Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)
– Мама, може, і не впізнала б, – вже звичайним голосом сказала вона, – а от я впізнала зразу. Це там… у прокуратурі.
– Дуже дивно… В усякому разі, дякую за увагу.
– Чого ти прийшов? Що тебе сюди привело? Адже я знаю, для тебе це теж не весела прогулянка. Чого ти прийшов?
– Мені треба побачити прокурора, – монотонно відповів Боровик, – я це говорив тобі вже двадцять разів.
– Ти в нього вже був! – вигукнула Ганна. – Невже тобі так хочеться мучити мене, Любочку, самого себе, нарешті?
– Нікого мені мучити не хочеться, але прокурор потрібен негайно.
Вони старались не дивитись одне на одного і замовкли. В обох з’явилося важке передчуття катастрофи чи події, яка може надовго, а то й назавжди змінити їх життя. Ганна перша не витримала цієї мовчанки.
– Ти давно в нашому місті?
– З сорок восьмого року.
– Вісім років?
– Так, вісім років.
Ганна глянула на Боровика вражено. Значить, цілих вісім років він жив, ходив, дихав поряд неї і Любочки. Вісім років вона йшла над самісінькою прірвою, навіть уявлення про це не маючи. Вони ж могли зустрітися й раніше…
– Ну, що ж, – сказала Ганна, – я дуже рада, що у тебе вистачило такту не потрапляти на очі Любочці.
– Любочку я бачу частіше, ніж ти думаєш.
Ганна мало не скрикнула. Невже Любочка, її маленька Любочка, про яку вона думала, ніби знає кожен її порив, кожне бажання, найменшу дівочу таємницю, обдурювала її, потаємно зустрічалася зі своїм батьком і нишком сміялась собі, слухаючи, як мама говорить про його смерть? Ні, такого бути не може, це навіть припустити страшно. І, не знаходячи якихось доводів, щоб переконати саму себе, Ганна прошепотіла ледве чутно:
– Неправда!
Обличчя її зблідло. Боровик глянув на неї, сам злякався впливу своїх слів і поспішив сказати:
– Не бійся, вона мене не бачить ніколи, можеш бути спокійна.
У Ганни відлягло від серця.
– Я тебе прошу, постарайся з нею більше ніколи не зустрічатися.
– Повір, це не зовсім від мене залежить. Але я тобі вже пообіцяв, зроблю все, щоб вона не мала змоги мене впізнати. Можеш мені повірити.
– Коли б я справді могла…
– Можеш бути цілком певна. Я дуже змінився за ці вісім літ.
– Щось непомітно. Адже вентилі перекривати поліз?
– Вентилі, то інша справа, тут змінюватися нічого, а в усьому останньому дуже змінився і хочу, щоб ти мені повірила.
Ганні здалося, ніби в голосі його вже звучить прохання помилувати, простити. Може, вона в цьому помилялася, може, ні, але ні прощати, ні забувати щось вона не збирається і не має права. Якщо цей візит має на меті розвідати шлях до примирення, то товариш Боровик дуже помилився, успіху не буде.
– Між іншим, – вів далі Сергій Петрович, – можу тебе привітати – хорошу статтю ти написала в своїй газеті. Коли почуваєш моральну підтримку, це завжди дуже приємно…
– Так, моя стаття і справді допомогла вам… випустити в повітря півмільйона карбованців, – відповіла Ганна.
Боровик подивився на свою колишню дружину, не приховуючи здивованого зацікавлення.
– Ти вже відмовляєшся від неї? Швидко. Це що, Володимир Іванович на тебе так вплинув?
Ці слова зовсім вивели Ганну з рівноваги. Як він, цей брудний, підлий Боровик сміє міряти всіх людей на свій аршин? Якщо сам був здатний зганьбити і забруднити найкращі, найсвятіші почуття, то думає, що й інші люди відмовляються від своїх слів і переконань так само легко?
– Ні від чого я не відмовляюся, не відмовлялась і ніколи не відмовлюсь. Я і зараз ладна підписатися під кожним словом тієї статті і кожну думку захищатиму до кінця, бо впевнена в її правильності, – твердо сказала вона.
– В тебе буде багато супротивників. Навіть в твоїй сім’ї…
– Тобі немає ніякого діла… Ти не маєш права навіть думати про мою сім’ю… А від своєї статті я не відмовлюся ніколи, ніколи! Навіть тоді, якщо з нею не погодяться люди, яких я поважаю і… люблю…
Останнє слово прозвучало зухвалим викликом.
– Любиш? – перепитав Боровик.
– Так, люблю. В мене самої досить аргументів і засобів оборони, і я ніколи не хочу, щоб мої думки, мої статті підтверджували й захищали такі люди, як ти.
– Ти багато чого не знаєш і не розумієш, Ганно, – сумно сказав Боровик.
– І не хочу нічого знати і розуміти. Я хочу одного: спокійного, чистого життя, щоб не було ні обману, ні бруду, ні несподіванок. Розумієш? Я вже стомилася від несподіванок. В моєму житті вже все на місці. Маю доброго надійного друга, і більше ніяких несподіванок не буде. Тобі ясно?
– З мого боку не буде замахів на твій спокій. Моя поява – це остання неприємність, яку я тобі заподіяв. А щодо несподіванок у житті взагалі, то у тебе вони ще будуть.
– Про що ти говориш?
– Він заарештував Басову. Ось чому я прийшов.
– Що? – не повірила своїм вухам Ганна.
– Він заарештував Басову, – повторив Боровик. – Він мусить її негайно звільнити.
– Заарештував Басову? – перепитала Ганна, ще не можучи повірити і вже відчуваючи правдивість сказаних слів. – Не може бути!
Вона намагалася не вірити, але з того нічого не виходило. Так ось чому сьогодні такий дивно знервований був Малахов, ось чому уникав дивитися в очі. Щомиті Ганна знаходила і пригадувала все нові і нові деталі, вони підтверджували слова Сергія Петровича, вони на весь голос кричали – так, він це зробив, це правда! Звичайно, вона чула, що Малахов говорив про притягнення Басової до відповідальності. Але ж заарештувати її, це…
Ганна аж застогнала від муки. Боровик цілком має рацію – видно, багато ще в її житті буде несподіванок, коли саме тут, де все здавалося найміцнішим, непохитно-надійним, пройшла така тріщина. Зовсім розгубившись, ніби втративши опору на землі, Ганна дивилася на Боровика широко розкритими очима і не могла вимовити жодного слова.
– Тепер ти розумієш, я не міг не прийти, – сказав Боровик, – і чорт мене забери, якщо я піду звідси раніше, ніж він віддасть наказа випустити Марію Іванівну.
Що він там говорить? Про які накази? Звичайно, Басову випустять, інакше бути не може, але чому ж так важко на серці, чому хочеться розридатися, впасти обличчям у подушку і лежати, не думаючи ні про кого.
Ганна хотіла ще щось сказати чи запитати, але не встигла. Володимир Іванович, посміхаючись, стояв на порозі спальні. Стривожене обличчя Любочки виглядало з-за його плеча.
Після солодкого відпочинку настрій у прокурора був блаженний. Особливо йому подобалося, коли його будила Любочка. В таких випадках він, вже прокинувшись, ще кілька хвилин вдавав, ніби спить, бо дуже приємно й смішно було слухати ніжний і водночас сердитий дівочий голосок. Цього разу прокурор зволікав особливо довго, йому дуже подобалася ця гра, тільки він не міг зрозуміти, чого так нетерпеливиться дівчина.
Він вийшов до їдальні ще сонний, лагідний, трохи жмурячи очі на світло, і, ще нічого не роздивившись, поскаржився:
– Ну, знаєте, сьогодні мене збудили жорстоко точно.
Боровик підвівся йому назустріч, і прокурор відсахнувся.
– Ви? Знову? – протираючи очі, ніби перевіряючи, чи це не сон, запитав Малахов.
– Так, я прийшов до вас у негайній справі державної ваги, товаришу прокурор, – відповів Боровик.
Малахов дивився на Боровика з неприхованою неприязню. Чого прийшов сюди цей чоловік із заплямованим минулим і не менш підозрілим сучасним? Як смів він з’явитися тут, перед Любочкою і Ганною, хай навіть замаскований тугими марлевими бинтами?
Першим почуттям прокурора був саме страх за Любочку. Він тривожно глянув на дівчину, але нічого, крім гострого зацікавлення, не помітив в її очах. Отже, вона ще нічого не відає. Це добре, це дуже добре. Хай таємниця так і залишається таємницею, прокурор Малахов подбає, щоб її зберегти. А зараз треба зробити так, щоб цей неприпустимий візит тягнувся якомога менше. Це ж неподобство, з’являтися додому до прокурора.
– Я гадаю, – сказав Малахов, – нам краще було б перенести наше побачення до мого службового кабінету. Скажімо, завтра о дев’ятій ранку, а коли справа дуже негайна, то можна і сьогодні о десятій. Проти всяких правил, я сьогодні працюватиму ввечері в прокуратурі і вас прийму.
– Ні, – сідаючи на стільця і тим підкреслюючи непохитність свого рішення, відповів Боровик, – мені треба говорити зараз. Відкладати не можна.
– Ви знову втекли з лікарні? Мушу я туди подзвонити і попередити…
– Ні, на цей раз лікар відпустив мене. Рана гоїться добре, можна не попереджувати.
– І все-таки ви даремно турбувалися, – м’яко говорив Малахов. – Можна було подзвонити по телефону, і я напевне приїхав би до вас, мені це легше зробити, ніж вам.
Він глянув на Любу, подумав, ніби щось вирішуючи.
– Любонько, зараз у нас почнеться службова розмова, і тобі її слухати не слід. Іди готувати уроки.
– А мамі? – сердито запитала Люба. Вона навіть гадки припустити не могла, що тепер, коли у неї є паспорт, хтось може заборонити їй слухати розмови дорослих.
– А це вже мама сама вирішуватиме. Як вона схоче, так і буде.
– Це обурливо, кінець кінцем, – вигукнула дівчина.
Вона й сама добре знала, як смішно виглядає її вимога, але стримати себе не могла. Вийшла і добре грюкнула дверима, ніби міцну крапку поставила в кінці свого обурення.
– От бачте до чого ви довели дівчину, – тоном м’якого докору промовив Малахов. – Ну, та вже нічого не зробиш… Можемо поговорити, трохи більше знаючи один про одного. Яка ж негайна справа привела вас сюди?
– Ви обіцяли мені в усьому розібратися, – без усякого навіть натяку на розвідку, пішов в атаку Сергій Боровик, – а замість того заарештували Марію Іванівну Басову. Ви мусите її негайно випустити. І доки наказа про це не буде підписано, я звідси не піду.
– Але ви не відмовте мені в праві запитати, – м’яко посміхнувся Малахов, – для чого вам потрібно, щоб Марія Іванівна Басова була на заводі? Якщо я зважу на ваше прохання і щось робитиму в цьому напрямку, то мушу хоча б знати, для чого я це роблю? Правда?
– Правда.
– Для чого?
– Я вже казав: цей вибух підтвердив точність усіх розрахунків і правильність основної ідеї…
– І тепер ви хочете виправдати Марію Іванівну Басову, поставивши другий дослід?
– Так. І дуже прошу мені допомогти.
Малахов замислився. Було щось дуже переконливе в настійливих, безперервних наполяганнях Боровика.
– Ваші почуття, цілком товариські й благородні, я можу зрозуміти і оцінити. Але почуття дуже часто вступають в гостру суперечність з діями й фактами. І от саме ваші дії оцінити або зрозуміти я не можу. Вам тепер здається, начебто ви знаєте всі причини і наслідки вибуху, а між тим ні на які факти це не спирається. Знайдеться ще десяток причин для нового вибуху, та що там десяток, я певен, більше – і нові мільйони полетять на вітер. Так буває з усіма недоробленими винаходами. Невже ви цього не можете збагнути.
Боровик похитав головою. Логіка Малахова була цілком послідовною і все-таки неправильною. Вона нагадувала холодну бездушну машину. Невже весь час міг так помилятися Сергій Боровик, коли малював перед собою характер прокурора? Адже Малахов, саме він, а не хтось інший, виховував Любочку. Ні, тут не може бути помилки, і зараз він у цьому переконається.
– Володимир Іванович, – стримуючи свій голос, намагаючись перевести розмову в зовсім інший, неофіціальний план, заговорив Боровик, – я прийшов до вас, до людини, якій я безмежно вірю. Вам здається, що ви познайомились зі мною тільки тиждень тому, а я вас знаю вже вісім років. Я ніколи не з’являвся на очі ні Ганні, ні вам, ні Любочці. Ви для мене важите більше, ніж усі люди на світі. Ви з Ганною виховали мою дочку і виховали добре, справжньою, чесною і хорошою дівчиною, комсомолкою, так, як я це можу зрозуміти. Для мене ви весь час були зразком людини, і мені хотілося бути на вас схожим, і ні люті, ні злоби не було в моєму серці, бо я бачив, що ви справді любите і Ганну, і Любочку. А зараз мені здається, ніби я щодо вас помилився. Ніби стоїть переді мною людина, схожа на баского коня, взятого в такі, знаєте, шори, що залишають тільки маленьку щілинку, щоб дивитись вперед. І ні вбік, ні вгору, ні вниз, нікуди не можна глянути. Невже тепер, коли на нашому заводі йдеться про таку чудову справу, ви не зможете скинути ці шори з очей, не захочете ширше глянути на світ?
Боровик дуже помилявся, коли думав такими словами вплинути на прокурора Малахова. Навпаки, вони викликали зовсім інше враження. З кожним словом Боровика до горла Малахова підступала важка зненависть. Вона ніби різала горло, затискувала подих і страшно було її не стримати, зірватися. Він зараз поставить на місце цього нахабного Боровика.
– Ви закінчили? – перевіряючи себе, чи може він спокійно говорити, запитав Малахов.
– Я дуже вас прошу зважити на мої слова. Адже у ваших руках доля людей…
– Пробачте, будь ласка, – стримано, але зі злістю відповів Малахов, – але ви не маєте ніякого морального права вчити мене, як мені слід жити чи працювати. Все ваше життя, кожен ваш крок заперечують проти ваших власних слів. Хто ви такий? Чи ви можете похвалитися чесним життям? Ні! Людина, що зневажила свою власну честь, честь офіцера радянського флоту, зв’язалась з німецькими повіями, вдалася до бійки, така людина втратила право називатися чоловіком, батьком, нарешті… І після всього того ви ще насмілюєтесь мене вчити, приходити до мого дому з якимись недоречними і образливими проповідями. Рівняєте мене до коня, взятого в шори? Я не буду завдавати собі турбот, відшукуючи порівняння для вас, але дуже прошу вас негайно залишити мій дім.
Він глянув на дружину і раптом зрозумів, що боротьба йде не за Басову, а саме за неї, за Ганну Малахову. Вона стояла спиною до вікна, не пропускаючи жодного слова, ніби серцем вбираючи кожну інтонацію. Прокурор зробив це відкриття з жахом. Невже в неї можуть ще лишатися якісь сумніви чи давні почуття? Невже не вплинули довгі роки спокійного сонячного спільного життя? Ні, не може цього бути. Ганна любить його і тільки його. Гидко навіть подумати про неї щось інше. Він не сміє припускати таких думок. І щоб закінчити розмову, він кинув:
– Не маєте ви права зватися чесною людиною.
– Не треба так, – глухо сказав Боровик. – Ви не знаєте, що було десять років тому…
Кожне слово прокурора ніби важкою кувалдою било його по голові. В грудях вже кипіла лють на цього впевненого у кожному своєму слові, у своєму праві порядкувати життям людей, прокурора, що виявився зовсім не таким, яким малювала собі уява Сергія Боровика.
– Ви не знаєте, – знов сказав Боровик, – що було…
– Все знаю, – переможно, ніби забиваючи останній цвях, вигукнув Малахов. – І знаю, що люди в основі своїй не змінюються, я вже давно в цьому переконався. Ви зуміли закінчити інститут, стати інженером, але вас не реабілітували і не виправдали. Ви мало не вбили людини, відсиділи за це два роки, від дзвінка до дзвінка, і не можете сказати, що постраждали невинно. А тепер стаєте в позу благородного оборонця несправедливо скривджених? Так?
– Годі, – глухо сказав Боровик.
Кров важко й повільно припливала йому в обличчя. Він знав, зараз треба підвестись і якомога швидше вийти з цієї кімнати, бо ще мить – і він втратить контроль над самим собою. Але як же піти, не домігшись найголовнішого, не звільнивши Басову? Ні, він мусить усе витерпіти і домогтися свого.
– Що, годі? – перепитав Малахов. – Я розумію, не дуже приємно слухати правду, особливо, коли її говорять в очі. Звичайно, приємніше слухати компліменти Басової, а потім безвідповідально виступати в ролі її благородного захисника.
Боровикові раптом забракло повітря. Все ще тримаючи себе на туго перетягнутих, от-от урвуться, віжках, він процідив крізь зціплені зуби:
– Та я вас зараз…
– Погроза? – мимохіть подався назад Малахов.
Він був блідий, але зовні спокійний. Це настали хвилини його перемоги. Супротивник вже не має логічних доказів і вдається до погроз. Та це не врятує його від поразки. Може, навіть навпаки, різко підкреслить цілковиту перемогу прокурора. Двобій виграно.
– Погроза? – задихнувся Боровик. – Погроза? Ні, це не погроза! Це не погроза!
Він повторював одне і те ж речення, вже не володіючи собою, не в силі знайти якісь інші слова. Він ніби йшов вузеньким карнизом над глибоченною темною прірвою і всі свої сили напружував для того, щоб не впасти.
Ганна добре розуміла в цю мить стан Сергія Боровика. Всім серцем хотіла вона допомогти йому втриматися, опанувати свої почуття і не знала, як це зробити.
Боровик зробив крок до Малахова, і Ганна крикнула:
– Сергій!
Це слово долетіло до свідомості, ніби з густого туману, і Сергій Петрович спинився. Зараз він не бачив перед собою нічого, крім зблідлого, нерухомого обличчя Малахова. Воно стояло в центрі його зору, а навколо панувала млиста темрява і нічого не можна було розглядіти.
– Що, Сергій? – глянувши в цю темряву і не помітивши за нею Ганну, перепитав Боровик. – Він посадив Басову, посадить ще кого захоче, а все, що ми зробили, полетить за борт? Так? Не буде цього!
Він ще зробив крок вперед, але Малахов не відступив. Тепер їх розділяла віддаль не більше метра.
– Ви не смієте до мене наближатись, – швидко проговорив Малахов. – Заспокойтесь і подумайте про себе… ви ж хворі…
– Хворий?
У Боровика з’явилось цілком точне відчуття, ніби він уже зірвався з карниза і зараз почне подати в прірву. Щоб затриматися, він різким рухом схопив за плечі Малахова і, вже не пам’ятаючи себе, крикнув:
– Випустиш Басову!
Він розумів, що все це нічого не допоможе, навпаки, може, навіть зіпсує справу, але стримати себе вже не міг. Перед ним було зблідле, перекошене обличчя людини, яка ще так недавно здавалася мало не святою. Шаленство охопило Боровика – це було почуття і принизливе, і захоплююче водночас.
– Ви мене не залякаєте! Не вийде! – закричав Малахов, за всяку ціну намагаючись не втратити гідності.
– Сергій! Опам’ятайся! – крикнула Ганна, але Боровик знову не почув її слів. Крім обличчя Малахова, для нього більше не існувало нічого на світі…
– Кажи, випустиш Басову? – крізь стиснуті зуби питав Боровик, ще міцніше впиваючись пальцями у плечі і наближаючи спотворене, посиніле обличчя Малахова до свого єдиного ока. – Кажи!
Тут уже Малахов не витримав і закричав. Боровик і справді міг його вбити чи покалічити.
Про який престиж чи гідність може йти мова, коли треба рятуватися?
– Ганна! Широков! Міліція! Пустіть! – вже задихаючись, кричав Малахов і виривався із залізних рук Боровика.
– Сергій, пусти його! – кинулась перелякана Ганна.
– Замовкни, душу з тебе вийму, – то наближаючи, то віддаляючи перекошене обличчя Малахова, хрипко вигукнув Боровик. – Випустиш Басову?
– А-а-а, – вже смертельно блідий, закричав Малахов. – Рятуйте!
Варвара Павлівна й Люба вбігли до кімнати і стали на порозі, вражено дивлячись на неподобну, принизливу сцену.
– Сказилися чи що? – крикнула Варвара Павлівна. – Пустіть його!
– Сергію Петровичу, що ви робите? – Любочка відважно кинулась до Боровика, вхопила його за тверду, ніби кам’яну руку; він навіть не відчув цього дотику.
Ганна теж спробувала допомогти Любі і теж безуспішно. Нічого не розумів і не бачив Сергій Боровик.
– Кажи, випустиш?
В цю мить по коридору пролунали важкі, але неквапливі кроки, і старшина Широков став на порозі. Для нього в усій цій сцені нічого надзвичайного чи незвичайного не було, доводилося не раз у своїй службовій практиці з чимсь подібним стикатися. Правда, трохи дивно, як таке могло трапитися в квартирі Малахова, де завжди панує такий спокій? Але про це мова буде потім, спочатку треба навести елементарний лад, а то міський прокурор уже аж посинів.
– Громадяни, спокійно! – все приглушив своїм упевненим басом Широков. – Тиша! Що тут трапилось? Громадянин, пустіть руки, пустіть, пустіть, кажу вам.
– Товаришу Широков, обережно, він хворий, – вигукнув Малахов.
– Нічого йому не станеться, – Широков упевнено взяв Боровика, і у того зразу з’явилося відчуття, ніби сталеві лещата затисли його руки.
– Ну, громадянине, пустіть, – наказав Широков, натискаючи трохи міцніше.
І саме ця страшна сила широківських рук і отямила Боровика. Він ніби сперся на них, і відчуття падіння в прірву зникло. Тепер йому стало соромно за всю цю гидку, принизливу сцену. Він уже розумів, що зробив для Басової не краще, а гірше, і це розуміння сповнювало його душу відчаєм. Чому він не може так, як усі люди, володіти собою, чому завжди робить тільки гірше для себе і для людей, яких любить і яким бажає тільки добра і щастя. Тільки гірше…
– Пустіть, громадянине, – натискуючи все міцніше, наказував Широков.
Боровик глянув, не розуміючи.
– Що? Руки? А… вже відпустив.
Для нього це тепер не мало ніякого значення. Руки опустились важко, безвільно і повисли враз, втративши всю свою силу. Хотілося глянути на Ганну, попросити у неї пробачення за цю неприпустиму, ганебну сцену, а сміливості не ставало. Надто страшним здавалося зустріти її погляд.
– Отак краще, – похвалив Широков, дивлячись, як опустилися здоровенні Боровикові долоні. – Ваші документи, громадянин?
– Товаришу Широков, тут документи не потрібні, – вже оволодівши собою і в присутності старшини міліції набувши звичної впевненості, сказав Малахов. – Хіба ви не бачите? Хвора, поранена людина. Відвезіть його зараз до лікарні, у них є спеціальний відділ, хай його там приймуть, а я по телефону попереджу. Тільки обережно, він дуже хворий.
– Єсть приставити до спецвідділу лікарні, – голосно, весело, всім своїм виглядом виявляючи задоволення ясно зрозумілим і точним наказом, відповів Широков і зразу ж запропонував: – Давайте, громадянин.
Боровик зрозумів: зараз йому доведеться піти з цієї кімнати, а Басова залишається в тюрмі, і нічого він не допоміг їй.
І, вже знаючи, що говорити цього не слід, бо після всієї цієї принизливої бійки таке запитання звучатиме більше ніж смішно, він все-таки запитав:
– Випустите Басову?
– Сергію Петровичу, – вже відновивши всі найприязніші нотки свого голосу, відповів Малахов, – не думайте більше про це. Заспокойтесь, вам треба лікуватись. У вас же голова поранена.
– Випустіть Басову, – уперто повторив Боровик.
Малахов незадоволено поморщився, ніби відганяючи настирливу, але некусючу муху, і наказав:
– Рушайте, товаришу старшина. Тільки ще раз попереджаю, не забувайте: хворий.
– Давайте, громадянине! – сказав старшина міліції.
– Ох, прокуроре! – простогнав Боровик.
Вся лють недавнього приниження і злість на самого себе за провалену справу, і розуміння того, що Ганна вже ніколи не думатиме про нього, як про порядну людину, – все вилилося в цьому стогоні. А водночас було соромно, так соромно, що очей від підлоги не підвести. Адже все це трапилося на очах Любочки, Ганни. Ні, мабуть, гірших тортур ще не переживав ніхто на світі.
Старшина взяв його за рукав.
– Обережно, дуже обережно, товаришу Широков, – ще раз повторив Малахов, і це піклування було для Боровика гіршим за ніж у серце.
– Прошу, громадянине, – ще раз сказав Широков. – Попереджаю, в разі опору, будете притягнені до відповідальності за непідкорення діям влади. Пішли!
– Пустіть руку, зараз підемо, – сказав Боровик і раптом, наважившись, як людина, якій уже більше нічого втрачати, звів погляд на Любочку і Ганну, що стояли поряд. – Я дуже прошу пробачити за цю ганебну сцену. Можу вам твердо і зі всією щирістю пообіцяти: таке більше ніколи не повториться. Пробачте, Ганно Кирилівно. Всього найкращого, Любонько. Пішли, міліціонер.
Важко ступаючи, він пішов до дверей. Широков, точно повторюючи його рухи, крокував позаду.
– Володимире Івановичу, спиніть його, – раптом вигукнула Люба. Вона була певна, що так відпускати Боровика не можна, бо трапиться щось страшне. Що саме може трапитися – дівчина не уявляла, але так розлучитися з Боровиком не могла. Він же хороший, вона знає, він хороший!
– Спасибі за співчуття, Любонько, але в спеціальному відділі лікарні для мене, мабуть, зараз найкраще місце, а то багато лиха і собі і людям я наробити можу, – вже з порога сказав Боровик, зиркнувши на Малахова своїм ясноблакитним оком, і вийшов. Широков теж переступив поріг і зачинив двері. Кроки їхні почулися в коридорі і затихли. В квартирі Малахових настала тиша.
– Фу-у-у, – з великим полегшенням видихнув Малахов. – Ну, нарешті, все це, здається, скінчилося.
Прокурор відчував себе цілковитим переможцем. Йому не довелося з’ясовувати для Ганни справжню суть цієї історії. Боровик усе зробив сам, ніби вивернув і показав світові свою душу і нічого привабливого там не знайшлося. Він, як був, так і лишився нечесною і нестриманою людиною, підкореною не звичайним людським нормам життя, а випадковим пристрастям. Якщо на хімічному заводі і всі інші співробітники Басової схожі на цього інженера, то як же можна дозволяти їм робити відповідальні досліди, що так дорого коштують державі? Ні, він цілком вірно зробив, заховавши Басову за грати.
Любочка, хоч і сиділа нерухомо, вся кипіла від збудження і хвилювання. Її рідні не мали права так виштовхнути Сергія Петровича, і взагалі тут якесь непорозуміння. Якби її, Любу, не виставили з їдальні, нічого подібного не сталося б. Звичайно, цей чоловік не смів кидатися на Малахова, але це теж якась помилка, бо він хороший, дуже хороший, вона знає це напевне.
Тільки одна Варвара Павлівна не мала ніяких душевних сумнівів чи переживань. Для неї весь цей випадок становив інтерес тільки з погляду безпеки малаховської квартири.
– А все це тому сталося, – повчально сказала вона, – що нікого не можна в квартиру пускати. Є на дверях ланцюжок, прочини трошечки, спитай хто, до кого й чого, а тоді вже відчиняй, а то розкрили двері, як ті футбольні ворота, заходь хто хоче, от вам і результат. Так колись усіх нас чисто виріжуть і всенько до ниточки з хати винесуть.
– Де це ви чули, щоб вирізали? – не витримала Люба.
– В дев’ятнадцятому і не таке бувало, цілі квартали вирізували, не те, що квартири, – не піддавалася стара. – Хто його до хати пустив?
– Я, – відповіла Любочка, – в тебе руки були мокрі.
– Це тобі на все життя наука, щоб береглася, – посварилася на Любу довгим сухим пальцем стара і раптом схопилася за голову. – Боженько мій, я ж і забула…
І з тими словами вибігла на кухню.
– Ну, а тепер, – сказала Люба, – розкажи мені, будь ласка, Володимире Івановичу, чого він на тебе кинувся? Мені дуже хочеться всю цю історію знати.
– Я думаю, – швидко відповіла Ганна, – що саме в цю історію тобі втручатися не слід, це справа дорослих, вона для тебе ще надто складна, і у тебе можуть скластися неправильні уявлення.
– Я вже доросла, – вперто, інтонацією дуже схожою на Боровикову, сказала Люба. – І хочу знати про цього Сергія Петровича все. Він мені спочатку дуже сподобався… ми так хороше розмовляли. Він з моїм батьком на одному флоті служив, може, навіть знав його. А от чого він приходив, ви мені сказати не хочете. Це неправильно.
– Ні, чому ж? – У думках Малахова вже панував цілковитий, звичний лад, і він не боявся ніяких запитань. – Я тобі можу сказати цілком точно, нічого не приховуючи. Він хоче, щоб Марію Іванівну Басову було звільнено від усякої відповідальності за її злочинні дії. Інакше зрозуміти його прихід я не можу.
– Ти віддав наказ її заарештувати? – в глибині душі сподіваючись на якесь непорозуміння чи помилку, запитала Ганна.
– Так, – відповів Малахов.
– Ти не смів робити цього, Володимире Івановичу! – крикнула Люба.
Вона ще не могла осягнути всього значення сказаних слів, не могла припустити, щоб хтось міг мати сумнів щодо чесності і правильності дій Басової.
– Слухайте, любі мої домочадці, – вже трохи роздратовано сказав Малахов, – з якого це часу ви мені взялися вказувати, що я смію, а чого не смію. Я дуже попросив би вас у мої службові справи й розпорядження не втручатися, бо це вже само собою злочин і може бути покаране за відповідною статтею. Ліпше буде, якщо ви утримаєтеся від своїх висловлювань. Ліпше і для мене, і для вас.
Але Ганна не могла зрозуміти Малахова, не хотіла повірити, що він зовсім не такий, яким здавався їм на протязі восьми років.
– І не здригнулася в тебе рука, коли ти ставив підпис? – сумовито-здивовано запитала вона Малахова.
Малахов поморщився однією щокою, як завжди робив, коли бував чимсь дуже незадоволений.
– Не треба так, Ганно. Я не гірш за тебе знаю, що важить у нашому житті взагалі, а в моєму зокрема, Марія Іванівна Басова. Але інакше зробити я не міг. Я тільки виконував свій прямий прокурорський обов’язок. Порушувати його я собі не дозволю ніколи.
Люба підвелась з тахти.
– Страшний ти, Володимире Івановичу, чоловік, – так само твердо, не бажаючи поступитися своїми думками і переконаннями, сказала Люба і, вже не чекаючи відповіді, зникла за дверима у своїй кімнаті.
– Мені інколи здавалося, що Люба моя справжня дочка, що вона любить мене, – з глибоким непідробним болем у голосі проговорив Малахов.
Ганна думала про інше. Вона добре чула слова чоловіка, але як на них відповісти – не знала. Адже не можна наказати когось любити чи вважати батьком? Серцю не накажеш, прислів’я старе, та дуже вірне. Це прислів’я зараз, мабуть, стосується не тільки Любочки, а ще більшою мірою і самої Ганни. Ох, як все заплуталося на білому світі! Багато часу мине, поки все розплутається.
– У мене до тебе велике прохання, – замість відповіді на слова Малахова сказала вона. – Накажи, щоб Сергія Боровика з лікарні негайно відпустили.
– Його ніхто не заарештовував і випишуть, тільки-но він одужає. Ти ж чула, він сам сказав, що там для нього зараз найкраще місце, бо багато лиха може накоїти, і це цілком ймовірно. Людина він нервова, психічно-неврівноважена, нестримана, ми вже мали можливість в тому переконатись. А там його добре вилікують, і нікому він не зможе завдати ніякої шкоди.
Він на мить обірвав свою рівну, ніби написану, промову і трохи іншим тоном додав:
– А в твоїх словах, Ганно, звучить якась дивна нота. Мені здається, тобі не слід виявляти так багато інтересу до його долі.
– Він батько Люби.
– Це нічого не змінює. Одужає і випишеться. Все правильно.
– Так, все правильно. Скільки разів я вже чула це слово з твоїх уст.
– Ти можеш сказати, що я зробив щось неправильно?
– Hi, – зітхнула Ганна, – ти правий, як завжди, в усьому, тільки від цієї правоти мені чомусь важко дихати.
Малахов образився і хотів уже відповісти щось гнівне, але водночас достойне, показати Ганні, як не вміє вона цінити справжніх почуттів, але не встиг. До їдальні знову ввійшла Любочка.
– Володимире Івановичу, – сказала вона, дивлячись Малахову просто в очі, – якщо людину заарештували, то куди її садовлять?
– До тюрми, звичайно, – посміхаючись незвичайній серйозності Люби і намагаючись перевести розмову на жартівливий тон, відповів Малахов. – Це питання взагалі чи конкретно?
– Конкретно. Нашого морського гостя куди запроторили?
