Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)
А Басова і справді знала про Боровика все. Адмірал Хлопотін через два роки після того, як засудили Боровика, коли вже всі забули про цю справу, таки знайшов Інгеборг Хаген і мав з нею довгу розмову. Коли німкеня вийшла з його кабінету, адмірал нікому не сказав ні слова, тільки цілий день ходив темний, як ніч. Нічого тепер уже він не міг змінити в долі Сергія Боровика.
Цю історію він пізніше розповів своїй старій приятельці, Марії Басовій, випадково почувши від неї прізвище інженера Боровика. Вона вислухала все мовчки, думаючи про дивовижні шляхи, якими інколи проходить людська доля.
Так і йшло життя Боровика, зовні спокійне і врівноважене, аж доки не з'явився зі своїм винаходом Ігнатьєв і не гримнув вибух у корпусі лабораторії.
Боровик лежав на вузькому ліжку у лікарні. У палаті була півсутінь. Поряд марив якийсь чоловік, поранений під час автомобільної катастрофи. Сергій Петрович не міг заснути, перебирав у думках події останніх днів, особливо часто повертаючись до Малахова; у вухах його весь час лунав ясний, ніби з дзвінкого срібла викутий, голос Ганни, коли вона вигукнула в прокуратурі оте розпачливе:
– Сергій…
* * *
Другого дня Малахов з'явився у кабінеті свого безпосереднього начальника – обласного прокурора Губанова. Той сидів біля столу, великий, вже розповнілий, поважний. Зустрів він Малахова привітно.
– Ну, з чим завітав сьогодні? – весело запитав Губанов.
– Дуже неприємна справа, – відповів Малахов, кладучи на стіл перед прокурором області приготовані папери.
Губанов натяг на носа величезні чорні окуляри і став читати. Мірою того, як він переходив від рядка до рядка, обличчя його похмурніло, витягалось.
– Та-ак, – перегорнув він останню сторінку. – Ти пропонуєш заарештувати Басову.
– Так, я прийшов це погодити.
– Погодити легко, а от чи треба так робити – я ще не знаю.
– Неодмінно треба.
– Ти певен?
– Цілком.
– А от я не зовсім. Перш за все треба з’ясувати, чи справді цей вибух дав їм усі дані для нового досліду. Треба скласти найавторитетнішу комісію…
– Технічна експертиза висновок дала, а для глибшої наукової перевірки треба півроку, справа це зовсім нова. Тимчасом Басова викине державні гроші на новий дослід не через півроку, а завтра…
– Їй можна сказати…
– Не послухається. Захоче негайно реабілітувати себе.
– Це правда… Де ж вона другий дослід ставитиме, там все рознесло.
– Ні, рознесло там далеко не все і технічні можливості повторити дослід у неї є.
– Що ж робити? – ніби в стіну вткнувся Губанов.
– Її треба заарештувати, – наполягав Малахов, – у нас є більш ніж досить підстав для справи.
– Які?
– Перевитрата грошей – раз. Вона і сама визнає, що цей вибух був значно сильнішим, ніж можна було сподіватись. Хто знає, якої сили буде наступна катастрофа? Недодержання правил безпеки і жертва при проведенні досліду – два. Хіба цього мало? За статтею сто двадцять один – три…
– Формально не мало, а от коли подумати…
Малахов розсердився. Ще ніколи, мабуть, не бачив він обласного прокурора Губанова таким нерішучим.
– Для того, щоб разом подумати, я до вас і прийшов.
– От що, – сказав Губанов, – треба написати до міністерства, щоб негайно відсторонили її від обов’язків директора заводу. Хоча б тимчасово.
– Поки піде лист, поки там подумають, вона поставить другий дослід, і полетять знову державні гроші.
– Чому ви думаєте, що в новому досліді успіху не буде?
– Коли дослід ставлять квапливо, тільки бажаючи врятуватися від кари, то успіху бути не може.
– І це правда, – міркував Губанов. – Що ж робити?
– Тільки одне, підписати постанову.
– З цим поспішати не слід.
– А через два дні вона поставить дослід, і тоді ми з вами вже будемо її співучасниками, бо знали про те, що готується нова велика розтрата державних грошей, що можливі жертви, – і не перешкодили тому. Якщо судитимуть Басову за другий вибух, то слідство вже не ми будемо вести. Ми будемо тільки свідками…
– Боїтеся?
– Я боюся тільки за людей і за державні гроші, і ви це прекрасно знаєте.
– От завдала мороки, клята баба, – вилаявся Губанов.
– Я беру на себе всю відповідальність за арешт Басової, – різко сказав Малахов. – Тим більше, що всі підстави для такого арешту в мене є…
– Підстави то є, – задумливо сказав Губанов, – а от внутрішньої переконаності в правильності такого рішення у мене немає.
– Таке переконання – дуже умовна річ… Запевняю вас, дуже умовна.
– Звичайно, і все-таки краще, коли воно є…
Двері кабінету відчинилися, і зайшла секретарка.
– Вас хоче бачити інженер хімічного заводу Костянтин Павлович Ігнатьєв, – доповіла вона.
– Ігнатьєв? – перепитав Губанов, – це той? – звернувся він до Малахова.
– Очевидно.
– Цікаво. Попросіть його ввійти.
Ігнатьєв не сподівався побачити Малахова і навіть спинився на порозі, роздумуючи, чи не краще було б йому взагалі піти звідси. Але потім переміг цю думку і сміливо, як людина, що наважилась кинутися в дуже холодну воду, наблизився до столу обласного прокурора.
– Прошу сідати, – запросив. Губанов, з цікавістю розглядаючи бліде обличчя Ігнатьєва.
– Дякую, – весь час позираючи в бік Малахова, винахідник присів на краєчок крісла.
– Слухаю вас, – привітно сказав Губанов. – Можете говорити вільно, товариш Малахов нам не завадить.
– Я теж так гадаю, – сказав Ігнатьєв. – Товаришу Малахову буде навіть корисно послухати мою заяву, бо в ній йдеться саме про його, не побоюсь сказати, халатність.
– Дуже цікаво, слухаю, – глянув у бік міського прокурора Губанов.
– Я звертався до товариша міського прокурора Малахова в справі вибуху на хімічному заводі, в справі злочинної розтрати державних грошей на необгрунтовані досліди і викликану цим загрозу для життя людей. Відповідну заяву я написав, але товариш Малахов з неї не зробив ніяких висновків, а це значить – об’єктивно прикрив злочинну діяльність Басової. Зараз я доводжу до вашого відома, що підготовка до другого досліду йде ще в ширших масштабах. Отже, загроза ще більша. Я не збираюсь якось переконувати вас чи чогось від вас вимагати. На хімічному заводі готується злочин, і саме ви мусите його попередити. Щоб ви не думали, що я боюсь відповідальності за свої слова, я написав заяву, де все докладно висвітлено. Поведінку і нерішучість міського прокурора Малахова нічим не можна виправдати. Прошу.
Ігнатьєв простягнув до Губанова кілька аркушів списаного паперу.
Губанов узяв папери, поклав перед собою.
– Дякую, товаришу Ігнатьєв. Будемо розслідувати.
– Розслідувати треба швидко, – наполягав Ігнатьєв, – інакше на заводі будуть нові жертви і збитки. Якщо ви не вживете потрібних заходів, я писатиму прокурору республіки. Є у вас якісь запитання?
– Ні, тимчасом немає.
– Мій телефон записано наприкінці заяви. Я до ваших послуг завжди. Сподіваюся, що ви, товаришу обласний прокурор, будете більш рішучим і принциповим, ніж ваш колега. Дозвольте йти?
– Будь ласка. До побачення.
– До побачення, – Ігнатьєв підвівся зі свого крісла і вийшов з виглядом людини, яка виграла великий бій.
– Та-ак, – протягнув Губанов, дивлячись, як зачиняються двері. – Видно, серйозні справи на хімічному заводі, якщо сам винахідник так упевнено говорить.
– А я дуже задоволений, що він саме тепер прийшов, – сказав Малахов.
– Задоволений?
– Так, задоволений, незважаючи на те, що він звинувачував мене в безпринциповості, м'якотілості і ще в чомусь. Прочитайте уважно, що він написав, і переконаєтеся в моїй правоті щодо Басової і всієї цієї справи.
Губанов почав читати. Він читав уважно, намагаючись не пропустити жодного слова, вловити кожен найтонший нюанс думки Ігнатьєва. Нічого не скажеш, це була переконлива заява, від неї так просто не відмахнешся. Басова, видно, і справді зробила злочин і тепер, намагаючись прикрити його, готується зробити другий, ще більший.
Губанов прочитав і кілька хвилин мовчав, задумавшись.
– В обкомі про цю історію знають? – нарешті запитав він.
– Звичайно, – відповів Малахов, – Басова сама туди доповідну записку написала. Можете уявити собі, як там уся ця справа висвітлена. А для обкому що найголовніше – аби тільки людських жертв не було. Якщо їх немає, то, виходить, і поспішати нічого, мовляв, розберемось. Урядова комісія на такий випадок, коли жертв немає, не приїде. Отже, це справа цілком нашої компетенції і поспішати нікуди. Я говорив у обкомі про нову небезпеку, але вони не надають тому потрібної ваги. Кажуть: ви, прокурори, можете робити свої висновки, а ми розглядатимемо справу грунтовно.
Губанов ще раз прочитав заяву Ігнатьєва, якісь пункти підкреслив червоним олівцем і сказав:
– Ну, гаразд, видно, таки доведеться діяти нам. Я раніш вагався, але цей Ігнатьєв здорово мене переконав. Якби ця заява була анонімна, я б їй ніколи не повірив, та коли людина приходить сама, то не повірити їй важко. І то сказати: не така вже Басова велика персона…
Малахов мовчки схилив голову, цілком погоджуючись зі своїм начальством.
Розділ четвертий
Телефон біля ліжка Романа Петровича Ляшенка неголосно задзвонив. За вікнами мінилися відтінки сірого, осіннього світанку, які невідомо що віщують – ясний сонячний день чи суцільну непроглядну мряку. Вся сім’я Ляшенків ще спала глибоким, найсолодшим сном. Парторг, не розплющуючи очей, простяг до трубки руку.
– Слухаю, – тихо, щоб не збудити Ольгу, відповів він і накрив трубку подушкою, щоб не клекотіла.
Він зробив це вчасно, бо знайомий баритон Боровика гримів, рокотав, хвилювався і погрожував геть рознести мембрану.
– Говори тихше, бо телефон захлинається і я нічого не можу втямити, – попросив Ляшенко. – Звідки ти говориш? З лікарні? Добре. Коли це трапилося? Вночі? Ти напевне це знаєш? Добре, дуже дякую за повідомлення, хоча подяки така звістка, напевне, не варта, – невесело пожартував він і, незважаючи на те, що голос Боровика ще клекотів, опустив трубку.
Після того знову до підборіддя вкрився ковдрою і кілька хвилин лежав непорушно, поглядаючи то на миле, спокійне у сні обличчя Ольги поряд, на подушці, то на вікна, де сірі барви вже змінювалися фіалковоблакитними, ясними. Спробував ворухнути ногою – болю вже не було, відчулась тільки якась скованість у м’язах.
Парторгові дуже хотілося встати зразу ж, але він, мабуть, ще з півгодини лежав, міркуючи і плануючи свій день. Легким і приємним він, напевне, не буде, щодо цього сумнівів не було.
Тимчасом прокинувся і подав голос найменший з Ляшенків. Ольга зразу ж схопилася, побігла до дітей. Почався звичний, добре знайомий ранковий клопіт…
Через півгодини вже всі сиділи за столом, свіжі, вмиті, веселі, тільки сам Ляшенко був мовчазніший, ніж звичайно, і скупо відповідав на слова дітей. Ольга помітила це зразу.
– Дуже болить сьогодні?
– Ні, сьогодні вже не болить зовсім, і я зразу після сніданку поїду на завод, – відповів Роман Петрович. – Годі байдики бити.
– Не рано ще тобі виходити? Може, з лікарем порадитись?
– Ні, не рано, а до лікаря я після заводу поїду.
Ольга замовкла, вже давно перевіривши марність таких суперечок. Сніданок минув швидко, діти гомінкою зграйкою побігли до себе. Ляшенко підвівся з-за столу, пройшовся по кімнаті, навмисне твердо ставлячи хвору ногу, мов намагаючись щось розтоптати чи загнати у землю. Болю вже не було. Він не збирається дурити ні себе, ні Ольгу. Він має повне право їхати на завод. Більше того, він не сміє лишатися тут, у теплій постелі. На випадок чого треба взяти з собою костура, привезеного з Кавказу, міцного, самшитового, ніби з пожовклої кості виточеного. З таким товаришем можна нічого не боятися. Та й ходити доведеться не так багато.
Все це він не говорив, а думав, бачачи докірливі погляди Ольги і внутрішньо сперечаючись із нею. Йому навіть хотілося, щоб вона заговорила, щоб її можна було переконати і заспокоїти. Але Ольга мовчала, а самому починати розмову не хотілось.
Він подзвонив у гараж, попросив прислати машину і через півгодини вийшов з будинку.
– З одужанням, Романе Петровичу, – весело привітав його шофер, поглядаючи на добре виголеного, дбайливо вдягненого Ляшенка.
– Дякую, – весело відповів парторг, сідаючи. – Ну, що у нас на заводі?
– А що може бути на заводі? – перепитав водій. – Все в повному і блискучому порядку. Труби димлять. Коксові батареї на повному ходу. Служба йде нормально.
– От і дуже добре, – відгукнувся Ляшенко, з насолодою спостерігаючи, як перед очима швидко пролітають знайомі дерева, вулиці і будинки. Було дуже приємно відчувати себе здоровим.
«Ногу все-таки тимчасом треба берегти і ходити якомога менше, – повчально подумав він. – Мені треба тепер бути цілком працездатним».
Хімічний завод виник перед ним з-за рогу вулиці, як завжди, несподівано. Парторг усміхнувся – дуже гарна і переконлива штука от такий могутній завод. Стоїть він на схилі розлогої гори, ніби велетень вперся в землю і хоче підняти на своїх плечах весь червонуватобурий Донецький кряж.
У парткомі, де ще нікого не було, Ляшенко затримався тільки на мить. Подзвонив першому секретареві обкому партії, але в кабінеті його не застав.
– Поїхав на шахти, – відповів знайомий голос дівчини з приймальні. – Повернеться тільки наприкінці дня.
– Дуже прошу попередити його, що я буду. Неодмінно маю бачити його у важливій справі.
– Буде зроблено, – відповіла дівчина.
Після того Роман Петрович покинув свій кабінет і за кілька хвилин опинився в лабораторії. Навмисне, бажаючи перевірити сам себе, він пішов туди пішки, майже не спираючись на палицю. Ні, нічого.
Не заходячи до тимчасового начальника лабораторії, він пройшов просто до інженерів «групи проекту Ігнатьєва». Басова розподілила їх на чотири підгрупи і кожну посадовила в окремій кімнаті.
– Добрий день, товариші. – привітався Ляшенко, заходячи до першої кімнати, де працювало п’ятеро інженерів, серед них Зоя Василенко – старша групи. – Ну, як вам тут живеться-можеться?
– О, Романе Петровичу! Як добре, що ви прийшли! Вже зовсім одужали? А ми вже засумували без вас.
Це привітання було невимушено щирим, радісним, і Ляшенкові стало тепло на серці.
– Так, уже зовсім одужав, – весело відповів він. – Одужав і маю намір ознайомитися з вашою роботою і все розкритикувати.
– Прошу, – відповіла Зоя, – це дуже добре. Свіжа голова завжди може щось цікаве підказати…
– Отже, я для вас тільки свіжа голова, більше нічого?
– Ну, навіщо ж так звужувати питання, – засміялись інженери.
– А Марія Іванівна де? – запитав Ляшенко, сідаючи до столу і беручи перший аркуш креслення.
– Сьогодні нашої Марії Іванівни ще чути не було, – відповіла весело Зоя. – Нічого дивного, чи у неї, крім нас, мало справ?
– І то правда, – вже весь заглиблений у роботу, сказав парторг. – Тут я не все розумію, як це буде? Прошу пояснити.
Зоя Василенко почала пояснювати. У неї, невідомо чому, поява Ляшенка викликала певність і добрий настрій. Звідки з’явилося це почуття, зрозуміти вона не могла. От прийшла людина, риється у твоїх думках, кресленнях, прискіпується, ніби той держконтроль, до кожної невдало поставленої рисочки, щось бурмоче собі під ніс, а в тебе на серці від того так радісно і хороше, як давно вже не було.
Сам Ляшенко, не звертаючи уваги на настрій інженерів, сидів і працював, намагаючись осягнути нові дані, які приніс минулий дослід, дати точну оцінку кожній реакції, кожній, навіть незначній, зміні в конструкції. Перед ним розгорталася картина такої дерзновенної сміливості, що йому, досвідченому інженерові, аж дух захоплювало. Він стримував це захоплення, примушував себе чіплятися до кожної дрібниці, підозріло перевіряти уже сто разів перевірені речі, але захоплення не минало. В цю мить, вже не вперше в житті, він зрозумів, скільки мусить знати секретар парткому, щоб по-справжньому виконувати справу доручену йому партією. Якщо в усіх інших групах пророблено таку ж блискучу роботу, то буде злочином перед усім народом не поставити зразу ж повторного досліду.
І водночас він ясно бачив, як відрізняється цей чудесний проект від початкового винаходу Ігнатьєва, бачив, скільки своїх думок і висновків додали до нього інженери, як поширили його, зробили стрункішим, у багатьох місцях принципово змінили. Далеко пішли вони за час хвороби Ляшенка.
Потім, не виказавши своїх почуттів, свого захоплення, може, навіть навпаки, спохмурнівши з виду, Ляшенко перейшов до другої групи, далі до третьої, четвертої і десь аж наприкінці дня закінчив роботу. Перед ним постала грандіозна картина одного з найвизначніших винаходів нашого часу. Він ще раз перевірив самого себе – все правильно.
Після роботи інженери зійшлися до великої кімнати. Марія Іванівна ще й досі не приходила, а думку секретаря парткому хотілося всім почути.
– Ні зборів, ні наради робити не будемо, – сказав Ляшенко. – Ви тут такого натворили, що зразу не збагнеш. Треба добре, дуже добре подумати. Але мушу сказати: ваша робота мені подобається.
Попрощався, вийшов у коридор, спинився біля знайомих дверей, подумав, ніби вагаючись, потім постукав і відчинив.
Костянтин Ігнатьєв сидів, щось пишучи, біля свого столу і зустрів появу парторга здивованим поглядом.
– Радий вас бачити, – невпевнено сказав він.
Вони привітались.
– Якщо не секрет, що ви зараз робите, Костянтине Павловичу? – запитав Ляшенко.
– Ні, це не секрет. Розробляю технологію виготовлення моєї пластмаси.
– Поряд вас, в отих кімнатах, товариші роблять ту ж роботу і, мені здається, вже багато зробили, – сказав Ляшенко. – Вам не хочеться включитися до їхнього колективу?
– Ні, я здатний зробити все сам. Робота в такому колективі може привести тільки до тюрми. Я різко розмежувався з Басовою і зробив про це офіціальну заяву в прокуратурі.
– Так, ясно, – похитав головою Ляшенко. – Я трохи познайомився з їхньою роботою і мушу вам сказати, що ваш винахід вже розвинено і багато в чому поліпшено, навіть в принципових питаннях…
– Від того він не перестане бути моїм винаходом.
– Безперечно, але…
– Ніяких але, товаришу Ляшенко, в групі, керованій Басовою, я не працюватиму! Категорично відмовляюсь.
Ляшенко помовчав.
– Можна мені глянути на вашу роботу?
Ігнатьєв хотів зразу ж поставити на місце цього надто самовпевненого Ляшенка, але потім згадав, що він теж хімік-технолог, і знехотя простягнув до нього свої папери.
Все зроблене Ігнатьєвим секретар парткому сьогодні вже бачив. Винахідник тільки починав справу, про яку його друзі-інженери вже й думати забули. Вони сміливо йшли вперед, на основі першого досліду розв’язуючи складні проблеми сучасної хімії, а Ігнатьєв сушив собі голову над системою застережних вентилів – робота, яку за короткий час може виконати будь-який другорядний інженер.
Ляшенко не приховав свого враження, одверто розповів усе, що побачив.
– Ви захоплюєтесь і помиляєтесь, – вже роздратовано відповів Ігнатьєв. – Розширення вашими інженерами рамок мого досліду призведе тільки до нового вибуху, до нової справи у прокуратурі. А от я цього не боюся. Тихше їдеш, далі будеш. Прислів’я старе, але до цього випадку дуже придатне, і я не боюся його процитувати.
В глибині душі він не вірив жодному слову Ляшенка. Не могли ці стандартні, не позначені печаттю справжнього таланту хіміки винайти без нього, Ігнатьєва, щось значне. Парторг ніби прочитав інженерову думку, зрозумів непотрібність дальшої розмови і попрощався.
Ігнатьєв знову взявся до своєї роботи, але спокою на серці вже не було. А що коли справді їм пощастить відкрити речі, які затьмарять його винахід? Ні, не може того бути, щасливе право першовідкрить належить тільки обраним, а таких на світі небагато.
А Ляшенко вийшов від Ігнатьєва трохи збентежений. Він працює на цьому заводі поряд винахідника вже багато років. Як же виросло біля нього таке індивідуалістичне створіння, людина, ворожа до колективу, вкрай егоїстична? Як же він, секретар парткому, цього не помітив? Невже і серед інших його добрих знайомих можуть трапитися такі несподіванки? Про Ігнатьєва ще доведеться думати, ой, як багато думати, а зараз перед секретарем парткому стоїть височенна гора невідкладних завдань і саме до неї насамперед треба братися.
До себе у партком він не пішов, а наказав шоферові повільно їхати до центра міста. Біля великого скверу звелів спинитися, вийшов і, мабуть, з півгодини нерухомо сидів на ослоні, обіпершись на свого жовтого костура. У сквері палали ясним червоним світлом величезні осінні канни; вже відчули перші холодні ночі, поопускали свої червоні косички ніжні сальвії; айстри ніби одверталися від сонця своїми синіми, холодними, пихатими голівками. Довкола Ляшенка широкою, посипаною рудим піском доріжкою бігали діти, чулися вигуки, великий червоно-зелено-синій м'яч пролітав над головою.
Але на красу осіннього дня парторг не звертав уваги.
Думки були зайняті іншим. Саме тепер, перед побаченням з секретарем обкому, Ляшенкові треба було все добре вирішити насамперед для самого себе. Чи не занадто він захоплюється картиною, розкритою перед ним? Чи не сховано в ній десь, як у тій дитячій картинці-загадці, небезпечного підводного каменя? Щоб побачити його, треба іноді перевернути сторінку догори ногами, добре придивитися і уважно поміркувати. Саме це і робив Ляшенко, сидячи під світлими, але вже холодними променями осіннього сонця. Потім глянув на годинника, підійшов до машини і сказав шоферові:
– До обкому.
Того дня у Володимира Івановича Малахова було дуже багато роботи і час пролинув швидко. Здається, тільки-но прийшов до прокуратури щось зробив і все, – вже шоста година, час додому. А роботи – непочатий край. Отже, доведеться прийти сюди ввечері, хоча начальство на таку нічну роботу тепер дивиться косо, вже забули, як три роки тому доводилось працювати цілі ночі. Справи останніх днів вимагали від прокурора поширених мотивацій, доведеться попрацювати, зате потім, уже в процесі слідства, все це стократ окупиться.
Цілий день прокурор працював напружено, майже натхненно Іван Семенович Зуб не з’являвся на очі, і десь наприкінці роботи Малахов навіть занепокоївся.
– Де це наш Іван Семенович? – мимохідь запитав він, коли секретарка зайшла до кабінету.
– Іван Семенович пішов до обкому.
– До обкому? Викликали?
– Ні, про виклик я нічого не чула.
– Коли повернеться?
– Не можу сказати.
– Добре, йдіть.
Секретарка вийшла, а у Малахова на серці після цієї незначної розмови лишився якийсь намул. Немовби щось небезпечне творилося за його спиною. Може, це пов’язано зі справою Басової?
– Що взяв з собою Зуб? – знову викликав пін секретарку.
– Нічого.
– Ніяких справ?
– Ніяких.
– Дякую, можете йти.
Він кілька хвилин думав про Зуба, потім немовби глянув збоку на самого себе і засміявся. Ніколи такі випадки не викликали в нього ніяких підозрінь чи роздумів. Чого ж зараз він так тривожиться? Смішно і навіть трохи несолідно.
Прокурор знову взявся до роботи і до кінця робочого дня працював діловито й точно, як добре злагоджена і вивірена машина. За кілька хвилин до шостої він перегорнув справи і побачив, як багато ще доведеться попрацювати ввечері. Потім узяв зі столу цілий оберемок папок і замкнув у сейф.
Після цього ще раз оглянув кабінет, чи не забув чогось заховати, і вийшов. По місту йшло чудесне вересневе надвечір’я, коли подихи справжньої осені здаються ще дуже далекими і все-таки відчуваються в усьому – в кожній холодній квітці, у кожному сухому, ніби з найтоншого металу викутому, кленовому листочку, який сухо шарудить під ногами. Прокурор ішов не поспішаючи. Додому недалеко, і ця прогулянка після довгого сидіння в кабінеті була приємною.
Він вийшов на широченну площу, посередині якої високими, ніби застиглими, струменями бив дужий фонтан, оточений з усіх боків цілим лабіринтом асфальтованих доріжок, вибагливих клумб і вже трохи прив’ялих кущів троянд і бузку. На асфальті біля фонтана хлоп’ята годували сірих повногрудих голубів, птахи нікого не боялись, майже з рук брали хліб. Малахов, посміхаючись, дивився на цю сцену, постояв трохи, потім, усе ще посміхаючись, пішов далі.
Тепер йому треба було пройти повз високу і водночас присадкувату будову, де містився обком партії. Він бував тут часто і добре знав усіх секретарів, але завжди підходив до цього будинку з самому собі незрозумілою обережністю.
Блискучі східці полірованого граніту збігали з дверей обкому до тротуару. Малахов здаля побачив, як перший секретар, розмовляючи з якимсь дуже знайомим чоловіком, вийшов і сів разом з ним у машину. Авто рушило з місця раніше, ніж Малахов встиг наблизитися і привітатись.
«Хто цей чоловік?» запитав себе прокурор.
Обличчя незнайомого він десь, безперечно, бачив, але жовтуватого, ніби костяного, костура пригадати не міг. Проте замислюватися тут ні над чим, всі люди в області так чи інакше знають одні одних. Бачилися десь на конференції чи, може, на зборах активу, от і здається обличчя знайомим.
Вже забувши про цю зустріч, він проходив квартал за кварталом, будинок за будинком, сам собі відзначаючи, як багато набудували в місті за останні роки. Додому було зовсім близько, менше двохсот метрів, коли Малахов несподівано спинився.
Він раптом згадав, де бачив людину з жовтуватим костуром. Це не хто інший як секретар парткому хімічного заводу Ляшенко.
Тепер вся зустріч набирала для Малахова зовсім іншого, тривожного значення. Ляшенкові робили операцію, це знали всі, а от тепер він зовсім недоречно катається в машині разом з першим секретарем обкому. І поїхали вони саме в напрямі хімічного заводу. Що це – випадковість чи спроба якось втрутитися в справу Марії Басової?
Малахов постояв, ніби збираючись повернутися до обкому і все перевірити на місці.
Та що це з ним кінець кінцем? Чого він хвилюється? Його дії можуть подобатися чи не подобатися, але вони правильні, сто разів правильні, і тривожитись йому нічого.
Відкинувши неспокійні думки, він швидко пройшов останній квартал і за кілька хвилин, вже вимитий і заспокоєний, сидів разом з Ганною і Любочкою за столом. За своїм давнім правилом, дома він не дозволяв собі навіть думати про справи, цілком слушно твердячи, що для того досить часу і на роботі, але в цей напружений день чомусь поламалися усі, роками заведені, правила, і вирватися з потоку думок було дуже важко.
Саме тому за столом створився той немирний, дратівливий настрій, коли якесь недоречне слово може викликати гнів чи гостру відповідь. Ганна вже знала цей настрій. Останнім часом затишна квартира стала їй чомусь здаватися тісною і задушною. Це враження особливо посилювалося, коли Малахов повертався з роботи, і пояснити чого це воно так, – Ганна не могла. В усякому разі, в редакції вона тепер почувала себе значно приємніше і вільніше, ніж дома, надто в такий день, коли за столом важко говорити, ніби в горлі застряв шматок тіста. Так вони і мовчали майже весь обід, перекидаючись коли-не-коли незначними короткими словами, аж доки Малахов не сказав незадоволено:
– Ну, звичайно, закохалась наша Варвара Павлівна, знову все пересолено. Чумак з возом перекинувся, як говорили у минулому сторіччі.
– А мені все добре, я ще й посолила трішки, – здивовано відгукнулася Люба, беручи виделкою котлету. – Ні, все правильно посолене.
– На вас усіх з вашими витребеньками і в ступі не потрапиш, – сердито сказала Варвара Павлівна. – Завтра взагалі про сіль і не подумаю, соліть кожен сам собі, моє діло сторона.
– На мій смак добре, – сказала Ганна. Глянула на стіл і зразу ж схопилася з місця. – Боже мій, знову я гірчицю забула поставити.
Підійшла до буфета, взяла пузату, блакитними квітами розмальовану гірчичницю, і поставила перед чоловіком.
– Будь ласка.
– Мама у нас буферна держава, – засміялася Люба. – Як то пишуть у газетах – пом’якшує суперечності.
– Дякую, – вклонився до дружини Малахов, а тоді, вже зовсім іншим тоном, звернувся до Люби. – А ти краще не говорила б дурниць. Ніяких суперечок немає і бути не може.
Господар підвівся з-за столу, зробив кілька кроків по кімнаті. Згадка про несподівану зустріч біля виходу з обкому все-таки чомусь тривожила. Чого він хвилюється? Навіть найменших підстав для тривоги немає. Чому ж йому так хотілося зараз бути там, де стоїть, поблискуючи чорним лаком, велика машина секретаря обкому. Невже вона біля головної контори хімічного заводу? Може, подзвонити туди, перевірити. Це ж так просто, набрати комутатор попросити прохідну і запитати вахтера.
Прокурор навіть зробив крок до телефону, але зразу ж спинив себе. Тільки цього ще бракувало! Нікуди він не дзвонитиме і нічого дізнаватись не буде.
– Ну, які в кого плани? – запитав Малахов, поглядаючи на двері спальні і вже передчуваючи солодку мить, коли можна буде лягти і задрімати.
– Мені до Марини у лікарню треба піти, вона скоро випишеться, а я жодного разу там не була, просто свинство з мого боку, – швидко, немов виправдуючись, сказав Ганна. – Я вже Широкову кілька разів обіцяла, та все ніяк не зберуся.
Взагалі кажучи, до Марини можна було вирватися і вдень, поїхати просто з редакції, але Ганна навмисне відклала ці відвідини на вечір. Несила їй зараз було лишатися дома поряд Володимира Малахова. Чому так трапилось і звідки з’явилось таке почуття, Ганна зрозуміти не могла, а силувати себе не хотіла.
– Це правильно, – трохи сонним голосом відповів прокурор. – Там, мабуть, нудота, в тій родилці, не приведи господи. Марина буде дуже і дуже задоволена. Передай, будь ласка, і від мене привітання. А я спочину трохи і знов на роботу.
– Обов’язково передам, – Ганна полегшено зітхнула.
– А мені з тобою не можна? – несміливо, вже передчуваючи відмову, запитала Любочка.
– А уроки хто за тебе зробить? – запитав Малахов.
Дівчина вередливо закопилила губку.
– Уроки! Ах, так, уроки… І коли вже вони скінчаться всі ці уроки, уроки, уроки…
– Не поспішай, вже скоро скінчаться, менше року залишилося, згадуватимеш ти цей час ще не раз у житті, і здаватиметься він тобі чудесним.
– Ну, домашні завдання ніколи мені чудесними не здаватимуться, – твердо заявила Люба. Вона вчилася непогано, але не так легко, як дуже обдаровані діти. Самолюбива й гордовита до краю, вона вважала ганьбою для себе одержати трійки і тому примушувала себе працювати.
– Ще не раз згадаєш ті дні, коли до школи бігала, та вже минеться, – лірично промовила Варвара Павлівна. Такого голосу Люба не могла терпіти.
– Ой, верніться, літа мої, до мене хоч в гості, – навмисне фальшивлячи, заспівала вона.
Малахов усміхнувся.
– Ну, гаразд, з вашого дозволу я з півгодинки відпочину, а потім знову піду. Якісь божевільні дні в мене. Люди спочивають після шостої, а ти сиди і працюй. І ніякої охорони праці для прокурорів не існує…
Малахов вже стояв на порозі спальні, коли Ганна запитала:
– А як справа з Басовою?
– З Басовою? – Малахов спинився і незадоволено поморщився. Не хотілося йому тепер говорити про всі ці неприємності. – З Басовою все правильно. Мушу тобі сказати, я не припускав навіть, що вона може так легковажно ставитись до своїх обов’язків…
