Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)
– Заспокойтеся, Сергію Петровичу, – лагідно сказав Малахов, щиро побоюючись, щоб хвилювання не зашкодило пораненому інженерові. – Ваш Ігнатьєв справді тут ні в чому не винний, і ніякого інтересу прокуратура до нього не має. Невдаха-винахідник, не більше. Таких тисячі, якщо не десятки тисяч в нашому Радянському Союзі. Ні судити, ні карати за це не випадає. Якщо ви прийшли просити за нього, то питання це цілком ясне і хвилюватися нема чого.
Інженер дивився на прокурора приголомшено, розчаровано, розгублено. Може, він завжди помилявся, коли оцінював прокурора Малахова?
– Прохання за винахідника Ігнатьєва саме і привело вас до мене? – люб’язно запитав Малахов.
– Ні, – гість ніяк не міг вгамувати свої роз’ятрені почуття і міркувати спокійно. – Це так, принагідна справа. Найголовнішого я ще не сказав. Оскільки я знаю, справу про вибух ведете ви?
– Так, справу веде міська прокуратура.
– І може бути, що Марію Іванівну Басову будуть винуватити в моєму пораненні?
Малахов знову глянув на гостя зверхньо і водночас співчутливо. Наївний і дивний! А ще доросла людина! Хоче втручатися в справи, в які взагалі ніхто сторонній не має права сунути свого носа. Як же відповісти, щоб не образити, не схвилювати його і без того вже враженого раною.
– Так, це один з пунктів обвинувачення, байдуже, кого було поранено – вас чи когось іншого: правил безпеки мусять дотримуватися навіть директори хімічних заводів. А за порушення їх повинні відповідати.
– Так от, я хочу офіціально заявити, що, підходячи до вентилів, я порушив категоричний наказ Басової…
– Я ціную ваше благородство, але…
– Так, винний у тому тільки я сам. Вона заборонила підходити до вентилів, це записано навіть у плані досліду. Я порушив її письмовий наказ і тому відповідати маю теж я.
– Можу уявити, який був би вибух, коли б обидві магістралі лишились неперекритими. Вас не судити, а орденом нагороджувати треба.
– Ні, героя з мене не вийшло. Я вас, товаришу Малахов, зараз не зовсім добре розумію. Я порушив письмовий наказ, а ви кажете – орден. Орден дають за сміливість. От Басовій за її сміливість треба дати орден. І я не розумію, чому ви так суворо оцінюєте її дії.
– Ви хочете сказати, що мною керує особиста неприязнь до Марії Іванівни?
– Ні, навіть тіні такої думки у мене нема.
Якби біля вікна не стояла Ганна, Малахов уже давно різко припинив би цю розмову. Але присутність дружини і особливий вираз її обличчя, якого він ніколи не бачив, стримував прокурора від різкого слова. Він не міг осягнути думок Ганни, почуттів її серця, – діється щось незвичайне, це цілком ясно, але в цю свою таємницю вона не пускає нікого, навіть свого чоловіка.
– Пояснити все це дуже легко, – так само поблажливо, з ледве помітною тінню посмішки на устах, вів далі Малахов. – Ви порушили наказ і врятували людей і цінності. А Басова порушила наказ і розтратила півмільйона державних грошей. Мені здається, ясно.
– Вона проклала нові шляхи для усіх хіміків світу.
– Пробачте, – скипів Малахов, – ви можете це довести? Ні, не можете! А ці слова безвідповідальних людей кого завгодно, навіть прокурора, можуть вивести з рівноваги. Сьогодні я вже чув їх разів сто, і вони мені в печінках сидять. Всі говорять: ах-ах, нові шляхи, великий винахід. Але жодна жива душа не може мені цього довести, навіть фахова комісія вимагає на це цілий рік. Тимчасом це фантастика, міф, мрія. Я – представник прокуратури, органу державної влади і не маю права так, як ви, керуватися особистими симпатіями, смаками чи враженнями.
Сергію Петровичу здалось, ніби перед ним стоїть довгий і височенний кам'яний мур. От він уперся в цей холодний камінь лобом і не може ні зрушити з місця, ні розбити перепону. Але ж перед ним не якийсь бюрократ, а Малахов, той Малахов, який стільки років здавався йому зразком людини, чулої, тонкої, уважної. Невже ж він помилявся всі ці довгі роки?
Якщо заарештують Басову, все загине, відкладеться на довгі роки, мрії залишаться тільки мріями, і ніколи не побачить Сергій Петрович цей прозорий камінь – пластмасу, тривкішу за сталь і надійнішу за граніт.
– Які сліди злочину хоче замести Марія Басова? – запитав прокурор, щоб покласти край усім проханням і якомога швидше скінчити цю важку розмову.
– Сліди? – здивувався інженер.
Навіть можливість такої підозри здалася йому неприпустимою. Про які сліди злочину може йти мова, коли всі вони працювали, окрилені чудесною ідеєю, прагнули до нових, ще нечуваних відкрить… і несподівано опинились в прокуратурі перед сірим кам’яним муром малаховської логіки.
– Так, сліди злочину, – повторив Малахов.
– Найсвятішим в своїм житті клянусь, ніяких слідів Басова замітати не хоче. Не чіпайте її зараз. Ви не можете уявити, як це для нас усіх важливо!
– Тут ви помиляєтеся, це я добре можу уявити. Вона все робить, щоб уникнути відповідальності і знайти шляхи відступу.
Інженерові здалося, ніби саме в цю мить все може загинути і врятувати нічого не вдасться. Відчай охопив його серце і, вже зовсім не знаючи, як пробити цей навісний мур, він розпачливо вигукнув:
– Не чіпайте її зараз. Це ж…
– Сергій… – раптом дзвінко, голосно, схоже на змах блискучого клинка, прозвучало від вікна, і потім притишено, ніби загальмоване, впало друге слово: —…Петрович!
Інженер озирнувся. Весь охоплений єдиним бажанням переконати Малахова, він зовсім забув про присутність Малахової, а зараз раптом знітився і збентежився, але приборкав свої почуття і, навіть не глянувши в бік Ганни, сказав:
– Пробачте…
Десь у глибині душі прокурор відчув полегшення, напружена сцена вже, здається, закінчилася. Час уже кінчати цю неприємну розмову. Ясний, дзвінкий вигук Ганни ще звучав у його вухах і тривожив, і непокоїв, приховуючи щось несподіване і небезпечне.
Але в цих усіх нюансах треба розібратися потім, найголовніше якомога швидше скінчити розмову.
– Уявіть собі, – з гідністю сказав він, – у прокурора Малахова теж є серце, зараз воно болить, обливається кров’ю. І якби могло… Та, на жаль, не завжди поклики серця відповідають нашим громадським обов’язкам…
Малахов уже підшукував речення, щоб завершити розмову, але в двері постукали, і несподівано прокурор дістав порятунок у вигляді санітара другої міської лікарні. Він одчинив двері, не чекаючи відповіді на свій стук, як людина, що має право безборонно входити куди завгодно, і відрекомендувався:
– Санітар другої міської лікарні. Дозвольте доповісти, товаришу капітан-лейтенант, уже час повертатися в свою частину. Година минула.
– Куди повертатися? – Малахов зрадів санітарові, як появі несподіваного спільника. Тепер вже напевне все дуже скоро скінчиться.
– Капітан-лейтенантові належить повернутися до сьомої палати другої міської лікарні, де він знаходиться на лікуванні після поранення, – гучно відповів санітар, пишаючись своєю вимовою, голосом і точністю.
Між Сергієм Петровичем і санітаром вже, видно, встановилися дружні стосунки, і санітар цілком стояв на боці свого капітан-лейтенанта, якого за старою морською звичкою вважав за свого командира. Але він нізащо в світі не дозволив би, щоб капітан-лейтенант затримався довше однієї години. Адже відпустили його на годину! Саме тому, незважаючи на грізні таблички на дверях, він і з’явився в кабінеті прокурора.
Тепер, коли неприємну розмову вже було явно і остаточно закінчено, Малахову в глибині душі стало шкода свого гостя.
– Значить, ви втекли з лікарні, – з глибоким докором в голосі сказав він. – Як же можна так до себе ставитись?
– Ні, я не втік, мені дозволили, – не підводячи від підлоги очей, відповів Боровик.
– Хто дозволив? Адже вам лежати треба! Як я зразу не догадався подзвонити до лікарні!
Саме в цю мить підлога знов повільно хитнулась під ногами Сергія Петровича. Він знав уже, як можна вгамувати це разюче, нудотне коливання, весь напружився, ніби закам’янів, знайшов втрачену рівновагу і сказав:
– Так, лежати мені, мабуть, справді треба. Зараз я вас ні про що не прошу і нічого не вимагаю. Видно, марна це справа. Але подумайте про всю нашу розмову. Вона не тільки для Басової, вона і для вас дуже важлива, – Боровик впевнено зробив перший крок, потім відчув, як небезпечно в таку мить переоцінювати власні сили, і важко сперся на плече санітара. – Пішли, старшина, здорово нам попаде, якщо запізнимося.
– Нічого, товаришу капітан-лейтенант, – весело відповів старшина, – оборона міцна, стримаємо. Ну, обережненько, вперед до повного.
– Ви ж злочин над собою робите, – підбігаючи до Сергія Петровича і підхоплюючи його з другого боку, заговорив Малахов. – Побережіть себе. Вам і так в цій історії перепало більше за всіх…
Сергій Петрович ішов, майже не чуючи цих слів. Зараз чомусь найважливішим здавалося одне: ніяк не видати своєї несподіваної слабкості і не зустрітись очима з Ганною Малаховою.
І того і другого йому цілком вдалося досягти.
Опустивши очі, він дійшов до дверей, біля порога спинився, повільним рухом звільнився від руки Малахова, сказав «до побачення» і, спираючись на плече санітара, але не дозволяючи собі повиснути на ньому, вийшов з кабінету. Прокурор не зразу зачинив двері, дивлячись йому вслід, і тільки тоді, коли десь далеко в коридорі затихли важкі кроки, повернувся до Ганни.
– Як мені його жаль, – сказав він. – Неймовірна сила буває інколи у людей. Ти знаєш, я заздрю Басовій, щастить їй у житті. В мене, наприклад, ніколи не було такого друга, як цей інженер.
Застиглими, чомусь надто блискучими очима дивилася Ганна на чорні зачинені двері кабінету.
– Ти і зараз впевнений, що треба заарештувати Басову?
– Більш ніж коли-небудь, – стрепенувся Малахов. – Якби уламок труби пройшов на два сантиметри нижче, вона була б убивцею. А у цього інженера є дружина і діти.
– Ні, дружини в нього немає, а діти, точніше дочка, є.
– Ти говориш так, ніби давно його знаєш.
– Так, знаю. Мабуть, і тобі це теж не зашкодить знати. Цей інженер – мій колишній чоловік, Сергій Петрович Боровик.
Не знати чому, Володимир Малахов злякався, але зразу зумів подолати острах. Ось вона та небезпека, яка весь час, ніби прозорий серпанок, висіла над усією розмовою, от що стояло за мовчанням Ганни. Що ж, Малахов вів себе гідно, йому ні в чому каятись, він і зараз міг би повторити кожне слово, сказане в тій розмові.
А для Ганни остання година була мало не найважчою у житті аж з тих далеких стражденних часів війни. Вона пізнала Сергія Боровика в першу мить, як тільки він з’явився у кабінеті. Важка пов’язка закривала половину лиця, але від неї нічого не змогла приховати. Ганна пізнала б його, побачивши тільки куточок уст або частину щоки. Вона навмисне відійшла до вікна, щоб бути якомога далі від цього чоловіка. Стояла непорушна, ніби зодягнена у кам’яну важку кирею, що не тільки поворухнутися, а навіть дихати вільно не дає. Вона слухала розмову і намагалася точно визначити своє ставлення до Сергія Боровика. Шукала в душі своїй огиду і ненависть і, на глибокий свій подив, ні того, ні другого не знайшла. Це здивувало і до глибини душі вразило її.
Вона вслухалася в кожне слово, в кожну інтонацію розмови, і відчуття кам'яного муру, яке з’явилося перед Боровиком, постало й перед нею; вона зрозуміла, що всі її симпатії в цій розмові на боці Боровика і вона вже ладна стати в цій боротьбі поруч із ним. Примусила себе не поспішати з висновками, отямитися, і знову піймала себе на бажанні втрутитись до розмови, повести наступ на Малахова.
А коли Боровик, вже не володіючи собою, почав кричати, всі почуття її, збурені, незрозумілі, переплутані, вилились в тому вигуку:
– Сергій… Петрович!
Перше слово кинулося на допомогу Боровикові, стало поруч з ним, ніби вірний і старий бойовий друг, а друге, стримане, вимовлене з іншою інтонацією, все поставило на своє непорушне місце, знов поклало між ними неподолану відстань, нагадало всі гіркі події і розчарування сорок шостого року, знову примусило Ганну завмерти біля вікна. Вона більше не вимовила жодного слова, дослухала розмову до кінця і наважилась говорити тільки тепер, коли за Боровиком зачинились двері.
– Так от він який, товариш Сергій Боровик, – поглядаючи на двері, ніби той міг повернутися, сказав Малахов. – Мушу тобі признатися, він справляє дуже хороше враження. Але як я раніше не міг до цього додуматись? Помічав у справі знайоме прізвище – Боровик, Боровик, але співставити його з твоїм колишнім… Пробач, будь ласка, співставити його з Любоччиним батьком я чомусь не міг. Здавалось, що він мусить бути десь далеко-далеко. А він, виявляється, зовсім близько.
– Так, мені теж здавалося, ніби він далеко-далеко, а він зовсім близько, – повторила Ганна. – У мене до тебе прохання, якщо ти мені справжній друг, не нагадуй більше ніколи про цю зустріч. Згода?
– Звичайно. Тобі, видно, було дуже неприємно.
– Так. Дуже. Поїхали швидше додому, обідати час. Любочка, мабуть, вже давно чекає.
Вона поспішала, ніби прагнучи за стінами своєї затишної квартири сховатися від тривог і небезпек, які, здавалося, з усіх боків оточили сім’ю Малахових. Їй пощастило на якийсь час забутися, ніби розчинити свою тривогу у силі-силенній дрібних, але заспокійливих справ, які напевне можна було не робити саме в той вечір. Разом з Любочкою вони взялися переглядати, впорядковувати зимові речі, адже до зими вже зовсім недалеко, місяців три, ніяк не більше. Потім, коли з зимовими речами було покінчено, Ганна хотіла вигадати ще якусь таку ж милу затишну роботу, але Любочка вже почала позіхати, оченята її стали кліпати – спати хочеться. Ганна з жалем відпустила дочку, поцілувавши на добраніч. Малахов довго не приходив, і Ганна чомусь боялась лишитися на самоті зі своїми думками. Але Володимир Іванович нарешті таки з’явився, веселий, гомінкий, у доброму настрої. Ганна знову відчула себе добре, сміялась у відповідь на його жарти, уважно слухала розповіді про міські події. Ні про Басову, ні про Боровика в їхній розмові не було й згадки. Вони ніби мовчазно домовилися не торкатися тих тем і з великим задоволенням виконували умову.
Але минула вечеря, темно стало в квартирі, заснув Малахов на широкому ліжку, по-дитячому поклавши долоню під щоку і дихаючи рівно, глибоко. Хоч-не-хоч доводиться залишитися на самоті зі своїми думками. Тепер вже нікуди від них втекти неможливо.
Ганна лежала нерухомо, а перед її широко розкритими очима миготіли промінчики світла з вулиці, і від того темрява у кімнаті здавалась поділеною на різні дивовижні геометричні фігури, світліші й темніші, рухомі і непорушні. Думки приходили й тікали, вони змішувались, як світло і тіні в кімнаті, і все-таки куди б не довелося їм сягнути, поверталися до Сергія Боровика.
Ганна ще не могла зрозуміти, чому так стривожила її ця зустріч. За звичкою детально аналізувати свої почуття, вона і тут спробувала все розкласти на поличках, але з того нічого не вийшло. Так і борсалася вона, мов зловлена в тенета, геть заплутавшись, чи заплутавши сама себе, вже відчуваючи, що цього не уникнути, і все ще боячись зробити правдивий висновок. Вона так і пролежала цілу ніч майже нерухомо, не склепивши повік. Навіть дихала Ганна якомога тихше, щоб не розбудити Малахова, бо він почав би розпитувати, а відповідей ніяких не було б, і це здавалося найстрашнішим.
А на іншому кінці міста, у великій палаті другої міської лікарні, теж не спав, думаючи свою зовсім ясну думу, Сергій Петрович Боровик. Йому не доводилося плутатися у хащах болючих думок, усе поставало перед ним ясно, як горизонт у синюватих скельцях морського бінокля. Він бачив і знав усе до найменших деталей, і хоча любов до Ганни ні на мить не зникала з його серця за ці довгі роки, не дозволяв собі навіть натяку на якісь сподіванки чи зміни.
Події тих далеких днів проходили перед його очима, трохи затуманені довгими роками, але все-таки добре видимі і від того не менш болючі.
Лейтенант Боровик служив на Балтійському флоті, командуючи торпедним катером. Про нього ходили перекази і легенди, він звався улюбленцем бойового щастя, бо там, де гинули люди і кораблі, Боровик завжди виходив неушкодженим, виводив свої маленькі, але грізні кораблики, та ще й завдавав фашистам таких відчутних ударів, що масні плями від потоплених німецьких підводних човнів довго не зникали на сірих, розкошлачених вітрами хвилях суворого Балтійського моря. Товариші пророкували йому велике майбутнє і адміральські погони, але він тільки сміявся у відповідь.
Боровик страшенно хотів додому, нудьгував без дочки і дружини, майже щодня писав листи кудись туди, в далеку і не зовсім зрозумілу евакуацію, і мало не божеволів, коли відповіді затримувались більше як на десять день.
Він пішов у армію на початку війни з першого курсу хімічного інституту і зовсім не збирався все життя бути військовим. Служба його почалася у звичайному матроському званні, і тільки виняткові здібності і відвага сприяли тому, що він став спочатку старшиною, потім помічником командира, а далі командиром торпедного катера. Це був випадок незвичайний на флоті і цілком неймовірний у мирний час, але війна змінила і відкинула багато уявлень мирного часу.
Війну було закінчено, і Боровик не збирався лишатись офіцером все життя. У нього були зовсім інші, мирні вподобання – він мріяв кінчити інститут і стати хіміком, працювати на великому заводі…
Але мріям його здійснитися не судилось. Після війни кораблі стали в порту Росток, старовинному німецькому місті, схожому на древню ганзейську фортецю. Почалась мирна служба. Боровик подав рапорт про демобілізацію, але йому відповіли, що ще не час. Він тільки зітхнув, уявивши, якою довгою буде розлука з Ганною і Любочкою, і нічого не сказав адміралу Хлопотіну, який написав відмову на його рапорті.
І саме в ті дні трапилась подія, яка зламала все життя Сергія Боровика.
Почалося все дуже просто у зимовий темний вечір сорок шостого року. Важкі хмари висіли над Ростоком, з моря налітав пронизливий холодний вітер, ніс у потоках своїх мокрий сніг. Саме такого вечора повертався Сергій Боровик додому. Багато радянських офіцерів жило в той час на околиці міста, там, де розташувались невисокі, дуже привітні, двоповерхові котеджі. Як правило, радянські офіцери займали верхній поверх, в нижньому жили господарі.
Так жив і Боровик, цілком справедливо вважаючи, що з житлом йому дуже повезло. В котеджі господарювала фрау Баумберг, старенька, дуже благообразна німкеня, чоловік якої, штурман великого танкера, загинув під час війни. Фрау Баумберг охоче взяла на себе обов’язки і покоївки, і куховарки, тим більше, що з харчами в Німеччині тоді було скрутно, а офіцерського пайка Сергія Боровика вистачало на двох.
В сусідніх будинках теж жили офіцери, і тому скаржитися на самотність Боровикові не доводилось. До того ж ходила чутка, ніби скоро командування дозволить приїхати сім’ям офіцерів. Цим чуткам вірилось і не вірилось, надто вже хотілось Боровикові побачити своїх рідних…
Так от того чорного, похмурого вечора, десь вже біля дванадцятої ночі, коли всі двері на тихих вулицях зачиняються наглухо і ніхто з німців не визирне з дому навіть на відчайдушний крик, Сергій Петрович повертався додому.
Недалеко від свого подвір'я він побачив біля паркана жіночу постать. Жінка йшла, певніше, намагалася йти, але ноги не слухалися її, вона хилилася до землі і примушувала себе йти, щоб знову спинитись через два кроки.
«П’яна», вирішив Боровик і хотів швидше пройти повз темну постать.
Саме в ту мить жінка впала на тротуар, спробувала підвестись, не змогла і тихо застогнала…
– Гільфе, – почув Боровик тихе, майже пошепки вимовлене слово, і спинився.
Ні, ця жінка не була п’яна. Він нахилився до неї ближче і не відчув духу алкоголю. Засвітив кишенькового ліхтарика. Зі смертельно блідого обличчя глянули на нього змучені великі очі.
– Що з вами? – німецькою мовою запитав Сергій Петрович.
Жінка мовчала. Під світлом ліхтарика бліде обличчя її здавалося прозорим.
Що мав робити Сергій Боровик? Лишити жінку на тротуарі і піти додому спати? Гукнути когось на допомогу? Кого тут гукнеш, коли навіть промінчика світла не видно за міцно зачиненими, зляканими вікнами.
Боровик взяв жінку на руки, своїми ключами відчинив двері, зайшов до квартири. Фрау Баумберг в цей час давно бачила десятий сон. Вечерю, як завжди, було залишено на столі. Гарячий чай чекав у квітчастому термосі.
Жінку довелося покласти на тахту в їдальні.
В ясному електричному світлі обличчя її здавалося страшнішим, ніж у мерця.
«От морока, доведеться лікаря кликати», подумав Боровик. В ту мить гостя розкрила очі.
– Що у вас болить? – зразу запитав Боровик.
Жінка не відповіла, тільки похитала головою, не розуміючи, як вона опинилася в цій теплій затишній кімнаті.
– Що у вас болить? – наполягав Боровик. – Що у вас болить?
– Нічого, – тихо відповіла вона. – Просто я страшенно стомилася і давно нічого не їла. Трохи спочину і піду.
Сергій Петрович ясно бачив, що жінка говорить правду. Йому навіть соромно стало: як це йому здалося, що вона п’яна.
– Ну, цю справу ми зараз залагодимо, – весело, відчуваючи велике задоволення від того, що все розв’язується так просто, сказав Боровик. – Спочатку вип’ємо гарячого чаю, а потім я щось поживніше вам дам. Одразу не можна, корчі можуть схопити, – пояснював він, одгвинчуючи термоса.
Через півгодини вони вже сиділи біля столу, розмовляючи, як давні знайомі. Несподівану гостю звали Інгеборг Хаген, працювала вона в порту, – де саме Боровик не допитувався, – йшла з роботи додому і відчула себе зле. Дома в неї дуже сутужно, мати загубила в крамниці продуктові картки, і тому до кінця місяця вони будуть жити голодно, харчовий відділ магістрату нових карток не видає…
Розповідаючи все це, Інгеборг не забувала працювати зубами. Обличчя її порожевіло, ожило.
Вони поговорили ще з півгодини. Вечерю було знищено. Треба думати про ночівлю. Звичайно, Боровик не міг примусити свою гостю йти вночі – через все місто – додому.
– Лягайте на цій тахті, – сказав він, – нікому ви тут не заважатимете.
Інгеборг глянула на нього трохи недовірливо, але нічого не відповіла.
Сергій Петрович приніс їй подушку і ковдру, побажав доброї ночі, спокійно ліг спати і чудесно проспав аж до сірого похмурого ранку.
О восьмій годині лейтенант Петро Синельников, його найближчий приятель, зайшов до господи фрау Баумберг, щоб разом з Боровиком іти на роботу. Як завжди, не питаючи дозволу, він увійшов до їдальні і остовпів від несподіванки, побачивши на тахті вродливу жінку. Вона ще спала і не помітила приходу гостя, та й сам Синельников поспішив сховатися. Але Боровик почув його кроки, обережно, стараючись не збудити Інгеборг, вийшов до коридора і пошепки сказав:
– Пішли. Тихо. Хай спить.
– Хто це?
– Дорогою розповім.
– Гарна, – цмокнув язиком Петро.
Розповідь Боровика він вислухав захоплено, не перебиваючи і прицмокуючи. От шкода, ніколи йому самому не доводилося переживати такої пригоди. А гарна, дуже гарна жінка ця Інгеборг Хаген.
З цієї події Боровик ніякої таємниці не робив, хоча більш нікому про неї не розповідав. Але дуже скоро про нічну пригоду знали мало не всі офіцери з'єднання – любив таки побазікати Петро Синельников. А ще через два дні до партійної комісії з'єднання надійшла анонімна заява, де говорилося, що капітан-лейтенант Боровик зв'язався з підозрілим ворожим елементом і водить до себе портових повій. Дату було вказано цілком точно.
Слідчий парткомісії викликав Боровика. Той пояснив: так, справді, ночувала у мене жінка на ймення Інгеборг Хаген; ніяких зв'язків у мене з нею не було. Я її підібрав зовсім хвору і немічну на вулиці.
Викликали фрау Баумберг. Ніяковіючи і затинаючись, добре розуміючи, що робить Боровикові велику прикрість, але, не можучи приховати правду, вона сказала, що в ту ніч у квартирі Боровика ночувала відома ростоцька повія Інгеборг Хаген. Фрау Баумберг давно знає цю жінку, її знають усі моряки від Нордкапа до Сінгапура.
Слідчий вирішив знайти Інгеборг, але вона ніби у воду впала, зникла з Ростока чи, може, десь заховалася, в усякому разі про неї в останні дні ніхто нічого не чув. Вдалося знайти тільки її фото.
– Так, це вона, – ствердив Боровик, коли на засіданні парткомісії йому це фото показали.
– Виходить, в цій анонімній заяві все правда, – сказав голова парткомісії. – Випадок надзвичайний. Що ж будемо робити з Боровиком? Яка буде думка, товариші?
– Висловити йому догану, і край, – озвався один з членів парткомісії. – Нехай подякує, що не виключили з партії.
– За що догану? – жахнувся Боровик.
Все, що відбувалося на парткомісії, здалося йому кошмарним сном.
– За що? За зв’язок з німецькою повією, – безжально сказав член парткомісії. – Невже ти всерйоз хочеш нас переконувати, що привів таку красуню до себе вночі тільки задля того, щоб напоїти її чаєм? Красуня, нічого не скажеш, але твій моральний образ не виграє від того…
Боровику здавалося, ніби він збожеволів. Як довести цим людям, в хорошому ставленні яких не має права сумніватися, що він говорить тільки правду?
– Це ж чиста правда, – повторив він.
Член парткомісії глузливо глянув на Боровика, потім на голову парткомісії.
– Слово честі, я говорю правду, – наполягав Боровик.
– В глибині душі я слову Боровика вірю, – сказав голова, – але в нашій справі бездоказових почуттів мало, потрібні докази. Я пропоную зробити так, справу відкласти і провести детальне розслідування. Не може бути, щоб та дама крізь землю провалилась. Але попереджаю, Боровик, зараз питання стоїть тільки про догану, якщо ж виявиться, що ти нас одурив, то доведеться з партквитком попрощатися. Ясно?
– Я згодний, – ледве стримуючи свій гнів, відповів Боровик.
– Гаразд, – сказав голова, – а поки все з’я-сується, просити командування тимчасово звільнити товариша Боровика від командування кораблем. До з’ясування справи, – підкреслив він.
– За що ж? – простогнав Боровик.
– Справу доручити партслідчому Болотову. З цим покінчено, – оголосив голова. – Можеш іти, Боровик.
Боровик вийшов, обличчя його було чорне від люті.
В коридорі його чекав Петро Синельников, який в глибині душі розумів свою провину: ох, язик мій, ворог мій!
– Ну, що там? – співчутливо запитав він.
Боровик глянув на Синельникова, і раптом увесь гнів і розпач його прорвалися, мов вибух. Так, це, напевне, він, Петро Синельников написав того анонімного листа, більше Боровик нікому не розповідав! От де первопричина всієї біди!
Все ще ніби через червону запону глянув він на Петра, потім коротко розмахнувся і вдарив. Кулак упав на підборіддя, як чавунна гиря. Петро Синельников поточився і рухнув навзнак, важко вдарившись потилицею об цементову підлогу. Підбігли офіцери, схопили Боровика, кудись повели.
Тиждень Петро Синельников перебував на грані між життям і смертю. Важкий струс мозку – констатували лікарі. Весь цей тиждень Боровик почував себе убивцею і мало не збожеволів. На восьмий день Петро Синельников очуняв, але мусив ще довго лікуватися.
Через два тижні суд засудив Сергія Петровича Боровика за умисне важке тілесне пошкодження до двох років ув'язнення з розжалуванням з офіцерського звання. В присуді була згадка і про зв’язок з німецькою повією.
Останнього, найболючішого удару завдала йому Ганна. Одного разу його викликали до управління табору і показали копію постанови про розлучення. Скрипнувши зубами, Боровик прочитав. Він знав, Ганна простила б йому будь-який вчинок, але зв’язок з німецькою повією… Цього вона не простить ніколи в житті. Сергій Петрович уявив, як у воєнкоматі, куди вона прийшла одержувати гроші по атестату, їй розповіли про присуд, і аж застогнав від муки. Ганну він ні в чому не міг винуватити.
День за днем проходили місяці ув’язнення і все глибше осягав Боровик глибину свого нещастя.
За два роки він не одержав від Ганни жодної звістки і не наважився їй писати. З нею, очевидно, все було розірвано назавжди. Отже, коли скінчиться термін ув’язнення, життя треба починати від самісінького початку, змінивши його докорінно. Як саме змінити, він ще не вирішив, але напевне знав, що змінить. А якщо змінити нічого не вдасться, то й жити не варто.
В такому настрої, картаючи себе, вийшов Боровик весною сорок восьмого року з табору. Він був тепер вільний, як птах, близьких родичів не було, домівки теж, лети куди хочеш і де хочеш спиняйся, ніхто не перешкодить і нічого не запитає. Він дурив себе, коли, читаючи сповіщення про розлучення, думав, що разом з тим читає смертний присуд своєму коханню. Він любив Ганну тепер не менше, а ще більше, ніж у ті прокляті дні, про які навіть згадувати боляче.
Серце повело його у велике донецьке місто, де жила Ганна. Він побачив її, побачив Любочку здаля, не дозволяючи собі наблизитись. Але поряд з ними він побачив і прокурора Малахова. Гроші, які лежали у банку, дали можливість жити якийсь час без роботи, і майже все це літо Боровик стежив за Ганною, Малаховим і Любочкою, уважний і непомітний, намагаючись не пропустити жодної, бодай найменшої деталі. Він дізнався про життя цієї сім’ї, збагнув і оцінив глибоке кохання Малахова, яке так ясно виявлялося у багатьох, непомітних для незацікавленого ока дрібницях. Він дізнався, що Любочка вважає, ніби він загинув у сорок шостому році. Це вже не додало жодної краплини до повної чаші його горя. Може, навіть так і краще, може, спокійніше житиметься Любі, якщо ніякі сумніви про батькову долю не тривожитимуть її маленьке серце.
Але гроші, колись відраховані від офіцерського утримання в банк, вже кінчалися, довелося подумати і про власну долю. Їхати з цього міста він не хотів – тут Ганна, тут Любочка, отже, отут мусить жити і він. А до чого братися? Як жити? Він вступив до хіміко-технологічного інституту.
Роки навчання промайнули дивовижно швидко. Любочка росла, можна сказати, на його очах, хоч бачив він дівчину не так часто. Ганни він намагався в усієї сили уникати, змушував себе менше цікавитись її життям – вона щаслива, і дуже добре, вона заслужила своє щастя, а як болить від того серце Сергія Боровика, до цього нікому немає діла.
Володимир Іванович Малахов тепер цікавив його навіть більше, ніж спочатку. Боровик мимоволі стежив за кожним кроком прокурора, хотів знати, як він виховує Любочку, як ставиться до Ганни, прагнув скласти для самого себе правдивий його портрет. І потроху в уяві вирисувався образ людини чесної і принципової, закоханої і ніжної у своєму коханні. Цієї ніжності завжди бракувало самому Боровику, і тепер вона здавалася йому дуже привабливою. Він бачив, що Любочка добре ставиться, може, навіть любить свого вітчима, і це примушувало ще більше поважати Малахова.
Навесні п’ятдесят третього він закінчив інститут і пішов працювати на хімічний завод, дуже ніяково відчуваючи себе у ролі новачка-інженера. Але життєвий досвід – це велике надбання, і коли потрібний був надійний інженер для відповідального завдання, Басова обирала його. Розмовляючи з Боровиком, вона часто лукаво посміхалась, і йому здавалося, ніби вона щось знає. Від цієї думки йому ставало моторошно.
