогу Артушеві.

– Ось, – промовила вона, ніби рекомендуючи його, – новий член нашого гуртка юних натуралістів. Він працює з нами в печері, заміняє тебе…

Хіба могло почуття помсти, злоби, недоброзичливості знайти місце в серці хлопця! Та й чи було воно в ньому колись, у доброму серці Камо! Та ще тепер, коли він тільки-но врятувався від смерті і був повен найкращих почуттів до всіх людей…

Тому, коли Артуш соромливо підійшов до нього, збираючись просити пробачення, Камо швидко затулив йому рота рукою і тепло сказав:

– Не треба. Тепер ми будемо добрими друзями. Я давно цього хотів.

І хлопчики обнялися.

– Ну, як ти себе почуваєш, Камо? – м’яко спитав Армен, узявши товариша за руку.

– Трохи важка голова, а то все добре.

– Ну, ще б пак, не добре! – втрутився Грикор. – Коли б мене доглядала така фельдшериця, – він лукаво покосився у бік Асмік, – у мене б за два – три дні нога вирівнялась… Слово честі!

– Годі тобі, насмішнику, годі! – потягнула Грикора за його чорні кучері Асмік. – Даю тобі слово, що доглядатиму тебе, коли ти, нарешті, зробиш операцію, даси лікарям вирівняти ногу.

– А як же вода, вода?… – нетерпляче запитав Камо.

– Вода буде, працюємо… Сьогодні докопались до величезного плоского каменя, – сказав Сето. – Вода під ним – це зрозуміло. Проб’ємо камінь – вода фонтаном рине.

Камо схвильовано підвівся і сів на ліжку:

– Нащо в цю справу втрутилась будівельна бригада? Воду ми знайшли, ми й повинні її дати селу. Ганьба, якщо нас випередить хтось інший. Для нас це справа честі.

– Власними силами ми не скоро впоралися б, – сказав Армен.

– Ми робили дірки, а потім прийшов дядько Єгор, заклав амонал, запалив усі гноти, і такий вибух був! Мало не злетіли в повітря Чорні скелі! – додав Сето.

– А чому вони зривають? А ви що ж, дивилися?… – прикро спитав Камо.

– Якби захотіли, ми й самі упорались би. – Ми з своєї волі згодились, щоб дядько Єгор підривав, – збрехав Армен, щоб заспокоїти Камо.

– Де амонал, капсулі, гноти?

– Коли ми йшли додому, майстер Єгор ховав їх у печері.

– Дуже добре! – зрадів Камо. – Знатиму.

Після того як пішли товариші, Камо довго не міг заснути. У кімнату зайшла мати:

– Що з тобою, Камо, любий? Спи, рідний, спи…

Вона обняла чорну кучеряву голову сина і ніжно поцілувала його.

Пригорнувшись до матері, Камо заспокоївся і заснув.

РАДІСНІ ПОДІЇ

Ще не настав ранок, і село Лчаван ще міцно спало.

Якийсь юнак верхи на маленькому рябому коникові, з прив’язаною до сідла торбиною, поспішав у передранкових сутінках дорогою, що вела до Чорних скель. Він весь час оглядався, наче робив щось таємно і не хотів, щоб його бачили.

Доїхавши до розбитого блискавкою дуба, юнак прив’язав до нього свого коня і, взявши торбинку, поліз на скелю. Видершись на її вершину, він зупинився і глянув униз.

Обрій на сході помалу світлішав, і зірки одна за одною згасали На небі горіла тільки одна Венера.

В очеретах озера Гіллі пробуджувалось пернате населення. Ранковий вітерець, набігаючи з вершини Далі-Дагу на дзеркальну гладінь Севану, вкривав її легкими брижами. Гігантське водоймище щохвилини міняло свій колір і світлішало.

Яке чудове життя! Яка чарівна природа! Як хороше жити, тішитися благами нашого чудового світу!…