Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)
– По-перше, його зовсім не заарештували і нікуди не запроторили. Він у лікарні, розумієш? Але до одужання він по місту не розгулюватиме…
– Навіщо тобі, Любчик? – стривожена не так самим запитанням, як його тоном, вимовила Ганна.
– Завтра до нього піду.
– До кого?
– До Сергія Петровича.
– Тебе туди не пустять.
– Пустять. Та я туди заходити і не збираюсь. Просто візьму пакет яблук і попрошу, щоб передали Сергію Петровичу. Як його прізвище?
– Ти туди не підеш, – сказала Ганна.
– Чому мені туди не піти? – здивувалася Люба. – Що це, заборонено чи політично невитримано, чи непристойно? Адже він не заарештований, а тільки перебуває на лікуванні. Що ж тут поганого, якщо я передам йому яблук?
– Але навіщо це тобі? Чому саме ти мусиш це робити? Хай його рідні за нього турбуються.
– Нехай. Але я теж передам йому яблука. Щоб він знав, що на світі є люди, які поділяють його думки. Які…
– Які навіть допомогли б йому, при нагоді, бити прокурора Малахова, – гірко посміхаючись, додав Володимир Іванович.
– Ні, це він зробив дуже погано і зараз напевне кається. Але я хочу, щоб він знав, – про нього не забули. Як його прізвище?
Малахов вагався тільки мить. Може, сказати Любі прізвище цієї людини? Це викличе багато неприємних запитань, справжнього горя і розчарувань, але зате розв’яже силу-силенну проблем, які весь час, ніби далекі темні хмарини, провісниці наближення грози, висять над його сім’єю. Він подумав так і сам злякався. Ні, він не скаже, хто такий Сергій Боровик, нізащо в світі не скаже. Треба, щоб це ім’я і цей випадок назавжди зникли з Любоччиної пам’яті. Дівчину, мабуть, треба кудись відвезти. Весною вона закінчить десятий клас, вступить до університету, київського чи харківського, а за п’ять років усе зміниться. Отже, треба витримати тільки цю зиму, не більше.
– Прізвище його я тобі не скажу.
– Не скажеш? – ніби відкриваючи в характері свого вітчима якусь дуже неприємну рису, спитала Люба. – Дивно. Ну, нічого, я і без прізвища його знайду. До побачення.
І, не маючи наміру продовжувати розмову, чи вдаватися до обговорення своїх вчинків, Люба вийшла з їдальні. Вона знайде Сергія Петровича, навіть коли Малахов дуже цього не хоче. Не весь світ закритий авторитетом прокурора, ходять під сонцем й інші люди. Наприклад, Хома Ілліч Широков напевне все знає, адже саме він одвозив його до лікарні, тож мусить знати і його прізвище. Рано чи пізно він повернеться додому, а побачити сусіда чи розмовляти з ним Любі ніхто не може заборонити. І яблука до лікарні вона понесе, обов’язково понесе…
Дівчина і сама не могла зрозуміти, як виникло в неї таке непохитне рішення і чому вона вважає його правильним. Цей Сергій Петрович досить грубий і невихований чоловік, в усякому разі, кидатися бити Малахова – було дуже нерозумно, і виглядав цей вчинок непривабливо. Люба згадувала про ту мить з огидою і страхом. Але за Сергієм Петровичем стояла розповідь про торпедний катер, який блискавкою летить серед вибухів, схожих на гірські обвали, зневажаючи смерть, і почуття, викликані цим образом затьмарювали все і примушували забувати неприємну, принизливу, насамперед для самого Сергія Петровича, сцену.
Любочка йшла центральною вулицею міста, все віддаляючись від своєї домівки, і сама не знала, куди йде. Просто хотілось якомога довше побути самотньою, про все добре подумати.
А в їдальні Малахових розмова після того, як Люба пішла, не закінчилась. Ганна і Володимир Іванович були глибоко вражені рішучістю дочки, впевненістю її слів.
– Може… може, слід було їй все сказати, – проговорив Малахов, і вперше за дуже довгий час в його голосі прозвучала непевність.
– Ні, – відповіла Ганна.
Вона вже ясно бачила, що наближається небезпека, знала, що від неї не втекти, прагнула тільки одного: якось віддалити мить, коли Любочка про все дізнається.
– Я теж так думаю, не треба їй говорити, – погодився Малахов. – Може, й вдасться якось залишити все в тайні…
– Ох, не знаю…
– Все це дуже недобре вийшло. Складні у нас настали дні.
Він підвівся, пройшовся по кімнаті, наблизився до Ганни і ніжно погладив дружину по руці. Раніше це викликало б тільки хорошу посмішку, але тепер Ганна забрала руку, ніби торкнулася до гарячого.
– Не треба…
Малахов сумовито подивився на дружину і подумав про наступні дні, які напевне принесуть з собою дуже багато несподіванок.
– Не треба? – здивовано і печально, як людина, ображена у своїх найглибших і найблагородніших почуттях, перепитав він. – Ну, як хочеш… Як знаєш. Мені тільки здавалося… – і, остаточно заплутавшись у почуттях і словах, вирішив: – Мені час на роботу. Я піду.
– Добре, – монотонно відповіла Ганна, і не можна було навіть зрозуміти, чи дійшли до її свідомості ці слова.
– Я постараюся не пізно повернутися, – говорив далі Малахов. – Може, встигнемо погуляти перед сном.
– Добре, – байдуже відповіла Ганна.
– Не турбуйся, – все ще намагався заспокоїти і дружину, і самого себе Малахов, – все буде добре…
Він бачив, що Ганна дуже схвильована, і трохи боявся лишати її в такому стані на самоті. Який тривожний час настав, усе зірвалося зі своїх звичних місць, навіть власні, непорушні досі принципи також здаються вже не такими непохитними. Та як би там не було, він мусить іти працювати, це його робота, його обов’язок. Він постарається повернутися якомога раніше, бо дуже неспокійно на серці.
– То я піду, – все ще невпевнено повторив прокурор.
– Добре, йди, – дивлячись кудись повз нього, в куток, сказала Ганна.
– До побачення. Я прийду не пізно.
І, вже не вагаючись, згадавши про важливість справ, які чекають на нього в прокуратурі, і в цій відповідальності знову знаходячи виправдання кожного свого слова і вчинку, Малахов вийшов.
Ганна залишилась сама у просторій їдальні. Над містом вже заходив вечір. Хмарина диму над хімічним комбінатом, підсвічена низькими променями сонця, стала ніжнорожевою, майже прозорою. У кутках кімнати густішала сутінь. Шум машин унизу за вікном чувся як ледве помітне, далеке, далеке шарудіння морського прибою. О, якби можна було все життя провести в такому спокої, щоб не вривалися в нього ніякі лихі люди, щоб не треба було думати, болюче й насторожено думати про події завтрашнього дня.
Чому ніщо в світі не лишається таємницею? Здавалося, всі спогади і почуття за ці роки розвіялися прахом, мохом-травою поросли і ніколи ні голосу не подадуть, ні згадки не навіють.
Але саме тоді, коли все, здавалося, розвіялось і забулося на віки вічні, минуле знову зі всією владністю подає голос, і не відгукнутися на нього неможливо.
Ганна добре знала Сергія Боровика, і сьогодні нічого нового в ньому не відкрилося. Такий же поривний і гарячковий, здатний у захваті наробити багато лиха, насамперед собі, прямолінійний і нестримний. І все-таки він дуже змінився за ці роки. Адже вистачило в нього витримки не потрапляти на очі Любі, переламати самого себе. Він і в квартиру Малахова прийшов тільки тому, що іншого виходу не було, Ганна знала це дуже добре. Вона бачила, як важко йому тут бути, як важко йому дихати повітрям цієї затишної, добре прибраної кімнати, де кожна оздоба, кожна Ганнина вишивка наче кричать про зруйноване щастя Сергія Боровика. Але він сам його зруйнував і нічого до того повертатися. Тут все ясно. А може, не все?
Ні, все. Ганна раз і назавжди вирвала з серця це кохання. Вона не звикла прощати образ. І годі про це, бо аж плакати хочеться від згадок і думок. Годі.
А про кого ж легше думати? Про Малахова? Тут річ, мабуть, ще складніша і заплутаніша. Зовсім не таким, як думалося, як уявлялося, постав він за останні дні перед очима Ганни. Так, ніби навмисне, сам навіть пишаючись з того, розкрив і показав свою душу, і Ганна злякалася. Чому раніше не бачила, не помічала вона цього? Може, це поява Боровика примусила її глянути на чоловіка іншими очима? Ні, тисячу разів ні, такої думки навіть припустити не можна. Так чому ж зараз страшно залишатися з ним наодинці? Адже нічого не змінилося! Він її так само поважає і любить. І все-таки він заарештував Басову. За що? За що?
А може, він і справді вважає, що таку, як Басова, треба садовити до в’язниці?
Тоді ще гірше, ще страшніше. Та ні, бути цього не може, це якесь непорозуміння, якийсь «заскок» у роботі прокурора. Але прокурор не має права на такі заскоки – доля людини, життя людини залежить від його поведінки, від його чесності. А хіба Малахов нечесний? Ні, зі свого погляду він чесний до цнотливості. Отже, погляд його неправильний, обмежений, діляцький, і сама Ганна мусить допомогти йому це зрозуміти.
Ганна пригадала палаючу станцію Дебальцево і Марію Іванівну Басову, ще не сиву, дуже вродливу сорокалітню жінку, рішучу і сміливу до безтями. Ось вона віддає наказа вивантажити вагони і взяти їх, мало не збожеволілих від жаху, жінок і дітей. А ти пам'ятаєш, Ганно, там біля неї весь час крутився якийсь чоловік і кричав, і забороняв розвантажувати вагони? Ти пам’ятаєш, як він скидався на Малахова? Ні, ні, це не був Малахов. Він тільки чомусь став дуже до нього подібний, і схожість ця виявилась не тоді, не на палаючій станції Дебальцево, а тільки тепер. Він, той чоловік, кричав і погрожував відповідальністю і судом. Справді, Басову мало не віддали до суду. Та вона знала, що викидала з вагонів і що бере. Вона викинула мертвий холодний метал, а вивезла живих, вдячних їй до смерті людей, і там, на новому місці, сперлася на цей уже згуртований небезпекою колектив, побудувала завод на пустирі і пустила його так швидко, що всім і думати про суд стало соромно. Всі ці роки вона була для тебе, Ганно, зразком як людина, як справжній комуніст.
А тепер, коли вона ув’язнена, що робиш ти, Ганно Малахова? Сидиш на тахті і аналізуєш зміни в характері своїх чоловіків? Небагато чого ти сама навчилася у Басової. Зараз треба щось робити, виручати її з тюрми, довести цілковиту правильність і правомірність досліду, який дозволила Басова, виступити в газеті зі статтею.
Ганна підвелася з тахти, вся охоплена жадобою дії. Якщо люди замкнули Басову у в’язницю, то люди мусять і випустити її. Значить, це можлива річ, значить, можна того домогтися. Ганна стояла посеред кімнати, не знаючи, з чого почати, куди податися, і несподівано сама собі нагадала Сергія Боровика, коли він просив прокурора випустити Басову і нічим, крім власних побажань і симпатій, не міг підтримати і обгрунтувати своє прохання. Так, зараз вона дуже добре розуміє його, але діяти так наївно, як він, не стане. Крім Малахова, є на світі багато людей, від яких залежить доля Басової, завтра Ганна мусить з ними зустрітися.
Сидіти, склавши руки, вона не має права і не буде.
Розділ п’ятий
Коли Хома Ілліч Широков постукав у двері їдальні Малахових, був уже вечір. Ганна сиділа біля письмового столу. Вона звикла працювати, коли світле коло від лампи вкриває тільки білий аркуш паперу і руку з самопискою, а все останнє ніби виключається зі свідомості. В такий спосіб можна зосередитися цілком, а робота, за яку взялася Ганна, вимагала напруження і зосередженості. Стаття про справи на хімічному заводі мусила бути залізно обгрунтованою і переконливою. Хоче чи не хоче того Ганна, їй доводиться виступати проти прокурора Малахова, але ніяких сумнівів у її душі з цього приводу немає – так мусить бути.
Очевидно, зараз ця справа цікавить не тільки Ганну, бо, коли вона сказала редакторові про потребу виступити в газеті з такою статтею, той не вагався і хвилини, а відповів, що в обкомі багато розмов про хімзавод і до цієї справи треба братися негайно і рішуче. Буде дуже добре, якщо вона дасть цей матеріал, продовжить раніше накреслену лінію газети. Ганна взялася до роботи.
– Здрастуйте, Ганно Кирилівно, – громогласно і радісно привітався Широков і пристукнув закаблуками.
Для хорошого настрою у старшини міліції були всі підстави. Хоча Марина довго збиралася, зате, коли вже дійшло до діла, народила чудесного здоровенького хлопця, якого назвали Максимом.
Тепер цю особу прийшов нарешті час забирати з лікарні, та через відсутність господині в кімнаті Широкових вчинився неймовірний розгардіяш, і Хома Ілліч мав усі підстави хвилюватися.
– Здрастуйте, Хомо Іллічу, – підводячи голову, відповіла Ганна і привітно глянула на міцну постать старшини.
– Працюєте помаленьку? – гість підійшов ближче до столу.
– Так, працюю.
– Дуже добре, – схвалив Широков таким тоном, ніби перевірка того, що пише журналістка Малахова, теж входила в коло його службових обов’язків. – Ми у вільні від служби години ваші статті завжди з великим задоволенням читаємо.
– Дякую, – посміхаючись, відповіла Ганна. – Ну, як там Марина, як мале поживає? Додому вже скоро прийдуть?
– Все в повному і блискучому порядку. В малому одинадцять фунтів або, як ці лікарі кажуть, чотири тисячі чотириста грамів. Рівно стільки нам з вами доведеться випити на хрестинах.
– Але я сподіваюся, будуть ще гості? – злякалася Ганна.
– А як же інакше? Всіх своїх дружків покличу.
Ганна чітко уявила могутніх дружків старшини. Коли всі вони зберуться, то напевне такої кількості горілки для того, щоб вшанувати малого Широкова, невистачить. Але вона вирішила не продовжувати розмови на цю тему.
– Забираю я цю компанію, тобто Марину з малим, не далі, як за годину-півтори. Часу небагато, а діла сила-силенна. Я, бачите, перед її приїздом приборку генеральну затіяв, а то, правду сказати, всі ці дні там і не підміталося, якось не до того було… А тепер незручно. Тут, у мене, все трохи занехаяно, пилюги на палець і взагалі…
Ганна дуже добре зрозуміла це багатозначне «взагалі».
– Вам допомогти, Хомо Іллічу?
– Та ні, що ви, я і сам впораюсь, – замахав руками старшина. – Мені зараз бракує, так би мовити, технічного оснащення. Швабра і щітка потрібні, можна ваші на кухні взяти? На одну годину.
– Звичайно, можна.
– Вичищу і вимию все, аж блищатиме. Ви знаєте, все-таки ніколи я не знав справжньої ціни своїм нервам. Ох, і переживав. Момент був відповідальний…
– Ну, – посміхнулась Ганна, уявивши собі сім'ю Широкових через десять років. – Таких моментів у вашому житті буде ще немало, можна не сумніватися.
– Двоє, троє, а найбільше четверо, – цілком серйозно відповів Широков, не вбачаючи тут ніякого приводу для жартів. – Але такого тривожного моменту не буде вже ніколи. Як-не-як, первісток.
– Це, звичайно, правда, – погодилася Ганна.
– Пробачте, товаришко Малахова, – несподівано офіціально запитав старшина міліції. – Можна до вас із запитанням звернутися?
– До мене із запитаннями останнім часом щось дуже багато народу звертається, – невесело сказала Ганна, і Широков зрозумів цю відповідь, як дозвіл.
– Пробачте, Ганно Кирилівно, що це за чоловік такий дивний у вас тут був?
– З перев’язаною головою?
– Так точно. Я його, виконуючи безпосередній наказ товариша міського прокурора, до лікарні повіз. Хто він такий?
– Мій старий і вже давно забутий знайомий. А чому вас це зацікавило?
– Нічого особливого, але здивували деякі обставини…
– Здивували?
– Так, одверто кажучи, здивували.
– Які саме?
– З чоловіком вашим – з Володимиром Івановичем Малаховим у нього які стосунки?
– Ніяких, – цілком упевнено відповіла Ганна. Її дуже цікавило, чому Широков завів цю розмову, хоч ніякої приємності принести вона не могла. Але зараз Ганна гостро цікавилася всім, що могло мати будь-яке відношення до Боровика, і тому нетерпляче дивилася на велике обличчя старшини.
– Дивно, дуже дивно.
– Чому дивно? Вони того вечора чи не вперше побачилися і познайомились.
– Тим більш дивно.
– Ви розумієте, Хомо Іллічу, – швидко заговорила Ганна, намагаючись виправдати свого власного чоловіка, – з усіх лікарень він тікає, а його обов’язково треба вилікувати…
– Це я, звичайно, розумію, а все-таки…
– Іншого виходу не було. Це ж для його власної користі зроблено.
– А був інший вихід, – сказав Широков.
– Який?
– Так зробити, щоб йому не треба було з лікарень тікати.
– Це правда, – тихо сказала Ганна. – Я певна, його випишуть, лиш тільки він одужає.
– В цьому і я сумніву не маю. Тільки надто дивний спосіб медичного впливу винайшов товариш Малахов. Дуже мені це не подобається, і нічого доброго з цього не вийде.
– Ох, правда ваша, – відізвалась Ганна…
– Ну, нічого, – круто змінив мову Широков. – Так дозвольте мені швабри у вас на кухні взяти?
– Звичайно, – відповіла Ганна.
Двері до кімнати відчинилися – ввійшла Люба. З болем відзначила Ганна, як подорослішала, змінилася за ці кілька днів дочка. От ще зовсім недавно, може, з місяць тому, була це зовсім юна, пустотлива дівчинка, зовсім ще дитина, а зараз про таке навіть дивно згадувати. Все змінилося в ній, від погляду до ходи, від виразу очей до рухів ще по-дитячому великих рук. Чому не змогла вона, Ганна, зробити так, щоб гіркий досвід життя пізніше позначився на Любиній душі? А як вона могла це зробити?
Все збіглось одне до одного в якесь тісне коло, і ні розірвати, ні вирватися з нього неможливо.
– Здрастуйте, Хомо Іллічу, – якось по-новому серйозно і водночас весело сказала дівчина, простягаючи до старшини руку. – Ну, скоро ви свою сім’ю нам покажете?
– Сьогодні, Любонько, – обережно потискуючи своєю велетенською долонею руку дівчини, пробасив старшина. – Воно, каже Марина, енергійне мале, крику тут буде, галасу!
– Нічого, звикнемо. Так, може, навіть краще. А то тут тихо… як у могилі, – сказала Ганна.
– Нічого, хай кричить, – не звернула уваги на материні слова Любочка, – я його глядіти буду, от здорово! І купати ми його разом з Мариною будемо – це ще цікавіше. Максим Хомич Широков приймають ванну! Правда, здорово звучить?
– Дуже хороше, – милуючись захопленою дочкою і на якусь мить пізнаючи в ній ту, колишню Любочку, відповіла Ганна.
– У нас інакше і бути не може, – молодецьки глянувши на своїх співбесідниць, похвалився Широков, – все мусить гриміти, як барабан. Пробачення прошу, мені вже час іти прибирати.
І якось кутом трішки дивнувато піднявши одну ліву брову, він чи то підморгнув, чи то посміхнувся до Любочки, зробив чіткий поворот через ліве плече і, немовби забиваючи своїми міцними підошвами гвіздки в підлогу, вийшов з кімнати.
Ганна провела його поглядом, усміхнулась. Приємно було бачити одверту, нічим не затьмарену радість Широкова.
– Де ти так довго ходила, Любонько?
– Чекала, доки мені дозволять передати яблука.
– Куди?
– До лікарні.
– Йому?
– Так, йому, – відповіла Люба і, бажаючи показати свою обізнаність зі справою, додала: – Сергію Петровичу Боровику.
Ганна заклякла на місці, ніби удар блискавиці закам’янив її. Не могла зробити жодного руху, вимовити слово. Що вже з’ясувала дівчина, чи знає вона, що Боровик її батько, чи, може, збіг прізвищ все ще здається їй випадковим і ніяких висновків вона не зробила? Дуже наївно так думати. А все-таки це може бути, тоді ще вдасться все залишити по-старому. Ні, по-старому вже нічого і ніколи не залишиться в сім’ї Малахових. Налетіла хуртовина, все перекинула, змішала, зсунула з місця, замела снігом, а коли затихла, коли вийшло сонце – і сліду не лишилось від того, що було вчора.
– Як він себе почуває? – боячись пересвідчитись у правдивості своїх думок і здогадок, тихо, нерішуче і не зважуючись глянути на Любу, запитала Ганна.
– Йому вже добре. Завтра, очевидно, випишуть з лікарні, якщо прокурор Малахов, звичайно, дозволить, – якимсь зовсім новим голосом відповіла Люба.
«Знає чи не знає? Знає чи не знає? Знає чи не знає?» ніби муха у кулаці, билося й дзижчало в голові Ганни тривожне питання.
«А яка, кінець кінцем, різниця, знає чи не знає? – несподівано для самої себе подумала Ганна. – Якщо не знає сьогодні, дізнається завтра, це вже трапиться неодмінно і неминуче, це прийде невблаганно, як доля, і зарадити тут неможливо. Але хай все-таки це станеться пізніше, якомога пізніше, – знову малодушно запротестувала Ганна. – А може, це вже сталося?»
Біля дверей продзвенів дзвінок, ніби довгий блискучий струмінь срібних кульок вилився у скляну, співучу вазу.
– Відкрий, Любчик.
Якась висока, білява, круглолиця молода жінка з нафарбованими губами, зодягнена в блакитний светр, темну спідницю, у жовтих черевиках на товстенній гумовій підошві, з’явилася разом з Любочкою в кімнаті. Ганна не знала, хто це, але появу гості сприйняла як порятунок. Хто б вона не була, ту розмову з Любою можна віддалити. Тому Ганна зустріла незнайому жінку запитливою, але привітною посмішкою.
– Пробачте, – сказала гостя, – я прийшла до вас несподівано. А ви зараз зрозумієте, я не могла не прийти. Мене звуть Зоя Василенко, я працюю на хімічному заводі, інженер…
Вона говорила швидко, хвилюючись, і збентеження ні на мить не зникало з її круглого, вродливого личка. Вона поглядала на Ганну, немов намагаючись якнайуважніше її роздивитись, і зразу ж переводила зніяковілий погляд на Любочку.
– Дуже приємно, прошу сідати, – відповіла Ганна, співчутливо поглядаючи на зніяковілу жінку. – Ви, мабуть, до Володимира Івановича Малахова? Його зараз, на жаль, немає вдома, і взагалі він тут у справах не приймає.
– Ні, я прийшла до вас, – все ще не наважуючись глянути просто у вічі Ганні, відповіла Зоя. – Мені товариш Ляшенко порадив… Я прийшла до вас, як до співробітника газети…
Любочка дивилася на Зою Василенко широко розкритими, цікавими очима. Все, що хоч краєчком торкалося хімічного заводу, було для неї дуже важливим. Ця білява жінка працює на хімічному заводі. Вона вродлива. Тільки надто яскраво фарбує губи, і це справляє неприємне враження. А взагалі обличчя симпатичне. Невже вона працює поряд Сергія Петровича? Чого вона прийшла сюди? Добре було б запитати, але якось незручно.
– Що у вас там на хімічному? – Люба все-таки не втрималася. – Після вибуху дуже страшно?
– Ой, вибух у нас нікого не злякав, – махнула рукою Зоя. – Адже ми все передбачили і ніхто не постраждав… все благополучно.
– Добре діло – ніхто, – Люба з осудом глянула на гостю.
Зоя зніяковіла.
– Так, ви маєте рацію, я сказала не зовсім точно. Саме про того, хто постраждав, я й прийшла поговорити. Бачите, він кудись несподівано зник з лікарні…
Вона хвилювалася, говорячи. Слова тікали від неї, мова плуталася і переривалася. Люба відчула до цієї жінки симпатію. Це, напевне, товаришка Сергія Боровика, інакше не прийшла б вона до зовсім незнайомих людей дізнаватися про його долю.
– Щодо того, хто постраждав, – авторитетно сказала дівчина, – я можу дати вам всі відомості.
– Де він?
– Він зараз лежить у лікарні, у спеціальному відділі, і перебуватиме там, аж доки не видужає… Звичайно, якщо міський прокурор не знайде ще якихось причин його затримати…
Останні слова Люба говорила, вже дивлячись не на Зою, а на власну матір, але на Ганну вони не справили ніякого враження. Щось важливіше тепер хвилювало її.
– Любонько, – сказала вона, – тобі тимчасом краще звідси піти. У нас з товаришкою Василенко буде ділова розмова.
– Цього разу, мамо, я нікуди не піду, – гостро відповіла Люба. – Ця розмова цікавить мене не менш, ніж тебе. Я вже не маленька, і мені обридло завжди сидіти десь у темному кутку.
– Тоді доведеться піти мені.
– Пробачте, – втрутилася до розмови Зоя Василенко, – мені дуже неприємно, що моя поява… Я не знала… Може, мені краще піти?
– Ні, залишайтеся, – Ганна не збиралася міняти своїх рішень. – Ну, так що ж? Підеш ти чи слід вийти нам?
Обличчя Любочки спохмурніло, очі налилися сльозами, губи надулися і скривились. Вона не змогла нічого сказати, щоб не розплакатися. Швидко повернулася і зникла у своїй кімнатці.
– Чому ви з нею так різко? – намагаючись якось зменшити неприємне враження від цієї сцени, запитала Зоя. – Адже нічого такого в нашій розмові не може бути.
– Пробачте, але в мене для того є свої підстави. Запевняю вас, вони досить важливі… Тепер можемо цілком вільно розмовляти. Я вас слухаю.
– Значить, Сергій Боровик у тюрмі, це правда?
– Ні, він у нашій міській лікарні. Але під наглядом.
Зоя уважно подивилась на Ганну. Невже вона й справді така суха й непривітна, ніби замкнена на десять замків? А пише такі чудесні, захоплюючі статті, вони збуджують думки, кличуть, закликають до сміливості. За їхніми рядками уявлявся зовсім інший образ автора. А тут раптом строга, суха жінка, стримана, хоч, видно, дуже знервована. Їй нічого не варто було виставити з кімнати власну дочку, чи не може трапитись щось подібне і з Зоєю? Ні, не може. Ні образити, ні якось зневажити себе Зоя Василенко не дозволить.
Сотні запитань промайнуло разом у Зоїних думках, і на жодне з них не могла вона відповісти.
– Я прийшла дізнатись, де Сергій Петрович, і просити… допомогти йому. Ви ж були колись його дружиною.
– Ради бога, тихше. – Ганна очима показала на двері Любоччиної кімнати.
– Добре, я буду тихше, – не все зрозуміла Зоя. – Я прийшла до вас, бо ви… Ви його дуже добре знаєте.
– Перебування Боровика під суворим лікарським наглядом ніяк не пов’язане з вибухом, – зауважила Ганна.
– Авжеж! – Не повірила Зоя Василенко. – А чого ж його сховали від людей? Щось тут не так.
Вона чомусь уявила собі Боровика не в палаті міської лікарні, а в темній похмурій камері. На вікнах там товстенні грати. Це уявлення було нестерпним до болю. Сльози підкотилися Зої до горла, вона не витримала і гірко, по-дитячому, заплакала.
Ганна не чекала цього і злякалася.
– Заспокойтеся, Зою, – кинулась вона до жінки, схопила її за плечі, – заспокойтесь, я вам зараз води…
Вона метушилася по кімнаті, не знаючи, чим зарадити, як допомогти. В глибині душі їй було глибоко жаль цю дуже симпатичну молоду жінку, інженера хімічного заводу, співробітницю Сергія Боровика. Ганна добре розуміла її почуття.
– Нічого… не треба води… – Зоя спинила Малахову вже біля дверей, все ще плачучи.
Ганна рішуче вийшла, принесла склянку води.
– Випийте і заспокойтесь.
– Ні, ні, нічого не треба, – казала Зоя, п’ючи воду і цокаючи зубами по дзвінкому склу. – Я вже заспокоїлась. Пробачте.
– Вам і хвилюватися було нічого. Сергій Петрович перебуває під доглядом зовсім з іншого приводу…
– Правда? – раптом повіривши і ще не знаючи на краще чи на гірше ця новина, Зоя глянула на Ганну мокрими від сліз очима. – Так за що ж?
– Смішно сказати, – відповіла Ганна. – Його відправили туди, до спеціального відділу, бо він тікав з лікарні, а до того ж прокурора бити кинувся.
– Бути цього не може! – енергійно запротестувала Зоя. – Це неправда! Знову хтось хоче йому зло заподіяти. Він такий хороший, чулий, уважний… Його всі у нас люблять.
– Ви, мабуть, його дуже любите, Зою?
Зоїні очі стали великими, як сливи. Вона дивилася на Ганну, в грудях її було повнісінько повітря і страшно було його видихнути. Звідки дізналася Ганна про те, що вона так старанно від усіх на світі приховувала? Невже це можна було в чомусь помітити? Чи це так, просто навмання кинуте запитання, щоб зловити її? Ні, Зоя так легко впіймати себе не дасть.
– Хто? Я? – нарешті змогла сказати вона. – Чому ви думаєте?
– Так, мені здалося…
– Ви не маєте права вигадувати те, чого не існує на світі!
– Справді? – тінь лукавої, сумовитої, майже материнської посмішки торкнулася куточків Ганниних уст.
– Ви навіть уявити не можете, як у нас на заводі його всі люблять. Звичайно, і я люблю, як… як і всі, – Зоя все ще намагалася якось виплутатися, виправдатись…
– Не більше? – тінь усмішки, все ще не зникала.
– Ні, не більше, – відповіла Зоя, і зразу, щоб закінчити цю розмову, заявила: – А коли навіть я люблю його більше за інших, то це тільки моя справа, більше нікому до того немає діла.
– Це правда, – стримано і вже не посміхаючись, відповіла Ганна.
Гнів, сльози, збентеження Зої зворушили і водночас потішили її. Почуття симпатії до дівчини ставало все сильнішим, але разом з тим Ганна відчувала, як у серці ворухнулася ревність. Ще тільки цього невистачало! Вона ревнує Боровика до цієї дівчини? Після того всього, що сталося між ними?
– Ви давно знаєте Сергія Петровича?
– Я з ним разом інститут кінчала. Ми хороші друзі. А у вас, мабуть, хороших друзів немає, якщо ви в таку дружбу не вірите. – Зоя вже не оборонялася, а атакувала.
– Я про це ще нічого не говорила.
– Нам його зараз на заводі просто до зарізу треба, – Зоя ніби не почула слів Малахової. – Він і спеціаліст хороший, а до того з ним завжди дуже спокійно і певно. Він дуже витриманий.
– Боровик? – здивувалась Ганна. – От не сказала б…
– Він у нас, на заводі, як ніхто, витриманий і спокійний.
– Це ви про Сергія Петровича Боровика говорите? – все ще не вірила власним вухам Ганна.
– Саме про нього. Навіть Марія Іванівна, навіть сама товаришка Басова, і та без нього, як без рук. Сьогодні вона…
– Сьогодні? – вражено спитала Ганна. – Басова на заводі?
– Випустили її. Начальника лабораторії теж. Як же це ви, дружина прокурора, не знали про це?
Так, Ганна про це не знала. Що сталося? Які могутні, непідвладні прокурору Малахову, сили прийшли в рух?
Ганна вже не слухала. Слова Зої проходили десь далеко, ніби за товстою, але прозорою стіною – видно, як рухаються її губи, а нічого почути неможливо.
Хто ж це міг бути? Невже Іван Семенович Зуб? Ні, його сили, його авторитету замало, щоб зробити такий крутий злам у всій справі хімічного заводу. Хто ж це може бути? Обласний прокурор? Обком партії?… Мабуть, у Володимира Івановича Малахова сьогодні дуже сумний, можна сказати, чорний день. І, як не дивно, Ганна нітрохи не співчуває йому, а, навпаки, радіє. Що ж це трапилося з нею? Ще два тижні тому кожна поразка Малахова була і її особистою поразкою. Ох, як багато можуть змінити два коротких тижні.
Але це, мабуть, неввічливо так заглиблюватись у свої думки і не відповідати на слова Зої. Мабуть, треба щось сказати і попрощатися з цією милою дівчиною. Щоб тільки не мовчати, Ганна запитала:
– Ви, мабуть, усі закохані в Басову.
– Так, закохані, – запально відповіла Зоя. – І є за що! Особливо тепер. Сьогодні знаєте, що у нас робиться?
– Можу уявити.
– Ні, не можете уявити. Вона віддала наказ провести другу спробу. Початкова фаза вже йде, завтра почнеться дослід, а післязавтра ранком ця клята пластмаса лежатиме на столі в кабінеті, не я буду Зоя Василенко.
– Мовчіть! – вигукнула Ганна.
Їй стало страшно. Здалося, що цю другу спробу Басової треба тримати у глибокій таємниці, приховати її насамперед від Володимира Івановича Малахова. Чому з'явилася така думка, Ганна не знала. Адже він, Володимир Малахов, людина, про яку завжди думалося, як про зразок принциповості й чесності, раптом став гальмом у справі такої великої ваги. Як це могло трапитися? Чому не може він стати поряд Басової на височенну гору, побачити не тільки вчорашній день, а й на десятки років наперед? Чому?
Ну, а хто ж розуміє Басову, хто стоїть поряд неї? Оця закохана дівчина, Зоя Василенко? Сергій Боровик? Роман Ляшенко? Всі інженери великого заводського колективу? А сама вона, Ганна Малахова? Так, вона теж разом з ними.
