Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)
Він говорив, а сам чомусь весь час невідступно думав про чорну машину секретаря обкому. Стоїть вона біля головної контори хімзаводу чи спинилась десь в іншому місці? Зараз чомусь здавалося, що вона мусить бути саме там, і це тривожило. Що може робити секретар обкому на заводі? Що він може зрозуміти в складних процесах, відомих тільки хімікам? Правда, він сам інженер, але машинобудівник, а не хімік. Може, йому самому, прокуророві Малахову, зараз слід було б бути на заводі? Відповісти собі на ці питання він не встиг.
– І її можуть покарати?
«Про кого вона запитує? Ах, про Басову? Тут справа вже вирішена і зробленого не повернеш…»
– Бачиш, Ганно, – терпляче пояснив Малахов, – покарають її чи не покарають, я не знаю. Це не моє діло. Я мушу тільки цілком точно і об’єктивно встановити істину, в усьому розібратися, визначити – це було от так-то і так-то, збитки такі-то, відповідати мусить той-то. Це моя прокурорська робота, а робити висновки, визначати кару чи нагороду, це вже справа суду…
– І що ж? Ти скажеш, що в усьому винна Марія Іванівна Басова? – продзвенів напружений голос Любочки.
– Дивний тон, Любочко, – терпляче відповів Малахов. – Ти вже доросла і мусиш розуміти… Не я і не ти, а суд, на підставі непорушних законів, визначає долю людей… Ти там недовго в лікарні затримаєшся?
– Ні, я повернуся швидко.
– От і добре. Я теж постараюся не засидітись на роботі. Потім увечері, перед сном, може, трохи погуляємо. Я подзвоню тобі, коли виходитиму. Давно вже ми не гуляли.
І вийшов до спальні цілком певний своєї правоти. Двері за ним зачинились обережно, але міцно.
– Що ти Марині понесеш? – провівши Володимира Івановича поглядом, запитала Ганну Варвара Павлівна.
– Вже я приготувала подарунки.
Ганна з насолодою розгорнула пакуночка і показала маленькі, чудесні, оздоблені вишивкою сорочечки. Любочка аж в долоні сплеснула – боже, яке гарне і яке несправжнє, наче лялькове!
Варвара Павлівна не піддалася першому захвату, все грунтовно передивилася, потім знову поклала на місце і лишилась задоволена.
– А яблука взяла? – раптом нагадала Люба. – Знаєш, як Марина яблука любить?
– Ой, боже мій, мало не забула, – схопилась Ганна, – яблука неодмінно треба понести. А є вони в нас?
– Яблука у нас є, – відповіла Варвара Павлівна, – зараз я тобі пакунка зроблю, щоб нести зручніше було.
Ганна ще трохи помилувалася іграшковими барвистими сорочечками, потім, дивлячись кудись за піаніно, невпевнено сказала:
– Знаєш, Любочко, цей портрет вже можна поставити на місце.
– Післязавтра поставлю, – після короткої паузи відповіла Люба.
Щось ламке, ніби скляне, почулося в її голосі. Ганна глянула занепокоєно. Ох, мабуть, не треба було починати цієї розмови.
– І взагалі, кому він тут заважає, на піаніно?
– Не заважає нікому, але Володимиру Івановичу приємності, мабуть, не завдає. А ти ж не хочеш робити прикрості людині, яка до тебе так добре ставиться і тебе любить? Правда ж не хочеш?
– Ні, не хочу. Післязавтра заберу портрета до себе.
– Чому післязавтра?
– Невже ти забула? – дівчина аж спалахнула від гніву і обурення. Її, дивно схоже на батьків портрет, обличчя почервоніло.
– Що забула? – не могла зрозуміти Ганна.
– Адже завтра десять років, – крикнула Люба, – десять років з дня його смерті. Невже забула? Невже забула?
– Ні, я не забула, але мені здається в хаті все мусить стояти на своєму місці.
Голос Ганни звучав безпорадно, хрипко. Вона дуже добре пам’ятала той день, коли вирішила сказати Любі про смерть батька. Так, це було восени сорок шостого року, невдовзі після того, як прибула копія присуду. Вона назвала дочці просто перший-ліпший день, який спав на думку.
– Двадцять п’яте вересня 1946 року – двадцять п’яте вересня 1956 року. Рівно десять років, – вела далі Люба.
Так, вдається, Ганна назвала саме двадцять п’яте вересня. Вона потім забула цю дату, охоплена горем, гнівом, непрощенною образою, але її слова впали в маленьке поранене серце, як зерно падає у вогку, парку землю, і укріпилися, запам’яталися назавжди Через рік після того в житті Ганни з’явився Володимир Іванович Малахов. Давно це було… А тепер? Що ж тепер?
– Так, рівно десять років, – підтвердила Ганна, – швидко минає час.
– Знаєш, мамо, – трохи ніяковіючи, ніби зізнаючись у найбільшій своїй таємниці, сказала Люба, – я останнім часом чомусь багато про нього думаю і мені здається, ніби навіть пам’ятаю його. Смішно, звичайно. Коли я його востаннє бачила, мені був один рік, саме такі сорочечки носила… А здається, наче я його добре знаю. Це вже, мабуть, гра фантазії? Правда?
– Напевне, – через силу, намагаючись бути ніжною і лагідною, відповіла Ганна. – Десять років уже минуло…
– Раніше я згадувала його зрідка, а зараз думаю все частіше… Мамо, де його поховали, де його могила?
Голос Ганни прозвучав глухо:
– Не знаю, Любчик.
– А повідомлення тобі прислали?
– Так.
– Що там було написано?
– Нічого, тільки одне: «смертю хоробрих».
– Де це повідомлення?
– Десь воно мусить бути…
Ганна відчувала: якщо Варвара Павлівна ще хоч три хвилини забариться зі своїми яблуками, то її нерви не витримають. Раніше цей обман дочки здавався доконечним, цілком виправданим. Хай краще думає про свого батька, як про загиблого героя, ніж про живого розпусника і злочинця, засудженого до тюрми. Раніше це не викликало ні вагань, ні сумнівів, але зараз… Чому ж зараз так важко?
Варвара Павлівна врятувала Ганну і від власних сумнівів, і від запитань Любочки. Вона ввійшла до їдальні, несучи в руках чималий пакет, дбайливо загорнутий у газету і зав'язаний мотузочкою. Поклала його на стіл і урочисто оголосила:
– Ранні антонівки, як вино. Я тут найкращі вибрала, буде чим Марину порадувати.
– Дякую, Варваро Павлівно, – полегшено зітхнула Ганна.
– Ну, щасливо тобі… і привіт від мене неодмінно передай, не забудь, – наставляла Ганну стара. – Не забудеш?
– Та що це ви, Варваро Павлівно, чому питаєте?
– Бо якась ти останні дні дивна… Ну, добре, йди та не барись.
Варвара Павлівна пішла до себе на кухню, на прощання ласкаво, ніби до малої дитини, посміхнувшись до Ганни.
– Мам! – сказала Любочка тільки-но Варвара Павлівна зникла.
– Що? – знову тривожачись, знову передчуваючи запитання, на яке важко відповісти, і знову поринаючи у потік своїх неясних, дратівливих думок, перепитала Ганна.
– Скажи мені, якісь батькові родичі є на світі?
– Батькові родичі? – Ганна подумала: яку ще загрозу таять у собі ці слова? – А навіщо вони тобі?
– Дуже хотілося б знати людей, які його знали і любили… Все про нього знати хочеться.
«Мабуть, не вдасться довго зберігати таємницю, – сказала собі Ганна. – Якщо Любочка візьметься розшукувати, то правду, як те шило в мішку, не затаїти. Але не зараз, хай якомога пізніше станеться це лихо».
– Не знаю, Любонько, – нітрохи не кривлячи душею, відповіла вона. – Ніяких родичів його я не знала і навіть не відаю, чи є вони взагалі на білому світі…
– Ну, а виріс він де?
– Виріс він у Горьковській комуні, знаєш, Макаренко нею колись керував. «Педагогічну поему» читала?
– Боже, як цікаво! – Любочка підскочила, стала на тахті навколішки і вп’ялася поглядом в мамине обличчя. – Чого ж ти раніше мені цього не розповідала?
– А ти не запитувала. – Ганна чомусь не могла дивитися дочці в очі. Їй зараз хотілося тільки одного, опинитися якнайдалі від цієї кімнати, від запитань Любочки, від самозадоволеної впевненості Малахова, від того затишного, нею самою створеного світу, який ще так недавно здавався привабливим, рідним і гранітноміцним.
– Ми про це якось потім поговоримо, – сказала вона, вже йдучи до дверей і зовсім забувши про пакет з яблуками. Зараз їй було не до того. Щомиті з Любоччиних вуст могло вихопитись ще складніше, ще болючіше запитання. – Ну, я пішла, а ти сиди дома, готуй уроки, потім прийду, і неодмінно погуляємо.
І, не поцілувавши дочку на прощання, як це робила завжди, швидко вийшла.
– Не затримуйся довго, – почула вона вже за дверима.
Любочка залишилася сама в просторій їдальні. Кімната, така рідна і знайома, чомусь здалася в цю мить чужою і непривітною. Тиша, глибока тиша в усій квартирі; тихо, ввічливо, не хропучи, спить Володимир Іванович; не чути Варвари Павлівни, вона, мабуть, вже вимила й прибрала все на кухні і тепер висунулась у вікно, щоб краще бачити, і спостерігає дворові події. Треба братися до уроків, а не хочеться. Люба лягла на тахту…
…Отак, мабуть, колись неодмінно станеться: пролунає дзвоник біля дверей, зайде якийсь незнайомий матрос, ні, літній флотський офіцер із сивими скронями і золотими нашивками на чорному рукаві, запитає Любочку і скаже:
– Я точно знаю, де поховано вашого батька, я був поряд нього в цьому бою і зараз їду саме в ті краї. Якщо хочете бачити його могилу, збирайтесь негайно, у мене тільки десять вільних хвилин.
Що вона робитиме тоді? Поїде з ним не вагаючись, не втрачаючи жодної хвилини на пакування чемодана. Або ні, чемодана вона при готує заздалегідь, щоб і миті не затримуватись. Так, так, це треба неодмінно зробити зараз, бо він може з явитися щохвилини…
Люба схопилася з тахти. Що це було? Сон? Може, вона заснула на коротку часинку, лежачи на тахті? Нікого немає в кімнаті. Пакунок з яблуками лежить на столі, – мама його таки примудрилася забути, завжди так: люди забувають сказати чи зробити найголовніше. Як би там не було, сон це чи не сон, чемодана треба мати напоготові, може, він і не знадобиться ніколи, та не можна і хвилини примушувати чекати того високого, сивого моряка.
Дівчина пішла в свою маленьку кімнатку, витягла чемодана і, сама не розуміючи для чого це робить, запакувала його так, немов збиралась їхати в тривалу подорож. Потім, коли вже клацнули нікельовані замки, міцно закриваючи роззявлену пащеку чемодана, сіла на нього і посміялася сама з себе – дурна вона, слово честі, аж крутиться! Вигадала собі якогось моряка, подорож, терміновий від’їзд.
Та знову всі думки зосередились на батькові, на його портреті, захотілось уявити, який він був у житті, як виглядав би, якби несподівано зустріла його на вулиці? Мабуть, високий, веселий, схожий на того морського офіцера з сивими скронями, що привидився недавно. І, мабуть, всі матроси й офіцери дуже любили його, бо такого красивого і веселого чоловіка з лукавими іскорками в очах, такого, як на цьому портреті, не можна не любити. Він, напевне, був хоробрий, дуже хоробрий. Чому ж довелося йому загинути саме тоді, коли всі поверталися з війни, коли скінчилося найстрашніше, коли Любочці минуло вже шість років і вона добре могла розуміти батькові листи? Вони були дуже короткі, ласкаві, ніжні, сповнені стриманої, ясно відчутної любові. Батько тоді для неї вже був не якимсь абстрактним поняттям, а конкретною, живою і добре знайомою людиною…
Десь здалеку, ніби з-за десятка дверей, до дівчини долетів дзвінок і голос Варвари Павлівни:
– Любочко, відчини, у мене руки мокрі.
Дівчина швидко поставила портрета на піаніно і побігла в коридор. Десь в глибині душі ворухнулася манлива думка: може, це він, може, це той сивий моряк? Вона навіть розсердилася сама на себе – і влізе ж в голову така дурниця!
Замість вродливого моряка у коридор увійшов високий чоловік у сірому пом'ятому костюмі. Голова гостя була майже вся замотана широченним бинтом. Око, частина носа і роздвоєне підборіддя трохи витикалися з-під пов’язки, але уявити, як виглядає обличчя, було неможливо.
Люба на якусь мить навіть трохи злякалася незнайомого, але зразу ж посміхнулася і, намагаючись говорити офіціальним тоном, запитала:
– Пробачте, громадянине, ви до кого?
В них уже не раз траплялися такі несподівані візити, коли причетні до різних кримінальних справ люди намагалися зустрітися з прокурором дома. Малахов у таких випадках завжди дуже гнівався, і тому стриманість Любочки була цілком зрозумілою.
– Здрастуйте, перш за все, – сказав Сергій Боровик.
– Здрастуйте, – відповіла Люба тим же непохитним тоном, не запрошуючи гостя сісти. – Ви до кого?
Жадібно, не відриваючись, дивився на свою дочку Сергій Боровик. Рана гоїлася, він уже почував себе краще, напади слабкості і запаморочення вже минули, та зараз йому здавалося, що він не витримає і впаде. Боровик ішов сюди, добре приготувавшись до цієї хвилини, та вона виявилася стократ важчою, ніж можна було уявити.
Він не раз бачив Любочку на вулиці, знав, яка вона, з тисячі голосів міг би відрізнити її голос, але, заговоривши з дочкою, все-таки мало не похитнувся.
Ніколи не насмілився б Боровик з’явитися в цій квартирі, але до Малахова привела його невідкладна справа, чекати з якою до ранку він не мав права. Все треба було вирішити негайно, сьогодні, зразу ж. З лікарні його відпустили цілком офіціально, старшина вже не чекав на нього в під’їзді.
– Мені треба міського прокурора Володимира Івановича Малахова. Я не помилився, він живе тут?
Боровик говорив, стежачи за кожним своїм словом, ніби вчився заново розмовляти, і з радістю відчув, що йому вільніше дихати. Виявляється, до всього на світі можна звикнути, навіть до такої розмови з власною дочкою.
– Так, він живе тут, але в службових справах дома ніколи нікого не приймає і зараз побачити його не можна, – одним духом виговорила Люба.
– Немає дома?
– Ні, він спочиває, – відрізала Люба.
Боровик ледве помітно посміхнувся під своєю пов’язкою. Видно, в цій сім’ї заведено добру прокурорську дисципліну.
– І години відпочинку глави сімейства священні й недоторкані? – запитав він.
– Так, – холодно відповіла Люба. – Вам доведеться прийти до нього на роботу. Він там буває від дев’ятої години ранку і приймає завжди.
– А ви хто будете? Його дочка?
– Це не має ніякого значення.
– А все-таки?
– Майже.
– Це як розуміти?
– Він мій вітчим.
– Ясно. А як вас звуть?
– Це теж не має ніякого значення.
– Ну, незручно ж розмовляти, не знаючи ймення.
– Мене звуть Люба.
Дівчина говорила сердито, стримано. Вона і злилась на цього несподіваного гостя, і жаліла його. Це, напевне, якийсь шофер, що постраждав під час аварії, чи службовець, якого понівечили у вуличній бійці. До Малахова приходили найрізноманітніші люди, був час придивитись. І вже зовсім ясно, що прокурор, прокинувшись, страшенно гніватиметься за ці недоречні відвідини. Лаятися він собі ніколи не дозволяє, але гляне так, що краще б ударив чи вилаяв. І водночас Любі було чомусь жаль цього великого і безпорадного чоловіка. Він, мабуть, прийшов у важливій справі, але так чи інакше йому доведеться завтра розмовляти з прокурором. Порушення твердих сімейних правил Люба не допустить.
– Так от, Любочко, – сказав Боровик, – дуже прошу пробачення за несподівані турботи й порушення режиму, встановленого товаришем Малаховим, але мушу з вами не погодитися. Я залишусь тут, аж поки ваш вельмишановний вітчим не прокинеться. Не побачившись з ним, я звідсіля не піду. Він мені дуже, дуже потрібний, і в цій справі дорога кожна хвилина. Розумієте? Кожна хвилина.
Він намагався говорити рівно і переконливо, але голос зривався, і Люба не могла зрозуміти причини цього хвилювання. Видно, справді у цього симпатичного чоловіка важлива й невідкладна справа.
– Будь ласка, – трохи тепліше відповіла Люба, – можете чекати скільки завгодно, але попереджаю, Володимир Іванович страшенно не любить, коли до нього приходять додому в справах прокуратури, так що і для вас і для вашого процесу буде тільки гірше.
– Дякую за пораду, але все ж чекатиму. Товариш прокурор спить не більше години?
– Ні, хвилин через п’ятнадцять його треба розбудити.
– От і чудесно. Дозволите сісти?
– Прошу.
Боровик важко опустився на стільця. Чомусь дуже заболіла голова і світ став темнішати в очах. Чи не рано дозволили йому лікарі виходити?
Люба помітила, як невпевнено, ніби через силу тримаючись на ногах, він підходив до стільця.
– Вам зле?
– Ні, нічого, заболіла голова. А так все на старих якорях…
– Вас дуже поранено?
– Ні, не дуже. Обшивку трохи зверху подряпало.
– Ви моряк? – швидко запитала Люба.
– Тепер уже сухопутний. З чого ви взяли?
– Так, слова у вас такі.
– Це зрозуміло, колись був моряком.
– На Балтиці чи на Чорному морі?
– Доводилося служити в Севастополі, доводилось і на Балтиці.
– А кінець війни ви де зустріли?
Любочка вже забула про недоречність приходу цього несподіваного гостя, про майбутній гнів Малахова; зараз всю її захопило бажання щось почути про місце, де служив і загинув батько.
– Кінець війни я зустрів на Балтиці, в німецькому порту Росток, може, чули про таке місто?
– Звичайно, чула, я ті місця по карті дуже добре вивчила.
– В школі?
– Ні, самостійно. А ви на великому кораблі плавали? На лінкорі, на крейсері?
– Ні, великі кораблі мене чомусь обминали. Були такі малесенькі, до зубів озброєні, хвацькі кораблики – торпедні катери звуться. Може, колись читали?
– Звичайно, я про них дуже добре знаю.
Любочка, відповідаючи, аж подих затаїла, так їй було цікаво. Адже цей поранений чоловік з замотаною головою воював десь там, на Балтиці, поряд батька. Може, їм навіть доводилося зустрічатись? От як дивно і несподівано все збіглось одне до одного. Повільно, ніби боячись сполохати надію, запитала тихо, обережно:
– А скажіть, будь ласка, ви на Балтійському флоті такого офіцера, Сергія Петровича Боровика, не зустрічали? Він десь там воював.
– Боровик Сергій Петрович мій, значить, тезко, – він трохи помовчав, ніби згадуючи й розмірковуючи. – Знаєте, прізвище дуже знайоме, а от чи ми зустрічалися, пригадати зараз не можу. Він напевне на Балтиці плавав? Ви не переплутали?
– Як я можу переплутати? – образилася Любочка. – Це, щоб ви знали, мій батько. Він служив на Балтиці, в другому Балтійському флоті.
– В другому Балтійському? Дивно, я мусив би його знати, особливо, якщо він на торпедних ходив. От пам’ять стала куряча, нічого не можу пригадати.
Люба підійшла до піаніно, взяла фото і простягнула до Боровика.
– От його портрет. Може, згадаєте?
Довго дивився Сергій Боровик на власний портрет. Він дуже добре знав це фото, послане додому влітку сорок п’ятого. Навіть фотографія в Ростоці на Кверштрассе і лисий фотограф, який просто замучив капітан-лейтенанта, примушуючи його крутити головою, ніби ту флюгарку, і, нарешті, напис на фото запам'ятались на все життя.
– Чого це ви так замислились? Не можете пригадати?
– Ні, не можу, – виринув, мало не потонувши в потоці своїх думок, Сергій Боровик. – Здається, ми ніколи не зустрічались, напевне так. А де він тепер, якщо не секрет?
Любочці дуже хотілося розповісти цьому симпатичному чоловікові недавно вигадану легенду про командировку в дальні і секретні місця, куди навіть листа послати не можна, але вона не наважилась (мабуть, це виглядатиме смішно, це легенда для себе самої, а зовсім не для розповіді) і просто сказала:
– Він загинув у сорок шостому році. Завтра десять років з дня його смерті.
Боровика похитнуло, ніби раптом налетів порив неймовірного вітру і треба грудьми прориватися крізь нього. Любочці здалося, що цей великий масивний чоловік може впасти.
– Ви погано себе почуваєте? – кожне слово її вже було сповнене найщирішим співчуттям. – Може, вам води принести?
– Ні, нічого… Дуже дякую… Голова чомусь заболіла.
– Голова? Зараз я вам допоможу. Одну хвилиночку.
Вона швидко зникла в коридорі. Сергій Боровик залишився сам на сам зі своїм портретом.
– Так, завтра десять років, як ти загинув на віки вічні, – сказав він. – Все правильно, все правильно, чорт забери. Немає для тебе тепер ні порятунку, ні шляху назад. Карайся, але мовчи і тримайся далі від дочки, від цього будинку, навіть від міста, бо колись не витримаєш, закричиш від смертельного болю – і тоді все загинуло.
Ці думки промайнули, мов чорне крило птаха перед очима, і не зникли, а ніби відлетіли і спинилися десь, невидимі, але ясно відчутні. Любочка вже стояла на порозі їдальні зі склянкою води. На її долоні, простягненій до Боровика, лежала чимала пілюля. Сергій глянув на дівчину, потім на свій власний портрет і дивна схожість вразила його. Мабуть, зніми він зараз пов’язку, весь світ міг би впевнитися, що батько й дочка можуть бути схожими, як два яблука.
– Прошу, – гостинно сказала Любочка, – ось вам вода і таблетка. Зветься трійчатка. Проковтніть, тільки не розжовуйте.
– Дякую.
Боровик обережно взяв з рожевої ніжної долоньки таблетку, поклав у рот і запив водою.
– От вже й полегшало, це справді чудодійні ліки.
– Володимир Іванович їх завжди п’є, коли голова болить. Їх йому в аптеці за спеціальним рецептом готують. Справді полегшало?
Любочка запитувала трохи недовірливо. Звичайно, ліки не могли вплинути так швидко, але дівчині дуже хотілося продовжити розмову про Балтику й торпедні катери, а коли у гостя болить голова, то якось незручно розпитувати.
– Справді полегшало? – ще раз з надією перепитала вона.
– Як рукою зняло, – надаючи своєму голосові найвеселішого відтінку, відповів Боровик.
– От добре, значить, ми ще встигнемо поговорити, – зраділа Люба. – А ви чим командували, коли служили?
– Катером. Знаєте, Люба, мабуть, нічого вразливішого, нічого пам’ятнішого я не переживав. Ця служба на все життя в серці залишається. І взагалі, мабуть, нічого кращого на світі немає і бути не може. Вже минуло майже п’ятнадцять років, а інколи згадаю, і мороз іде поза шкірою…
Боровику дуже хотілося розповісти Любочці про свою службу, хотілося, щоб дівчина хороше згадувала про нього, навіть коли б їм ніколи в житті більше не довелося зустрітися.
– Розкажіть щось про ті часи, – ніби вгадуючи його думки, попросила Люба.
– Ви знаєте, вони казкові, оті кораблики – торпедні катери, – вже захоплюючись, відповів Сергій Петрович. – Швидкість у них неймовірна! Чудесне це почуття, коли йдеш на повній швидкості, вітер свистить у вухах, а за тобою ніби важкі гори обвалюються.
Очі Люби застигли і пойнялися прозорою плівкою. Вона ясно бачила перед собою непривітну Балтику і маленькі кораблики, і вибухи страшних мін. А біля штурвала на містку стоїть її батько, такий, як намалювала її уява, і нічого не боїться, і смерть скоряється і зникає перед героєм.
– Страшно в бою? – тихо запитала дівчина.
Боровик зразу ж замовк. Ні, мабуть, не треба вдаватись у такі далекі спогади. Війна вже минула.
– Так, в бою страшно. – Слова тепер звучали стримано, неохоче. – Давно це було. Зараз воно красиво і романтично звучить, а тоді нам усім було не до романтики. Смерть є смерть, у якій одежині вона б до тебе не з’явилася…
І, вже зовсім незадоволений собою і своєю хвалькуватістю, запитав:
– Ну, що ж ваш вітчим не прокидається? Ще не час його будити?
– Ні, ще не час. – Любочка нізащо в світі не дозволила б собі обірвати таку цікаву розмову. – Не поспішайте, будь ласка. Давайте ще про ті місця, про ті часи поговоримо. Мені дуже хочеться знати, хто міг мого батька бачити? Може, ви допоможете? Як довідатися, хто служив з батьком? Я так хочу знати про нього все, до найменшої дрібниці.
Боровик подумав, ніби міркуючи чи розшукуючи в пам’яті знайомих офіцерів другого Балтійського.
– Навряд чи я в цій справі зможу вам допомогти. Розійшлися вже тепер моряки з Балтійського по всьому світі, де ж їх знайдеш? Тільки на випадкову зустріч розраховувати можна. Якщо таке трапиться, я обов’язково до вас флажком махну. Звичайно, я розумію ваше бажання, але хіба мало того, що ваш батько був героєм і як герой загинув?
Він вимовляв ці слова, з кров’ю відриваючи їх від свого серця.
– Мало, звичайно, мало! – вигукнула Люба. – Я все про нього мушу знати! Все! Ви якось дивно говорите… Може, знаєте щось більше і не хочете сказати?
– Ні, я нічого не приховую. А говорю трохи не так, як усі люди, бо голова скажено болить… Ліки на кілька хвилин допомогли, а зараз знову почалося…
– Принести ще таблетку?
– Ні, не допоможе. Треба, щоб час минув. Це, так би мовити, пережити треба.
Вони трохи помовчали. Люба не знала, з якого боку приступитися до свого незвичайного гостя, як примусити його продовжити розмову. Це, мабуть, дуже неввічливо, адже вони навіть не познайомились.
– Я мушу просити у вас пробачення, – зовсім як доросла вимовила дівчина. – Ми з вами вже стільки часу розмовляємо, а як вас звуть, я ще й досі не знаю.
– Я тезко вашому батькові, Сергій Петрович, – знову побоюючись зірватися, відповів Боровик.
Для нього вся ця розмова була чимсь дуже схожим на плавання по мінному полю. Найменший промах – і зразу зірвешся у хвилі, у вибух, у небуття.
– Отже, ви з ним повні тезки. Хороше ім’я. У нас в школі біолог Сергій Петрович, дуже хороший і добрий, ми його найбільше з усіх учителів поважаємо. Сергію Петровичу, скажіть мені, будь ласка, а в ті місця, де батько загинув, поїхати можна?
– Не знаю. Мені важко відповісти. Хіба ви знаєте, де це сталось?
– Точно не знаю, але десь там, в районі дій Балтійського флоту.
Боровик мить подумав. Ох, як треба йому стежити за кожним словом. Перед ним уже не маленька дівчинка, вона зразу відчує найменший промах.
– Зараз це десь у Німецькій Демократичній Республіці. Звичайно, поїхати туди не так важко. Туристи їздять.
Люба широко розкрила очі. Від здивування вона й слова не могла вимовити. Всі розшуки здавались їй дуже складними, таємничими, може, навіть небезпечними, і от на тобі – Німецька Демократична Республіка, туристська путівка. Ніби раптом у сутінках включили до неприємного різке світло, розвіялася романтика, все стало на свої буденні місця. Ну, що ж, тим краще, коли все це так просто і зовсім не треба розшукувати й вигадувати труднощі там, де їх немає.
– Неодмінно поїду, – твердо, як про щось давно з’ясоване і точно вирішене, сказала Люба. – Що б там не було – поїду. Там напевне ще мусять знайтися люди, які його знали… Які його бачили…
– Не думаю, – сказав Боровик, – флоту там вже немає. Наші звідтіля вже давно відчалили. Але з’їздити туди, якщо буде змога, безперечно, слід, місця там надзвичайно красиві, своєрідні, суворі, ні на що не схожі. Якщо буде змога, обов’язково поїдьте.
– Перед цією поїздкою ви мені все чисто розповісте і на карту намалюєте, – вже планувала Люба. – А людей, які батька знали, я напевне знайду. Так не буває, щоб усі люди зникли, хтось та мусив лишитися.
– Звичайно, якщо добре пошукати… – почав Боровик і не договорив.
Двері до їдальні відчинилися без стуку, і на порозі з’явилася Ганна Кирилівна. Трохи задихаючись від швидкої ходи, вона підійшла де столу й вигукнула:
– Ні, не буде мені дороги, голова зовсім дірява стала. Уяви, Любчик, найголовніше – яблука – забула…
В цю мить вона побачила Боровика, який сидів біля стіни, і аж очі протерла, сама собі не вірячи. Як стало у нього сміливості і нахабства сюди з’явитися? Про що говорили вони з Любою? Обоє спокійні; мабуть, та, вирішальна розмова, ще не відбулася. Добре, що Ганна повернулась, будь-що-будь, а вона перешкодить їм далі розмовляти, якнайскорше випровадить Боровика і зробить це так, що він назавжди закається сюди приходити.
– Ви… ви до кого? – офіціально, як до зовсім незнайомої людини, звернулася до гостя Ганна.
Не так слова, як самий голос, інтонація, вказували Боровикові його місце. Він мусив зникнути звідсіль раз і назавжди і до того ж негайно, не зволікаючи жодної хвилини. Але на гостя цей тон не справив ніякого враження.
– Пробачте за турботи, – відповів він, – але мені терміново потрібний міський прокурор Володимир Іванович Малахов.
– Він вдома нікого ніколи не приймає, – Ганна навіть не старалася стримати різкого тону. – Для вас буде ліпше, коли ви негайно підете звідси і з’явитесь завтра в прокуратуру.
– Ваша дочка говорила те ж саме, але я дозволив собі її не послухатися. Справа дуже негайна і важлива. Розуміючи всю свою нечемність і нетактовність, я все-таки наважився потурбувати товариша Малахова вдома.
Боровик навмисне підбирав безбарвні слова, і від того мова ставала кострубатою, ніби неживою. Чомусь здавалось потрібним говорити саме так, немовби цей тон міг переконати і обеззброїти Ганну. Але Ганна Кирилівна зовсім не думала так швидко погоджуватися з гостем – він мусив зникнути.
– Ще раз повторюю, вам треба негайно звідціля піти. Малахов страшенно не любить, коли до нього приходять у справах додому, і для вас це напевне буде гірше.
Ці слова теж не вплинули на Боровика. Він сидів міцно, непорушно, ніби витесаний з одного матеріалу разом зі стільцем.
– І це мені поясняла ваша дочка, і, мабуть, я роблю неправильно, але іншого виходу у мене немає. Я не піду з цієї кімнати, доки не побачу прокурора і не поговорю з ним. На мою думку, ця розмова потрібніше йому, ніж мені. Можете повірити – справа дуже важлива і невідкладна.
Він пояснював свої думки терпляче, не поспішаючи, ніби було в них щось складне, важке для розуміння.
«Ніби божевільній або ідіотці тлумачить», гнівно подумала Ганна. Для неї вже ясно було, що, не розбудивши чоловіка, Боровика здихаться не вдасться. Слова про важливість цієї розмови для самого прокурора чимсь вразили її, але вгадати, що саме за ними криється, вона не могла. Боровик напевне не з’явився б, якби справу можна було відкласти. Отже, він не сам прийшов, а щось пригнало його сюди. Мабуть, нелегко і йому було переступити поріг цієї кімнати.
– І все-таки вам краще піти, – Ганна говорила, вже не маючи надії на успіх.
– Пробачте, на вашому місці я давно збудив би прокурора, а розмова не займе багато часу. Після того заприсягаюся вам ніколи в житті не з’являтися на вашому горизонті, навіть паралельним курсом не ходити.
Ганна здалася.
– Любонько, – сказала вона, знизуючи плечима, – нічого, видно, не поробиш, не кликати ж нам з тобою міліцію. Уже час будити батька. Піди збуди, тільки обережно.
Слово «батько» Ганна вимовила ледь-ледь підкреслено, і воно ніби вдарило Боровика. Любочці це підкреслення теж не сподобалося, але вона, не сказавши ні слова, зникла в спальні, щільно зачинивши за собою двері. Там, за дверима, вона стала і так простояла з хвилину, дивлячись на сонного Малахова. З їдальні доносилися приглушені голоси, і слів не можна було розібрати. Чомусь тільки здалося, що мама звертається до гостя на ти. Любочка прислухалася, ні, це тільки здалося. Не дуже мирно говорять вони між собою, тільки про що – важко розібрати.
– Ну, що ж, пора будити, – сказала вона, підходячи до ліжка.
А в їдальні, тільки-но за Любочкою закрилися двері, Ганна мало не крикнула:
– Як ти насмілився прийти? Не про мене, про Любу подумай! Що буде, коли вона впізнає.
– Мене вона ніколи не впізнає. Мене зараз і рідна мама, мабуть, не впізнала б.
Він говорив звичайним рівним голосом, і тільки Ганна могла збагнути, якою важкою ціною, яким зусиллям дається йому ця врівноваженість. Мабуть, справа дуже важлива, якщо Боровик примусив себе пережити такі болючі хвилини. На мить стало навіть шкода цю нещасливу людину, але Ганна зразу ж відкинула жаль.
