Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)
– Справді, смілива жінка, – пустив круглий клубок диму з люльки Іван Семенович. – А під суд її за цю сміливість не віддали?
– Ні, про ті матеріали, може, забули, може, не схотіли згадувати. Завод вона вивезла, за три місяці пустила його на новому місці, хто ж там про якісь п'ять вагонів згадуватиме? А ті п’ятсот жінок, яких вона порятувала, мабуть, до кінця днів своїх Марію Іванівну Басову пам'ятатимуть.
– І в евакуації вони разом були?
– Не разом, але поряд. Басова їх і там витягла. Вона всіх цих евакуйованих жінок зразу до свого заводу пристосувала… Жили вони гірко, в наметах, а все-таки жили і вижили, от що найголовніше.
– І не тільки вижили, а й перемогли…
– Так, і перемогли. Ну, давайте, ще по чарочці за наші перемоги, минулі і майбутні. Що ж це Ганни так довго немає? В такий день і затримується…
– Скоро прийде.
Вони випили ще.
– А де ж у ті часи був Володимир Іванович Малахов? – обережно повертаючись до перерваної розмови, запитав Зуб. – Він там ніяк не міг допомогти?
– Ні. Володимир Іванович Малахов в ті часи навіть уявлення не мав про існування Ганни, все це сталося значно пізніше. Познайомилися ми тільки в сорок сьомому році, вже після війни…
В цю мить двері прочинилися, і спочатку з’явився розкішний малаховський букет, вже поставлений у великий полив'яний глечик, а за ним – рожеве Любоччине личко.
– Ми ці квіти на піаніно поставимо, щоб мама зразу побачила, – сказала вона, вмощуючи глечика на піаніно. – Дивіться, який красивий натюрморт…
І відійшла, дивлячись, як червоні, жовтогарячі і сині квіти відбиваються в чорному, холодному склі полірованого дерева.
– Гарно, – ствердив Зуб.
– А ми до цього натюрморту ще щось додамо, – вигукнула Любочка і зникла.
З їдальні малаховської квартири виходило аж четверо дверей – одні в коридор, другі до спальні, треті на балкон, а четверті у невеличку кімнатку, що була в розпорядженні Любочки. Саме за цими дверима на мить зникла дівчина і зразу ж повернулася, несучи в руках чималу фотокартку, оправлену в просту, коричньову, дерев’яну рамку.
– Володимире Івановичу, – трохи збентежено і невпевнено сказала вона, – а батьків портрет я для сьогоднішнього свята теж на піаніно поставлю. Хай він сьогодні з нами буде. Можна?
– Звичайно, – рівним голосом відповів Малахов, і саме ця рівність і безбарвність голосу насторожила старого Зуба.
А Любочці не було ніякого діла до відтінків голосу Малахова, вона швидко взялась порядкувати на піаніно, водночас примовляючи:
– Так. Отут квіти, отут портрет, а отут паспорт, щоб всі знали і бачили. Ну, здається, все.
Вона відійшла трошки набік, глянула на піаніно і залишилася цілком задоволена.
– Краса! – і зразу, як завжди, різко змінюючи тему розмови, запитала: – Володимире Івановичу, ти мамину статтю в сьогоднішній газеті читав?
– Звичайно.
– Правда, здорово написано?
– Здорово.
– Іване Семеновичу, – сказала Люба, – ви знаєте, коли б оголосили, що можна летіти на Марс, а шансів на повернення один на сто, – я все ж полетіла б!
– А я? – запитав сам себе Зуб. – Я, мабуть, теж полетів би, тим більше, що поставлено на карту тут було б не так багато – лише якийсь мізерний хвостик життя.
– Ви напевне полетіли б, Іване Семеновичу, – засміявся Малахов. – Дивлюся я на вас і в глибині душі заздрю: прожити таке життя, діждатися мало не правнуків, посивіти на роботі і зберегти таку мрійність, таку свіжість почуттів! Хіба тут не будеш заздрити? Комсомольцям нашим з вас приклад треба брати!
– Ми й будемо брати, – сказала Люба і швидко вибігла з їдальні, вигукнувши: – У нас на кухні катастрофа!
І знову Володимир Іванович Малахов провів її теплим поглядом.
– Вогонь, не дівчина, – сказав Зуб.
– Так, – підтвердив Малахов. – І це добре. Я страшенно не люблю тихеньких, з них завжди виходять пліткарки і міщанки. А Любочка такою не буде. В неї горить усе під руками. Хороша дівчинка, дуже я її люблю, і виховували її ми з Ганною саме так, щоб сміливою, рішучою була. В житті згодиться.
Варвара Павлівна зайшла до їдальні, і на обличчі її лежав уже не стривожений, а просто трагічно-розпачливий вираз. Вже було цілком ясно, що так добре задумана закуска перестоїть і багато від того втратить. Стара не розуміла, чому це господиня з найпочеснішою гостею запізнюються, ніяких виправдань тому знайти не могла і, щоб якось наблизити час обіду або хоч би створити видимість зрушення в цьому напрямку, сказала:
– Як ви міркуєте, картоплю до оселедця вже час варити чи ще почекати?
Вона була і комічна і зворушлива у своєму хвилюванні. Зубові стало її шкода і водночас він відчув, як йому на язик від однієї згадки про оселедця з вареною картоплею набігає слина. Саме тому відповідь його прозвучала з невдаваним захопленням.
– Чудесна це їжа, Варваро Павлівно, оселедець з картоплею. Студентська закуска, молодість нагадує. Скажемо чесно – непоганий смак був у студентів. Аж слинки у мене покотилися. Я гадаю, Варваро Павлівно, вже можна варити картоплю, ну, скільки вони ще можуть там швендяти? Десять хвилин, не більше! Ну, безсовісні, отак запізнитись!
– От що правда, то правда, – Варвара Павлівна запитально глянула на Малахова.
– Безперечно, час варити, – підтвердив господар, і стара поспішила до своєї картоплі.
– Ще чарочку? – запитав Володимир Іванович.
– Ні, дякую, – відмовився Зуб, – вже до селедчика з картоплею, уявляєте, як піде?
Він підвівся з тахти, пройшовся по кімнаті, глянув на вулицю через високі балконні двері, ніби виглядаючи, чи не йде Ганна Малахова, потім підійшов до піаніно, взяв у руки фото, поставлене Любочкою, і став його роздивлятися.
На фото був зображений кругловидий чоловік років тридцяти у формі капітан-лейтенанта. Кілька орденів прикрашали його темний кітель. Обличчя було міцне, енергійне, трохи роздвоєне підборіддя підкреслювало його силу. Високе чоло нависало над темними, уважними очима людини, цілком зосередженої на якійсь своїй найголовнішій думці.
Іван Семенович любив такі вольові обличчя і тому дивився на фото з приємністю. На його думку, саме такими і мусили бути героїчні радянські офіцери-моряки. Але це фото збуджувало багато інших думок і асоціацій, і тому, ставлячи картку на старе місце, Зуб лаконічно відзначив:
– Красивий дядько.
– Мені його ніколи не доводилося бачити в житті.
– Загинув?
Малахов мить, тільки одну мить помовчав, але пауза ця була помітною в розмові.
– М-м-м… – мугикнув він, а потім рішуче сказав: – Так, загинув.
– Пробачте, а що означає оте «м-м-м»? – не міг стримати свого зацікавлення Зуб.
Але секундне збентеження Малахова вже минуло, тільки обличчя стало чомусь ніби скривдженим і трохи сумовитим.
– Він загинув. Для всіх нас він загинув назавжди в тисячу дев’ятсот сорок шостому році.
– Не розумію, що, його в тюрму посадовили чи закордон утік? – все ще хотів дізнатися старий Зуб.
– Не треба про це розпитувати, Іване Семеновичу, – дуже стримано відповів Малахов, і на обличчі його відбився справжній біль. – Це важка для всіх нас і, на жаль, брудна історія.
Іван Семенович зрозумів, що своїми настійливими запитаннями зачепив неприємні, а може, навіть болючі спогади.
– Пробачте.
– Та ні, нічого особливого тут немає. Звичайна історія, яких тисячі. – І різко змінюючи розмову, Малахов весело вигукнув: – Справжнє неподобство! Де затримується Ганна? Де Басова? Де всі? Коли я, нарешті, зможу підняти належну мені за законом чарку на честь…
Договорити він не встиг, – вбігла Люба і весело закричала:
– Парад! Струнко! Мама йде!
Підкоряючись цій веселій команді, чоловіки підвелися назустріч Ганні Кирилівні, а Люба знов командувала голосно і дзвінко:
– Товаришу мамо! Частини для параду вишикувано, паспорта отримано, обід на столі.
– Парад, вільно! – скомандувала Ганна, мимохіть підтримуючи давно знайому гру. – Ну, поздоровляю тебе, мій любущий, – обняла вона дочку, – ти тепер у нас вже зовсім доросла. Здрастуйте, Іване Семеновичу, давно вас не бачила і дуже рада. – Ганна простягла Зубові руку і на ходу ледве відчутно торкнулась губами щоки Малахова. – Ох, які квіти чудесні.
– Це спеціально для тебе Володимир Іванович приніс, – оголосила Люба.
– Дякую, – Ганна ледве помітно провела рукою по руці Малахова, – давно вже я таких квітів не бачила. Мушу просити пробачення, Іване Семеновичу, статтю мою сьогодні на літучці обговорювали. Понервувала я… Ще багато мороки у нас з цими проблемами буде… А де ж це Марія Іванівна?
– Володимир Іванович твердить, що начальство ніколи не спізнюється, а тільки затримується. Видно, і сьогодні затрималося.
– На неї не схоже…
– Зараз я ще раз їй нагадаю, – сказав Малахов, до глибини душі обрадуваний стриманою ласкою дружини, і взявся набирати номер. – Що воно за диво, не відповідає комутатор! Може, там що трапилося?
– Ну, що там могло трапитися? – сказала Ганна, ідучи до спальні.
Вона пройшла повз піаніно, глянула на портрет, поставлений Любою, і ніби спіткнулася на блискучому паркеті.
– А чому тут…
– Це я поставила, – поспішила пояснити дочка, – хай у таке свято і батько з нами буде.
– Гаразд, хай так і буде, – трохи силувано усміхнулася Ганна. – Нерви такі у мене стали, просто біда. Тільки-но вийшла з редакції, щось як гримнуло, у мене і ноги підкосилися, мало на тротуар не сіла. Атомна бомба, думаю, не менше. А люди йдуть, сміються, виявляється, на четвертій лінії якийсь балон у кіоску газових і мінеральних вод луснув. Ну, що ти скажеш? Та хоч як нанервувалась, а їсти хочеться… Володя, подзвони Басовій ще разочок. Як же в такий день без неї за стіл сідати. Одну хвилиночку, товариші, я зараз.
З цими словами Ганна Кирилівна зникла за дверима спальні. Якийсь час вони помовчали, потім Зуб обережно, випустивши з рота два акуратних кільця білого диму і простеживши, як розпливаються вони в повітрі, сказав:
– Видно, гаряча була літучка.
– У них завжди так, – безнадійно крутячи диск телефонного апарата, відізвався Малахов. – Не відповідає ніхто на заводі; геть звільняти треба таких телефоністок… А журналісти народ язикатий і дотепний – нічого на світі не прогавлять і не подарують.
Варвара Павлівна знову з'явилася на дверях і рішуче запитала:
– А Марію Іванівну будете чекати чи за стіл сядете? У мене все готове.
– Доки ви подасте, Басова і надійде, – відповів Малахов, з усмішкою дивлячись на стару.
– І нічого тут сміятися, – огризнулася Варвара Павлівна. – Коли б у вас так перестояли справи, як у мене обід, знали б ви тоді.
І енергійно потупала на кухню, не маючи ніякого наміру чекати хоч би одну зайву хвилину. Любочка, яка весь цей час сумирно, ніби про щось замислившись, просиділа на тахті, несподівано стрепенулася, засміялась.
– Грізна у нас баба!
– Так, грізна, – сказав Зуб, – а ти себе на її місце постав, була б і ти грізна. Яка ж програма паспортних свят у тебе?
– Обідати з дорослими, тобто з вами, це, звичайно, цікаво, але не найважливіше. На вечерю я свою шкільну компанію зберу. Ми вже не маленькі, ми вже десятий клас, ми вже паспорти маємо, ми вже люди…
– Люди-люди, хоч і не дуже великі, та все ж таки люди, – весело ствердила Ганна, виходячи зі спальні.
За ці кілька хвилин вона встигла вмитися, перевдягтися, і Зуб дивився на неї, не приховуючи свого захоплення. Справді, незважаючи на свої тридцять шість років, Ганна Кирилівна виглядала дуже привабливою і молодою. Вона стояла саме на порозі того складного і болісного віку, коли старість ще здаля, ще дуже обережно, але дає вже знати про своє наближення то випадковою сивою волосинкою, то малесенькою зморшкою біля очей, то несподіваною втомою. Тимчасом боротьба проти наступаючої старості йшла цілком успішно, і тридцяти шести рокам життя ще не вдалося позначитися ні на високій, ставній постаті Ганни Кирилівни, ні на її довгастому, матовоблідому нервовому обличчі.
Іван Семенович дивився на вродливе лице господині і думав, що складне життя все-таки залишило на ньому свої сліди. Вони виявлялися у несміливій, ніби мимолітній посмішці і в тому, як трепетали під час розмови ніздрі рівного носа, і в настороженому, уважному погляді карих очей. Темне, хоч і не зовсім чорне волосся, складене у просту зачіску, було ніби рамкою для цього тонкого обличчя, але саме тут, в цій рамці, прожитим рокам вдалося залишити свій ясновидимий слід: над лівою половиною високого, чистого, жодною зморшкою не позначеного чола видніло пасмо сивого волосся. Воно з’явилося давно, ще тоді, коли юність зазнала гіркий смак життєвого досвіду, і тепер не старило, а може, навіть навпаки, підкреслювало молодість Ганни Кирилівни. Це біле пасмо, мабуть, можна було б якось сховати у темній хвилі темного волосся, але Ганна того ніколи не робила.
Вона зайшла у вітальню весела, усміхнена, вдягнена у дуже просту домашню сукню, і зразу ж її усмішка наче віддзеркалилася на всіх обличчях, такою милою була дружина прокурора Малахова. Він сам дивився на Ганну захопленими очима, в погляді тому побачив старий Зуб глибоке ніжне кохання і порадувався в душі.
– Ну, Володю, що Басова? Що це з нею таке трапилося? – вже запитувала Ганна Кирилівна, гострим оком господині оглядаючи стіл. – Як це на неї не схоже, просто диво.
– Та от бачиш, тут не одне диво, а кілька зразу, – відповів Малахов. – Кручу, кручу, не відповідає комутатор, мабуть, зіпсувався.
– Почекаємо ще трохи, якось не хочеться без Марії Іванівни починати, – вела далі Ганна, все ще оглядаючи стіл. – Боже, а твою улюблену гірчицю і забули поставити. Ну, ми це зараз зробимо.
Вона швидко навела лад на столі, ще раз усе перевірила і лишилась задоволена діяльністю Варвари Павлівни.
– Ну, покажи ж мені свій паспорт, Любчик!
Люба підбігла до піаніно, взяла темнозелену книжечку. Погляд матері весь час невідривно стежив за міцною постаттю дівчини і було тільки одне місце в кімнаті, де він ніби спотикався – це коли доводилося глянути на фото Любиного батька. Ніхто, а найбільше сама Ганна Кирилівна, не змогла б розповісти, чому у неї якісь непрості стосунки з цим добре знайомим фото давно зниклої з її життя людини.
– Дивись, справжнісінький паспорт, от тільки фото якесь дуже маленьке і неправильне. Я тут виглядаю немовби мені десять років, а не шістнадцять, – поскаржилась Люба. – Але це нічого, через п’ять років його замінять. Тоді виглядатиму краще.
– Це теж дуже хороше, – відповіла мати. – Все правильно, вельмишановна Любов Сергіївна, тисяча дев’ятсот сорокового року народження. А сьогодні у нас вересень тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого. Дітися нікуди, все правильно, шістнадцять років.
– І яких років, – сказав Малахов. – Раніше подій, що припали на ці шістнадцять літ, людині вистачило б на цілих два життя.
В кімнаті запала тиша, це була одна з тих хвилин, коли співбесідникам здається, ніби розмова і не переривалася, так могутньо захоплює їх потік спогадів і думок. Різко вириваючись із цього потоку і повертаючись до теми, яка зараз цікавила його найбільше, Іван Семенович Зуб запитав:
– Що ж такого цікавого було на літучці, Ганно Кирилівно? Дуже лаялися?
– Лаялися? Ні, ми не лаялися, ми сперечалися і ще, мабуть, багато і гаряче сперечатися будемо. Ви знаєте, я ще і зараз заспокоїтися не можу. От минув двадцятий з’їзд, і я бачу, як після його подиху багато чого змінилося в країні, люди стали думати ширше, сміливіше, і те, що раніше здавалося страхітливим чи зовсім недосяжним, зараз вже нікого не лякає. Люди сміливими, дерзновенними стали. Але виявляється, ще є місця, де подиху цього вітру не відчули.
– Чи не захотіли відчути, – сказав Малахов.
– Правильно, чи не захотіли відчути, бо це зачіпає чиїсь усталені репутації, авторитети чи звички, дехто не розумів, що боротьба наша не закінчилася двадцятим з’їздом, а йде на повний хід. І в цій боротьбі для нас рік марно витратити – значить програти.
– Так, – повторив Зуб. – «В наші дні великі відкриття вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається безповоротний фактор – час». Хороша думка.
– Я її дуже ясно в усій роботі двадцятого з їзду відчула і статтю тому написала. Інколи ми боїмося на сміливу пробу піти, кілька тисяч на неї витратити, а втрачаємо на цій справі мільйони, а найголовніше – час.
Вона раптом замовкла, ніби сама себе перебила, і збентежено сказала:
– Пробачте, ради бога, люди добрі. Це я на літучці все говорила, свою точку зору захищала, але й тут спинитися не можу, все мене на промову заносить. Годі! Любонько, ну, де ж це наша Марія Іванівна? Їсти страшенно хочеться.
– Багато ще в тебе гарячих літучок буде, це можна гарантувати, – сказав Малахов. – А думаю я, що ти цілком права. Візьміть, будь ласка, трубку, Іване Семеновичу, – попросив він, очима вказуючи на телефон, звідки почувся срібний дзвіночок.
– Слухаю, – басовито сказав Зуб. – Ні, це не Малахов. Зараз передам. Вас, Володимире Івановичу.
– Поговорю я – і за стіл, – сказав Малахов, беручи трубку, – міський прокурор Малахов слухає.
Він міцно притулив до вуха трубку і, слухаючи, притискав її все міцніше, і обличчя його мінилося на очах. З радісного, безтурботного ставало воно заклопотаним, враженим непідробленим болем. Потім знову стало байдужим, таким, як завжди бувало під час служби, коли нічого не можна було на ньому прочитати. Ця зміна виразів ні для кого не пройшла непоміченою, і почуття тривоги запанувало в їдальні.
– Так, так, так, – примовляв Малахов майже машинально, і звук цього короткого слівця нагадував падіння каплі, яка уперто і методично довбає камінь.
– Так, так, так, – терпляче слухав свого невидимого співрозмовника Малахов і раптом спитав: – Жертви є? Так, так, так. Гаразд. Буду. Дуже дякую. До побачення.
Встав з тахти, на яку присів розмовляючи, пройшовся по кімнаті і сказав:
– Сідаймо до столу, друзі. Басової, на жаль, не буде.
Він сказав ці слова весело, як говорив і раніше, до цього недоречного телефонного дзвінка, але всі розуміли, що він тільки вдає цілковитий спокій, а насправді Любоччине свято для нього зіпсоване якоюсь неприємною подією. Запитувати про цю неприємність було, може, трохи незручно, але Ганна не витримала:
– Що трапилося?
– Нічого особливого, – вже цілком володіючи собою, своїми словами, виразами, усмішкою, відповів Малахов. – Годину тому стався великий вибух на хімічному заводі. Загинула дорогоцінна апаратура. Збитки, очевидно, величезні.
– Є жертви? – зразу вхопився за найголовніше Зуб.
– Ні, один поранений.
– Тобі зараз доведеться їхати?
– Очевидно, доведеться.
До свідомості Любочки тільки тепер дійшло справжнє значення усіх сказаних слів. Вона сплеснула руками і мало не заплакала.
– Це ж у Марії Іванівни на заводі вибух?
– Так, – відповів Малахов, – я ж сказав, чекати її нічого, їй, бідолашній, зараз не до свят.
– Ой лихо ж яке! – стискаючи долонями повні рожеві щоки, зітхнула Люба.
– Сідайте до столу, – розважливо сказав Зуб. – У Басової в житті бували вже більші неприємності, та коли всі живі, то біди великої не сталося.
– Прошу до столу, – голосно сказав Малахов, вже відчуваючи, що свято, яке почалося так хороше і мало бути таким веселим, зіпсовано вкрай. – Все буде добре. Не треба хвилюватись.
Широким, упевненим рухом він наповнив іскристі кришталеві бокали.
– Я не піду з цієї кімнати, доки не вип’ємо чарку доброго вина за здоров'я Любочки, за її паспорт, за її щастя, за її повноліття.
Розділ другий
Вікна кабінету директора хімічного заводу Марії Іванівни Басової виходили просто на широке заасфальтоване подвір’я. Видно було величезні, чимось схожі на міх гармошки, коксові батареї, високі холодильники і скрубери, а над всім тим – густе плетиво газопроводів, труб, електродротів, густі клуби пари з коксогасного майданчика і їдкувата, прозора хмарина пилюги, диму і задушних випарів величезного хімічного заводу.
Коли глянути навкруги, то дивним стає повне безлюддя, яке панує на заводському подвір'ї. Десь біля пультів управління сидять інженери або техніки і звичними очима стежать за коливанням тоненьких стрілок на білих циферблатах. А звіддаля, – заховані товстими стінами і сталевими засувками, – всім керують слухняні і точні автомати. Тому ніхто не дивується, що тут відносно мало робітників і багато техніків та інженерів.
Того дня кабінет директора заводу Марії Іванівни Басової являв собою трохи незвичайну картину. Можна було навіть подумати, ніби законна господиня назавжди покинула його і тут опинилися випадкові люди, які поживуть трохи в цій великій, обставленій важкими полірованими меблями кімнаті і зникнуть назавжди, залишаючи тільки неясний спогад про себе, не більше.
Костянтин Павлович Ігнатьєв, інженер і винахідник, лежав на довгому, оббитому волохатою рубчастою матерією дивані обличчям вниз, уткнувшись носом і щоками у самісінький куток, і плечі його інколи коротко здригалися, ніби від стриманого ридання чи крайнього обурення. Добре пошитий сірий костюм зім'явся, але Костянтин Павлович на такі дрібниці не зважав.
І справді, було від чого впасти у відчай. Вчора ставився перший дослід, і закінчилася ця історія вибухом, катастрофою, великими збитками. Він віддав роботі над цим винаходом багато років, він ясно бачив у мріях свою пластмасу, прозору, ніби скло, міцнішу від сталі, пластичну і легку для обробки. З неї можна було б будувати не тільки звичайні літаки, які раптом стали б у кілька разів легшими і потужнішими, але, мабуть, і міжпланетні кораблі майбутнього. Та що там літаки! Мости, будинки, рейки, найскладніші машини, – все можна було б робити з цієї пластмаси! І от тобі маєш! Розвалено пів-лабораторії. Страшно навіть подумати про це, не те що глянути.
А трапилося це тому, що він, Костянтин Ігнатьєв, дозволив провести дослід раніше, ніж сам думав, передав велику частину роботи в чужі руки! Шукай тепер винного, як того вітру в полі.
З того часу, як він уперше зробив доповідь на технічній раді заводу, у нього з’явилось дивне і прикре почуття, ніби винахід якось віддалився від нього, немовби став не його тільки особистою власністю, а розчинився серед всіх інженерів. Ревно і причіпливо стежив Ігнатьєв за тим, щоб ніхто і ніколи не забував його авторства, і тут скаржитись не було ніяких підстав. Усі працювали саме над «винаходом Ігнатьєва», ніхто не забував згадувати його прізвище, та відчуття якоїсь невдоволеності, відчуженості не зникало ні на мить. Він ніби ревнував до свого винаходу усіх інженерів, які так ретельно допомагали його здійснити, сам часто намагався зрозуміти це почуття, але розібратися в ньому не міг.
Інколи думалося навіть: краще було б, коли б цей винахід почали затирати, коли б на шляху до його здійснення стало б десятків зо три чинуш і бюрократів, коли б доводилось продиратися крізь сотні перепон, бути мучеником за свою ідею… А тут все йшло на диво легко, швидко. Рік тому на технічній раді Басова оголосила винахід надзвичайно важливим, віддала всі потрібні накази, виділила потрібні кошти. От саме з цього все і почалося. Саме з тієї хвилини, коли Басова все взяла в свої руки і примусила поставити цей ризикований дослід! Ніби не можна було почекати ще три-чотири роки, коли вже ніякого риску не було б!
Ігнатьєв ще глибше втиснувся обличчям у куток дивана, ніби намагався весь влізти у маленьку шпарку між спинкою і подушкою, заховатися там надійно і міцно. Він не звертав ніякої уваги на присутність в кімнаті ще однієї людини, він був остільки захоплений власними переживаннями, що, мабуть, грому не почув би.
А між тим по діагоналі директорського кабінету, переходячи з пухнастого китайського килима на блискучий паркет і знову повертаючись на килим, рівномірно, ніби маятник, ходила висока білява дівчина. Темні густі брови її зійшлися над переніссям майже в одну лінію і дивно контрастували зі світлою хвилею волосся. Кругле обличчя з повними щоками і ледь-ледь кирпатим носиком, обличчя, створене для веселої сонячної усмішки, було бліде і похмуре. Яскрава фарба на губах, яка звичайно так личила інженерові і науковій співробітниці лабораторії Зої Василенко, зараз здавалася чимось зайвим, недоречним, вона навіть спотворювала вродливе лице.
Склавши руки за спиною, наче роблячи гімнастичні вправи чи не дозволяючи собі зігнутися, Зоя Василенко енергійно ходила по кабінету, інколи поглядала на розпростерту постать Ігнатьєва і в такі хвилини гидливо кривила повні губи. Міцні ноги її, озуті в жовті туфлі на низькому підборі і товстенній підошві, ступали підкреслено твердо і впевнено, ніби кожним кроком дівчина підкреслювала непохитність і ясність власних думок і рішень.
Ця німа сцена в кабінеті директора тривала досить довго, може, годину, може, навіть більше. За весь цей час ні Зоя, ні Ігнатьєв не вимовили жодного слова. Тиша порушувалась тільки чіткими кроками. Навіть телефони позамовкали – немов всі на світі забули про існування хімічного заводу.
Нарешті Зоя не витримала, спинилася посередині кабінету, руки склала на грудях, саме там, де на блакитному светрі цвіли білі квіти, критично глянула на Ігнатьєва і сказала:
– Між іншим, товаришу винахідник, цілий день лежати в директорському кабінеті – теж не дуже красива позиція. Що з вами? Чого ви розкисли? Повне розгальмування стримуючих центрів? Так? Коли зараз прийде товаришка Басова і застане вас у такій позі розкаяного грішника, заздрити вам напевне не доведеться. Візьміть себе в руки. Так буде краще.
– Ідіть під три чорти, – почулося звідкілясь ізнизу, ніби з-під диванних подушок.
– Дуже гарно, а головне ввічливо сказано, – не ворухнулась з місця Зоя Василенко. – Отак і будете цілісінький день ниць лежати?
– Я вже сказав вам – ідіть під три чорти, – знову почулося ніби з-під землі.
– Звичайно, я можу дати вам санаторний спокій, але виявляєте ви свої почуття більш, ніж смішно, шановний товаришу винахідник. – Зоя знову рішуче заклала руки за спину і стала ходити по кабінету, вже не звертаючи на Ігнатьєва ніякої уваги.
А Костянтину Павловичу слова Зої здалися чимсь схожим на важкі удари. І, власне кажучи, не всі слова, а тільки оці «шановний товаришу винахідник». Йому чувся за ними глум і знущання, насмішка і докір, ніби він один, тільки він, інженер Ігнатьєв, мусить відповідати за вибух. І саме оце почуття, страх відповідальності, примусило його схопитися з дивана, показати Зої зблідле, змучене, майже прозоре лице, де синці під очима залягли, немов глибокі провалля, і вигукнути:
– Смішно? Смійтеся, заливайтеся, регочіть, коли вам смішно! Над цим винаходом я працював п’ятнадцять років! Ціле життя, якщо хочете знати! Ви самі інженер, щось тямите на хімії, ви мусите мене розуміти. П’ятнадцять років!.. Ви маєте рацію – смішно! Я працював і інколи почував себе Прометеєм. А наприкінці, вже зовсім недалеко від мети, забракло витримки, не зміг примусити себе попрацювати ще три-чотири роки. Заманулося швидше побачити свій винахід здійсненим! Це Басова! Це вона спокусила мене поставити цей дослід. Я говорив їй – ще три-чотири роки, і вже напевне не буде ніякого риску. Вона не послухала. А я піддався спокусі… Так хотілось, так хотілось швидше побачити наслідки своєї праці, своїх горінь, шукань, безсонних ночей.
– Куди ви посилали в молодості свої вірші? – несподівано запитала Зоя. – До кабінету молодого автора?
Ігнатьєв подивився на неї так, ніби раптом уздрів у кімнаті незнайому людину.
– Вірші? Які вірші? – перепитав він, нічого не розуміючи. – Ах, так, в молодості я писав вірші, але це тепер не має ніякої ваги. Які тепер можуть бути в мене вірші, коли все, про що я мріяв, полетіло прахом! Що тепер буде? Я вас запитую? Що тепер буде?
І, не чекаючи відповіді на власне запитання, знову кинувся обличчям униз, на диван, і застиг, охопивши голову руками.
– Що буде? – перепитала Зоя. – Я можу на це питання відповісти вам цілком точно. Буде прозора пластмаса, міцніша за дюралюміній і сталь.
Ігнатьєв знову підскочив з дивана. Його довге, добре виголене обличчя несподівано стало з синюватоблідого багровим.
– Прозора пластмаса міцніша за сталь? – закричав він. – Чорта лисого ви цю пластмасу побачите! Басова вже в прокуратурі, стіну в лабораторії розвалено, ніхто тепер і чути не захоче про мій винахід. Та я сам кілька років нікуди не наважуся поткнутись. Тепер кожен має право сказати: один вибух уже був, досить. І це правильно, розумієте ви, правильно, чорт забери!
– Отже, по-вашому, всі люди на світі боягузи?
– Я сам, розумієте ви, сам так відповів би, коли б до мене з'явився винахідник з подібною репутацією. Та що це я про винаходи базікаю! Тут не до винаходів, тут дай бог живим лишитись, у тюрму не сісти. Боже! – він драматично схопився руками за голову, занурив пальці у русяве волосся. – Боже! Навіть самі слова – прокурор, тюрма, слідчий – все життя викликали в усьому моєму єстві дріж і страх. А тепер у мене якась холодна жаба сидить під серцем… Ви знаєте, які збитки?
– Точну суму збитків ще не підраховано, не турбуйтесь, завтра все буде відомо.
– Отут ви маєте рацію. Турбуватися воістину нічого. Я уявляю досить точно суму збитків! Кількасот тисяч, якщо не півмільйона карбованців! От чого може коштувати державі те, що директор заводу побажав прославитись! От чого всім нам коштує поспішність Басової.
Зоя аж задихнулася від обурення:
– Як ви смієте так говорити про Марію Іванівну? На вашому місці я на неї молилася б!
– А от я не збираюсь на неї молитися, – вклоняючись, розвів руками Ігнатьєв, – не збираюсь! Досить того, що ви всі з неї зробили для себе якогось ідола. Культ особи, і до того ж, недостойної особи. За що я маю на неї молитись? За компрометацію мого винаходу? Так? Говоріть мені. За що?
– Як вам не соромно. Адже одним із трьох можливих варіантів наслідків цього досліду був саме вибух. Ми всі це знали. І ви в тому числі.
– Можете зараз розповідати це прокуророві.
– Звичайно, коли треба буде, розповім.
– І ви думаєте вам простять розтрату півмільйона карбованців?
– Це не розтрата, це гроші, витрачені на дослід.
– Це мені ви можете так говорити, бо я все знаю, я хімік… А прокурор вам ніколи не повірить!
Він знову рвучко випростався і крикнув:
– Що тепер робити? Що?
– Перш за все, на десяток атмосфер зменшити тиск, а тоді вже вести розмову, – почувся від дверей густий баритон, – а то казани можуть вибухнути, велика аварія буде.
– Сергію Петровичу, як ви посміли прийти? – вигукнула Зоя, кидаючись до дверей. – Вам же неодмінно лежати слід! Не можна ж так.
Костянтин Павлович теж глянув на двері. На порозі стояв високий масивний чоловік. Здавалося, що його великому сильному тілу тісно у грубуватій сірій матерії костюма. Незастебнутий комірчик світлої, дбайливо випрасуваної сорочки вибивався з-під піджака і ніби підкреслював, що про краватку чи про фасон костюма господар думає дуже мало. Роздивитись обличчя інженера Сергія Петровича Боровика зараз було неможливо, бо все чоло, ліве око, частину носа і всю ліву щоку закривала товста марльова перев’язка. Видно було тільки ясноблакитне праве око, неголену щоку і міцне, трохи роздвоєне і випнуте підборіддя.
