Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)
Розділ третій
Костянтин Павлович Ігнатьєв прокинувся, зразу ж підвівся з ліжка і широко розчинив вікно. Свіже ранкове повітря сповнило кімнату, і він мерзлякувато й весело пощулився у своїй легенькій смугастій піжамі. Точність і незмінність режиму була найвищим законом його життя, запорукою довголіття, і ніяка сила в світі не могла примусити Ігнатьєва лягти пізніше одинадцятої і встати після шести тридцяти. П’ятнадцять хвилин гімнастичних вправ з маленькими, схожими на якихось чудернацьких двоголових звірят, гантелями теж входили в неодмінну програму ранку. Потім гоління, умивання і холодний душ. Все це – раз назавжди встановлений і звичайний ритуал, після якого почуваєш себе молодим і сильним.
Мати звичайно встала на годину раніше – і на столі вже стоїть снідання і кава. Життя йде рівномірно і ритмічно, як добре відрегульований годинник, і вторгатися в цей знайомий і звичний світ ми не дозволимо нікому. Шкода, що там, на заводі, грубі і малоінтелектуальні люди не розуміють всієї важливості цих закономірностей, їхній розум не може всього збагнути, а то б вони зовсім інакше ставились до Ігнатьєва, цінили б його краще. Але що вдієш – «нєсть пророка в своєм отєчествє». З цим доводиться тимчасом миритись, та рано чи пізно геніальність Костянтина Ігнатьєва визнає весь світ, і це так само незаперечно, як існування оцього некруто звареного яйця, яке висунулось із блакитної фарфорової чарки і ніби просить, щоб по ньому вдарили ложечкою.
Від цієї думки Костянтин Павлович усміхнувся, і посмішка ця зразу відбилась на стомленому і стривоженому обличчі матері, яка сиділа з другого боку столу. Софія Григорівна все життя своє присвятила тільки синові. Чоловік її, відомий лікар, помер десь у середині тридцятих років, коли Костя вже був студентом, тому всі двадцять чотири години на добу Ігнатьєва турбувалася тільки про сина, про його зручності, про розвиток його безсумнівної геніальності, Для неї Кость був богом, вигаданим чи справжнім – це було байдуже, якому вона поклонялася несамовито.
Це преклоніння Костянтин Ігнатьєв сприймав більш ніж доброзичливо. Ніде не говорили про його геніальність, тільки дома він повсякчас чув про неї, і це було дуже приємно. Всюди його змушували працювати і робити чи вивчати речі, які йому не подобалися, зате дома він од усього цього був вільний: тут можна було робити тільки те, що хочеш. Мати створила довкола нього затишний і зручний світ, де всі його бажання передбачено й попереджено, де можна ні про які життєві дрібниці не думати.
Софія Григорівна зовсім не думала про нерозумність і неприродність такого виховання в наш час. Вона вважала за свій святий обов’язок сприяти розвиткові сина-генія, і для цього не шкодувала ні часу, ні сил.
Грянула війна, завод, де вже працював тоді Костянтин Ігнатьєв, евакуювався до Сибіру, і мати знову знайшла можливості зробити для сина невідчутними всі нестатки. Її не турбувало те, що в сина нема друзів чи коханої. Навіть навпаки, вона завжди вміла довести, що молоді люди, які його оточують, остільки нижчі за нього в своєму розвиткові, що водитися чи приятелювати з ними просто нерозумно.
Того ранку Ігнатьєв почав сніданок у незвичному мовчанні. Розмова однаково мусила кінець кінцем зійти на заводські події, а згадувати про них не хотілося. Нарешті, коли гаряча кава вже парувала у склянці і довелося хвилину почекати, щоб не опекти губів, Ігнатьєв сказав:
– Воістину чудні діла твої, господи, на цьому світі. Ти знаєш, мамо, я ніколи не думав, що люди можуть бути такими нерозумними, нахабними і нетактовними. А головне, мене дивує їхня самовпевненість. Вони хочуть зробити роботу, яку навіть я не в силі зразу осягнути. Я не знаю, як врятувати їх від провалу? Адже моє ім’я, хочу я чи не хочу, однаково пристебнуте до цього винаходу, вони призведуть до ще одного вибуху, а тінь ляже на мене. Що мені зробити, як ти гадаєш, мамо?
Тільки-но Ігнатьєв почав говорити, Софія Григорівна застигла, вслухаючись в кожне слово, у кожну, бодай незначну, інтонацію. Все для неї мало величезну вагу. Вона знала, що Кость уже сам вирішив, а радиться з нею, щоб виявити свою увагу, і це сповнювало і радістю, і гордістю.
– Може, написати листа в газету? – нерішуче запитала вона, підсуваючи синові сухарики.
– Це добре було б, але не вмістять. Треба зробити якось так, щоб, не відмовляючись від винаходу, я не відповідав за їхні безглузді досліди. Дивні люди, вони хотять благесенькими струмочками своїх кволих знань замінити мої знання, мій досвід. Знаєш, мамо, може, це трохи і нескромно з мого боку, але інколи я почуваю себе величезною рікою знань і досвіду. Ще я не знайшов точки прикладення своєї сили, але знайду, неодмінно знайду. Волга теж тисячоліттями не знаходила простору для своєї сили.
– Це нехороше порівняння, – заперечила мати. – Волгу просто загнуздали і примусили працювати. Я ніколи не дозволю, щоб з тобою трапилося щось подібне.
– Порівняння, може, і невдале, – посміхнувся син, – але великим вченим, винахідником я все-таки буду, скільки десятків басових не опинилося б на моєму шляху. Рано чи пізно мене визнає весь світ, і тоді я не пускатиму Басову навіть на поріг своєї приймальні.
Він допив кофе, відсунув склянку, підвівся з-за столу.
– Важкий і неприємний у мене сьогодні буде день; побажай мені успіху, мамо.
– Від щирого серця, синочку, – Софія Григорівна навіть просльозилася, цілуючи сина на прощання. Як хотіла б вона прийняти на себе всі приготовані для нього удари, захистити його від неприємностей, від злих людей, від…
Додумати вона не встигла, стукнули двері, син вийшов з дому, спустився сходами на подвір’я, відімкнув гараж, любовно торкнув рукою новісінького зеленого «Москвича» (нічого, нічого, почекайте, люди, колись найпрудкіша машина стоятиме тут у гаражі) і виїхав на шосе. Машина сунулася повагом – потік людей і автомобілів прямував до заводу, швидко не поїдеш. Та, незважаючи на те, що про спізнення не могло бути й мови, Ігнатьєв поспішав і нервував. Йому не подобалося бути у владі цього людського потоку, який нав’язує тобі свою волю, свій темп руху, свій напрямок. Він хотів вирватися і навіть спробував це зробити, звернувши на паралельну вулицю, але вона вела вбік од заводу, і через два квартали довелось знову повернути до головної магістралі, та ще й чекати кілька хвилин, доки міліціонер ласкаво дозволить тобі ринути в цей осоружний тисячоликий потік.
Нарешті, він все-таки дістався до заводу, поставив «Москвича» в ряд таких же «Москвичів» і «Побєд» біля корпусу центральної лабораторії, швидко зняв номерок, кинув у скриньку і пішов до своєї кімнати. Про себе відзначив, як мало номерків залишалося на дошці – більшість інженерів уже тут, а може, й додому не їздили, працюють над завданням Басової, чорт би їх забрав.
У своєму кабінеті, де все, до найменшої дрібнички на столі, було знайоме і рідне, він зразу заспокоївся. Одну стіну кімнати займала величезна шафа з книжками; до них він ставився, як до найщиріших друзів і, перебігаючи поглядом по корінцях, ніби вітався з ними. Друга стіна була скляною, за нею містилася одна з лабораторій, куди вели невисокі двері. Широке вікно виходило в ту частину заводського подвір'я, яке нагадувало парк і все було засаджено молодими каштанами й липами. Крони їхні вже сягали другого поверху, і осіннє, з ярого золота викуване, листя сухо шаруділо і коливалося за вікном.
Ігнатьєв сів до столу, мить подумав, переплів пальці рук, міцно стиснув, аж хруснули кісточки, і, не розплітаючи пальців, уперся долонями в стіл. Так, все вирішено. Хай Басова говорить і робить що хоче, він вестиме свою лінію. Зараз він почне роботу над подальшим удосконаленням винаходу і працюватиме стільки років, скільки буде потрібно. Він надто боляче опікся і не хоче переживати щось подібне вдруге. Він буде гранітно твердий, і ніхто не зіб’є його на манівці. А щоб на серці було спокійніше, він після роботи заїде в прокуратуру і офіціально попередить про свою цілковиту непричетність до дослідів Басової. Так, все ясно, вони мусять цілком категорично розмежуватись. І годі думати про це. Берімося до роботи!
Він був справді талановитим хіміком, і робота давала йому насолоду. Реакції для нього не були просто мертвими записами на папері. Він відчував повільну, ніби застиглу інертність азоту, буйну, напружену енергію кисню, підступну активність хлору, ядучу силу скромного і зовні такого непоказного йоду, працьовиту надійність кремнію, легковажну зрадливість водню, кипучий натиск металевого натрію і врівноважений спокій заліза. Для кожного з елементів у нього була своя точно визначена характеристика. Реакції для нього були трохи схожими на збройні бої, де хімічні елементи змагаються між собою, щоб створити нову матерію, і всі ці процеси він не тільки глибоко розумів, але і відчував інтуїтивно. Розробляючи свої винаходи, він ніби грався у якусь дуже давно знайому гру, де доводилося зустрічатися зі старими добрими знайомими, дізнаватися про них щось нове, часом несподіване, інколи розчаровуватися в їхній силі чи здатностях, інколи знаходити нові якості. Хімії він присвятив усе своє життя і тому дозволяв собі думати, ніби в цій науці для нього немає секретів. Він уже давно проник у найглибші таємниці складних органічних сполук і в середні віки напевне мав би славу алхіміка, який легко перетворює вугілля на гас, а цукор на каучук. Все це були дрібні, вже давно розв'язані завдання. Прозора пластмаса, міцніша за сталь, тепер володіла всіма його думками, і ні на чому іншому Ігнатьєв зосередитись не міг. Доки не ляже перед ним на стіл шматок цього матеріалу майбутнього, немає йому спокою. Для цієї пластмаси вже і назва готова – «ігналіт», просто, скромно, і кожен дуже легко може взнати прізвище винахідника. Але назва, і тріумф, і повне визнання прийде згодом, зараз одне – працювати.
Трохи пізніше він кинув роботу, витяг кілька аркушів чистого паперу і довго писав, перечитуючи написане і покусуючи тонкі губи. Раптом згадав, що телефон на його столі цілісінький день мовчить. Всі забули про Ігнатьєва, нікому він не потрібний. Ця думка на мить стривожила його, як важкий камінь, упала в тиху воду. Але розійшлися кола, і все знову затихло, заспокоїлось. Хай не дзвонять, так навіть краще, буде більше часу для роботи. Ще раз перечитав написане, сховав папери до кишені і вийшов з кабінету.
Малесеньке кошеня перебігло йому шлях, коли він підходив до «Москвича», і почуття тривоги від того ще збільшилося, – невдало складався цей день, може, не їхати до прокуратури? Ну, справді, що це з ним діється? Так він скоро, мов та забобонна баба, і по вулицях ходити боятиметься і через ліве плече плювати почне. До біса всі ці дурниці. Не вірить він ні в яке чортовиння; задавити б це кляте кошеня колесами, та воно вже десь зникло без сліду.
Авто знову сунулось у суцільному потоці машин і людей, що прямували з роботи додому, але тепер Ігнатьєва це вже не дратувало, всі думки його були зайняті майбутнім побаченням з прокурором. Як він мусить тримати себе? Які саме слова треба сказати? Їх, мабуть, треба приготувати вже зараз, заздалегідь, щоб потім не довелося підшукувати, верзучи щось недоладне.
Але потрібні слова чомусь не знаходились, і довелося покластися на випадок і власну винахідливість.
У кабінеті прокурора назустріч Ігнатьєву з крісла підвівся літній сивий чоловік з короткою люлькою в куточку рота. Він дивився на винахідника з гострою цікавістю, ніби давно чекав на його появу.
Кілька секунд вони мовчки придивлялись один до одного, намагаючись з першого погляду оцінити співбесідника, тільки прокурор робив це спокійно, врівноважено, а Ігнатьєв тривожно, хвилюючись; йому здавалося, що все його майбутнє залежить од цього побачення.
– Прошу сідати, – вказуючи рукою на крісло біля столу, запросив Зуб.
– Дякую, – інженер присів на краєчок просторого крісла.
– Слухаю вас, – привітно посміхнувся прокурор.
– Я Костянтин Павлович Ігнатьєв.
– Дуже приємно, я це знаю.
– Так, я інженер Ігнатьєв, я дуже хвилююсь… І прийшов до вас, до міського прокурора, саме для того, щоб восторжествувала правда.
– Щоб не було непорозумінь, уточнимо одну деталь, я заступник міського прокурора – Іван Семенович Зуб.
– Для мене це не має значення, я прийшов до вас, як до представника закону… Я інженер Ігнатьєв…
– Так, це ви вже сказали. Мені й раніше доводилося вас бачити і чути про вас.
– Саме маючи на це надію, я і прийшов. Ви чули тільки про мене чи й про мій винахід?
– Про вас у зв’язку з винаходом.
– Я дуже радий це почути, але ви, мабуть, також знаєте про загибель… про страшну катастрофу. Все загинуло! Все! Все вибухнуло і полетіло в пекло до бісової мами! Вся апаратура пішла під три вітри, винахід вибухнув, Марія Іванівна Басова теж…
– Марія Іванівна теж вибухнула? – дозволив собі посміхнутися прокурор, навмисне знижуючи трагічне звучання ігнатьєвської мови. – От про це я ще не чув.
– Вибухнула, – не відгукнувся на посмішку інженер. – Звичайно, не в прямому, а в переносному розумінні цього слова.
– Ага, в переносному, ясно, – Зуб все ще хотів трохи заземлити розмову, зробити її конкретнішою.
– Так, вона вибухнула в переносному розумінні слова, а все останнє – у прямому! Все загинуло! У нас на заводі вже працює прокурор, всі говорять, неодмінно буде суд. Марію Іванівну міністр, звичайно, усуне з роботи. Знаю, він вже багато разів націлявся, та підходящого приводу не було…
– А досі ще не усунув? – просто, не надаючи цьому ніякого значення, запитав Зуб, але Ігнатьєв відразу ж спинився.
За цим питанням вчулися йому якісь підводні, нікому не відомі течії, може, натяк на впливові зв’язки Басової в науковому світі, може, щось інше, ще більш значне і впливове. В усякому разі, голос його зазвучав трохи збентежено і непевно.
– Ні, ще не зняв, – відповів він, – ви вбачаєте в тому якусь особливу ознаку?
– Ні, я в тому нічого не вбачаю. Продовжуйте, прошу.
– Правильно робите. Ніякої ознаки тут немає і бути не може, – ретельно переконував передусім самого себе Ігнатьєв. – Це просто недогляд міністерської канцелярії або технічна затримка. Директором на нашому заводі їй не бувати, в тому нема ніякого сумніву. Мабуть, найкраще їй буде піти кудись на наукову роботу.
– Пробачте, товаришу Ігнатьєв, час у мене трохи обмежений, – м’яко перебив співбесідника Зуб. – Я хотів би почути суть справи, у якій ви прийшли.
Ігнатьєв знову насторожився, намагаючись відшукати за цими звичайними словами якийсь інший, прихований зміст; нічого відшукати не зміг, але спокійнішим від того не став.
– Зараз я вам все розповім. Як би це сформулювати точніше…
– А ви формулюйте, як зможете. Я спробую зрозуміти.
– Гаразд. Зважаючи на те, що у нас на заводі працює прокурор, а начальника лабораторії Августова вже заарештували… Для мене і для всього колективу ясно – буде суд. І я хочу, щоб тінь злочинів Басової навіть найменшим своїм краєчком не впала на мій винахід.
– Тінь злочинів Басової, – задумано повторив Зуб. – Злочинів Басової. Яких злочинів? – несподівано різко, підводячи на Ігнатьєва свої проникливі очі, запитав він.
Інженер зрозумів: настала саме та рішуча хвилина, коли він мусить у твердості й непохитності позмагатися з гранітною скелею.
– Так, – зібравши всі свої душевні сили, твердо сказав він, – саме злочинів. Іншого терміну для її дій знайти неможливо. Хто штовхнув мене на ці передчасні випробування? Басова.
– А вони були передчасними?
– Безперечно. Хто навіть не подумав взяти дозволу в міністерстві, а пішов напролом, зазнавшись, переоцінивши власні сили і науковий багаж? Басова. Чому вона не спитала в міністерстві дозволу? Бо знала: не дадуть. В сміливості їй відмовити не можна, вона взяла на себе всю відповідальність, але від того її вина не зменшується, а збільшується…
Зуб мимоволі глянув на двері кабінету і побачив на порозі Володимира Івановича Малахова, який стояв і слухав запальну тираду Ігнатьєва. Невідомо було, ввійшов він тільки зараз чи на початку розмови, у всякому разі, інженер, сидячи спиною до дверей, помітити зразу його не міг.
– Я просив Басову дати мені чотири, максимум п’ять років, на проведення розрахунків і великої серії допоміжних дослідів, зробити додаткові теоретичні і практичні роботи, а тоді вже йти на велике випробування, маючи стопроцентну певність успіху.
– Так, продовжуйте, будь ласка.
– Прошу. Я мушу ще раз повторити, не можна заперечувати того, що товаришка Басова надзвичайно смілива; я просто не можу згадати такого ж відважного директора. Але це не міняє справи – на мій винахід лягла тінь, працювати над ним буде надзвичайно важко, Басова за все мусить відповісти.
– Скажіть, товаришу Ігнатьєв, – запитав Зуб, ніби навмисне показуючи Малахову свого відвідувача з усіх боків, – успіх і в цьому першому досліді бути міг?
– Звичайно, міг. Правда, стопроцентної певності не було ні в мене, ні в Басової, але успіх міг бути, більше того, мусив бути. Реакція виявилася активнішою, ніж було передбачено. Треба чекати чотири, максимум п’ять років, а вона мене поганяла, підштовхувала в шию: давайте, давайте, працюйте, працюйте, країні потрібний ваш винахід. Нашим вченим і технікам потрібна така пластмаса; ми мусимо виграти час… І от вам результат. Я пережив повну катастрофу своїх сподівань і надій. А що таке чотири роки у порівнянні з вічністю?
– Чотири роки інколи бувають довші за вічність, – зауважив Зуб, – подій за цей час може статися більше, ніж за століття. Водневу бомбу винайшли за рік.
– Це зовсім інша справа. Там ішлося про безпеку нашої країни. А тут можна почекати, напевне можна. Тепер вона сяде в тюрму і, чого доброго, ще когось, а може, і мене за собою туди потягне. А коли й не потягне, то мене все життя мучитиме совість – адже це вона через мій винахід сяде! За таку величезну розтрату їй не менше кількох років дадуть. Це ж пів-мільйона державних коштів!.. А я не хочу іти до тюрми.
– А може, ми й намагатися не будемо вас у тюрму садовити?
– Будете. І в зв’язку з цим я хочу зробити вам офіціальну заяву. Для цього я сюди і прийшов. Хочу цілком чітко розмежуватися з директором хімзаводу товаришкою Басовою. Мій винахід – це одне, а дії директора Басової – це зовсім інше. Відповідати за її зазнайство я не збираюся, заявляю цілком офіціально. Прошу, от моя письмова заява. Більше нічого не треба?
– Ні. Все ясно.
– Так, мені теж майже все ясно, – сказав прокурор Малахов, відходячи від дверей і наближаючись до столу.
Раптова поява його налякала Ігнатьєва. Він зблід, але зразу ж опанував себе, підвівся з крісла, простягнув до Володимира Івановича спітнілу від хвилювання руку.
– Ох, пробачте. Ви товариш Малахов?.. Я дуже радий вас бачити. Я не знав, чи слід чекати на ваш прихід, і тільки тому говорив з вашим заступником. Ви ввійшли так несподівано.
– Ні, я тут вже досить давно.
– Пробачте мою неуважність, я так захопився розмовою з товаришем Зубом. Ви її чули?
– Трохи чув.
– Мені слід повторити основні положення чи все більш-менш ясно?
– Мені майже все ясно. Дуже добре, що ви нас відвідали і висловили свої почуття.
Іван Семенович Зуб підвівся з-за столу, поступаючись місцем своєму начальникові, пройшовся по кабінету, тричі пихнув своєю люлькою і раптом сказав:
– В тому, що ви прийшли до нас, товаришу Ігнатьєв, одверто кажучи, я нічого хорошого не бачу.
Погляд Ігнатьєва застиг на обличчі Зуба. Що мали означати ці слова? Взагалі йому важко розібрати, як ставиться до нього цей старий прокурор, схвалює його одвертість чи гудить.
– Ні, чому ж, – озвався Малахов, – цей прихід, безперечно, буде для нас корисний.
– От я зараз думаю про вашу, як ви сказали, офіціальну заяву і не можу збагнути, чому ви, замість того, щоб дякувати Басовій за допомогу, за швидке здійснення винаходу, намагаєтесь її втопити? – сказав Зуб.
– Тобто ви натякаєте, ніби я невдячна людина? – вже явно розуміючи неприязнь старого прокурора і ненавидячи його до глибини душі, запитав Ігнатьєв.
– Я ні на що не натякаю, а говорю цілком точні і ясні речі. Ви потрапили у найщасливішу ситуацію, ваш винахід не тільки не затирають, а навпаки, весь колектив підхопив його і здійснює блискавично. Тимчасом ви приходите до нас з такими заявами. Коли б вам таке розповіли, якої б ви були думки про моральні якості тієї людини?
– Товаришу Малахов, – Ігнатьєв набрав гордовитого і цілком неприступного вигляду, – я дуже прошу вас оборонити мене від дивних і безперечно несумісних з високим званням радянського прокурора натяків.
– От за цим ви можете не вболівати, товаришу Ігнатьєв, – ввічливо відповів Малахов, – оборонимо, неодмінно оборонимо.
– Тобто ви поділяєте думку вашого заступника?
– Я про це вам нічого не говорив, але замислитись тут є над чим.
– А я йшов до прокуратури, сподіваючись знайти підтримку! – Слова Ігнатьєва прозвучали іронічно, гірко, майже зневажливо.
– У вас не повинно бути ніякого сумніву, ви її одержите, – так само ввічливо і холодно відповів Малахов. – Прошу!
Останнє слово вже було відповіддю на енергійний стукіт у двері кабінету. Двері відчинились, і, увінчана білосніжною, ніби аж трохи блакитною зачіскою, лев’яча голова Басової з’явилася в їхньому високому прямокутнику.
– Можна? – запитала вона, швидким поглядом озираючи Ігнатьєва, Малахова, Зуба і намагаючись одразу ж вірно оцінити і збагнути ситуацію.
– Прошу, прошу, Маріє Іванівно, – запросив Малахов.
– Про вовка помовка, а вовк у хату, – прогудів Зуб.
– Здрастуйте, – підійшла ближче до столу Басова і трохи глузливо сказала: – От не чекала вас тут побачити, товаришу Ігнатьєв.
Почуття небезпеки вже цілком оволоділо інженером. Він гірко каявся в своїх відвідинах, у своєму легковір’ї, в своїй одвертості. Тепер треба було знайти шлях до почесного відступу, а там, хай вони вогнем візьмуться всі ці прокурори, він до них ніколи більше в житті не звернеться. І водночас Ігнатьєв вирішив твердо не здавати своїх позицій, він надто довго тримався, щоб зараз дозволити собі якусь легкодухість. Тому відповідь його звучала дуже поважно і гідно.
– Я прийшов сюди захищати свою і вашу честь, Маріє Іванівно. Мені дорога репутація нашого заводу і я нікому, навіть людям, яких я особисто люблю і поважаю, не дозволю її заплямувати. Цю репутацію я буду захищати до останнього слова, до останнього подиху.
– Ура! – неголосно відповіла на ці високопарні слова Марія Іванівна.
Це тихо сказане слово вплинуло на Ігнатьєва, ніби удар батога. Він здригнувся, люто і водночас винувато глянув на Басову, важко ковтнув повітря; гострий кадик його різко ворухнувся на шиї і сховався десь за комірцем. Вже не знаючи, як вести розмову і бажаючи тільки одного, якомога далі опинитися від Басової і Малахова, він міцно вчепився руками в спинку стільця і заговорив:
– Я гадаю, ви візьмете до уваги мою заяву, товаришу прокурор. Я не боюся повторити її навіть перед лицем заінтересованої особи, при Марії Іванівні. Я відмежовуюся від її дій і прошу не ставити долю мого винаходу у залежність від долі директора хімічного комбінату. Це основна суть моєї заяви і – провадячи ваші розслідування – дуже прошу на неї зважити. До побачення, товариші прокурори.
Він відпустив спинку стільця і, намагаючись не зустрітись очима з поглядом Басової і все-таки скоса позираючи в її бік, швидко вийшов і з насолодою почув, як зачинились двері. Все-таки останнє слово лишилось за ним, він анітрохи не схибив і не відступив від власного рішення і тепер може бути спокійний за долю винаходу.
«Можеш бути спокійний», він сам собі повторив ці слова і зрозумів, як далеко йому до спокою. Добре чи зле він зробив, ідучи до прокуратури? Зараз точної відповіді він знайти не міг.
Ігнатьєв швидко пройшов до машини і, відчуваючи себе людиною, яка до кінця вміє здійснювати накреслені плани, сів до руля. Тепер поведінка в прокуратурі здавалася йому самому цілком логічною і достойною. Як би там не було, а винахід від усяких випадковостей він захистив надійно. Тепер можна жити і працювати спокійно.
А в кабінеті Малахова, після того, як пішов Ігнатьєв, довгенько стояла тиша. Всі троє мовби соромились глянути в очі одне одному. Було і соромно, і огидно, і якось незручно, ніби тебе самого спіймано на якомусь підлому, нечесному вчинку.
– У вас на заводі всі друзі такі надійні, Маріє Іванівно?
Це іронічне запитання зразу розігнало гнітючий настрій, який створився після того, як винахідник вийшов із кабінету, і повернуло всіх до важливих справ.
– На щастя, є і надійніші, – відповіла Басова. – Ігнатьєв у нас якийсь наляканий. Усього боїться, і кожна невдача йому здається державним злочином.
Це вже був перехід до розмови про заводські діла, і тому Зуб обережно запитав:
– А вам не здається?
– А мені не здається. Але мушу сказати, шановні товариші прокурори, я сюди не для теоретичних суперечок прийшла. Я хочу знати, чого це ви, не запитавши мене, інженерів моїх хапати почали?
Останні слова вона вже вимовила на повну силу, так, як звикла розмовляти на заводі. Шибки у вікнах прокурорського кабінету відізвались тихим дзвоном – голосу Басової було тісно у невеликій кімнаті. Зуб притулив долоню до лівого вуха і скривився.
– Прошу говорити тихше, Маріє Іванівно, ви не на своєму заводі, а в прокуратурі. Тут, незалежно від вашого бажання, не ви нас, а ми вас запитувати будемо. Ясно?
Вони стояли одне проти одного, трохи схиливши голови, ніби збираючись битися лобами, обоє зовсім сиві, статечні, до краю серйозні і водночас на диво комічні. Малахов з інтересом споглядав цю сцену, потім припинив її посмішкою.
– Сідайте, товариші, поговоримо спокійно, без крику.
– Сіла, – Басова все ще не могла вгамувати збудження.
Іван Семенович вмостився в крісло проти Басової.
– Багато у вас захисників, Маріє Іванівно, – обережно сказав він.
– Що ж, добре, значить, багато друзів.
– Так, їх у вас багато, – розвинув Зубову думку Малахов, – але добре це чи кепсько, ще не знаю.
– Нічим ваші захисники вам не допоможуть, – вів далі Зуб, хитро поглядаючи на Басову, – судити вас будемо і на кілька років у тюрму посадовимо, щоб десятому заказала, як техніку безпеки порушувати, життя людей під загрозу ставити і сотні тисяч із державної кишені тринькати. Дуже сумно переді мною ваша доля вимальовується.
– Ви мені, Іване Семеновичу, зараз ворожку-хіромантку нагадуєте, – не стишуючи голосу, відповіла Басова. – Доля, казенний дім, піковий інтерес. Несерйозна розмова виходить. Я свою долю власними руками робити звикла.
Лунко задзвонив телефон на столі. Малахов, який весь час з великою увагою слухав розмову свого заступника та Басової, взяв трубку.
– Міський прокурор Малахов слухає. Товариш Гупало? Що, знову в справі Каюкова? Слухай, ти, кінець кінцем, слідчий чи ні? Скільки разів я тобі говорив, не оглядайся на всі боки, як наполоханий заєць, використай свої права, заарештуй всю цю компанію, інакше вони всі сліди, як лисиця хвостом, заметуть, ще й заплутають тебе, потім сам чорт у цій справі ногу зломить. Де ти зараз? Тут? Іди сюди з усіма справами. Що, так багато нести? Втопишся ти, Гупало, в цих паперах. Гаразд, зараз я до тебе прийду. Добре.
Поклав трубку, неприязно глянув на телефон і сказав:
– От завели справу. Ціла шафа, а не справа. Пробачте, Маріє Іванівно, товариш Зуб поговорить з вами і на всі ваші запитання відповість, а мені треба слідчому допомогти. – На порозі він озирнувся і сказав: – Дуже прошу, якщо будуть якісь запитання особисто до мене, прошу зачекати. Повернуся скоро, тому не прощаюсь.
– Отже, будемо свою долю власними руками робити, – задоволено глянувши вслід Малахову, сказав Зуб. – Скажіть мені, а чого ж це ви до нас, Маріє Іванівно, пожалували? Чи не просити, щоб пожаліли за принципом старого знайомства?
– Не за тим я прийшла і жалощів мені ваших не треба. Але є у мене цілком точне і реальне прохання.
– Цікаво. Слухаю.
– Оскільки я розумію, – дуже спокійно, ніби йшлося про якусь звичайнісіньку, буденну справу, сказала Басова, – ви спробуєте під суд мене віддати.
– Може бути.
– От на суді і будемо розбирати, хто винуватий і чи взагалі є винуватий. Прохання до вас у мене тільки одне. Поки не почнеться суд, моїх інженерів із заводу не висмикувати, інакше працювати мені буде дуже важко.
Зуб хитро глянув на Марію Іванівну. Прихована суть її прохання була для нього цілком ясною, і десь в глибині душі прокурор визнавав його доцільність. Опинися він на місці Басової, його думки, розрахунки і дії були б точнісінько такими ж. Але давати якісь обіцянки, зв’язувати собі і Малахову руки він не міг. Мало що могло трапитися до суду, часу до того ще багато, по-різному можна використати таку обіцянку.
– Пробачте, Маріє Іванівно, але такого слова дати не можу, і, коли подумаєте, самі добре зрозумієте чому. Проведення слідства, це вже не ваша печаль. Будемо діяти так, як вимагатимуть інтереси справи.
– А начальника лабораторії навіщо заарештували? От уже справді знайшли кандидатуру. Механіка цієї справи мені цілком ясна, мене саму Малахов взяти не наважився, так на тому начальникові окошилося. Правду кажуть: кому крутилося, а кому змололося.
– Даремно ви такої думки про Малахова. Якщо заслужите, і вас заарештуємо. А щодо начальника лабораторії, то всі підстави для його арешту є. Слідчий все на скрижалі запише.
– Ви б мені ще символ віри прочитали. – Обурення знову стало закипати в грудях Басової. Зуб помітив це і поспішив відповісти якомога лагідніше.
– Коли треба буде, і символ віри прочитаю, я його колись добре вчив, не забув і досі. У вас усе, Маріє Іванівно? – Йому дуже хотілося якнайшвидше закінчити цю неприємну розмову.
– Як усе? – аж відкинулась на спинку крісла Марія Іванівна. – Я чекаю відповіді!
– Мені здається, справа цілком ясна, і всі відповіді ви дістали. Інших не буде і не може бути.
– Заводові план треба виконувати, державний план, – голос Басової то зривався на шепотіння, то несподівано набирав дзвінкої металевої сили. – А ви в мене інженерів, як ту моркву з грядки, вириваєте! З ким я державний план виконувати буду?
Зуб знову хитро зіщулився, дивлячись на Марію Іванівну. Ой, як добре розумів весь хід її думок. Може, треба саме тепер показати, що він бачить її наскрізь, ніби піднести завісу на мить і зразу ж опустити.
– Я вже старий, Маріє Іванівно, і неправду мені говорити не слід. Не про державний план ви думаєте, не для того вам інженери потрібні.
– А для чого ж? – Басова одразу ж збагнула ситуацію, добре зрозуміла попередження Зуба, але мусила вже вести раз обрану лінію, бо відступати було б смішно й несолідно.
Зуб подивився на неї спідлоба, випустив свої димові кола і, подумавши, сказав:
