Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)
– Для чого? На це питання відповісти не важко. Інженери вам потрібні, щоб через кілька днів поставити другий дослід. Один плюс один – це вже два. Розумієте?
– А ця арифметика до чого?
– Один вибух ще може бути передбачено, як ви це твердите, а от два – це вже злочин.
– Ні, другий дослід буде вдалий.
– Напевне?
– Так, напевне.
– Хочеться мені в ці слова повірити. Але доки авторитетні спеціалісти не перевірять і свого слова не скажуть, вірити не маю права. Прокурор, нічого не зробиш.
– Добре, – сказала Басова. – Отже, не хочете ви мені допомогти. Все ясно.
– Рекомендую оцю малесеньку лекцію з початків арифметики не забувати.
Він підвівся зі свого крісла.
– До зустрічі.
Басова теж енергійно підвелась, глянула просто в очі Івана Семеновича.
– Мабуть, на суді зустрінемося.
– Хто знає, хто відає, – лагідно відповів Зуб.
Ось тут весь накопичений гнів Басової вибухнув, немов вагон динаміту. Натяк Зуба вона зрозуміла дуже добре і тому кинула різко:
– Руки короткі, Іване Семеновичу!
– В прокуратури не буває коротких рук. А тепер ідіть, Маріє Іванівно, бо посваримося дуже.
Басова набрала в груди повітря, щоб відповісти гідно, але саме в цей час відчинились двері і зайшов Володимир Іванович Малахов. Він поспішав, побоюючись, що Зуб розмовляє з Басовою надто м’яко. Та, переступивши поріг, зразу зрозумів, якого високого напруження набрала розмова, заспокоївся і посміхнувся.
– О, ви тут, видно, правильно поговорили, – сказав він. – А я думав, що не витримає натиску Іван Семенович, але бачу свою помилку. Ну, як – міцна у нас стара гвардія, Маріє Іванівно?
Басова сердито глянула на Малахова, потім на Зуба. В глибині душі вона гірко картала себе за ці відвідини прокуратури. Витрачено ще трохи нервів і часу – от і все. Тому зразу заспокоївшись і вже думаючи не про Івана Зуба, а про діла, які зараз треба зробити в місті, вона байдуже вимовила:
– Нічого не скажеш, гвардія міцна. Бувайте здорові, товариші прокурори.
Вийшла, гордо несучи свою сиву лев’ячу голову.
Малахов через вікно дивився, як вона вийшла з прокуратури, підійшла до машини, спокійно посміхнулася, щось сказала привітне шоферові і сховалася за маленькими лакованими дверцятами. Авто рушило і зникло серед сотень інших машин десь за перехрестям, позначеним червоним і зеленим вогниками світлофора, а прокурор ще стояв біля вікна. Потім повернувся, підійшов до столу, весело глянув на Зуба.
– Неймовірної сили жінка, правда, Іване Семеновичу? Ви добре зрозуміли, чого вона хотіла?
– Просила до суду не зачіпати нікого з її інженерів, – сухо відповів Зуб.
– Цілком справедливо, – посміхнувся Малахов, – а підводна течія цього майже невинного прохання вам ясна? Ви знаєте, для чого їй ці інженери потрібні?
– Знаю. Ставити другий дослід.
– Вона вам це сказала?
– Так.
– Смілива жінка. Сподівається – буде успіх, а в ореолі його все забудеться: і розвалена лабораторія, і збитки. А успіху не може бути., особливо коли дослід провадитиметься в атмосфері авантюри, нездорового ажіотажу, нарешті, побоювання відповідальності…
– А якщо буде успіх? – задумливо промовив Зуб. – Уявляєте, яку вагу матиме така пластмаса для розвитку всієї радянської техніки, для нашої держави? Тут добре подумати треба.
Малахов узяв зі столу заяву Ігнатьєва і став її уважно перечитувати. Зуб ясно бачив, як спохмурніло обличчя міського прокурора, як впливало на нього все написане. Було очевидно, що слова Ігнатьєва справили на Малахова куди менше враження, ніж письмова заява. Тут уже діяла влада папірця, влада написаного слова, на яке доведеться відповідати, яке завжди лишає слід.
– Технічна експертиза вже дала свої висновки? – похмуро запитав Малахов.
Зуб мовчки подав папірця.
– Та-ак, – протягнув Малахов. – «…Правил безпеки було додержано, але непередбачена сила вибуху…» Все ясно: правила все ж були порушені.
– Мені не все ясно, – сказав Зуб.
– Невже ви не бачите, що стаття сто двадцять один – три…
– Стаття, звичайно, підходить, але…
– Дивовижно! Я бачу, вона навіть вас загітувала і навернула в свою віру. Просто якийсь магічний вплив. Дуже добре, що ця хіромантія хоч наді мною не має сили. І я думаю, Іване Семеновичу, для того, щоб ця магія на людей не впливала, щоб людям на заводі смерть не загрожувала, щоб не викидати мільйони державних карбованців, які наші робітники й селяни заробляють потом, так от, щоб цієї небезпеки взагалі не існувало, Марію Іванівну Басову, мабуть, треба ізолювати.
Сказав і сам злякався сміливості й несподіваності сказаного. Ще вчора, ще годину тому, якби хтось сказав такі слова, він заперечив би гнівно і різко. А зараз вони самі вирвалися з уст і в першу мить приголомшили, але зразу ж стали вже цілком природними. Звикнути до них, виявляється, було зовсім неважко. Тепер Марія Іванівна Басова була для нього лише одним з персонажів судового процесу, хід якого визначається не симпатіями чи схильностями прокурора Малахова. Раз ставши на ці рейки, звернути з них уже неможливо, треба дійти до самісінького кінця, до присуду або виправдання – третього виходу немає. Він здивовано відзначив, що вже сам думає про Басову зовсім інакше, ніж годину тому.
На Івана Семеновича Зуба слова начальника справили гнітюче враження. Несподіваними вони не були, адже сам Зуб лякав Басову тюрмою. Але одна справа, коли це говориться хай у дуже напруженій, але все-таки дружній розмові, а зовсім інша, коли про це йдеться конкретно, коли треба віддавати накази, виписувати постанови, посилати міліцію…
Якщо Малахов віддасть такого наказа, буде зроблено величезну помилку. Від такої помилки міського прокурора треба врятувати. Адже помилка ця відіб’ється не так на долі Басової, як на долі всього інженерського колективу заводу, бо довго після такого випадку ніхто з інженерів не наважиться на сміливий експеримент. І з винаходом Ігнатьєва, мабуть, на довгі роки доведеться розпрощатися. Що буде, коли американці винайдуть таку пластмасу років через два, а Ігнатьєв усе ще сидітиме над своїми розрахунками?
– Давайте добре подумаємо, Володимире Івановичу, – випускаючи два рівні кільця диму, сказав Зуб. – Сім разів подумати треба, перед тим, як різонути. Ізолювати Басову – справа найпростіша: погодили з обласним прокурором, написали постанову і край. Все в наших руках…
– Давайте подумаємо, – охоче погодився Малахов, – я теж з великою охотою свої думки перевірю. Отже, починаємо від Адама, з самісінького початку. На заводі зробили винахід і поставили дослід, не запитуючи нікого, не консультуючись з Академією наук, на цілковиту відповідальність директора. Перед ними було три варіанти наслідків досліду: успіх, вибух, нарешті, поразка, коли немає ні вибуху, ні реакції. Стався другий варіант. Басова твердить, що тут все було передбачено, крім сили вибуху, він виявився дужчим, ніж вони думали. Що ж нам робити тепер? Повірити Басовій і дозволити їй ставити другий дослід і наражати на смертельну небезпеку життя десятків людей? Вона твердить, що тепер усе ясно і вибуху не буде. Ми з вами можемо в це повірити?
– А спеціалісти що говорять?
– Наші консультанти? Вони говорять: щоб дійти висновку, треба провести наукову роботу, яка займе не менше, як вісім місяців. Лише тоді вони зможуть сказати, та й то не зовсім певно, права Басова чи обдурює нас. Адже це дослід з дуже мало розробленої галузі хімії. Що ж ми з вами будемо робити?
– Поки ті консультанти слово скажуть, Басова ще тридцять дослідів проведе, – розмірковував Зуб.
– Цілком вірно, – зрадів Малахов. – І ще мільйони державних грошей на вітер пустить. А головне, можливі жертви. Підстав для порушення справи у нас більше ніж досить. Найгірше те, що вона поспішає з новим дослідом. І вже, як азартний гравець, захоче відігратися. Чи можемо ми дозволити таке? Я хочу почути вашу відповідь і ваші заперечення.
– Є таке прислів’я – хто хоче вдарити, той кия найде…
– Пробачте, я хочу почути не прислів’я, а ваші обгрунтовані заперечення.
– Поспішність ще ніколи нікого не доводила до добра, Володимире Івановичу.
– Це знову абстрактний і досить туманний афоризм. Я починаю думати, що вам бракує логічно обгрунтованих заперечень. А повторяти глибокодумні прислів’я – справа найлегша.
Знову два рівні сизуваті димові кола попливли в повітрі, згодом, наздоганяючи перші, попливло третє, менше і не таке точне.
– Це, звичайно, правда, – сказав Зуб. – Прислів’я говорити – справа не така вже й складна… Та уявіть собі, як було б добре, коли б другий дослід Басової вдався… Нікого під суд не треба віддавати. Нову пластмасу здобуто…
– Тож, ви згодні, що на випадок нової невдачі під суд віддавати треба? Так чому ж за другий дослід, а не за перший або не за третій? Передбачена розтрата залишається розтратою, вибух – вибухом, а жертви – жертвами. Коли другий не вдасться, ви скажете – дамо можливість зробити третій, п'ятий, десятий. А на якому ж спинитися? Де тут принциповий погляд? Від вас я чую тільки ліричні побажання і ніяких логічних міркувань. Мені здається, ви інколи забуваєте про своє прокурорське покликання і стаєте дуже схожим на якогось ліричного поета. Мені навіть дивно, адже ви ще за Дзержинського в ЧК працювали. Звідки ж цей ліричний вантаж?
Іван Семенович Зуб знову глибоко затягнувся димом. Одне кільце вже зірвалося з його губів, Малахов нетерпляче чекав другого, а за ним відповіді, але двері відчинились, і Ганна Кирилівна Малахова зайшла до кабінету свого чоловіка. В легенькому осінньому пальті, весела, сповнена світлого, радісного почуття, яке приносить тільки вдало виконана робота, вона була такою гарною, що обидва прокурори, ніби за командою, посміхнулися і підвелись їй назустріч.
– Здрастуйте, люди добрі, – голосно заговорила Ганна, – не завадила я вашим справам? Скоро шоста, час уже робочий день закінчувати. А я з редакції бігла, думаю, дай зайду, може, додому разом підемо.
– Це винятково щаслива думка, – відповів Малахов, поглядом голублячи дружину. – Сідай на одну хвилиночку, ми тут з Іваном Семеновичем договоримо – і все, підемо обідати.
Він дивився на Ганну, і в цю мить всі справи, які відбувалися тут, в прокуратурі, здалися йому дрібними й мізерними в порівнянні з його коханням.
Як хороше, що вона зайшла! Останнім часом йому іноді здавалося, ніби між ними вже немає тієї незламної згоди, яка була раніш, але зараз всі ці сумніви зникли, як легкий димок під подувом вітру; небо над головою стало знову сонцесяйно блакитним.
– Сідай, будь ласка, – запросив він, підсовуючи крісло.
– Вашій розмові я не заважатиму? – перепитала Ганна.
– Ні, може, якраз навпаки, – замість Малахова відповів Зуб, і слова ці прозвучали багатозначно.
Малахов кинув на нього швидкий гострий погляд і зразу прийняв виклик:
– Ви цілком правильно сказали, Іване Семеновичу, – якраз навпаки: Ганна не тільки не завадить, а буде дуже корисною в нашій розмові. Отже, ви, Іване Семеновичу, думаєте, що я мушу залишити Басову на волі, дати їй можливість провести другий дослід, знову почути вибух і таким чином допомогти їй вийняти у держави з кишені ще п’ятсот тисяч карбованців і поставити під загрозу життя людей?
– А скільки мільярдів принесе успіх?
– Цього не знає ніхто – ні ви, ні я, ні Басова. Ні того, скільки мільярдів принесе успіх, ні того, чи він взагалі може бути, цей успіх. От ви, старий більшовик і чекіст, поряд з вами я – юний піонер, і я хочу почути вашу точну і цілком недвозначну відповідь.
– Яку саме? – ніби навмисне дратуючи Малахова, перепитав Зуб.
Він добре розумів логіку і силу доказів прокурора, гарячково шукав відповіді, переконливої, точної, не знаходив і намагався виграти час.
– Ви прекрасно знаєте, про що я кажу. От вам цілком точно сформульоване запитання: якби ви були на моєму місці, на місці міського прокурора, залишили б ви зараз на свободі Марію Іванівну Басову?
Ганна слухала всю цю розмову і не зразу змогла збагнути її справжнє значення. Все здавалося, ніби йдеться не про Марію Іванівну Басову, а про когось зовсім іншого, чужого і стороннього. Вона навіть не могла уявити, щоб комусь могло спасти на думку заарештувати Басову чи зробити їй якесь зло. Для неї ця жінка була зразком чесності і порядності. Часто, у скрутні хвилини життя, Ганна думала: «А як вчинила б у такому випадку Басова?» і намагалася в усьому наслідувати їй. І раптом тут, з уст власного чоловіка, вона почула неймовірні, жахливі слова, яких зразу й осягнути не могла, Від доброго настрою не залишилось і сліду, гірке передчуття затьмарило посмішку, але вона не зникла, тільки застигла на обличчі, вже зовсім неприродна і непотрібна. І водночас тисячі сумнівів, які, здавалося, вже назавжди зникли з серця Ганни Кирилівни, ожили й подали свої тихі, отруйні, дуже відчутні голоси. Вона була цілком переконана в тому, що Басова нічим не завинила. Більше того, не судити, а славити її треба за дерзновенну сміливість. І от раптом усе стало догори ногами: Марію Іванівну збираються заарештувати і судити. Про це йдеться, немов про звичайнісіньку справу, яку можна вирішити от зараз, дуже просто, за п’ять хвилин. У Ганни аж руки похололи від страху і несподіванки. Але, може, вона чогось недочула в цій розмові, щось невірно зрозуміла чи помилилася?
– Ти вирішив заарештувати Басову? – з острахом вимовляючи слова, дивуючись їх неприпустимому звучанню, бажаючи насамперед перевірити саму себе, запитала Ганна.
Малахов зразу відчув цю зміну настрою і голосу. Може, й справді, треба було попросити Ганну почекати, доки вони закінчать свою ділову розмову? Ні, не треба було чекати. Ганна не тільки кохана дружина, а й справжній друг, вона підтримає його у найвідповідальнішу хвилину, вона зрозуміє справедливість його слів і доказів.
– Ні, – відповів він, – я ще нічого не вирішив. Істина народжується в суперечках, і ми саме для того й сперечаємося, щоб відшукати цю істину. Це ж не про дубовий пеньок, а про живу людину йдеться, та ще й про яку людину. Так от, Іване Семеновичу, я дуже хотів би чути вашу цілком точну відповідь. Скажу чесно – вона для мене важить дуже багато, і ви це знаєте.
І знову, до нестями дратуючи нетерплячого Малахова, Зуб випустив у повітря дві прозорих білосизих хмаринки диму, простежив, як зникають, ніби розчиняються вони у повітрі. Малахов аж кулаки стиснув, стримуючи себе, але нічим – ні словом, ні рухом – не зрадив свого нетерпіння.
– Коли хочете знати точно, – карбуючи кожне слово, цілком переконано відповів Зуб, – я дав би час провести ще один дослід. Я їй вірю.
Малахов не чекав такої твердої відповіді. На мить, тільки на якусь коротесеньку мить сумнів ворухнувся в його серці, але зразу ж зник. Цікаво, які аргументи знайде Зуб, щоб захистити свою більш ніж непевну позицію?
– Мені здається, Іване Семеновичу, ви трохи втратили масштаби, злетіли в мріях високо в небо і відірвалися від землі. А ми, прокурори, мусимо, на жаль, піклуватися саме земними справами. Не забувайте, що будинок на десять трикімнатних квартир коштує рівно півмільйона. Отже, один такий будинок Басова в десяти сімей вже украла, а ці сім’ї по кутках і підвалах іще поневіряються. На вашу думку, треба їй дозволити вкрасти ще один будинок і скривдити ще десять родин? Так?
Ганна подумала, що розмова про масштаби і критерії дуже небезпечна для самого Малахова. Адже все залежить від того, з якого погляду дивитись на півмільйона, знизу чи згори, з маленького прокурорського крісла, чи з погляду інтересів цілої держави.
Проте, було також очевидно, що прокурорська точка зору дуже міцна і похитнути Малахова важко.
– А якщо буде успіх, то з цієї пластмаси за ті ж п’ятсот тисяч карбованців можна буде не один, а десять будинків збудувати, – сказав Зуб.
– Ви можете поручитися, що цей успіх буде? Якщо ви візьмете на себе таку відповідальність, я згодний дозволити Басовій хоч сто дослідів. Ні ви, ні я, ні сама Басова не знає, чи це реальність чи фантазія, а державні гроші це реальність, залізна реальність, це хліб, масло, квартири для тисяч людей. Отож, хай вони спочатку винайдуть цю пластмасу, точно накреслять способи її виробництва, а тоді вже й простягають руки до народних коштів.
Ганна подумала, що позиції Малахова у цьому змаганні міцніші, ніж здавалося на перший погляд, до того ж він цілком переконаний у власній непогрішності. Та водночас вона ясно розуміла, що це позиція неправильна. Боронячи сьогоднішні потреби, він приносить у жертву великі інтереси завтрашнього дня. Вона давно відчувала цю лінію в усій системі життя і думок Володимира Малахова, але чомусь не могла досі сформулювати свої почуття чи підозри. А зараз все це раптом розкрилось перед нею з повною, майже жорстокою ясністю; їй стало тривожно й боляче, захотілося врятувати від небезпеки не тільки Басову, а й самого Володимира Малахова, бо йому теж загрожувала небезпека. Нічого не вирішивши, не знаючи, які слова треба сказати, Ганна слухала, як повільно, розмірковуючи, відповідає Малахову Зуб.
– Це, звичайно, справедливо, куди краще і спокійніше було б, якби у них сто разів все було перевірено і випробувано. Власне кажучи, проблема зникла б, і розмова наша безпредметною стала б. За чотири-п’ять років вони все перевірять, і можна буде ставити досліди, які і дослідами назвати не можна, все ясно. Світова техніка за цей час піде далеко вперед, і ми замість того, щоб випередити інших, будемо самокритикуватись: «відстали, відстали». Час – найдорожча штука. Втрачений рік уже ніколи не повернеш.
Малахову здалося, ніби він уже десь чув ці слова. Ага, ну, звичайно, це ж майже точна цитата з Ганниної статті. Дивний збіг, її надрукували саме того дня, коли трапився злощасний вибух. От справді, невчасно прийшла сюди Ганна, зараз у неї з Іваном Семеновичем створиться єдиний фронт. І вже гніваючись, але все ще стримуючи себе, він глузливо сказав:
– Ого, я й не знав, що слова моєї власної дружини впадуть на такий сприятливий і родючий грунт.
Ганна швидко глянула на нього, потім на Зуба і промовчала. Це мовчання обидва бесідники розцінили по-своєму і зовсім різно – Малахов зрадів, Зуб, навпаки, засмутився. І, не чекаючи від Ганни ніякої підтримки, розчарувавшись у своїх надіях, Іван Семенович сказав, ніби про щось цілком ясне й погоджене між ними:
– Володимире Івановичу, для мене це питання цілком ясне. Я Басовій вірю.
Малахов почув ці категоричні слова і дозволив собі посміхнутися, хоча обурення сповнювало його груди. Чи не надто багато бере на себе цей старий прокурор? Чи не забув він свого становища? Нічого, зараз ми йому все нагадаємо і поставимо все на своє місце.
– Мушу нагадати вам, Іване Семеновичу, про субординацію. Вирішувати цю справу буду, кінець кінцем, я. А я добре бачу, що у ваших міркуваннях лірика небезпечно переважила почуття обов’язку, почуття відповідальності перед державою. Вирішуватиму я.
– Ні, мабуть, не тільки ви.
– А хто ж може втручатися в мої розпорядження? – бажаючи все до кінця з’ясувати, повільно запитав Малахов.
– Ми з вами відповідаємо не тільки перед безпосереднім начальством, але й перед партією.
– Так, відповідаємо, і мені про це можна не нагадувати. Але втручатись у мої дії, поки я виконую функції прокурора, ніхто не має права.
– Тут ви помиляєтесь і помилку свою, мабуть, дуже скоро відчуєте, бо дії ваші нагадують мені зараз дії міліціонера, який оштрафував на десятку спортсмена, що кинувся рятувати потопаючого, тільки на тій підставі, що купатися в тому місці заборонено. Подумайте про це. Аналогія точна.
– Від вас я і не сподівався почути нічого приємнішого, – вже крізь зуби процідив Малахов.
– Не втрачаю надії сказати колись вам щось приємніше, – відповів Зуб і підвівся з крісла. – Мені вже, мабуть, час додому, стара напевне лається, дуже не любить, коли я затримуюсь. Бувайте здорові, Володимире Івановичу, на все добре, Ганно Кирилівно.
Він коротко вклонився і вийшов. Двері зачинились за ним безшумно.
– В печінках він мені вже сидить, – сердито і водночас жалібно сказав Малахов, все ще дивлячись на двері, за якими зник Зуб, ніби побоюючись, що він повернеться. – Висить, як важка гиря на ногах. Знаєш, колись, у шекспірівські часи, злочинцям до ноги на короткому ланцюгу пудовика приковували і на базари пускали милостиню збирати. Так от я сам собі такого злочинця нагадую, тягнеться він всюди за мною, широкого кроку зробити не дає. Авторитет, досвід, багаторічна практика! А ніхто вже того не хоче бачити, що в нього звичайнісінький старечий маразм. Кожна квіточка викликає замилування. В кожному злодієві таким стариганам завжди хочеться бачити чесну людину і виправдати її.
Ганна помовчала, вдумуючись в ці слова, і мовчання це, як і раніше, здалося Малахову дуже сприятливим і доброзичливим. Він ніжно глянув на дружину: ось вона його надійний і вірний спільник. Недаремне ж він любить цю вродливу жінку.
– А тобі не здається, – несподівано запитала Ганна, – що ти хочеш бачити в кожній чесній людині злодія?
Малахов здригнувся. Він був глибоко вражений. Значить, і вона, його власна дружина Ганна, теж іде проти нього, засуджує його думки, його переконання. Це викриття було страшним, мало не трагічним. Похитнулася одна з його опор, та, яка здавалася найміцнішою. Невже він сам помилявся, чогось не розглядів, чогось не знав про Ганну?
– І ти за ним! – вигукнув Малахов. – Та невже ви всі вирішили раз і назавжди забути про таке поняття, як «держава». Я стою на варті її інтересів, в даному разі наступаючи на горло власним симпатіям і вподобанням, а ви на мене дивитесь, як на якогось бюрократа-буквоїда з тигрячими апетитами. Я дуже вражений твоїми словами, Ганно, і хочу, щоб ти зрозуміла основне – мною керують не особисті симпатії, а тільки інтереси держави.
– Так, це ти вже говорив, – задумано відповіла Ганна. – У мене немає підстав тобі не вірити. Але держава – це ж не якась бездушна машина, держава це, кінець кінцем, наші радянські люди, і, мені здається, про них теж не слід забувати.
– Так, це правда, коли йдеться про людей. Але коли йдеться про злочинців, то накажеш мені і про них піклуватися?
Якась нова і, видно, незвичайна думка промайнула в голові Ганни, навіть змусила її посміхнутися, стримано, ледве помітно, лиш куточками випнутих губ.
– Ну, що ж, у твоїх міркуваннях є залізна логіка, хоч погодитися з ними я ніяк не можу. Але ти не думав, що разом з Басовою доведеться неодмінно заарештувати і мене.
– Не говори дурниць. За що?
– Так би мовити, за ідеологічну підготовку невдалого досліду. Коротше кажучи, за мою статтю. Адже там висловлено безоглядну підтримку позиції Басової.
– Твоя стаття з’явилася тоді, коли дослід уже було поставлено, і тому вона ніяк до справи стосуватись не може. До того ж повинен тобі сказати, стаття – це одне, у нас кожен має право висловлювати свої думки, а от дії, які завдають шкоди державі, це зовсім інше.
Ганна вже переконалася, що зрушити з місця Малахова неможливо.
– Але зрозумій, якщо винахід вдасться… – спробувала ще раз переконати його.
– Я чув це вже двадцять разів, – відрізав Малахов. – Обридло. Народна мудрість каже – краще синиця в руках, ніж журавель у небі, краще півмільйона в касі заводу зараз, ніж п’ятсот мільярдів через п’ятдесят років, краще заново виведений десятиквартирний дім у заводському виселку, ніж п’ятсот тисяч карбованців, викинутих на вітер. Ти і тут можеш мені щось заперечити?
– Ні, нічого, – тихо відповіла Ганна.
Їй стало невимовно гірко і тоскно. От так, за кілька хвилин взнала вона про людину більше, ніж за довгі роки спільного життя. Все приховане, може, тільки те, про що вона здогадувалась чи тільки припускала, зараз стало здаватися цілком ясним, і від того серце охопила нудьга, якийсь темний, ніби осінній, непроглядний морок.
Малахов зразу ж помітив цю зміну настрою, стривожився, але великої ваги тому не надав.
Ганна підвелася з крісла, пройшлася, думаючи про своє. Морок на серці ще погустішав, і в сутіні його не можна було знайти жодної зірочки, жодного просвітку. Вона вже не шукала слів, щоб переконати чоловіка. Тепер їй треба було розібратися у власних почуттях, у нових враженнях і у тому, що відкрилось їй зараз. Але так просто у цій зливі почуттів не розберешся. Тут все треба проаналізувати, ствердити правду і геть відмести випадкові враження. І, мабуть, робити це треба не тут, у прокуратурі, а дома, в тривожному безсонні ночей добираючись до істини.
– Поїхали додому? – несподівано запитала Ганна. – Любочка вже, мабуть, чекає і їсти хочеться…
Цей прозаїчний, цілком буденний поворот розмови зразу все поставив на свої місця. Отже, неприємну, навіть принизливу розмову вже закінчено. Малахов полегшено зітхнув, але відповісти не встиг. За дверима почувся неголосний стук.
– Прошу! – гукнув прокурор.
На порозі виросла постать високого, масивного чоловіка з перев’язаною білими бинтами головою. Зразу впізнати його було неможливо, але тільки-но він вимовив перше слово, Ганна миттю вгадала його і аж похолола від несподіванки і жаху. Хотілося втекти, якомога далі втекти, але як це зробити? І навіщо так затягнулась ця непотрібна розмова з Малаховим? Непотрібна? Ні, вона була не тільки потрібною, а конче необхідною і рано чи пізно відбулася б У глибині свідомості вона готувалася вже довгі роки, то що ж дивного, коли слова ці були сказані саме тепер?
– Пробачте, – низьким баритоном промовив чоловік, – ваша секретарка десь вийшла, і я наважився постукати.
Малахов уважно глянув на нього, пригадуючи. Ніяких спогадів цей образ не викликав, і прокурор ввічливо, але досить байдуже запросив:
– Прошу сідати. Ви до мене в справі?
– Так, у справі вибуху на хімічному заводі.
– Дуже цікаво. Це саме вас там поранено?
– Ну, раною таке називати – багато честі. Пусте діло, подряпало…
– Може, вам важко говорити? Може, води?
– Ви даремно турбуєтеся, я себе почуваю дуже добре, – відповів гість, своїм відкритим оком дивлячись тільки на Малахова. – Я саме той єдиний потерпілий під час вибуху і мені необхідно з вами поговорити для ясності справи.
– Але ви могли покликати мене до себе, – привітно сказав Малахов. – Вам, мабуть, важко ходити. Оскільки мені відомо, рана зовсім не схожа на подряпину. Та коли ви вже тут, я буду радий з вами поговорити. Пробачте, як вас звати?
– Мене звуть Сергій Петрович… – він виговорив і своє прізвище, але прозвучало воно так невиразно, що Малахов не розчув, а перепитувати йому здалося незручним; адже простіше глянути в справу.
– Може, я заважатиму вашій розмові? – запитала Ганна.
– О ні, в нашій розмові не буде нічого секретного.
– І, може, навіть навпаки, тобі корисно буде її послухати, – додав Малахов.
Ганна нічого не відповіла, відійшла і сіла біля вікна, в куточку, саме там, де в кабінеті найбільше згустилася сутінь раннього осіннього вечора.
– Так, – вів далі гість, – в нашій розмові запевне не буде нічого секретного. А прийшов я до вас, товаришу Малахов, бо давно знаю і вірю вам, може, не менше, як самому собі.
– Давно знаєте? – перепитав Малахов. – Я не пригадую, коли ми з вами зустрічались. Може, ви нагадаєте?
– Ні, не нагадаю. Ми з вами не зустрічались, але я знаю добре вашу чесність і принциповість, і саме тому прийшов.
Початок розмови сподобався прокуророві надзвичайно. В глибині душі навіть ворухнулася думка, чи не допоможе йому цей дивний інженер переконати Ганну.
– Мої особисті якості не мають ніякого значення. Я вас уважно слухаю.
– Так… – почав інженер, видно, не знаходячи потрібних слів і дуже хвилюючись. – Я вже сказав вам про свою службу на нашому заводі… Чудесний завод!
– Я вже це чув і ваше захоплення заводом цілком поділяю, – Малахов немовби старався підштовхнути гостя, допомогти йому відшукати потрібні слова.
– Я не знаю, чи буде вам цікаво… але не сказати цього я не можу, – все ще плутався серед слів інженер. – Зараз я говорю не тільки від свого імені. У нас на заводі багато людей думають так само, як я…
– Тобто, ви прийшли висловити колективну думку. Це дуже важливо і цікаво… Слухаю…
– Ви, мабуть, добре знаєте, яку велику справу здійснюють зараз на нашому заводі…
– Так, з цим я трохи обізнаний.
Інженер подивився на Малахова уважно, вивчаючи, і в його ясноблакитному оці раптом промайнула хвилька захоплення й радості.
– Отже, ви можете уявити корабель, і не якусь там річкову пантофлю, а величезний океанський лайнер, зроблений не зі сталі, а з легкої пластмаси, міцнішої за сталь? Ви можете уявити будинок, складений не з цегли чи бетонних конструкцій, теплий, розкішний, зроблений з нових, досі невідомих матеріалів? Будинок, повний світла, радості, сонця. Коли подумаю про таку красу, мені мовби сонце на штормовій хвилі перед очима грає. Або міжпланетний ракетоплан, адже його теж не з металів чи металічних сплавів будувати доведеться, вони важкі і неміцні, а тільки з таких пластмас, саме вони можуть витримати високі температури, не втрачаючи міцності. Уявляєте, яка перспектива перед нами відкривається?
Інженер говорив, з кожною миттю все більше захоплюючись. Він бачив перед очима і лайнери, і будинки, і міжпланетні ракетоплани, і ще багато такого, чого людині без фантазії не побачити ніколи. Малахов розумів щирість цих почуттів, і з кожною хвилиною гість все більше йому подобався, але, незважаючи на це, з думок весь час не зникала тривога, і джерелом її була Ганна. Тільки про неї, невідступно і ревниво, думав Малахов, слухаючи мрії зачарованого Сергія Петровича. Цей буряний потік мрій загрожував затягнутися, і тому прокурор дозволив собі сказати…
– Я добре розумію ваші почуття, але…
– Але робочий день вже скінчився і я вас затримую, – закінчив замість нього гість. – Розумію і зараз перейду до цілком конкретних справ. У нас на заводі є такий винахідник – інженер Костянтин Павлович Ігнатьєв. За його долю і за долю його винаходу ми дуже турбуємося.
– Ви можете бути цілком спокійні за нього, – не розуміючи причини турбот гостя, розвів руками Малахов. – Було б більш ніж смішно віддати під суд людину за будь-який невдалий винахід.
– Невдалий? – приголомшено перепитав інженер.
– Звичайно, невдалий. Вдалі винаходи не призводять до катастрофічних вибухів.
– Невдалий? – все ще перепитував, не ймучи віри, гість. – Невже ви не можете зрозуміти всієї ваги процесу, відкритого Ігнатьєвим? Це ж грандіозне розширення горизонтів нашого теоретичного мислення в хімії! Це колосальний успіх!
– Ви маєте на увазі півмільйона викинутих на вітер і те, що з вами трапилось?
– Та дрібниця це, оті півмільйона. А тим паче – моя подряпина. Цей вибух дав нам усі дані…
Інженер говорив трохи розгублено, мов дивуючись, як це Малахов не може чи не хоче збагнути такі елементарні, на його думку, речі. Він говорив щиру правду про свою повагу до прокурора, і зараз перш за все хотів допомогти йому зрозуміти свою помилку.
