Текст книги "Таємниця гірського озера"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

– Тітко Сона, ось ця книга мені й потрібна, – і взяла її.

– Бери, через неї він зовсім збожеволів…

Ось яким чином Сето набув у школі поганої слави.

«Справу» Сето розглядали на піонерських зборах. Камо виступив, наговорив багато неприємного і важкого. Сето ладен був провалитися крізь землю. Так, його вчинок вважається крадіжкою. Так його і назвали на зборах– перед Асмік, перед Аракс, перед усіма! Зашарівшись, палаючи від сорому, Сето стояв, не наважуючись підвести голову, йому хотілося сказати їм усе: сказати, що він захопився цією книгою і не може розлучитися з нею; розповісти про свою мрію стати геологом. Може, тоді його зрозуміли б… Але сором і вражене самолюбство заважали. Скажуть: «Подумаєш, який геолог знайшовся!»

Із зборів Сето пішов ображений. Він відчував свою провину, але не міг примиритися з тим, що за неї його могли знеславити на людях.

Відтоді Сето став іншим: пересів на останню парту, перестав слухати вчителів, на уроках думав про своє, пожвавлюючись лише перед кінцем занять. Після дзвоника він одразу ж зникав.

ПРИМИРЕННЯ

Тепер Сето стояв у роздумі. Дружнє ставлення нещодавніх «ворогів» обеззброювало хлопця.

– Іди, Сето, до нас, у нас зараз стільки різних справ!… Таких справ – світ здивуємо!… Всі будуть задоволені тобою, навіть Асмік, яку ти так часто змушуєш плакати, – лагідно сказав Армен.

Асмік доброзичливо посміхнулась.

– Шкода тебе, Сето, ти хлопець хороший, хоробрий… – продовжував Армен.

– Так, – ствердила Асмік, – хоробрість Сето мені подобається: він дуже спритно лазить по скелях!

Слова дівчинки, напевно, зачепили Сето за живе.

– А для чого вам по скелях лазити? – спитав він уже миролюбним тоном.

– Всі знають, що ми знайшли старовинний канал, тепер шукаємо воду. Адже ми юні натуралісти. Ми мусимо піднятися на Чорні скелі, як нещодавно підіймались на Чанчакар, на пасіку диких бджіл, – пояснив Армен. – Ми повинні розкрити таємницю озера Гіллі, таємницю «Воріт пекла», дізнатися, хто там стогне.

– У таких справах тебе, Сето, ніхто не замінить, – додав Камо. – Давай не будемо ворогувати! – І він простяг Сето руку.

Вогник, прихований у глибині серця Сето, раптом розгорівся, яскраво запалав, і його промені, пробившись назовні, тепло освітили лице хлопця. Він одразу відчув себе іншим і, потиснувши руку Камо, кинув йому до ніг свій лук і стріли:

– Ось, беріть, більше не воюватиму.

Це побачив Арто. Щаслива посмішка засяяла на його обличчі. Він підбіг до Камо і теж віддав йому свій лук.

Хлопці і Асмік по черзі потиснули руки Сето і Арто. Тепле, приємне почуття охопило всіх.

– Ось так, тепер ми стали ще сильніші! – вигукнув Камо, обнімаючи Сето.

***

Несподіване примирення з Сето так порадувало наших героїв, що вони відчули бажання поділитися приємною новиною з найстарішим членом свого гуртка – дідом Асатуром.

– Ні, я до діда Асатура не піду, – похнюпившись, сказав Сето.

– Чому?

Сето зам’явся. Він згадав про випадок з бочкою, жменю попелу, яку він жбурнув у очі старому.

– Я перед ним винен… – пробубонів хлопець.

– Е, пусте! – взяв його під руку Камо – Мій дід ніколи зла не пам’ятає. Ходімо!

Хлопці всі разом рушили на колгоспну пасіку.

Біля одного з вуликів стояли дід Асатур і колгоспний бджоляр Аршак.

– Бачиш, – долинули до хлопців дідові слова, – дикі бджоли легше переносять посуху. Що я тобі казав?… Мої левенята прийшли! – зрадів старий, побачивши хлоп’ят. – Ну, які новини?

Камо підштовхнув наперед Сето.

– Гарні новини, дідусю! Ось, познайомся: новий член нашого гуртка.

– А, – широко усміхнувся старий, – ласкаво просимо! От і добре, що ти до нас прийшов. На світі, синку, тільки хороші діла і залишаються. Роби і ти добре, навіщо тобі здалося погане!

– Він робитиме хороше, дідусю, – підтвердив Камо, – і доведе, що ми в ньому помилялися.

– Ні, не помилялись, – засоромившись, відповів Сето. – Я перед вами, а найбільше перед Асмік, винен… не знаю, як про це їй сказати, – додав він, згадавши про свої витівки на фермі.

Асмік ласкаво усміхнулася до нього, а Грикор, враз щось пригадавши, вигукнув:

– Ей, друже, це не ти часом гладенькими качатами об’їдався? – І з задрістю додав: – Щасливий!

Сето соромливо опустив очі.

– Як, то це ти в бочці сидів? – запитав дід і жартома схопився за кинджал.

– Ну-ну, годі! – втрутився Камо. – Колишнього Сето вже нема…

– Е, ні, зажди, Камо! Що було, те минуло – це вірно сказано, але все-таки нехай Сето розповість, як це він крав пташенят, – запротестував дід. – Ви ж нічого не бачили, а я бачив. Було на що подивитися! Розпустило каченя крила, шию витягло, рот розкрило і повзе до бочки. Наче якась невидима рука схопила його за дзьоб і тягне… Як це ти робив, Сето? Відкрий секрет. Скільки часу я полюю на птахів, всі способи знаю, а такого чуда не бачив…

– То куди ж ти пташенят дівав? Ти ж їх десятками тягав. Не з’їдав же їх!

Сето ладен був крізь землю провалитись, – так незручно він себе почував. Почервонів по самі вуха і стояв, похнюпивши голову.

– Ну, Сето, справа стара, розкажи, – підбадьорював його Камо.

– Ніякої невидимої руки не було. Моя була рука, та я її в бочці ховав… – розгублено сказав він під загальний регіт.

– Ну, а як?

– Нитка була звичайна, котушкова. За нитку тягнув пташенят. Нитки ж не видно – от збоку і здавалося, що їх невидима сила тягне…

– За нитку? Як за нитку? – спитала Асмік.

– Ну, як сказати… Прив’яжу до нитки ячмінне зерно і закину крізь щілину в огорожі. Клюне гусеня чи каченя це зерно, а з ним і нитку. А другий кінець нитки у мене в бочці. Потягну нитку – то гусеня, розкинувши крила, і тягнеться прямо в бочку…

Діти весело засміялись, а дід Асатур зажурено похитав головою:

– Хіба можна таке витворяти? Не шкода праці цієї дівчинки?… – показав він на Асмік. І, повагом вийнявши люльку з кишені, звернувся до всіх: – А чи знаєте ви, що ця люлька врятувала вашу ферму?

– Як? – зацікавилась Асмік.

– Дуже просто. Якби не постукав я люлькою по бочці, звідти не подали б голосу.

– Це правда, – сказав Сето. – Ми домовилися з Арто так: хто перший помітить, що навколо нема нікого, той постукає по бочці.

Усі засміялись.

Арто, низько опустивши голову, засоромлено посміхався. Сміявся, червоніючи, і сам Сето.

– Хлопці, то ось що я згадав у зв’язку з бочками, – сказав дід. – Саме такий випадок стався на острові Севан сім чи вісім століть тому. Я про нього чув від діда, а той – від свого… На Вірменію тоді напали чужоземці. Всю країну захопили, а от острова Севан взяти не можуть… Та й як взяти?… Навколо вода, острів весь у скелях, стрімчаках. Підійдуть на плотах, а їх зверху камінням. Вороги і думають: як би хитрістю взяти острів? Думали, думали – придумали. На десятки тисяч завжди знайдеться одна людина, зрадник. Ось вони й знайшли зажерливого купця-вірменина. Наобіцяли йому гори золота за те, щоб він воїнів ворожих сховав у бочках та ящиках і під виглядом товару повіз на острів. Так і зробили. Посадовили воїнів із зброєю в руках у бочки, навантажили на баржі і попливли вони до острова з купцем. А острів той цілий рік вороги облягали. Зрозуміло, потребували там люди усього: харчів, одежі. Зраділи купцеві. Взяли бочки, ящики, склали їх у монастирському дворі, у льохах. Кому могло спасти на думку, що в ящиках не товар, а воїни з мечами?… В цей час один хлопець, як оце Сето, епіскопа вивів з терпіння: уроків не вчить, бешкетує… Єпіскоп і посадив його в льох. «Поки, – каже, – уроків не вивчиш, не випущу»… Сидів цей хлопець у льосі, сидів, спробував читати– стало скучно. Ну, й почав по бочці вистукувати, як по барабану. Раптом чує з бочки голос: «Гасане, вахти ди?…» («Час, Гасане?») Хлопець вискочив з льоху переляканий – і до епіскопа. Прийшли люди, взяли бочки, ящики і, не відкриваючи, все в озеро покидали… А зрадника-купця на шибеницю відправили… Ось які справи… Побарабанив знічев’я – і острів врятував. А я постукав люлькою по бочці – і врятував ферму, – закінчив свою розповідь дід і задоволено посміхнувся до Сето.

– Як цікаво! – сказала Асмік.

– А це не казка? – спитав Армен.

– Ні, яка ж це казка! – відповів дід. – Було таке діло…

***

Прокинувшись на світанку, Сето відчув, що серце його сповнене якоїсь особливої, невимовної радості. Колишнього тягаря, що раніш турбував його ранками, наче й не було.

«В чому справа, що сталося зі мною? Чому мені так радісно?…»-подумав Сето і раптом, згадавши, стрімголов зіскочив з ліжка.

– Спізнився, нані, швидше! – підганяв він матір.

– Ти що, косити йдеш? – здивувалась мати.

– А чому б і не піти? Чим я гірший за Грикора? Скоріше, нані, дай сніданок!

Засунувши пакунок в кишеню, Сето взяв косу і побіг.

З веселим гомоном виходили з села озброєні косами і серпами групи колгоспників і спускалися до озера Гіллі, де простяглися темно-зелені поля люцерни і конюшини. Лагідний ранковий вітерець ласкаво колихав верхівки густої, високої трави, і серця людей сповнювались радістю. Землі, що лежали біля озера, легко було зрошувати – не те що нагорі…

Голова колгоспу Баграт догнав косарів. Він їхав верхи на білому коні.

Помітивши голову колгоспу, Сето знітився, соромлячись глянути на нього.

Притримавши коня, Баграт лагідно спитав хлопця:

– Косити йдеш, Сето?

– Так, товаришу Баграт, – не підводячи голови, відповів Сето.

– Молодець! Ну, що було, те було. Хто старе згадає… Мені Асмік про все розповіла, – по-батьківському лагідно сказав Баграт.

Проте, відчувши, що хлопця бентежить його присутність, Баграт від’їхав убік. Розшукавши в натовпі бригадира, він сказав:

– Овсепе, судячи з усього, Сето вирішив свою провину спокутувати. Обходься з ним ласкаво. Скажи про це усім членам своєї бригади. Зрозумів?

– Якщо за живе зачепимо, добре працюватиме, хлопець міцний, – добродушно посміхнувся Овсеп.

…Коли через три дні в правлінні колгоспу обговорювали питання про преміювання кращих косарів, Баграт запропонував преміювати і Сето.

– Але ж у нього всього тільки тридцять шість трудоднів, за що ж йому премію давати? – спитав один з косарів.

Бригадир Овсеп, який брав участь у нараді, заступився за Сето:

– За цей час у моїй бригаді ніхто не накосив стільки, скільки Сето. В поле виходив раніше за всіх, повертався пізніше за всіх. Завжди серйозний, ні з ким не жартує, ні на кого очей не зведе… Навіть матір повчає. Я кілька разів чув, як він пошепки докоряв їй: «Сором, нані! Що люди скажуть!»

– От за таку роботу йому і треба черевики дати, – вирішив Баграт.

Другого дня в полі під час обіду вручали премії кращим косарям бригади Овсепа. Сето був дуже здивований, почувши своє прізвище.

– Тут якась помилка, товаришу бригадир, – зніяковіло пробурмотів він. – Я премії не заслужив.

– Ніякої помилки! Одержуй свою премію і працюй так, як працював у перші дні.

Сето, однак, не наважувався підійти.

– Дурень, піди візьми, – шепотіла мати, смикаючи його за рукав. – Іди! Ті, що одержують, не краще за тебе працювали.

Сето суворо глянув на матір і нерішуче підійшов до бригадира. Взявши черевики, він з почуттям сказав:

– Беру, та тільки за рахунок майбутньої роботи!

Того ж дня увечері Камо з товаришами прийшли до Сето і поздоровили його з нагородою. Сето так схвилювався, що не міг вимовити й слова. Серце його калатало, коли він згадував, що до нього всі добре ставляться і що він, як і всі, – учасник спільної праці.

НАГОРОДА

Секретар райкому комсомолу якось запитав у голови колгоспу:

– Товаришу Баграт, чому ви не преміюєте наших юних натуралістів? Чому доярка одержує у вас премію, а ті, хто ферму організував чи стародавності знайшов, не одержують?

– Правду кажучи, я навіть не знаю, чи можна їм давати за це премії, – відповів голова. – Ми преміюємо тих, хто перевиконує встановлені норми. А чи підходить під які-не-будь норми організація птахоферми?

Секретар райкому посміхнувся:

– Але те, що роблять наші комсомольці, дуже цінне.

– Згоден, цінне.

– А оскільки їхня робота виходить за межі встановлених норм, незвичайна робота, треба й нагороджувати незвичайно.

– Добре, пораджуся з секретарем партійної організації, щось придумаємо, – погодився Баграт.

На найближчому засіданні правління колгоспу це питання було поставлене на обговорення. Вирішили, що комсомольців слід преміювати цінними подарунками.

– Подаруйте їм радіоприймачі, – запропонував Арам Михайлович. – Хлопці вони розумні, культурні. Слухатимуть передачі з Москви, з інших наших центрів, і це буде корисно не лише для них самих. З усім, про що вони дізнаються, познайомлять і колгоспників, пояснять їм. Таким чином ці радіоприймачі принесуть користь колгоспу.

– Дорого, – заперечив Баграт.

– Дорого, правда, але вони заслуговують на таку нагороду.

– А дідові Асатуру?

– Для нього рушниця над усе найдорожча. Давайте йому подаруємо хорошу двостволку: його рушниця, як сам він каже, ще кавказькі війни пам’ятає, – сказав бригадир Овсеп.

На цьому й погодились.

Коли члени правління пішли, Баграт запитав Арама Михайловича:

– А кого ми пошлемо за подарунками?

– Чи не послати Сето?

– Хочеш перевірити хлопця, чи що?

– Звичайно, перевірити, – відповів Арам Михайлович, посміхаючись.

– Гроші великі, боюсь…

– А ти не бійся. Спробуємо – побачиш, що не помилимось. Пам’ятаєш Макаренко – які він гроші довіряв? Набагато більші. Та ще ж яким невиправним хлопцям!

– Так… – задумливо сказав Баграт. – «Педагогічну поему» я читав. Метод випробуваний. Ти маєш рацію…

Почувши про рішення правління колгоспу, Сето не відчув заздрості до своїх учорашніх недругів, і це його здивувало, йому зовсім не було боляче, що їх збираються нагороджувати. А як би він лютував, коли б це сталося днів десять тому!…

Несподівано його покликали до правління колгоспу.

– Сето, готуйся в дорогу – завтра поїдеш в Єреван, – сказав йому Баграт.

– Чого? – здивувався Сето.

– Купувати подарунки для твоїх товаришів доручено тобі. – Баграт подивився на хлопця допитливим поглядом.

Сето радісно посміхнувся. В його чорних очах спалахнули іскорки радості.

Один з членів правління колгоспу, завідувач молочної ферми Артем, кремезний, серйозний чоловік, сердито подивився на Баграта.

Сето помітив цей погляд, і почуття образи кольнуло його серце. «Певне, – подумав він, – Артемові це не подобається. Не довіряє мені. Ну що ж, я йому доведу, що я не той, за кого він мене вважає…»

– Гаразд, – сказав Сето. – Я згоден, дядьку Баграт. Тільки дозвольте мені купити подарунки не в Єревані, а в Тбілісі.

– В Тбілісі? – здивувався Баграт. – Чому в Тбілісі?… Хіба в Єревані нема радіоприймачів?

– Є, звичайно, дядьку Баграт, тільки звідси до Тбілісі їхати стільки ж, скільки і до Єревана, а в Тбілісі у мене є дядько. Він – людина тямуща, допоможе мені.

– Арут? Це вірно, Арут допоможе. Ну що ж, їдь. Завтра прийдеш, одержиш гроші, посвідчення і поїдеш, – сказав голова колгоспу, вручаючи Сето записку.

Не встиг Сето вийти з кімнати, як почув за своєю спиною Артемів голос:

– Вівцю вовкові під нагляд віддаєш?

Сето на мить остовпів. Кров ударила йому в лице, але він стримався: згадав украдених ним гусенят, інші витівки – і проковтнув образу.

Артемові слова, проте, боляче вразили хлопця, і він, ідучи додому, весь час згадував їх. Та коли б він повернувся і відчинив двері правління колгоспу, то почув би, що говорив про нього Баграт Артемові.

– Як ти можеш цього підлітка з вовком порівнювати? – обурювався він. – Як може бути вовком хлопець, який народився і виріс у колгоспі, вчився в нашій школі!… А чий він син, щоб бути вовком? Син рибалки Хечо, того, що втопився в бурю, добуваючи рибу для колгоспу… Правда, його мати має поганий характер, зіпсувала хлопця. Ну, а ми з тобою?… Що зробили ми для його виховання?…

…Прибігши додому, Сето радісно обійняв матір:

– Правління посилає мене в Тбілісі і дає дуже багато грошей…

– У Тбілісі? Для чого?

– Купити подарунки для Камо, Армена, Асмік, Грикора і діда Асатура.

Сона спочатку розгнівалась:

– Я буду ждати, а вони подарунки одержувати?…

Нарешті вона вгамувалась і вирішила, що синові не завадить побувати в Тбілісі.

– Добро буде: дядька побачиш – він тебе з порожніми руками не відпустить.

До революції тисячі людей залишили береги Севану і йшли шукати роботу у великі міста, йшли вони в тодішній Тіфліс, у Баку, Батум, на Північний Кавказ. Горе гнало їх, примушувало залишати рідні місця. У ті роки поїхав у Тіфліс і там залишився, влаштувавшись на деревообробній фабриці, і дядько Сето. Про нього Сона і говорила.

Може, сестрі своїй черевики, плаття купить, якщо вже нічим іншим не зможе допомогти… Тільки дружина в нього злюща, наче змія її вкусила. Якби не вона, хіба ж брат не допоміг би мені? Пошли ти їй, господи, сто болячок!

ЯК СЕТО СЕБЕ ВИКАЗАВ

Думки Сето, поки він їхав у вагоні, були зайняті одним: як могло статися, що дядько Баграт, який нещодавно ставився до нього з недовір’ям, раптом дав йому таке доручення?

Він обмацував портфель і, думаючи про те, що в ньому, почував, як росте він у своїх власних очах.

«А що, коли і справді вкрадуть у мене портфель?» – раптом промайнуло в голові Сето, і він з острахом оглянув своїх попутників. Хтозна, може, серед них є і злодії… І він боязко поглядав і на військового на лавці навпроти, і на літню жінку, що сиділа поруч, а особливо на двох пасажирів біля вікна. Вони, як здавалося Сето, потай стежили за ним.

Думка, що він знову може втратити довір’я товаришів, нагнала на Сето жах, і він міцніше притискав до себе портфель, усе частіше перевіряв, чи цілі в ньому гроші, і, незважаючи на глупу ніч, не спав.

І він мимохіть виказав себе. Підозрілі люди, які сиділи біля вікна, одразу зрозуміли, що в портфелі у нього є щось цінне. І вони вдалися до «тактичного маневру»: зробили вигляд, що Сето їх зовсім не цікавить. Перестали навіть дивитися в його бік і вклалися спати Сето заспокоївся, поклав портфель під голову і теж простягнувся на лаві.

Сето почав дрімати. На його обличчі світилася посмішка, викликана приємною думкою, що нарешті скінчилася та негарна боротьба, яку він вів проти Камо та його товаришів.

Сон змагав Сето. Марно він боровся з дрімотою, час від часу струшував головою і інстинктивно тягнувся до портфеля, що лежав під головою. Та ні, турбуватися немає причин: портфель на місці… Та й хто, зрештою, подумає, що в ньому лежать гроші!…

Але раптом Сето відчув, що в нього з-під голови вихопили портфель.

Сето схопився.

– Украли, украли!… – відчайдушно закричав він.

– Хто вкрав? Що?… – сполошилися і посхоплювалися з своїх місць пасажири.

А злодій тим часом добрався до виходу з вагона і повис на поручнях, не наважуючись вистрибнути.

Хтось вискочив із сусіднього вагона, закривав:

– Ось злодій! Я впіймав злодія…

Але це була неправда: злодій на повному ходу сплигнув з поїзда і зник у нічній пітьмі…

ВТРАЧЕНЕ ДОВІР’Я

Очі Сето запухли від сліз, коли, приїхавши в Тбілісі, він зайшов у квартиру свого дядька Арута.

Столяр Арут сердечно зустрів племінника і дуже засмутився, почувши його розповідь про випадок у поїзді.

– Ну що поробиш! Що було, те минуло. Гроші я постараюсь дістати, купиш, ще треба, одвезеш. Колгосп зі мною потім розрахується, – спробував він заспокоїти Сето.

– Я в село більше не повернусь, – розплакався хлопець.

– Як це так «не повернусь»? Адже ж не залишишся ти тут!

– Не повернусь! Хто повірить, що мене обікрали?

– Чому не повірять? Хіба в поїзді акту не склали?

– Склали, він зі мною… Але ж ти, дядьку, не знаєш усього. Я в колгоспі мав погану репутацію. А зараз вони довірили мені колгоспні гроші… Отже, вірно про мене говорили: «Сето непоправний». – І він гірко заридав.

Дядько Арут так і не зрозумів, чому Сето не можна повернутися в село.

Неспокійно спав Сето цієї ночі. Він перевертався з боку на бік на ліжку, тяжко зітхав.

Думки весь час поверталися до нещастя, яке несподівано спіткало його.

Його мати, звичайно, могла б продати корову та вівці і повернути колгоспу гроші. Зрештою, якщо він старанніше попрацює під час канікул, то й сам виплатить свій борг!… Та чи ж усі повірять, що гроші справді у нього вкрали? Це найбільше пригнічувало Сето. Ось чому він вирішив не повертатися у село.

***

Минуло кілька днів, і по селу пішла чутка, що Сето втік і розтринькав колгоспні гроші.

– Ну що, Баграте, плакали колгоспні грошенята? – сказав Артем. – Хіба я не казав, що вовка покликали за овечкою доглянути?

Баграт мовчав. У його серце теж закралась тривога: термін відрядження давно минув, а про Сето ні слуху, ні вісті… Та у нечесність хлопчика не вірилось.

– Знаєте що? – сказав він, подумавши. – Як би не був зіпсований Сето, все те, що ми зробили для нього, не могло не вплинути на нього добре. Колгоспних грошей він не привласнив. Я в цьому переконаний.

…В той час як у правлінні колгоспу точилися такі розмови, наші юні натуралісти сиділи біля току в глибокій сумній задумі. їх пригнічувала не тільки пропажа трьох тисяч карбованців, але і втрата товариша.

– Невже ми помилилися в Сето? – задумливо спитав Камо.

– Не може бути! Я не вірю, щоб Сето міг витратити колгоспні гроші, – твердо сказав Армен.

– Мені теж здається, що цього не може бути. Щось трапилось, – висловила свою думку Асмік. – Сето в той день навіть заплакав. Ні, серце моє чує, що нічого поганого він не зробить…

***

Між станціями Калагеран і Санаїн залізничні рейки пересікають багато маленьких мостів, перекинутих через яри, де збираються каламутні потоки дощової води.

Обходячи свою дільницю, колійний сторож Мовсес зупинився на одному з таких мостів. З яру йшов задушливий сморід.

«Напевне, поїзд зарізав якусь худобину»,– подумав Мовсес.

Він спустився з насипу в яр. Там, ліворуч від залізничної колії, в кущах виднілося щось темне.

Мовсес підійшов і зупинився, вражений. Перед ним лежав до невпізнання скалічений труп людини. Недалеко від нього в траві валявся портфель.

Мовсес підняв портфель, відкрив і, побачивши в ньому гроші, ахнув.

Постоявши якусь мить в нерішучості, Мовсес закрив портфель і, озирнувшись на всі боки – чи ніхто не бачив, – поспішив до свого будиночка, що стояв недалеко від моста.

Дома Мовсес перелічив гроші. Ніколи ще в нього не було таких великих грошей! В його душі почалася така ж боротьба, як у діда Асатура, коли той знайшов золото у глечику з медом. Але боротьба ця тривала недовго.

«Ні, – вирішив Мовсес, – гроші колгоспні, громадські, займати їх не можна».

Взявши портфель, Мовсес пішов на станцію Санаїн і розповів про свою знахідку сержантові міліції Мануку Серобяну.

– Ти з портфеля нічого не брав? – підозріливо глянув на сторожа сержант.

– Нічого, білим світом клянусь! – захвилювався старий. – Я чужого не візьму, не такий! – додав сторож.

В міліції підрахували гроші, які були в портфелі, ознайомилися з паперами. Було встановлено, що колгоспник із села Лчаван, Сето Мартиросян, відряджений до Тбілісі за покупками для колгоспу, з невідомих причин упав з поїзда і розбився. Це сталося, на думку лікаря, тиждень тому.

На другий день сержант міліції Манук Серобян виїхав у село Лчаван і, вручивши голові колгоспу Баграту портфель з грішми і паперами, розповів про сумну пригоду.

Сумна звістка розхвилювала Баграта. Він відчував, що сердечно прив’язався до Сето. Мучила його і совість: адже цей хлопчина загинув, виконуючи колгоспне доручення.

Безмірно були засмучені й друзі Сето.

– Ви розумієте, адже він їхав, щоб купити для нас подарунки! – схлипуючи, казала Асмік.

Камо з Арменом сиділи на траві, похнюпившись, а Грикор, одвернувшись, щоб не бачили сліз на його очах, кидав камінці на телят, які паслися поблизу.

Ну, а Сона?… Адже ж вона була матір’ю, і серце її боліло і обливалося кров’ю, як і у всіх матерів на світі, що втрачають своїх дітей. Вона ридала, побивалась, а інколи і втрачала свідомість…

ПОВЕРНЕННЯ СЕТО

Було за північ.

Недалеко від будинку тітки Сони зупинився грузовик, і з нього зійшов Сето. Машина помчала далі.

Сето. Він стояв у роздумі: що робити, як сказати матері про гроші?…

З тиждень прожив він у Тбілісі, в дядька Арута, почуваючи себе в його сім’ї небажаним гостем. Усе це звичайно через дядькову дружину, яка не приховувала свого недоброзичливого ставлення до хлопчика. Нічого не залишалося робити, як забиратися геть, і Сето уже було вирішив влаштуватися на фабрику, де працював дядько Арут.

Про причини поганого тітчиного ставлення Сето взнав випадково вночі. Думаючи, що Сето спить, тітка злим голосом казала чоловікові:

– І не соромляться, приїжджають із села з порожніми руками!… Скажи, що б з нею сталося, якби вона нам прислала кілька головок сиру?

– Ну, вдова вона, тисячі турбот у неї, – намагався пом’якшити незадоволення дружини Арут.

– Ти не захищай! Сільські всі такі – зажерливі… А ти ще хочеш, щоб я їй на плаття послала!…

Ця розмова так вплинула на Сето, що він одразу ж вирішив послухатись дядькової поради і повернутися в село. І ось тепер, без плаття, якого чекала мати, обікрадений, він стояв на порозі свого будинку і не наважувався постукати. Звідки ж він міг знати, що його скупа мати, яка сварилася з сусідкою за просяне зернятко, ладна була віддати і свій будинок, і худобу, і життя своє, аби тільки був живий її син!

– Незабаром усі дізнаються про мій приїзд, – думав Сето. – Товариші будуть насміхатися з мене, слухаючи розповідь про пригоду в поїзді, про злодія, про портфель, що пропав з грішми. «Знаємо, – скажуть, – як пропали гроші!» А дядько Артем неодмінно підморгне Баграту: «Чи не казав я, що не можна довіряти вівцю вовкові?»

Ні, про крадіжку він нікому нічого не скаже. Гроші не пропали. Я залишив їх у дядька Арута… Дядько наказав мені повернутися в колгосп і йти на роботу. Він обіцяв, що купить усе сам і пришле. А як же й справді бути з грошима?… Сето задумався… Дарма, гроші він заробить і пошле дядькові Аруту нишком. Попросить купити найкращу рушницю і приймачі і з ким-небудь прислати. Про це Сето нікому не розповість. Хіба що тільки матері. Упаде їй у ноги, проситиме, щоб нікому не проговорилася. А гроші він заробить… А що, коли мати не послухає його? Не захоче приховати цієї страшної таємниці?… Почне розповідати на селі, кричати, проклинати – аби легше стало на душі…

Він підняв руку, щоб постукати, але одразу ж опустив її.

Сето добре знав материну вдачу. Розсердившись, вона протягом кількох хвилин мовчала, а потім вибухала, як бомба…

«Ну, зараз посипляться на нього прокльони! Піду-но я краще до діда Асатура, а вже ранком розберемося з матір’ю», – вирішив він.

Сето дійшов до будинку старого мисливця і постукав у вікно.

– Хто там? – почувся сонний голос дідуся.

– Це я, дідусю, відчини.

Дід вийшов напівроздягнений. Побачивши Сето, він було позадкував, та, зрозумівши, що сталося, так зрадів, так щиро обняв хлопчика, що той розгубився. «Чого це він так радіє? – подумав він. – Ага, дідусь, мабуть, думає, що я йому рушницю привіз».

А старий захоплено крутив Сето на всі боки, обмацував його і раз у раз повторював:

– Живий?… Живий!… Ну, слава богу!…

– Живий, звичайно. А що таке, дідусю?

– Оце так історія!… Ну, біжи швидше до Баграта, а то в поле поїде. Біжи, біжи!

Сето не розумів дідуся. Чому це треба так рано бігти до голови колгоспу? Може, він ще спить.

«А чого мені поспішати? Дядько Баграт вважає тепер мене за злодія. Та однак, – думав Сето, – коли-небудь треба розповісти. Піду зараз».

І Сето не поспішаючи закрокував до будинку голови колгоспу.

У вікні в Баграта блимав блідий вогник. Коли Сето постукав, вогник розгорівся сильніше, двері відчинилися і на порозі з’явився сам Баграт.

– Це ти, Сето? – здивувався він.

– Дядько Арут пришле подарунки, товаришу Баграт, я йому залишив гроші. Не хотів що попадеться під руку купувати. Він пошукає і пришле… Найкращі, – намагаючись приховати хвилювання, говорив Сето.

– Чи це ти, Сето? Чи не вві сні я тебе бачу? – перепитав Баграт.

– Ні, товаришу Баграт, це я… Я додому заходив і в діда Асатура був.

– Що мати сказала? Не лопнуло її серце від радості?

– Та я не постукав… Вона, звичайно, на мене дуже сердита.

– Ну, заходь. То як же ти, хлопче?… Як ти ожив? – уже сміявся Баграт.

– Товаришу Баграт, – почав благати Сето, – як це «ожив»? Коли ж я помирав?

– Ну, а кого ж поховали в Алавердах? І як твій дядько може купити радіоприймачі, коли всі гроші і портфель твій у мене?

Сето так і підстрибнув:

– Гроші знайшлися? Злодія впіймали?…

Баграт все зрозумів і розкотисто зареготав.

– Ой хлопче, чи то не злодія замість тебе поховали? Ану розказуй, що з тобою було.

Розповідь Сето так розвеселила Баграта, що, обнявши хлопчика, пін щиро розцілував його.

– Ану, дочко, – наказав він, – одягнись та біжи швидше, приведи сюди тітку Сону. Про Сето мовчи. Скажи: батько терміново у справі кличе.

– Вона ночує в сестри! – гукнула з сусідньої кімнати Багратова дружина.

– До неї хай і побіжить… Так, – говорив далі він, звертаючись до Сето, – бачив би ти, що тут було!… Ну й кумедна історія! Коли б ти знав, Сето, як багато людей по тобі журилися, як сльози лили!…

Сето не зводив з Баграта, цієї суворої, але доброї людини, погляду, сповненого щирої подяки. І яке щастя чути, що люди проливали за ним сльози!… Почуття власної гідності, гордості викликала в ньому Багратова розповідь.

У кімнату ввійшла дочка Баграта – Маро. Вона зніяковіло глянула на Сето і сказала:

– Значить, не помер? Як добре, що не помер! Ото зрадіють Камо, Армен, Асмік!… А мати твоя… Ну, її радість ми зараз побачимо. – І вона вибігла з хати.

Баграт відвів Сето в другу кімнату:

– Посидь тут. Вам з матір’ю не можна так одразу зустрічатись…

Незабаром повернулась Маро, ведучи за собою тітку Сопу.

Сона зніяковіло зупинилась на порозі: для чого її кличуть, та ще так рано?

– Сестрице Сона, – сказав Баграт, – сталася помилка… Хороша помилка, не турбуйся…

Він увів жінку до кімнати і, не кваплячись, спокійно почав розповідати вже відому нам історію пригод Сето.

Сона слухала, не вірячи своїм вухам, вона майже задихалась від хвилювання… Нарешті, зрозумівши, що сталося, жінка зіскочила з місця.

– Синочок мій живий? – криком вирвалось у неї. – Дай твої ніжки поцілую, Баграте, рідненький!… – І, впавши навколішки, Сона обняла ноги голови колгоспу.

Баграт підвів її, дав води, посадив, почав заспокоювати.

– Де ж він зараз, мій синок? – стурбовано запитала Сона.

Із спальні вийшла Багратова дружина, поцілувала Сона, промовила: «Світло очам твоїм!…» Після розмови з нею Сона трохи заспокоїлась.

Тоді покликали Сето. Він убіг до кімнати і, обливаючись сльозами, обняв матір.

Багратова дружина стояла збоку і плакала.

А вранці про пригоди з Сето дізналось усе село. Особливо, звичайно, раділи наші юні друзі.

Того ж дня Баграт написав до Алаверди начальникові міліції, що Сето Мартиросян, член колгоспу села Лчаван, повернувся додому здоровий і непошкоджений.